Дипломна робота

Вивчення історичного роману у віршах „Маруся Чурай” Ліни Костенко в 11 класі

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ДІВЧИНА З ЛЕГЕНДИ

1.1 Тема роману „Маруся Чурай”

1.2 Образ мандрівного дяка в романі „Маруся Чурай”

1.3 Сценічне безсмертя „Марусі Чурай”

РОЗДІЛ ІІ. Вивчення роману у віршах ”Маруся Чурай” Ліни Костенко

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність дослідження . Історичний роман у віршах „Маруся Чурай” писався Ліною Костенко в роки її вимушеного мовчання (16 років). Цей твір поетеси представляє в українській літературі рідкісний жанр. Певні антології можна знайти у Максима Рильського – „Марина” (1933 р.), „Любов” (1940 р.), „Мандрівка в молодість” (1944 р.). Проте багатоплановий історичний роман у віршах – новина в українській літературі, і не тільки в ній, де на національному ґрунті проростають політичні, філософські та естетичні проблеми.

Слід зауважити, що тема Марусі Чурай, коли дівчина отруїла свого зрадливого коханого, була досить поширеною в українській літературі: драма М.Старицького „Ой не ходи, Грицю...”, віршована драма В.Самійленка „Маруся Чураївна”, повість О.Кобилянської „В неділю рано зілля копала”. Образ піснетворки зустрічається і в творчості Левка Боровиковського „Чарівниця”, і в С.Руданського „Розмай”.

Працюючи над своїм романом, Ліна Костенко використала ті скупі напівлегендарні відомості про піснетворку, які пробилися до нас крізь віки.

1974 року в Київському видавництві „Дніпро” вийшов збірник „Дівчина з легенди Маруся Чурай”, де вміщено тексти пісень („Засвіт встали козаченьки...”, „Летить галка через балку”, „Віють вітри, віють буйні”, „Ой не ходи, Грицю...”, „Грицю, Грицю до роботи...”), що їх народна пам’ять приписує легендарній полтавчанці.

Історико-філософський, соціально-психологічний роман у віршах „Маруся Чурай” справедливо названий критикою енциклопедією духовного життя України ХVІІ ст. Роман Ліни Костенко через минуле висвічує багато явищ сьогодення, проектуючи їх на майбутнє.

Відрадно, що за історичний роман у віршах „Маруся Чурай” (1979) та книжку „Неповторність” (1980) письменниця у 1987 році удостоєна Державної премії ім. Т.Г.Шевченка.

Як бачимо, до образу легендарної співачки в українській літературі зверталися й до Ліни Костенко, але розробляли тему у виключно любовній площині, часто ще й сентиментальній. Ліна Костенко в центр свого твору ставить питання жертовного служіння співця своїй нації, навіть якщо нація не гідна поки що такого співця, інша річ, що цей співець її вивищить до свого рівня. До того ж авторка спокушає свою героїню, Марусю Чурай, до роздумів, важкої і ненаситної праці її інтелекту, її небуденних почуттів, її життєвого розуму і досвіду, примушує тяжко каратися за скоєні помилки і в той же час гідно зустрічати смерть і першого разу на еталоні, і другого, коли Марусю руйнують невблаганні сухоти.

По праву можна вважати, що вершиною творчості Ліни Костенко став історичний роман у віршах „Маруся Чурай”, де на національному ґрунті проростають політичні, філософські та естетичні проблеми.

Історію кохання молодих людей Ліна Костенко розглядає в контексті національно-визвольної боротьби українського народу проти польської шляхти, тих національних змін, що відбувалися в українському суспільстві в середині ХVІІ століття.

