ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. РОЗВИТОК ЗООЛОГІЇ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 19 СТОЛІТТЯ
1.1 Розвиток еволюційних ідей в зоології
1.2 Розвиток порівняльної анатомії та ембріології
РОЗДІЛ 2. РОЗВИТОК ТЕОРІЇ ДАРВІНА
РОЗДІЛ 3. РОЗВИТОК ЗООЛОГІЇ В 20 СТОЛІТТІ
3.1 Дослідження в ембріології та фізіології
3.2 Дослідження найпростіших
3.3 Розвиток зоології на протязі ХХ століття
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
ВСТУП
Актуальність. У житті людей тварини завжди відігравали надзвичайно велику роль. Тому зрозуміло, що людство з давніх-давен цікавилось тваринним світом. Історичні довідки про зоологічні дослідження сягають у далеке минуле. Зоологія досить цікава та багатогранна наука. А тому і аналіз найбільш вагомих історичних досліджень має велике значення для сучасної науки.
Предметом дослідження нашої роботи є розвиток зоології як науки та її досліджень в період з 19 до 21 століття.
Об`єкт дослідження - історичні факти розвитку зоології.
Мета роботи полягає в тому, щоб проаналізувати основні історичні аспекти розвитку зоології від 19 до 21 століття.
Завданнями роботи є:
1) проаналізувати розвиток зоології в першій половині 19 століття;
2) охарактеризувати період розвитку теорії Дарвіна та значення її для зоології;
3) розглянути основні аспекти розвитку зоології в 20 столітті.
Практичне значення. Зараз наука переживає новий етап небувалого підйому і розвитку. Характерною рисою цього етапу і необхідною умовою дальшого розвитку науки є тісний зв'язок між різними галузями науки і їх взаємопроникнення. Це особливо стосується природничих наук. Як ніколи, зараз здійснюється взаємозв'язок між біологією і хімією, біологією та фізикою і математикою, наслідком чого є і розвиток нових напрямів у науці, як, наприклад, молекулярна біологія та біофізика, і виникнення нових галузей науки, як, наприклад, кібернетика і т. ін. Для розвитку кібернетики мають велике значення дані фізіології тварин і зокрема діяльності нервової системи. Ряд важливих розділів кібернетики (самоорганізація, програмоване навчання) виникли на біологічній основі.
РОЗДІЛ 1
РОЗВИТОК ЗООЛОГІЇ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 19 СТОЛІТТЯ
У першій половині XIX ст. (20—30-і pp.) заслуженою славою користувався еволюціоніст М. О. Максимович (1804—1873). Він закінчив у 1823 р. Московський університет (природничий і словесний факультети). За видатні успіхи виявлені ним у студентські роки, Максимович залишений був при Московському університеті і вже в 30 років став відомим ученим. Творчість Максимовича була досить різноманітною. Він був гарячим прихильником поширення природничих знань серед широких мас народу.
Стоячи на матеріалістичній позиції, Максимович розглядав еволюцію як універсальний закон природи. В основі матеріального світу, за Максимовичем, лежить загальна речовина — ефір, і всі речі являють собою видозміну цієї первинної матеріальної основи світу. На рослинний світ він дививсь як на єдине дерево рослинного життя і з цього погляду виступав з критикою проти штучних систем, що панували в його час, обстоюючи наукову природну систему, зв'язану з філогенетичним розвитком живої природи.
У 1834 p., в період розквіту своєї наукової діяльності як біолога, він залишив Москву і переїхав до Києва, де був першим ректором Київського університету і одночасно професором словесності. Треба сказати, що й у цій галузі він також добився блискучих успіхів.
У першій половині XIX ст. палким прихильником еволюційної ідеї був також П. Ф. Горянінов (1796—1865) — ботанік за фахом, професор Медико-хірургічної академії. Він набагато випередив свій час. Горянінов був одним з основоположників клітинної теорії. Еволюцію Горянінов оголосив загальним законом розвитку природи (як неживої, так і живої). Розвиток природи, за Горяніновим, є прогресивним і відбувається від простого до складного, від нижчого до вищого. Таким чином, розвиток змальовується Горяніновим як прогресивна спіральна лінія. Горянінов вважав, що в розвитку організмів велику роль відіграють оточення і ті зміни, що в ньому відбуваються. Природа в своєму походженні єдина, в природі нема відособлених речей, а все зв'язано між собою. На базі неживої природи виникли живі організми. Рослини і тварини, за Горяніновим, мають спільне походження, спільний корінь, що його він назвав «середнім царством», чи «зоофітами». Дві гілки — рослини і тварини, що походять від цього спільного кореня, поступово розвивались від нижчих до вищих форм. Будучи насамперед фахівцем-ботаніком, Горянінов, разом з тим, приділяв увагу зоології і в 1837 р. випустив великий підручник (близько 800 сторінок) з зоології, побудований за принципом еволюції, починаючи з «середнього царства» (рослино-тварин) і кінчаючи ссавцями. У своїх творах Горянінов обстоював природну систему, виходячи з філогенетичних зв'язків між організмами. З системи тваринних організмів він виводив і людину, яка, за його словами, вінчає розвиток тваринного світу. В творах П. Ф. Горянінова є і певні недоліки, проте в той час його діяльність була великим досягненням у світовій науці.
Блискучим і талановитим виразником еволюційних ідей додарвінівської епохи був професор зоології Московського університету (40—50-і pp. XIX ст.) К. Ф. Рульє (1814—1858). Талановитий вчений розумів, що життя організмів, їх розвиток не можна уявити поза зовнішніми умовами, а тому й дослідження його носили комплексний характер. Внаслідок цього Рульє залишив цікаву спадщину в галузі геології, палеонтології, екології. Рульє розробляв найголовніші проблеми еволюції живої природи. На еволюційний процес він дивився як на процес постійних змін у живій природі, які виникають під впливом зовнішніх умов і закріплюються по спадковості. Для доказів еволюційного розвитку він користувався даними палеонтології, а також порівняльної анатомії і ембріології (тобто тими ж даними, якими згодом скористався і Дарвін). Однією з цікавих рис в діяльності Рульє було прагнення зв'язати науку з практикою, причому остання була для нього одним з важливих доказів розвитку тваринного світу.
Рульє підкреслював, що для виведення нових форм тваринних і рослинних організмів має велике значення догляд за цими організмами, бо лише цим шляхом можна закріпити по спадковості бажані для нас зміни. Ці ідеї Рульє перекликаються з вченням Мічуріна.
