Реферат
"Співробітництво Болгарії, Румунії та Югославії з політичними, воєнними та економічними міжнародними організаціями"
1. Трансформація відносин в кінці 80-х рр.
XIX
ст.
Кінець 80-х рр. для країн Балканського півострова – це час великих змін.
Завершився цілий історичний відрізок для цих країн в відносинах соціалістичного регіону.
Цілком очевидно, що в основі змін була радикальна переоцінка балканськими країнами попередніх зовнішньополітичних, зовнішньоекономічних і воєнних доктрин та орієнтація на користь пріоритетного розвитку відносин західноєвропейського напрямку. І тому саме в цей період спостерігається падіння зацікавленості цих країн в координації СРСР в сфері зовнішньої політики при одночасному розширені практики блокування з Заходом.
Можна сказати, що після таких кардинальних змін балканські країни легко пустились у вільне планування, не звертаючи особливої уваги на могутнього східного сусіда. Важливі організації регіону – РЕВ і ОВД, які утримували на стержньовій ролі СРСР, поступово почали зникати з міжнародного життя. Набираю чому силу процесу визволення країн Балканського півострова від зобов’язань в діяльності РЕВ і ОВД було притаманне формування субрегіональних політико-економічних груп.
Разом з тим було б помилкою уявляти цей регіон як згуртований блок (мається на увазі створення балканського «п’ятиугольника»). При всіх схожих процесах, які відбувались в цих країнах, в них існували об’єктивні протиріччя (історичні, національно-територіальні).
Прихід до влади нових політичних сил в таких країнах як Югославія, Румунія і Болгарія, перехід на ринкову економіку, обмежені можливості СРСР в наданні промислових і сировинних товарів, а також кредитів цим країнам об’єктивно визначили переорієнтацію на Захід. Це знайшло вираження в активній участі даних країн в МВФ та МБРР та прагненні швидше вступити до Ради Європи, а потім до ЄЕС, в нарощуванні політичного і економічного співробітництва, а також воєнного з розвинутими західними країнами. Проводячи лінію на ліквідацію Варшавського Договору, відходячи від співробітництва з РЕВ, ряд балканських країн взяли курс на зближення з Західноєвропейськими союзами та НАТО.
Словом, в зовнішній політиці балканських країн відзначався пріоритет відносин в західноєвропейському напрямку. Дані тенденції повинні були піднести на новий якісний рівень країни регіону. Але спостерігались і негативні наслідки.
Відбулись зміни в відносинах і між самими балканськими країнами та іншими східноєвропейськими державами. У зв’язку з переходом до ринкових відносин спостерігалось певне руйнування торгово-економічного співробітництва, зниження товарообміну, порушення налагоджених господарських зв’язків, а нові на той момент були ще на стадії становлення. Крім того, почались старі, ще не забуті конфлікти на міжнаціональному ґрунті, особливо між Угорщиною і Румунією, Югославією та її сусідами, посилились радикальні групи в окремих країнах. Таким чином, не можна виключати серйозного загострення відносин між окремими країнами регіону. Але разом з тим вівся пошук нових форм двостороннього співробітництва.
Значні труднощі для стабілізації в регіоні створювали національні проблеми. В цілому, всі існуючі тут центри міжнаціональної напруги, обумовлені історичним минулим, розселенням основних національностей та етнічних груп, були результатом двійного переділу кордонів після двох світових війн. В цей період вони знову вийшли на поверхню.
Яскравим прикладом зростання шовінізму і націонал-сепаратизму були багатонаціональні держави. В результаті цього такі з них, як, наприклад, Югославія, практично опинились на порозі серйозних випробувань.
Виникаючі гострі конфлікти на національному ґрунті стали звичайним явищем навіть в країнах, демократична ситуація яких характеризувалась гегемонією однієї великої нації. Нагнітання пристрастей навколо питання етнічних турків, наприклад, привело до дестабілізації внутрішньополітичної обстановки в Болгарії, яку вважали в цьому плані вельми благополучною.
Ситуація в регіоні на перехресті 80-х і 90-х рр. склалась таким чином, що в будь-якому випадку країни Балкан вимагали до себе більшої уваги, підтримання активного діалогу на всіх рівнях, збереження міцних торгово-економічних, культурних, гуманітарних та інших зв’язків. Всі дані вимоги через систему міжнародних організацій.
