Реферат
Основні течії ісламу
Зміст
Вступ................................................................................................................ 3
1. Виникнення протиріч в ісламі. Хариджизм, сунізм і шиїзм..................... 4
2. Ваххабізм як течія сунізму......................................................................... 8
3. Суфізм як містико-аскетичний напрям в ісламі....................................... 10
Висновки........................................................................................................ 14
Література..................................................................................................... 15
Іслам, який виник значно пізніше, ніж іудаїзм, християнство, буддизм, можна вважати релігією, яка постала як певне протиставлення існуючим віруванням. На Близькому Сході на момент виникнення ісламу вже існували досить могутні релігійні течії, однак всі вони були відкинуті, і прийняте нове, "найбільш правильне" вчення. Мусульмани визнають себе такими, що вірять найбільш вірно і поклоняються тому ж Богу, який у свій час надав можливість і іудеям, і християнам виконати ту місію, якої наділив їх Всевишній.
Здавалось би прихильники Мухаммеда – "печатки пророків", першого проповідника ісламу – не повинні були мати протиріч у своєму середовищі, але тільки незначний час іслам був єдиною, безконфліктною релігією, хоча з самого початку в її руслі існували різні спроби тлумачення сур Корану. Пізніше ці протиріччя стали більш помітними і в кінці кінців призвели до розділення ісламу на дві головних течії – шиїзм та сунізм. Але й вони з плином часу почали розділяти на більш дрібні секти.
Іслам не являє собою єдиної релігійної організації. Уже наприкінці VII ст. виникають три напрямки ісламу: хариджизм, сунізм і шиїзм. Безпосереднім імпульсом цього розподілу послужила суперечка про принципи спадкування релігійної й світської влади.
Хариджити
(від араб. “хариджі
” – повсталий) утворили самостійну течію наприкінці VII ст. За хронологією, хариджизм виник навіть раніше, ніж шиїзм. Хариджити виступали за рівність всіх мусульман незалежно від походження й кольору шкіри. У традиційному ісламі затверджувалося, що главою релігійної громади, халіфом, може стати тільки родич Мухаммада
, його нащадок по тій або іншій лінії споріднення. Однак, за вченням хариджитів, главою релігійної громади, халіфом, навпаки, може бути будь-який послідовник ісламу, який добре знає догмати ісламу. Громада обирає халіфа-імама, і вона ж має право змістити будь-якого неугодного халіфа і навіть позбавити його життя.
Для харджита мало однієї тільки віри в догмати ісламу і виконання всіх передбачених норм. Він „повинен поєднувати віру з конкретними справами, захищати свою організацію – громаду” [1]
. Хариджити здійснювали активну боротьбу проти інакомислячих мусульман.
Уже в середині VIII ст. хариджити втратили свій вплив. У наш час продовжує існувати одна хариджитська громада – ібадити
(в Омані й у деяких районах Африки).Засновником його вважається Абдума ібн Ібад, який жив у VII ст. (виходець з південного Іраку).
Сунізм
("суніти
" від араб. "ахль ас-сунна",
тобто "люди Сунни
") є найбільшим напрямком в ісламі. Майже 90 % мусульман світу належать до сунітів. На відміну від інших напрямків протягом історії у сунізмі виникало мало особливих течій або сект. Найбільш відомою серед них є ваххабізм
, який з'явився в новий час як специфічна релігійно-політична течія .
Розділення ісламу на сунізм і шиїзм відбулося в результаті політичної боротьби за престол халіфату. Ідеологічною основою протиставлення стала відмінність у визнанні того, якої стародавності хадиси
(оповіді про діяння, вчинки та вислови Мухаммада) прихильники ісламу визнають священними й, отже, канонічними джерелами права. Шиїти (від арабск. ши'а
– "угруповання, партія, прихильники") визнають тільки ті хадиси, які сходять до двоюрідного брата й зятя Мухаммада халіфа Алі і його двох синів. Згідно цим хадисам, продовжити справу пророка, охороняти релігію й управляти світськими справами можуть тільки прямі нащадки Мухаммада. Для сунітів коло священних збірників хадисів значно ширше, і законними спадкоємцями Мухаммада вони визнають не тільки Алі, але й деяких інших халіфів.
