Реферат:
Зміст права власності на природні ресурси
ПЛАН
Вступ.. 3
1. Зміст права власності на природні ресурси. 4
Висновок.. 10
Література.. 12
Важливим напрямом забезпечення реалізації права власності на природні ресурси є здійснення його суб’єктами наданих їм прав та виконання покладених на них обов’язків власників природних ресурсів. З цією метою в цивільному, природоресурсному та екологічному законодавстві передбачені норми, які визначають обсяг прав та обов’язків власників земель, вод, лісів, надр та інших об’єктів природного світу.
Зміст права власності як суб’єктивного права складають правомочності по володінню, користуванню і розпорядженню природними ресурсами в межах, визначених законом. Ні в екологічному, ні в цивільному законодавстві України не дається визначення понять "володіння", "користування" і "розпорядження" як складових частин права власності на природні ресурси. Закріплене в ст.2 Закону України "Про власність" визначення поняття права власності як врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном не стосується безпосередньо природних ресурсів, оскільки за чинним законодавством України вони не є майновими об’єктами. У науковій літературі сформульовано визначення понять зазначених правомочностей.
Тобто змістом права власності на природні ресурси є сукупність повноважень суб’єктів права власності щодо володіння, користування і розпорядження належними їм природними ресурсами:
Право власника об’єкта природи щодо володіння ним являє собою юридично забезпечену можливість утримувати територію, на якій розташований природний ресурс, земельну ділянку як свою власну, позначити її межі не тільки межовими знаками встановленого зразка, а й природними (дерева, купи) чи рукотворними (тин, piв тощо) об’єктами з метою регулювання чи повної заборони доступу інших oci6 на відповідну територію чи земельну ділянку.
Право володіння - право фактичного (фізичного або господарського) панування над природним об’єктом.
Природно, що фактичне володіння тим чи іншим природним об’єктом, а в даному випадку землею, надрами, лісами, тваринним світом, робить можливим здійснення інших правомочностей: користування та розпорядження ними. Відомо, що неможливо використовувати природні ресурси, не маючи господарського або фактичного панування над ними. Проте правомочність власника природних ресурсів, як об’єктів права власності, має певну своєрідність. Це викликано невіддільністю окремих природних ресурсів від навколишнього природного середовища, їх екологічним взаємозв’язком, неможливістю їх вилучення та перенесення, наприклад, до іншого місця.
Право володіння може належати не лише власнику, але й особі, якій власник передає природний об’єкт на підставі угоди, наприклад, оренди. Власник при цьому не втрачає права володіння. Він перестає здійснювати його, але цілком зберігає можливість мати природний об’єкт у своєму господарстві, у складі майна. Право володіння одним і тим же природним об’єктом належить у таких випадках і власнику, і особі, якій власник передав об’єкт за договором. Тут володіння не відокремлюється від права власності, тому що власник має згідно з законом право на витребування речі з чужого незаконного володіння.
Разом з тим право володіння осіб, що не є власниками, істотно відрізняється від права володіння власника. Право володіння цих осіб має похідний характер. Власнику, крім права володіння, належать також правомочності користування та розпорядження. Інші ж володарі, як правило, повністю позбавлені права розпорядження і мають право користування в межах, встановлених угодою з власником (наприклад, оренди земельної ділянки).
Право володіння завжди повинно мати ту чи іншу правову підставу - титул. Правовою підставою володіння власника є його право власності. Для інших осіб такою підставою може бути угода з власником, адміністративний акт та інші юридичні факти. Екологічне право визнає лише титульне володіння. Якщо особа фактично володіє окремим природним об’єктом, але без належної підстави (титулу), вона вважається незаконним власником.
Право користування об’єктом природи - це юридично надана власнику можливість безпосереднього чи через створену ним юридичну особу господарського та іншого використання земельних та інших природних pecypciв з метою отримання доходів та інших благ від їх корисних властивостей.
З урахуванням екологічної специфіки природних ресурсів як об’єктів права власності під користуванням у даному випадку слід розуміти, забезпечену законом можливість їх безпосередньої господарської експлуатації для наданих цілей шляхом витягу з них їх корисних властивостей у тому числі отримання плодів та інших прибутків.: держава і органи самоврядування, суб’єкти приватної, колективної власності.
