Принцип колег
і
альності в медицині
Саме медицина в кращих своїх моральних зразках і намаганнях концентрує й наочно уособлює концептуальні принципи та засади професійної колегіальності, тобто фахової взаємоповаги, порозуміння та водночас вимогливості до практичної роботи лікарів заради інтересів хворого. На важливості шанобливого ставлення лікаря до знань та навичок більш досвідченого колеги наголошує Гіппократ у своїй класичній "Клятві". Цей постулат лікарювання красномовно зауважено й у "Факультетській обітниці" молодих вітчизняних лікарів перед початком самостійного шляху. Варто зазначити, що принцип колегіальності загалом ґрунтується й проголошує повагу до будь-якої думки в процесі надання медичної допомоги (скажімо, під час консиліуму), незалежно від офіційного статусу лікаря. Власне, консиліум — то не обов'язково зіткнення протилежних міркувань трьох-чотирьох спеціалістів або якийсь формальний акт чи процедура.
Вельми цікавим нам здається уривок зі спогадів славнозвісного академіка Миколи Дмитровича Стра-жеска. Він згадував історію видатного клінічного відкриття — одного із перших прижиттєвих діагнозів тромбозу вінцевих судин, тобто перших щаблів учення про інфаркт міокарда та ішемічну хворобу серця ще в період, коли не застосовувалась ЕКГ. Цей епізод М. Стражеско наводить, розповідаючи про свого вчителя, генія світової терапії, професора Василя Парме-новича Образцова.
"Звичка в Образцова була така. Прийшовши до терапевтичного відділення в Олександрійській лікарні (нині Центральна міська клінічна лікарня в Києві у районі Бессарабського ринку — Авт.), він в інтерна насамперед запитував, скільки є нових хворих, на що вони хворіють, і відразу йшов до них. Одного разу він наблизився до пацієнта, який потрапив до лікарніз приводу жорстокого болю в ділянці груднини. Свідомість його була потьмарена, пульс майже не промацувався. Образцов сів напроти, почав спостерігати, потім досліджувати, слухати. Він запитав інтерна: "Як ви гадаєте, що у хворого?" Той, як кажуть, бовкнув: "Ревматизм груднини". Образцов примружив ліве око (це була його манера) й продовжував сидіти біля хворого, нічого не кажучи. Скепсис на його обличчі проглядався чітко.
Начебто про себе я зауважив: "А може то закупорка вінцевих артерій серця?". Образцов крутнувся здивовано, подивився на мене й сказав: "Ви, мабуть, вгадали".
Запам'ятаємо цю дивовижну височінь колегіальності. Великий лікар погодився з думкою молодшого колеги. Відтак, у клініці В. Образцова справді панували товариськість, пильна увага до припущень і наукових осяянь. Отже, маємо діагностичний успіх на тлі колегіальної згуртованості!
Таким чином, колегіальність у медичному колективі є одним із наріжних принципів, які регулюють взаємостосунки між співробітниками. Колегіальність — це співробітництво і єдність, довіра й взаємоповага у вирішенні складних питань діагностики, патології та лікування хворих.
На жаль, у клінічній практиці зустрічаються непоодинокі випадки прикрого нехтування даним професійним принципом з боку як лікарів, так і середнього медичного персоналу. Частіше колегіальність порушують деякі молоді лікарі-кар'єристи, які в гонитві за "авторитетом" чи зиском поступаються принципами добропорядності щодо товаришів по роботі. Не може бути ніякого виправдання таким лікарським висловлюванням, як, наприклад: "Вам встановили помилковий діагноз", "Вважайте за щастя, що потрапили на лікування до мене" тощо. Свідоме чи навіть легковажне, випадкове паплюження професіоналізму колеги шкодить і справі, й пацієнтові. Адже чи буде відвідувач такого лікаря й надалі вірити в медицину?
Напевно, ні. Отже, штучні методи самореклами й ствердження свого "авторитету" згубні хоча б тому, що будуються на аморальній основі.
Натомість вслухаємося у формулу відомого хірурга-гуманіста Поділля Людвига Івановича Малиновсько-го, яку наводять у книзі "Лікарі-вінничани" О. Голя-ченко й В. Чорний. Л. Малиновський, який збудував у Вінниці губернську земську лікарню й оперував безліч разів, не брав із хворих жодної копійки. Характеризуючи свою хірургічну діяльність, він якось зауважив: "Оскільки я неодноразово мав щастя домагатися одужання, правда, як виняток, при захворюваннях, які колеги оцінювали як безнадійні, то й не відступлю від звички оперувати всіх у межах анатомічної досяжності й не таких, що агонізують".
Зверніть увагу на те, що, незважаючи на виняткові хірургічні перемоги, Л. Малиновський не ганить колег ...
Становлення авторитету лікаря — це тривалий і копіткий процес, що потребує витримки, самовдосконалення й навіть самопожертви. Згадаємо відомого лікаря-інтерніста, засновника провідної російської терапевтичної школи, окрасу світової науки Сергія Петровича Боткіна. Любові й поваги колег та хворих він домігся виснажливою працею. Врешті-решт, вона призвела до тяжкої "ангіни пекторіс" у видатного лікаря й передчасної його смерті. Та жодного разу він не поступився своїм обов'язком.
