Необіхевіоризм
Цілеспрямована революція Уотсона не зробила, як він сподівався, перевороту в психології. Для цього був потрібно час. І все-таки в 1924 році, усього лише через десять років після того, як Уотсон виступив з маніфестом біхевіоризму, навіть самий затятий його опонент, Е. Б. Титченер, визнавав, що біхевіоризм збагатив нації. До 1930 року Уотсон уже з достатньою підставою міг затверджувати, що перемога його навчання була повною. Незважаючи на те, що розроблялися й інші напрямки біхевіоризму - наприклад, версії Холта й Лешли, - вони тільки прискорили початий Уотсоном рух психологічної науки убік повної об'єктивності. Таким чином, до 1930 року біхевіоризм витиснув всі інші плини.
Перший етап еволюції біхевіоризму - біхевіоризму Уотсона - тривав приблизно з 1913 по 1930 рік. Другий етап, або необіхевіоризм, можна датувати приблизно 1930 - 1960 роками. Він охоплює роботи таких учених, як Едвард Толмен, Едвин Гатри, Кларк Халл і Б. Ф. Скиннер. Ці необіхевіорісти сходилися в думках про деякі основні положення, які використовувалися для пояснення отриманих даних:
1) серцевиною психології є дослідження процесу научання;
2) більшість видів поводження, незалежно від їхньої складності, підкоряються законам умовних рефлексів;
3) психологія повинна прийняти принципи операціонизму.
Операціонизм - доктрина, відповідно до якої фізичну концепцію можна описати в точних термінах, що ставляться до набору операцій або процедур, її визначальних.
Третім етапом еволюції біхевіоризму є нейро-необіхевіоризм, або соціальний біхевіоризм, початок якого доводиться на 60-е роки нашого сторіччя і який характеризується поверненням до когнітивних процесів.
Операціонизм
Операціонизм являє собою якийсь загальний підхід або принцип, метою якого є вироблення наукової термінології, найбільш точне й об'єктивної, і рятування в такий спосіб науки від тих проблем, які не є фактично спостережуваними або фізично відтвореними (так званих псевдо проблем). Операціонизм затверджує, що значимість конкретних наукових даних або теоретичних побудов залежить від значимості тих операцій, які використовувалися для одержання цих даних або досягнення цих побудов.
Уперше основні положення операціонизма були сформульовані фізиком з Гарвардського університету Перси У. Бриджменом у його книзі "Логіка сучасної фізики", що привернула увагу багатьох психологів. Бриджмен припустив, що будь-яку фізичну концепцію можна описати в точних і строгих термінах, при цьому всі концепції, позбавлені фізичної основи, повинні відкидатися. Він писав:
Це можна проілюструвати, розглянувши поняття довжини. Що ми маємо на увазі під довжиною об'єкта? Очевидно, ми це знаємо, якщо можемо сказати, яку довжину має кожний предмет, а для фізика більше нічого не потрібно. Для того, щоб знайти довжину предмета, нам необхідно проробити деякі фізичні операції. Таким чином, концепція довжини є фіксованої, якщо тільки фіксованими є операції, які використовуються для виміру довжини: тобто концепція довжини визначається не більше й не менше, як тільки набором необхідних операцій.
Таким чином, концепція є аналогом набору операцій або процедур, які неї визначають. Багато психологів порахували цей принцип досить корисним для використання в психологічній науці й жадали застосувати його.
Бихевіористам особливо сподобалося положення Бриджмена про відкидання псевдо проблем - тобто тих проблем, відповіді на які не можуть бути перевірені об'єктивними експериментами. Всі поняття або припущення, які не можуть бути піддані експериментальній перевірці, - такі, наприклад, як питання існування або сутності душі, - не мають ніякого змісту для науки. Що є душа? Чи можна спостерігати її в лабораторних умовах? Чи можна виміряти її або управляти нею в контрольованих умовах лабораторного експерименту, щоб перевірити її вплив на поводження? Якщо ні, то це поняття не має ніякого відношення до науки.
Звідси неминуче треба, що концепція індивідуальної свідомості для психології є псевдо проблемою. Ні саме існування свідомості, ні його характеристики не можуть бути визначені або досліджені за допомогою об'єктивних методів. Отже, відповідно до крапки зору операціонизма, свідомості немає місця в психологічній науці.
