Реферат на тему
Виникнення
та еволюція соціальної роботи
ПЛАН
1. Проблеми періодизації історії соціальної роботи
2. Передісторія виникнення соціальної роботи як фахової діяльності
3. Соціальна діяльність Нового часу.
Використана література.
Система соціальної допомоги подолала в своєму розпитку шлях від філантропічного підходу в підтримці соціально вразливих груп населення, що зародився в прадавні часи, до перетворення її на професійну діяльність. Соціальна робота як фах зародилася в індустріально розвинутих суспільствах на початку XXст. Професіоналізація соціальної допомоги охоплює певні послідовні етапи. В процесі свого розвитку фахова діяльність соціальних працівників збагачувалась новими моделями практики і методами роботи, перебувала під впливом різних наукових та ідеологічних концепцій, які вагомо позначалися на змісті соціальної роботи.
1. Проблеми періодизації історії соціальної роботи
Соціальна робота, як і будь-який вид діяльності, має власну історію і логіку розвитку. Проте спроби визначити більш-менш точну дату її виникнення не були успішними, оскільки науковці схиляються до різних точок відліку цієї історії. Це зумовлено тим, що до соціальної роботи часто відносять програми суспільної допомоги, традиції доброчинності й волонтерства.
За твердженням авторів енциклопедичного словника із соціальної роботи, становлення її відбувалося за такою логікою: «потреби індивіда та суспільства, суспільне усвідомлення їхньої значущості — накопичення практичного досвіду допомоги у реалізації індивідуальних і загальносоціальних потреб, його осмислення і формування теоретичної бази — визнання необхідності професійної підготовки кадрів для здійснення цього специфічного виду діяльності». Відповідно до цього підходу чимало авторів розпочинають відлік історії соціальної роботи від Давніх Єгипту, Китаю, часів античності, часів Київської Русі тощо. У деяких українських та російських університетах до програми підготовки соціальних працівників включено курси, у межах яких вивчають історію соціальної роботи від прадавніх традицій милосердя.
На Заході, де соціальна робота як фахова діяльність існує понад сторіччя, розмежовують благодійність як добровільну діяльність і соціальну роботу як систематичну, організовану фахову допомогу. Ілюстрацією цього підходу є міркування сучасного британського вченого Теодора Шаніна: «Часто доводиться чути думку, мовляв, соціальна робота — це просто сучасний світський варіант релігійної благодійності, вкорінений у середньовіччі. Насправді благодійність і соціальну роботу об'єднує лише загальна альтруїстична установка. За всіма основними параметрами — цілями, методами і структурою, пов'язаною зі спеціальною підготовкою працівників-виконавців, — вони суттєво відрізняються, являючи собою якісний стрибок у нове і різне. Найважливішим рушієм людей, котрі займалися благодійністю, було їхнє почуття морального обов'язку, прагнення робити добро — зазвичай вони походили від віри у безсмертя душі. Акцент робився на того, хто творив добро, а його внесок вимірювався розміром і тривалістю допомоги. Сучасний соціальний працівник вбачає своє завдання в тому, щоб людина, котрій він допомагає, могла обходитися без цієї допомоги і без соціального працівника, що стає тепер ключовим критерієм професійного успіху. Процес, за допомогою якого намагаються досягнути цього, називають по-різному: реабілітація, нормалізація, реадаптація. Але головна мета тут завжди полягає в поверненні «клієнтові» здатності діяти самостійно за наявних соціальних умов. Для цього майбутніх соціальних працівників вчать розуміти індивідуальну психологію «клієнтів», характер зв'язків людини із родинним та більш широким оточенням, навчають засобам розвитку у підопічних активності та самостійності. Можна сказати, що наріжним каменем благодійності як виду соціальної активності є прагнення та переконання тих, хто надає допомогу. У соціальній роботі центральною фігурою є «клієнт», а метою — звільнення його від потреб у соціальних працівниках».
Наявність двох підходів (соціальна робота як благодійництво і соціальна робота як фахова діяльність) до визначення початку відліку історії соціальної роботи певною мірою обумовлена базовим конфліктом цього фаху. Річ у тім, що в процесі становлення соціальної роботи конкурували різні погляди щодо її суті і призначення, внаслідок чого утворилися дві її моделі:
1) науково-виробнича модель, яка ґрунтується на емпіричних методах і поціновує аналіз, техніку виконання;
2) гуманістично-демократична модель, яка спирається на філософські принципи і поціновує свободу вибору, здатність до особистого розвитку і права людини.
