Проголошена визначеність курсу України на користь усебічної європейської та євроатлантичної інтеграції водночас залишає широке поле для дискусій у суспільстві. Головною проблемою, яка й досі є перешкодою для просування України шляхом європейської інтеграції, видається відсутність насправді чіткої позиції. Тобто, як і десять років тому, йдеться про наміри, які не трансформувалися в певні й однозначні зовнішньополітичні кроки. Проте, необхідність інтеграції України до європейських та євроатлантичних структур знайшла відповідне закріплення в численних вітчизняних нормативно-правових актах. Спорідненість завдань дозволяють об’єднувати цілі європейської (Євросоюз) та євроатлантичної (НАТО) інтеграції в межах однієї суспільно-політичної ідеї. Саме реалізація європейського покликання дає Україні чи не єдиний шанс зберегти власну ідентичність. Висловлення підтримки європейським та євроатлантичним прагненням України на початку ХХІ століття свідчить про певний консенсус серед політичної еліти. Питання геополітичних орієнтацій України в глобалістичному контексті залишаються вельми актуальними й знаходять певне відображення в численних публікаціях вітчизняних і зарубіжних дослідників, які віддзеркалюють значну їхню заангажованість [1].

Метою цієї роботи є з`ясування безальтернативності європейського покликання України в контексті позитивних перспектив поступу української державності. Досягненню цієї мети слугують наступні завдання:

· розгляд геополітичної обумовленості європейського покликання України;

· розкриття несумісності будь-яких інтеграційних проектів із Росією та європейського покликання України;

· показ європейської та євроатлантичної перспективи як найбільш суттєвого чинника, який дозволить Україні зайняти належне місце в світі.

Побіжний перегляд карти доісторичної Європи переконує, що протягом тисячоліть, іще від пізнього палеоліту й неоліту, приблизно сучасним українсько-російським кордоном проходила межа між різними цивілізаційними типами буття людини. Іншими словами, від прадавніх часів у геопросторі Північного Причорномор'я формувався специфічний ментальний, етнічний, культурний і геополітичний тип суспільства. Всі пізніші місцеві протодержавні поліетнічні утворення – кіммерійські, скіфські, сарматські, праслов'янські (І тис. до Н.X. – І тис. по Н.X.) – виникали на тому ж цивілізаційно-геополітичному стрижні. Постання Київської Русі було вінцем того складного процесу. Умовно цю українську цивілізацію (від III тис. до Н.X.) можна назвати «Понтійською» (Понт – грецька назва Чорного моря). Вона завжди расово та культурно була зв'язана з Балканами й Малою Азією [2]. Українські землі з прадавніх часів були невід’ємною складовою частиною євроатлантичної цивілізації. Сучасний атлантизм виступає із зазіханнями на універсальне панування й уніфікуючу роль ідеології прав людини, що орієнтується на вільну особу, яка самовизначається, тоді як континенталізм є консервативною геополітичною моделлю, що ґрунтується на уявленнях про культурно-цивілізаційне розмаїття світу, в якому континентальні цивілізації наділені якісними особливостями, культурно-історичною самобутністю.

Геополітика є основним чинником, що встановлює тотожність країн Центрально-Східної Європи. Незважаючи на всі відмінності, їх об'єднує єдине – вони були об'єктами, що залежали й до яких втручалися Німеччина та Росія (у минулому також Швеція й Туреччина). Кожна з цих держав прагнула підпорядкувати собі Середню Європу, вбачаючи у цьому свій життєвий інтерес. Великою мірою цей інтерес був результатом тієї диспропорції сил, що виникає між ним й і кожною окремою країною регіону. На заході й на півдні Європи Німеччина мала клопіт із розміщенням надлишків своєї людності, бо у минулому ці простори були більш розвинутими й густіше заселеними. Відповідним місцем міг стати слов'янський схід – слабкий і менше заселений. У свою чергу марш Росії на захід і південний захід Європи був пов'язаний як з реалізацією певної ідеологічної мети (гасло «оборони православ'я»), так із можливістю підняти свій цивілізаційний рівень (засобом анексування тих провінцій, які встановили контакт із Заходом) та відігравати тепер роль фактора західноєвропейської політики [3].

