Кафедра міжнародної економіки
Контрольна робота
з дисципліни:
“Грошово-кредитні системи зарубіжних країн”
Зміст
1. Питання №7. Основні інструменти грошово-кредитного регулювання економіки: процентна політика
2. Питання №20. Банк Англії: створення, управління, функції та місце у кредитній системі країни
Список літератури
З метою ефективного управління грошовим ринком, обсягами грошової маси в обігу, виконання функцій кредитора останньої інстанції Національний банк встановлює за своїми операціями такі відсоткові ставки:
облікову ставку;
ставку рефінансування;
ставку "овернайт" (ломбардна ставка);
відсоткову ставку за розміщені депозитні сертифікати.
Ці ставки є важелями впливу Національного банку на економічні процеси і застосовуються у сфері реальної економіки, зовнішньоекономічного сектору, антиінфляційних заходів і бюджетних відносин.
Вплив відсоткової політики на ефективність регулювання грошового обігу залежить від загальної економічної ситуації в державі, наявності відповідних монетарних інструментів, які можуть впливати на регулювання процесів на грошово-кредитному ринку, та механізмів запровадження й реалізації їх.
Відсоткова політика всіх центральних банків - важливий інструмент регулювання грошового обігу й являє собою варіант установлення якісного параметра ринку, а саме - вартості банківських кредитів.
Принципова здатність центрального банку впливати на вартість кредиту визначається його роллю як суб'єкта кредитної емісії, а також наявністю за багатьма видами банківських ставок фіксованого відношення до ставок центрального банку.
Центральні банки регулюють рівень і структуру відсоткових ставок двома шляхами:
1) безпосереднім встановленням ставок за кредитами центрального банку (дисконтної, ломбардної, ставок центрального банку на відкритому ринку тощо);
2) контролем за окремими ставками кредитних установ.
У першому випадку вплив регулюючих заходів має більш загальний характер, оскільки, встановлюючи офіційну облікову ставку, центральний банк визначає вартість залучення ресурсів банками, значною мірою формуючи вартість національних грошей. Чим вища облікова ставка, тим вища вартість фінансування банківських операцій, тим менший попит на кредит і реальні обсяги грошової маси в обігу.
У другому випадку вплив регулюючих заходів досить обмежений, оскільки за його допомогою визначається вартість лише окремих видів кредитів у різних кредитних установах.
У практичній діяльності залежність між відсотковими ставками за кредитами центрального банку і банківських установ є відносно стабільною величиною.
У зв'язку з тим, що всі банки звертаються за кредитами до центрального банку, вплив ставок центрального банку поширюється на всю економіку. Такою мірою, якою ставки центрального банку впливають на банківські ставки за кредитами, вони є інструментом регулювання агрегатного попиту на кредитні ресурси. А це означає, що як антиінфляційний інструмент відсоткова політика є складовою частиною дефляційної політики і має більш важливе значення, ніж звичайний монетарний контроль за грошовою масою.
Пік використання банківських ставок як інструмента регулювання грошового ринку спостерігався у 50-60-х роках XX ст., коли контроль за ставками в тому чи іншому варіанті здійснювався в усіх країнах. Так, за період з 1945 до 1960 р. ставки центрального банку у ФРН змінювалися 24 рази, в Бельгії - 22 рази, у Франції - 17 разів, у Нідерландах - 16 разів. Практично така ситуація відображала реалізацію кейнсіанського підходу до грошово-кредитного регулювання.
Великого значення надавалося відсотковій політиці в 70-ті роки, коли в умовах розширення міжнародного руху капіталів лише відсоткові ставки давали можливість впливати на валютний курс, а через нього - і на стан грошово-кредитного ринку всередині країни. Резерви центральних банків більшості країн були недостатньо великими, щоб протидіяти зовнішнім факторам, а операції на відкритому ринку не досить розвиненими. Протягом цього періоду відсоткові ставки значно підвищилися практично у всіх країнах. Так, облікова ставка Банку Англії протягом 1968-1980 pp. зросла з 6,5% до 14%, облікова ставка ФРС СІЛА в 1977- 1981 pp. зросла з 6% до 14%. У цей же час у Швеції вона становила 11%, в Канаді - 15%, у Франції - 17,5%, а в Італії - 19%.