Особливо плодотворна діяльність Рульє розпочалась з 1842 p., коли він був призначений керівником кафедри зоології при Московському університеті. Рульє об'єднав навколо себе колектив наукових працівників і студентів університету. Свою наукову діяльність він розпочав глибокими і всебічними дослідженнями околиць Москви. 16 червня 1845 р. Рульє виголосив в університеті знамениту промову на тему «О животных Московской губернии», яку почав епіграфом з Овідія: «Пізнай спершу свою батьківщину, а потім мандруй». В результаті проведених ним дуже цікавих досліджень Рульє намалював картину московської фауни з еволюційних позицій, починаючи з найдавнішого періоду. Праці його в цій галузі є надзвичайно цінним вкладом у палеонтологію, а також в історію геології в Росії, хоч Рульє і не був геологом за фахом.
Для історії природознавства в Росії величезне значення має курс лекцій Рульє з загальної зоології, який, на жаль, повністю не був опублікований .
З позицій передової російської науки Рульє різко критикував зоологів Заходу, які не йшли далі опису зовнішніх ознак тварин за музейними експонатами і які стояли на позиціях теорії сталості і незмінності видів.
Серед російських еволюціоністів до Дарвіна Рульє займає перше місце. Він, подібно до Максимовича, був палким популяризатором передових ідей серед широких мас населення, його публічні лекції користувались величезним успіхом, за що царський уряд чинив значні перешкоди друкуванню його праць, а цензура нерідко свідомо перекручувала їх зміст. Передчасна смерть (Рульє помер на 43 році життя) обірвала плодотворну діяльність видатного вченого і перешкодила до кінця виявити його талант.
До блискучих попередників Дарвіна в Росії належить також учень Рульє Микола Олександрович Сєверцов (1827—1885). Один з найвидатніших зоологів-новаторів, Сєверцов є основоположником російської зоогеографії. Все своє життя він присвятив науковим дослідженням. Внаслідок численних експедицій (у Середню Азію, Уральську область, на Памір, в Сибір та ряд інших районів) Сєверцов зібрав надзвичайно цінний для науки матеріал. Але він був не лише збирачем матеріалу, а й умів його прекрасно узагальнювати. Під впливом Рульє вже в перших працях Сєверцова яскраво відбиті ідеї еволюції. Будучи переконаним еволюціоністом, він після виходу в світ праць Дарвіна став гарячим прихильником і пропагандистом дарвінізму.
До блискучих еволюціоністів додарвінівського періоду можна віднести і Л. С. Ценковського (1822—1887), який вперше довів єдність тваринного й рослинного світу. Л. С. Ценковський ще до виходу в світ славнозвісного твору Дарвіна «Походження видів» стояв на правильних позиціях в розумінні живої природи і її еволюційного розвитку, що відбивалось в його академічних і популярних лекціях та в деяких друкованих працях. Ценковський відомий як ботанік і бактеріолог (в Одеському університеті він відав кафедрою ботаніки), проте він зробив надзвичайно цінний вклад і в зоологію своїми дослідженнями найпростіших. До Ценковського в цій галузі науки був хаос у повному розумінні цього слова і саме Л. С. Ценковський поклав йому край. Він по праву вважається основоположником протистології як науки.
Із зарубіжних попередників Дарвіна особливої уваги заслуговує відомий французький вчений Жан-Батіст Ламарк (1744—1828). Ламарк був непримиренним противником метафізичного погляду на природу як незмінну і доводив, що в світі нема нічого сталого. Доказом змін рослинних і тваринних організмів для Ламарка була насамперед практика сільського господарства, а причину цих змін він бачив у зміні умов зовнішнього середовища. Саме цим Ламарк пояснював той факт, що в дикій природі відсутні численні форми рослинних і тваринних організмів, що розводяться людиною в умовах сільського господарства. Крім того, Ламарк вважав, що в утворенні нових форм організмів має значення і схрещування.Озброївшись переконливими доказами зміни рослинних і тваринних організмів в умовах сільського господарства, Ламарк цілком логічно прийшов до висновку, що і в природі протягом віків відбувались ці зміни (хоч і більш повільно) під впливом змін середовища, зв'язаних як з переміщенням організмів у просторі, так і з змінами, що відбувалися з часом у природі. Найпростіші організми, за Ламарком, самозародились з неживої природи, а вищі виникли в результаті еволюційного розвитку під впливом зовнішніх умов. Ті зміни, які виникають під впливом умов життя, успадковуються рослинними і тваринними організмами.
Ламарк цілком правильно вважав, що взаємодія тваринних організмів з середовищем є значно складнішою, ніж рослинних. В рослинному світі зміни зовнішнього середовища спричиняють зміни обміну речовин; у тварин же, де обмін має таке ж значення, реагування на зовнішні подразнення складніші, завдяки наявності м'язової та нервової систем. Функція органів тіла тварини набагато складніша і різноманітніша. Постійна дія того чи іншого органу тіла розвиває його, спричиняє ті чи інші зміни, тоді як послаблення або припинення його функцій може привести до протилежних змін і навіть до повного зникнення такого органу.
З еволюційного процесу Ламарк не виключив і людини, хоч свої думки з цього приводу він висловлював досить обережно, бо в ті часи ще небезпечно було одверто говорити про тваринне походження людини.
У розробці еволюційного вчення роль Ламарка досить велика. Він правильно зрозумів і оцінив значення проблеми видоутворення, а проблема еволюції ним висвітлювалась у повному обсязі. Разом з тим у вченні Ламарка є й значні недоліки. Борючись з метафізичними поглядами на живу природу, він сам не позбувся елементів цих поглядів. Не розуміючи розвитку живої природи як кількісно-якісних змін, Ламарк розглядав еволюцію лише як поступову кількісну зміну, він заперечував реальність видів, розглядав їх як категорію суб'єктивну, умовну. Є в еволюційній теорії Ламарка й елементи ідеалізму. Вимога організмами певних умов зовнішнього середовища у Ламарка набуває ідеалістичного характеру внутрішнього прагнення до розвитку, сили, що прагне до удосконалення організмів. Причиною згаданих недоліків був, з іншого боку, недостатній розвиток на той час науки, а з другого,— панування в науці метафізично-ідеалістичних поглядів на природу, які підтримувались панівними класами і церквою.
У зв'язку з цим, а також завдяки тому, що Ламарк не дав достатньо переконливих доказів для підтвердження своїх поглядів, його еволюційні ідеї не були визнані сучасниками і швидко забулись. Вчення Ламарка дістало високу оцінку лише після його смерті, з появою творів Дарвіна.
За часів Ламарка зоологія збагатилась новими досягненнями, зокрема в галузі анатомії тварин, в дослідженні нових форм тваринного світу тощо. У порівнянні з попередниками Ламарк чимало зробив у галузі систематики. Він вперше в науці поділив тваринний світ на дві великі групи: безхребетних і хребетних (йому належить і визначення поняття «безхребетні», чим він вніс певну ясність у цю, надзвичайно велику, групу тварин). Групу безхребетних Ламарк поділив на 10 класів: 1) інфузорії, 2) поліпи, 3) променяки, 4) черви, 5) комахи, 6) павукоподібні, 7) ракоподібні, 8) кільчаки, 9) вусоногі, 10) молюски. Система Ламарка була ще досить недосконалою, проте на той час його система була значним кроком вперед, а його поділ тварин на хребетних і безхребетних зберігся і до цього часу.