Перші спроби української інтеґрації до європейських інституцій були зроблені ще в 1992 році – тоді вперше було порушено питання про вступ до Ради Європи, але вимоги цієї організації видалися для адміністрації президента Л. Кравчука надмірними, і про вступ РЄ на певний час забули. Основні інтеґраційні рішення були прийняті вже за президента Л. Кучми, який багатьма аналітиками спочатку розглядався як «антизахідний» політик. Україну прийняли в 1995 році до Ради Європи, розпочалася тісна співпраця з міжнародними фінансовими структурами (Міжнародний валютний фонд, Світовий Банк), відносини з НАТО було оформлено в 1997 році у вигляді Хартії про особливе партнерство. Набула чинності Угода про партнерство і співробітництво з Європейськими комісіями. На національному рівні указами Президента було затверджено низку державних програм та інших стратегічних засад [4]. Влітку 2007 року Верховна Рада України ухвалила закон «Про основи національної безпеки України», де зокрема йшлося про основні напрями державної політики з питань національної безпеки України. В зовнішньополітичній сфері це проведення активної міжнародної політики України з метою створення сприятливих зовнішньополітичних умов для прогресивного економічного і соціального розвитку України; запобігання втручанню у внутрішні справи України і відвернення посягань на її державний суверенітет і територіальну цілісність з боку інших держав; забезпечення повноправної участі України в загальноєвропейській та регіональних системах колективної безпеки, набуття членства у Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного договору [5]. Тобто, тепер і на законодавчому рівні була чітко закріплена стратегічна мета нашої держави – набуття членства в ЄС і НАТО. Причому таке доленосне рішення було ухвалене конституційною більшістю українського парламенту – за нього проголосували 319 народних депутатів України при трьох «проти». Що цікаво – проти цього рішення не проголосував жоден представник КПУ, партії, котра, як відомо, перебуває в авангарді противників розширення НАТО на схід. Серйозними кроками на шляху до євроатлантичної інтеграції нашої країни стало підписання Плану дій Україна-НАТО й Цільового плану Україна-НАТО на 2007 рік, підготовка такого ж Цільового плану на 2004 рік – документів, згідно з якими держава, про яку йдеться, не тільки взяла на себе конкретні зобов'язання (80% яких є внутрішніми заходами самої України), а й створила реальні механізми контролю їхнього виконання спільно з країнами-членами Альянсу. Враховуючи, що варіантів фактично лише два – НАТО або Організація договору про колективну безпеку країн СНД, то вибір виглядає безальтернативним – євроатлантичний, а не євразійський напрям інтеграції. Але впевненості, що справді Україна остаточно поставила на вступ до НАТО, немає. Як немає відповіді стосовно того, що стоїть за багатьма деклараціями й ухваленими документами – обміркована і прорахована стратегія, готовність не на словах, а на ділі наближатися до стандартів країн, які входять до Альянсу, рішучість у виконанні взятих на себе зобов'язань щодо глибоких політичних, економічних, військових, соціальних перетворень, чи рішення тактичного характеру, котре може бути змінене. Однозначну позитивну відповідь сьогодні, незважаючи на всі зовнішні атрибути й динаміку євроатлантичної інтеграції України, дати складно. Євроатлантична інтеґрація України – це, насамперед, наближення до європейських політичних, соціально-економічних стандартів, норм і принципів демократії. Шлях до НАТО пролягає через консенсус усіх гілок влади, консолідацію політичних сил і громадян України. Найближчий рік, котрий є ключовим для визначення розвитку України не на одне десятиліття вперед, буде вирішальним і у відповіді на питання про перспективи нашої країни увійти до демократичної, цивілізованої євроатлантичної спільноти. Якщо український народ, його еліта гідно дадуть відповіді на виклики історії, тільки тоді можна буде ствердно відповісти, що точка повернення до минулого є пройденою [6].

