| Міністерство освіти України
РЕФЕРАТ
з української літератури
на тему:
Іван Карпенко-Карий
учениці 10-А класу
ЗОШ 1-3 ст. №4
Скрипник Ксенії
м. Слов’янськ
2007
Обняти такий широкий горизонт, заселити його таким множеством живих людських типів міг тільки першорядний поетичний талант і великий обсерватор людського життя.
Іван Франко
Талановитий драматург-новатор, Іван Карпенко-Карий збагатив українську літературу творами різноманітних жанрів – соціально-побутовою і соціально-психологічною драмою, соціальною комедією характерів, історичною драмою. Високою акторською майстерністю, зокрема природженим вмінням передавати найсуттєвіше у психологічно вмотивованій поведінці особистості, він вніс вагомий вклад у розвиток українського театру. І як письменник, і як один з корифеїв сценічного мистецтва Карпенко-Карий завжди залишався громадянином і патріотом свого знедоленого краю.
Іван Карпович Тобілевич народився 29 вересня 1845 року в селі Арсенівні, тепер село Веселівка Новомиргородського району Кіровоградської області. Його батько працював управителем поміщицьких маєтків, походив із збіднілого шляхетського роду. Одружуючись, батько викупив свою дружину з кріпацької неволі, хоч у минулому її рід був козацьким. У цій простій, од природи обдарованій родині виховалася плеяда діячів української культури – три брати, відомі під псевдонімами Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський і Панас Саксаганський та їхня сестра Марія Садовська-Барілотті. Піднесенням на мистецькі верховини вони насамперед завдячують матері Євдокії Садовській, що чудовим виконанням народних пісень заронила в душі дітей глибоке розуміння багатства й краси українського слова та перші зерна артистичного хисту.
Дитинство Івана минуло в сільському середовищі, звідки він виніс добру ознайомленість з життям, побутом, звичаями народу. Хоч у Бобринецькій повітовій школі навчання проводилося російською мовою, проте вона не заглушила рідної.
Підлітком Іван пішов на свій хліб, працюючи писарчуком спочатку в містечку Мала Виска, а потім у Бобринці. Багато читає, займається самоосвітою, захоплюється аматорським театральним рухом. Коли в 1865 році повітом центром став Єлисаветград, Тобілевич почав працювати там у канцелярії поліційного управління. Однак знаходив відраду в керівництві драматичним гуртком, до складу якого входили вчителі, в організації вистав, де також виступав і як актор. На самодіяльній сцені були показані п’єси Григорія Квітки-Основ’яненка (“Шельменко-денщик”), Дмитра Дмитренка (“Кум-мірошник, або Сатана в бочці”), Петра Ніщинського (“Вечорниці”).
Коли Емським указом 1876 року було заборонено друкувати не тільки книжки українською мовою, а й організовувати українські вистави й концерти, Іван Тобілевич разом з Марком Кропивницьким, Євгеном Чикаленком, Олександром Тарновським, Панасом Михалевичем домагаються припинення переслідувань української культури. У його будинку поселився колишній активний учасник Київської громади Олександр Русов з дружиною Софією, яка перебувала під наглядом поліції. Тому власті запідозрюють Тобілевича в політичній неблагонадійності й у вересні 1883 року звільняють зі служби.
Тепер Іван Тобілевич має змогу повністю віддатися не тільки літературній, а й театральній діяльності: він входить до професійної трупи Михайла Старицького. Мав рацію Іван Франко, коли, оцінюючи цей період у житті Тобілевича, писав, що тоді “усміхнулася йому українська муза: Росія стратила поліційного пристава, Україна зискала Карпенка-Карого”.
Однак у 1884 році Тобілевичу було заборонено жити в Україні, піддано політичному наглядові на три роки. Він оселився в Новочеркаську, займався оправою книжок, написав кілька п’єс (“Бондарівна”, “Розумний і дурень”, “Наймичка”, “Безталанна”), що друкувалися і виставлялися під псевдонімом Іван Карпенко-Карий.
Формування світогляду письменника, кристалізація реалізму його літературної і сценічної творчості відбувалися під впливом передової естетичної думки. Він був знайомий з працями французьких енциклопедистів XVIII століття – Дідро, Вольтера, Руссо, художньою творчістю європейських письменників ХІХ століття. Особливо великий вплив на Івана Тобілевича мала полум’яна Шевченкова поезія: її постійно читали в родині, обговорювали, рекомендували дітям для декламації. У своїй творчості драматург продовжує шевченківські традиції художнього дослідження дійсності.
У 1887 році він живе на власному хуторі Надія на Єлисаветградщині, займається хліборобством, багато часу віддає літературній праці. Коли в 1888 році було знято поліцій ний нагляд, він знову кидається у вир театрального життя. Саме тоді український театр корифеїв з успіхом виступає не тільки в багатьох містах України, а й далеко за її межами – на Дону, Кубані, в Поволжі, у Білорусі, в центральних регіонах Росії. Ансамбль, до складу якого входили такі таланти, як Марія Заньковецька, Микола Садовський, Панас Сакса ганський, Марко Кропивницький, на високий рівень підносить реалістичне сценічне мистецтво. До репертуару труп входять кращі твори української і світової драматургії, зокрема й драми та комедії Івана Карпенко-Карого.
Його акторська майстерність відзначена в численних театральних рецензіях, що з’являлися в газетах багатьох міст України, Росії, Білорусі. Серед сценічних образів, створених Іваном Карпенком-Карим, були Возний (“Наталка Полтавка” Івана Котляревського), Назар Стодоля і Хома Кичатий з драми Тараса Шевченко, старшина Михайло Михайлович, Дід-мірошник, Герасим Калитка, Терентій Пузир, Терешко з власних драм і комедій, Хома (“Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці” Михайла Старицького) та Барабаш з драми “Богдан Хмельницький” того ж автора, сторож (“Про ревізії” Марка Кропивницького).
На думку історика українського театру Олександра Кисіль, Карпенко-Карий виступав на сцені природно, його гра була надзвичайно тонкою. Актор створював малюнок психічного стану людини “без різких зовнішніх ознак, без зайвих подробиць”, однак саме такий підхід до сценічного втілення поведінки персонажа має вважатися вершиною сценічної майстерності.
Постійна напружена праця, нервові переживання, шовіністичні переслідування позначаються на здоров’ї Карпенка-Карого. Кілька останніх років недуга все частіше давала про себе знати, аж поки у січні 1907 року остаточно підірвала його сили. Не допомогла й поїздка до Берліна: оперувати хворого було пізно. Там він і помер 15 вересня 1907 року. Тіло небіжчика було перевезено в Україну й поховано за його заповітом на кладовищі сусіднього до хутора Надія села Карлюжина.
|