У розвитку порівняльної анатомії велика заслуга належала Жоржу Кюв'є (1769—1832), який збагатив цю науку цінними дослідженнями існуючих і викопних тварин. Кюв'є поділив тваринний світ на чотири великі групи, які згодом були названі типами: променеві, м'якунів, членистих і хребетних. Недоліком цього поділу було те, що група променеві являла собою штучну сукупність тварин, куди Кюв'є відносив відомих тоді найпростіших, губок, кишковопорожнинних, деяких червів та голкошкірих; до м'якунів він відносив і деяких голкошкірих, а до членистих — кільчастих червів. Проте головним недоліком наукової діяльності Кюв'є був його метафізичний погляд на живу природу, чим він тягнув науку назад, до Ліннея. Кюв'є вважав, що визначені ним типи чітко відмежовані один від одного і що між ними нема й не було жодних переходів.
Погляди Кюв'є щодо незмінності живої природи суперечили існуючим тоді ідеям про єдиний план будови тварин. Вони несумісні були з даними того часу про розвиток живої природи. Нарешті, вони суперечили і дослідженням самого Кюв'є в галузі порівняльної анатомії та палеонтології. Дані палеонтології говорять про те, що колись існували такі тварини, яких зараз немає, і що зараз існують такі, яких не було колись. Кюв'є прагнув пояснити це явище вигаданими катастрофами, під час яких тваринний світ повністю чи частково гинув, а на його місці з'являлись інші форми. Отже, якщо, за Ліннеєм, бог створив один раз живу природу, то за Кюв'є цей «акт творіння» повторювався багато разів.
Одним з попередників Дарвіна був видатний французький зоолог і порівняльний анатом Жофруа Сент-Ілер (1772—1844). Використавши дані своїх досліджень у галузі порівняльної анатомії та ембріології, Сент-Ілер висунув прогресивну для того часу ідею єдиного плану будови тваринного світу, яка зазнала нападок з боку Ж. Кюв'є та деяких інших реакційно настроєних вчених. Сент-Ілер визнавав, що в розвитку живої природи важливу роль відіграє середовище і припускав, що набуті зміни організми можуть передавати потомству.
Великим досягненням зоологічної науки другої половини XVIII і першої половини XIX ст. було виникнення ембріології. Важливо підкреслити, що ця наука склалась і найуспішніше розвивалась в Росії, її творцями були російські академіки К. Ф. Вольф (1733—1794), X. І. Пандєр (1794—1865) і К. М. Бєр (1792—1876).
Питанням ембріонального розвитку, як уже зазначалося, вчені цікавились дуже давно, але їх уявлення про цей розвиток було досить туманним. На питання, в який спосіб і під впливом чого відбувається формування ембріона, давались фантастичні відповіді, що не мали нічого спільного з дійсністю. Ще в XVII ст. склалась метафізично-ідеалістична теорія преформації, в якій відображались стародавні погляди на суть розвитку ембріона.
Теорія преформації була найбільш метафізичною і реакційною. З погляду преформістів статеві клітини являють собою готові дрібненькі організми і розвиток їх зводиться лише до розростання, тобто до кількісних змін. Одна група преформістів (овулісти), до якої належали відомі на той час дослідники Мальпігі, Сваммердам та ін., вважала, що такі зачатки є в яйці. Яйце, на їх думку, є оформлений організм, часток якого не видно, бо вони переплетені між собою, прозорі і переповнені водою. Розвиток організму з яйця зводиться до розплутування органів, звільнення їх від води і до росту. Інша група преформістів (анімальку-лісти) вважала, що носієм зачатків є сперматозоїди. До цієї групи належали Левенгук, Андрі, Гартсекер та ін. Згідно з їх поглядами сперматозоїд являє собою маленьку істоту; наприклад, сперматозоїд людини розглядався як маленька людина (гомункулюс). Деякі преформісти запевняли, що вони під мікроскопом бачили у сперматозоїдів голову, руки, ноги та інші органи тіла.
Якщо статева клітина являє собою готовий організм, а останній в свою чергу дасть потомство, то треба припустити, що в ньому є інші організми — гомункулюси значно менших розмірів і т. д. Організм являє собою щось подібне до системи коробочок, де у великій — лежить менша, у тій — ще менша і т. д. Так склалася теорія вкладень, що безпосередньо змикалась з біблійськими вигадками. За цією теорією численне потомство організму, що має з нього розплодитись, знаходиться в останньому в готовому вигляді. Отже, з позицій преформізму нічого було досліджувати індивідуальний розвиток організмів, бо й самий розвиток відсутній.
Проти реакційного метафізично-ідеалістичного преформізму рішуче виступив російський ембріолог К. Ф. Вольф. Уже в 1759 р. в своїй першій праці з ембріології Вольф піддав гострій критиці всіх попередніх ембріологів, починаючи з Арістотеля, і завдав нищівного удару преформізму. Вольф був захисником протилежного напряму — епігенезу, за яким зародок формується з матеріалу статевих клітин і розвивається. Вольф, звичайно, не знав докладно будови гамет, не знав, що відбувається під час запліднення, і в його вченні про ембріогенез є немало помилок; проте прагнення створити єдину теорію індивідуального розвитку тварин (онтогенезу), розкрити закони цього розвитку, а також нищівна критика преформістів були на той час великим досягненням. Вольф дав цінний описовий матеріал розвитку ембріонів, в якому було багато точних спостережень, що лягли потім в основу сучасної ембріології.
Виховані на традиціях Вольфа російські академіки XIX ст. Пандер і Бер створили метод дослідження ембріонального розвитку, глибоко вивчили цей розвиток і поклали початок ембріології як науки. Особливо велика заслуга в цьому напрямі належала К. М. Беру В особі цього видатного вченого поєднувались якості тонкого спостерігача і глибокого теоретика, що не боявся широких узагальнень і вмів їх робити. Своїми тонкими спостереженнями і переконливими фактами Бер завдав нищівного удару преформізму, а також викрив помилки епігенетиків у розумінні формування зародка. Він вперше описав яйцеклітину у ссавців і створив чітке уявлення про яйцеклітину та її значення. Бер створив вчення про зародкові листки, що для ембріології мало величезне значення. Класичні праці Бера «О происхождении яйца млекопитающих и человека» (1827) та двотомна «История развития животных» (1828 і 1837) були надзвичайно цінним вкладом у зоологічну науку.