Попри те що на основі гуманістично-демократичної моделі створено міжнародні етичні стандарти соціальної роботи, домінантною парадигмою (грец. paradeigma — приклад, взірець) фаху стала саме наукова модель. Тому відлік історії соціальної роботи прийнято вести від часу її професіоналізації. Однак навіть такий відлік є проблематичним, оскільки в різних країнах соціальна робота професіоналізувалася в різний час. Крім того, відсутнє єдине розуміння самого поняття «професіоналізація» . Одні вчені пов'язують її з виникненням спеціальної підготовки соціальних працівників, інші — з появою фахових асоціацій, розвитком наукових підходів у соціальній роботі та визначенням її фахових меж, з появою державної системи соціального забезпечення.
Американська дослідниця Філіс Дей пов'язує початок «професіоналізації» соціальної роботи зі створенням у 1913 р. спеціального бюро із соціальної роботи у межах Міжуніверситетського бюро професій. Український фахівець Ганна Попович стверджує, що визнання соціальної роботи як професії відбулося в США у 1915 р. Британська асоціація соціальних працівників у 1995 р. відзначила сторіччя медичної соціальної роботи, оскільки в 1895 р. у королівському госпіталі було створено спеціальні посади «елмонерів» (добровільних помічників).
Радикальніших поглядів дотримується Т. Шанін, стверджуючи, що «поняття соціальний працівник» увійшло в обіг наприкінці XIX — на початку XXст. Але як самостійний фах і академічна дисципліна «соціальна робота» утвердилася лише після Другої світової війни. Ідеї NewDeal («Нової справи», політичного курсу, що заклав основи соціального забезпечення) у США в 30-ті роки, а в 40-ві на західноєвропейських теренах ідеї держави загального добробуту (welfarestate) стали визнанням права кожної людини на певний мінімум гідного існування і перетворення держави на гаранта реалізації цього права. Однак невдовзі після цього з'ясувалося, що для їх втілення недостатньо належних законів і матеріальних ресурсів, необхідна ще й спеціальна система індивідуальної допомоги людям, які з різних причин не вписуються у суспільство. Нормативні положення уряду, державні асигнування на соціальні потреби повинні були дійти до конкретного адресата, відповідати його потребам і запитам, а іноді й мали бути суттєво переглянуті, як того потребує практика. Реалізацію цієї функції взяли на себе соціальні працівники.
Загалом виникнення фаху «соціальна робота» важко пов'язати з конкретною датою, раціональніше розглядати його як історичний процес, який у своєму розвитку подолав такі етапи професіоналізації:
—перетворення діяльності на основне заняття для певної групи людей;
—організація спеціальних навчальних закладів для підготовки соціальних працівників;
—формування професійної асоціації;
—політична кампанія, спрямована на прийняття законодавчих актів щодо надання професійній асоціації офіційних повноважень;
—розроблення і затвердження етичного кодексу професії.
У кожній країні процес професіоналізації мав свої особливості щодо змістового наповнення, темпів перебігу.
2. Передісторія виникнення соціальної роботи
як фахової діяльності
Суспільство на кожному етапі свого розвитку брало на себе функції допомоги і підтримки, хоча спосіб їх реалізації суттєво відрізнявся у процесі соціогенезу. У первісному суспільстві, яке характеризувалося природною цілісністю життєдіяльності людей, ці функції реалізовувались переважно через інститут сім'ї і систему родинних зв'язків. З розвитком суспільства ці соціальні інститути постійно трансформувалися, передаючи частково або повністю обов'язки щодо підтримки своїх членів іншим соціальним інститутам. Особливо активно включалися у цей процес церква, релігійні, професійні, територіальні громади, благодійні організації, а згодом і держава.
Виникненню соціальної роботи як фаху передувало суспільне визнання необхідності задоволення потреб певних груп людей у сторонній допомозі й підтримці. Передісторія соціальної роботи охоплює такі послідовні етапи:
1) первіснообщинні і родові форми, церковно-монастирська допомога;
2) зародження державних і громадських підходів;
3)наукова філантропія, пов'язана із усвідомленим прагненням добровольців створити теоретичну і ціннісну базу своєї діяльності.
Антропологічні дослідження свідчать про функціонування певної суспільної допомоги у давньому світі. Наприклад, у Давньому Єгипті (2700—2200 pp. до н. є.) турбота суспільства була спрямована насамперед на збереження трудових ресурсів. Вона була прерогативою держави, зацікавленої в підтримці життєвого рівня людей, зайнятих на суспільних роботах — будівництві каналів, пірамід, гробниць і храмів. Ця допомога мала на меті запобігання голодним бунтам, які загрожували стабільності держави. Для цього у Давньому Єгипті використовували методи централізованого планування виробництва, розподілу продуктів харчування серед різних регіонів, міграційну політику.