Проте, досвід співпраці України з багатьма міжнародними організаціями свідчить, що на відміну від останніх – достатньо вимогливих до своїх партнерів, український уряд не в стані грати за правилами (характерний приклад – хронічна неспроможність вступити до Світової Організації Торгівлі) [7]. На цьому фоні нещодавні намагання Голови Верховної Ради В. Литвина запевнити представників ПАРЄ, що Україна виконала «майже всі» свої зобов’язання перед Радою Європи, «що підтверджує європейський вибір нашої країни», виглядають непереконливо. Адже виконати всі зобов’язання і не тільки формально, а й реально, Україна мала в трирічний термін після набуття членства, тобто наприкінці 1998 року. Спрощене ставлення до міжнародних зобов’язань держави, несамокритичність вже давно стали звичними для чільних державних посадовців. У Посланні Президента до Верховної Ради України у квітні 2007 року зазначається: «Прагнення України бути визнаною європейською державою ґрунтується на спільному із західним світом розумінні та баченні суспільних цінностей. Створення громадянського суспільства, розвиток демократичних інституцій, забезпечення прав і свобод людини виступають пріоритетними національними інтересами України, які визначено ще на початку її утворення як незалежної держави…» [8].

Членство в РЄ, укладення угод з Європейським Союзом та НАТО за своїм змістом набагато ширші, ніж класичні міжнародні договори про співпрацю і містять деталізовані зобов’язання щодо розвитку національної політичної, економічної та правової системи. За це ж виступає демократична опозиція, яка є суттєво обмеженою у своєму впливі на владу. Маємо феномен сучасної України: наміри влади здійснити демократичні реформи найбільш чітко і категорично зафіксовані не у внутрішніх, а в міжнародних документах. В них позначені принципові позиції. Суттєвим є ще й те, що у міжнародних документах, попри їхню «дипломатичну» форму, міститься значно адекватніша, правдива оцінка реального рівня демократії в Україні, стану її політичної системи. Міжнародна співпраця передбачає певні механізми контролю за виконанням зобов’язань, які унеможливлюють дезінформацію та містифікацію, які є широко присутніми у внутрішньополітичній практиці [9].

Європейський Союз ще в 1999 році прийняв Спільну стратегію щодо України. В ній, зокрема, зазначено, що стратегічне партнерство між ЄС та Україною, яке ґрунтується на спільних цінностях та інтересах, є життєвим фактором зміцнення миру, стабільності та процвітання в Європі. Свобода, незалежність і стабільність України відносяться до найбільших досягнень нової Європи, котра, як дехто вважає, позбулася старих ліній розмежування. Географія та розмір, ресурси її населення, а також її розташування на осях Північ-Південь та Схід-Захід дають Україні унікальне географічне положення в Європі й роблять її визначальним чинником у масштабах регіону. Європейський Союз має стосовно України такі стратегічні цілі: сприяти виникненню стабільної, відкритої, плюралістичної та правової демократії в Україні та укріплювати стабільно функціонуючої ринкової економіки на користь усьому народові України; співробітничати з Україною у царині збереження стабільності та безпеки в Європі й усьому світі, знаходячи ефективні відповіді на спільні проблеми, з якими стикається континент; розширювати економічне, політичне та культурне співробітництво з Україною, а також співпрацю в галузі юстиції та внутрішніх справ.

Європейський Союз відзначає європейські прагнення України та вітає проєвропейський вибір, зроблений Україною. Європейська Рада визнала, що успішна, стабільна та безпечна Україна найкращим чином відповідає інтересам Європейського Союзу. Правові підвалини відносин між ЄС та Україною закладено Угодою про партнерство та співробітництво. Повне виконання цієї угоди є передумовою успішної інтеграції України в економіку Європи та допоможе Україні ствердити свою європейську ідентичність [10]. Від вибору України залежатиме майбутнє обличчя Європи.

У ставленні Заходу до України спостерігається певна асиметрія: з одного боку, Україна – не без упливу США – визнана «геополітичною віссю» Європи; з другого боку, сама Європа традиційно не вельми уважна до політичної долі України, що, зрештою, не применшує гостроти й актуальності «українського питання» в контексті нових інтеграційних процесів на континенті. Стриманість Західної Європи щодо України можна пояснити, зокрема тим, що її інтереси до останнього часу зосереджувалися виключно на Росії. Це явище має комплексний характер, утім найсуттєвішими чинниками, з нашого погляду, є такі: по-перше, при розв'язанні певних міжнародних питань частка Західної Європи досі рефлексивно ставиться до Росії як до імперського центру, не відмовляючи їй у прихованих правах старої метрополії щодо колишніх республік СРСР, серед них і України; по-друге, в нових історичних умовах Захід уважав за своє найперше завдання «приборкати» Росію демократією.