Дарвін вважав Бера одним із своїх попередників і використав його праці для доведення еволюційного розвитку живої природи.
Розвиток зоології, як і всієї науки, супроводився жорстокою боротьбою двох протилежних світоглядів — матеріалізму і ідеалізму. Протягом середньовіччя мало місце неподільне панування церкви, що була опорою феодалізму, панування релігійних догм, на які повинна була рівнятись наука, що була служницею релігії. З поваленням феодального ладу був у значній мірі підірваний і авторитет церкви; вона перестала бути загрозою і перешкодою для вчених і науки, якою вона була раніше. Як протест проти авторитету церкви, проти середньовічних традицій і ідеалістичного світогляду народжується новий, матеріалістичний світогляд. Основоположником матеріалістичного погляду на природу в нові часи був Бекон (XVII ст.), який вважав єдино правильною наукою ту, що базується на спостереженнях і досвіді. Дальший крок вперед зробили французькі матеріалісти XVIII ст.
Механіцизм і метафізика, що панували в природознавстві, стали значною перешкодою для дальшого його розвитку. З іншого боку, все нові й нові відкриття в науці заперечували метафізично-ідеалістичні погляди на живу природу.
Проти метафізично-ідеалістичних концепцій у поглядах на живу природу рішуче виступили видатні російські вчені, починаючи з М. В. Ломоносова. Значним ударом по цих концепціях були також праці Ламарка і ряду інших дослідників. Проте остаточно метафізично-ідеалістичне коріння в біології було підірвано вченням Дарвіна, яким скріплено матеріалістичне розуміння живої природи. В. І. Ленін писав: «Дарвін поклав край поглядові на види тварин і рослин, як на нічим не зв'язані, випадкові, «богом створені» й незмінні, і вперше поставив біологію на цілком науковий грунт, встановивши змінність видів і наступність між ними».
Ч. Дарвін (1809—1882) розкрив закони розвитку живої природи, включаючи і людину, завдав смертельного удару по ідеалізму в живій природі. Заслуги Дарвіна перед біологією величезні, хоч і його вчення не було вільне від елементів обмеженості.
На виникнення еволюційних ідей у Дарвіна і розробку еволюційної теорії зробила великий вплив його кругосвітня подорож на кораблі «Бігль». Крім того, велику роль в цьому напрямі відіграли твори численних попередників Дарвіна, значні досягнення в галузі рослинництва і тваринництва, а також нові досягнення в науці взагалі і біології зокрема. Після повернення з мандрівки Дарвін протягом 22 років невтомно працював над питанням еволюційного розвитку живої природи, наслідком чого в 1859 р. вийшла його славнозвісна праця «Походження видів», в якій він дав переконливі докази еволюційної теорії. Мінливість організмів Дарвін довів насамперед фактами з практики сільського господарства. Удосконалення культурних форм рослинних і тваринних організмів базується на таких властивостях, як мінливість організмів під впливом умов життя і закріплення набутих змін по спадковості, та провадиться способом добору чи селекції таких організмів, що мають бажані для людини властивості.
Добір, що провадиться людьми в практиці сільського господарства, Дарвін назвав штучним добором. Він встановив також, що організми змінюються не лише в умовах сільського господарства, а й у природі, де добір зв'язаний із збереженням форм, найбільш пристосованих до умов. Цей процес Дарвін назвав природним добором.
У теорії Дарвіна блискуче матеріалістичне пояснення дістало явище «доцільності» в живій природі, що було до Дарвіна опорою віталізму і містики. Дарвін довів, що доцільність в органічному світі відносна і є наслідком пристосування організмів до зовнішніх умов; рослинні і тваринні організми пристосувались лише до певних умов, до певного способу життя. Суть теорії Дарвіна викладена досить ясно ще в одній його праці — «Изменение животных и растений в домашнем состоянии» (1868), в якій дані докази мінливості організмів і закріплення набутих змін по спадковості.
Із загального еволюційного процесу Дарвін не виключав і людини, що відбито в його праці «Походження людини» (1871). Цим твором Дарвін завдав нищівного удару теологічним вигадкам про божественне походження людини і показав (до того з достатньою переконливістю), що людина вийшла з тваринного світу.
Отже, відкинувши з усією рішучістю ідеалістичні пояснення еволюційних процесів, Дарвін дав матеріалістичне обґрунтування розвитку живої природи і рушійних сил цього розвитку; його вчення про природний і штучний добір є матеріалістичною теорією походження організмів, воно поклало початок науковій біології. Саме тому вченню Дарвіна була оголошена жорстока боротьба з боку реакційних вчених і духівництва.
Вчення Дарвіна з великим піднесенням і високою оцінкою було зустріте прогресивними вченими і особливо вченими Росії, де дарвінізм знайшов сприятливий грунт для дальшого розвитку. До вищого рівня вчення Дарвіна було піднесено радянськими біологами. Теорія Дарвіна дістала високу оцінку. Так, К. Маркс у своєму листі Лассалю (січень 1861 р.) писав про книгу Дарвіна «Походження видів»:
«... Дуже значна праця Дарвіна, вона годиться мені як природничо-наукова основа історичної боротьби класів». Ф. Енгельс у промові на могилі Маркса, порівнюючи значення теорії Дарвіна з вченням Маркса, говорив: «Подібно до того як Дарвін відкрив закон розвитку органічного світу, так Маркс відкрив закон розвитку людської історії».
Проте, даючи високу оцінку дарвінізму, класики марксизму-ленінізму відмічали і наявність у дарвінівському вченні певних недоліків.
Говорячи про них, треба мати на увазі час, в який жив і працював Дарвін, і не вписувати до списку його помилок те, чого він не завершив, або те, що йому було не під силу вирішити. До того ж треба пам'ятати, що й сам Дарвін пройшов певну еволюцію в своїх поглядах на живу природу, а тому не слід робити наголосів на помилкових твердженнях, від яких Дарвін згодом відмовився.
Не можна сказати, як інколи це роблять, що у вченні Дарвіна випадають якісні зміни і що він стояв на метафізичних позиціях. Сама суть вчення Дарвіна говорить про розвиток живої природи в діалектико-матеріалістичному, а не метафізичному розумінні. Адже якісна визначеність тих чи інших явищ встановлюється шляхом визначення властивих їм особливостей, що відрізняють ці явища від інших. Властивості і якості речей не відмежовані непрохідною прірвою, а становлять діалектичну єдність. Дарвін же добре розумів, що одні види відрізняються від інших властивими їм особливостями, тобто з учення Дарвіна з достатньою ясністю випливає (якщо він про це і не писав), що розвиток супроводиться якісними змінами. Що ж до висловлення Дарвіна про вид, як категорію, вигадану для зручності, то це лише невдале висловлення Дарвіна, і подібне розуміння видів зовсім не випливає з його вчення, зокрема з його праці «Походження видів» (де вид розглядається як категорія об'єктивна, що існує незалежно від нашого бажання). Отже, не слід зводити вчення Дарвіна до тих чи інших недоліків або невдалих висловлень (як це роблять неодарвіністи різних мастей), а необхідно його розвивати, використовуючи сучасні досягнення біології.