Найбільш повно права власника щодо використання природного ресурсу визначені у земельному законодавстві Так, згідно зi ст.90 ЗК власник земельної ділянки, реалізовуючи надане йому законом суб’єктивне право користування нею, має право:
- самостійно господарювати на землі, вирощуючи сільськогосподарські та iнші культури, переробляючи вирощену продукцію чи здійснюючи несільськогосподарську діяльність. Виключним правом власника земельної ділянки є вибір способу її використання відповідно до цільового призначення земельної ділянки. Органи державної влади та місцевого самоврядування не мають права примушувати власника ділянки використовувати її певним чином, доводити планові завдання чи іншим чином втручатися у здійснення ним права користування земельною ділянкою. Водночас суспільство зберегло за собою право здійснення державного, самоврядного та громадського контролю за використанням та охороною земель з метою не допущения порушення норм земельного та іншого законодавства. Власники земельних ділянок зобов’язані виконувати видані посадовими особами відповідних органів влади приписи щодо припинення порушення вимог законодавства у галузі використання та охорони земель чи усунення наслідків земельних правопорушень;
- споруджувати жилі будинки, виробничі та iншi бyдiвлi i cпоруди. Однак спорудження власником ділянки бyдiвeль i споруд може здійснюватися з дозволу органів державного архітектурно-будівельного контролю. Інакше таке спорудження вважатиметься незаконним;
- вважати своєю власністю посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур та вироблену сільськогосподарську продукцію, зведені на земельній ділянці відповідно до чинного законодавства будівлі та споруди. В земельному праві України діє презумпція належності власнику земельної ділянки розташованих на ній посівів, насаджень, будівель та споруд, якщо інше не передбачено виданим власником земельної ділянки актом чи угодою за його участю. Так, власник земельної ділянки може надати її в постійне користування чи оренду іншій особі. У разі надання органом влади земельної ділянки у постійне користування землекористувач відповідно до закону (ст.95 ЗК) та акта (рішення) власника про надання ділянки в постійне користування набуває статусу особи, на яку поширюється дія презумпції суб’єкта права власності на посіви, насадження, будівлі та споруди, зведені ним на отриманій у постійне користування земельній ділянці. Якщо ж земельна ділянка передана в оренду, то на орендаря ділянки поширюється дія зазначеної вище презумпції, якщо в договорі оренди землі не зазначено інше;
- використовувати в установленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об’єкти, а також інші корисні властивості землі. Це право власника земельної ділянки характеризується певними особливостями. По-перше, його об’єктом є не всі, а лише розташовані на земельній ділянці корисні копалини місцевого значення. Їх перелік затверджений наказом Держкомгеології країни від 9 червня 1994 р. "Про затвердження Переліку корисних копалин України місцевого значення". По-друге, власники земельних ділянок мають право використовувати корисні копалини місцевого значення, а також торф, лісові насадження, водні об’єкти та інші корисні властивості землі лише для власних потреб, тобто для (для зведення на земельній ділянці будівель та споруд, опалення житлових будинків, власного споживання води чи для напування власної худоби тощо. Використання зазначених природних ресурсів власником земельної ділянки не для власних, а для інших потреб (для їх продажу чи виробництва певної продукції та матеріалів з метою продажу і т.п.) може здійснюватися лише після отримання додаткових дозволів відповідно до чинного законодавства. По-третє, згідно зі ст.23 Кодексу України про надра право власників земельних ділянок на використання розташованих на земельних ділянках ряду природних ресурсів для власних потреб обмежене ще й певними просторовими межами. Так, вони можуть видобувати для своїх господарських та побутових потреб корисні копалини місцевого значення і торф загальною глибиною розробки до двох метрів і прісні підземні води до 20 метрів.
Право розпорядження об’єктом природи - законодавчо закріплена можливість власника відповідної території чи земельної ділянки, на якій розташований об’єкт природи, вирішувати їх юридичну долю шляхом вчинення дій, які не суперечать нормам чинного законодавства. Однак фактично таким правом наділені лише власники земельних ділянок, а також окремих природних ресурсів, які можуть перебувати у приватній власності. Згідно зі ст.90 ЗК власник земельної ділянки має право: відчужувати земельну ділянку на підставі договору купівлі-продажу, міни, дарування та інших цивільно-правових угод; передавати її в оренду; передавати земельну ділянку в заставу (іпотека); передати земельну ділянку в спадщину шляхом написання заповіту та посвідченням його відповідно до вимог Цивільного кодексу України.
Слід також відмітити, що порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом. При цьому власники ділянок мають право на відшкодування збитків, завданих порушенням права власності на земельну ділянку.
Право розпорядження - це визнана за власником і гарантована йому можливість учиняти дії, спрямовані на зміну юридичного статусу, економічного призначення або стану природних об’єктів, визначення їх юридичної долі (передача їх іншим суб’єктам права у власність. Такими діями є в основному угоди (купівля-продаж, даруванні обмін тощо). державна, самоврядування, колективна, приватна власність.
Внаслідок виконання цих угод власник передає іншому суб’єкту всі свої правомочності, тобто вичерпує своє право (на приклад, у разі продажу).
Право розпорядження включає можливість вчинення не лише угод, але й інших юридичних актів. Так, розпорядження державною власністю на природні ресурси можливе шляхом видання адміністративних актів.
