Реферат: Застосування міжнародних сил ООН у припиненні конфліктів

Міністерство освіти і науки України

Дніпропетровський національний університет

Факультет систем та засобів масової комунікації

Реферат

з курсу „Міжнародне право”

на тему

„Застосування міжнародних сил ООН

у припиненні конфліктів”

План

1. Вступ.

2. Формування поняття й принципів миротворчої діяльності ООН.

3. Класифікація та умови проведення миротворчих операцій ООН. Операції з підтримання миру та операції примусу до миру.

4. Участь регіональних організацій у миротворчій діяльності.

5. Процедура підготовки до проведення миротворчої операції та її фінансування.

6. Основні етапи проведення операцій з підтримання миру.

7. Нововведення та перспективи у практиці проведення операцій з підтримання миру.

8. Висновки.

Вступ

Протягом останнього десятиріччя характерною рисою світового розвитку є розповсюдження конфліктів внутрішньодержавного характеру (СФРЮ, Руанда, Ліберія, Сьєра-Леоне тощо). Такі конфлікти створюють велику потенціальну небезпеку дляіснуваннямиру в окремих регіонах. Одним з інструментів для врегулювання цих конфліктів єзастосування військової сили у формі міжнародних миротворчих операцій. Однаквикористання міжнародних миротворчих операцій для врегулювання конфліктів тазабезпечення миру можливе лише відповідно до норм міжнародного права.

Звідси однією з необхідних умов легітимного залучення збройних сил до проведенняміжнародних миротворчих операцій є наявність національного законодавства, що здатнездійснювати юридичне супроводження проведення цих операцій на всіх етапах та йоговідповідність міжнародним нормам права.

Міжнародні миротворчі операції знаходяться на стадії активного розвитку і є відносноновим явищем у світовому суспільстві. У зв’язку з цим правове обґрунтування такихоперацій знаходиться на стадії еволюції.

До початку 90-х років ХХ століття міжнародні миротворчі операції ООН мали доситьтрадиційні мандати на контроль за припиненням вогню та не мали прямих зобов’язаньстосовно будівництва миру. Стратегія „входження” миротворчих контингентів в процес мирного врегулювання була досить простою – збройний конфлікт, припинення вогню, спостереження ООН за припиненням вогню та розгортання з цією метою військових підрозділів або спостерігачів, одночасно з продовженням політичних заходів щодо врегулювання. Однак традиційні операції з підтримки миру не мали стратегії „виходу” (з різних причин), що перетворювало їх в довгостроковий не виправданий ні з політичної, ні з економічної точки зору механізм. В результаті цього такі операції не завершувалися протягом 10-20років і більше.

Сьогодні значно зросли вимоги до миротворчих контингентів, розширено коло їхмиротворчих завдань. Ці завдання стали більш складними такомплексними. Для їх якісноговиконання спільно залучаються поліцейський, військовий та цивільний персонал як складовімиротворчих сил. Зростає частка цивільного персоналу миротворчих сил ООН. На цьомуетапі розвитку миротворчої діяльності широко впроваджуються цивільно-військовівідносини як важливий компонент міжнародних миротворчих операцій.

Сучасні тенденції розвитку воєнно-політичної обстановки в різних регіонах планети, зміна підходів до проблем миротворчої діяльності показали, що найбільш розвинені країни, такі як США, Великобританія та інші, в інтересах досягнення своїх геополітичних інтересів, дедалі частіше схильні застосовувати так звані „коаліційні операції”. Зазначені операції проводяться відповідно до Глави 8 Статуту ООН, згідно з якою, Рада безпеки (РБ) ООН надає „супердержаві” або групі держав (коаліції) певні повноваження на застосування власних збройних сил. Зважаючи на це, роль військово-силового аспекту у міжнародних миротворчихопераціях не втрачає свого значення.

Формування поняття й принципів миротворчої діяльності ООН.

Організація Об’єднаних Націй перебуває у центрі розгалуженої системи великих і малих міжнародних організацій. Завдяки своєму майже універсальному кількісному складу, всеохопному мандату, широкому діапазону діяльності та інституціональній присутності на глобальному, регіональному й національному рівнях, вона впродовж 60 років після Другої світової війни була найвпливовішою міжнародною організацією глобального рівня, що виконувала роль арбітра у міжнародних суперечках, послаблювала напруження, сприяла зміцненню міждержавної стабільності і була важливим інструментом попередження військових дій та збройних конфліктів. Організації Об’єднаних Націй по праву належить авторство ідеї про використання засобів міжнародного впливу для вирішення головного завдання, для цього і створювалася ООН – забезпечення миру та безпеки на Землі (див. статтю 1 Статуту ООН).

Головну відповідальність за підтримання міжнародного миру і безпеки покладено на Раду Безпеки ООН, яка, по суті, й відіграє вирішальну роль у зміцненні безпеки та стабільності в Євроатлантичному регіоні. РБ ООН приймає рішення про припинення вогню, направлення груп та місій до зони збройного конфлікту або проведення операцій з підтримання миру силами військових контингентів держав – членів ООН під егідою ООН.

Глобальне протистояння двох систем під час „холодної війни” вплинуло на всі аспекти діяльності ООН і, певною мірою, визначило обмеження її можливостей. Протилежні табори чітко уявляли потенціал один одного, що давало змогу формулювати довготривалі стратегічні цілі безпеки, передбачати певний набір випадковостей та вносити деякі корективи щодо нових викликів та реагування на них, у тому числі й через інструменти ООН. Вироблялися довгострокові „правила гри”, що підтримувало міжнародну стабільність.

У цей період ООН вдалося виконати головне своє завдання – не допустити широкомасштабного збройного конфлікту між двома протилежними таборами. З цією метою було напрацьовано низку міжнародних угод, що зменшувало вірогідність несанкціонованого застосування сили. Тобто в рамках ООН було розроблено та ухвалено міжнародні договори, угоди та режими, які об’єктивно заклали підвалини глобальної системи безпеки. Ця система більш-менш ефективно діяла в умовах біполярного протистояння. Локальні конфлікти, як правило, контролювали (або навіть ініціювали з метою перенесення збройного протистояння на територію третіх країн, передусім слаборозвинутих) головні центри сили – США та СРСР.

Творці Статуту ООН, проголосивши обов’язковість для членів ООН утримуватися „в міжнародних стосунках загрози сили або її застосування”, не виключали можливості виникнення спірних питань, міждержавних конфліктів і навіть актів агресії. Тому положення Статуту ООН про миротворчість, безумовно, відіграє позитивну роль у міжнародних відносинах і міжнародному праві.

Вперше термін „миротворчість” застосував Генеральний секретар ООН Даг Хаммершельд під час опису Перших надзвичайних сил ООН, до складу яких входило близько 5000 легко озброєних спостерігачів, яких у 1956 р. направляли на Синайський півострів. Вони мали розташуватися між Єгиптом та Ізраїлем після того, як ці дві країни дійшли згоди про припинення війни.

Упродовж 40 років термін трансформувався і став вживатися стосовно різноманітних, санкціонованих міжнародним співтовариством і обмежених військових операцій, що супроводжували дипломатичні заходи з метою забезпечення миру. І хоча такі операції проводила тільки ООН зі схвалення Ради Безпеки та під оперативним керівництвом РБ і Генерального секретаря ООН, цей термін почали застосовувати також щодо операцій, які проводили спеціально створені коаліції, зі схвалення РБ або будь-якої регіональної організації, наприклад, Організації американських держав.

Надання допомоги з реалізації угод (включаючи угоди про припинення вогню) між державами, які перебувають у стані збройного конфлікту, або, особливо останнє десятиліття, між різними угрупованнями, що перебувають у жорстокому конфлікті в межах кордонів однієї держави,– це і є традиційні операції з підтримання миру. У деяких випадках, коли між ворогуючими сторонами не досягнуто повної згоди, миротворча операція здійснюється відповідно до глави VII Статуту ООН з метою введення в дію або нав’язування такої угоди. У такому випадку ці операції називають операціями з підтримання миру, або миротворчими операціями із застосуванням сили.