РОЗДІЛ І. дІВЧИНА З ЛЕГЕНДИ

1.1 Тема роману „Маруся Чурай”

Візьмемо до уваги одне принципове вихідне положення, без якого неможливо точно інтерпретувати образ героїні роману. Йдеться про те, що Ліна Костенко трактує Марусю Чурай, як дівчину, обдаровану геніальним мистецьким талантом , що означає надзвичайно тонку і багато в чому специфічну, не таку як в інших, духовну організацію. Треба сказати, що образи високообдарованих митців доволі часто зустрічаються в художній літературі, проте далеко не завжди письменникам вдається з адекватною повнотою та глибиною відтворити їх. Справа в тому, що образ талановитого митця може бути створений тільки письменником, що володіє адекватним талантом. У нашій літературі це під силу було Тарасу Шевченку (“Перебендя”, твори автобіографічної тематики з яких постає образ власне автора як митця). Серед інших українських письменників чи не найбільшу зацікавленість тематикою митця виявила Леся Українка. Образи талановитих митців вона творила “із себе”, ґрунтуючись на самоспостереженнях, на самоосмисленні.

Дівчина з легенди – Маруся (Марина Гордіївна) Чурай, донька урядника Полтавського добровільного кінного козацького полку Гордія Чурая. Отого самого, що зарубав польського шляхтича, котрий похвалявся перед громадою, як славно він мордує українського хлопа. Отого самого, що втік із Полтави на Січ і став правою рукою гетьмана нереєстрового козацтва Павлюка (в народі – Бута). Отого самого, що під час бою під Кумейками 1637 р. Разом із Павлюком та іншою козацькою старшиною потрапив до рук польського коронного гетьмана М.Потоцького. отого самого, що через рік (1698) був по-звірячому страчений у Варшаві, а голова його красувалася на списі у Полтаві. Отого самого Чурая, котрого народ прославив у пісні, називаючи „сизим орликом”.

Донька Гордія та Горпини Кураїв увібрала в себе все краще, чим наділені були її батьки, увібрала у душу свою, у свій талант усе краще й від рідного народу. Ще змалечку дівчина була наділена, крім надзвичайної вроди, ще й величезним поетичним даром, бо могла, не стараючись і не напружуючись нітрохи, говорити віршами про звичайні, повсякденні, побутові речі. Вірші, за спогадами сучасників і очевидців, так і сипали з неї, рими добиралися легко й природно, маючи під собою багатюще народне джерело. Смерть батька стала очевидно, для дівчини тим поворотним моментом, коли дитячі словесні забавки вилилися у глибинну пісенність душі, у непереборну потребу творити, таку не сильну, як потреба живого дихати, чути, бачити мислити... А доля геніїв нашого народу, як правило, нелегка. Не раз людська підлота, заздрість, підступність, користолюбство трощили, нищили людські долі, топтали ніжний цвіт почуття. І через це пройшла Маруся: безвольний коханий Григорій Бобренко, що під впливом хижої й владолюбної матері залишає дівчину, в яку був закоханий іще з дитинства і з якою разом виріс, і бере собі за дружину Ганну (Галю) Вишняк, племінницю Полтавського полковника Мартина Пушкаря, доньку осавула Федора Вишняка.

Маруся, що чекала Гриця з походу, зберігаючи йому кришталеву вірність, у розпачі звертається у своїх піснях то до Бога, то до людей, то до зрадливця – коханого, але долі повернути не може.

У творі Ліни Костенко отруєння Гриця – трагічна помилка, непорозуміння: героїня підготувала зілля для себе, а хлопець (там він не одружений, а тільки наречений) випадково випив. Пісні ж самої Чураївни, що крок за кроком розгортають перед нами трагедію покинутої, зрадженої, знеславленої дівчини, доводять інше. Сама пісня „Ой не ходи, Грицю та й на вечорниці...” є і розпачливим зойком зболілої, вистражданої душі, й обвинувачувальним актом призначення вбивці. Якщо пісні „Ішов милий горонькою”, „Болить моя головонька від самого чола”, „Засвіт стали козаченьки”, „Ой Боже ж мій, Боже, милий покидає”, „Чи ти, милий, пилом припав”, „Шумить-гуде дібровонька” крок за кроком розгортають сторінки трагедії душі дівочої і ницості й зради душі юначої, то пісня „Ой не ходи, Грицю...” є логічним завершенням, крапкою у розвитку їх стосунків.