Енгельс відмічав в «Анти-Дюрінгу», що Дарвін менше приділяв уваги причинам розвитку і більше — формі, в якій закріплюються його наслідки. Тому й зрозуміло, що рушійні сили розвитку живої природи досліджені Дарвіном не всебічно. Проте було б помилкою погодитись з твердженням, яке інколи можна почути, ніби Дарвін не розумів ролі зовнішніх умов у розвитку живої природи. Безумовно, він не всебічно дослідив роль зовнішніх умов, але аж ніяк не відкидав великого значення цього чинника. Не кому іншому, як Дарвіну, належить правильне пояснення походження статі і ролі схрещення віддалених форм, що він і пояснив впливом умов розвитку.
Дарвінові було властиве перебільшування ролі того чи іншого чинника в розвитку живої природи. На це звертав увагу ще Енгельс, який в «Анти-Дюрінгу» писав: «Дарвін, дійсно, приписував при цьому своєму відкриттю надмірно широку сферу діяння, він надавав йому значення єдиної підойми в процесі зміни видів і знехтував питанням про причини індивідуальних змін, що повторюються, заради питання про форму, в якій вони стають загальними. Це — хиба, яку Дарвін поділяє з більшістю людей, що дійсно посувають науку вперед».
В ті часи, коли Дарвін працював над книгою «Походження видів», багато явищ у живій природі і зокрема в тваринному світі були ще неясними. Так, наприклад, бракувало глибоких досліджень з питань переходу від найпростіших до багатоклітинних організмів, від двошарових — до тришарових, від безхребетних — до хребетних. Ці прогалини в зоологічній науці ліквідовано завдяки блискучим дослідженням великих російських учених — І. І. Мечникова та О. О. Ковалевського, які були гарячими прихильниками вчення Дарвіна і творчо розвинули його далі. Праці цих учених з питань розвитку безхребетних і нижчих хордових були підкріпленням еволюційної теорії і дальшим її розвитком. Крім того, вони були продовженням ембріологічних досліджень основоположників ембріології — петербурзьких академіків Вольфа, Пандера і Бера. Своїми дослідженнями Мечников і Ковалевський поклали початок порівняльній і еволюційній ембріології.
РОЗДІЛ 3
РОЗВИТОК ЗООЛОГІЇ В 20 СТОЛІТТІ
Ім'я О. О. Ковалевського (1840—1901) стоїть серед найвидатніших імен учених світу, а його класичні праці з зоології і, зокрема, ембріології та порівняльної фізіології створили цілу епоху. Своїми дослідженнями О. О. Ковалевський розв'язав багато важливих питань, дав незаперечні факти, що стверджували теорію розвитку живої природи, а також накреслив шляхи для дальшого розвитку біології.
Наукова діяльність О. О. Ковалевського була багатогранною. Значна кількість його досліджень присвячена порівняльній ембріології. На підставі дослідження ембріонального розвитку представників різних класів тваринного світу Ковалевський довів, що різні процеси цього розвитку у різних тварин характеризуються певною єдністю, що свідчить про єдність у походженні тваринного світу. Своїми працями він переконливо довів значення еводюційно-ембріологічного методу у виявленні генетичних зв'язків між представниками різних груп тварин. Разом з тим О. О. Ковалевський зробив видатні дослідження і в ряді інших галузей зоологічної науки — порівняльної анатомії і фізіології, фауністики, зоогеографії.
Т. І. Мечников (1845—1916) золотими літерами вписав славні сторінки у вітчизняну і світову науку. Мечников був на той час одним з найвидатніших прогресивних діячів матеріалістичної науки і борцем проти реакції в галузі ідеології та політики. Наукова діяльність його була надзвичайно багатогранною і охоплювала різні галузі зоології, мікробіології, медицини, антропології.
Мечникова вважають основоположником біологічного методу боротьби з шкідниками сільського господарства. Дослідивши ембріональний розвиток кишковопорожнинних, Мечников створив переконливу теорію походження багатоклітинних тварин. Йому належить відкриття внутрішньоклітинного травлення, явища фагоцитозу у вищих істот, а також створення першої в світі науково обґрунтованої теорії імунітету (фагоцитарна теорія імунітету Мечникова).
Разом з Ковалевським, Мечников є основоположником порівняльної та еволюційної ембріології. Своїми ембріологічними дослідженнями ці вчені розвинули далі (після Бера) вчення про зародкові листки, довели загальне їх значення для різних груп тварин і показали єдність у походженні і розвитку тваринного світу. Мечников і Ковалевський накреслили, разом з тим, шляхи для дальших досліджень. їх дослідження продовжували і творчо розвивали В. В. Заленський, М. В. Бобрецький, В. М. Ульянін, М. Ф. Кащенко, Д. Д. Педашенко та ін.
Великий вклад у дарвінізм зробив також В. О. Ковалевський, що є засновником еволюційної палеозоології. Слід відзначити, що В. Ковалевський був другом Дарвіна та видавав його твори російською мовою.
Вчення Дарвіна зробило вплив і на дальший розвиток фізіології. Першим фізіологом у світі, який активно відстоював і розвивав далі революційну суть дарвінізму, був батько російської фізіології Іван Михайлович Сєчєнов (1829—1905). Сєченов, світогляд якого почав формуватись під впливом революційного руху 40—60-х років XIX ст., спрямував розвиток російської фізіології по самостійному і, головне, науково-правильному шляху, по якому успішно повів її далі його кращий учень і послідовник І П. Павлов. І. М. Сєченов перший в історії фізіологічної науки приступив до дослідження діяльності головного мозку, зв'язаної з явищами свідомості, а це до Сєченова вважалось забороненою для експериментів зоною і могло лише бути об'єктом міркувань для психологів і теологів. Своїми дослідженнями Сєченов переконливо довів, що психічна діяльність, так само як і діяльність інших органів тіла, підпорядкована законам природи і що в її основі лежать матеріальні фізіологічні процеси. Цим він завдав смертельного удару по ідеалістичному світогляду в біології і по ідеалістичній буржуазній філософії взагалі. Сєченов експериментально довів, що матеріалізм є єдино науковим світоглядом, сумісним з природознавством, і його матеріалізм є органічною складовою частиною російської передової філософії минулого століття.
У XIX та на початку XX ст. російські вчені значно збагатили зоологічну науку і в галузі дослідження найпростіших. У цьому напрямі величезна заслуга належить Ценковському.