Вперше принципи проведення операцій з підтримання миру сформулював Б. Ургхарт, надавши їм чітко функціонального призначення. До базових положень віднесені такі:

- чіткий мандат;

- згода на співробітництво сторін у здійсненні мандату;

- послідовна підтримка з боку РБ ООН;

- готовність усіх держав – членів ООН своєчасно надати для миротворчості необхідний військовий, поліцейський та громадянський персонал;

- забезпечення ефективного керівництва з боку ООН на рівні центральних установ і на місцях;

- належна фінансова й матеріально-технічна підтримка та невикористання сили крім випадків самооборони;

- покладання командування й контролю над проведенням операції на Генерального секретаря ООН;

- повна неупередженість збройних сил ООН та їх нейтралітет (ці сили не повинні втручатися у внутрішні справи країни, де вони розгорнуті, ні за яких обставин).

Суть викладених принципів зводиться до наступного: згода, виражена сторонами у випадку виникнення внутрішнього збройного конфлікту ще до початку операції, є імперативом. За умов збройного міжнародного конфлікту згода сторін непотрібна. У багатьох випадках згода являє собою ключовий елемент традиційного „підтримання миру”.

Останнім часом миротворчі операції проводять для розв’язання важливих завдань у цивільній сфері, наприклад, підтримка і забезпечення прав людини, проведення виборів, роззброєння, демобілізація, розчищення територій від мін і надання допомоги інститутам цивільної адміністрації – переважно правоохоронним інститутам, а також гуманітарна допомога, яку надають різноманітні міжнародні та неурядові організації і яка вимагає захисту й підтримки. Цей тип операцій часто називають комплексними або багатобічними миротворчими операціями. Термін „миротворчість” можна використовувати для означення всіх сфер діяльності з підтримання миру.

Миротворчі операції, проведені ООН або регіональними організаціями, майже цілком залежать від підтримки з боку країн-учасниць, по-перше, під час схвалення і видачі мандата на проведення операцій, по-друге, під час виділення особового складу, матеріальних і фінансових засобів, необхідних для проведення цієї операції, по-третє, під час надання надійної політичної підтримки впродовж усього періоду операції.

Виступаючи самостійно, ані ООН, ані будь-яка інша регіональна організація не мають політичних засобів і незалежних ресурсів для здійснення успішної миротворчої операції.

Класифікація та умови проведення миротворчих операцій ООН.

Операції з підтримання миру та операції примусу до миру.

Міжнародне право та міжнародні документи ООН останніх років визначили напрями підтримання міжнародного миру і безпеки, серед яких:

- превентивна дипломатія (preventive diplomacy);

- зміцнення миру (peace making);

- підтримання миру (peace keeping);

- миробудівництво у постконфронтаційний період (peace building).

У доповідях Генерального секретаря ООН та Спеціального комітету, який відповідає за проведення операцій з підтримання миру, визначено умови, за яких ООН може здійснювати такі операції, а саме:

- миротворча операція здійснюється, коли є згода уряду (чи урядів), держави (чи держав), що втягнуті у конфлікт;

- усі конфліктуючі сторони дають згоду на присутність миротворчих сил, а також на їх національно-державний склад;

- є підтримка з боку міжнародного співтовариства (Рада Безпеки затверджує сили та визначає їх мандат);

- держави – члени ООН добровільно надають збройні контингенти для виконання миротворчих функцій;

- Генеральний секретар відповідно до мандата Ради Безпеки ООН здійснює командування операціями з підтримання миру;

- миротворчі контингенти не повинні ставати на бік тієї чи тієї сторони у конфлікті;

- миротворчі контингенти обмежені у використанні сили, сила застосовується тільки для самооборони;

- миротворчі операції фінансує міжнародне співтовариство.

Проте криза на Балканах довела, що у деяких випадках зміцнення та підтримання миру недостатньо для припинення збройного конфлікту. Тому ці заходи необхідно доповнювати примусом до миру, коли певні сили зухвало нехтують вимогами міжнародної спільноти і продовжують агресію та геноцид. Саме у цей період миротворчі операції ООН поповнилися новим різновидом – операціями примусу до миру (peace enforcement).

Операції примусу до миру найактуальнішими стали вже десь починаючи з 90-х років (певною мірою вони відповідають вимогам як 6, так і 7 статей Статуту ООН – за що їх прозвали „операції 6 з половиною”).

Рішення на здійснення миротворчих операцій ООН приймала у тому разі, якщо:

1. конфлікт перетворювався на реальну загрозу глобальній чи регіональній безпеці;

2. конфлікт був пов’язаний з масовими порушеннями прав людини чи людськими жертвами;

3. конфліктуючі сторони заходили у тупикову ситуацію, що змушувало їх шукати можливості мирного вирішення проблем.

Таким чином, миротворчі операції ООН можна поділити на два види. Перший – операції з підтримання миру, що сприяють обмеженню конфліктів, врегулюванню та ліквідації їх наслідків.

Збройні сили ООН під час здійснення цих операцій повинні бути неупередженими. Вони можуть мати лише легку зброю, необхідну для особистої оборони.

Відповідно до офіційних формулювань документів ООН, завданнями операцій з підтримання миру є:

- нагляд за умовами перемир’я, припинення вогню або військових дій;

- забезпечення роз’єднання між збройними силами в конфлікті;

- сприяння законному уряду в запобіганні збройного втручання ззовні або ліквідація наслідків такого втручання;

- недопущення подальшої інтернаціоналізації конфлікту;

- контроль за дотриманням прав людини;

- створення або відновлення інфраструктури;

- сприяння наданню гуманітарної допомоги.

За період існування ООН було проведено близько 40 операцій з підтримання миру. В них брало участь близько 1 млн осіб військового, поліцейського та цивільного персоналу з 68 держав. Майже тисяча осіб загинуло під час проведення цих операцій. „Блакитні каски” удостоєні Нобелівської премії миру. На жаль, переважна більшість цих операцій не привели до остаточного політичного врегулювання та повного усунення причин суперечок і конфліктів, а отже і їх ліквідації.

Другий вид миротворчих операцій – операціїпримусу до миру. Це бойові дії сил ООН, що складають контингенти, надані державами-членами. Примус допустимий і для боротьби зі збройною агресією, і для забезпечення у критичних випадках виконання рішень Ради Безпеки, що аж ніяк не тотожне врегулюванню конфліктів і наданню допомоги під час досягнення домовленостей між сторонами. Головне завдання таких операцій полягає в припиненні кровопролиття у випадках агресії, створення умов для проведення мирних переговорів.

Підставою для застосування сили є ескалація цивільних і міждержавних конфліктів, насильства етнічного й релігійного характеру, що охоплює країни зсередини. Головним завданням таких операцій є припинення кровопролиття у разі агресії, створення умов для проведення мирних переговорів або припинення геноциду мирного населення (такі операції у подальшому отримали назву „гуманітарної інтервенції”).

У Доповіді ООН про розвиток людини за 2005 р. зазначено: „За останнє десятиліття XX ст. кількість конфліктів зменшилася. В 2003 р. налічувалося лише 29 конфліктів, що тривали, порівняно з 51 конфліктом у 1991 р. І хоча кількість конфліктів зменшилася, ті, що сталися в останні 15 років, характеризувалися надзвичайно високими втратами. Руандійський геноцид 1994 р. забрав життя майже 1 млн осіб. У громадянській війні в Демократичній Республіці Конго загинуло близько 7% населення. У Судані громадянська війна між Північчю й Півднем, що тривала понад два десятиліття, забрала життя більше двох мільйонів осіб, а кількість переміщених осіб становила 6 млн. Після цього конфлікту виникла нова, спровокована державою гуманітарна криза в західній області Дарфур. Нині чисельність переміщених осіб становить близько 2,3 млн; ще 200 тис. або й більше переселилися у сусідній Чад. У дев’яності роки XX ст. сталася етнічна чистка в серці Європи, коли насильницькі цивільні конфлікти охопили Балкани”.

