Тема: Релігія ісламу
Зміст
Вступ
1. Мекканський і мединський періоди становлення ісламу
2. Коран і Сунна
3. Особливості віровчення і культу ісламу
4. Течії ісламу
5. Шиїтські секти
6. Мусульманське право
7. Іслам в Україні
Література
Вступ
Іслам (араб.-покірність, відання себе Богові) є наймолодшою із світових релігій. Його сповідують майже 860 млн. людей понад 120 країн світу. У 28 країнах іслам є державною релігією. Мусульманські общини розкидані по всьому світу, більшість віруючих проживає в країнах Азії та Північної Америки.
Формування і поширення ісламу відбувалося в період розпаду первіснообщинного ладу, утворення класових суспільств на Аравійському півострові і супроводжувалося соціально-політичною боротьбою між могутньою родовою аристократією племені курейшитів та вільними бідняками, ремісниками, землеробами, кожівниками, пастухами.
Іслам зародився у VII ст. в Західній Аравії у місцевості Хіджаз. Витоки ісламу пов`язані з містами Мекка і Ясриб (Медина) і з іменем його засновника Муххаммада (570-632рр.). Виникнення ісламу – закономірний результат поступального духовного прогресу всього людства. Це був період розпаду родового устрою в арабів, економічного і політичного об`єднання племен, а головне – формування класової держави, коли виникла потреба в її ідеологічній основі. Такою основою стала єдинобожна, тобто монотеїстична релігія.
На той час у арабів побутували первісні анімістичні уявлення, численні міфи, були дуже розвинуті фетишизм і магія. Стрижнем нової релігії стали вірування економічно і політично найрозвиненішого племені курейш, яке поклонялося Богу Аллаху (араб.”аль-ілах”-божество).
На честь численних богів, яких вшановували у Хіджазі, у Мецці було побудовано храм Кааба, що мав форму куба. За мусульманським переказом, храм Кааба спорудив до ісламський пророк Ібрахим (біблійний Авраам). У Каабі знаходилося 360 кам`яних зображень богів різних племен Аравійського півострова.
Два міста тісно пов`язані із зародженням, становленням і тріумфальною ходою ісламу вже в першій половині VII ст. – Мекка і Ясриб (Медина – місто пророка).
1.
Мекканський і мединський періоди становлення ісламу
Діяльність Муххаммада складається з двох періодів: мекканського (510-522) і мединського (522-532). Важко встановити, коли Муххаммад повірив у свою пророчу місію. Як свідчать мусульманські джерела, Муххаммад відзначався благочестивістю, набожністю, часто усамітнювався в печері на горі Хіра біля Мекки, постився. У нього були сновидіння, траплялися осяяння. Він чув неземні голоси. В один із таких осяяних моментів до нього з`явився ангел Джебраїл (архангел Гавриїл), став душити його і наказувати: “Читай!” Муххаммад відповів: “Я не вмію читати”. Тоді ангел сказав: “Читай! Ім`ям Господа твого, який сотворив людину із згустку… читай і запам`ятовуй!” Так начебто Муххаммаду був переданий текст Корану – «вічної священної книги Аллаха». Після цього Муххаммад почав проповідувати зміст Корану мешканцям. Першими слухачами і послідовниками Муххаммада, які повірили в його пророчу місію як посланця Аллаха, була його дружина Хадиджа, його вільновідпущеник Зейд ібн аль-Харіс, якого він усиновив, та маленький Алі, якому в ту пору було 8-9 років. Незабаром до групи прихильників Пророка приєдналося ще майже 30 мекканців. Упродовж декількох років зібрання послідовників Муххаммада не привертали уваги більшості мешканців цього міста. Після початку відкритої проповіді одноплемінникам – курей шити стали протидіяти Муххаммада, виявляти ворожість до нього і його прихильників. Коли Муххаммад почав розвінчувати їхніх богів і переконувати мешканців в тому, що всі прихильники багатьох богів (багатобожники) будуть “горіти в гієні вогняній”, тобто пеклі, за свою невіру в єдиного Бога Аллаха, його почали переслідувати.
Несприятливі обставини, які склалися навколо Муххаммада і його послідовників в Мецці, обумовили їхнє переселення в Ясриб, землеробське місто-оазис, де точилася жорстока боротьба між племенами аус і хазрадж за зверхність. Ясрибці часто бували в Мецці, слухали проповіді Муххаммада. І, зрештою, у 622р. була досягнута домовленість з делегацією яс рибців про переїзд Муххаммада та його сподвижників до їхнього міста. Муххаммад зі своїми послідовниками 24 вересня 622р. переселився із Мекки вЯсриб. Таким чином відбулася хіджра (араб.-переселення), унаслідок чого були встановлені нові стосунки між переселенцями –мухаджирами і ясрибцями, які прийняли їх, - ансарами. Муххаммада запросили в Ясриб, який після цього став називатися Мадінат Ан-набі (місто Пророка), як верховного арбітра у вирішенні різних спірних проблем між племенами, які заселяли це місто. Поступово авторитет Муххаммада як пророка і політичного діяча зростав. Від дати переселення (хіджри) почався відлік арабського літочислення, сучасний арабський календар. Так відзначила цю подію в діяльності Муххаммада арабо-мусульманська цивілізація.
Саме в Медині розквітнув і проявився геній і талант Муххаммада, який був незвичайною особою, обдарованою, з одного боку, містичним осяянням, з раптово пробудженим поетичним даром, а з другого боку, наділений ясним і тверезим розумом, політичним і дипломатичним талантом, відданий своїй релігійній ідеї.
Проте Муххаммад не був релігійним фанатиком , бо він визнавав існуючих до нього біблійних пророків і всіх прихильників інших релігій (іудеїв і християн) і навіть деякий час вважав їх та мусульман однією громадою віруючих.
Муххаммад – як людина, яка здатна любити, радіти і сумувати, не зраджувати друзів, був милосердним до ворогів, які каялися, безпощадним до політичних ворогів, але готовий до політичного компромісу, обережний, як дипломат, в діях і висловлюваннях.
Вершиною дипломатичних зусиль Муххаммада було укладення договору між мухаджирами і ансарами (ясрибськими племенами) та іудеями. Цей договір отримав назву «Дустур Медина» - «Мединська конституція». Згідно з нею мусульмани-курейшити і мешканці Медини, які приєднуються до них і воюють разом з ними за віру, утворюють одну общину – умму, відокремлену від інших людей.