На сучасному етапі розвитку загальна орієнтація грошово-кредитної політики на контроль за рівнем відсоткових ставок зберігається, але значення цього інструмента регулювання поступово зменшується. Наприклад, у 2000 р. передбачається підвищення облікової ставки Європейського центрального банку до 3,5%, а ставка ФРС у США зросла до 7%.
Повністю відмовитися від використання відсоткової політики не можливо через важливість макроекономічних, у тому числі й антиінфляційних, ефектів цього інструмента регулювання.
 Для кредитування комерційних банків центральні банки використовують облікову ставку - відсоткову ставку, яка встановлюється при обліку (купівлі) цінних паперів (векселів). За допомогою облікової ставки більшість центральних банків реалізують своє право "кредитора останньої інстанції" щодо комерційних банків.
У міжнародній практиці центральні банки вважають за доцільне фіксувати облікову ставку, за якою надаються кредити відповідно до попиту на них за такою ставкою, залишаючи ринку можливість визначати кількість грошей в обігу.
У вітчизняній практиці облікова ставка є одним із монетарних інструментів, за допомогою якого Національний банк встановлює для суб'єктів грошово-кредитного ринку орієнтир щодо вартості залучених і розміщення грошових коштів. Таким чином Національний банк впливає на вартість грошових коштів.
Установлений Національним банком розмір облікової ставки залежить від загального економічного стану держави, стану грошово-кредитного ринку і має бути зорієнтований на зміни тенденцій макроекономічних та монетарних параметрів, основними з яких є:
потреба в грошових ресурсах відповідно до фази ділового циклу в економіці держави;
міграція капіталу;
прогнозний і фактичний рівні інфляції у відповідному періоді;
середній рівень інфляції за попередній період;
обсяг грошової маси в обігу;
структура прогнозних і фактично випущених в обіг Національним банком платіжних засобів;
відсоткові ставки за кредитами та депозитами банків;
відсоткові ставки на міжбанківському ринку кредитних ресурсів тощо.
Під час визначення облікової ставки Національний банк враховує й інші фактори, що не підлягають цифровому обчисленню (соціально-економічна та суспільно-політична ситуація в державі), інфляційні та девальваційні очікування тощо.
Національний банк установлює розмір облікової ставки, дотримуючись таких основних принципів:
облікова ставка має підтримуватися на позитивному реальному рівні щодо рівня інфляції;
облікова ставка використовується Національним банком одночасно як орієнтир та активний засіб реалізації грошово-кредитної політики;
облікова ставка є найнижчою серед відсоткових ставок рефінансування.
Відповідно до Положення про визначення Національним банком України процентних ставок за своїми операціями, Національний банк визначає облікову ставку, виходячи з прогнозного та фактичного рівнів інфляції, що підлягають коригуванню на коефіцієнт приросту облікової ставки. При цьому рівень облікової ставки має бути не менше ніж на 3 відсоткових пункти більшим від рівня інфляції.
Встановлення облікової ставки центрального банку - досить складний і кропіткий процес. Ми вже розглянули чинники, що формують її рівень, але на практиці врахувати динаміку кожного з них не завжди можливо. Крім того, діють побічні тенденції, часто кожен із чинників має різноспрямовану динаміку; суттєві корективи в економічні процеси вносять політичні та інші фактори тощо. Тому при визначенні облікової ставки центрального банку можна, використовуючи "правило Тейлора", враховувати два найбільш вразливих і водночас найважливіших чинники - рівень інфляції та темпи зміни внутрішнього валового продукту.
Світова практика засвідчила, що при підвищенні рівня інфляції на 1% облікова ставка зростає на 1,5%, а при зниженні темпів приросту внутрішнього валового продукту на 1% скорочується на 0,5%. Так, наприклад, у 1999 р. в країнах Європейського Союзу при рівні інфляції 1% облікова ставка Європейського центрального банку становила 2,5%. На початку 2000 р. рівень інфляції досяг 2%, а облікова ставка ЄЦБ підвищилася до 3,5%.
