РЕФЕТ
Моральне самопізнання особистості, його умови та способи здійснення
Співвідношення між самосвідомістю та самопізнанням у філософській літературі трактується по різному: одні автори у самопізнанні бачать лише умову самосвідомості, інші – лише його результат, а треті зовсім не згадують здібність самопізнання у зв`язку з діяльністю самосвідомості.
У „Словнику з етики” самопізнання не розглядається ні в окремій статті, ні в контексті аналізу моральної самосвідомості, самооцінки, самоконтролю, самовиховання. Між тим, ряд філософів, етиків, психологів (Р.Д.Азимова, А.Г.Спіркін, І.І.Чеснокова та ін.) характеризують самопізнання як одну з провідних функцій самосвідомості особистості. Дійсно, усяке знання є ідеальна форма існування світосприйняття, адже „щось виникає для свідомості остільки, оскільки воно знає це щось. Знання є його єдине предметне відношення”[21,14]. Отже, і знання суб`єкта про його власний соціальний статус, внутрішні потенції та зовнішні акції є найважливіший спосіб функціонування його самосвідомості. Самосвідомість не тотожна самопізнанню, як вважав Декарт, та не є її передумовою, як стверджував Кант. Самосвідомість у вигляді знання суб`єкта про себе безпосередньо зумовлена розумовою діяльністю, спрямованою на нього самого, виступаючи як пізнавальна самосвідомість. З іншого боку, самопізнання передбачає певний рівень самосвідомості, в якій особистість виділяє себе в якості предмета пізнання.
Моральне самопізнання Сократ, Платон, Монтень, Локк, Кант, Гегель розглядали як найважливіший обов’язок та цілком здійсненне завдання кожної особистості. Його специфіка виявляється не стільки в психологічних механізмах, загальних для всіх видів самопізнання, оскільки в змісті, що відображає в нормативно-ціннісному ракурсі положення особи в системі моральних відносин, характер її моральної діяльності, моральні якості, вчинки, їх мотиви та ін. Самопізнання – одна з основних форм виявлення та засіб збагачення, розвитку моральної самосвідомості. Необхідність в ньому зумовлена суспільною необхідністю в оптимальній регуляції кожною людиною своєї моральної діяльності на основі достатньо повної та вірної інформації не лише про навколишнє середовище (його моральних наказів, очікувань, санкцій), але і про себе самого(свої моральні обов’язки та права, спонуки та дії, моральний склад).
Осягаючи своє моральне буття (сутність) через призму соціально належного, ми досягаємо успішної моральної самоорієнтації, адекватного саморозкриття та самовизначення у суспільстві. Зрозуміло, що наші моральні можливості повністю реалізуються лише у добро. Але і ,пізнаючи себе, ми стаємо все більше доброчесними, стверджували Сократ, Платон, Монтень, Спіноза, Локк, Руссо. Моральне самопізнання не лише необхідне, але і цілком можливе, оскільки його предмет - моральне Я – стає об`єктивною та суб`єктивною реальністю для самосвідомої особистості. Разом з тим цей процес досить складний та суперечливий. Айріс Мердок у дусі неопозитивізму констатувала „одвічну суперечність між пізнанням самого себе, яке нам дається в об`єктивних самоспостереженнях, та відчуттях власного „Я”, що здобувається суб`єктивно; суперечність, через яку, мабуть, збагнення істини, взагалі, неможливе. Самопізнання надміру абстрактне, самовідчуття надміру особисте, запаморочливе. Можливо, якась цільна уява, своєрідний геній моралі змогли б прояснити його як функцію вищої та загальнішої свідомості...”[123,128].
Дійсно, самопізнання відрізняється своєрідним сполученням об`єктивного та суб’єктивного, конкретного та абстрактного, одиничного та загального, чуттєво-емоціонального та логічно-раціонального. Найважче – пізнати самого себе, попереджував Фалес, а Бекон уточнював: „У всякому разі необхідно докласти не менше, а то й швидше і більше для того, щоб отримати про самих себе, а не лише про інших, детальні та правильні уяви” [20,476]. Важкість ця, очевидно, в тому, що суб`єкт пізнання одночасно є об`єктом для себе, а це неминуче породжує небезпеку суб`єктивізму в дослідженні та поясненні своїх помислів, переживань, вчинків та якостей. Моральне самопізнання не може бути безпристрасно-об’єктивістським, так як власна особистість представляє особливу зацікавленість для суб`єкта, тим більше, коли питання постає щодо її моральної цінності. Водночас воно повинно бути неупередженим та спрямоване на досягнення об`єктивної істини. „Щоб об`єктивно осягнути свої переживання, необхідно не реєструвати лише те, що безпосередньо дане у видіннях свідомості, а відкритими очима поглянути на свою реальну життєву позицію, якою зумовлені ці переживання, та усвідомлювати себе в ній. Це часто питання не лише інтелектуальної, але й моральної чесності та моральної мужності” [150,40].