Іудеям, які підписали цей договір, гарантувалася безпека, рівноправність і допомога. Статті «Дустур Медини» стосувалися спільних воєнних дій, гарантували заступництво і викуп полонених, забороняли допомагати невіруючим та укладати під час війни будь який сепаратний мир, Для всіх учасників договору мир мав бути єдиним, рівним і справедливим.
З іудеями було укладено ще один договір: вони вважалися єдиною громадою з віруючими-мусульманами, але зазначалося, що «у іудеїв своя релігія, у мусульман – своя». Іудеї зобов`язувалися не допомагати ворогам мусульман і не воювати без дозволу Муххаммада.
У першому договорі (Дустур Медина) зафіксовано само ідентифікацію мусульман, визнання мусульман відмінними від інших. Фактично це було проголошення нової над племінної спільноти на ґрунті єдиної релігії – ісламу.
Зміцнивши свої позиції в Ясрибі (Медині), Муххаммад почав відкриту боротьбу проти Мекки, яка супроводжувалася нальотами на торгові каравани мекканців. Історики виокремлюють низку битв, зокрема, біля Бедри у 624р., яка завершилася перемогою мусульман, біля Ухуді в 625р., коли Муххаммада було поранено і мусульмани зазнали невдачі. У 628р. Муххаммад уклав договір між мусульманами і мекканцями, згідно з яким встановлювалося десятирічне перемир`я. Однак обставини складалися так, що вплив ісламу став поширюватись. Муххаммад завойовував нові міста, укладав союзні договори з іншими племенами, посилав своїх послів до Сирії, Палестини, інших країн з пропозицією прийняти іслам. Зрештою, 12 січня 630р. війська Муххаммада безперешкодно увійшли в Мекку. З мекканцями було укладено договір, згідно з яким Мекка зберігала свій статус священного міста, до якого мусульмани щорічно повинні здійснювати паломництво. Кааба залишилася загальномусульманським храмом, курей шити зберігали свої функції при ньому, але за умови знищення всіх ідолів і прийняття ісламу. Падіння Мекки символізувало падіння язичництва. Після цього в Медину – штаб-квартиру пророка Аллаха – одна за одною прибували делегації різних племен: одні приймали іслам безперечно, інші ставили деякі умови щодо прийняття нової віри.
У січні 632р. Муххаммад здійснив паломництво до Мекки, яке мусульмани назвали прощальним. Він виконав повністю весь обряд паломництва і після його завершення повернувся до Медини, де і помер у червні 632р.
Муххаммад був великим релігійним діячем – «посланником Аллаха», політиком, дипломатом і воїном. Він добре орієнтувався в тогочасній політичній та ідеологічній ситуації. Він заснував релігію, яка посіла значне місце серед світових релігій. Разом зі своїми послідовниками він створив могутню військово-теократичну державу-халіфат.
Іслам сформувався на стику європейської та східної цивілізації, увібравши чимало надбань іудаїзму, християнства, буддизму, грецької філософії, римського права, а також культури давніх народів Сходу і Північної Африки.
Після смерті Муххаммада розгорнулася боротьба за владу у спільноті мусульман. Її очолили халіфи – спадкоємці, наступники пророка. Перші чотири халіфи – абу Бакр, Омар, Осман, Алі (правили впродовж 632-661рр.), вважаються «праведними халіфами», оскільки вони належали до найближчого оточення Муххаммада, фактично були його родичами – зятями або тестями. Згодом владу захопила династія Омейядів (661-750) та Аббасидів (750-1258). Володіння халіфів швидко розширювалося. Так утворилася ранньофеодальна ісламська держава – халіфат.
У стислий історичний термін нечисленна етнічна група з кількох семітських племен, які жили на невеликому клаптику освоєної пустелі, стала значною етнокультурною спільнотою, яка започаткувала могутню державу і високорозвинену арабську цивілізацію.
2.
Коран і Сунна
Коран (араб. – читання) – основа релігії ісламу, священна книга мусульман. Коран визначає звичаї і традиції, важливі моменти побуту життя і способу поведінки сотень мільйонів людей, які сповідують ісламську релігію. У Корані можна знайти регламентацію релігійних обрядів, моральних правил і приписів, правових норм й установлень. Тексти Корану проголошуються під час громадських і приватних зборів, молитов, на державних і сімейних святах, під час різних заходів громадського і приватного життя. Образи і мотиви Корану насичують літературу народів мусульманського світу.
Коран не є цільним літературним твором, в ньому нема чіткої сюжетної побудови, яку, наприклад, можна знайти в текстах Старого і Нового Заповітів Біблії. Коран – це твір, який народжувався стихійно без будь-якого плану і сюжетної побудови. Коран складається з промов і проповідей, умовляльник і викривальних «пророцьких об`явлень», повчальних історико-релігійних оповідей про долю стародавніх народів і посланих до них пророків - посланців Аллаха, притч і заклинань, етико-правових і обрядових приписів. Вони виголошувалися з 610 по 632рр. перед різною аудиторією, у зв`язку з різними подіями.
Ранні частини Корану – це ліричні віросповідання, пристрасні монологи про всемогутність Аллаха і неминучу відплату в Судний день, яку зазнають багатобожники, всі, хто служать своїм язичницьким богам і не визнають єдиного Бога – Аллаха. «Немає Бога, крім Аллаха» - ключова фраза Корану, яка повторюється по кілька разів у кожній сурі.
Зміст Корану хаотичний і багатоплановий, що утруднює його сприйняття. Будучи в основному релігійно-філософським і законодавчим пам`ятником, Коран водночас є унікальним історично-культурним пам`ятником Аравії кінця VI –першої чвертіVIIст., а також літературним твором, що має видатну художню цінність.
Коран – глибокий психологічний документ, в якому викарбувані етапи еволюції особистості Муххаммада, його становлення як віровчителя і людини нової епохи – законодавця, політика, дипломата, воєначальника.
Коран – ранній пам`ятник прози арабською мовою. Сприйняття Корану як слова Аллаха відіграло виключно важливу роль у формуванні літературної мови арабських народів і в поширенні цієї мови як священної мови в країнах Азії і Африки.