Криваві збройні конфлікти усередені країн поставили на порядок денний питання про легітимність застосування збройної сили проти суверенних держав, що є порушенням фундаментальних положень Статуту ООН щодо невтручання у внутрішні справи держави, її суверенітету, територіальної цілісності. У щорічній доповіді Генеральній Асамблеї в 1991 році Бутрос Галі, зокрема, зазначив, що „час вибіркового застосування прав людини скінчився”.

Усе це продиктовано тим, що сьогоднішні конфлікти, які нерідко іменуються „конфліктами нового покоління”, здатні привести, на відміну від минулих, до надто серйозних негативних наслідків – саме таких, що створюють реальну міжнародну загрозу (у крайньому разі – серйозну напруженість у міждержавних взаєминах) навіть у тих випадках, коли вони є внутрішньодержавними (Югославія). Таким чином, примус до миру – це комплексна проблема, що пов’язана з міжнародними відносинами, правом, принципами державного суверенітету, які поки що не дістали належної розробки в наукових дослідженнях.

У своєму виступі Генеральний секретар ООН торкнувся сутності проблем щодо доктрини гуманітарної інтервенції, її правомірності, об’єму та змісту в контексті міжнародного права, тобто, коли, у яких ситуаціях і чи дозволено взагалі застосовувати державі або кільком державам збройну силу з метою втручання з причин гуманітарного характеру (за масових репресій, злочинів проти населення і за значних порушень фундаментальних прав людини) у внутрішні справи і юрисдикцію, свідомо йдучи на порушення територіального суверенітету і політичної незалежності з метою захисту цивільного населення цієї країни.

Слід зауважити, що операції на примус до миру за своїм характером військові й вважаються винятковим заходом. У главі VII Статуту ООН передбачається проведення колективних політичних, економічних і військових заходів щодо примусового здійснення резолюцій Ради Безпеки (приймаються за умов неодмінного дотримання принципу одностайності постійних членів Ради). На жаль, поки що відповідного постійно діючого механізму виконання таких заходів нема. Існуючий Військово-штабний комітет ООН (ВШК), створення якого в системі ООН було продиктоване атмосферою ролі військових у наслідках другої світової війни, виявився зовсім недієздатним у мирний час.

Надзвичайний характер операцій примусу до миру визначає необхідність забезпечення їхнього застосування саме як акцій колективної безпеки ООН. Тому важливим є завчасне прийняття в країнах-учасницях цих операцій особливих заходів для їх ефективного проведення. А щодо проблеми забезпечення колективності під час здійснення примусових заходів, то і це питання належить до недостатньо визначених.

Операції на примус до миру з необхідністю застосовуються саме як акції колективної безпеки ООН. У цьому полягає їх надзвичайний характер – вони завчасно приймаються країнами-учасницями цих операцій та ефективно проводяться. Що ж до проблеми забезпечення колективності при здійсненні примусових заходів, то і це питання належить до таких, що недостатньо визначені. З огляду на те, що чисельність держав-членів ООН наближається до двох сотень, навряд чи можна вважати колективними операції, які здійснюються в основному США, – з дотриманням, звичайно, певного декоруму у вигляді супроводу потужних американських сил кількома військовими з інших країн. В останні роки це наочно проявилося в антиіракських операціях. Немає сумніву, що агресія Іраку проти Кувейту, а потім інформація про ретельно законспіровану злочинну підготовку Багдадом бактеріологічної та хімічної зброї масового знищення цілком виправдували рішення Ради Безпеки ООН щодо примусових заходів стосовно цієї держави. Але не є секретом те, що військова частина операції „Буря в пустелі” майже цілком здійснювалася Збройними силами США, причому без будь-якого керівництва і контролю з боку ООН.

Майже у всіх випадках миротворчим операціям передують або їх супроводжують різноманітні двосторонні чи багатосторонні заходи для здійснення тиску або переконання сторін, що задіяні у конфлікті. Вони також містять у собі закулісні дипломатичні переговори з конфліктуючими сторонами, що проводять уряди третіх країн. Наприклад, консультації США з Ізраїлем, Єгиптом і Сирією після війни 1973 р. до формування Других надзвичайних сил ООН і Сил ООН зі спостереження за роз’єднанням на Голанських висотах; неофіційні однобічні або багатобічні погрози застосування сили, наприклад, з боку США і колишнього Радянського Союзу під час війни на Близькому Сході у 1973 р.; а також офіційне або неофіційне різнобічне введення ембарго на постачання озброєнь і/або економічних санкцій, як це було в 1993 р. і 1994 р. з боку Організації американських держав і ООН щодо Гаїті, до введення Багатонаціональних сил і початку діяльності Місії ООН на Гаїті.

Мета цих заходів – переконати сторони у необхідності досягнення угоди, аби зупинити розгортання конфлікту і почати серію довгострокових заходів для встановлення міцного миру, насамперед, за допомогою міжнародного співтовариства. Миротворча операція не буде здійснена або не матиме шансу на успіх без цих узгоджених дій, що часом безпосередньо пов’язані з початком миротворчих операцій, хоча іноді такої єдності немає. Іноді відсутній головний компонент – угода між конфліктуючими сторонами.

Участь регіональних організацій у миротворчій діяльності.

У главі VIII Статуту ООН „Регіональні угоди” вказується на бажаність застосування на регіональному рівні засобів, здатних сприяти врегулюванню конфліктів у регіоні. Водночас підкреслюється непорушність пріоритету ООН у даному питанні. „Рада Безпеки, – стверджується у ст. 53 Статуту ООН, – використовує, де це доречно, також регіональні угоди або органи примусових дій під її керівництвом”. Отже, як бачимо, потрібна безумовна згода Ради Безпеки ООН на примусові дії регіональних організацій, її безпосереднє керівництво і контроль за цими діями.

Оскільки регіональні організації добре поінформовані про становище в регіоні, то їхня участь у миротворчих операціях, в тому числі й у примусі до миру, може виявитися дуже корисною. Звичайно, з їхнього боку потрібен об’єктивний підхід до ситуації, який би категорично виключав втягування у конфлікт на боці будь-якої із сторін – в цьому підпорядкованість Раді Безпеки має бути суворою і бездоганною.

На європейському континенті ООН делегувала права в питаннях проведення операцій з підтримання миру унікальній регіональній структурі (вона об’єднує 54 держави) – ОБСЄ. Консультації щодо створення ОБСЄ (тоді Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі) почалися ще в 1972 р., а в 1975 р. держави-учасниці підписали історичний Гельсінський акт, у якому остаточно закріплено зобов’язання щодо принципів регулювання взаємин між європейськими державами з питань збереження міжнародного миру та безпеки. У багатьох документах альянсу зафіксовано й ставлення НАТО до ОБСЄ: „ОБСЄ – головний елемент в архітектурі європейської безпеки”.

У підтриманні миру також беруть участь інші регіональні організації, наприклад, НАТО й Африканський союз. Іноді вони діють спільно з силами ООН (Косово, Афганістан), а іноді самостійно, однак за згодою та під контролем Об’єднаних Націй (Дарфур, Сомалі). Підтримкою порядку на Синайському півострові після укладення миру між Єгиптом та Ізраїлем займаються в основному американці. Російські миротворці розгорнуті в декількох регіонах колишнього СРСР, де відбуваються конфлікти на етнічному грунті, однак їх нейтралітет нерідко береться під сумнів.