Запропоновану методику розрахунку можна виразити формулою
С = Cб + 1,5 Р ( - 0,5 Т),
де С - розрахунковий рівень облікової ставки,%;
Сб - базовий (початковий) рівень облікової ставки,%;
Р - рівень інфляції,%;
Т - темп скорочення внутрішнього валового продукту,%.
За базову ставку Національний банк бере середню відсоткову ставку, що використовується центральними банками країн Європи під час здійснення рефінансування ними своїх комерційних банків. Перелік, а також кількість центральних банків європейських країн, інформація щодо відсоткових ставок яких використовується Національним банком, визначається на відповідний період за рішенням Правління НБУ.
Для розрахунку облікової ставки Національний банк рекомендує використовувати таку формулу:
Ос = Бс + К - Рп (ф) - 0,5 ВВП,
де Ос - облікова ставка;
Бс - базова відсоткова ставка, розмір якої встановлюється відповідно до викладених умов;
 К - коефіцієнт приросту облікової ставки на 1% зростання інфляції (1,0-1,5). Розмір коефіцієнта встановлюється залежно від інфляційних очікувань і тенденцій розвитку грошово-кредитного ринку;
Рп - прогнозний рівень інфляції, що встановлюється співвідношенням індексу споживчих цін у грудні поточного року та індексу споживчих цін у грудні попереднього року;
Р - фактичний рівень інфляції в річному обчисленні;
ВВП - зниження темпів реального ВВП.
Разом з тим слід зазначити, що використання "правила Тейлора" чи його модифікацій не завжди дає досить чіткі результати, які можна однозначно інтерпретувати.
Управління грошово-кредитним ринком в Україні через відсоткову політику проходило досить складно, і до теперішнього часу ще не вдається повною мірою використовувати цей монетарний інструмент для регулювання грошово-кредитного ринку.
В Україні на перших етапах становлення грошово-кредитного ринку всі - від суб'єктів господарювання до органів виконавчої та законодавчої влади - бажали мати кредитні кошти або безплатно, або, принаймні, за мізерну плату. А тому протягом 1992-1994 pp. майже вся кредитна емісія Національного банку спрямовувалася на кредитування окремих підприємств, галузей господарства та Міністерства фінансів за окремими рішеннями Верховної Ради України з визначенням плати за неї, що не відповідало економічній ситуації, економічним процесам, які відбувалися в державі, а також не відображало вартості національної грошової одиниці (купонокарбованця). Тому рівень інфляції, який у 1993 р. становив 10 250%, був цілком закономірним результатом такої політики.
Рівень облікової ставки, що встановлювалася Національним банком, та рівень інфляції - основні фактори, на які мала бути зорієнтована відсоткова політика.
В періоди найбільш ефективного використання облікової ставки адекватно економічній ситуації ефективність відсоткової політики значно підвищувалася.
З кожним роком розмір облікової ставки все більше наближався до реальної вартості національних грошей. На сьогодні у зв'язку з розвитком нових фінансових інструментів при визначенні рівня облікової ставки Національний банк України орієнтується й на інші фактори, які впливають на формування розміру облікової ставки.
Основні з цих факторів такі:
обсяг грошової маси в обігу та швидкість обертання грошей;
структура кредитної емісії Національного банку;
відсоткові ставки комерційних банків за кредитами та депозитами;
структура залучених коштів комерційних банків (співвідношення строкових депозитів та коштів до запитання);
валютний курс національної грошової одиниці та девальваційні очікування в економіці;
дохідність за операціями з цінними паперами на відкритому
Кредитна система Великобританії внаслідок особливостей економічної та історичної еволюції країни є однією з найрозвиненіших у світі. Вона вирізняється високою спеціалізацією кредитних інститутів. Основні її ланки - Банк Англії, комерційні банки, спеціальні ФКІ. Юридичного розмежування функцій між кредитними інститутами здебільшого немає, а традиційні бар'єри в останні роки поступово розмиваються. У результаті існує тенденція до універсалізації кредитних інститутів.
Основні ФКІ Великобританії станом на середину 90-х років наведено на рис.1.