Ще одна особливість Корану – він склався як діалог Муххаммада з самим собою, діалог між Аллахом і Муххаммадом, між Аллахом і людьми. При цьому Аллах говорить від свого імені і у першій особі: «Я», «Ми». Це – діалог між Муххаммадом і його слухачами – язичниками (багато божниками), його ж соплемінниками, а також з мекканськими і мединськими іудеями та християнами, які сповідували монотеїстичного Бога і не були багато божниками. Це – діалог Муххаммада зі своїми єдиновірцями і тими, хто не повірив у Муххаммада як «Посланника Аллаха», з бажаючими почути богооб`явлене слово і тими, що зі злобою посміювалися над словами Пророка. Це була жива мова, звернена до конкретних людей у конкретних ситуаціях. Проте в багатьох випадках нічого не відомо ні про одних, ні про інших.
Крім того, в Корані подано мову лише однієї сторони – слова Муххаммада, виголошені ним у відповідь на невідомі нам репліки його аудиторії, відповіді на якісь запитання або подив послідовників, Суть цього всього вже була не зрозуміла найближчим до цього періоду поколінням мусульман. Тільки в декількох випадках Муххаммад цитує звернені до нього репліки або переказує слова своїх опонентів, на які дає відповідь він сам або Аллах.
Проте значення низки слів і виразів, дійсний підтекст і зміст багатьох місць Корану так і залишився нерозкритим. Це якраз і створює складність перекладачам, які змушені перекладати текст Корану поза смислового контексту. Але ж перекладений іншими мовами Коран не вважається священним текстом. Священна мова Корану – арабська. І лише арабською мовою використовується Коран в ісламській релігії.
Основний хронологічний поділ Корану – мекканські і мединські сури (глави). Перші охоплюють період до переселення Муххаммада з Мекки в Ясриб (Медину) у 622р. і становлять більшу частину Корану – 90 сур. Другі створювалися з 622 по 632 рік. Мекканські сури складаються із 3 періодів, кожний з яких має свої особливості лексики і стилю. Ці сури поділяються на поетичні (48 сур), рахманні (від найменування Аллаха – Рамхан (Милосердний), яке існує поряд з іменем Аллах) (21 сура), та пророчі (21 сура). До мединського періоду належать 24 сури. Сури поділяються на аяти (фрагменти фраз).
Ранні сури більш темпераментні, яскраві, поетичні. У пізній період діяльності Муххаммада виклад сур в`ялий, розтягнутий, розсудливіший. Ранні частини Корану – це пристрасні монологи про всемогутність Аллаха («Немає Бога, крім Аллаха, і Муххаммад – посланець Аллаха»), про неминучу розплату в Судний день для тих, хто не сповідує іслам.
Перші за часом Сури закликали людей визнати Муххаммада пророком Аллаха. Ім`я Аллаха не було новим для мекканців: воно означало найменування племінного бога мекканських корейшитів – племені, до якого належав сам Муххаммад. Новим і незвичним спочатку була категорична вимога Муххаммада визнати його посланцем, пророком Аллаха.
Чудес Муххаммад не робив. Єдине, на що він посилався, - його «видіння», «одкровення», але мекканські купці були діловими людьми, не схильними вірити тільки на слово. Що стосується низів мекканського суспільства, то для них початкова проповідь Муххаммада не була привабливою.
Поряд із абстрактними закликами «увірувати в Аллаха», у ранніх сурах Корану висувається вимога «творити добрі справи», за що Пророк обіцяє «велику нагороду» від Аллаха. Серед добрих справ спочатку фігурує одна – «нагодувати бідняка». Піддаються осудові ті, які «не вірять в Аллаха Великого». Звинувачують ся ті, які не виявляють молитовної ревності, не вірять у Судний день і відмовляються «нагодувати бідняка».
На певному етапі розвитку одкровення Муххаммада з`являється ідея єдинобожжя, яка потім стає головною у всьому мусульманському віровченні: «Немає божества, крім Аллаха…»
Упродовж усього мекканського періоду (610-622) Муххаммад не закликав вести боротьбу з багатобожниками, які не визнають єдиного Аллаха. Він лише обмежувався посиланням на те, що «потім вони зрозуміють». У сурах неодноразово повторюється заклик «відвернутися від багатобожників і від невіруючих».
З часом моральні приписи, етичні настанови стають складнішими. До вимог «нагодувати бідняка» додаються інші: «шанувати сиріт», «добре ставитися до батьків, людей похилого віку». Мерзотою оголошується перелюбство. Мекканські сури фіксують досить гуманну і прогресивну на той час вимогу: відмовлятися від вбивства «зайвих новонароджених дівчаток» (давній звичай закопувати у пісок пустелі «зайвих» новонароджених, яких не взмозі було прогодувати). Ставиться вимога до торговців: не обмірювати і не обважувати. Муххаммад не посягав на традиції кровної помсти. Однак обмежив її дію. Пропонував мирні переговори і практику викупу.
Багатство і бідність визнаються станами, встановленими Аллахом за одним, тільки йому відомим, наміром: «Ми одним дали перевагу над іншими», «Ми поділили між ними їхню їжу в близькому житті і піднесли одних ступенями над іншими, щоб одні із них були в услужінні для інших». Отже, за Кораном, порядок, який розподіляє людей на соціальні класи і групи, незмінний і вічний у цьому житті.
Мединські сури характеризуються впевненістю і категоричністю: вони не лише закликають і вмовляють, але, насамперед, наставляють, викривають. З`являється нова турбота Пророка: серед тих, які масово стали поповнювати табір мусульман, відрізняти істинно віруючих від лицемірів. Для тих, які стоять на позиції старих (язичницьких) вірувань, визначається нова лінія. Їх рекомендується знищувати. Мединські сури сповнені священною ненавистю до тих, хто чинить опір переходу в іслам, закликають воювати з ними і вбивати їх.
У 651р. збережені в пам`яті і у приватних записах одкровення Муххаммада були зібрані й зведені в єдиний список, текст якого був проголошений єдино повним і правдивим словом Аллаха. Визнані під час складання цього списку справжніми тексти Корану становлять 114 сур, які розміщені за формальною ознакою: найдовші сури – на початку, короткі – в кінці.
Коран є передусім релігійно-філософським і законодавчим документом. У ньому містяться положення і норми мусульманського права щодо шлюбно-сімейних взаємин, означені роль, обов`язки і права чоловіка і жінки в сім`ї, процедура оформлення майнової спадщини і прав власності, ставлення мусульман до язичників, іудеїв і християн. Сприйняття Корану як вічного слова Аллаха відіграло винятково важливу роль у формуванні літературної мови арабських народів і зростанні її авторитету в країнах Азії й Африки.