Можна сперечатися, що операціонизм є всього лише формальним твердженням принципів, які вже використовувалися психологами для визначення понять і концепцій у термінах фізичних посилань. Основні положення операціонизма простежуються до робіт британських емпіриків. Ми вже відзначили існування тривалої тенденції американської психології убік зростаючої об'єктивності в методології й предметі дослідження, і тому можемо сказати, що сама ідея операціонизма, як підходу й форми проведення досліджень і побудови теорій, була прийнята багатьма американськими психологами задовго до публікації книги Бриджмена в 1927 році.
Проте, із часів Вундта фізика була для психологів критерієм щирої наукової респектабельності, якоюсь рольовою моделлю, і, коли фізики проголосили свою прихильність операціонизму як формальній доктрині, психологам нс залишалося нічого іншого, як тільки піти їхньому прикладу. Фактично психологи використовували операціонизм навіть ширше, ніж самі фізики.
Однак універсального визнання в психології операціонизм не завоював. Протиріччя виникли із приводу корисності або марності обмеження предмета вивчення психології винятково тими сферами, які мали емпіричні основи. Крім того, виявилося, що "відомість концепцій винятково до тридцятилітнім їхнім операціям - це дуже нудно. Ніхто не хоче возитися із цим без особливої необхідності". Сам Бриджмен із сумнівом ставився до тому, як психологи використовують його концепцію. Приблизно через 27 років після формулювання основних положень операціонизма він писав: "Я почуваю, що створив Франкенштейна, що вирвався з-під моєї влади. Мені ненависно саме слово "операціонизм". Те, що я передбачав, виявилося занадто простим, щоб називати його настільки претензійним ім'ям".
Як це нерідко трапляється, знову звернені виявилися більшими фанатиками нової віри, чим сам засновник навчання. Але, так чи інакше, значення операціонизма полягало в тім, що покоління необіхевіористів, що досягло зрілості наприкінці двадцятих - початку тридцятих років, зробило операціонизм своїм основним підходом у психології.
Едвард Чейс Толмен (1886-1959)
Один з ранніх послідовників біхевіоризму, Едвард Толмен вивчав інженерну справу в Массачусетському технологічному інституті. Він перемкнувся на психологію й під керівництвом Холта почав працювати в Гарварді, де одержав звання доктора філософії в 1915 році. Улітку 1912 року Толмен учився в Німеччині разом з фахівцем з гештальтпсихології Куртом Коффкой. На останньому курсі аспірантури, вивчаючи традиційну, у дусі Титченера, структурну психологію, Толмен познайомився з біхевіоризмом Уотсона. Будучи вже аспірантом, Толмен брав під сумнів наукову корисність інтроспекції. У своїй автобіографії, написаної в 1952 році, він писав, що біхевіоризм Уотсона став для нього "потужним стимулом і опорою".
Після захисту дисертації Толмен став викладачем Північно-Західного університету в Еванстоне, штат Іллінойс, а в 1918 році він перейшов в університет Беркли в Каліфорнії. Саме в університеті Беркли, коли він викладав курс порівняльної психології й проводив дослідження з навчання пацюків, він відчув незадоволеність біхевіоризмом Уотсона й почав розробляти свій власний підхід.
Його кар'єра в університеті Беркли була перервана початком другої світової війни, під час якої він працював у Бюро стратегічної служби (OSS, що стало згодом попередником ЦРУ). З 1950 по 1953 рік він сприяв опозиційному руху, спрямованому проти введення в Каліфорнії клятви вірності штату.
Цілеспрямований біхевіоризм
Цілеспрямований біхевіоризм - система Толмена, що сполучить у собі об'єктивне дослідження поводження з урахуванням цілеспрямованості або орієнтації на досягнення певної мети.
Основні положення навчання Толмена представлені в його роботі "Цілеспрямоване поводження у тварин і людини". Його система цілеспрямованого біхевіоризму може на перший погляд здатися цікавою сумішшю двох суперечних один одному понять: мета й поводження. Приписування якоїсь мети організму має на увазі залучення поняття свідомості - тобто концепції, який не перебуває місця в психології поводження. Проте Толмен зовсім виразно дав зрозуміти, що по своїй методології й по предметі дослідження він залишається послідовним бихевіорістом. Він нс спонукував психологів прийняти концепцію свідомості. Подібно Уотсону, він відкидав інтроспекцію й не цікавився ніякими якими мається на увазі внутрішніми переживаннями організмів, які були недоступні для об'єктивного спостереження.
Цілеспрямованість поводження, писав Толмен, можна визначити в термінах об'єктивного біхевіоризму, без посилань на інтроспекцію або припущень про те, що організм "почуває" у зв'язку з тим або іншим переживанням. Для нього було зовсім очевидно, що будь-яке поводження спрямоване на досягнення певної мети. Наприклад, кішка намагається вибратися з "проблемного ящика", пацюк освоюється в лабіринті, а дитина учиться грати на фортепіано.
