Міністерство освіти і науки України
Національний Авіаційний Університет
Інститут міжнародних відносин
Кафедра журналістики
РЕФЕРАТ
на тему:
Професійне зростання журналіста, чинники, які сприяють вдосконаленню журналістських навичок
Виконала
студентка І курсу ФМІП
групи ЖУ 111
Кім Ганна Сергіївна
Керівник
Кривошия Георгій Петрович
Київ 2009
Зміст
1. Професія «Журналіст»
1.1Журналістика як освіта
1.2 Журналістська стратегія
1.3 Журналістика як суспільне явище
Висновок
Список використаних джерел
1. Професія «Журналіст»
1.1 Журналістика як освіта
Журналістика - це насамперед інтелектуально потужний, національно свідомий, психічно здоровий, прогресивно налаштований корпус журналістів. Стан сучасної журналістики визначається позицією журналіста, його ставленням до професії, розумінням своєї суспільної ролі й місії.
Без сумніву, на навчальні заклади, що готують інформаційну еліту, лягає велика відповідальність, хоч вона є відповідальністю режисера за гру акторів, учителя за життєздатність молодого покоління. Відповідальність непряму, опосередковану навчанням і здібністю майбутнього фахівця до навчання. Але якщо відповідальність педагогів за своїх вихованців можна пом'якшити за рахунок впливу на виховання зовнішніх чинників, то до рівня освіти не повинно бути ніяких поступок: освіта завжди має прагнути до відображення на рівні свого змісту реального стану речей в галузі.
Не такі вже й давні радянські часи забезпечували журналістській освіті певну стабільність і визначеність, нехай і заангажовану комуністичною ідеологією. Бійців ідеологічного фронту, як прийнято було говорити, готували журфаки. Образ бійця був чітко окреслений.
Свобода, що відкрилася кожному з нас, для нас усіх нечувана, п'янка свобода, у незалежній нашій державі зруйнувала образ того бійця, поставила нас перед фактом вибору нового образу з-поміж десятків можливих, дала право бачити журналіста таким, яким він уявляється кожному з нас або яким він уявляється самому ж журналістові.
Другою ознакою свободи було руйнування, здавалось, непорушної монополії на підготовку журналістів у Києві та Львові. Сьогодні це вже система десь із 16 навчальних закладів. Охочі готувати журналістів стоять у черзі.
Не будемо аналізувати мотивів відкриття нових відділень чи факультетів журналістики, вони різні, зауважимо лише, що ці мотиви часом мають комерційний та амбіційний характер. Звернімо увагу на інше - на втрату змістових критеріїв для відкриття напряму "журналістика". Ця втрата має об'єктивну причину, яка криється у невизначеності сучасної української журналістики щодо змісту й сенсу свого буття в суспільстві. Ні серед журналістів-практиків, ні серед журналістикознавців немає згоди щодо дефініції журналістики та журналіста.
Історія підказує, що на відміну від конкретних речей, журналістика не має статичної дефініції і не може мати, бо вона суспільно заангажована, вона є похідною від суспільства і залежить від складників суспільного розвитку, як функція від аргументів. Ось чому в різні історичні періоди, навіть у різні короткі проміжки соціального часу, визначення журналістики й журналіста може мінятися або в поняттях журналістики й журналіста можуть актуалізуватися різні їхні атрибути. Так, те, що журналістика в радянський час була "колективним організатором і пропагандистом", цілком відповідало часові й призначенню журналістики. У наш час ці атрибути поняття деактуалізувалися. По-перше, за ними закріпилася чітка асоціація з поняттям комуністичної ідеології, її ролі. По-друге, нове українське суспільство вимагає від журналістики інших підходів до суспільного життя, інших акцентів у роботі журналіста. Але деактуалізація атрибутів поняття зовсім не означає, що зникли й самі ознаки явища, які були відображені в понятті.