Рис.1. Основні фінансово-кредитні інститути Великобританії
Банк Англії заснований у 1694 р. як приватна акціонерна компанія. Із середини XVIII ст. почав виконувати функції центрального банку, монополізував емісію банкнот і виступав як банкір уряду. У 1946 р. його націоналізували лейбористи, які заплатили щедрий викуп його власникам: в обмін на акції їм було надано державні облігації на суму, що перевищувала номінальну вартість акціонерного капіталу в 4 рази. Банк Англії виконує всі функції центрального банку:
є банком для комерційних банків;
є банком уряду, через нього проходять усі державні доходи і витрати;
здійснює емісію банкнот;
обслуговує позикові операції держави;
здійснює валютні операції та контролює їх, від імені скарбниці керує офіційними золотовалютними резервами країни;
здійснює нагляд за кредитними установами, валютними і кредит ними ринками;
консультує уряд з питань грошово-кредитної політики та її здійснення (переважно за допомогою купівлі-продажу комерційних векселів, цінних паперів; в окремих випадках виступає у ролі "кредитора останньої інстанції" банківської системи).
Банк Англії не залежить від уряду. Строк повноважень керуючого Банку Англії не залежить від зміни уряду (це сприяє незалежності банку).
Взаємовідносини Банку Англії з Парламентом і урядом аналогічні тим, які існують у країнах Західної Європи, зокрема у Німеччині та Франції.
В умовах ринкової економіки важливою формою контролю за діяльністю центрального банку є зовнішній і внутрішній аудит. У Великобританії та країнах з розвиненими ринковими відносинами він відіграє важливу роль у системі перевірок центрального банку. Досвідом Банку Англії може скористатись Україна, формуючи вітчизняну систему аудиту НБУ.
Організаційно внутрішній аудит Банку Англії - це особливий структурний підрозділ - департамент аудиту. Директор департаменту (головний внутрішній аудитор) підпорядковується безпосередньо створеному з членів Ради директорів підкомітету з питань аудиту та самій Раді. У такий спосіб підкреслено незалежність аудиторської служби.
Внутрішні аудитори Банку Англії підтримують добрі взаємини із зовнішніми аудиторами, вільно обмінюються інформацією. Завдяки цьому:
можна запозичити найоптимальнішу систему, бо колеги мають досвід роботи з системами внутрішнього аудиту інших клієнтів;
зовнішні аудитори спроможні якісно оцінити систему внутрішнього аудиту Банку Англії;
вони здешевлюють зовнішній аудит, послуговуючись підсумками діяльності служби внутрішнього аудиту Банку Англії.
Підставою для такої співпраці є узгоджена сторонами офіційна пам'ятна записка про оптимальне розмежування функцій та обов'язків. У Банку Англії аудитори проводять такі перевірки:
фінансові;
комп'ютерної мережі;
ефективності витрачання коштів.
Аудитори не заглиблюються детально у справи перевірених підрозділів, їх увагу привертають лише порушення, які можуть призвести до глобальних негативних наслідків.
Щоб досягти позитивних результатів роботи, аудитори акцентують увагу на таких моментах:
ретельне планування;
розуміння системи, що перевіряється;
оптимальна оцінка ризиків і механізмів управління;
забезпечення зв'язку;
докладна інформація.
У департаменті аудиту Банку Англії перевагу надають комплексному підходу у доборі кадрів (аудиторами стають і сторонні спеціалісти, і співробітники підрозділів банку). Працівники виконують функціональні обов'язки за індивідуальним Положенням про посаду. Аудитори повинні бути ініціативними і старанними, наполегливо доводити дослідження до логічного завершення, бути тактовними, дипломатично виходити з нелегких ситуацій, вміти аналізувати стан справ і чітко формулювати висновки, а також орієнтуватися у системах, що перевіряються.
Подана аудиторами інформація є підставою для прийняття Радою директорів Банку Англії оптимальних управлінських рішень щодо вдосконалення принципів функціонування банку.
Банк Англії бореться з ризиками високого рівня (втрата грошей або репутації) і вторинними ризиками, до яких належать такі:
обман (призведе до порушення законодавства);
помилка (спричинить відплив інформації з банку);
крадіжка (втрата нерухомості);
неправильне рішення (може призвести до неплатоспроможності банку);
помилкове стратегічне планування (спричинить недостатню інформованість керівництва банку);
неефективне забезпечення комп'ютерних систем.