Сунізм, що спирається на Коран і Сунну, був офіційною релігією Арабського Халіфату. Послідовники сунізму, як вже було сказано, визнавали законність влади перших чотирьох халіфів, а шиїти вважали єдиним законним главою мусульман четвертого халіфа Алі (помер у 661 р.) – двоюрідного брата й зятя Мухаммада. Гаслом шиїтів був принцип спадкоємної духовної влади, тобто надання трону халіфів спочатку Алі, а після його смерті – його нащадкам (так виникло вчення про імамат).
Сунізм теж не залишився цілком єдиним. У VIII – IХ ст. у ньому виникло мутазилітська течія
. Мутазиліти намагалися тлумачити мусульманське віровчення в раціональному дусі, доводили "справедливість" Бога, наявність вільної волі в людини, визнавали Коран книгою, написаною людьми, а не створеною Богом. Мутазилітів підтримували деякі халіфи, що шукали в цій секті опору для своєї влади. Але незабаром (кінець ІХ століття) реакційне фанатичне духівництво взяло верх у халіфаті, мутазилітів стали переслідувати. Зміцнилося навчання про вічність, "нестворення" Корана. Однак ідеї мутазилітів залишили слід на подальшому розвитку мусульманського богослов'я.
Шиїти
, як і суніти, визнають святість Корана. Разом з тим шиїти мають власні “священні писання” – ахбари
, куди входять хадиси, створення яких пов'язано з ім'ям Алі. Місцями поклоніння в шиїтів крім Мекки є Неджеф, Кербела (Ірак) Кум і Мешхед (Іран). Найбільш впливовими духовними особами в шиїтів вважаються великі мулли (муджтахиди). Серед мулл найбільш авторитетні й шановані вчені-теологи вдостоюються звання аятола
(“божественне знамення”), а вищим рангом у шиїтської гілки ісламу вважається “великий аятола” (“відбиття Аллаха”). На відміну від сунітського ісламу в шиїтів широко розповсюджений культ мучеників.
Шиїзм ніколи не мав і не має єдиного більш-менш однорідного релігійного вчення. В наш час він представлений численними релігійними організаціями; їх можна розділити на кілька груп:
1. імамітські
– імаміти, шейхіти, езеліти.
2. ісмаїлітські
– ісмаїліти, алі-ілахи, алфавіти, друзи.
3. зейдитські
– зейдити, ноктавіти [2]
.
Вважають, що причиною появи шиїтського руху з'явилося невдоволення і боротьба персів проти завойовників – арабів, тобто це була свого роду релігійна оболонка національного антиарабського руху в Ірані. Це частково вірно, але такий характер, шиїзм прийняв не відразу, а з плином часу. Почалася справа з внутрішньої боротьби серед арабів – з боротьби за владу між спадкоємцями Мухаммада. Четвертий халіф – Алі був кровним родичем пророка – його двоюрідним братом і зятем; прихильники Алі не визнавали законності колишніх халіфів, тому що вони були не з роду пророка, а були "обрані" релігійною громадою, тобто попросту узурпували владу. Боротьба за владу прийняла форму суперечки про наступність влади в халіфаті. Прихильники Алі потерпіли поразку, Алі був убитий, але його послідовники зміцнилися в Ірані і в Іраці, і там шиїзм широко поширився як вираження протесту проти влади Арабського халіфату. За шиїтським переказом, Алі і його сини Хасан і Хусейн загинули мучениками за віру. У пам'ять цього шиїти щорічно справляють жалобне свято шахсей-вахсей
, при якому фанатично налаштовані віруючі наносять собі рані холодною зброєю, виражаючи сою релігійну відданість пам'яті мучеників.