Взірцевим було ставлення професора С. П. Боткіна до молодих колег. Це доводить його промова на урочистому акті у Військово-медичній академії 7 грудня 1887 р. "День, коли держава й суспільство приймають у своє середовище нових співробітників на загальну користь, — зазначив С. П. Боткін, — увінчується публічними урочистими зборами всіх членів академії, її учнів, її почесних членів й почесних гостей, з участю близьких і рідних вихованців. За давньою академічною традицією, конференція академіїдоручає одному із професорів виголосити промову з цього приводу. У цьому році таку честь надано мені.
Маємо перед собою молодих товаришів, які розпочинають практичну діяльність, стоячи перед суспільством, де будуть працювати нові сили, я набрався сміливості викласти перед високоповажним зібранням загальні основи клінічної медицини, що склалися в мене ...".
"Молоді товариші... Нові сили ... Високоповажне зібрання ..." — Так звертається С. П. Боткін до юних колег ...
Вельми цікавими в сенсі унормувань моральності лікаря в колективі нам здаються роздуми відомого львівського вченого-онколога професора Анатоля Івановича Гнатищака. У статті "Психологія основ християнського світогляду, зокрема етики" (Медична газета України. — №7 — 8. — 1997) він пише: "Створення позитивного світогляду відбувається через страждання, життєві невдачі, вимагає широкої самокритики, на які повинна опиратися віра. Христос вимагає безмежної любові до Бога й обмеженої до самого себе...". Такий альтруїзм, почуття самопошани, дотримання свого слова, обіцянки, відповідальність за сказане і зроблене — все це обмежує і навіть виключає саму думку чинити зло. Анатоль Гнатищак зазначає: "Правдива, щира і висока повага до людей, намагання жити за принципом правди, добра, краси і любові до інших вимагає жертовності й сильної волі, до чого не всі здатні. Провідною психічною настановою для втілення етичних норм у повсякденне життя є вміння бачити себе збоку, сократівське "пізнай_самого_себе", і самопожертва Сократа має щось спільне із самопожертвою Христа, хоча Сократ дуже любив життя, але не більше, ніж честь та правду".
Нам здається, що це істотні штрихи до портрета самого Анатоля Гнатищака. І тут вбачається християнський погляд на особистість лікаря в суспільстві, на повагу до інших, домінанти честі й правди, які є неодмінним підґрунтям самоповаги.
Все на користь хворого — ось провідний тезис клініки. Із цього випливає положення, що ретроспективне не завжди можна оцінити: правильність призначень, які були зроблені хворому іншим лікарем. Кожний лікар у встановленні діагнозу або у виборі призначень виходить із конкретних обставин, оцінки ним особливостей індивідуальності хворого і багатьох інших чинників. У випадках із історії хвороби, які видаються на руки пацієнтові, лікар переважно буває змушений писати (з метою запобігання психічній травмі, а також збереження лікарської таємниці) пом'якшений діагноз або навіть свідомо неправильний (коли мова йде про пухлини або деякі інші захворювання). Через це читати медичні документи, які написані іншими лікарями, треба з розумінням, не порушуючи при цьому принципів колегіальності і медичної етики. Наведемо повчальний приклад таких дій лікарів. Ці дані вивчені одним із авторів посібника і наводяться вперше. Восени 1939 р. письменник М. О. Булгаков, лікар за фахом, захворів на важкий нефросклероз. Хвороба мала несприятливий перебіг. Його консультували професори О. Герке, М. Рапопорт, доктори М. Захаров й А. Арендт. Ось їхнє резюме: "Громадянин Булгаков М. О. страждає на початкову стадію атеросклерозу нирок з явищами артеріальної гіпертензії й потребує 3-місячного лікування в підмосковному санаторії із застосуванням фізіологічних методів лікування, дієтичного харчування й відповідного піклування."
Це обережне висловлювання — "початкова стадія" — було вжито, гадаємо, не випадково. Учасники консиліуму розуміли: М. Булгакова вочевидь зацікавить їхній запис, і вони, аби зберегти надію на одужання, знайшли менш бентежний варіант висновку. То була "свята неправда" й водночас прояв колегіальності.
Регель називав спроби скинути з рахунка все, що зроблено іншими, "недорозвинутим напруженням принципу" і вважав, що таке явище властиве недозрілим особистостям. Саме у вмінні оцінити зроблене попередниками він вбачав моральну зрілість кожної людини.
Малодосвідчених лікарів необхідно вчити, лікарські помилки потрібно обговорювати і виправляти, але все це повинно відповідати вимогам лікарської етики. Навіть досить авторитетний лікар має терпимо ставитися до думки іншого лікаря, а у разі потреби ввічливо пояснити хворому причину відміни раніше призначеного медикаментозного препарату і заміни його іншим, доцільність дообстеження, призначення нових діагностичних процедур. Апломб, самолюбство, зарозумілість, небажання зрозуміти колегу шкодять як самому лікарю, так і медицині.
Порушення принципу колегіальності — неповага до думки колеги, дискредитація його авторитету в очах хворих — несумісне з професійною честю.
Значення принципу колегіальності підвищується завдяки розвитку медичної науки і техніки, постійному ускладненню задач діагностичного пошуку.
|