Сунна (араб. – звичай, приклад) – приклад життєвого шляху Муххаммада – пророка Аллаха, еталон і керівництво для життєдіяльності мусульманської громади і кожного мусульманина. Коран і Сунна сприймаються віруючими мусульманами як основа іслама і водночас два важливі «корені» мусульманського права.
Основний елемент Сунни – хадис (араб. – новина, вістка, оповідь), повідомлення із життя Муххаммада, переказ про його слова і дії, які стосуються різних релігійно-правових аспектів життя мусульманина. По суті, Сунна править у системі мусульманського права як Судебник, який використовується у судовій практиці.
Сунна вміщує різноманітний матеріал, який стосується релігійних, правових, морально-етичних аспектів життя мусульманської громади. Численні хадиси висвітлюють культово-обрядову сферу ісламу і догматичні принципи. Історичні хадиси лягли в основу сіри – життєпису Пророка Муххаммада. Хадиси пророчі містять повідомлення про політичні зміни, різного роду катаклізми. Окрема категорія хадисів – перекази про гідність арабських племен і пріоритетність сфер світу ісламу. Священні хадиси – висловлювання самого Аллаха.
Відомості про те, що Пророк говорив, як він вчиняв, яка була його реакція на ті чи інші події і дії, які відбувалися в його присутності, записувалися ісламськими вченими. Ще за життя Пророка деякі із його сподвижників записували його висловлювання і вчинки для власного використовування. Ці записи, а також усні перекази згодом були використані вченими ісламознавцями для розвитку науки про хадиси. А коли ця наука остаточно сформувалася, вона отримала назву ільм аль-хадис.
Хадиси пророка є одним із елементів Божественного об`явлення. Аллах, як записано в Корані, навчив Пророка «Книги» і «Мудрості». Книга означає Коран, а Мудрість – Сунну. Коран, посланий Пророку, є Божим Словом і за викладом, і за змістом, тоді як хадиси, хоча і випливають від Божественного керівництва, однак переказані самим Пророком, в його власному викладі.
3.
Особливості віровчення і культу ісламу
Аллаха зображено в Корані як істоту з надлюдськими моральними якостями: він може гніватися на людей і прощати їх провини після покаяння, він любить праведників і ненавидить нечестивців.
Водночас Аллах постає в Корані як безособова істота: він вічний, перший, останній, єдиний, нероздільний, у нього «немає богів-спільників», зокрема Бога-сина і Богоматері, як у християнстві. Аллах – суворо монотеїстичний.
З монотеїзмом ісламу пов`язаний важливий догматичний і моральний припис у Корані – вимога повної беззастережної покірності людини волі Аллаха, тобто покірність тут має всеохоплюючий характер.
Натурфілософія ісламу в основному запозичена із Біблії. Згідно з Кораном, світ був створений Аллахом за шість днів: були створені небеса (їх налічується сім), небесні світила і земля, розкладена килимом, і для міцності на ній встановлені гірські твердині. Земля поєднується з небесами невидимою драбиною, по якій сходять і піднімаються лише ангели. В останній, шостий день була створена перша людина – Адам, а з його ребра – Єва. Сьомий день – це день, який настав після завершення Аллахом творення світу. Це – п`ятниця ( а не субота, як у іудеїв, або неділя, яку святкують християни). Тварини, як зазначено в Корані, були створені із води, людина – із глини і пороху земного. В інших місцях Корану оповідається про створення людини із води і згустку крові. У Корані відтворена ідея і про первородний гріх та інші біблійні оповіді про ставлення Аллаха до світу і людини, але у дещо специфічному вигляді.
Як і Біблія, Коран вчить, що «золотий вік» на Землі залишився у минулому. Ідея гріхопадіння і вигнання із раю Адама і Єви в Корані відтворена, але гріху, стражданню і спокутуванню від гріха не надається будь якого значення. Отже, саме це положення Корану істотно відрізняється від христології, яка є центральною ідеєю християнства. Водночас в ісламі досить ґрунтовно розроблена концепція раю і пекла, тобто відплати людини в замогильному житті. Згідно з мусульманським вченням, рай – це життя вічне у тінястих прохолодних гаях, серед яких протікають чисті прохолодні води, багата вишукана їжа, розкішний одяг і всілякі насолоди, зокрема любовні. За однією версією, кожний правовірний у раю буде разом із своєю подругою, за іншою – він буде насолоджуватися товариством прекрасних гурій. Звичайно, ідеал раю є відтворенням ментальності, сподівань і побажань людини пустелі. Протилежне картині раю є пекло. У ньому – дим, самум (пісок, піщана буря) та інші жахи, страшні для мешканців Аравії. У пеклі грішники засуджені на вічні тортури і страждання.
Пророцтва в ісламі посідають таке саме місце і мають таке значення, як і в християнстві. Хоча розмірковування про кінець світу і страшний суд двозначні.
Мусульмани переконані, що під час Страшного суду їх доля залежатиме від їхнього Великого Пророка, Посланця Аллаха-Муххаммада. Його заступництво пом`якшуватиме долю грішників. Муххаммад проситиме Аллаха Милосердного простити декого з грішників, визволити їх від пекельної кари і подарувати їм райське життя.
Характерною рисою мусульманської ментальності є її взаємозв`язок з Аллахом як Абсолютом, яка відображається у постійному звертанні до Аллаха, виявах загальної покірності Аллахові. Тексти Корану буквально через декілька айятів (віршів) з`єднаються постійним посиланням на Аллаха, вихвалянням Аллаха, відзначення його особливих рис і характеристик 99 імен Аллаха, серед яких найбільш повторювана фраза «Ім`ям Аллаха милостивого і милосердного», якою починається кожна сура Корану.
Поряд з принципом етичного абсолютизму іслам утверджує принцип морального догматизму, вимагаючи таким чином від сповідників ісламу беззастережного виконання кора нічних норм, згідно з якими мусульманин повинен стежити за своєю моральною поведінкою і своїми вчинками не тому, що це розумно, гуманно, зрештою, доцільно, а лише задля того, що так вимагає Аллах, такими є морально-етичні приписи Корану.