Було відомо, що включення балканських країн в процеси загальноєвропейського співробітництва безперечно призведе до руйнування ідеологічних, політичних бар’єрів в Балканському регіоні. Розвиток ринкових відносин і політичного плюралізму призведе до формування нових відносин і структур між країнами, які в нього входять. А це, в свою чергу, може привести і до розвитку на нових, більш міцних основах процесів двостороннього і багатостороннього співробітництва на Балканах.
Досвід післявоєнних десятиліть не пройшов безслідно для суспільних і політичних сил на Балканах. Від конфронтації до співробітництва – так можна було визначити домінуючу тенденцію в міжнародних відносинах в Балканському регіоні у 80-ті – 90-ті роки.
2. Співробітництво з НБСЄ (ОБСЄ)
Організація з безпеки та співробітництва в Європі займає особливе місце серед міжнародних організацій, які займаються питаннями безпеки. Воно визначається широким колом її членського складу, всеосяжним підходом до питань безпеки, її інструментарієм запобігання конфліктів, спільністю норм та цінностей серед усіх держав-членів, а також налагодженим механізмом співробітництва з іншими організаціями та інституціями.
Ідея створення загальноєвропейської зустрічі з питань безпеки належить Радянському Союзу. У 1954 р. СРСР запропонував розбити 50-річний договір, який мали б підписати усі європейські країни та в основі якого була б закладена постійно діюча організаційна структура. Однак, така пропозиція не знайшла підтримки серед провідних європейських держав, оскільки вона залишала США поза рамками цього договору та передбачала визнання Німецької Демократичної Республіки.
Всі перешкоди, які заважали організації такої зустрічі, на початку 70-х років були ліквідовані. СРСР погодився на участь у нараді США та Канади. Фінляндія запропонувала у себе таку нараду.
Отже, створення ОБСЕ відбулося у наступній хронологічній послідовності:
3 липня 1973 р. відбулась перша зустріч в Фінляндії («Гельсінський процес»). Він отримав назву – Нарада з питань безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ). На першому етапі представники кожної з краї (приймало участь 35 держав) представили свої позиції з питань безпеки та співробітництва в Європі. Другий етап (м. Женева, 18 вересня 1973 р. – 21 червня 1975 р.) був ознаменовані підготовкою заключного акта НБСЄ. На третьому етапі (м. Гельсінкі, 30 червня – 1 серпня 1975 р.) глави держав та урядів 33 європейських держав підписали Заключний акт. Після цього проходили ще засідання держав-учасниць у м. Белград (1977–1978 рр.), у м. Мадрид (1980–1983 рр.), у м. Відень (1986–1989 рр.).
Після закінчення ери «холодної війни» почала оновлюватись. Під час Будапештської зустрічі на вищому рівні (5 – 6 грудня 1994 р.) НБСЄ змінила назву на Організацію з питань безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ).
В другій половині 60-х на початку 70-х років держави Південно-Східної Європи активно підтримували ініціативу скликання Ради з питань безпеки і співробітництва в Європі.
Позиція європейських соціалістичних країн по всьому колу міжнародних проблем була визначена в Декларації по укріпленню миру і безпеки в Європі, прийнятої в липні 1966 р. на нараді консультативного комітету держав-учасників Варшавського Договору в Бухаресті. Ця ініціатива була активно підтримана Югославією.
Представники Болгарії, Югославії, Румунії прийняли активну участь в створені основних документів НБСЄ. В житті держав Південно-Східної Європи, де минули державні і територіальні протиріччя час від часу нагадували про себе, принцип територіальної цілісності і непорушності кордонів відігравав важливу роль. Основні значення цього принципу для долей Європейського континенту були підтверджені ще на підготовчому етапі НБСЄ. Запропонований радянською делегацією проект Генеральної декларації про основи європейської безпеки і принципи відносин між державами в Європі був підтриманий Болгарією, яка, в свою чергу, запропонувала спільний з Польщею проект документа: «Основні напрями розвитку культурного співробітництва, контактів і обміну інформацією».