Доведена до відчаю, Маруся спробувала накласти на себе руки (кинулася із греблі у Ворсклу), але була врятована Іваном Іскрою, хлопцем, що безнадійно, без відповіді був закоханий у неї. А Гриць, не зважаючи на одруження, далі продовжував до неї ходити, люблячи, але знаючи, що за дружину не візьме, бо не дозволить мати. І потім, уже будучи одруженим (у романі цього немає), не полишає нещасну дівчину, ще більше вводячи її в неславу. І неможливість розплутати цей божевільний клубок людських стосунків і почуттів змушує Марусю до останнього, відчайдушного кроку – одним вчинком знищити причину своїх і його страждань. Що і було виконано.

В історичному романі у віршах „Маруся Чурай” дівчину-отруйницю присуджено скарати „на горло” через повішання. Насправді факти свідчать, що була присуджена кара через „усікновення голови” (страшніше й жорстокіше!). І в останній момент, уже біля плахи, вірний козак Іван Іскра привозить від самого гетьмана Богдана Хмельницького наказ про скасування кари і заборону надалі без гетьманової згоди карати будь-кого „на горло”.

Чураївна залишається живою, але вона вже мертва, душа її вмерла разом із коханим і похована разом із ним, а тлінна оболонка довго на сім світі не затримається, бо тіло без душі – ніщо.

І ота пісня стала її останньою піснею, бо мертва душа шедеврів уже не створить. Історія зазначає, що після Грицевої смерті та суду, що засудив дівчину до смертної кари влітку 1652 р. Маруся Чурай прожила ще рік і померла від сухот 1653 р. Так людська підступність і злоба погубила чарівний цвіт української піснетворчості, українську Сафо, як називали її літературознавці, що прожила на світі неповних 28 років.

Та вічно молодими, нев’янучими, свіжими залишаються її пісні, як і трагедія любові, вилити в них. Це саме та мить геніального осягнення, коли суто особисте, інтимне стає всезагальним, вселюдським, а краса душі і почуття сприймається на висотах національної культури. Одна із багатьох, і, в той же час, одинока Маруся Чурай... Дівчина з легенди.

Про що ж цей роман? М.Бажан написав: „Поема про кохання і безсмертя”. Можливо й так. На мою думку, тут інше завдання, інша проблематика, хоча, звичайно, є й тема кохання, й тема безсмертя. Головна тема роману – це доля митця. Митець піднімається над своєю добою, випереджає час, і доба не може його оцінити, тобто люди, бо нема ж пророка у власній вітчизні. Козаки співають Марусині пісні не задумуючись над тим, хто їх автор, а більшість – не вірить, що ці пісні склала дівчина.

Головну тему можна визначити й так: трагедія митця або митець і його доба. До неї тягнуться й інші теми: кохання і зради, тема історичних змагань українського народу за часів Богдана Хмельницького, це й широка тема України, її історичної місії, ментальності її народу.

У романі – дві України: та, що бореться, і та, що ремигає, чеше язиками:

Якби ми ремигали, як воли,

Якби ми так чесали язиками,

то вже б давно Вкраїну віддали,

не мавши часу буту козаками.

Слід звернути увагу також на композицію рому. У романі 9 розділів, кожний має свій заголовок як сигнал до уваги й розуміння: „Якби знайшлась неопалима книга”, „Полтавський полк виходить на зорі”, „Сповідь”, „Гінець до гетьмана”, „Страта”, „Проща”, „Дідова балка”, „Облога Полтави”, „Весна, і смерть, і світле воскресіння”. Кожний розділ має свій сюжет, непослідовність сюжетної канви тримає читача у постійній напрузі, а це дуже важливий чинник для розуміння задуму й ідеї твору.

1.2 Образ мандрівного дяка в романі „Маруся Чурай”

Важливим для повноти і цілісності образу України доби Хмельниччини є розділ “Проща”, який не тільки розширює просторове зображення нашої землі, а й виражає складну гаму думок, пов’язаних з осмисленням історії народу.