Зараз триває розробка Плану дій Україна-ЄС, розпочалися двосторонні консультації щодо конкретних пунктів цього плану. В березні 2007 року в Повідомленні Єврокомісії для Європейської Ради та Європарламенту «Розширена Європа – сусідні країни: нова структура відносин із нашими східними та південними сусідами» було зазначено, що національні й/чи регіональні плани дій мають бути політичними документами, які об’єднають існуючі та майбутні заходи, що охоплюють усю сферу відносин ЄС із сусідніми країнами.

У Плані дій Євросоюз має визначити чіткі цілі й критерії оцінки, що пояснять країнам-сусідам, яких саме дій очікує ЄС від своїх партнерів для отримання ними різноманітних переваг у відносинах із Євросоюзом. Чорним по білому в документі записано: «Нові переваги мають надаватися лише для відображення просування, досягнутого країнами-партнерами в проведенні політичної та економічної реформ. За відсутності просування партнери будуть позбавлені таких можливостей». «За можливістю» політичні та економічні критерії розроблятимуться «у тісному співробітництві» із країнами-партнерами. [11]. Тобто Європейський Союз збирається здійснити угоду не між Україною і ЄС (як у нас часто пишуть у пресі), а свій власний план щодо України. Іншими словами, це буде не двосторонній українсько-єесівський документ (за аналогією з Планом дій Україна – НАТО), а односторонній – євросоюзівський.

На початку 2004 року Міністр закордонних справ України К. Грищенко підкреслив принципову зацікавленість у тому, аби план дій носив короткотерміновий характер, а також передбачав важливі для України перспективи, зокрема започаткування роботи зі створення Зони вільної торгівлі між Україною та ЄС, а також укладення між Україною і Євросоюзом нової угоди європейського типу. Україна зацікавлена у переведенні відносин із ЄС від співпраці до асоціації. Єврокомісар із питань розширення Г. Фергойґен підкреслив, що як і кожна європейська держава, Україна має можливість скористатися правом членства в ЄС, як передбачається статтею 49 Угоди про ЄС. Однак, це залишається питанням перспективи. Перед Г. Ферхойгеном були поставлені питання про прийняття ЄС рішення щодо збільшення квот для української сталі, впровадження сприятливого режиму імпорту української продукції, розширення соціальних пільг для України, надання допомоги в створенні систем моніторингу якості продукції, цільової підтримки країнами-членами ЄС інвестиційних проектів в Україні, інфраструктурній інтеграції, надання Україні статусу держави з ринковою економікою, прискорення прийняття України до СОТ тощо [12].

Безумовно, що діяльність ЄС в цілому та щодо України зокрема, далека від досконалості. Член Римського клубу Б. Гаврилишин звертав увагу Голови Єврокомісій Р. Проді на відверті протиріччя в документі «Ширша Європа», який визначає стосунки ЄС із новими сусідами. Зокрема, в одному місці йдеться про те, що кожна європейська країна має право стати кандидатом на членство в ЄС, а в іншому місці, що дебати щодо остаточного географічного поширення ЄС ще не відбулися. За думкою Б. Гаврилишина, в Україні треба поліпшити законодавство з метою заохочення іноземних інвестицій та залучення внутрішніх заощаджень. ВВП України міг би зростати на 10% річних. Якщо ВВП щорічно збільшується на 10%, він подвоюється за сім років. У вісім разів – за 21 рік. І тоді Україна економічно не є перевантаженою для Євросоюзу. А до 2028 року Україна могла б збільшити ВВП у 16 разів [13].

Водночас, слід зауважити, що відсутність зовнішньополітичної визначеності, так звана багатовекторність, є певною мірою обумовленою внутрішніми чинниками. Проблема нашої влади полягає не в розчленованості зовнішньої політики між Сходом і Заходом, бо по суті вона мусить бути активною й різною на західному і на східному напрямі. Біда наша – це дволикість внутрішньої політики, яка заохочує до постійного роздвоєння: на Сході України потурає русифікації, на Заході – грає роль українізатора, на Сході береже пам'ятники Леніну, на Заході – благословляє спорудження пам'ятників Бандері [14]. Найгірше те, що замість турботи про консолідацію, соборність української нації маємо приклади відвертої ворожнечі, спровокованої представниками влади.