Югославська делегація акцентувала увагу на безпосередньому впливі розрядки міжнародної напруги в Європі на процеси, які проходили в інших районах земної кулі.
На всіх етапах наради активну участь в ній брала Румунія, виступивши з рядом конкретних пропозицій, в тому числі і по процедурним питанням.
В заключному документі НБСЄ знайшли своє відображення основопологаючі принципи відносин між європейськими країнами, дотримання яких було необхідною умовою зміцнення європейського миру, а також питання, які відносяться до безпеки і співробітництва в Середземномор'я, які тісно пов’язані з забезпеченням миру в Балканському регіоні. Практичне утвердження процесів політичної розрядки в Південно-Східній Європі тормошилось. Однією з причин таких тенденцій була неузгодженість позицій балканських соціалістичних країн по деяким принциповим питанням міжнародної політики і двосторонніх відносин.
В другій половині 60-х виявились особисті позиції Румунії до східного кризу 1967 р., умовами встановлення дипломатичних відносин з ФРН. А в 1968 р. погіршились відносини між Югославією та Албанією, Югославією та Болгарією в зв’язку з загостренням «Косовського» і «македонського» питань.
В другій половині 70-х років балканські країни проголосили основою своєї зовнішньої політики реалізацією принципів Заключного акту НБСЄ, передусім в галузі розширення економічного співробітництва. Так в січні – лютому 1976 р. в Афінах відбулась зустріч експертів з економіки Болгарії, Греції, Румунії, Терції та Югославії. На ній обговорювались перспективи співробітництва в галузі промисловості і торгівлі, організації наукових і культурних обмінів.
В період з 80-х по 90-ті роки проводились зустрічі НБСЄ на вищому рівні, в яких активну участь брали і балканські країни. В кінці 80-х років були підписані угоди по скороченню звичайного озброєння і військових сил. Румунія і Болгарія брали участь в підготовці цієї історичної події на всіх її етапах.
Унікальність НБСЄ полягала у тому, що в епоху міжблокового протистояння НБСЕ перетворилась у постійний канал взаємного спілкування та довгострокову програму співробітництва. Держави, які належали до різних суспільно-політичних систем та входили до ворогуючих структур, а також нейтральні позаблокові держави зуміли організувати постійний переговорний процес з актуальних проблем миру, безпеки та стабільності на континенті.
3. Паралель відносин ОВД – НАТО
Друга половина ХХ сторіччя була ознаменована створенням двох важливих організацій, які відігравали головну роль в військовій галузі і об’єднували країни Європи для співробітництва саме в цій сфері. Такими організаціями або військовими блоками були: НАТО (блок, який об'єднав для співробітництва західноєвропейські країни, Сполучені Штати Америки та Канаду), Організація Варшавського Договору ОВД (її членами були балканські країни та інші соціалістичні держави).
Створення і подальша діяльність НАТО (Північноатлантичного альянсу) мали виключний вплив на структуру безпеки в Європі. Підписання 4 квітня 1949 року у Вашингтоні Північноатлантичного договору започаткувало функціонування унікальної системи колективної оборони і значною мірою сприяло створенню атмосфери довіри між її членами після Другої світової війни.
Відповідно до статей Вашингтонського договору країни-члени НАТО зобов’язані підтримувати та розвивати індивідуальний та колективний оборонний потенціал. В договорі також було зафіксовано, що учасники НАТО вважають збройний напад на одного або декількох з них збройним нападом на усіх.
Засновниками Альянсу стали США, Канада та 10 західноєвропейських країн – Бельгія, Великобританія, Данія, Ісландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія та Франція. З моменту свого створення Альянс постійно поповнювався новими членами. У 1952 році до нього приєдналися Греція та Туреччина. Ефективне функціонування НАТО базується на балансі військових та політичних складових співробітництва.
Інша організація, Організація Варшавського Договору, була створена у травні 1955 р. Створення військового блоку східноєвропейських країн було відповіддю на активну діяльність НАТО (особливо, на включення Німеччини до Західноєвропейського союзу та НАТО).