Як говорив сам Толмен, поводження "пахне метою". Будь-яке поводження спрямоване на досягнення деякої мети, на освоєння деяких засобів. Пацюк неодноразово й наполегливо проходить лабіринт, щораз роблячи усе менше помилок, щоб швидше добратися до виходу. Інакше кажучи, пацюк учиться, і сам факт навчання - для пацюка або для людини - є об'єктивним поведінковим свідченням наявності мети. Відзначимо, що Толмен має справу тільки з реакціями організмів. Всі його виміри проводилися в термінах змін у відповідному поводженні, як функції научання. І ці виміри надають об'єктивну інформацію.
Біхевіоризм Уотсона з великою легкістю критикував приписування якої-небудь мети будь-якому виду поводження, оскільки цілеспрямованість поводження має на увазі допущення про наявність свідомості. Толмен відповідав на це, що для нього немає різниці, володіє організм свідомістю або не володіє. Переживання свідомості, пов'язані із цілеспрямованим поводженням, якщо вони навіть і мають місце, не роблять ніякого впливу на поведінкові реакції організму. Толмен займався винятково явно вираженими реакціями.
Проміжні змінні
Як бихевіорист, Толмен уважав, що ініціююче причинне поводження й остаточне результуюче поводження повинні бути об'єктивно спостережуваними й придатними для опису в термінах операцій. Він припустив, що причини поводження включають п'ять основних незалежних змінних: стимули навколишнього середовища, психологічні спонукання, спадковість, що передує навчання й вік. Поводження є функцією всіх цих змінних, що виражається математичним рівнянням.
Між цими спостережуваними незалежними змінними й результуючим відповідним поводженням (залежної спостережуваної змінної) Толмен увів набір факторів, які назвав проміжними змінними. Ці проміжні змінні фактично є детермінантою поводження. Вони являють собою ті внутрішні процеси, які зв'язують стимулюючу ситуацію зі спостережуваною реакцією. Формула біхевіоризму S-R ( стимул-реакція) тепер повинна читатися як S-О -R. Проміжними змінними є все, що пов'язане із О, тобто з організмом, і формує дану поведінкову реакцію на дане роздратування.
Оскільки ці проміжні змінні не підлягають об'єктивному спостереженню, то вони не представляють ніякої практичної користі для психології, якщо тільки їх не вдається зв'язати з експериментальними (незалежними) змінними й з поведінковими (залежними) змінними.
Класичним прикладом проміжної змінної є голод, що неможливо побачити в піддослідної людини або тварини. І проте, голод можна цілком об'єктивно й точно погодити з експериментальними змінними - наприклад, із тривалістю того відрізка часу, протягом якого організм не одержував їжу. Крім того, його можна погодити й з об'єктивною реакцією або зі змінної поводження - наприклад, з кількістю з'їденої їжі або зі швидкістю її поглинання. Таким чином, фактор втручання - голод - може одержати точну емпіричну оцінку й отже стає доступним для кількісного виміру й експериментальних маніпуляцій.
Шляхом визначення незалежних і залежних змінних, якимись є спостережувані події, Толмен одержав можливість скласти опис внутрішніх станів. Спочатку він називав свій підхід "оперантним біхевіоризмом", перш ніж вибрати термін "проміжні змінні".
Проміжні змінні виявилися досить корисними для розробки теорії поводження, остільки вони були емпірично пов'язані з експериментальними й поведінковими змінними. Однак для того, щоб зробити цей підхід всеосяжним, потрібен був такий величезний обсяг роботи, що Толмен зрештою залишив усяку надію "скласти повний опис хоча б однієї проміжної змінної".
Теорія научання
Научання відігравало найважливішу роль у цілеспрямованому біхевіоризмі Толмена. Він відкидав закон ефекту Корндайка, затверджуючи, що винагорода або заохочення впливає на научання. Замість цього Толмен запропонував когнітивну теорію научання, припускаючи, що повторюване виконання того самого завдання підсилює створювані зв'язки між факторами навколишнього середовища й очікуваннями організму. Таким шляхом організм пізнає навколишній його мир. Толмен називав ці створювані научанням зв'язки гештальт знаками, які виробляються в ході багаторазового виконання якої-небудь дії.