Ліна Костенко вводить досить поширений у нашій літературі тип мандрівного дяка. Увівши в роман образ мандрівного дяка, Ліна Костенко отримала змогу показати тогочасну Україну очима людини освіченої, думаючої, схильної до осмислення як тогочасних реалій, так і нашої історії на вищому, сказати б, духовному рівні. Письменниця зовсім недаремно звела на одній дорозі мандрівного дяка і Марусю Чурай. Це була зустріч двох творчих, духовно багатих людей, між якими виникла взаємна приязнь. Їхні думки з приводу побаченого немовби взаємодоповнюються. Дяк, обійшовши мало чи не пів-Європи, мав набагато більший життєвий досвід, та й загальна освіченість у нього вища, ніж у Марусі. Але й Маруся не тільки вдячна слухачка – її бачення і розуміння дійсності є художньо-емоційним, сказати б, тонко естетичним, а тому й глибоким і точним в оцінювальному плані.

Мандрівний дяк розповідає Чураївні, що на цій землі ніколи не було спокою, що “тут споконвіку скрізь лилася кров”. Йшли по місцях, де постійно спалахували повстання доведеного до відчаю народу, – ось тут, показує дяк, “відступало військо Остряниці”, а тут “скрутили Наливайка і віддали на мученицьку смерть”. Найбільшого лиха цій землі завдав польський магнат Ярема Вишневецький, якому належала Лубенщина. Це був страшний “руйнатор України”, “упир з холодними очима; пихатий словом і чолом”.

У “Прощі” багато йдеться про Єремію Вишневецького, і це не випадково. Показ цього польського магната дає змогу поетесі не тільки унаочнити лихо, яке терпів український народ від чужоземних колонізаторів, а й виразити тему національної зради – одну з найважливіших у її творчості. Вишняк і Горбань – типи українців, яким фактично чужі національні інтереси. Поки що це внутрішнє, доволі приховані зрадники, які при певних обставинах можуть стати зрадниками явними.

Ярема Вишневецький був онуком Дмитра Вишневецького, який представляв галузь України княжого роду і був першим відомим в історії козацьким отаманом, що згуртовував козаків на захист України від татар і турків. Потрапив у турецьку неволю, був страчений у Царгороді. У народі він був знаний як Байда. Це про нього йдеться у відомій думі. Його внук Ярема уже був полонізованим, вважав себе поляком і став, як говориться в романі, “мучителем власного народу”, його “кривавим катом”. З Лубенщини був вигнаний повстанцями Богдана Хмельницького:

Тікав по трупах Єремія звідси.

Та все карав, карав, карав призвідців.

Рубав їм руки, вішав, розпинав,

садив на палі, голови стинав.

Страшний по ньому залишився слід –

козацьких тіл кривавий живопліт.

Усі тут гибли, винні і невинні.

Лишились тільки села удовині.

На жаль, Єремія Вишневецький – далеко не одинокий в українській історії випадок зрадництва: багато українських родовитих шляхтичів залишили свою віру, прийняли католицтво і вірою-правдою служили польським королям. Але в історії добре відомо, що тільки Богдану Хмельницькому вдалося побудувати державу, як багато хто з колонізованих українських шляхтичів згадував своє походження і йшов на службу до Богдана.

Повернемося до питання про сучасне звучання історичного роману Ліни Костенко. При цьому обов’язково врахувати особливості часу, коли творилась “Маруся Чурай”.

Жорстокість Яреми Вишневецького дуже нагадує яничарську жорстокість багатьох “рідних” україножерів, яких чимало було вже в нашій новітній історії:

Чи не тому такий Ярема й лютий,

ладен цю землю трупами змостить,

що кожна тут осиченька над шляхом

йому про Юду листям шелестить?

Атмосферою застійних років була породжена й інша тема, що виразно зазвучала в “Прощі” – йдеться про свідому втечу багатьох тогочасних митців від “гарячих” проблем власне національного життя.

Усе комусь щось пишуть на догоду,

та чечевиці хочуть, як Ісав.

А хто напише, або написав,

велику книгу нашого народу?!