Договір про створення ОВД був підписаний у Варшаві такими країнами як СРСР, Польща, Болгарія, Румунія, Угорщина, Чехословаччина, Східна Німеччина. Варшавський пакт не змінював радикально ситуацію в Європі, бо на момент його укладання СРСР уже підписав двосторонні договори з країнами Східної Європи. Крім того, пакт не мав агресивного характеру, бо не виключав можливості поліпшення відносин країн-членів із Заходом, декларував недоторканість суверенітету держав-учасниць.
З утворенням ОВД було завершено процес консолідації союзників різних таборів, залучення їх до участі в глобальній конфронтації та легалізації нових союзницьких відносин у політичній, військовій та економічній сферах. Важливу роль в таких відносинах відіграли і балканські країни.
В перші післявоєнні роки, з 1947 року США активно почала цікавитися таким регіоном як Середземномор'я, і хотіла розширити сферу впливу до кордонів СРСР та балканських країн. Цю же мету переслідував новий створений військовий блок НАТО.
Перша половина 50-х років була ознаменована посиленням тиску Заходу на район Східного Середземномор’я та Південно-Східної Європи. Після вступу в 1952 році в НАТО Греції і Туреччини на їх територіях стали будуватися аеродроми та воєнно-морські бази.
В цей же період була спроба країн НАТО втягнути в орбіту свого впливу Югославію, скористувавшись погіршенням після 1948 року Ії відносин з СРСР, іншими східноєвропейськими державами. Югославії були надані кредити і значна економічна допомога. Були спроби використати її в здійсненні військових планів через зближення з Грецією та Туреччиною. У лютому 1953 року в Туреччині був підписаний договір про співробітництво трьох держав терміном на п’ять років, а у серпні 1954 року – Балканський пакт, який передбачав політичне співробітництво.
Але Балканський пакт був не тривалим. В 1955 року після покращення радянсько-югославських відносин І.Б. Гіто заявив про вихід з договору. «Балканський пакт не зміг, таким чином, стати каналом, через який Югославія була б включена до оборонної системи Північноатлантичного альянсу.
В другій половині 50-х років, після нормалізації відносин Югославії з Радянським Союзом, негативні акції США та інших країн НАТО розповсюдились і на цю країну. З Болгарією, наприклад, у лютому 1950 року були припинені дипломатичні відносини.
В цей період США і НАТО зробили нові спроби для посилення військової присутності в Східному Середземномор’ї та південній частині Балкан. В 1958–1962 рр. були проведені практичні акції по розміщенню в Туреччині, Італії та Греції американської ядерно-ракетної зброї. В 1963 році США ввели в Середземне море атомні підводні човни.
25 червня 1959 року Радянський уряд виступив з заявою до урядів Албанії, Болгарії, Румунії, Югославії, Греції, Італії, Туреччини, а також США, Англії і Франції, виразивши готовність разом з західними країнами стати гарантом безатомної зони на Балканах. В заяві підкреслювалось, що участь окремих країн цього регіону в ОВД і НАТО не може бути перепоною для створення безатомної зони.
Радянські заяви активно підтримували братські країни. Однак, вони одразу були відхилені країнами НАТО до погодження про спільний контроль над озброєнням.
Для розвитку співробітництва потрібен був стійкий і міцний мир. Але в другій половині 70-х – на початку 80-х років міжнародна ситуація загострилась, і це відмітилось на стані в Південно-Східній Європі. У зв’язку з розвитком негативних процесів на Ближньому і Середньому Сході, особливо в Ірані і Афганістані, США і НАТО посилили свою активність в Східному Середземномор’ї.
Вагому роль у житті країн Східної Європи в другій половині 50-х років почала відігравати ОВД. Вона піднесла на новий рівень двостороннє співробітництво між країнами регіону. Так, були створені об’єднання збройні сили, об’єднане командування і штаб об’єднаних збройних сил, почалися спільні військові учіння (особливу роль відігравали в проведені цих заходів Болгарія і Румунія).
Значно активніше розвивалося в ОВД військове співробітництво. Всі його члени зобов’язалися надавати один одному збройну допомогу в разі агресії зовні. Для політичних консультацій в ОВД був створений Політичний консультативний комітет (ПКК), який з 1958 року проводив регулярні наради, котрі стали щорічними. У цих зустрічах, як правило, брали участь керівники держав-членів, хоча в тексті Договору таке спеціально не застережувалося.