Пізнавальний інтерес до власної особистості зумовлений необхідністю людини в самоорієнтації та самореалізації, самоствердженні та самовдосконаленні у процесі спільної діяльності та взаємного спілкування з іншими. У певних умовах моральне самопізнання стає відносно самостійним процесом, що вимагає від суб’єкта повної концентрації уваги та напруження розуму, відчуттів, волі. Але для того, щоб зрозуміти себе, зовсім не обов`язково віддалятися від людей, тому що бажаючий цього завжди й будь-де зможе усамітнитися у власній душі, – справедливо замітив Марк Аврелій [1,220]. Відхід від „світської суєти” в постійно хворобливе самокопання нікому ще не допоміг осягнути свою моральну сутність. Водночас час від часу виникає необхідність наодинці з собою розібратися у своїх суперечливих спонуках та вчинках, критично проаналізувати допущені помилки, підвести риску під зробленим та пережитим, намітити плани на майбутнє. Людина не лише має право на усамітнення, писав Н.Г.Чернишевський, але і потребує його, щоб періодично зосередитися на своєму внутрішньому житті[185,230]. Аутокомунікація – здібність обговорювати з самим собою пройдений шлях та перспективи, аналізувати потаємні думки та відчуття. Необхідно відрізняти самотність як форму соціального відчуження особистості, що переживається як стан відчуженості, від необхідності в усамітненні, необхідному дорослій людині для нормальної рефлексії, самооцінки, самовдосконалення[185,151]. Не дивлячись на суцільно інтимний характер, діалогічне спілкування індивіда з собою у процесі морального самопізнання залишається соціальним за своїм походженням та методами функціонування, специфічним чином відтворювати у загальних рисах зміст та структуру пізнання інших людей у процесі морального спілкування з ними.
Суперечності морального самопізнання, не вирішувані в межах пасивного самоаналізу та рефлексії, замкнутого в собі індивіда, стають цілком переборювані у процесі практичної взаємодії з іншими членами суспільства. З того, що далеко не кожний адекватно пізнає себе у моральному аспекті по мірі невідповідності між вчинками та уявами про себе, „взагалі, навряд чи хто, взагалі, спроможний відобразити себе вірно”[155,114]. Принципове обмеження пізнавальних можливостей людини стосовно до самої себе веде до приниження та викривлення життєвих функцій самосвідомості, означаючи заперечення її можливості усвідомлювати те, що вона думає, відчуває, робить та свідомо творить себе за законами добра.
Гіпертрофоване самопізнання відірвано від спілкування з оточуючими неминуче паралізує моральну активність особистості, вироджуючись в безплідне самокопання. І чим більше остання зосереджується на самій собі, тим вона більше духовно бідніє, тим менш важливим об’єктом пізнання стає для себе та для інших.
Більшість вчених вважають, що емпіричне та теоретичне самоосягнення людини ні історично, ні онтогенично не передує його практичній самореалізації, а включене в неї, оправдане, зумовлене та опосередковане нею. „Лише виконуючи свої моральні зобов`язання, особистість остаточно звільняється від суб`єктивного свавілля рефлексії про належне та дозволене”, – зазначав Гегель [48,40]. Моральна сутність людини проясняється для неї та оточуючих тією мірою, якою вона реалізується нею в спілкуванні з іншими, об`єктивуючись у вчинках. Водночас самопізнання неможливе без зізнань, тобто без словесного висловлення про себе, самоопису, автохарактеристики.
Формування необхідності у моральному самопізнанні визначається мірою усвідомлення соціальної необхідності у моральній саморегуляції та самовдосконаленні щодо вимог суспільства до її поведінки. Зароджуючись у відчуженні ця необхідність досягає різної необхідності в юності та зрілому віці, при чому переживається тим сильніше, чим ясніше індивід розуміє протиріччя між власними домаганнями та відношенням до нього оточуючих, чим більше він сам зазнає сумнівів у своїй моральній правоті, відчуває незадоволення своїми рішеннями та вчинками. Подібного роду „когнітивний дисонанс” стає важливим стимулом переосмислення та критичної переоцінки самого себе[39,266]. У цьому зв`язку потребує уточнення положення І.С.Кона: „Чим активніший інформаційний обмін між індивідом та середовищем, тим менше у суб`єкта підстав замислюватися про самого себе, робити себе об`єктом дослідження, слабо вираженою у цьому випадку є і аутокомунікація”[98,77]. Звісно, в момент спілкування з іншими поглинута працею особистість, як правило, не використовує розгорнутий діалог з собою, а починає роздумувати про свої вчинки, лише залишаючись наодинці. Але у подальшому спонукачем до поглибленого самоаналізу слугують конфлікти, що виникають саме у процесі інформаційної взаємодії з оточуючими, коли виявляється неспівпадання самооцінок з їх думкою. Більше того, чим інтенсивніший обмін достовірною інформацією про інших, тим серйознішими можуть бути приводи у кожного для того, щоб задуматися про себе.