Чинне законодавство проголошує рівність усіх форм власності, передбачає створення рівних умов для їх розвитку та захисту (ст.2 Закону України "Про власність", ст.3 Земельного кодексу України). Проте фактично власники природних ресурсів володіють різним обсягом правомочності розпорядження.
У найбільш повному обсязі право розпорядження належить праву державної власності на природні ресурси. Зміст права розпорядження держави-власника складають повноваження щодо передачі природних об’єктів громадянам і юридичним особам у приватну власність, надання їх у використання і вилучення їх з використання. Не треба, проте, включати в поняття розпорядження правомочності держави як, суверена. Так, визначення порядку, умов і форм природокористування, здійснення обліку природних ресурсів і контроль за їх раціональним використанням є здійсненням функцій держави-суверена, бо зазначенні заходи не викликають зміни юридичної долі природного об’єкта і тому не розглядаються як правомочність власника.
Певні особливості має правомочність розпорядження права приватної власності на природні ресурси. Громадяни України та юридичні особи, власники природних ресурсів, укладають угоди стосовно останніх, але з встановленими законом обмеженнями. Так, власник земельної ділянки не має можливості змінити цільове призначення землі, він зобов’язаний укладати угоду застави виключно з кредитною установою. Громадяни, що ведуть селянське (фермерське) господарство, не мають права протягом шести років з часу придбання права власності на землю розпоряджатися нею (крім передачі у спадщину). Приватний власник земельної ділянки не може самостійно передати другій особі право на забудову земельної ділянки без згоди на це відповідного органу місцевого самоврядування та проведення комплексу робіт щодо відведення земельної ділянки для іншої особи. Існують і інші обмеження.
Правомочності володіння, користування і розпорядження характеризують у сукупності забезпечені власнику можливості, але не розкривають повною мірою специфіку права власності на природні ресурси як суб’єктивного права. Важливою ознакою, що характеризує відносини власності, є їх незалежність. Згідно з цим і суб’єктивне право власності необхідно розглядати як забезпечення і гарантування особі можливості володіти, користуватися та розпоряджатися природними об’єктами незалежно, на свій розсуд. Це ознака органічно властива правомочностям власника.
Незалежне (на свій розсуд) володіння, користування і розпорядження природним об’єктом або його часткою означає, що зазначені в перелічених правомочностях можливості забезпечені й гарантовані власнику законом, вони не базуються на праві будь-яких інших осіб.
Незалежний характер суб’єктивного права власності на природні ресурси не означає, що воно не залежить від закріпленої у нормах права волі суспільства. Право власності на природні ресурси юридичних осіб та громадян України не є абсолютним, оскільки закон встановлює обмеження підстав набуття, способів та механізмів реалізації такого права. При цьому слід мати на увазі, що концепція регулювання відносин власності, яка була закріплена у законах, прийнятих до прийняття Конституції України, передбачає обмеження не лише в частині володіння, користування і розпорядження природними ресурсами, а й обмеження щодо суб’єктів, об’єктів, змісту права на них.
Наявність визначених і встановлених законом обмежень права приватної власності та власності юридичних осіб, пов’язаних з необхідністю збереження природних ресурсів для майбутніх поколінь та забезпечення здорового і безпечного для життя навколишнього середовища для нинішнього, є об’єктивною необхідністю. Тому власник володіє, користується та розпоряджається природними ресурсами тільки в межах, встановлених законом. Проте обмеження прав приватного власника на природні ресурси у частині обмеження права розпорядження, що містяться в чинному законодавстві, не зумовлені екологічним змістом і не відповідають сучасним завданням створення багатоукладної ринкової економіки з розвиненим екологічно орієнтованим ринком природних ресурсів.
1. Баб’як О. С, Біленчук П.Д., Чирва Ю.О. Екологічне право України: Навчальний посібник. - К.: Атіка, 2000. - 216 с.
2. Балюк Г.І. Екологічне право України. Конспект лекції у схемах (Загальна і Особлива частина): Навч. Посібник. – К.: Хрінком Інтер, 2006. – 192 с.
3. Екологічне право. Особлива частина Підручник. Для студентів юридичних вузів і факультетів. За редакцією академіка АПрН України, В.І. Андрейцева. К.: Істина, 2001
4. Екологічне право України За редакцією професорів В.К. Попова і А.П. Гетьмани. Харків, "Право". 2001
5. Екологічне право України. Академічний курс: Підручник / За заг. ред. Ю.С. Шемшученка. - К.: ТОВ "Видавництво "Юридична думка", 2005. - 848 с
6. Закон України “Про охорону навколишнього середовища”. – К., 1991.
7. Сафранов Т.А. Екологічні основи природокористування: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. - Львів: “Новий Світ-2000”, 2003. - 248 с.
|