Діяльність в ОВД балканських країн передбачала і підписання угод в рамках організації. Так у 1957 році була підписана угода з Румунією по розміщенню радянських військ на її території.
У 1966 році в Бухаресті країни Варшавського договору ухвалили Декларацію, в якій виклали своє бачення шляхів ослаблення напруженості в Європі, в тому числі висловилися за одночасний розпуск НАТО й ОВД, за визначення існуючих в Європі кордонів.
Наприкінці 60-х років країни Варшавського договору на чолі з СРСР дійшли висновку, що реформування, розпочате в 1968 році в Чехословаччині, становить загрозу для інших соціалістичних країн. Війська країн ОВД, за винятками Румунії, вторглися в Чехословаччину.
Оцінюючи діяльність ОВД, не можна не визначити, що негативний відбуток на репутацію ОВД наклала агресія п’яти країн цієї організації проти свого союзника. Цей акт аж ніяк не впливав з положень Варшавського договору.
Щодо Югославії, то вона не приймала участі в роботі ОВД. Ця балканська країна стала фундатором такої організації як «Рух неприєднання». У вересні 1961 року в Белграді відбулася конференція 25 глав урядів, що поклала початок Рухові неприєднання. Учасники Руху, більшість яких уважала, що США і СРСР несуть рівну відповідальність за міжнародну напруженість, проголосили неприєднання до військово-політичних блоків.
В кінці 80-х років ОВД вже не відігравала тієї важливої ролі. Всі учасники ОВД були згодні з її ліквідацією. Таким чином, після завершення «холодної війни» Північноатлантичний Альянс постав перед необхідністю переглянути свою роль і знайти відповідні на ряд фундаментальних викликів. Зокрема, НАТО на той час, мав знайти формат співпраці з іншими країнами Європи і постсоціалістичними країнами, а також прийняти рішення щодо прийняття ряду з них до Альянсу.
4. Паралель відносин РЕС – ЄЕС
В період від 40-х до 90-х років ХХ століття поступово розвивалось співробітництво в економічній галузі. Не абияку роль в цих процесах відігравали економічні організації, які згуртовували навколо себе різні групи країн. Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) об’єднала в економічному співробітництві країни Західної Європи. Рада економічної взаємодопомоги (РЕВ) стала центром економічного співробітництва соціалістичних країн.
Створення ЄЕС припадає на кінець 50 – років. Саме, в березні 1957 року в Римі були підписані договори необмеженого строку дії з широкого кола питань, що стосувалися утворення нового міжнародного державно-монополістичного об’єднання – Європейського економічного співтовариства («Спільного ринку»). []
Римські договори, що набрали сили 1 січня 1958 року, визначили перспективі спільної економічної та науково-технічної діяльності європейських країн. Основним завданням було забезпечити шляхом утворення «Спільного ринку» та поступового зближення економічної політики кожної з держав-членів всебічний розвиток економічної діяльності, стабільність та зростання життєвого рівня у співтоваристві в цілому.
В означений період діяльності в рамках ЄЕС проводились зустрічі на найвищому рівні (в Гаазі, 1969 рік; в Парижі, 1973 рік), на яких розроблялись програми розширення та поглиблення інтеграції. Такі проекти вивели Європейське співтовариство на якісно новий рівень.
РЕВ уявляла собою міжурядову економічну організацію соціалістичних країн, створену з метою сприяння, шляхом об’єднання і координації зусиль країн-членів Ради. Рішення про створення РЕВ було прийнято на Економічній нараді представників Болгарії, Угорщини, Польщі, Румунії, СРСР і Чехословаччини, яка відбулась 5–8 січня 1949 року в Москві. [] Ії завдання передбачали: обмін господарчим досвідом, розвиток торгівельних відносин, надання взаємної технічної допомоги, розгортання економічного співробітництва, обмін сировиною, продовольчими товарами, машинами, обладнанням тощо. Про нехтування організаційним боком свідчить унікальність РЕВ у тому відношенні, що, на відміну від інших міжнародних організацій, вона почала свою роботу без затвердження статуту або підписання основоположного договору. Практична діяльність РЕВ почалася з квітня 1949 року. Вона проголошувалась відкритою для інших країн Європи організацією.