Однак Департамент операцій ООН з підтримання миру залишається найбільшою та найвпливовішою миротворчою організацією: у квітні 2007 р. він керував роботою більше 100 тисяч співробітників.

Процедура підготовки до проведення миротворчої операції та її фінансування.

Будь-яка держава – член ООН, регіональна група чи Секретаріат ООН можуть звернутися до Ради Безпеки ООН з проханням про введення миротворчих сил. Перша резолюція з цього приводу виноситься на голосування РБ ООН, до складу якої входять 15 держав. У проекті цієї резолюції мова йде про те, що Рада дає принципову згоду на проведення миротворчої операції та прохає Генерального секретаря ООН надати детальний план і приблизну оцінку витрат. Операція не може бути прийнята простою більшістю голосів, оскільки кожний з п’яти постійних членів РБ ООН – Росія, США, Китай, Франція та Британія – володіє правом вето. Якщо РБ ООН затверджує першу резолюцію, Генеральний секретар віправляє на місце подій експертну групу чи навіть кілька груп, а потім надає для обговорення РБ доповідь, у якій містяться можливі варіанти дій та рекомендації. Після цього проводиться голосування по другій резолюції (мандату), у результаті якого приймається весь представлений Генеральним секретарем план чи тільки частина його, а також дається формальний дозвіл на проведення місії.

У той час, як мандат на миротворчу операцію обговорюється в Раді Безпеці ООН, Секретаріат входить у контакт з державами, які могли б виділити для неї солдат, поліцейських та спорядження. Після затвердження мандату Департамент операцій з підтримання миру оцінює, чим та чи інша держава може допомогти у здійсненні місії, враховуючи такі фактори як необхідна кількість військ, їх боєготовність та георгафічне положення.

Більшість „блакитних касок” надають у розпорядження ООН країни, що розвиваються. У лютому 2007 р. у п’ятірку головних постачальників військ входили Пакістан, Бангладеш, Індія, Іорданія та Непал. В ідеалі склад „блакитних касок” повинен „відображати різноманітність країн і культур, що входять до міжнародного спавтовариства”, однак Департамент операцій з підтримання миру визнає, що отримати достатню кількість військовослужбовців від розвинутих країн не надто легко.

ООН виділяє гроші урядам, які беруть участь у миротворчих операціях, а ті у свою чергу платять своїм військовослужбовцям і поліцейським залежно від воїнського звання й належного їм окладу. Зарплати й дотації, а також додаткові виплати спеціалістам є стандартними та визначаються Генеральною Асамблеєю ООН.

- На даний момент до складу щомісячних виплат ООН на одного миротворця входять:

- 1028 доларів – зарплата і дотації;

- 303 долари – додаткова оплата для спеціалістів;

- 68 доларів – на особистий одяг та спорядження;

- 5 доларів – на особисту зброю.

На 1 січня 2006 р. США були головним джерелом фінансових засобів для цих операцій. За США йшли Японія, Германія, Великобританія, Франція, Італія, Канада, Іспанія, Китай на Нідерланди.

Основні етапи проведення операцій з підтримання миру.

Миротворчі операції можуть продовжуватися десятиріччями. З 13 операцій, розпочатих у роки „холодної війни”, п’ять ще продовжуються. Як правило, спершу на миротворчу операцію відводиться строк від шести місяців до одного року. Однак мандат на її проведення може буди відновлений Радою Безпеки ООН.

Місії в Мозамбіку (1992-1994) та Камбоджі (1991-1993) ООН вважає успішними. На Гаїті миротворча операція тривала з 1993 до 2000 р., однак у 2004 р. розпочалася ще одна після погіршення ситуації.

Трапляються випадки, коли ООН розуміє своє безсилля та припиняє операцію, оскільки не може врегулювати конфлікт. Так було в Руанді у 1990-х роках.

Аналізуючи 50-річну історію миротворчості, можна сказати, що вона зазнала успіхів і невдач, але загалом мала позитивний характер.

Оцінка успіхів або невдач – справа суб’єктивна і вимагає врахування низки моментів:

1. З’ясування реальних причин явної та прихованої мети підтримання миру.

2. Чи призведе частковий і/або спізнілий успіх до поліпшення ситуації на місцях.

3. Як оцінити операції, що були переглянуті або продовжені під час дії.

Умовно зусилля ООН із проведення операцій з підтримання миру можна поділити на три основні етапи.

Перший етап проведення операцій з підтримання миру . Операції цього етапу були спрямовані на недопущення поновлення конфлікту після укладення перемир’я між ворогуючими державами. Найпримітнішими з цих традиційних миротворчих операцій були невеликі місії спостерігачів на Близькому Сході, такі як Організація зі спостереження за виконанням умов перемир’я, що була заснована ООН в 1948 р. і діяла уздовж кордонів Ізраїлю з його арабськими сусідами; Група спостерігачів ООН у Лівані, сформована в 1958 р., і більші сили з підтримання миру на Близькому Сході та Кіпрі – Перші надзвичайні сили ООН після війни 1956 р. і Другі надзвичайні сили ООН після війни 1973 р.; Сили ООН зі спостереження за роз’єднанням між Сирією та Ізраїлем після війни 1973 р.; Збройні сили ООН з підтримання миру на Кіпрі, розміщені між контрольованими греками і турками частинами острова Кіпр після війни 1963 р. Перші надзвичайні сили ООН припинили свою діяльність перед війною 1967 року. Інші місії (або їхні спадкоємці) все ще існують, відіграючи значну роль у запобіганні поновлення великих конфліктів.

Мирний процес на Близькому Сході розпочався після тривалих консультацій між СРСР і США, оскільки обидві країни прагнули уникнути ескалації, що могла стати передумовою для небажаної й, можливо, дуже небезпечної конфронтації між наддержавами. Багато інших пропозицій щодо дій ООН наштовхувалися на право вето Радянського Союзу або США в Раді Безпеки, внаслідок чого кількість миротворчих операцій була значно обмежена. У цих операціях не брали участь ні збройні сили США, ні збройні сили СРСР чи інших країн – постійних членів Ради Безпеки. У більшості з цих операцій брали участь легко озброєні війська Ради Безпеки чисельністю від кількох сотень до 5000. Вони діяли під командуванням ООН з метою надання допомоги в дотриманні угод про припинення вогню, при цьому значну допомогу надавав дипломатичний корпус ООН. Усі операції ООН проводилися відповідно до глави VI (добровільні), а не глави VII (обов’язкові) Статуту ООН.

Окрім Близького Сходу, на ранньому етапі операції з підтримання миру здійснювалися також в інших частинах світу. При цьому використовували різні форми операцій, включаючи невелику місію ООН щодо спостережень за політичним перехідним періодом у 1962 р. у західній частині Нової Гвінеї – Сили безпеки ООН у західній частині Нової Гвінеї; а з 1960 по 1964 р. розгортання великого військового і цивільного контингенту (що досяг близько 20 000 осіб) у Конго – Сили ООН з підтримання миру в Конго. І хоча спочатку ООН заснувала ці сили для виконання традиційних функцій, вони поступово перетворилися на багатофункціональну місію з підтримання миру без особливого на те розпорядження Ради Безпеки. Ця місія поклала кінець громадянській війні і сприяла зміцненню стабільності уряду (проамериканського), однак викликала значне невдоволення з боку соціалістичних країн та їхніх послідовників, що перешкоджало миротворчій діяльності впродовж цілого десятиліття.