Ліна Костенко не полишає тему історичної пам’яті, варіює, повертає врізнобіч, заглиблюється в неї, немовби намагається вичерпати її – настільки відчуває її важливість. Привід для нової варіації теми знайшовся при описі відвідин дяком і Марусею печер, де вони споглядали святі мощі. По-різному характеризує мандрівний дяк святих Києво-Печерської лаври. Дуже прихильний до “найславетнішого з дідів” Нестора-літописця. До інших же, наприклад, до Нестора-Некнижного, подвиг якого у тому, “що завжди був на всіх богослужіннях, а й разу, ти скажи, не воздрімав” чи ж до Сисоя, “що хіть свою презміг, щодня ходив до річки у веретті і роздягався з голови до ніг, щоб комарі кусали в очереті”, ставиться іронічно. При цьому висловлює вельми єретичну як для релігійної людини думку:

– Немає у нас ліри.

Та й розум за бодягу зачепивсь.

Сисой, Мардарій – мученики віри.

А Байда що, від віри відступивсь?

Аби слова, хоч бред второзаконія.

А що сильніше підпирає твердь –

молитва преподобного Антонія

чи Наливайка мученицька смерть?

Для нас, теперішніх, у цих рядках є глибокий смисл. Чи ж справді наша історична пам’ять буде неповноцінною, коли ми заповнимо її образами багатьох істинних героїв нашої національної історії. Бо ж через відомі причини їх так мало у нашій пам’яті... А якщо і знаємо їх імена, то до самих образів цих істинних страдників нашої національної ідеї ми недостатньо наближені. Для багатьох з нас вони ще не святі, хоч заслуговують на таку високу пам’ять.

Вислуховуючи роздуми дяка про негаразди нашої історичної пам’яті, Маруся Чурай цілком резонно порадила йому самому описати те, що знає і бачить. На що дяк відповів:

– Я написав, так торбу в мене вкрали,

і всі мої папіруси тю-тю.

Поетеса вклала у цю відповідь певний іронічний сенс: бачите, дяк виправдовує свою бездіяльність тим, що, мовляв, у нього торбу вкрали. Справа не в торбі, натякає поетеса. Справа в тому, що любителів просто поговорити, пожалітися, комусь про щось докоряти у нас вистачає. Замало людей, які, не дивлячись ні на що, роблять корисне діло, – тобто “пруть плуга”: ні, небезпідставно “Марусю Чурай” називають енциклопедією українського життя XVII століття.

1.3 Сценічне безсмертя „Марусі Чурай”

Роман Ліни Костенко „Маруся Чурай” відразу набув значної популярності.

У сезоні 1987-1988 року за „Марусею Чурай” у світі було здійснено три театральні вистави. Пісенну партію славетної поетеси у спектаклі Київського театру поезії виконувала народна артистка України Ніна Матвієнко. Вже сам її рідкісної краси голос, відчуття природності інтонацій пісні, здається, забезпечують успіх.

У Львівському українському молодіжному театрі режисер В.Кучинський об’єднав в одній виставі „Сад нетанучих скульптур” два твори Ліни Костенко – драматичну поему „Сніг у Флоренції” та „Марусю Чурай”. Здавалось би, що спільного між подіями у Італії і на Україні, які відбуваються навіть у різних століттях, – XVI і XVII? Але невеликий молодий колектив вдало знайшов ключ для органічного поєднання різних навіть за тональністю творів Ліни Костенко. В їхній інтерпретації на передній план виходить проблема місця художника в суспільному житті, в творенні духовної долі свого народу.

Доля третьої вистави – моно спектаклю народної артистки України Ніли Крюкової „Маруся Чурай” – складалася непросто. Прем’єра мала відбутися ще 1982 року, але, як нерідко в застійних умовах траплялося, чиновники від мистецтва наклали вето. Лише через п’ятиліття Ніла Крюкова разом із відомою бандуристкою Галиною Менкуш вийшла на сцену... Поєднання прекрасного, інтонаційно багатого декламаторського мистецтва Ніли Крюкової із віртуозним музичним супроводом та співом Галини Менкуш дозволило донести до слухача глибинне нуртування твору Ліни Костенко. Навряд чи хто залишався після цього свята поезії, декламації і співу байдужим.