Вагомим був внесок в роботу РЕВ балканських країн, які до кінця 80-х років не уявляли себе без роботи в цій організації, хоча дуже важливою причиною такого і був тиск Радянського Союзу. У 80-х роках спостерігалась розрядка відносин з західноєвропейськими країнами і організаціями, тому країни Південно-Східної Європи використовували такі обставини для налагодження зв’язків з економічними структурами більш розвинутого регіону.
В рамках РЕВ вже у серпні 1949 року балканськими країнами були погоджені принципи безоплатної передачі технічних і наукових винаходів, з 1950 року здійснено перехід від річних до довгострокових угод у межах РЕВ.
9 серпня 1952 року Болгарія, Румунія, СРСР, Чехословаччина та Польща уклали угоду про будівництво мосту через Дунай.
З 1955 року в РЕВ приступили до розробки принципів узгодження планів виробництва. Саме з цим пов’язані певні розбіжності між країнами РЕВ у 60-х роках. Так, Румунія виступила проти пропозиції СРСР про створення в межах РЕВ органу планування розвитку країн-членів, розцінивши цю пропозиція як спробу обмежити програму румунської індустріалізації.
Решта країн РЕВ, в тому числі і Болгарія, продовжувала співробітництво в межах організації й, долаючи неефективність неринкової економіки, намагалася налагодити кооперацію і спеціалізацію виробництва, спільну розробку корисних копалин, обмін виробничим досвідом і технологіями.
В суперечливе значення мають відносини РЕВ з Югославією. При створенні організації їй відмовили у вступі до РЕВ, хоча вона створювалась як «відкрита» організація. Але з 1964 року почалася практика співробітництва з РЕВ держав-нечленів. Зокрема, налагодились зв’язки з Югославією.
З метою подальшого поглиблення співробітництва та розвитку економічної інтеграції в 1971 році була затверджена Комплексна програма РЕВ. Однак погіршення світової економічної кон’юнктури (1974–1975 рр.) значно ускладнило становище країн Східної Європи. Екстенсивний шлях розвитку економіки вичерпав себе, адміністративно-командна система гальмувала будь-які реформи.
Процеси, які проходили в рамках РЕВ помітно відставали від інтеграційних процесів, що почалися в Західній Європі. Серед балканських країн слід відмітити, що прагнення Румунії розширити і урізноманітнити форми економічного співробітництва з Заходом спостерігалися протягом тривалого часу. Ще в 1972 році уряд прийняв Декрет №424, що передбачав комплекс заходів по залученню в країну капіталу в децентралізованій формі і створенню спільних підприємств. Найважливішим наслідком цього декрету стали розробка і серійний випуск спільно з концерном «Сітроен» легкового автомобіля «Олтчіт».
Початковий досвід показав, що в ділових колах Заходу до Румунії є певний інтерес. В ЄЕС ініціативи Румунії були зустрінуті зі схваленням. Починаючи з 1974 року, румунські товари стали користуватися пільгами на ринках ЄЕС, а в 1980 році між цією організацією і Румунією було укладено договори про торгівлю промисловими товарами і про створення змішаної економічної комісії.
Економічні відносини з країнами, що мали розвинуті ринкові системи неодмінно передбачали вдосконалення господарського механізму самої Румунії. Цього ж не сталося, оскільки прагнення старого режиму до самозбереження витіснило на другий план інтереси країни. Тому протягом 80-х років економічне співробітництво з ЄЕС згорталося. Якщо в 1980 році її товарооборотом з країнами ЄЕС становив 4,800 млн. доларів, то до 1988 року він скоротився на 30%. В квітні 1989 року в односторонньому порядку анулювало всі угоди з Румунією.
З початку демократизації румунського суспільства і формування економіки ринкового типу на початку 90-х років істотно розширились можливості для розвитку інтеграційних процесів з країнами Заходу. []
Такі ж тенденції спостерігались і в Болгарії, але тут є певні особливості. Раніше індустріальна структура болгарського експорту (у ньому 60% складала продукція машинобудівництва, електротехніки та електроніки) як така проявлялась тільки в регіоні РЕВ, в основному, завдяки ринку СРСР. Що до торгівлі Заходу (на країни ЄЕС в кінці 80-х років приходилось 7–8% зовнішньо торгівельного обороту Болгарії), то її спеціалізація мала аграрно-сировинний характер.