Головна риса шиїзму – віра в те, що законними спадкоємцями пророка Мухаммеда – імамами
– можуть бути тільки його родичі-нащадки, а "обрані" громадою халіфи незаконні. У зв'язку з цим шиїти відкидають Сунну, складену при перших халіфах з переказів про пророка. Але шиїзм не залишився єдиним, усередині нього виникли різні течії. Послідовники шиїзму – імаміти визнають 12 імамів із числа прямих нащадків Алі.
Відповідно до навчання імамітів, наприкінці IX ст. дванадцятий імам, Мухаммед бен аль-хасан
, таємниче зникає. Шиїти поклоняються цьому імамові й вірять, що перед Страшним Судом він з'явиться як рятівник – махді
для встановлення на землі рівності й справедливості. Це найбільш розповсюджена в шиїзмі течія особливо зміцнилася в Ірані і з початку ХVІ століття (при династії Сефевидів) стало там офіційною державною релігією.
Інші відгалуження шиїзму нараховують набагато менше послідовників і складають скоріше секти. Така секта ісмаїлітів
( по імені Ісмаїла, її засновника в VI столітті ), розповсюджена відтепер у районах Афганістана, Бадахшана та ін. Ісмаїлити вірять у те, що в їхніх імамів послідовно втілюється "світова душа". Ці імами створюють спадкоємну династію Агаханов, що ведуть світське, розкішне життя і що збирають звідсіль данину з членів секти. В навчання ісмаїлитів улилося багато ідей з домусульманських релігійно-філософських систем Азії і з місцевих народних вірувань.
Від ісмаїлитської секти відокремилася в ІХ столітті група карматів
– демократична секта, члени якої, переважно селяни і бедуїни Аравії, встановили спільність майна. Секта карматів проіснувала до ХІ століття.
Від того ж ісмаїлізма відокремилася секта ассасинів
, що з'єднувала містицизм із фанатичною боротьбою проти немусульман. В роки хрестових походів ассасини були самими затятими ворогами хрестоносців. Нарешті в ХI столітті від того ж кореня відокремилася група послідовників халіфа Ісмаїла ад Дарази послідовники секти дотепер відомі як друзи (у Лівані).
Таким чином, сунізм, шиїзм і хариджизм стали першими антагоністичними течіями у ісламі. З часом, коли вплив хариджизму значно ослаблюється, залишилися тільки прихильники сунізму і шиїзму, протиставлення яких складає основу міжрелігійних конфліктів ісламського світу в наші часи.
2. Ваххабізм як течія сунізму
"Ваххабізм" (або "мувахіддун", що можна перевести як "унітарії", або "єдинобожники", як насправді себе називають послідовники цього вчення), починає відлік своєї історії ще з 18 століття. Батьківщиною його є Саудівська Аравія (міста Недж, Хіджаз). Мувахіддун, який виник як "пуританська" релігійна течія в межах традиційного ісламу, є однією з рівноправних гілок мусульманської релігії, а саме – вона належить до масхабу
(релігійно-правової школи), заснованого імамом Ахмедом ібн-Ханбалом.
Суттєвих відмінностей між різними канонічно визнаними напрямами ісламу і ваххабізмом немає. Мусульманином, за твердженням мувахіддуністів, вважається будь-хто з віруючих, хто визнає шахаду
(мусульманський символ віри) "Ля Іллаха Ілла Ллаху, уа Мухаммадун расулу Ллахи" ("Нема Бога, окрім Аллаха, і Мухаммед – пророк його").
Термін "ваххабізм", який нині широко використовується засобами масової інформації, на думку мувахіддунів, був придуманий їх опонентами з числа арабських книжників. Він походить від імені засновника цієї течії, ісламського проповідника Магомета (Мухаммада) ібн Абд аль-Ваххаба (1703 – 1787), який закликав повернутися до першооснов релігії ісламу, до того ісламу, яким він був "задуманий" пророком Магометом.