Так вже склалося, що реальне зближення з Росією в змозі позбавити Україну не лише європейської, а й будь якої перспективи. На жаль, назвати відносини між Україною й Росією зрозумілими важко. У ситуації повної непрозорості, за відсутності будь-яких фахових дискусій у суспільстві державою приймалися рішення стосовно створення Єдиного економічного простору, які явно не були ініціативою ні Києва, ні Мінська, ні, тим більше, Астани. Громадянам так і не було надано жодного арґументу стосовно переваг і втрат від вступу України до ЄЕП. Проте посол Росії в Україні В. Черномирдін спростував оптимістичні заяви українського керівництва про очікування зниження тарифів на енергоносії, створення зони вільної торгівлі без винятків. Жодної реакції з боку української влади на це не було. У грудні 2007 року підписано договір про Керченську протоку, де йдеться про те, що будь-які кораблі всіх третіх країн, заходячи до українських портів, мають питати дозволу в Росії. У Росії абсолютно відкрито заявляють, що договір було підписано, бо вдалося відсторонити від процесу МЗС України. Російські політологи, експерти, коментатори давно вже не соромляться прямо вказувати, яка саме Україна потрібна Москві – передусім, керована з Кремля. Величезною помилкою нинішньої української влади може виявитися спроба на цьому зіграти. У всьому світі цінують виконання досягнутих домовленостей. Те, що Україна, все більше відстаючи в своєму розвитку від західних країн-сусідів, усе більше й більше позиціонує себе як другорядну й щодо Росії, навряд чи може сприяти подоланню цієї різниці в розвитку [15].

Росії ближчим виявляється такий президент України, в якого з демократією, свободою преси існують певні проблеми. Такий український лідер влаштовує Росію зокрема ще й тому, що він неминуче опиниться під тиском критики з боку Заходу. Підтримуючи такого лідера, Росія ставить його в певну залежність.

Росію необхідно поважати як могутнього сусіда, як країну, пов’язану з Україною століттями «спільної долі». Проте політично слід триматися від Російської держави якнайдалі. Суперечності між наведеними тезами немає. Якщо ми хочемо зберегти власну ідентичність, потрібно зближуватися з народами, які не мають бажання поглинути нас. Російський політичний лад істотно відрізняється від європейського. Різниця визначається не конституцією, а характером суспільства. Наслідки панування радянського ладу істотні: високий ступінь залежності основної маси населення від держави, відсутність розвинутих громадських інститутів [16].

Практика останніх років довела, що демократизація та поміркована зовнішня політика в Росії аж ніяк не взаємопов'язані, отож потурання її імперським амбіціям тільки шкодить російському суспільству [17]. Російський письменник В. Єрофєєв відзначив, що архаїчність російського народу, полягає в тому, що він виявляє інстинкти, властиві доіндустріальному сільському суспільству. Такий народ любить владу, аґресію, окрик, владу чоловіка над жінкою й хамство. Збереглася любов до сплесків розгнузданого хамства. Як завжди, на Русі любили сплеск п'яного куражу, коли героєм ставав той, хто більше інших відзначався в пиятиці і всяких гидотах. Цю архаїчність не врахували на початку 1990‑х, тому всі реформісти зійшли з дистанції. До того додається ще одне дивне явище: сполучення архаїки з розгулом «попси». Щось подібне спостерігається в Африці, у Мексиці, у Непалі, але в Росії є дуже істотна особливість – у росіян зник моральний стрижень. Спотворена унікальна річ: архаїка, що не має морального обґрунтування. У Мексиці вона спирається на католицизм, в Африці її скріплюють традиційні цінності, в Росії моральний стрижень був знищений комунізмом, а потім був зруйнований і комунізм. Виходить вакуум у квадраті [18].

Сучасна російська держава позбавляє громадян приводу до активності або ця активність залишається в руслі державної політики. Це дуже нагадує тоталітарну державу зразка СРСР чи нацистської Німеччини, коли соціальна активність полягала в акціях підтримки «політики Партії і Уряду». Те ж саме стосується й інформаційної політики сучасної російської влади, яка практично не залишила в російському ефірі не підконтрольних їй телеканалів. Приреченість обирати Путiна, який уже впевнений, як i всi росiяни, що вiн знову буде обраний президентом, i робить майбутнi вибори несправедливими. Нинішня недемократична Росiя обрала свою недемократичну альтернативу – принаймнi в осяжнiй перспективi.