Ситуація для країни на початку 90-х років була дуже складною і пов’язана вона була зі специфікою перехідного періоду. []
В цілому, ЄЕС стало відігравати важливу роль в економічному житті балканських країн в кінці 80-х та на початку 90-х років.
Висновки
Активізація міжнародних відносин та збільшення міжнародних організацій в післявоєнний період мала дуже важливе значення для розвитку міжнародних зв’язків і міжнародного співробітництва в країнах Південно-Східної Європи. Але ці процеси в період 40-х – 90-х років були досить суперечливими.
В ХХ столітті процес розвитку міжнародних організацій вийшов на новий якісний рівень. І це стало результатом активності держав на міжнародній арені та появою нових форм відносин з метою поглиблення зв’язків та їх розширення. Міжнародні організації в цей час перетворились на основних організаторів міжнародного спілкування і співробітництва держав. Цей процес проходив поступово і позаду залишились такі етапи розвитку як: епоха рабовласницьких держав, період феодальної роздробленості, епоха великих географічних відкриттів, промислових революцій, період між Першою та Другою світовими війнами. А сучасний етап створив нові можливості для міжнародних відноси.
Умови «холодної війни» спричинили певні протиріччя у відносинах балканських країн з міжнародними установами. Конфронтація Сходу та Заходу значно вплинули на міжнародні відносини в Європі. Спостерігалось напруження значних масштабів, яке було викликано протистоянням різних систем. Тому для відносин Болгарії, Румунії та Югославії з міжнародними організаціями були характерні такі тенденції:
Відносно активна співпраця з соціалістичними міжнародними організаціями в період 40-х – 80-х років;
Зміна напрямків і зовнішньою політичною діяльністю в другій половині 80-х років.
В першу чергу, це було пов’язано з розрядкою відносин із Заходом, а також з погіршенням ситуації в соціалістичному таборі.
Список джерел
1. Книга для чтения по новейшей истории 1917–1945: Пособие для учащихся старших классов средней школы. / Сост.: Н.Н. Яковлева. – М.: «Просвещение», 1989. – 256 с.
2. Хрестоматия по истории СССР, 1917–1945: Учебное пособие для педагогов институтов по специальности «История» (Сост: С.И. Дегтев и др. – М.: «Просвещение», 1991. – 544 с.
3. Хрестоматия по новейшей истории. 4.2 (1945–1974): Пособие для учителей. Сост.: М.Е. Сучков. – М.: «Просвещение», 1976. – 288 с. – 16 л. Ил.
4. Баймуратов М.А. Международное публичное право. – Харьков: «Одиссей», – 2003. – 752 с.
5. Живков Тодор. Болгрия на Балканах, в Европе, в мире // Международная жизнь. – 1989. – №5. – С. 51 – 55.
6. Заборко Б. Місії між Заходом і Сходом.: Рада Європи. Історія перспективи // Політика і час. – 1994. – №7. – С. 71 – 77.
7. Иваницкий В. Югославия: выход из тупика? // Диалог. – 1991. – №7. – С. 62 – 65.
8. Иванов Р.Ф. Крушение Организаций Варшавского Договора и Советского Союза. Американская версия // ННЧ. – 2000. – №1. – С. 167 – 174.
9. Козырев А. ООН – демократия против тоталитаризма // МЭ и МО. – 1990. – №12. – С. 5 – 15.
10. Колошийцев В.Ф. Вопросы европейской безопасности в 1980-е годы // Преподавание истории в школе. – 1993. – «№3. – С. 28–31.
11. Мусатов В.Л. Восточная Европа: процесс перемен // ННЧ. – 1991. – №2. – С. 19 – 24.
12. Нестеренко А. Потенциал ООН // Международная жизнь. – 1990. – №5. – С. 72 – 83.
13. Рощин А. ООН и «холодная война» // ННИ. – 1991. – №5. – С. 74 – 84.
|