Центральне місце у вченні ваххабістів належить безумовному поверненню до священних джерел ісламу – Корану і Сунни, до дотримання канонічних приписів і культових дій "чистого" первісного ісламу, та до поклоніння чотирьом праведним халіфам – Абу Бакару, Омару, Осману та Алі. Задля досягнення цієї мети потрібно відновити віру в єдиного бога (таухід). На думку ваххабітів Аллах – єдиний Творець світу, його Господь, що видає закони. Ваххабісти категорично відкидають культ святих, який є однією з основ тарікату
. Вони також виступають проти паломництва до мавзолеїв мусульманських святих і звичаю просити заступництва у пророка у молитвах. Практично більшість нападок ваххабітів стосуються, передусім, іншої течії ісламу – суфізму.
До початку ХХ століття ваххабізм отримав розповсюдження на широкій території від Аравійського півострова до Центральної Азії. У роки Першої світової війни англійці використали цю релігійну течію для боротьби проти Османської імперії. Під її знаменами були об'єднанні роз'єднані бедуїнські племена і приведена до влади в Аравії династія Саудитів. Саме тому, що мувахіддун і донині є, практично, офіційною ідеологією королівського дому Саудівської Аравії, ваххабізм вважається однією з найавторитетніших течій сунітського ісламу. Як відомо, саме на території Саудівської Аравії перебувають дві основні релігійні святині мусульман – Мекка й Медина.
В соціально-політичній доктрині ваххабізму передбачена священна війна (джихад) "за чистоту віри" проти кяфірів
(невірних), під якими в даному разі розуміються всі мусульмани, які не приймають їхнього вчення. Однак ваххабізм сам по собі є не більш агресивним, аніж інші течії ісламу. Така характеристика підходить хіба що до радикальної течії ваххабізму, яка сформувалась в 70-80 роки нашого століття в середовищі арабських добровольців, які воювали з радянськими військами у Афганістані – талібану
. Джихад (священна війна за чистоту віри) не є, як відомо, особливістю лише ваххабізму. Він не є самоціллю, але вважається вищим видом поклоніння в ісламі. У будь-якій течії сунітського ісламу визнається принаймні п'ять "стовпів віри" [3]
:
1. Шахада (свідоцтво віри, сповідання, яке виражене формулою: Нема Бога, окрім Аллаха, і Мухаммад – раб і посланець Аллаха);
2. Молитва;
3. Податок (закят або садакі);
4. Піст;
5. Паломництво (хадж).
Джихад, за твердженням ваххабістів, вважається шостим стовпом ісламу. За виразом учителів ісламу, ця релігія є релігією реалізму, а тому війна як реальний аспект нашого життя "не відкидається лукаво з хибного гуманізму, але стверджується в ім'я високих ідеалів".
Виникнення суфізму датується VIII – ІХ століттями. Суфізм (від араб. “суф” – “вовна”, тобто “той, хто носить вовняний плащ”) закликає до відходу від діяльного життя, до аскетизму та пустельництва.
Суфізм
, чи тасаввуф
, – це ісламський містицизм. Як рух суфізм виник у відповідь на укорінене в ісламі марне доктринерство. Однак він завжди відігравав фундаментальну роль у релігійному досвіді мусульман, що подібно Пророку, присвятили себе довічній молитві і добродійності. І хоча багато хто з мусульман-несуфіїв відносяться до цього руху з підозрою, усе-таки його не можна відокремити від ісламу, тому що в основі його лежить "пробудження серця" за допомогою щирої смиренності і поклоніння.
У роки правління Мухаммада (570 – 632) і його двох перших заступників – Абу Бакра
і Омара
, арабське суспільство Меккі й Медини являло собою релігійну громаду, у якій світської влади в повному змісті цього слова не було – влада була духовна, котра сприймалася як безпосереднє веління Аллаха. Життя перших халіфів (Абу Бакра й Омара) мало чим відрізнялася від способу життя будь-якого члена громади. Характер влади став мінятися при третьому халіфі – Османі
. Хоча джерела й стверджують, що він був носій святості й благочестя, "представник совісності", але відомо, що народні хвилювання, які розпочалися при ньому та які привели до його загибелі, були викликані тим, що почалося матеріальне збагачення правлячої верхівки.