Не випадково «поширення ісламу зі зброєю в руках було релігійним обов`язком», а війна «вважалася справедливою, якщо вона розпочиналася з метою навернення людей до істинної віри». Зрештою, ця морально-етична вимога чітко викладена в Корані: « А коли ви зустрінете тих, хто не увірували, то – ударяйте мечем по шиї; а коли ви учините велике побиття їх, то зміцнюйте узи». Зрештою, ця норма і сьогодні діє, коли оголошується джихад – «священна війна» проти «невірних».
Поряд з цим в етиці ісламу зафіксовані і загальнолюдські цінності – бути справедливим, віддавати за добро добром, бути щедрим, допомагати бідним тощо. Як і в Біблії, Коран закликає людину працювати, оскільки саме завдяки цьому вона забезпечить собі небесне царство. Людина повинна бути скромною й терпеливою, мужньо переносити всі знегоди цього світу.
Отже, для мусульманської релігії характерна орієнтація не стільки для досягнення щастя у земному житті, скільки на потойбічне життя. Це чітко передається в основних культових вимогах і правилах ісламу.
Оскільки Коран і Сунна були доступні вузькому колу освічених мусульман, насамперед знавцям ісламської догматики, богословам і правознавцям, то для звичайних людей основні кора нічні положення сформульовані у вигляді священних догматів, заповідей, які складають обов`язковий для кожного правовірного комплекс правил поведінки. Основних обов`язків мусульманина п`ять – сповідання, молитва, піст, милостиня і хадж. Принцип сповідання віри – центральний в ісламі. Щоб стати мусульманином, достатньо дотримуватися саме цього принципу – урочисто вимовити фразу про те, що «немає Бога, крім Аллаха, а Муххаммад – пророк Аллаха». Таким чином, людина стає покірною Аллаху, тобто мусульманином. Але ставши мусульманином, людина повинна дотримуватися інших обов`язків правовірного.
Ще на ранньому етапі існування мусульманської общини склалися п`ять «стовпів» мусульманського віровчення, із яких чотири містять обрядові і моральні приписи.
Перший обов`язок мусульманина отримав назву шахади – сповідання віри – і виражається у формулі «немає божества, крім Аллаха, і Муххаммад – посланник Аллаха». Людина, яка оголошує цю молитвенну формулу, підтверджує своє визнання єдинобожжя і пророчої місії Муххаммада. Другий «стовп» (моральний припис ісламу) – обов`язкова п`ятиразова щоденна молитва (салат). Третій «стовп» ісламу – дотримання посту (саум) упродовж місяця рама дана. Четвертим обов`язком за вимогами Корану є податок (зак`ят) на користь бідних. П`ятий «стовп» - паломництво до Мекки (хадж), яке хоча б один раз у житті повинен здійснити мусульманин, який має для цього фізичні й матеріальні умови.
До п`яти «стовпів віри» прямо не належать, але безпосередньо приєднується важливий обов`язок – джихад (араб. – зусилля), тобто виявлення зусилля в утвердженні віри і в боротьбі за віру. Ідеї джихад отримали розвиток в епоху мусульманських завоювань (632 -752). Законники – факіри – підрозділяли джихад на декілька видів: «джихад серця» (боротьба із своїми власними недоліками); «джихад язика» (дозвіл схвалюваного і заборона осуджуваного) і «джихад меча» (озброєна боротьба з невірними, загиблі в якій отримують вічне блаженство). Останній вид джихад називають також «газават» (напад, наїзд) або «фатх» (завоювання, перемога). У такій війні забороняється вбивати жінок, дітей, старих людей і неозброєних священнослужителів будь-якого віросповідання. До воїнів ворожої сторони можна виявляти пощаду (аман) без будь-яких подальших зобов`язань. Населення і рухома власність ворожої сторони можуть бути отриманими переможцями як здобич.
Важлива роль у житті мусульман відводиться релігійним святам. Класично іслам узаконив два свята. Перше велике свято жертвоприношення (араб. – ід аль-адха) відзначається як невід`ємна частина паломництва у Мекку в останній день хаджа і продовжується 3-4 дні. Жертвоприношення тварин здійснюється як пам'ять про жертвоприношення Ібрахімом (Авраамом) свого сина. Разом із паломниками, що перебувають у Мецці, цей обряд здійснюють усі мусульмани. Святкування супроводжується спеціальною ритуальною молитвою і святковою трапезою.
Друге канонічне свято мусульман (араб. – ід аль-фітр) присвячується завершенню мусульманського посту в місяць рамадан. Починається у перший день наступного місяця шавваля. Святкування супроводжується відвідуванням могил рідних, великою урочистою трапезою, роздаванням милостині й подарунків.
Ці два мусульманські свята не існують самі по собі. Вони становлять невід`ємну частину мусульманських канонічних обрядів паломництва і посту.
До числа мусульманських свят належить п`ятниця – день спільної, громадської молитви. Як правило, у п`ятницю в мечетях відбуваються масові молитовні зібрання.
До числа неканонічних свят належать: свято народження пророка Муххаммада, свято нічної подорожі Муххаммада до Єрусалиму і вознесення до престолу Аллаха (ісра вамірадж). Під час цього свята цілу ніч читають Коран і моляться.
Усі мусульманські свята, історичні дати й обряди здійснюються за місячним календарем. Оскільки мусульманський рік на 11 днів коротший від сонячного, то всі мусульманські дати щорічно зміщаються.
Для обрядових установлень ісламу належать: обрізання (хітан) для хлопчиків і в низці мусульманських країн (Єгипет, Судан, Йемен, Оман та ін.)також для дівчаток; шлюб (завадж) – чоловік може мати одночасно не більше ніж чотири жінки, до яких зобов`язаний ставитись однаково справедливо і виділяти кожній під час оформлення шлюбу особливе майно – махр; при цьому процедура розлучення досить проста і для чоловіка і для жінки; поховання в день смерті або наступного дня: тіло покійного обмивають, завертають у саван – кафан і у такому вигляді (без гроба) кладуть у могилу обличчям до Мекки; читається особлива молитва і сури із Корана; трауру необхідно дотримуватися без надмірного вираження горя.
До заборон в їжі належать: вина; свинина; м`ясо хижих птахів, мертвечини, удавленими; кров і будь-яка тварина, «заколена не в ім`я Аллаха», тобто не за мусульманським звичаєм.
4.