Цікаву інтерпретацію роману запропонував режисер Львівського театру ім. М.Заньковецької Федір Стригун у виставі „Маруся Чурай”.

РОЗДІЛ ІІ. Вивчення роману у віршах ”Маруся Чурай ” Ліни Костенко

Тема. Батьки і діти в історичному романі у віршах ”Маруся Чурай” Ліни Костенко.

Мета. На основі літературного дослідження створити цілісні образи родини Чураїв і Бобренків, їхній вплив на виховання дітей; з’ясувати зовнішні і внутрішні фактори, що призвели до зради Гриця і кари за цю зраду, що вплинуло на подальшу долю головної героїні; розвивати творчі здібності, естетичний смак, відчуття насолоди від читання художнього тексту, усне зв'язне мовлення учнів; застерегти старшокласників від схожих кроків зради, виховувати в них почуття власної гідності, порядність і вірність; звернути увагу на обов'язки перед батьками.

Тип уроку: урок-психологічне дослідження.

Обладнання: портрет Ліни Костенко, роман у віршах „Маруся Чурай”, збірка „Вибране”, дві таблиці із переліком членів родин Чураїв і Бобренків.

На урок запрошено викладача Дрогобицького музичного училища

п. Лілю Кобільник, яка є щирим шанувальником таланту Ліни Костенко (на вірші поетеси п. Ліля пише музику).

Хід уроку

Красива я була, правда?

Схожа на свою матір.

Смілива я була, правда?

Схожа на свого батька.

Співуча я була, правда?

Схожа на свій народ.

Ліна Костенко.

І Організаційна частна уроку.

1. Мотивація навчальної діяльності.

Вступне слово учителя.

Україно, рідний краю! Ти могутня і така безсила, ти талановита і так не визнаєш свої таланти. Скільки ж найкращих синів було назавжди викреслено з твого культурного життя, розстріляно або репресовано? Та хіба ж ти винна у своїй долі?

Семен Климовський, Маруся Чурай, Явдоха Зуїха…

Люди-легенди… Чому ж наш пісенний народ не зберіг, не увічнив імен отих небагатьох геніальних своїх представників?

Важко сказати… Але ті кілька імен, що дійшли до нас через час і тлін, що осяяли глибиною і силою свого таланту не лише своє сучасне, а й наше майбутнє, світитимуть нам із темряви віків у прийдешнє, допоки ми будемо сущі, як народ, як нація, як держава.

Учениця. Не хлібом єдиним людина на світі живе, для життя їй би цього вистачило, а для душі – замало. Людська душа споконвічну прагне краси, тягнеться до неї, живе нею. Бо інакше повернемося до печер, до дикості, до варварства, до тваринного стану. Краса, добро, духовність – речі єдиного вищого порядку, бо саме вони двоногу істоту роблять людиною, одухотворюють її безсмертну душу, підносять на вершини людського духу. І саме цю красу, добро, духовність разом із молитвою вливають у наші душі батьки.

Учитель. А зараз п. Ліля промовить до нас словами Ліни Костенко мовою музики. Звучить ”Доля”.

Учитель. Сьогодні нас на уроці-дослідженні чекає непроста робота: простежити вплив батьків на Марусю і Гриця, з’ясувати, посилаючись на текст, генетичні причини Марусиної і Грицевої поведінки, способи мислення, вибір ідеалів, розв’язати проблему каяття, провини перед батьками.

1. Учні записують тему та епіграф уроку (заздалегідь записано на дошці )

ІІ. Основна частина уроку

1. Актуалізація і корекція опорних знань

Щоб зацікавити старшокласників працювати над романом, клас був об’єднаний у дві групи, кожна з яких на основі виписаних цитат із роману, аналізуватиме відповідно сім’ю Чураїв і Бобренків.

ІІІ. Сприйняття й засвоєння учнями навчального матеріалу

На дошку прикріплюємо заздалегідь приготовлені таблиці (у формі обручки – родина Чураїв, у формі трикутника – Бобренків).

Сім’я Ч ураїв

Звела їх доля, наче в нагороду

за те, що мали незглибимі душі.