Для журналістської освіти загрозливою є не зміна дефініції, а наявність одночасно багатьох визначень, часто протилежних. Це є чудовою підставою для різних негативних тенденцій в сфері підготовки журналістських кадрів. Такою тенденцією є примітивізація журналістської праці, легковажне ставлення до неї. Якщо вважати, що журналіст - це лише інформатор, передавач фактів, така собі водостічна труба, через яку хтось для чогось переливає воду, то й справді - підготовка журналіста може здійснюватися за рік-два, а то й без навчання, а лише способом споглядання за журналістом-майстром, як учень споглядає за чоботарем. Якщо ж вважати, що журналіст формує громадську думку, веде інформаційну політику, впливає на суспільство, допомагає людям приймати рішення, то певно що вимоги до особи журналіста мають бути високими, бо не можна віддавати в руки не достатньо освіченим інформаційний простір держави. І тут п'ятирічної університетської освіти ще й замало!
Для з'ясування методологічних засад журналістської освіти необхідно виходити з філософії журналістської діяльності, з аналізу категоріального апарату цієї сфери.
Журналістська робота як вид суспільної діяльності повинна мати свою стратегію й тактику.
Під журналістською тактикою слід розуміти науку про підготовку, організацію й проведення процесу масового спілкування, підпорядкованого стратегії. Це сукупність методів, шляхів, засобів, форм спілкування, що найбільше відповідають умовам комунікації у даний момент і забезпечують стратегічний успіх. У вузькому значенні - це прийоми, засоби досягнення комунікативної мети, лінія поведінки журналіста. Так, формування громадської думки може відбуватися порізному: відкрито, через словесне вираження у тексті необхідності щось робити й приховано, латентно через добір фактів, без коментарів. Стратегічно буде досягнуто одну й ту саму мету, але різними шляхами й засобами. Прихований шлях більш зручний, бо він явно не викликає психологічного опору й протидії серед читачів, глядачів, слухачів. Цей шлях часто використовує й сучасна журналістика.
1.2
Журналістська стратегія
Журналістська стратегія - це найважливіша частина журналістської майстерності. Вона включає теорію й практику масової комунікації, масового інформування, визначає спрямування журналістської діяльності, її сенс. Журналістська стратегія повинна випливати з суспільної природи масового спілкування й масової інформації. Журналістика перестане бути журналістикою чи набуде спотворених форм, якщо в основу стратегії своєї праці журналісти покладуть невластиві природі комунікації принципи й закони, якими б "ідеологічно доречними" на певний час ці закони й принципи не були. Так, з погляду природи комунікації, комунікант (той, хто говорить) завжди впливає на комуніката (того, хто слухає), бо метою комуніканта завжди є певна емоційновольова, інтелектуальна чи фізична реакція комуніката. Якщо реакції немає, то вважається, що процес спілкування не відбувся. Враховуючи природу комунікації, ми повинні визнати, - хочемо того чи ні! - що спілкування через будь-які засоби комунікації завжди пов'язане з впливом на аудиторію. І незалежно від того, в якому вигляді це спілкування відбувається: чи у вигляді інформування, чи коментування, що є виявом роздумів, міркувань, чи заклику, який є вираженням емоційно-вольової сфери мовця.
Найбільше дістається терміну "інформування". Його протиставляють насамперед пропаганді та агітації. Це протиставлення саме по собі є некоректним. Це все одно що протиставити розмову по телефону - розмові у виробничій сфері. Одне іншого не виключає, не заперечує й не доповнює. Інформування є видом комунікації, формою комунікативного впливу; пропаганда ж, агітація, виховання, розваги є сферами суспільного впливу, де комунікація займає визначальне, але окреме місце. Передана інформація, навіть без коментарів, нейтральна, може бути використана і як засіб поширення ідей, переконання, спонукання, тобто як засіб пропаганди та агітації; і як приклад для вихованців, і як засіб формування громадської думки. Якщо в новинах прозвучить факт, що в Україні вирощено урожай найбільший за останні 100 років, то вже сам факт виконає й пропагандистську й агітаційну функцію.
Докторант Інституту журналістики В. М. Владимиров влучно сказав з цього приводу в статті "Місія журналістики: у порядку постановки питання", надрукованій у другому томі "Наукових записок Інституту журналістики":
"Уявімо собі редакцію газети в ролі обслуги гармати. Артилеристи вправно заряджають, наводять, стріляють - і снаряди у громові пострілу вилітають з каналу ствола в бік цілі. Нібито все гаразд. Але хіба головне завдання артилеристів - стріляти? Їхня місія - вражати цілі, саме для цього вони існують в арміях усього світу і цим відрізняються від фахівців салютів та феєрверків.