Було проведено також дві великі операції з підтримання миру, не затверджені і не санкціоновані Радою Безпеки, а саме: під керівництвом США введено війська до Домініканської Республіки в 1965 р., що дало змогу припинити громадянську війну (цю операцію було схвалено і в ній брала участь Організація американських держав), і місія багатонаціональних сил і сил спостерігачів на Синайському півострові в 1981 р. у рамках мирної угоди між Ізраїлем та Єгиптом. Першу місію було завершено у 1966 р., коли в Домініканській Республіці відбулися вибори. А друга місія й досі триває. У ній беруть участь близько 2000 осіб з 11 країн, і вона, власне кажучи, замінила Другі надзвичайні сили ООН. Через протидію Радянського Союзу Раді Безпеки ООН не вдалося схвалити обидві ці операції, однак їх можна законно вважати операціями з підтримання миру, зважаючи на участь у них Багатонаціональних сил і на те, що вони змогли призупинити розгортання конфлікту й запобігти його поновленню.

Аналізуючи процес підтримання миру до 1989 р., можна стверджувати, що єдиним фактичним провалом миротворчих зусиль ООН у цей період були Проміжні сили ООН у Лівані у складі більш ніж двох тисяч осіб, створені у 1978 р. Їм не вдалося зупинити бойові дії низької інтенсивності між Ізраїлем і різними воєнізованими ліванськими загонами у Південному Лівані та на кордоні з Ізраїлем. Але навіть у цьому випадку Рада Безпеки діяла рішуче, постійно продовжуючи термін дії сил, аби запобігти великомасштабним бойовим діям, що мали місце до їх першого розгортання.

Перші надзвичайні сили ООН упродовж 11 років сприяли підтриманню миру між Єгиптом та Ізраїлем, але вони не були призначені для розв’язання основної суперечки, що знову переросла у війну 1967 р. Не могли вирішити її і Другі надзвичайні сили ООН і Сили ООН зі спостереження за роз’єднанням на Голанських висотах, традиційні міжпозиційні сили, що зробили досить значний внесок у запобігання поновлення конфлікту між Ізраїлем, Єгиптом і Сирією й у збереження миру де-юре між Ізраїлем і Єгиптом. Операція ООН з підтримання миру в Конго (ОПМК), що являє собою першу великомасштабну, багатофункціональну операцію з примусового підтримання миру, виявилася ще складнішою, гірше організованою і суперечливішою. Але, безсумнівно, вона сприяла возз’єднанню Конго і перетворенню цієї країни на більш мирну і стабільну державу, ніж вона була до розгортання цих сил.

Другий значний етап проведення операцій з підтримання миру, пов’язаний із врегулюванням регіональних конфліктів у період „холодної війни”, не вирізнявся будь-яким серйозним, систематичним і продуманим підходом або ґрунтовним плануванням, хоча виявився багатофункціональним. Щодо практичного проведення ці операції належать до різних категорій у межах між Главою VI (добровільні операції, що починаються із взаємної згоди) і Главою VII (обов’язкові, примусові операції) в умовах, коли різні сторони конфлікту змінювали свої позиції від номінальної угоди про перемир’я до поновлення конфлікту, наприклад, як це мало місце з Національним союзом за повне визволення Анголи (УНІТА) і урядом в Анголі; червоними кхмерами і урядом у Камбоджі.

Операції в Камбоджі та Анголі багато хто з дослідників розглядає як невдалі, але це – поверхневий погляд. В обох випадках ставилася амбітна мета. Операції мали сприяти роззброєнню і демобілізації великих, добре організованих військових сил, що понад десять років брали участь у важких боях; проведення виборів – зовсім невідомий доти процес, що передбачав створення умов, за яких військово-політичні організації та їхні керівники, які мали силу і вплив, погодилися б мирно прийняти волю більшості, навіть якщо вона виглядатиме як цілковита перемога їхніх ворогів.

В Анголі Савімбі та УНІТА відмовилися роззброїтися, не визнали підсумків виборів 1992 р. і знову розв’язали війну. Необхідний був зовнішній вплив і настійні домовленості, перегляд завдань Контрольної місії ООН в Анголі (КМООНА), перш ніж на початку 1998 р. УНІТА та уряд нарешті досягли твердої угоди, включаючи демобілізацію УНІТА. В операціях, що проводилися в Намібії, Сальвадорі й Нікарагуа, затверджені Радою Безпеки ООН, мандати і мета краще відповідали місцевим реаліям, включали фактично згоду сторін. Ці операції проходили без істотних ексцесів, містили в собі демобілізацію і роззброєння, вільні та законні вибори, відновлення й перепідготовку поліцейських сил і контроль за дотриманням прав людини.

Розвиток світових процесів призвів до фактичного поділу світу на зони стабільності та нестабільності (американські фахівці вважають, що до зони нестабільності належить 85% країн світу, втручатися в їхні справи недоцільно). За останні 15 років до зон нестабільності потрапила більшість країн світу, що перебувають на нижчому щаблі економічного та соціального розвитку і мають значні проблеми та суперечності з сусідами. Свою зовнішню політику на регіональному рівні вони за певних умов можуть будувати за класичною схемою „силового балансу”. Так, наприклад, у 1990-2003 рр. понад половину країн і територій, де відбулися насильницькі конфлікти, входило до групи країн з низьким доходом. Майже 40% усіх світових конфліктів за останні півтора десятиліття відбулося в Африці, включаючи найкривавіші. І хоча кількість конфліктів зменшується, війни сьогодні тривають довше.

На Балканах і в окремих регіонах колишнього Радянського Союзу розвал комуністичних режимів призвів до поновлення давніх етнічних і релігійних конфліктів. В Африці деякі уряди і політичні рухи скористалися особистою, клановою та етнічною ненавистю для проведення варварських кампаній у таких масштабах, що майже не траплялися раніше. Ці конфлікти супроводжувалися переміщенням великої кількості цивільних осіб, які змушені були залишати свою країну, спричинили загрозу дестабілізації цілих регіонів і викликали необхідність у великомасштабній міжнародній гуманітарній допомозі та допомозі біженцям. У кількох випадках жодна з великих держав не виявила інтересу, достатнього для того, щоб створити й очолити коаліцію на зразок тієї, яка мала місце в Кувейті. Тому первинні спроби розв’язання цих конфліктів зводилися до розгортання миротворчих місій ООН.

Третій етап великомасштабних операцій з підтримання миру пов’язаний з завершенням „ холодної війни ” . На цьому етапі основну увагу приділяли внутрішнім конфліктам. Ці операції виявилися найсуперечливішими за метою і головними мотивами застосування сили.

Зникнення біполярного протистояння внаслідок розпаду Організації Варшавського договору та колишнього Радянського Союзу посилило сподівання щодо безпечнішого і прогнозованішого світу. На жаль, цим сподіванням не довелося справдитися.

Зникнення біполярного протистояння відкрило перед міжнародним співтовариством не тільки широкі можливості, а й висунуло серйозні завдання. Зменшення напруження між Сходом і Заходом супроводжувалося низкою конфліктів в інших регіонах світу, що відрізнялися від воєн у традиційному їхньому розумінні і погано піддавалися загальним методам підтримання миру. Водночас країни, які перебували у стані війни, такі як Камбоджа, Сальвадор. Мозамбік і Ангола, отримали можливість звертатися до міжнародного співтовариства, зокрема до ООН, по допомогу в припиненні воєнних дій і політичному врегулюванні.

Починаючи з 1987 р., СРСР позитивніше ставився до операцій ООН з підтримання миру, а також до співробітництва з Вашингтоном у справі розв’язання регіональних конфліктів часів „холодної війни”, що тривали понад десятиліття в Афганістані, Анголі, Камбоджі, Сальвадорі та Нікарагуа. Це були такі конфлікти, коли режимам, що перебували при владі і мали підтримку з боку Заходу чи країн соціалістичного блоку, кидали виклик повстанці, за спиною яких стояла опозиція. Інші держави регіону часто використовували як бази матеріально-технічного постачання для повстанців і їхніх прихильників.