У Давньому Китаї (І ст. до н. є.) побутувала думка, що в надзвичайних ситуаціях слід вдаватися до таких заходів, як безплатний або за мінімальну плату розподіл зерна; використання незайнятих земельних ділянок для засіву безплатним зерном; переселення голодуючих у благополучні регіони країни.
В античних державах (Давня Греція, Давній Рим) допомога бідним мала прагматичний характер, оскільки забезпечувала врегулювання політичних проблем, особливо у передвиборчий період, що сприяло виживанню суспільства, утвердженню в ньому духу солідарності. За словами сучасного російського науковця Олексія Козлова, суспільна допомога була «відображенням потреби суспільства у забезпеченні його трудовими ресурсами, пом'якшенні наслідків соціальних заворушень, які приносять суспільству розруху, людські жертви і перешкоджають стабільному розвитку економіки, а також потреби в об'єднанні суспільства навколо держави і уряду для її зміцнення і для захисту національних інтересів».
Становлення суспільної допомоги часто пов'язують з іудейськими і християнськими традиціями, які ґрунтуються на переконанні, що світ тримається на добрих справах. В іудейському суспільстві
діяла система підтримки, заснована на альтруїзмі, любові до ближнього, ідеї взаємодопомоги («Всі євреї відповідальні один за одного»). Послідовники іудаїзму створювали спеціальні благодійні каси, джерелами поповнення яких були податки, пожертвування, спадщина, заповіти на благодійність, штрафи, орендна плата за користування майном общини. Зібрані кошти спрямовувалися на адресну підтримку бідних, викуп полонених, створення спеціальних їдалень для бідних. Важливою частиною синагогального богослужіння був збір пожертвувань для бідних. В іудейській культурі також був обов'язок кожної людини трудитися, щоб не бути ні для кого тягарем. А законодавчо встановлені податки у Давньому Єрусалимі передбачали перерозподіл прибутків серед нужденних.
Ідеологія перших християнських общин
(І ст. н. є.) віддавала перевагу духовності, а не вимогам закону і громадянських традицій. Перші християни вкладали в поняття «милосердя» зміст прощення і діяльної любові. Кожна община функціонувала і як орган піклування, який організовував відвідування убогих і хворих, допомогу їм. Перші християни роздавали хліб нужденним, приймали вигнанців, не запитуючи, звідки вони, не цікавлячись їх національністю, соціальним станом та ін. Переслідувані римською владою, перші християнські общини збирали гроші на допомогу хворим і ув'язненим. Служіння людині вони трактували як служіння Богу.
З часом кількість прихильників християнства, в тому числі серед імущих верств населення, зростала, поліпшувалося і ставлення до нього правителів Римської імперії, на територіях якої християнство розвивалося протягом перших чотирьох століть свого існування. Цей процес увінчався об'єднанням общин у єдину організацію — церкву, якою управляли єпископи, котрі на своїх зібраннях вирішували не тільки внутріцерковні справи, а й опікувалися допомогою людям, які потерпали від різних негараздів. Наприклад, Вселенський собор 437 р. зобов'язав єпископів піклуватися про вдів і сиріт. У 1100 р. Римська (католицька) церква видала Декретуй — звід канонічних законів з теорії і практики благодійництва, який справедливо вважають однією з перших теоретичних настанов у галузі суспільної допомоги.
В Україні суспільна допомога і благодійність започатковані в період Київської Русі, за іншими твердженнями — у доязичницькі часи. Архаїчна форма допомоги у давніх слов'ян, що населяли українські терени, формувалась як відчуття «належності до цілого» — людської спільноти, природи, космосу. Організована на цих засадах допомога і взаємодопомога у давніх слов'ян реплізовувалася в культових, общинно-родових і господарських формах: люди зверталися до жерців, віщунів задля подолання конкретних життєвих проблем. З оформленням інституту релігійних свят виникають братчини (мирщини, зсипки), під час яких жителі одного або кількох поселень віддають певну частину продуктів на суспільні потреби. Общинно-родова підтримка виявлялась у виділенні землі, приймацтві, призначенні «громадських» родичів, піклуванні про «вихованців», «годованців», вдів тощо. Господарські форми допомоги (толоки, складчини, супряга) надавались в екстремальних ситуаціях тим, хто постраждав від пожеж, повеней, втратив худобу тощо.
З прийняттям християнства на Русі архаїчну модель допомоги вразливим групам населення замінила конфесійна, закорінена в головній заповіді християнського віровчення — любити Бога і любити ближнього, як самого себе. Провідними формами суспільної допомоги на той час були княже піклування, церковно-монастирська допомога, приходська допомога, милостиня. Як правило, допомога була справою окремих осіб, пройнятих ідеями християнської моралі, і не вважалася обов'язком держави.