Так само й "інформування" - це наше комунікативне посилання, виліт соціально значущої інформації по наших технічних каналах у бік аудиторії.
А що ж відбувається там, на протилежному боці, так би мовити, траєкторії факту?
Просто інформувати суспільство чи просто встановлювати комунікативний зв`язок - цього занадто мало для преси… Що ж до преси соціально відповідальної моделі - то стосовно неї термін "інформувати" вступає в непримиренну суперечність з іншим - "нести відповідальність" [1].
Організовуючи навчальний процес журналістів так, що акцент робиться виключно на технології передачі інформації, без уваги до наслідків інформування, коли журналіста не вчать журналістської етики, відповідальності за слово, ми таким чином підкладаємо вибухівку під себе ж, бо журналіст без царя в голові, безвідповідальний журналіст - це Чорнобиль у соціальному вимірі.
Один викладач сказав першокурсникам: до Нового року я з вас виб'ю мораль і етику. Робиться в освіті глобальна помилка, спричинена особливими методологічними й теоретичними підходами до журналістики. Виховання журналіста тільки на технології інформування без урахування соціально-психологічних, морально-етичних, правових засад застосування цих технологій веде до підготовки роботів-кілерів. Доречно тут буде процитувати з газети "Киевский телеграф" слова керівника інформаційно-аналітичної служби "Интера" Олексія Мустафіна: "Телебачення… набагато серйозніше впливає на розум громадян, ніж інші засоби масової інформації, відповідно й несе більшу відповідальність" [2].
Журналістська освіта, як і будь-яка інша, не може нормально існувати, якщо відсутня модель ідеального фахівця, або ідеальна модель журналіста, яка є критерієм оцінювання спеціаліста.
Враховуючи залежність журналістики від суспільного розвитку, ми зможемо вибудувати ідеальну модель журналіста лише в контексті ідеального суспільства. Таким суспільством може бути держава з високорозвиненою демократією, з гарантіями на всі свободи, з ідеальним законодавством, що забезпечує ці свободи й права, з людьми, які дотримуються правил співжиття, найгуманніших принципів духовного буття, з людьми, які є патріотами, мають історичну пам'ять, окрилені національною ідеєю тощо. Журналіст у такому суспільстві - це об'єктивний і незалежний спостерігач, який має достатньо інтелекту для неупередженого й глибокого аналізу фактів, який спроможний передати проаналізовані факти у вигляді осмисленого повідомлення й досягнути запланованого результату комунікації. Його соціально-політичний портрет не контрастує з тим соціально-політичним фоном, що створюється людьми, бо журналіст такий самий, як і всі люди в ідеальній державі. У такому суспільстві соціальний портрет журналіста не є актуальним, бо в ідеальному суспільстві всі виховані, чемні, розумні й т. д. На перший план виходить професійний портрет журналіста.
Але ми розуміємо, що реальне життя не таке романтичне. Тому готувати журналістів треба до справжнього життя, з корекцією на реальні соціально-економічні й соціально-політичні умови, не забуваючи при цьому про суспільні ідеали.
Сучасна українська журналістська освіта переживає найкращі часи в тому розумінні, що йде активний пошук істини, що освіта не залишається консервативною, а перебуває на шляху тих же пошуків, що й сама журналістика та наука про неї.
1.3 Журналістика – суспільне явище
Журналістика завжди включена в систему масової комунікації й поза нею не існує. Не треба силувати журналістику й вилучати з неї те, що в неї має бути.
Журналіст не психічно хворий, який просто говорить у вагоні електрички. Журналістика в суспільстві для чогось існує, тобто вона має сенс. А якщо так, то журналістика має призначення, що залежить від соціально-політичних умов, системи цінностей, культури тощо.