Давайте запам'ятаємо ці ідеї Толмена й спробуємо простежити за голодним пацюком у лабіринті. Пацюк бігає по лабіринті, досліджуючи іноді правильні, а іноді неправильні ходи або навіть тупики. Нарешті пацюк знаходить їжу. При наступних проходженнях лабіринту ціль (пошук їжі) надає поводженню пацюка цілеспрямованість. З кожною крапкою розгалуження зв'язуються деякі очікування. Пацюк приходить до розуміння того, що певні ознаки, що асоціюються із крапкою розгалуження, наводять або не наводять на ті місце, де перебуває іжа.
Якщо очікування пацюка виправдуються й він дійсно знаходить їжу, то знак гештальта (тобто ознака, що асоціюється з деякою крапкою вибору) одержує підкріплення. У такий спосіб тварина виробляє мережу гештальт-знаків по всіх крапках вибору в лабіринті. Толмен назвав це когнітивною картою. Ця схема являє собою те, що вивчила тварина, а саме когнітивну карту лабіринту, а зовсім не набір деяких моторних навичок. У деякому змісті пацюк знаходить всеосяжне знання свого лабіринту або іншого навколишнього її середовища. У мозку виробляється щось начебто польової карти, що дозволяє їй переміщатися від крапки до крапки, не обмежуючись фіксованим набором заучених рухів.
У класичному експерименті, що підтвердив теорію Толмена, з'ясовувався, чи дійсно пацюк у лабіринті вивчає його когнітивну карту або ж просто запам'ятовує набір моторних реакцій. Був використаний лабіринт хрестоподібної форми. Пацюк однієї групи завжди знаходив їжу на тому самому місці, навіть якщо для того, щоб добратися до їжі, йому при різних крапках входу доводилося іноді повертати не праворуч, а ліворуч. Моторні реакції відрізнялися, але їжа залишалася на тім же самому місці.
Пацюк другої групи повинен був завжди повторювати ті самі рухи, але їжа щораз перебувала в іншому місці. Наприклад, починаючи шлях з одного кінця хрестоподібного лабіринту, пацюк знаходив їжу, тільки повернувши в крапці вибору праворуч; якщо ж пацюк входив в лабіринт із протилежної сторони, то для того, щоб знайти їжу, йому однаково треба було повернути праворуч.
Результати експерименту показали, що пацюка з першої групи, тобто ті, які вивчили місце дії, орієнтувалися набагато краще, ніж пацюка із другої групи, які заучували реакції. Толмен дійшов висновку, що аналогічне явище спостерігається й у тих людей, які добре знають свої околиці або місто. Вони можуть пройти з однієї крапки в іншу різними маршрутами, оскільки в їхньому мозку сформована когнітивна карта місцевості. Інший експеримент досліджував латентне научання - тобто таке научання, що неможливо спостерігати в той час, коли воно фактично відбувається. Голодного пацюка помістили в лабіринт і надали можливість вільно бродити по ньому. Спочатку в лабіринті не було ніякої їжі. Чи зможе пацюк навчитися чому-небудь при відсутності підкріплення? Після декількох непідкріплених спроб пацюкові дали можливість знайти їжу. Після цього швидкість проходження пацюком лабіринту різко зросла, що показало наявність деякого научання в період відсутності підкріплення. Показники цього пацюка дуже швидко досягли такого ж рівня, що й у пацюків, що одержували підкріплення при кожній спробі.
Толмен вплинув на психологію, особливо в області теорії научання, а його роботи одержали визнання як провісники когнітивного руху в сучасній психології. Крім того, він підштовхнув дослідження різних напрямків і ввів концепцію проміжних змінних. Оскільки проміжні змінні є способом операційного опису внутрішніх станів, таких як голод, то вони змогли додати цим станам наукове значення. Проміжні змінні сталі необхідним засобом обігу з гіпотетичними конструкціями й були широко використані Гатри, Халлом і Скиннером.
Іншим важливим внеском Толмена в науку з'явилося використання їм пацюка як найбільш адекватного суб'єкта для психологічних досліджень. Проте на початку своєї кар'єри Толмен ставився до пацюків без усякого ентузіазму. "Не люблю їх, - говорив він своєму другові. - У мене від них мурашки по шкірі...".
Однак до 1945 року він змінив своє відношення. Він писав: "Відзначимо, що пацюка живуть у клітках. Вони не напиваються в устілку в ніч напередодні експерименту. Вони не винищують один одного у війнах: вони не винаходять машин для руйнування, а якби навіть вони це зробили, то вже, звичайно, виявилися б настільки безпомічними в справі контролю за цими машинами; вони не вплутуються в расові або класові конфлікти: вони уникають політики, економіки й статей по психології. Вони чудові, чисті й приємні істоти".