У середні віки суспільну допомогу здебільшого надавали церковні організації; на зміну монастирським формам допомоги приходили парафіяльні, які передбачали надання матеріальної допомоги, позик нужденним членам громади, а також їх виховання й перевиховання.
Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. у світовій суспільно-політичний думці сформувався ліберально-демократичний напрям, ідеологом якого був англійський філософ, психолог, педагог Джон Локк (1632— 1704). За його переконанням, держава має захищати й оберігати власність, безпеку громадян, права, особисті інтереси, індивідуальні свободи людини.
3. Соціальна діяльність Нового часу.
Розпочата в XVII—XVIII ст. секуляризація (звільнення від релігійного впливу суспільного й особистого життя) спонукала до участі світської науки в осмисленні різноманітних аспектів суспільної допомоги. Цей процес сприяв усвідомленню обов'язків і ролі державних інститутів в організації соціальної допомоги, науковому осмисленню понять «соціальна норм» і «патологія», а також явищ, які вони позначають, стимулював розвиток громадської і приватної благочинності. З розвитком держави і поширенням світських тенденцій ідеї допомоги розкриваються й пропагуються не тільки у працях діячів церкви, а й у державних указах, постановах, збірниках. В Україні цей процес розгортався під впливом розпочатої ще у другій половині XVIIст. переорієнтації науки на дослідження соціальної проблематики.
У XVIII ст. в Російській імперії було започатковано систему суспільної опіки, що означало перехід до державної системи піклування про бідних і немічних. З XIX ст. почали функціонувати богадільні при монастирях, а також установи приказів суспільної опіки, розраховані на людей із всіх суспільних станів, які не мали родичів для матеріальної підтримки і забезпечення (убогі, каліки, люди похилого віку, вдови, невиліковно хворі, душевнохворі). Одночасно вони діяли і як пенітенціарні (виправні) заклади для певних груп засуджених: скалічених волоцюг, нездатних іти етапом у Сибір; жінок з немовлятами; скалічених солдатів арештантських рот; виключених із духовного сану осіб. Крім цього, в Україні, як і в інших європейських країнах, виникали «робітні будинки» («будинки працелюбства»), що надавали притулок та здійснювали примусове трудове виховання й перевиховання представників окремих груп населення.
Соціальна робота вкорінена не тільки в традиції милосердя, а й у традиції боротьби із «соціальними патологіями». Історія свідчить, що різні культури переймалися виявленням соціальних аутсайдерів і боротьбою з проблемами в душах людей. Іудео-християнські вчення причини негараздів убачали у гріховності людини, тому виступали за покарання незгодних із моральними нормами.
В епоху Просвітництва стверджувалося, що бідність є породженням схильності до пияцтва, неуцтва або дефіцитом моральної волі. Тому змінити життя людини може не тільки матеріальна допомога, а й переконання і дружній вплив. Визнання провідної ролі людських слабкостей є концептуальною основою, на якій і донині ґрунтується практика фахової соціальної роботи. Проте у просвітницькі часи ці ідеї не було втілено в життя, що було спричинено економічними умовами і релігійними переконаннями членів благодійних організацій.
Наприкінці XIXст. теологічний й суспільно-благодійний підходи в наданні соціальної допомоги поступилися місцем правовому підходу. Ухвалені закони започаткували розвиток державної системи соціального забезпечення, формування державно-муніципального навчання тощо. Одночасно розвивалися профспілки й каси взаємодопомоги, на які спиралася система соціального страхування. Набували поширення соціально-радикальні ідеї марксизму та фемінізму, основою яких було переконання у несправедливості розподілу суспільних ресурсів та балансу влади між представниками різних соціальних груп у суспільстві, зокрема найманих працівників і власників, жінок і чоловіків. На цей час, за переконанням більшості дослідників, припадає професіоналізація соціальної роботи, утвердження ідеї створення державної системи соціального забезпечення як інструмента реалізації соціальної політики, орієнтованої на визнання загальних прав людини.
Використана література.
1. Малько А.
Соціальна робота і соціальна педагогіка // Соціальна політика і соціальна робота. — 2000. — № 3,4.
2. Милосердие:
Учеб. пособие / Под ред. М. П. Мчделова. — М.: РОССПЭН, 1998.
3. Пейн М.
Сучасна теорія соціальної роботи: Пер. з англ. — К., 2000.
4. Попович
Г.
Соціальна робота і міждисциплінарне співробітництво // Соціальна політика і соціальна робота. — 2001. — № 1.
|