Суспільний сенс журналістики не може бути поза взаємодією з суспільством. А ця взаємодія є впливом, тобто осмисленим контактом комунікаторів. І не просто дія, а ВЗАЄМОДІЯ: журналістика впливає на суспільство, а суспільство впливає на журналістику. Бо то є природа спілкування.
Якщо журналістика - суспільне явище, породження суспільної дійсності, то вона не може бути не залежною від суспільного життя, не заангажованою ним. Журналістика така ж розмаїта за своїми цілями, уподобаннями, способами відтворення дійсності, як розмаїте й саме життя. Тому прагнення людства зробити журналіста за образом і подобою терпить крах. Визначення журналіста й журналістики в кожен історичний момент набуває відповідного моментові політичного й ідеологічного зафарбування, через що журналістику (особливо в радянські часи!) й вважали ідеологічною справою.
Журналістика буде такою й не іншою, яким є час! Не треба забувати: наш день таким, яким він є, зробили не журналісти; їм дали можливість певні соціальні сили й обставини наблизити й увіковічнити цей день. Не можна недооцінювати, але не треба й переоцінювати роль журналістів у суспільстві, журналісти, як і всі інші люди, творять життя й формують суспільство у межах і за законами суспільного розвитку, згідно з принципами існування суспільства як організму.
Спокусою є вважати себе Богом, але це гріх. Журналіст, який заявляє, що він абсолютно незалежний ні від кого і, як Всевишній, споглядає за грішними та пише про них, - такий журналіст впадає у великий гріх. Бо він бреше! Бо заявляє про те, чого реально бути не може.
Незалежність - річ відносна. Треба чітко казати від чого чи від кого ти незалежний, але справедливо буде, коли ти скажеш, а від чого чи від кого ти залишився або став залежним. Будучи незалежним від А, ти потрапляєш у залежність від Б. Такий закон суспільного буття.
Це треба пам'ятати й враховувати, а не займатися побудовою комунікологічно "неживих" моделей. Бо якщо не враховувати цей зв'язок, тоді журналістика й комунікація стає непрогнозованою стихією. Природу не обдурити. Вплив все одно буде, тільки він буде неконтрольованим і безвідповідальним. Це не є закликом до жорсткого контролю за інформацією й до цензури. Ні в якому разі. Це є закликом до відповідальності журналіста за своє слово.
Процес спілкування не варто усікати; штучно можна журналіста як комунікатора обмежити й дозволити чинити йому тільки так і тільки на певних етапах процесу комунікації. Але це означає піти проти людської природи журналіста. Як себе поведе журналіст на різних етапах спілкування - залежить від його виховання й культури. Його поведінка - це, до речі, його свобода совісті й свобода вибору.
Тут ми підходимо до того моменту, коли треба чітко визначитися:
(1) або ми розглядаємо журналіста як професіонала й включаємо у поняття професіоналізму всю гаму почуттів журналіста, усі його соціально-політичні характеристики;
(2) або ми все-таки відокремлюємо професіоналізм від суто особистісних характеристик, від соціально-психологічного, соціально-політичного й культурологічного забезпечення журналіста як людини.
Звернімо увагу на ще одну думку Олексія Мустафіна. Його запитали: чи може журналіст бути політиком. Може, скільки завгодно, відповів О. Мустафін, але при цьому він перестає бути журналістом.
Журналіст причетний до політики. Його завдання - давати факти, що стосуються політичного життя в країні, навіть пропонувати політичні рішення, але не приймати їх. Місія журналістики полягає у створенні інформаційного поля та інформаційного забезпечення для прийняття рішень. Але рішення приймають фахівці, а не журналісти.
Одна особа сказала, що їй не подобається робота викладачів, які навчають журналістів, тому що підготувати журналіста - не так просто. Це від природи людина буває порядною, доброю або ні. І якщо вона непорядна, то жоден університет її не зробить іншою.
І справді, це так. Адже ми не готуємо правдолюбців, незалежних, порядних. Поставити на потік "педагогічного виробництва", скажімо, чесних і сказати, що до нас приходять нечесні або не дуже чесні, а ми за п'ять років робимо з них чесних і за це даємо диплом, - це перебільшення.