З 1987 р. по 1989 р. поза рамками ООН проводилися переговори, застосовувалися заходи впливу і переконання. Проте посередницькі зусилля ООН допомогли в досягненні угод у період 1989-1991 рр., що поклало кінець цим конфліктам, як і конфліктам у Намібії та Мозамбіку, що були врегульовані в результаті динамічних зусиль під час конфлікту в Анголі. В усіх випадках Сили ООН з підтримання миру розгортали в цих країнах, щоб прискорити і забезпечити контроль за виконанням угод. За винятком Афганістану, Рада Безпеки ООН схвалила, а всі країни погодилися виконувати завдання у конфліктних зонах, що виходили за рамки спостереження за виконанням угод. З урахуванням проблем, що виникали там у наступні роки і стосувалися внутрішнього хаосу, подібна діяльність включала також операції з роззброєння, демобілізації і розчищення територій від мін, контроль за дотриманням прав людини, надання допомоги під час проведення виборів, повернення і розселення біженців і формування національних поліцейських сил.

За цією серією операцій відбулося безпрецедентне зближення наддержав під час і після війни у Перській затоці, включаючи часте залучення Ради Безпеки для схвалення економічних санкцій, воєнних операцій, а потім операцій з підтримання миру, мета яких – тримати під контролем агресивні наміри Іраку. Певні успіхи в операціях з підтримання миру, включаючи завершення регіональних конфліктів часів „холодної війни”, і той ентузіазм, що з’явився в результаті перемоги коаліції у війні в Перській затоці, стали причиною скликання в січні 1992 р. саміту глав держав країн – учасниць Ради Безпеки, що закликали до ширшого і частішого залучення Сил з підтримання миру для врегулювання конфліктів.

Це сприяло підтримці основними членами ООН таких операцій, що дало змогу Генеральному секретарю ООН Бутросу Галі у своїх „Основних мирних ініціативах ООН” у 1992 р. констатувати підвищення ролі ООН у проведенні миротворчих операцій.

В операціях з підтримання миру почали брати участь бойові підрозділи з країн – постійних членів Ради Безпеки, а кількість операцій, чисельність миротворців ООН і загальні витрати ООН досягли 1994 р. рекордного за весь період їх проведення рівня: 17 окремих операцій, 78 000 миротворців і 3,5 млрд дол. США витрат на ці операції.

У складі ООН немає військових підрозділів. Це змушує її звертатись у певних випадках до деяких країн або міжнародних організацій (наприклад НАТО), які спроможні втілити рішення Ради Безпеки. Статут цієї міжнародної організації дає змогу укладати регіональні угоди чи створювати органи для вирішення питань з підтримання миру та безпеки, що відповідає її цілям (ст. 52). Держави можуть також використовувати свої збройні сили для забезпечення індивідуальної або колективної самооборони (ст. 5 Статуту ООН).

Силам ООН з охорони (СООНО) в колишній Югославії не вдалося досягти низки суперечливих, почасти нереальних цілей, які були поставлені у більш ніж 60 резолюціях Ради Безпеки ООН. Ці сили виявилися надто слабкими і мали недостатню військово-політичну підтримку, особливо після того, як змінилися цілі СООНО, а амбіції сербів призвели до конфлікту між ними. Рішення США і НАТО про створення могутніших військових сил (ІФОР) на підтримку номінальної угоди сторін у Дейтоні (штат Огайо) відкрило нові перспективи, сприяло ефективній координації зусиль на місцях з боку міжнародних цивільних організацій і формувань (ООН, Міжнародних поліцейських сил, Організації з безпеки і співробітництва в Європі, Управління Верховного представника), великої кількості неурядових організацій, військових з ІФОР/СФОР, а також з боку трьох основних боснійських сторін, Сербії та Хорватії. Зважаючи на уповільнення прогресу в цивільній сфері, термін дії мандата військових сил продовжували двічі, незважаючи на раніше досягнуті домовленості. Востаннє – у червні 1998 р., і він має необмежену тривалість.

З’єднання діючих під керівництвом США Багатонаціональних сил (БС) і створеної в їхній розвиток Місії ООН на Гаїті (МООНГ) допомогло досягти майже всіх основних цілей в умовах дій з урахуванням реальної обстановки, незважаючи на те, що переважно політичне суперництво усередині країни зумовило невдачу у відновленні економіки країни і слабкий розвиток інших галузей, включаючи реформу судової системи.

Рішення Ради Безпеки про продовження цивільної поліцейської місії в умовах забезпечення охорони з боку аргентинської жандармерії по закінченні військових зусиль з підтримання миру створило прецедент щодо сприяння неблагополучним державам у підтримці громадського порядку.

Водночас не всі операції ООН можна вважати такими, що завершилися вдало. Так, наприклад, операції в Руанді, Сомалі та Боснії зазнали провалу, оскільки їхні завдання виходили за межі можливостей OOН. Під час проведення операції в Руанді склалася обстановка, за якої з квітня по червень 1994 р. не було зроблено нічого для запобігання або припинення геноциду. Це можна розглядати як прояв відсутності політичної волі в Раді Безпеки й основних членів ООН, які рішуче відмовилися від участі ООН у цьому процесі. Згадана операція мала місце після того, як у жовтні 1993 р. США прийняли рішення вивести із Сомалі свої війська, що підтримували операцію ООН у цій країні (ЮНОСОМ II), маючи великі втрати в збройній боротьбі з одним із сомалійських угруповань. Внаслідок цього в березні 1995 р. операцію було припинено, бо під час її виконання майже не вдалося домогтися успіхів у досягненні поставленої мети щодо насильницького роззброєння, політичного примирення, перебудови адміністративних структур і реформування поліції. Проте спільна діяльність Спеціальних об’єднаних сил ООН у Сомалі (СОСООНСОМ) і ЮНОСОМ II сприяла припиненню масової загибелі людей від війни, голоду і хвороб, звузила масштаби громадянської війни до дрібних сутичок і створила передумови для поступового руху шляхом примирення.

В інших випадках операції ООН виявилися особливо плідними. Миротворці ООН зіграли вирішальну роль у наданні допомоги Камбоджі, Мозамбіку, Сальвадору, а останнім часом Гватемалі та Ліберії в тому, щоб припинити в цих країнах спустошливі громадянські війни.

Починаючи з 1994 р., невдала операція Других сил ООН у Сомалі і провал місії Сил ООН з охорони в Боснії, до того ж різке збільшення витрат на миротворчі операції ООН за додаткових двосторонніх витратах Сполучених Штатів Америки і деяких інших країн, що направляли своїх військовослужбовців до лав миротворців, призвели до послаблення ентузіазму держав – членів ООН щодо проведення операцій з підтримання миру загалом і, зокрема, до великих масштабних і дорогих операцій у небезпечних умовах (комбіновані операції зі встановлення і підтримання миру), під час яких війська ООН ризикують бути втягнені до локальних конфліктів.

Кількість нових операцій ООН істотно зменшилася, а чисельність миротворців ООН скоротилася з 78 000 – у 1993 р. до 14 000 – наприкінці 1997 р., включаючи 3 000 цивільних поліцейських спостерігачів. У 1998 р. передбачалася значна активізація діяльності в рамках цієї програми, зокрема, у Боснії, Західній Сахарі, Анголі й Центральноафриканській Республіці. За цей час витрати ООН зменшилися з 3,5 до 1,2 млрд дол. США.

У цей період секретаріат ООН було істотно реорганізовано з метою підвищення ефективності під час здійснення операцій з підтримання миру. Кілька різних відділів було об’єднано в Управління операцій з підтримання миру. Понад 100 відряджених військовослужбовців поповнили кількість штатних співробітників ООН, було створено цілодобовий оперативний центр, окрім того, удосконалено принципи і методи матеріально-технічного забезпечення й закупівель.