Течії ісламу
Поділ ісламу на течії (основних течій три – хариджити, суніти, шиїти) та різні секти (ісмаїліти, суффіти, ваххабіти та ін.) пов`язаний з однією істотною причиною – боротьбою за владу в халіфаті, яка розпочалася після смерті Муххаммада.
Перший поділ в ісламі започаткували хариджити. Майже одночасно з їхньою появою виник напрям шиїтів. Шиїти згодом утворили потужний рух і стали основою одного із двох головних віросповідань ісламу. Хариджити, в свою чергу, розпалися на низку відгалужень, із яких відомі ібадіти, азракіти і суфрити. Виникли ще секти під назвами мудріти і кадарити.
Історія появи перших мусульманських течій і сект пов`язана з боротьбою за владу у халіфаті в першій половині 50-х років VIIст. Як відомо, всі перші чотири халіфи були з близького оточення Пророка Муххаммада, його зяті або тесті. Проте така спорідненість не гарантувала стабільності в халіфаті після смерті Муххаммада у 632 році. Виникло незадоволення з вимогою змінити третього халіфа Османа (644 – 656) двоюрідним братом і зятем Пророка Муххаммада – Алі. Навколо Алі згрупувалися численні його сподвижники. Після вбивства ними Османа, Алі посів трон халіфа (656-661). Але це було лише початком боротьби.
Хариджити зробили вагомий внесок в опрацювання догматичних питань, пов`язаних з теорією влади в ісламі. Відстоюючи позиції «родової аристократії», вони вважали, що халіф повинен отримувати державну владу від громади виборним шляхом. Якщо ж халіф не відповідає своєму призначенню, громада має право його скинути з трону, а якщо необхідно, то й убити. Халіфом може стати будь-який мусульманин, незалежно від його соціального походження й етнічної приналежності. Головна вимога до претендента на владу халіфа – бути відданим Корану і Сунні, справедливо ставитися до членів мусульманської громади і захищати її інтереси зі зброєю в руках. Халіф вважався уповноваженою особою громади і воєначальником. Йому не приписувалось сакральне значення.
Алі був убитий фанатиком-хариджитом під час молитви у п`ятницю в мечеті. Уже в другій половині VII ст. серед хариджитів відбувся поділ на дрібні угруповання – азракитів, ібадитів, суфритів, які змагалися між собою. Виступи проти центральної влади дестабілізували обстановку у халіфаті. Спочатку сильні позиції хариджити завоювали в Ірані, Іраці, Саудівській Аравії, північній Африці. У Х ст. вплив хариджитів різко пішов на спад. Сьогодні окремі нечисленні хариджитські громади збереглися в Омані, Алжирі, Лівії.
Під час боротьби за халіфат між династією Омейядів і родиною Алі стався поділ ісламу на два основні його віросповідання – сунізм і шиїзм, який відбувся у другій половині VII ст..
Ще за життя Алі об`єднані навколо нього послідовники іменували себе «шиа» - група, фракція, партія. Після того, як Омейяди остаточно захопили трон, шиїти не скорилися, навпаки, суперечності між ними і панівною групою Омейядів з часом поглиблювалися. В їх основі лежала боротьба демократичних елементів і феодально-аристократичної верхівки халіфата на чолі з Омейядами. Політичним гаслом цієї боротьби було надання трону халіфа спочатку Алі, а після його смерті – його нащадкам, що повинно було означати визнання спадкоємності династичного принципу заміщення трону.
Унаслідок боротьби за халіфат між прихильниками Алі і династією Омейядів відбувалося звеличення і майже обожнювання покійного Алі. За переказами шиїтів, Алі виявився не лише рівним Муххаммаду, але й більшим за нього. Поширювалося таке «висловлювання Аллаха», звернене до Муххаммада: «якщо б не ти, Я не створив би небес, але коли б не Алі, Я не створив би тебе». До 114 Сур Корану шиїти додали ще одну – «Два світильники», в якій одним із світильників визнається Муххаммад, другим – Алі.
У міру того, як фіксувалися і накопичувалися перекази Сунни, текст Корану і зміст віровчення дедалі більше препарувався на користь ідей, сприятливих для володарювання Омейядів. Звичайно, шиїти не могли з цим змиритися і демонстрували своє вороже ставлення до Сунни. Паралельно з Сунною у шиїтів формувався свій священний переказ – Ахбар. Проте не слід протиставляти ці два зведення священного переказу. Більшість текстів є спільними і розрізняються лише за іменами тих, хто передав їх. І все ж найменування основного напряму в ісламі – сунізм – полягає в тому, що відмінною ознакою його віровчення є саме визнання Сунни.
Значення імамів (керівників громади) у віровченні шиїзму має більшу вагу, ніж у системі сунізму. За шиїтським віровченням, імами отримують свою владу установленням Аллаха, оскільки народження кожного із них у династії алідів (нащадків Алі) установлено спочатку Аллахом. Імами непогрішні, а їхня думка з будь-якого політичного або віросповідного питання виражає авторитетність останньої інстанції. Щодо цього шиїзм різко відрізняється від сунізму, оскільки в останньому остаточне рішення досягається загальною згодою богословів та інших авторитетних в ісламській ієрархії осіб. У шиїтів остаточне рішення залишається за авторитетом імама.
Ідеї величності страждання за віру, втілені у трагічній долі низки шиїтських імамів, починаючи з Алі і його сина Хусейна, шиїтами надається виключного значення. Міста Неджеф, в якому, за переказом, був похований Алі, і Кербела (Ірак), де розташовано мечеть, побудована на передбачуваному місці поховання «величнішого мученика» Хусейна, є святинями шиїтів і місцями їхнього паломництва. Місцями поклоніння шиїтів також є міста Кум і Мешхед (Іран). Саме тому більшість шиїтів мешкають в Ірані й Іраці. По суті, Іран – виключно шиїтська за конфесійною ознакою країна. Авторитет шиїтських імамів до цього часу в Ірані беззастережний.
У нинішньому Ірані, який по суті є теократичною ісламською державою, верховний імам – аятола активно впливає на законодавчу і виконавчу владу. Його санкція є вирішальною у прийнятті чи відхиленні законодавчих актів і рішень виконавчої влади. У сусідній з Іраном країні – Іраці понад 60% населення – шиїти. По суті, їхнє опозиційне ставлення до режиму Саддама Хусейна було однією із вирішальних причин його швидкого падіння у квітні 2003 року. Шиїтські імами не оголосили джихад проти американо-англійського альянсу, який виступив проти режиму Хусейна.