Розглядаючи журналіста в суспільній комунікативній системі, треба розрізняти його професійний і соціальний портрети. Перший - у сфері навчання, другий - у сфері виховання. Звичайно, ми повинні виховувати. Але виховання - процес постійний і нескінченний, його не можна вкласти в рамки бакалаврату чи магістратури. Порядність, чесність, об'єктивність, правдивість - речі особистісного плану, які повинні бути у кожної людини, а не тільки журналіста. Хто скаже, що вчитель, лікар і т. д. повинні бути іншими? Тому соціально-психологічні характеристики - не є складниками професіограми. Їх треба брати до уваги тою мірою, якою вони забезпечують справді професійні якості. Наприклад, володіння знаннями про те, як брати інформацію, і володіння способами, методами її взяття передбачає те, що порядна людина буде це робити порядними методами. Але порядність сама по собі - це не професія.
Ми говоримо про те, що формуємо політично незалежних і незаангажованих журналістів. Це, до речі, знову політичне гасло. Патріотизм, космополітизм, любов чи байдужість до ближнього - все це речі, які стосуються соціально-психологічного портрета фахівця. І це дається не тільки навчанням, це дається вихованням, до того ж вихованням від сім'ї аж до макросоціуму. І казати, що ми за чотири роки успішно формуємо незалежних журналістів, тобто позбавляємо їх, як людей, громадянської позиції, політичних поглядів, відрізуючи від українця любов до України, а від жителя США любов до США, - це багато на себе брати. Політична культура саме й включає систему соціальних, етичних, морально-психологічних цінностей, де є місце й патріотизму, "заангажованості" певними поглядами на соціальну дійсність. І позбавити журналіста політичної культури, того, що дала йому його соціальна природа, ніхто не має права. Ми ж не фашисти і не диктатори. У демократичному світі якраз і має бути розмаїття політичних поглядів. Тому політична незалежність чи залежність як категорія не повинна бути складником професіограми спеціаліста. Це інший рівень оцінки людини.
Незалежність і опозиційність від та до влади. Добре, коли влада погана, це виправдовує таку незалежність та опозиційність. А якщо влада гарна, думає про державу, її людей, а ми формуємо незалежних від влади і критично до неї налаштованих журналістів. Як тут бути? Завжди в опозиції, навіть якщо не треба бути в опозиції. Це вже крайнощі. А якщо гарної влади не може бути?! Тоді боротьба за соціальну справедливість, порядок, краще життя у державі ніколи не приведе до позитивного результату. Крах соціуму. Виходить, що журналістів треба постійно готувати до боротьби за те, чого ніколи не буде досягнуто. Та річ не в опозиційності, а в здоровому глузді, у критичності поглядів, в умінні розумно й глибоко зіставляти та аналізувати факти.
Погляньте на визначення журналіста у радянські часи. Маємо ототожнення журналізму й публіцистичності. У радянський час ці речі не розрізнялися, бо їх не треба було розрізняти. Публіцист - це не професія, це соціальний статус людини, це вміння перейматися соціальними проблемами і говорити від імені великих соціальних груп до народу. Публіциста не готують, його виховують. Тому для образу публіциста такими важливими є соціальні характеристики на зразок "правдолюбство, відданість...". Сукупність цих характеристик дає змогу називати публіцистом будь-кого: лікаря, учителя, інженера, робітника, домогосподарку. Публіцистові завжди властиве творче начало, яке переважає над виробничим, професійним, технологічним, "поставленим на потік".
Публіцистичність - це не погано. Це прекрасно. Бо публіцисти потрібні в усі часи й в усі епохи. Але не можна зводити роль професійного мовця тільки до рівня публіцистичного звучання. Це добре, коли професійний мовець за своїм вихованням досяг рівня публіциста, але це не означає, що всі професіонали такими є.
Журналісти належать до професійних мовців. Журналістика - це професія. Публіцист - це журналіст у соціальному вимірі. Публіцист - це чітка політична позиція, яскраво виявлена ідейна основа, це пристрасть у боротьбі за свої погляди, що виражають погляди певного мікросоціуму.