незглибимі душі.

Така була красива

Він гордий був, молодичка,

Гордієм він і звався. вуста сміються,

а в очах печаль.

Чурай, той так: побачив свою долю,-

ось ти, ось я, тепер нас буде двоє.

Чурай, той так: побачив свою долю,-

ось ти, ось я, тепер нас буде двоє.

Пішов у смерть – і повернувся в думі.

Сім ’я Бобренків

Затям, любов любов’ю, а життя життям.

При відповіді можете скористатись і своїми цитатами, виписаними із роману.

А зараз на уроці проведемо дослідження єдності між Марусею та її батьками.

- Пригадайте, на кого схожою була Маруся?

(На матір схожа, тільки трохи вища.

Ті ж самі очі і така ж коса ).

- Чому в Марусиної матері „в очах печаль”?

(Учні розказують про страшну смерть батька Гордія)

Учитель. Матері завжди навчають своїх дітей, застерігають їх, бо материне серце відчуває біду наперед. Як ми можемо це простежити у романі?

(А мати знала. Мати все вже знала.

Не дорікала, не випоминала,

а тільки все їй падало із рук.

О Боже мій, на кого ж ти, на кого

збагнітувала молодість свою?! )

Мати… Які глибини скарбів містить вона в собі. Які перли філософської мудрості виносимо ми, читачі, із уст цієї молодої жінки, на долю якої випав такий важкий хрест?

(Чужа душа – то, кажуть, темний ліс.

А я скажу: не кожна, ой, не кожна!

Чужа душа – то тихе море сліз.

Плювати в неї – гріх тяжкий, не можна.

За крок до смерті, перед вічним сном,

одного прошу:

у мою дитину

не кидайте словами, як багном!)

- Коли мати бачить, як побивається її кровинка, яка не може осягнути своєю любов’ю зраду коханого, то вона повчає Марусю:

(знайдіть це повчання, воно може допомогти не одній зневіреній душі )

- Вона й мені казала:

- Як не буде,

не скигли, доню, то великий брид.

Здушили сльози – не виходь на люди,

Болить душа – не виявляй на вид.)

Учитель. Усе життя матері з її серця б’є велике невичерпне джерело безкорисливої любові до своїх дітей. Усе її життя – це терпіння, безмежна самопожертва…

- Простежте лінію самопожертви цієї матері

(Хай він мої сльози запише…

Тих кілька яблук з маминого саду!

Ріднесенька, пекла ще й пиріжки.

А мати – й слова. Тільки почала

чогось про мене дбати, як про хвору.)

- Я десь читала, що найкращі діти – це живі квіти на могилах батьків. Пам'ять, як і душа, вічні. Рідні й близькі не помирають, вони просто відходять в інший світ, щоб залишитися живими у пам’яті і в молитвах.

- Як цю пам'ять про своїх таких молодих батьків береже Маруся?

(мати померла десь за півтора тижні після того, як помилували доньку)

(Була у мене мати, наче бджілка,

Тепер я тут лишилася сама.

Це я убила, я! Її, хорошу.

Та й ношу її смерть у душі, як провину.

Повезли мою матір на білих волах,

Неоплакану матір, неоплакану матір.

Спочивай, моя мамо, там легше тобі.

Там ніхто не завдасть невигойної муки.

А пам'ять про нього на покуті

головою на руки впала.

- Куди ти хочеш, в пекло чи у рай?

- Туди, де батько, де Чурай.

Пом’яну і попелом розвіяного батька…

І матір, що звела я у труну…

Тих, що душа не виговорює…

Гордія… Ганну і… Григорія…)

Із тих всіх цитат, які ми сплели в один терновий вінок, який замість фати надягла на голову Марусі Чурай Доля, ми можемо зробити висновок…

Який саме?

(Учні повинні сказати про вічне каяття Марусі перед матір’ю, яка носить „її смерть у душі, як провину”).

- Пригадайте, яке останнє прохання було Марусі до Івана, коли вона вже доживала свої пораховані дні?