Едвин Рей Гатри (1886-1959)
Едвин Гатри одержав ступінь доктора філософії в 1912 році в Пенсильванському університеті й протягом сорока років працював в університеті Вашингтона. Ще будучи аспірантом, він став прихильником біхевіоризму як наукового методу психології, хоча його й не можна вважати бихевіорістом уотсоновського плину.
Навчання з однієї спроби
Найбільш важливим внеском Гатри в психологію є формулювання теорії научання, що була викладена в його книзі "Психологія научання". Вона заснована на простому принципі асоціацій Займаючись проблемою зміцнення тих, яких навчають, реакцій, Гатри відкидав закони Торндайка про вплив і частоту, так само як і підкріплення в дусі Павлова, покладаючись замість цього на те явище, що він сам називав одноразовим формуванням умовного рефлексу й уважав найбільш загальним законом психології.
Згідно Гатри, всі научання складається у формуванні спряженості стимулу й реакції. Якщо стимул супроводжується реакцією хоча б однократно, то вже формується зв'язок між стимулом і реакцією (З-Р). Це і є по суті та сама ситуація, коли відбувається навчання з однієї спроби. Для того, щоб встановити зв'язок між стимулом і реакцією, уже не потрібно повторення або підкріплення. Однократне виникнення пари "стимул-реакція" або результуючий рух уже формує між ними спряженість, і в такий спосіб відбувається завчання певного поводження. "Сполучення стимулів, які супроводжували рух, будуть при своєму повторенні вести до прояву таких же рухів".
Навчання з однієї спроби - твердження Гатрі про те, що для формування зв'язку досить однократного сполучення стимулу й реакції.
Закон Гатри посилається на рухи, які він завбачливо відокремив від дій, подібно тому, як це зробив Уотсон. Він дав визначення руху як послідовності моторних і залізистих реакцій. Дія, навпроти, являє собою один рух або послідовність рухів, що ведуть до досягнення певного результату. Таким чином, дія є поняттям більше високого рівня, ніж рух. Наприклад, забивання цвяха молотком являє собою дія, що складається з послідовності окремих рухів, що приводить до досягнення певного результату. Гатри відзначав, що, коли психологи досліджують процеси научання, те як вимірник научання приймається якість виконання завершеної дії. Відповідно до думки Гатри, заучуються й обумовлюються тільки рухи.
Він думав, що відмітною рисою його системи є та особлива увага, що приділяється руху. Він говорив, що Торндайк був стурбований завершеною дією - зокрема, знаходженням деяких навичок (наприклад, кішка намагається вибратися з "проблемного ящика"), але адже ці навички самі є функцією набору м'язових рухів. Це і є саме ті самі індивідуальні рухи, наполягав Гатри, які розвиваються або здобуваються в результаті одиничної спроби (навчання з однієї спроби). Вивчення ж завершеної дії вимагає, у свою чергу, повторення для практики.
Рухи (досліджувані дії) є в системі Гатри вихідним матеріалом. Оскільки рух не значніше, ніж дії, то ніж їх сутужніше спостерігати в типовій ситуації научання, їх набагато легше випустити з уваги.
З навчання Гатри також випливало, що не тільки реакція організму складається з окремих компонентів, але також і стимули, на які реагує організм. А тому що й ті й інші складаються зі складових частин, для того, щоб досягти деякої послідовності в поводженні, необхідно одержати досить велику кількість сполучених сполучень стимулів і реакцій. Отже, для того, щоб домогтися поліпшення у вивченні будь-яких рухів (дій), необхідна практика, але при цьому кожний компонент руху або реакції заучується після однократного збігу зі стимулом.
У значній мірі привабливість системи Гатри спочиває на її простоті й логічності. Її неважко зрозуміти, особливо в порівнянні зі складними й заснованими на серйозному математичному апарату побудовами Халла. Однак уроджена простота теорії Гатри викликає захоплені похвали одних психологів і осуд інших. Затверджувалося, що Гатри уникає рішення тих проблем научання, які не одержують пояснення в рамках його системи. Критики його системи наполягають на тому, що для обліку багатьох найважливіших параметрів у цій області потрібне введення додаткових принципів і допущень.
Гатри зберіг своє положення провідного спеціаліста теорії научання. Його внесок у науку заслужив офіційне визнання; в 1958 році Американський психологічний фонд нагородив його золотою медаллю.
Література
1.Рубинштейн С.Л. Проблеми загальної психології. - К., 2003
2.Ярошевский М.Г История психологии. - М., 1985.
3.Бен А. Психологія // Асоціативна психологія. – К., 1998.
4.Галич А.И. Картина человека. - М., 1989
|