Якщо ми відділяємо журналістику від публіцистики на тій підставі, що публіцистика - це творчість душі, це соціально заданий політ думки, то журналістиці ми залишаємо професійну основу, тобто рівень знань, умінь та навичок, необхідних для сфери інформаційного виробництва, для володіння технологією цього виробництва. А це зобов'язує нас розділити сферу виробничого й соціального у підготовці фахівців та не підміняти одне іншим. Це зобов'язує нас зробити професіограму журналіста і включити в неї те, що лежить поза сферою соціального виховання, у виробничій сфері. Бо сфера виховання не зможе бути диференціюючою, оскільки позитивні результати виховання треба було б включити в усі професії. Погано виховані не потрібні на жодному виробництві.
Хочу ще раз наголосити на тому, що такий, професійний підхід зовсім не означає, що не треба займатися вихованням. Навпаки, необхідно постійно наголошувати на тому, що питання виховання є актуальним, особливо в недосконалому суспільстві, в якому ми й живемо. І поки в такому суспільстві житимемо, доти це питання буде актуальним. Необхідно говорити про професійне виховання, бо професіоналізм реалізується в конкретних соціальних умовах, тим більше, коли мова йде про сферу спілкування, яка за своєю природою соціально залежна. Професійне виховання - це питання професійної самореалізації всупереч соціальному тискові, недосконалості суспільної системи. Це питання професійного самовиживання.
Проте за результати виховання, на жаль, дипломи не дають. Диплом спеціаліста дають за опанований фах, за ті знання, уміння й навички, якими має володіти фахівець, незалежно від його політичних поглядів та уподобань.
Висновки
Не вдаючись до історичного екскурсу, зазначу лише, що:
Перше. Десять років незалежності не дали і не могли дати різкого перевороту в суспільній думці. До основ демократії і до її невід'ємної частини — преси слід було звикнути як до модельного взуття, що його провінційний обиватель взув замість патріархальних постолів.
Нове взуття, звісно, спершу муляє і навіть заважає селянину, та без нього не пускають до європейської зали. Тому поява репортерів, як віддзеркалення змін у засобах масової інформації, сприймалася ще п’ять років тому, як екзотика.
Лише зараз на самому початку третього тисячоліття обиватель України став сприймати репортера не як міфологічний образ сінематографа Антоніоні чи Олівера Стоуна, а як явище повсякденного життя. Слово "репортер" стало повсякденним на телебаченні України.
Друге. Підтвердився той невтішний для багатьох факт, що журналістами народжуються, а не стають у ході тривалої професійної підготовки.
Третє. Журналісти, що мають набір психофізіологічних характеристик (вміння миттєво орієнтуватися в навколишніх умовах; азарт пошуку; прагнення ризику і т. д. і т.ін.), виявляють себе одразу: вже під час першого, максимум другого практичного заняття.
Журналісти (журналіст — це стан душі й тому не можна говорити "майбутні репортери" чи "колишній репортер") одразу інстинктивно обирають у ставленні одне до одного і до викладача (редактора) своєрідну стилістику спілкування, що її можна охарактеризувати як приязно-довірливу.
Принцип репортерства не визнає колективізму, тому студенти інстинктивно поводяться з викладачем, як зі старшим за досвідом, але аж ніяк не за здібностями! Молодий максималізм неодмінно стверджується в кращих за попередників журналістських творах і розслідуваних справах.
Четверте. Вражає високий, у порівнянні з іншими студентами, інтелектуальний рівень репортерів. Більшість із них вільно оперує поняттєвим апаратом літератури, історії, мистецтва, філософії. Причому (і це дивує) репортери виходять як з інтелігентних родин великих міст, так і з провінційних містечок України. Отже, соціальний статус батьків і географія істотної ролі не відіграють. Дається взнаки талант, даний цим людям при народженні, а отже, нестримна жадоба пізнання навколишнього світу.
Спершу цей позитивний егоїзм у сприйнятті оточення реалізувався в "захопленні" художньою літературою. Трохи згодом репортери почали самі увічнювати світ, в якому вони існували.
П'яте. Звичайно, вихованню репортерів сприяла і сприяє атмосфера в навчальному закладі, створена навколо вирішення цієї проблеми. Підготовка журналістських кадрів мала початися в Україні рано чи пізно.