Безумовно, що Росія є принциповим чинником для України, але не можна забувати про те, які важелі впливу на міжнародній арені можуть бути в Росії. ВВП Російської Федерації менше, ніж у таких країн, як Швейцарія або Нідерланди. У першу й останню чергу, Росія має у своєму розпорядженні природні ресурси, нафту і газ. Можна також віднести до стратегічно важливого сектора залишки колишньої радянської воєнної промисловості й аерокосмічної галузі, ядерного арсеналу. Політичні ресурси зводяться до деяких «привілеїв», що дісталися від СРСР у спадщину – зокрема, постійне членство в Раді Безпеки ООН. Саме ці фактори, а вони є відверто обмеженими, матеріально детермінують зовнішньополітичну лінію Росії [19]. Із розпадом СРСР Росія назавжди втратила своїх союзників із організації Варшавського договору й прибалтійські країни. Це практично відрізало Росію від торговельних і військових портів у Балтійському морі. Вихід зі складу імперії України, Білорусі і Молдови призвів до втрати Росією «проток» до Європи. І якщо втрата Польщі, Угорщини й Чехословаччини справді зменшила економічне навантаження на імперію, то відхід України, Прибалтики, Молдови й Білорусі означав створення навколо Росії «сірої» зони, яка за певних умов має всі шанси трансформуватись у територію НАТО, а з часом – ЄС. У цьому випадку на заході Росія буде межувати з НАТО і в перспективі – з ЄС, новим утворенням з колосальним ресурсним і геопозиційним потенціалом, а на сході – з такими «монстрами», як Китай, Японія і США [20].

Російська політична система Росії знову в руїнах, а саме суспільство перетворюється на невільника державної влади. Західні політики мусять тепер вирватися з полону власних помилок, позбутися спроб видати бажане за дійсне, а також від помилкової стратегічної оцінки внутрішньої та зовнішньої політики Кремля. Відповіддю Заходу на таку політику Москви має стати поступове розширення НАТО та Євросоюзу, поки до цих організацій у тій або іншій формі не увійдуть країни, які знаходяться в безпосередній близькості від них: Україна, Білорусь, Молдова, Грузія й Азербайджан.

Євроатлантичний світ мусить не допустити, щоб у пострадянських республіках повторився досвід Росії, яка пережила поразку прозахідних політичних сил [21]. Певною відповіддю на цей виклик стала спроба Росії започаткувати так званий Єдиний Економічний Простір. Творці ЄЕП стали жертвами ілюзій, що широко поширені в російському та українському суспільстві. У Росії багато хто думає, що Україна повинна знову виконати свою місію збирача російських земель. В останні роки існує думка, що за це збирання можна навіть заплатити. Наприклад, створити зону вільної торгівлі без усяких вилучень, тобто з низькими цінами на енергоносії й правом їхнього реекспорту, збором ПДВ за місцем проживання споживача нафти та газу й вільним допуском на російський ринок продукції українських металургів.