Після вбивства Османа починається боротьба за владу. Владу захоплює представник роду Омайн. Із цього часу влада халіфів стає всі більше світської, функції духовної влади переходять усе більше до Корана, який давав відповіді на кожне питання, і тоді створюються "хадиси" або спогади найближчих сподвижників пророка про те, що говорив він із приводу різних ситуацій і як робив в тому чи іншому випадку. Створюється свого роду професія "мухадисів
", збирачів і тлумачів "хадисів", які поєднували в собі всю суму богословських і юридичних знань епохи.
Поступово до мухадисів висувається наступна вимога: довіра до нього можлива лише тоді, коли він не тільки передає хадиси, але й дотримується їх. А дотримуватися хадисів означало намагатися відтворювати у своєму житті у всіх деталях життя засновника Ісламу, а це життя аскета, повного трепету перед Богом, та уникнення всього, що може вважатися заборонним, і саме тут починає оформлятися аскетична течія, згодом названа суфізмом
.
Суфістів відрізняло від звичайних віруючих лише підвищена інтенсивність сприйняття релігії й відмінність в релігійній практиці. Так, наприклад, згідно Корану, вони приділяли велику увагу поминанню кожного з 99 імен-аспектів Бога з певними дихальними вправами протягом тривалого часу.
Суфійські містики стверджували, що при повному заглибленні в медитацію про любов до Бога, про єдність із Богом, може зародитися почуття повного знищення "я". Людина зникає, залишається тільки Бог. До цього стану вони застосовують назву "фана
" (небуття). Це назва з кінця IX століття стає технічним терміном суфізму й набуває величезного значення, тому що саме фана в більшій частині суфийских шкіл починає визнаватися кінцевою метою шляху тарікату
(суфийского шляху).
Деякі мусульмани вважають суфізм найбільш важливим аспектом ісламу, тоді як інші, що не довіряють емоційній і інтуїтивній стороні релігійного досвіду, відносять його до другорядних, побічних явищ. Усе залежить від того, який тип особистості виявляє собою той чи інший мусульманин. Ті, хто зрозумів і усвідомив цінність суфізму, називають його серцем чи духом ісламу; однак мусульмани, що засновують свою віру на слухняності і послідовному виконанні всіх обрядів ісламу і які лякаються всіляких нововведень,поглядають на суфізм із великою підозрілістю.
Суфії переслідують багато цілей. Основні з них:
¨ Відкидання мирських бажань, багатства і розкоші;
¨ Пошуки внутрішнього духовного життя;
¨ "Очищення серця" і досягнення єднання з Богом у результаті безпосереднього емоційного переживання;
¨ Викорінювання людської свідомості і повне розчинення у свідомості Бога;
¨ Подолання бажань і пристрастей самолюбної людської плоті.
Багато хто вважає, що суфізм врятував іслам від зайвого впливу "доктринерства", тому що завжди існує спокуса, особливо для мусульман, не обтяжених глибокими знаннями, звести іслам до найпростішого дотримання правил і обрядів, думаючи, що цього цілком вистачить для порятунку душі. Суфії боролися за збереження в життєвих цінностях заповідей Пророка і Божественної любові. Сумирність, щирість і богобоязливість характеру і поведінки суфіїв глибоко запам'ятовувалися в серцях тих, кому доводилося з ними зустрічатися. Як би там не було, „суфіїв часто не розуміли і так само часто переслідували. Внаслідок цього вони іноді ішли в підпілля, намагаючись знайти безпечний притулок, щоб продовжити своє духовне подвижництво потайливе і таємно, боячись викликати на себе гнів або з боку правителя-тирана, або з боку якого-небудь владного богослова, який боявся втратити авторитет і суспільне положення через загальнонародну популярність суфіїв” [4]
.
Суфії були і залишаються борцями проти матеріалізму і продовжують відігравати найважливішу роль у попередженні схоластичної обрядовості, що грозить захопити духовний початок – умму
і витиснути з її живого духу любов і жаль. Їхній вплив на мусульманські нації продовжує залишатися величезним, і досить важко знайти серед правителів сунітських мусульман такого, котрий не належав би до того чи іншого суфійського ордена.