Шосте. Дуже істотно на підготовку журналістських кадрів впливає брак спеціальної літератури. Причому йдеться не про один-два посібники, які незабаром побачать світ. Бракує досвіду в наукових виданнях саме репортерів-професіоналів. Для всебічної підготовки репортера слід мати принаймні чотири-п'ять гарних підручників і півтора-два десятки практичних розробок. Вони мають включати в себе такі специфічні моменти, як розробка теми; оптимальні методи збору фактажу; забезпечення власної безпеки і турбота про безпеку фотокореспондента тощо.
Нічого цього поки що немає, але за такий недовгий час і не могло з'явитися через суто об'єктивні причини, а саме: суспільна свідомість тільки призвичаїлася до неологізму "репортер".
Тим часом потреба репортерів в українській журналістиці невпинно зростає. Потреба ця досить швидко задовольняється на телебаченні, значно складніше з репортерами, які реалізують себе в друкованому слові.
Найтрагічніше (іншого терміна годі шукати), що ситуація ця взагалі може зайти в безвихідь. У сучасній Україні на пересічного індивіда видається 0,3 умовних книги на рік. У Франції, Німеччині — до 20 книжок, Росії і Білорусії — по 6,5.
Люди, які не вміють читати, не будуть і писати. Це — аксіома. Тож репортер, який хоче передати динаміку події виразними дієсловами, яскравими епітетами, залишивши на фінал вишукану метафору — просто не може їх знайти у своєму особистому словнику. Кінець Гутенбергової галактики за Маршалом Маклюеном розпочався, здається, в Україні. Не хочеться закінчувати коротку наукову розвідку безпорадними прогнозами.
У стилі репортерського жанру зробимо це парадоксально. Тому. Коли і закриється останнє друковане видання в центрі Європи, то свідченням цієї "оптимістичної" трагедії стане останній репортер. Проте, заради справедливості, слід назвати ще один потужний і досить несподіваний для України чинник, що в змозі вплинути на розвиток репортерської майстерності и вітчизняної журналістики взагалі.
Однак у цьому випадку слід повністю абстрагуватися від власне друкованого слова і розглянути питання щодо розвитку Інтернету в Україні.
Загалом чіткої переконливої статистики про кількість людей, які звертаються до послуг Інтернету (а нас цікавлять передусім Інтернет-видання), в Україні немає. За дуже приблизними підрахунками, Інтернетом користуються від двох до трьох з половиною відсотків наших громадян. Причому статистика така "розмита", і незрозуміло, про який саме відсоток йде мова.
Одне відомо достеменно. Серед користувачів Інтернету майже половина — ці хлопці та дівчата віком до двадцяти п'яти років! Причому цифра ця зростатиме в міру того, як зростатиме кількість комп'ютерів, що збувається на ринк України. Саме "збувається", бо це, як правило, комп'ютери, що їх збирають десь у Тихоокеанському регіоні чи в Африці. Але відносна дешевизна цього товару і насиченість ринку компонентами для збирання електронної техніки із країн Західної Європи дозволяють спрогнозувати досить повне і швидке опанування новою генерацією українців Інтернету.
Звісно, не лишаються поза увагою й Інтернет-видання, що складуть серйозну конкуренцію друкованій пресі, яка потерпає браку паперу та його фантастичної ціни. Інша справа — які саме Інтернет-видання будуть до вподоби молодим прагматикам.
Об'єктивно перше місце все одно автоматично залишається за інформаційними жанрами. Інтерв'ю і репортаж домінуватимуть і в електронних версіях (а вже зараз ми з переконаністю констатуємо наявність принаймні кількох десятків суто електронних видань) сучасних друкованих видань.
Список використаних джерел
1. Наукові записки Інституту журналістики. - 2001. - Т. 2. - С. 97.
2. «Киевский телеграф». - 2001. - 17.09-23.09. - С. 24.
3. «День».-№89 (п'ятниця)- 2008. - 23 травня
4. Василенко M.K. – «Перші підсумки підготовки репортерських груп». - УДК 71. 422
5. Різун В. В. - «Журналістська освіта в Україні». - УДК 054.37(477)
|