У мусульманському світі налічується до 10-15% шиїтів. Крім Ірану і Іраку, шиїти є в Йемені. Групи шиїтів проживають також в Афганістані, Пакистані, Індії, Сирії, Єгипті. Нечисленні групи шиїтів фіксуються також у сучасному Азербайджані і Таджикистані.
Найбільшою течією в ісламі є сунізм. Майже 90% мусульман є сунітами. Повне найменування сунітів – «люди Сунни і згоди громади» - відображає беззастережну прихильність і відданість ісламським цінностям, зафіксованим у Сунні, та ідеї керівної ролі громади у вирішенні життєво важливих проблем.
Основні ознаки приналежності до сунізму: визнання законної влади чотирьох «праведних халіфів – Абу Бакра, Омара, Османа, Алі; прийняття як достовірних шести канонічних збірників хадисів; приналежність до однієї з чотирьох правових шкіл сунізму.
На відміну від шиїтів, суніти відкидають ідею посередництва між Аллахом і людьми після смерті пророка Муххаммада, не сприймають ідеї про «божественну» природу Алі і право його нащадків на духовне верховенство у мусульманській громаді.
Сунізм виник як негативна реакція на становлення шиїзму. У X-XI ст. сунізм набув статусу самостійної течії. Характерно, що в лоні сунізму не постали секти, що й відрізняє його від шиїзму.
5.
Шиїтські секти
Секти в шиїзмі багато чисельні. Найзначніші з них – зейдити, імамити, ісмаїліти, шиїти-імамити. Зейдити об`єдналися в окрему секту, коли частина шиїтів згрупувалася навколо Зайда ібн Алі (звідси назва – зейдити), який очолив антиомейядське (проти династії Омейядів 661-750рр.) повстання в Куфі і загинув на полі битви (740р.). Його прихильники відокремилися в окрему секту, яка отримала назву зейдити. Основною метою зейдитів стало створення теократичної держави на чолі з імамом з роду Алі. Зейди оселилися в Ірані, Іраці, Хіджазі, а також в Йемені, де їм вдалося закоренитися і заснувати власну державу. Зейдитські громади існують й понині в Йемені, Саудівській Аравії, Пакистані та інших країнах.
Помірковане крило шиїзму – імамити, які визнають 12 «праведних імамів» із роду Алі. Помірковані імамити визнають імамат Алі як достовірне призначення, шляхом ясного, особистого визначення імама, а не таємного самовизначення, не зрозумілого загалу натяку на появу імама. Отже, помірковані імамити вважають, що імамат (духовна влада) передається устами Пророка або попередніх імамів.
У теперішній час імамізм є державним віросповіданням в Ірані. Шиїти-імамити становлять половину населення Іраку, їхні громади проживають в Лівані, Кувейті, Бахрейні, Саудівській Аравії, Йорданії, Афганістані та інших країнах поширення ісламу.
Ісмаїліти як напрям у шиїзмі виникли в середині VIII ст. Це був черговий поділ у шиїзмі, зумовлений проблемою успадкування духовної влади шостого імама Джаафара ас-Садика, який за свого життя призначив своїм наступником четвертого свого сина Мусу аль-Казима. Це призначення не визнало угрупування прихильників його старшого сина Ізмаїла, який, однак, скоро помер, не ставши імамом. Тоді його послідовники оголосили сина Ісмаїла Муххаммада своїм імамом. Отже послідовників збереження імамату нащадків Ісмаїла стали називати ісмаїлітами.
Суфізм – містичний напрям в ісламі – виник у VII-VIII ст.. Суфії не вважали обов`язковими для себе щоденні норми, обряди, суворі приписи правовірних мусульман. Їхнє життя присвячувалося Аллаху, і звідси їхня нестандартна поведінка – вони не молилися п`ять разів щодня, а виконували обряд радіння у різних варіаціях – від екстатичного трансу до глибокого внутрішнього зосередження, близького до індо-буддистської медитації. Необхідно відзначити, що до витоків суфізму належать концепції різних культур. Синтез різних витоків на ґрунті ісламу привів до появи суфізму, який мав неабиякий вплив на арабо-мусульманську культуру.
Суфізм реалізував себе як специфічна релігійна практика з жорсткою самодисципліною і дотриманням заданої психотехніки. Первісними формами суфійської організації стали аскетичні обителі (монастирі) – ханаки, які слугували як школи мусульманського аскетизму. Суфій повинен пройти важкий і довгий шлях релігійно-морального самовдосконалення, духовного очищення і самозаглиблення, відречення від мирського «я». Рядовим віруючим були близькими і зрозумілими притаманний суфізму емоційно-екзальтований підхід до віри, харизма і чудо творення суфійських праведників, заохочуваний суфізмом культ святих і священних поховань, чудодійних атрибутів і реліквій.
У процесі довгої боротьби сунізму і шиїзму переміг ортодоксальний і нетерпимий до будь-яких змін сунізм. Це проявилося і в ставленні до проблеми образного, наочного зображення Бога і світу: були відкинуті принципи художньої образності, заборонялися зображення. Ісламська філософія намагалася обґрунтувати теоретично подібне ставлення до світу, його пізнання і відтворення. Ніхто, крім Аллаха, не може і не повинен не тільки створювати щось нове, а й відтворювати створене, оскільки тільки Аллаху належить вирішувати долю кожної одиничної речі.
Останнім часом заявили про себе на Північному Кавказі ваххабіти. Ваххабізм як релігійна течія сформувався у першій половині XVII ст. У 1730-1731рр. серед кочівних арабських племен Неджда почав проповідувати засновник цієї течії Муххаммад ібн Абд-аль Ваххаб. У 1744-1745рр. до нього приєдналися основні маси кочівників цієї території і один із шейхів, Ібн Сауд, який взяв на себе військове і політичне керівництво рухом.
Соціальною основою ваххабістського руху була опозиція проти торгово-промислового і чиновницько-адміністративного населення арабських міст, яка утворилася із кочівників Неджда. Офіційний сунізм звинувачував ся ними у відході від «чистого» раннього ісламу, оскільки, начебто, і у віровченні, і в побуті мусульман дуже мало чого від нього залишилося. Саме це звинувачення сунізму давало привід ваххабітам до «священної війни проти заблуканих». Вчення про джихад (араб.- зусилля - у справі поширення ісламу) посіло чільне місце у вченні ваххабітів.