Таким чином, суфізм, виступаючи окремою течією в ісламі не відкидає його та не містить протиріч з його різними течіями та сектами. Суфізмом можна вважати більш поглиблене пізнання ісламського вчення з переходом до аскетизму та містицизму. Не кожний мусульманин може бути суфієм. Для цього слід „подарувати” своє життя та долю Богові, залишити усі світські справи та заглибитися до пізнання божественного.
Іслам сьогодні вважається світовою релігією через те, що він „перекрокував” державні кордони та став панівним віровченням в різних країнах. Незважаючи на те, що іслам порівняно з християнством і буддизмом, є молодою релігією, поширення його вчення здійснюється серед різних народів. Прихильники ісламу визнають його „найправильнішою” вірою та вірять у те, що Бог надав іслам, щоб замінити ним попередні спроби людям розуміння своєї сутності.
Мусульманський світогляд має багато спільних рис з християнською та іншими релігіями. Особливо важливим є те, що в ньому визнаються ті ж етичні норми, які проповідуються в антагоністичних йому релігійних течіях. Поняття добра, справедливості, відданості, вірності не є чужими і для ісламу. Це зближує цю релігію з іншими віруваннями, змушує замислитися про сутність релігії взагалі, взаємозв’язок її різних напрямів.
Іслам має тісний зв'язок з християнством і іудаїзмом. В ньому використовується подібна термінологія, визнаються одні і ті ж релігійні персонажі. Головний Бог, за переконанням мусульман, є той же самий, що і у християн, і у іудеїв, але він в їх релігії віддає свою прихильність тільки тим, хто повірив в нього через свого посланця – Магомета.
Виходячи з подібностей всіх цих релігій, становиться зрозумілим, чому і ісламські, і християнські, і іудейські головні святині знаходяться в одному регіоні земної кулі, мало того, що в одному регіоні, – навіть в одному місті – Єрусалимі. Сучасна політичне та воєнне протистояння в цьому районі уособлює собою протиборство цих течій за право називатися „найправильнішим” вченням.
1. Абу Аля Ал-Маудуді. Принципи Ісламу. – Львів, Логос, 1995. – 112с.
2. Горбаченко Т.Г., Лубський В.І., Нілова І.Д. Релігія і культура: Курс лекцій. – К., КДІК, 1996. – 236с.
3. Зінько Соломія Ю. Іслам у сучасній світовій політиці. – Львів, Простір-М, 2005. – 275с.
4. Кимелев Ю.А. Философия религии: Сист. очерк. – М., Nota Bene, 1998. – 424 с.
5. Культура и нравственность в исламе / Духовное управление мусульман Украины. – К., Аль-Иршад, 2000. – 40с.
6. Лубський В. І., Бурлак С. М., Вороновська Л. Г., Горбаченко Т. Г., Козленко В. М. Релігієзнавство: Підручник. – К., Академія, 2000. – 408с.
7. Радугин А.А. Введение в религиоведение: теория, история и современные религии: Курс лекций. – М., Центр, 1999. – 237с.
8. Релігієзнавчий словник / НАН України; Інститут філософії. Відділення релігієзнавства. – К., Четверта хвиля, 1996. – 392с.
9. Черній А.М. Релігієзнавство. – К., Академвидав, 2003. – 352с.
10. Эрнст Карл В. Суфизм. – М., Фаир-Пресс, 2002. – 311с.
[1]
Черній А.М. Релігієзнавство, К., Академвидав, 2003. – С. 117.
[2]
Релігієзнавчий словник / НАН України; Інститут філософії. Відділення релігієзнавства, К., Четверта хвиля, 1996. С. 142.
[3]
Абу Аля Ал-Маудуді. Принципи Ісламу, Львів, Логос, 1995. – С. 14.
[4]
Эрнст Карл В. Суфизм, М., Фаир-Пресс, 2002. –С. 65.
|