Дослідженням найпростіших заслужено вславився професор Петербурзького університету В. Т. Шевяков, який є автором багатьох праць і засновником першої в Росії школи протистологів. Цінний вклад у цю галузь зоології зробили і такі дослідники, як О. О. Коротнєв, С. І. Метальников та ін.
Особливо великі заслуги належать нашим вітчизняним вченим у дослідженні паразитичних найпростіших. Так, Ф. О. Лєш (Петербург) вперше описав дизентерійну амебу (1875), поглядав її будову під мікроскопом, вивчав особливості дії дизентерійної амеби на організм людини. В. І. Афанасьєв вперше побачив збудника малярії (1879), а Д. Л. Романовський вперше точно описав малярійного плазмодія (1889—1891), розглянув особливості його будови, вивчав розвиток та життєвий цикл. В. Я. Данилевський відкрив плазмодія в крові птахів (1884), розглядав клітини крові в мікроскоп, виявив зміни в клітинах крові при дії плазмодію, його класичні праці про кровопаразитів є великим вкладом у вітчизняну і світову науку. Військовий лікар П. Ф. Боровський відкрив збудника східної виразки (пендинки). Велику роботу по дослідженню найпростіших — паразитів тварин провели Й. А. Порчинський, Ф. Г. Попов, B. Л. Якимов, Є. І. Марциновський та ін. Ці вчені займалися вивченням особливостей життєдіяльності, будови, життєвих циклів, причин зараження та дії на вищі організми паразитичних найпростіших.
Протягом XIX і початку XX ст. російські вчені зробили надзвичайно цінний вклад і в інші ділянки зоологічної науки — систематику, фауністику тощо. Так, наприклад, внаслідок різних експедицій було зібрано цінний матеріал, що збагатив вітчизняну і світову науку.
Велике значення мали експедиції, що організовувались Академією наук, в яких брав участь видатний російський вчений академік К. М. Бєр, а також Московським товариством дослідників природи, в яких брали участь М. О. Сєверцов, А. П. Богданов, О. П. Федченко, C. Г. Карелін та ін.
Невмирущою славою вкрили себе експедиції Російського географічного товариства, очолювані М. М. Пржевальським. Заслуженою славою користується П. П. Семенов-Тян-Шанський, що перший обслідував Тянь-Шань.
Великі заслуги належать В. І. Мочульському: цей ентузіаст-природодослідник, крім вивчення тваринного світу різних областей Росії, об'їздив майже весь світ, наслідком чого зібрав величезну колекцію комах.
У дослідженні фауни морів велику роль відіграли біологічні станції. Серед них найважливішими були: Севастопольська, відкрита в 1871 р. (засновником її був О. О. Ковалевський); станція на Глибокому озері під Москвою, очолювана М. Ю. Зографом, відкрита в 1891 р.; Мурманська на чолі з К. М. Дерюг і ним, відкрита в 1896 p., і багато інших.
Особливо бурхливого розквіту набув у нашій країні розвиток зоології (як і інших наук) після Великої Жовтневої соціалістичної революції. Лише в нашій країні — оплоті миру і прогресу — наука, в тому числі і зоологія, може розвиватись цілком вільно, базуючись на єдино науковому світогляді, яким є діалектичний матеріалізм.
Академік І. П. Павлов вперше довів, що організм вищих тварин і людини — це єдине ціле, і провідна роль у регуляції всіх фізіологічних процесів належить нервовій системі. Павлов дав матеріалістичне пояснення процесів мислення, поставив фізіологію на цілком науковий грунт.
Вітчизняні вчені-біологи дуже багато зробили в справі дослідження найпростіших. Так, В. О. Догель, Л. К. Лозина-Лозинський, В. Семєнов, Л. Жінкін, Г. Ізюмов, Г. Роскін та багато інших докладно вивчили процеси живлення і травлення у багатьох найпростіших. Д. М. Насонов, Т. Боєва-Петрушевська вивчили будову і функцію скоротливих вакуолей. Досить цікавими були дослідження Б. Кедровського (1931—1942), який описав у плазмі сегрегаційний апарат, в якому відкладаються речовини, а також показав різноманітність шляхів надходження в клітину речовин, залежно від їх хімічної природи, електричної наснаги тощо. Багатьма дослідниками вивчені процеси інцистування найпростіших і т. ін.
Надзвичайно велику цінність становлять дослідження наших вчених і в галузі систематики, фауністики та екології найпростіших. Так, фундаментальним твором по паразитичних амебах є праця Г. В. Епштейна; про радіолярій велику монографію, написану на основі власних досліджень, видав В. Т. Шевяков (1926); по дослідженню форамініфер велика робота проведена 3. Г. Щедріною (1936—1948), в результаті чого опубліковано ряд цікавих праць.
В дослідженні джгутикових (як вільноживучих, так і паразитичних) велика заслуга належить В. Л. Якимову, В. О. Догелю, О. А. Коршикову, В. Г. Богорову та ін. Про інфузорій Байкалу видана фундаментальна монографія Н. С. Гаєвської (1933). По дослідженню фауни найпростіших грунту надзвичайно цінними є праці В. О. Догеля, Д. М. Засухіна, Н. Кабанової, А. Бродського та ін.
У галузі порівняльної анатомії можна відмітити заслугу багатьох видатних радянських вчених і зокрема О. М. Сєверцова, В. О. Догеля та В. М. Беклемішева.
Професор Ленінградського університету В. О. Догель (1882—1955) був видатним зоологом, ім'я якого добре відоме вченим і за межами нашої вітчизни. Крім численних досліджень у галузі зоології безхребетних, що є цінним вкладом у вітчизняну і світову науку, він створив кілька широко відомих підручників та посібників.
Дуже цінними є наукові дослідження В. М. Беклемішева. Його підручник «Основи сравнительной анатомии беспозвоночных», відзначений Державною премією, кращий у світовій літературі.
Радянські зоологи зробили значний крок уперед і в галузі дальшого розвитку ембріології тварин. У цій галузі насамперед треба відмітити велику заслугу професора П. П. Іванова, який створив фундаментальну працю «Руководство по общей и сравнительной эмбриологии», до якої входять і надзвичайно цікаві його особисті дослідження. Цінним вкладом в ембріологію є оригінальна книга професора О. О. Захваткіна «Сравнительная эмбриология низших беспозвоночных», за яку автор був удостоєний Державної премії.
О. О. Захваткіну належить велика заслуга в розробці питань боротьби з комахами-шкідниками, зокрема з комірними кліщами. Це питання було мало розроблено і вважали, що існує три види комірних кліщів, які живуть лише в приміщеннях. Дослідженнями Захваткіна встановлено, що їх існує кілька десятків видів, які трапляються і в польових умовах. Всі ці відкриття дали змогу розробити дійові заходи боротьби з комірними кліщами.