Ваххабіти вимагали дотримуватися тільки Корану, а що стосується Сунни, то вони визнавали лише ті хадиси, які склалися у період перших чотирьох халіфів. Усе, що нашарувалося в ісламі протягом наступних століть, - не обов`язкове для мусульманина. А в багатьох випадках шкідливе і заборонене, як вчили ваххабіти.
Вимога повернення до Корану стосувалася особливо догмату про єдинобожжя. Ваххабіти вважали, що єдинобожжя (монотеїзм) порушується в ісламі культом святих. Вони заперечували необхідність пошанування навіть культу Муххаммада. Молитися, вважали ваххабіти, не потрібно ні святим, ні пророку, оскільки ніхто з них не знає волі Аллаха, і ніхто не наділений правом заступництва перед ним за людей. Молитися потрібно лише Аллаху.
Таким чином відмінявся весь поширений культ святих з його гробницями, пам`ятками, реліквіями, з паломництвом до «святих місць» тощо. Спрощувалася вся обрядовість ісламу. Великого значення набувало вчення про те, що між Богом і людьми немає і не може бути будь-якого посередника. Скасовувалося професійне духовенство. Ваххабіти заперечували і чернецтво.
У побуті вони закликали мусульманина повернутися до первісних кора нічних приписів, які забороняли вживання вина, паління, всілякі види забобонів – ворожіння, магічні обряди, віру в прикмети, щасливі і нещасливі дні, числа тощо.
6.
Мусульманське право
Мусульманський спосіб життя формувався вченням про правильний шлях (шаріат), яке ґрунтувалося на Корані й Сунні. Шаріат (араб. «шаріа» - правильний шлях до мети) – комплекс приписів та правил поведінки, морально-етичних норм, вчення про ісламський спосіб життя. Шаріат стосується питань догматики і етики, які формують переконання, релігійну совість, ментальність мусульманина.
Головним джерелом мусульманського права є Коран і Сунна. Недостатність Корану у вирішенні конкретних правових питань доповнюється Сунною, основою якої є хадиси – короткі оповіді про діяння і висловлювання Муххаммада. Поступки, висловлювання і навіть мовчання (замість відповіді чи пояснення) Муххаммада склали основу хадисів, які згодом у мусульманському праві стали використовуватися як своєрідний правовий прецедент для вирішення конкретних судових справ. Отже, Сунна як друге джерело мусульманського віровчення, як священний переказ про діяння Муххаммада, створила базу для ефективнішого функціонування ісламу в ролі регулятора суспільних відносин. Становлення ісламської юриспруденції відбувалося паралельно з фіксацією хадисів. Систематизація хадисів сприяла формуванню шаріату.
Основні поняття мусульманського права склалися у VIII – першій половині IX ст. Саме в цей період виокремилися дві групи богословів – законнознавців, які створили систему мусульманського права. Мекканська школа богословів в основному ґрунтувалася на Корані й Сунні, тому і отримала назву «школа священного переказування». Богослови-законодавці, які діяли в основному на території Іраку, вважалися школою «самостійного судження». Таким чином був опрацьований метод аналогічної дедукції (араб. – кіяс співставлення, порівняння). Кіяс став одним із коренів мусульманського права, поряд з Кораном і Сунною. Іджма – згода, одностайність думок і рішень авторитетних осіб з обговорюваного питання. Іджма, як і кіяс, визнається багатьма мусульманськими правознавцями канонічним джерелом права.
У Х ст. мусульманське правознавство остаточно склалося як самостійна дисципліна.
Весь світ ісламськими богословами поділено на три сфери:
«область ісламу»;
«область мирного договору»;
«область війни».
Чотири корені мусульманського права - Коран, Сунну, іджму, кіяс могли правильно застосовувати тільки мусульманські вчені, які оволоділи правом іджстіхада (араб. – старанність, запал). Їх називали муджстахіди.
7.
Іслам в Україні
Регіоном переважного поширення ісламу в Україні є Крим. Історично це пов`язано з подіями 1242р., коли Крим було завойовано татаро-монголами, і він увійшов до складу Золотої Орди. Оскільки хани Золотої Орди були сунітами, то в Криму набув поширення сунізм як одна із течій ісламу. У XV ст. з розпадом Золотої Орди у Криму виникло самостійне Кримське ханство, яке з 1475р. увійшло до складу Османської імперії. На чолі мусульманського духовенства кримського ханства був муфтій – вища духовна особа після халіфа – турецького султана. Всім життям духовної громади Криму керував імам.
Кримське ханство після завершення російсько-турецької війни отримало самостійність. У 1783р. самостійність Кримського ханства була втрачена, і Крим був приєднаний до Російської імперії. Відразу ж почалися обмежування кримських татар, які сповідували іслам. Унаслідок цього у XIX ст. Крим залишили 161 тис. татар.
За радянської влади розпочався масовий наступ на релігію, в тому числі й на іслам. Протягом 30-х років ХХст. весь мусульманський актив Криму репресоване, було розстріляне або вислане майже все мусульманське духовенство. Насильно зачинялися мечеті. У 1944р. відбулася насильницька депортація татар із Криму. До середини 80-х років ХХст. не збереглося жодної мечеті, не було зареєстровано жодної мусульманської громади або навіть групи мусульман.
Після проголошення незалежності України віруючи мусульмани здобули можливість вільно сповідувати свою релігію. Розпочалося повернення кримських татар з місць їхньої депортації до Криму. Уже в 1991р. утворено Кадіат (духовне управління мусульман Криму) з наданням йому статусу мухтасибату – самостійної у канонічному плані адміністративної одиниці, очолюваної імамом-мухтасибом. Незабаром в Україні утворилися ще два центри духовного життя мусульман.
Релігійне життя мусульман України стає дедалі повнішим, динамічним. Діє ісламський університет(Київ), виходять друком газети, відкрито ісламський культурний центр, Донецький центр ісламу.
На 1 січня 2003р. в Україні функціонували такі мусульманські центри, організації і громади: Духовне управління мусульман Криму, Духовне управління мусульман України, Духовний центр мусульман України, незалежні мусульманські громади.
Література
1. Підручник «Релігієзнавство», розд. IV «Іслам» - П.Л.Яроцький.
2. Підручник «Філософія» - за ред. Г.А.Заїченка, В.М.Сагатовського, І.І.Кального, В.І.Даниленка.
|