3 січня 1995 р. ООН опублікувала Доповнення до своїх амбітних Основних мирних ініціатив 1992 р. і закликала створювати спеціальні коаліції, у рамках яких держави з певним військовим потенціалом за схвалення Ради Безпеки могли б здійснювати управління і контроль за операціями зі встановлення і підтримання миру. Саме такий підхід було використано для успішного розгортання багатонаціональних сил під командуванням США в Сомалі в грудні 1992 р. і на Гаїті у вересні 1994 р. Раду Безпеки було залучено до легітимізації могутніх Сил з реалізації мирної угоди в Боснії, що діяли під командуванням НАТО. Ці сили замінили в грудні 1995 р. Сили ООН з охорони в колишній Югославії, а потім Сили зі стабілізації. Чисельність Сил з реалізації мирної угоди становила понад 30 000 осіб, до яких входили три багатонаціональні дивізії на чолі з Першою бронетанковою дивізією США за могутньої підтримки з повітря. Завдання цих Сил полягало в тому, щоб забезпечити безпеку й надати непряму підтримку кільком міжнародним цивільним інститутам, які надавали допомогу конфліктуючим сторонам у реалізації положень Дейтонської угоди щодо повернення біженців, проведення виборів і перепідготовки поліцейських сил.

Інші регіональні організації взяли на себе лідерство у своїх регіонах, часто з дозволу Ради Безпеки. Так відбулося в Албанії, де було розгорнуто місію ОБСЄ (Організація з безпеки і співробітництва в Європі), що діяла під керівництвом італійців, допомогла стабілізувати ситуацію і сприяла постачанню гуманітарної допомоги. Аналогічна картина спостерігалася й у Центральноафриканській Республіці, де в події втрутилися підтримувані Францією африканські багатонаціональні сили, яким удалося успішно придушити низку військових заколотів. Мали місце також операції з підтримання миру на регіональній основі в Ліберії, Сьєрра-Леоне і на Кавказі, під час яких здійснювалося широкомасштабне розгортання миротворчих сил Економічного Співтовариства Західноафриканських держав (у Ліберії та Сьєрра-Леоне) і Співдружності Незалежних Держав (у Грузії й Таджикистані). В усіх випадках, за винятком Сьєрра-Леоне, роль нейтральної влади, що проводить свою роботу в тісному зв’язку з цими регіональними організаціями, брали на себе невеликі місії спостерігачів ООН.

Підбиваючи підсумки миротворчої діяльності ООН за 1997 р., Генеральний секретар ООН у доповіді зазначив: „У міжнародного співтовариства з’явилося більш чітке уявлення обмеженості можливостей операцій з підтримання миру і їхньої корисності. Внаслідок невдач, що траплялися раніше, держави – члени ООН нині краще уявляють собі загрози, з якими пов’язане розгортання операцій, ресурси яких не відповідають їхнім мандатам”.

За 57 років (з 1948 р.) – історії миротворчості ООН не тільки накопичила гігантський досвід, а й розширила арсенал використаних інструментів та змінила якість операцій з підтримання миру (ОПМ).

Нововведення та перспективи у практиці проведення операцій з підтримання миру.

Останніми роками в практиці проведення ОПМ під егідою ООН у результаті політики на міжнародному рівні сталися зміни.

1. Насамперед виникла потреба у тому, щоб ООН віддавала більше енергії та ресурсів превентивній дипломатії, оскільки почався перехід до другого покоління ОПМ, що передбачають, окрім виконання завдань традиційних операцій, комплекс заходів, спрямованих на розв’язання проблем, що призвели до кризи, або відродження суспільств, що внаслідок конфліктів зазнали змін суспільного ладу:

- припинення випадків масових порушень прав людини;

- запобігання гуманітарних катастроф;

- сприяння демократичним перетворенням;

- організація виборів, допомога у поновленні діяльності урядових і соціальних структур, реорганізації правоохоронних органів і збройних сил;

- керування місцевою адміністрацією, підтримання заходів щодо розмінування, відновлення інфраструктури тощо.

2. Характерною рисою ОПМ нового покоління стала їхня багатокомпонентність, тобто розширене коло визначених мандатом операції завдань і відповідна структура миротворчої місії.

До середини 1999 р. ООН здійснила незначну кількість польових операцій з елементами цивільної адміністрації або нагляду за нею. Однак у червні 1999 р. Секретаріат отримав вказівки створити тимчасову цивільну адміністрацію для Косова, а за три місяці – для Східного Тімора. На ці операції покладалися завдання й обов’язки, що вирізняються унікальним характером серед усіх польових операцій ООН і які ніколи раніше не передбачалися. Зокрема, це:

- розробка законодавства і забезпечення його дотримання;

- створення митних служб і видання розпоряджень;

- встановлення і стягування податків на підприємницьку діяльність і прибуткові податки;

- залучення іноземних капіталовкладень;

- розв’язання майнових суперечок і питань відповідальності за військові витрати;

- відновлення та експлуатація комунальних підприємств;

- створення банківської системи;

- організація шкіл і оплата вчителів тощо.

Причому цей перелік завдань потрібно було реалізовувати в післявоєнному суспільстві, використовуючи тільки добровільні внески, оскільки бюджет місії з розверсткою внесків, навіть для таких місій у справах „тимчасової адміністрації”, не передбачає асигнувань на діяльність самої місцевої адміністрації.

Окрім цих завдань, місії також повинні сприяти відновленню цивільного суспільства й поваги до прав людини в місцях, де невдоволення і недоброзичливість мають загальний і глибокий характер.

Ніколи раніше Секретаріат ООН практично не реалізовував подібні завдання. Коли у 1999 р. він був змушений укомплектувати персоналом місії, які відповідали за організацію управління у Східному Тіморі й у Косові, з’ясувалося, що дуже мало співробітників у Секретаріаті, в установах, фондах або ті, хто залучений до програм ООН, мають технічні знання і досвід, необхідні для керівництва муніципалітетом чи національним міністерством. Та й держави-члени не змогли відразу вирішити це питання, оскільки вони також попередньо не планували перебування у своїх національних структурах фахівців з такою спеціалізацією.

Більш того, найнедоукомплектованішим місіям з питань тимчасової адміністрації знадобився певний час навіть для уточнення того, що саме їм потрібно. В кінцевому підсумку, кілька держав-членів запропонували кандидатури (причому часом без будь-яких витрат для ООН), які могли певною мірою виконувати такі обов’язки. Однак Секретаріат не скористався цими пропозиціями, почасти через прагнення уникнути однобокого (за такого розкладу) географічного представництва в кадровому складі місії. Також висувалася ідея про те, щоб окремі держави-члени брали на себе певні сектори керування („секторальну відповідальність”). Ці ініціативи, однак, не набули подальшого розвитку.

Загалом операції з підтримання миру мають позитивний характер, навіть незважаючи на окремі невдачі та численні випадки, коли в результаті цих операцій не вдається досягти поставленої мети.

З погляду майбутніх перспектив, досить імовірно, що послідовне застосування основними державами-членами, а також Радою Безпеки і Генеральним секретарем ООН таких принципів приведе до успіху і дасть змогу уникнути невдач. Цьому сприятиме:

- уважне вивчення обстановки з метою визначення загальних і реальних завдань, необхідних військових і/або цивільних міжнародних ресурсів, ступеня труднощів і/або небезпеки операції, визначення термінів її проведення;

- з’ясування рівня політичної підтримки, а також наявність матеріальних, людських і фінансових ресурсів, які мають надати основні країни (включаючи держави регіону і великі держави) для проведення військових і цивільних заходів;

- надання чітких конкретних міжнародних повноважень усім основним військовим і цивільним виконавцям операції та визначення етапів (наприклад, первинного етапу забезпечення безпеки, етапу практичного виконання, перехідного етапу та етапу самостійного місцевого контролю);

- підготовка об’єднаного гнучкого плану практичних дій, що включає головні цивільні та воєнні складові операції (діяльність армії, цивільної поліції та судових органів, політичні, дипломатичні, гуманітарні, економічні та інформаційні зусилля, розвиток цивільного суспільства, забезпечення дотримання прав людини і проведення виборів), поряд з механізмами керівництва, контролю й координації, а також визначення можливих термінів виконання основних заходів у рамках програми;

- перевірка виконання операцій шляхом порівняння досягнутого з первинною оцінкою обстановки на місці і визначених цілей, а також з потребами, що виникають, в наданні політичної та матеріальної підтримки; внесення будь-яких необхідних змін повноважень і підтримки.