Правда життя полягає в тому, що ніяких економічних чи політичних умов для збирання спадщини СРСР не існує. Водночас, слід зазначити, що пострадянський простір існує у двох різних вимірах. І виміри ці геть не збігаються. Один із них – економіко-юридичний. У ньому СНД є організацією-примарою, наявною лише на папері. Але є ще й вимір політико-психологічний. І отут такого враження не виникає: партнери Росії за Співдружністю так і залишаються для неї не «іноземними країнами», а «республіками СНД». Для багатьох громадян цих країн «нашою країною» залишається СНД. Дванадцять років тому існувало дві концепції СНД – українська та російська. Українська полягала в тому, що Співдружність є «інструментом цивілізованого розлучення». Згідно ж з російською СНД мала бути свого роду видозміною СРСР, певним його замінником, змогою для колишніх «національних республік» відчути себе незалежними, набути всіх регалій суверенних держав, залишаючись насправді «під патронатом» Росії. І якщо в економіко-юридичному вимірі перемогла українська концепція, то в політико-психологічному – безумовно, російська. Саме вона стала засадною для підтримки існування СНД. Втіленням російської концепції є наполегливе переконування громадян у тому, що існування окремих держав є протиприроднім і тимчасовим [22]. Живленням саме російського підходу є, за слушним виразом Р. Кися, так звана Азопа. В її межах перебуває сьогодні не тільки Донецьк, Горлівка чи Кривий Ріг, але й також Київ, Львів та Ужгород… Україна сьогодні реально не виокремлена ще із своєї занурености (і на макрорівні, і на сублокальних рівнях, і на всіх стратифікаційно-ґрупових рівнях) у цивілізаційно-культурний конгломерат Азопи. Врешті-решт те, що у дуже схожий спосіб «базарять» (і, фактично, про те саме «базарять») та ті самі моделі «приколів» чи схеми сперечальності (навіть із тими самими інтонаціями) вжиткують і в Хабаровську, й у Горлівці, й у Львові, й у коридорах якогось новоспеченого у Рязані коледжу, й у коридорах національного університету ім. Т. Шевченка засвідчує тільки те, що Азопа, яко певне цивілізаційно-культурне поле (а не лише штучний, мертвонароджений есенгівський конґломерат) – це є безумовна реальність [23]. Російський фактор є і, очевидно, лишатиметься вельми суттєвим у внутрішній політиці України. І це зрозуміло, оскільки й наші народи, й наші громадяни є пов’язаними. Pосійський вплив на внутрішню політику України є багатогранним і досить часто переходить межі. Це можна назвати втручанням у внутрішні справи, коли українцям у вигляді інструкцій вказують, яку мову у власній країні вивчати [24].

Україна продовжує вести непослідовну зовнішню політику борсання між Росією й Заходом. Суперечливі заяви найвищого керівництва країни привели до можливості спекуляцій щодо інтеграції України не в Європейський Союз, а в ЄЕП, очолюваний Росією. І це незважаючи на те, що офіційно проголошеним зовнішньополітичним пріоритетом України є інтеграція в ЄС. Вже давно деякі політичні сили в Україні ведуть спекуляції на тему «в Європу – разом з Росією». І це при тому, що Росія ніколи не заявляла про своє бажання вступити до ЄС. Одначе офіційна влада не поспішає зазначити абсурдність подібних лозунгів. У цій ситуації обнадіює тільки те, що розвиток зовнішньої політики будь-якої країни прямо залежить від розвитку політики внутрішньої. А саме у внутрішній політиці України в останній час намітилися позитивні зміни. До слова, Україна залишилася єдиною країною в пострадянському просторi, де є реальна нелiва опозицiя. Щоправда, в Українi ще також не сформувалася «критична маса» громадянського суспiльства, проте процес її формування – безперечний. Це, зокрема, засвідчили й останнi парламентськi вибори. Експерти ж зазначають, що якби вибори на пропорцiйнiй основi вiдбулися вже у березнi 2007 року, то нинішня опозицiя мала б бiльшiсть у Верховнiй Радi. Тож нинi Україна не те що на роздорiжжi – вперше за всю свою полiтичну iсторiю (чи вдруге, якщо згадати 1 грудня 1991 року, коли В. Чорновiл мав реальнi шанси стати президентом, i тiльки через розпорошення ще не сформованої тодi опозицiї та через непродуктивну виборчу кампанiю його перемiг представник колишньої номенклатури Л. Кравчук) вона має шанс обрати альтернативу нинішньому політичному розвитку. У цьому сенсi шанси України приєднатися – бодай у майбутньому – до європейської демократичної спiльноти розцiнюються як «50 на 50» [25].