Великі досягнення здобуті радянськими дослідниками і в галузі експериментальної зоології. Поклавши в основу діалектичний матеріалізм як єдино науковий світогляд, радянські експериментатори досягли великих успіхів у дослідженні розмноження тварин, їх росту, процесів регенерації і трансплантації, вікової фізіології і т. д.
Радянські вчені зробили неоціненний вклад і в таку галузь природознавства, як зоогеографія. Одним з видатних учнів і послідовників відомого російського зоогеографа-еволюціоніста М. О. Сєверцова (1827— 1885) є М. О. Мензбір (1855—1935). Великою заслугою Мензбіра є докладне зоогеографічне районування території Європейської частини СРСР і вдала спроба змалювати історію тваринного світу тієї частини СРСР, починаючи з еоцену.
Блискучим послідовником Сєверцова і учнем Мензбіра був П. П. Сушкін (1868—1928), який глибоко поєднував екологічний та історичний підхід до розв'язання проблем зоогеографії.
А. П. Семенов-Тян-Шанський (1868—1942) розробив схему поділу палеарктичної області.
Заслуга в створенні зоогеографічної характеристики наших морів та в розробці історії їх фауни належить С. О. Зєрнову, М. М. Книповичу, Л. С. Бєрг та ін.
Завдання вченого полягає не лише в пізнанні оточуючого світу, а й у зміні його в потрібному для нас напрямі. Важливим завданням зоологів є, наприклад, реконструкція суходільної, прісноводної і морської фауни. І наші дослідники добилися блискучих наслідків у цій галузі. За приклад візьмемо праці Л. О. Зенкевича та його співробітників по перенесенню з Азовського моря в Каспійське поліхет (нереїс). Це перенесення зроблено з метою збагатити Каспій харчовою базою для такої високоцінної риби, як осетрові. Ці спроби увінчались блискучим успіхом. Подібних прикладів можна було б навести велику кількість.
В галузі прикладної зоології радянські вчені зробили неоціненний вклад у вітчизняну і світову науку. Так, після Великої Жовтневої соціалістичної революції паразитологічна наука, в галузі якої вітчизняні вчені завжди вели велику роботу, досягла в нашій країні особливо високого рівня.
Найбільші заслуги серед радянських гельмінтологів належать К. І. Скрябіну. Він є основоположником радянської школи гельмінтологів, організатором першої в світі паразитологічної кафедри, вихователем великої армії спеціалістів.
У 1920 р. Скрябін розпочав свою діяльність в спеціальній лабораторії, яка згодом перетворилась у Всесоюзний інститут гельмінтології, що тепер носить ім'я його основоположника — К. І. Скрябіна. На пропозицію Скрябіна в різних ветеринарних інститутах і на відповідних факультетах відкрито кафедри паразитології і гельмінтології. Скрябін організував численні експедиції, в яких брало участь багато видатних спеціалістів нашої країни. В результаті цих експедицій відкрито багато нових паразитичних форм, виявлено вогнища небезпечних паразитів та вжито заходів для їх ліквідації, зібрано надзвичайно багатий фауністичний матеріал, що дало можливість організувати найкращий в світі гельмінтологічний музей. Значно розвинені питання епідеміології і епізоотології, намічено і здійснено чимало профілактичних заходів. Експедиційні обстеження населення і тварин різних районів СРСР дали можливість скласти карту поширення гельмінтозів людини і тварин та розробити заходи для ліквідації захворювань тощо.
Скрябіним і його учнями написано дуже багато цінних праць з паразитології. Велике значення, наприклад, має багатотомна праця Скрябіна «Трематоди животных и человека», яка була відзначена Державною і Ленінською преміями.
Велика заслуга в розвитку паразитології належить Герою Соціалістичної Праці акад. Є. Н. Павловському, який користується заслуженою славою не лише в СРСР, а й далеко за межами нашої країни. В його особі ми маємо відданого борця за прогрес в науці, палкого патріота нашої соціалістичної Вітчизни. Він є видатним учнем М. О. Холодковського, під керівництвом якого розпочав свої дослідження.
Павловський, як і Скрябін, створив славну радянську школу паразитологів, виховав велику армію фахівців, згуртував навколо себе багатьох спеціалістів Радянського Союзу. Особливо велика заслуга Павловського — в дослідженні членистоногих і зокрема павукоподібних як перенощиків захворювань. Під його керівництвом проведено понад 100 комплексних паразитологічних експедицій (Кавказ, Крим, Середня Азія, Сибір, Далекий Схід, Іран). Ці експедиції мають величезне теоретичне і практичне значення; вони дали можливість глибоко і широко вивчити паразитофауну, перенощиків захворювань, вогнища різних захворювань тощо. Капітальна двотомна праця Є. Н. Павловського «Руководство по паразитологии человека» відзначена Державною премією. За наукову працю, присвячену вивченню трансмісивних хвороб, він удостоєний Ленінської премії.
Вчення про перенощиків заразних захворювань, що було заложене Г. М. Мінхом, успішно розвивають Є. Н. Павловський і його учні. Ними написано багато робіт з паразитології. За надзвичайно важливі праці, присвячені вивченню енцефаліту, академік Павловський удостоєний Державної премії.
Широко відомі паразитологічні дослідження В. О. Догеля та його учнів, особливо в галузі екологічної паразитології. У цьому напрямі школі Догеля належить провідна роль не лише в СРСР. Зокрема, велика заслуга радянських вчених у вивченні паразитів прісноводних і морських риб, але цим, звичайно, не вичерпуються дослідження Догеля і його учнів: їх праці з питань паразитології багатогранні.
Величезна заслуга належить нашим вченим і в дослідженні паразитичних найпростіших та в організації боротьби із захворюваннями, які спричиняються ними. У цьому відношенні необхідно відмітити великі заслуги В. Л. Якимова, праці якого є цінним вкладом у ветеринарну протистологію. Його фундаментальна книга «Болезни сельскохозяйственных животных, вызываемые простейшими» (1934), в яку увійшли численні праці його особисто і його учнів по різних групах найпростіших, є цінним посібником для студентів і для фахівців.
У розробці проблеми амебіозу велика заслуга належить Г. В. Епштейну. Книга Г. В. Епштейна «Патогенные простейшие, спирохетм и грибки» (1931) є дуже цінним посібником із загальної та медичної протистології. Глибокі дослідження шкіряного і внутрішнього лейшманіозу, проведені В. Л. Якимов и м, Н. І. Латишевим та ін., мають велике значення як для вивчення лейшманіозу, так і для вироблення заходів боротьби з ним.