Оптимістичні сподівання на підвищення ролі та впливу ООН після завершення „холодної війни” загалом не справдилися. ООН зіткнулася з численними проблемами, пов’язаними з проведенням постійно зростаючих за обсягами програм:

1. нестача коштів, заборгованість деяких держав зі стартових внесків становила на 1996 р. понад 3 млрд дол. США. З них 0,8 млрд дол. – це внески в регулярний бюджет, а 2,2 млрд дол. – внески на операції з підтримання миру;

2. незначна ефективність діяльності численного бюрократичного апарату (на сьогодні до складу ООН входять сотні більш-менш постійних організацій, комітетів, комісій тощо, фактична структура яких часто була результатом процесу переговорів, а не використання визначеної організаційної моделі або принципів управління. Ці структурні підрозділи працюють неефективно і у певних випадках конкурують між собою за перерозподіл фінансових коштів ООН на програми, у яких вони здійснюють свою діяльність;

3. невідповідність організаційної структури та функціональних завдань новим міжнародним умовам діяльності та новим загрозам миру та міжнародній безпеці, які нині виникають передусім у самих країнах, а не між ними;

4. фінансування операцій з підтримання миру стало найскладнішою проблемою для ООН. Заборгованість із внесків до бюджету ООН держав-членів спонукала апарат ООН постійно використовувати кошти, виділені для операцій з підтримання миру на потреби покриття дефіциту у рамках регулярного бюджету;

5. на цей час резолюції ООН не мають сили закону, велика їх кількість, щорічно прийнятих Генеральною Асамблею ООН, не реалізується на практиці;

6. ООН не має функцій виконавчої влади. Ця організація не може стягувати податки або створювати збройні сили. І без реальної допомоги з боку найпотужніших держав ООН не може домогтися виконання своїх резолюцій.

Нині постала необхідність внесення коректив до Статуту і структури ООН, у розширенні функцій Ради Безпеки, зокрема, йдеться про ліквідацію права вето та внесення змін у міжнародні норми, які унеможливлюють міжнародне втручання у внутрішні справи держави в кризових умовах.

Таким чином, механізми діяльності ООН, напрацьовані впродовж п’ятдесяти років біполярного протистояння, у сучасних умовах себе не виправдовують, а сама Організація потребує істотних змін на інституціональному і на функціональному рівнях.

Важливим кроком на шляху адаптації ООН до нових сучасних реалій стала 54-та сесія Генеральної Асамблеї ООН (що відбулася у вересні 1999 р.), під час якої розпочалося усвідомлення значних змін у сучасному світоустрої і необхідності трансформації традиційних умов співіснування держав.

Події в РФ (війна на Північному Кавказі, теракти в Буйнакську, Москві, Волгодонську) внесли істотні корективи у роботу сесії ООН. Обговорення питань боротьби з тероризмом стало однією з центральних тем Генеральної Асамблеї ООН.

Питання про майбутню роль Організації Об’єднаних Націй актуалізувалося резонансними подіями у світі. Балканська та іракська кризи змусили замислитися про підходи до розв’язання регіональних конфліктів, що створюють загрозу глобальній стабільності. Можна сказати, що саме у період проведення 54-ї сесії ООН відбувалася боротьба двох позицій. Одну з них підтримували Сполучені Штати Америки, які відстоювали ідеї „гуманітарного втручання” та „обмеженого суверенітету”, тобто того, що було продемонстровано Північноатлантичним альянсом під час застосування сили проти Югославії. Протилежну точку зору активно просувала російська дипломатія, що знайшло підтримку в деяких членів ООН. На Генеральній Асамблеї всі її учасники отримали тексти пропозицій Москви щодо розробки „Концепції миру у XXI столітті”, запропоновані Росією ще на червневому саміті „великої вісімки” у Кельні, а також принципів та правових аспектів застосування сили у міжнародних стосунках в умовах глобалізації. На думку голови МЗС РФ, московські ініціативи можуть покласти початок процесу адаптації чинних міжнародних норм до тих змін, що відбулися у світі в останнє десятиліття, тобто фактично сприятимуть створенню нового кодексу поведінки у міжнародних відносинах.

Не викликає сумніву той факт, що ці зміни мають торкнутися і самої Організації Об’єднаних Націй. На цьому акцентувалиі провідні політики світу. Виступ Генерального секретаря ООН Кофі Аннана викликав неоднозначну реакцію. Його позиція полягала у тому, щоб висунути перед членами ООН проблеми, про які йшлося вище. Аннан також спинився на питаннях недостатньої ефективності наявних механізмів Організації і неспроможності її членів знайти консенсус з деяких питань стосовно прав людини у сучасному світі. Але висновків про слушність того або того підходу він не зробив, поклавши відповідальність за розв’язання цієї проблеми на держави – члени ООН, котрі, власне, і повинні піклуватися про проведення реформи ООН.

Висновки.

Хоча вагомість Організації Об’єднаних Націй останнім часом дещо зменшилася, вона не втратила свого значення як структура глобальної безпеки. Ефективно виконуючи цю роль, вона спирається на європейські та євроатлантичні структури. Дедалі більше ООН переймається миротворчою діяльністю, залучаючи до цього країни Євроатлантичного Союзу, а також охоплює питання надання гуманітарної допомоги населенню, яке постраждало внаслідок збройних конфліктів. Одним із важливих завдань ООН є контроль за дотриманням усіма країнами чинних міжнародних режимів у сфері безпеки.

Не варто звертатися до ООН з надією, що вона відстоюватиме інтереси тих або інших країн. Не слід очікувати, що ця організація виявиться ефективною у випадках, коли необхідне рішуче застосування військової сили. Однак ООН може впливати на події, не беручи на себе усієї ваги витрат і небезпек.Миротворчість не може бути універсальним для всіх ситуацій інструментом або заміняти собою інші види заходів міжнародного співтовариства. Однак у певних ситуаціях за наявності реалістичного мандату, достатнього об’єму ресурсів та міжнародної підтримки й співробітництва відповідних сторін операції з підтримання миру дійсно є ефективним інструментом врегулювання конфліктів і підтримки миру.

ООН забезпечує світову підтримку демократичним ідеям і принципам, надаючи їм юридичне обґрунтування. Миротворчість сприяє припиненню вогню між протиборчими сторонами, доставці гуманітарної допомоги, зародженню нових демократичних держав, наданню можливості біженцям і переміщеним особам повертатися до рідних місць, роззброєнню воюючих сторін і створенню умов для політичного примирення й проведення вільних виборів, зменшенню ймовірності втручання сильних регіональних держав у справи сусідів і запобігає переростанню малих воєн у великомасштабні конфлікти.

Використана література:

1. Бодрук О.С. Досвід проведення миротворчих операцій ООН.

2. Би-би-си | В мире | Как проводятся миротворческие операции ООН.

3. Киселёв А.К. К теории и практике миротворческих операций ООН. //http://www.ptc.h10.ru/ru/creators/kiselev/theory_practice.htm.

4. Кофи А. Аннан, Генеральный секретарь ООН. Обновление на переходном этапе. Годовой доклад о работе Организации. – ООН, 1997.

5. Леонов В.В. Миротворча діяльність на теренах СНД у контексті розвитку міжнародної безпеки.

6. Шамрай В.О., Коропатнік І.М. Участь збройних сил України в міжнародних миротворчих операціях. // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права „Міжнародне право”.