Щоб управляти цими ризиками, Банк Англії вживає певних заходів контролю.
За працівниками банку:
наявність достатнього досвіду;
адекватна підготовка.
За станом роботи з документами:
наявність двох підписів для переказування коштів;
перевірка підсумкових показників для підтвердження точності цифр.
За виконанням угод:
розмежування здійснення угод та виконання розрахунків;
перевірка лімітів угод;
контролювання інструкцій щодо розрахунків (аж до запису телефонних розмов дилерів).
За цінностями:
подвійний нагляд за доступом у сховища, де зберігаються цінності (два ключі є у різних працівників);
розмежування зберігання цінностей та їх обліку;
систематичні підрахунки і звірки;
обладнання сховищ відеоапаратурою.
За комп'ютерами:
дублювання інформації на випадок її втрати у центральному комп'ютері;
використання паролів для доступу до системи комп'ютерів і програмного забезпечення;
забезпечення комп'ютерних систем технічною документацією, що дає змогу терміново знайти будь-які неточності;
використання мереж із шифрованими засобами для зменшення ризику небажаного проникнення в них.
Банк Англії має вирішальний вплив на стабільність національної валюти, надійність банківських установ, дієвість платіжно-розрахункового механізму, що загалом визначає ефективність функціонування економіки країни.
Банк Англії постійно зменшує розмір обов'язкових резервів комерційних банків і здійснює грошово-кредитну політику без обов'язкового резервування.
В умовах поступової відмови від обов'язкового резервування Банк Англії спрямовує зусилля на управління зміною процентних ставок. Цього досягають за допомогою операцій на відкритому ринку.
Банківські установи Великобританії виконують також встановлені чинним законодавством загальні звітні процедури. Банк Англії отримує звіти аудиторів та ревізорів згідно з інструкцією для ревізорів (1994 р) до закону про банки, прийнятого у 1987 р.
Згідно з інструкцією № 3 до Положення про координацію банківської системи, виданою у 1992 р. (друга директива Ради Європи), Банк Англії має право вимагати звіти за бухгалтерськими записами та системами внутрішнього контролю від усіх банків.
1. Банки и банковская деятельность: Англия // Банковские услуги. - 2005 - №1. - с.26
2. Вешкин Ю.Г. Банковские системы зарубежных стран [Текст]: курс лекций / Ю.Г. Вешкин, Г.Л. Авагян. - М.: Экономистъ, 2006. - 400 с.
3. Демківський А.В. Гроші та кредит [Текст]: навчальний посібник / А.В. Демківський. - К.: Дакор, 2007. - 528 с.
4. Депозитные формы организации сбережений населения в Великобритании: International: Популярные сберегательные счета Европейских кредитных институтов. // Банковские услуги - 2005 - №3. - с.26
5. Іванов В.М. Грошово-кредитні системи зарубіжних країн [Текст]: курс лекцій / В.М. Іванов, І.Я. Софіщенко; МАУП. - К.: МАУП, 2001. - 232 с.
6. Лисенков Ю.М. Грошово-кредитні системи зарубіжних країн [Текст]: навчальний посібник / Ю.М. Лисенков, Т.А. Коротка. - К.: Зовнішня торгівля, 2005. - 118 с.
7. Михайловська І.М. Гроші та кредит [Text]: практикум / І.М. Михайловська, К.Л. Ларіонова. - Львів: Новий Світ-2000, 2008. - 312 с.
8. Смирнов В.П. Банковская система Великобритании // Банковское дело - 2005 - №9. - с.24
9. Шамова І.В. Грошово-кредитні системи зарубіжних країн для спеціальності "Банківська справа" [Текст]: навчально-методичний посібник для самост. вивч. дисц. / І.В. Шамова; Мін-во освіти і науки України, КНЕУ. - К.: КНЕУ, 2007. - 160 с.
10. Шаров О. Центральний банк у ХХІ сторіччі: виклики та рішення [Текст] / О. Шаров // Вісник Національного банку України. - 2008. - N 7. - C.18-29
|