Українська зовнішня політика потребує негайних змін. Насамперед, слід вдатися до заходів, спрямованих на практичну реалізацію курсу на інтеґрацію в європейські структури безпеки, стратегічне партнерство зі США, активізацію співробітництво з сусідами, передусім з Польщею. США високо цінують внесок, який Україна зробила у вирішення іракського питання. Український контингент в Іраку працює дуже ефективно, що в першу чергу сприяє взаємодії військ України й країн-членів НАТО. НАТО – не просто військове об’єднання, це організація однодумців, заснована на засадах демократії, поваги до прав людини, ефективного функціонування громадянського суспільства, відсутності корупції, процвітання завдяки вільній економіці. Країна, яка прагне стати членом НАТО, повинна демонструвати не лише успіхи в оборонній реформі, а й спроможність проводити демократичні вибори [26]. Слід чітко заявити про безальтернативність інтеграції в Європейський Союз, відкинувши заклики щодо інтеграції в інші економічні структури. Шлях інтеграції Україна має пройти самостійно, але при цьому повинен враховуватися досвід країн, що досягли на цьому шляху успіхів. Дуже цінним для України є досвід Польщі на її шляху набуття членства в НАТО та ЄС. Стосунки України з Росією повинні бути позбавлені зайвої політичної риторики, пріоритетом має стати економіка. Із Кремлем треба розмовляти мовою інтересів. Маємо розробити концепцію (можливо, таємну) відносин із Росією для того, щоб вести прагматичний діалог [27]. Не слід забувати, що від розвитку стабільного партнерства двох країн залежить безпека не тільки цих двох держав, а й всієї Європи і світу в цілому. Водночас Україна повинна твердо йти в майбутнє власною дорогою і перестати постійно оглядатися на Росію [28].

Існує ще один парадокс, пов'язаний з європейською інтеграцією України. Його найменшою мірою розуміють західні дипломати та аналітики. Для опису цього явища потрібно знову звернутися до типового носія українського менталітету з усіма його протиріччями – президента Л. Кучми. Просто «Захід» та «СРСР» для українця – два відомих комфортних стани. СРСР – у минулому, «Європа» – в майбутньому. Для більшості виборців немає жодного протиріччя в тому, що вони шкодують за розпадом СРСР і підтримують «інтеграцію до Європи» [29]. Не слід забувати, що широка народна підтримка євроінтеграції обумовлена саме цим. Насправді ж Європа – це знання і розуміння Божого Провидіння. Антиєвропа – це атеїзм, тобто азійське варварство, помножене на совєтське безумство і безкарність. Правий був Достоєвський: «Якщо Бога нема, то все дозволено» [30].

Українська держава має посісти належне місце в світі. Місце це може бути лише в євроатлантичній спільноті. Але воно вимагає чітко визначеної політичної волі та наполегливої праці всього суспільства. Треба брати до уваги жорсткі реалії сьогодення. Наприклад, особисте багатство трьох найбагатших людей світу перевищує ВНП 48 найменш розвинутих країн світу. Щороку американці витрачають $8 млрд. на косметику – за оцінками ООН, для надання базової освіти всьому населенню на Землі необхідно щороку витрачати $6 млрд. Європейці щороку витрачають $11 млрд. на морозиво – $9 млрд. вистачило б, щоб забезпечити всіх, хто потребує цього, чистою водою й каналізацією. Американці та європейці витрачають $17 млрд. на їжу для домашніх тварин – збільшення допомоги на $13 млрд. забезпечило би надання основних медичних послуг і продуктів харчування всім, хто їх потребує. Сукупне багатство 225 найзаможніших у світі людей становить $1 трильйон, тим часом як з 4,4 мільярда людей у «країнах, що розвиваються», 3/5 не мають доступу до безпечної каналізації, 1/3 – до «чистої води», 1/5 – до медичних послуг. Революція внутрішніх чинників нашого існування, масштаб якої є непередбачуваним, а напрямок непевним, відбувається за умов дедалі глибшого вододілу в матеріальному існуванні людства [31]. Перед обличчям викликів глобалізованого світу та враховуючи латентні загрози, що формуються в надрах діючих владних структур, єдиним порятунком для України може бути тільки тверда національна політика. Тобто не шовінізм, не фашизм, а український націоналізм, який колись-таки виплекає оновлену українську націю й національну державу, рівну серед національних держав Європи [32].

Отже, подальший поступ української державності існуватиме виключно за умов практичної реалізації європейського покликання. Саме на це спонукає геополітична, історична, ментальна передумови європейської та євроатлантичної інтеґрації України. Навпаки, унеможливлюють цей поступ будь-які інтеграційні проекти з Росією. Практика доводить, що саме європейська та євроатлантична перспектива надасть Україні реальний шанс посісти належне місце в світі.