(Про що, Іване, я тебе попрошу, -

піди з могили сніг поодгортай).

І, напевне, Маруся вірить, що там, де вона швидко зустрінеться зі своїми найріднішими, вона буде щасливою, бо не знайшла свого щастя на землі, де панує бездуховність, міщанство.

(Десь, може, там зустрінемося ми.

Не буде рук – обнімемося крильми.)

-А чи відчуваєте ви перед своїми батьками вічний борг?

Якщо буде час, учень зачитає

Обов’язки дітей перед батьками

Батько й мати дали тобі життя і живуть для твого щастя. Бережи їх здоров’я і спокій. Не завдавай їм болю, прикрощів, страждань. Усе, що дають тобі батько й мати, – їх праця, піт утома. Умій поважати працю батьків.

Найбільше щастя для батька й матері – твоє чесне життя, працьовитість, а в шкільні роки – старанне навчання.

Принось у дім радість, оберігай щастя сім’ї. Якщо люди вважатимуть тебе поганою людиною – це велике горе для твоєї матері й твого батька.

По-справжньому любити батька й матір – це значить приносити в дім мир і спокій.

(За В.Сухомлинським)

IV Підсумок уроку

Учитель. Дорогі діти! Ви не встигнете озирнутися, як відцвітуть яблуні в садах, і в школі буде лунати для вас останній дзвінок. Пам’ятайте завжди, коли буде вам важко і самотньо, прийдіть до батьків, вони допоможуть. Коли батьки далеко, візьміть у руки збірочку Ліни Костенко – і вам стане легше.

Звучить пісня на слова Ліни Костенко ”Життя іде…”

Учитель підводить підсумки уроку і виставляє оцінки.

V Домашнє завдання

Напишіть твір – роздум „Чи була щасливою Маруся Чурай?”

(до твору можна використати епіграф:

А що таке життя?

Чи те, що переждалось?

Чи все – таки життя –

Це те, що відбулось?

(Ліна Костенко)

ВИСНОВКИ

На основі спостереження детального аналізу роману у віршах Ліни Костенко “Маруся Чурай” можна впевнено констатувати, що цей твір, створений на національному ґрунті, продовжує фольклорні й літературні традиції, у ньому письменниці пощастило скласти неповторну, глибоку, психологічну, героїчну й романтично наснажену пісню про історію легендарної поетеси й піснярки Марусі Чурай, реально відтворити реальні події в Україні середини XVII століття, змалювати низку яскравих образів лицарів-звитяжників, які боролися за її національне визволення.

Слід зазначити, що Ліна Костенко вміло вводить у мову роману діалоговий характер поезії – прямий діалог з різними епохами та культурами, вписаність поезії в контекст світової культури, що впізнається й може досліджуватись на всіх чинниках авторської манери. Червоною ниткою через весь роман чітко проявляється позиція громадянина й патріота в особі самого автора.

Заземлюючись у рідний ґрунт, використовуючи історичний досвід рідного народу, письменниця проводить ідею невмирущості духовних цінностей народу, що надає її поетичним творам досить актуального звучання сьогодні, в час національного й культурного відродження України.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Костенко Л. Вибране. – К. : Укр. письменник, 1989.

2. Костенко Л. Маруся Чурай: Історичний роман у віршах. – К.: Веселка, 1990.

3. Панченко В. Урок літератури. – Кіровоград, 2000. – С. 85-120.

4. Бажан М. Поема про кохання і безсмертя // Літературна Україна. – 1980. – 4 березня.

5. Брюховецький В.С. Ліна Костенко. – К:Дніпро, 1990.

6. Забужко Н. Вивчення роману Ліни Костенко “Маруся Чурай”

7. // Українська мова і література в школі. – 1989. – №№11-12.

8. Краснова Л. Поезія Ліни Костенко: Посібник для вчителів. – Дрогобич: Коло, 2001. – С. 129-155.

9. Дзюба І. Неопалима книга //Україна. – 1987. – №7.

10. Надурак С., Слоньовська О. Вивчення української літератури: Інтегровані уроки. – Харків: Ранок, 2004. – С. 176-184.