У дослідженні паразитичних найпростіших та в справі організації боротьби з хворобами, що ними спричинюються, особливо велика заслуга перед вітчизняною і світовою наукою належить Є. І. Марциновському. Марциновський свою плодотворну діяльність, зокрема по дослідженню збудника малярії, розпочав ще перед Великою Жовтневою соціалістичною революцією, але особливо великого розмаху його дослідження набули за часів Радянської влади. Марциновський залишив понад 200 друкованих праць, більшість з яких присвячені патогенним найпростішим. Він є засновником російської тропікології, організатором Інституту протозойних захворювань і хіміотерапії (зараз Інститут малярії, медичної паразитології та гельмінтології Міністерства охорони здоров'я СРСР), засновником Інституту тропічної медицини у Москві та Таджикистані, організатором численних експедицій по вивченню найпростіших.
Цінний вклад у паразитологічну науку зробили паразитологи України (зокрема київські паразитологи під керівництвом дійсного члена АН УРСР проф. О. П. Маркевича). Важливу дослідницьку роботу в галузі паразитології, і зокрема гельмінтології, провадять вчені учбових і науково-дослідних закладів Одеси, Харкова, Дніпропетровська, Львова, Сімферополя.
Для успішного розвитку різних біологічних наук надзвичайно велике значення має біохімія. За часів Радянської влади виховано немало видатних біохіміків, які збагатили цю галузь біології блискучими відкриттями.
Важливе наукове і практичне значення має генетика. Без глибокого розуміння законів мінливості і спадковості ми не можемо успішно керувати розвитком рослинних і тваринних організмів, вирощувати нові сорти рослин і породи тварин. Тому дальший розвиток генетики є одним з важливих завдань радянської біології.
У розвитку зоології і в підготовці зоологічних кадрів велику роль відіграють численні учбові і наукові заклади, в яких працюють видатні вчені нашої країни.
На Україні визначне місце в розвитку зоологічної науки належить Інституту зоології, Інституту гідробіології, Інституту південних морів, що входять до складу Академії наук України, зоологічним та гідробіологічним кафедрам Київського, Одеського, Харківського, Львівського, Дніпропетровського, Чернівецького та Ужгородського Державних університетів, зоологічній кафедрі Кримського педагогічного інституту.
Проте, вивчаючи біохімічні і біофізичні процеси, слід розглядати їх у взаємозалежності і зв'язку з іншими процесами, що відбуваються в організмі, пам'ятати про діалектичну єдність організму.
Дальше небувале піднесення науки, підготовка висококваліфікованих кадрів тісно зв'язане з завданнями розгорнутої побудови сучасної європейської держави. Нема сумніву в тому, що вчені, в тому числі і біологи, з честю справляться з цими завданнями.
Кожна з наук, що входить до складу біології, має свої видатні історичні досягнення. Певний період характеризується посиленим вивченням певних явищ, закономірностей будови та розвитку тваринних організмів.
Період від 19 до 21 століття характеризується значною кількістю досліджень та відкриттів вчених-зоологів. Перша половина ХІХ століття характеризується розвитком досліджень еволюційного походження тварин. У другій половині XIX ст. завдяки відкриттям Ч. Дарвіна провідним стає історичний метод. Із його впровадженням у біології відбулися докорінні якісні зміни. Біологія в XIX ст. стала наукою про процеси, походження і розвиток предметів і про зв'язки, що об'єднують процеси природи в одне велике ціле. Історичний метод вийшов за межі методу дослідження. Він став фундаментальним еволюційним принципом, на основі якого відбулася перебудова біологічних наук. На цьому етапі історичний принцип виступає основою вивчення явищ життя на всіх рівнях організації живого.
На початку XIX ст. набувають значного розвитку дослідження в галузі порівняльної анатомії, ембріології та фізіології, розвиваються експериментальні методи дослідженнь. За допомогою експерименту дослідник втручається в хід процесів чи явищ, вносить певні зміни. На відміну від описового й порівняльного методів, що ґрунтуються на спостереженні, експеримент дає змогу цілеспрямовано вивчати явища в умовах, які можна обчислювати кількісно та якісно, а також відтворювати їх у разі потреби.
На початку ХХ століття вчені збагатили науку в галузі дослідження найпростіших, особливого значення набувають дослідження паразитичних найпростіших.
Протягом ХІХ і початку ХХ століття вчені зробили цінний вклад в розвиток систематики та фауністики.
В середині XIX ст. російськими вченими К.Ф. Рульє (1814-1858) та М.О. Сєверцовим (1827-1885) були закладені основи екології тварин як науки. Швидкого розвитку екологія тварин набула в другій половині XIX та у XX ст. Особливо великий внесок у її розвиток здійснив Д.М. Кашкаров.
У галузі екологічної паразитології працювали В.О. Догель, В.М. Беклемішев, Є.Н. Павловський; екологічної ентомології Г.Я. Бей-Бієнко, Г.О. Вікторов, О.С. Мончадський, В.П. Васильєв. Екологію водних тварин досліджували CO. Зернов, Л.О. Зенкевич, ґрунтових - М.С. Гіляров. У галузі екології хребетних значних успіхів досягли С.І. Огньов, Б.С. Виноградов, В.Є. Соколов, С.П. Наумов; у популяційній екології - С.С. Шварц та ін. О.П. Маркевич очолив школу українських паразитологів-екологів, В.В. Станчинський - біоценолог і орнітолог, активний діяч заповідної справи й охорони природи, першим прийшов до ідеї створення біосферних заповідників і проведення в них моніторингу.
1. Азимов А. Краткая история биологии. – М.: Мир, 1967. – 175 с.
2. Зверев И.Д. Книга для чтения по зоологии. — М.: Просвещение, 1971. – 305 с.
3. Жизнь животных: В 6-ти томах. – М.: Просвещение, 1985. – 576 с.
4. Книга для читання по зоології.: Посібник для вчителів. – К.: Наукава думка, 1985. – 290 с.
5. Книга для чтения по зоологи. – М.: Просвещение, 1986. – 285 с.
6. Ковальчук Г.В. Зологія з основами екології. – Суми: ВТД „Університетська книга”, 2003. – 592 с.
7. Савчук М.П. Зоологія безхребетних. – К.: Вища школа, 1965. – 503 с.
8. Согур Л.М. Зоологія. Курс лекцій. – К.: Фітосоціоцентр, 2004. – 308 с.
9. Фауна України: В 40 томах. Редк. Топачевський В.А. та ін. – К.: Наукава думка, 1985. – 450 с.
10. Шабатура М.Н., Матяш Н.Ю., Мотузний В.О. Зоологія. 7 кл. — К.: Генеза, 1997. – 130 с.
11. Щербак Г.Й. Зоологія безхребетних. Кн. 1-3. – К.: Либідь, 1995. – 300 с.
|