Якщо безпосереднім критерієм істинності морального знання людини стає власна поведінкова практика, то непрямим показником достовірності самопізнання може бути багатократне співпадання автохарактеристики зі справедливою суспільною думкою. „Хто хоче точно знати, чого він вартий, може дізнатися про це лише від народу і, відповідно, повинен віддати себе на його суд”[49,232]. Звіряючись з думкою інших про мене, я впевнююсь у власній правоті чи неправоті. Суспільство ж, дійсно, визначає мою реальну моральну цінність не лише за суб’єктивними спонуками, а й за об’єктивними наслідками моїх вчинків, прямо чи опосередковано зачіпаючи інтереси інших осіб. Про приховані помисли та відчуття реальних індивідів можна достовірно судити лише за соціально важливими діями, мотивами, цілями та результатами, які далеко не завжди співпадають за моральним змістом. В характеристиці індивіда не можна також беззаперечно виходити з його уявлень про себе самого, тому що, по-перше, по мірі різних об’єктивних та суб’єктивних причин далеко не кожен спроможний скласти про себе правильну думку, а по-друге, не завжди він зважиться привселюдно визнати те, що думає про себе, особливо, якщо це може характеризувати його негативно. При аналізі й оцінці власних переконань та вчинків „дуже легкі мимовільні непорозуміння з самим собою; тут відкрите, при всій добропорядності людини, найбільш широке поле помилок перед самим собою”[41,174].
Разом з тим суб`єкт осягає моральну сутність власних вчинків не лише „іззовні” при оцінці їх явних наслідків, але і безпосередньо „зсередини”, враховуючи свої мотиви та мету, про які інші можуть дізнатися лише опосередковано через його слова та вчинки. У даному випадку перевага самопізнаючої особи перед оточуючими полягає у тому , що їй одній відомі істинні думки, інтимні відчуття, нездійсненні наміри, які вона навмисно або без наміру приховує від них. У певному значенні кожен знає себе краще, ніж інші, які роблять висновки про нього поверхнево, лише за манерами та вчинками, а не за дійсними намірами, – зазначав ще Монтень [128,348]. Саме тому, що у процесі самопізнання суб`єкт та об`єкт постійно виступають у нероздільному поєднанні, індивід знає і ті свої вчинки, які робить без свідків. Він ладен вловлювати в собі найменші порухи душі, фіксуючи увагу на суб`єктивних станах, що недоступні для посторонніх спостережень. Лише невтомно спостерігаючи за собою, ми осягаємо потаємні закони психічного життя, „гра яких відкрита перед нами лише у нашій (власній) самосвідомості”[41,202]. А це дуже важливо при визначенні ступеня моральності своєї поведінки, що неможливо без урахування всієї системи вчинків, їх мотивації та мети.
Складність морального самопізнання індивіда полягає у тому, що об`єкт його динамічний та якісно невичерпний, бо його моральна діяльність та відносини безкінечно мінливі, різнорідні за змістом та формами прояву. Гносеологічний образ „Я” у моральній самосвідомості суб`єкта в даний момент вибірково відображає лише деякі фрагменти його багатомірного морального життя, знаходячись у безперервному розвитку, оскільки сам він спрямований у майбутнє, творить себе. Особистість як потенційний та актуальний об`єкт морального самопізнання за своїм змістом значно багатша, ніж її суб`єктивний образ.
За певних умов ще не стають або не є предметом самопізнання окремі моменти моральної діяльності, що не складають особливого інтересу для самого суб`єкта у даний момент, випавши з його уваги або забуті ним, надміру важкі для розуміння чи самоочевидні, що виникли несвідомо або витіснені у сферу підсвідомого як звичні, неприємні, неприйнятні для нього. Людина далеко не завжди визнає значення та динаміку своїх внутрішніх й зовнішніх моральних дій, їх суб`єктивні звички та об`єктивні наслідки, хоча в принципі „будь-який несвідомий зміст може стати надбанням свідомості”[41,403]. Але навіть те у складі моральної діяльності, що безпосередньо є предметом пізнання, не осягається людиною одразу, цілком та адекватно. У моральному самопізнанні неминучі суб’єктивності та обмеженість знань про себе долаються поступово на основі моральної практики у процесі руху від незнання, помилок, або відносно істинного про власне моральне обличчя до все більш повного та глибокого об’єктивно істинного знання; від чуттєво-конкретного, ситуативного самосприйняття до логічно-абстрактного, узагальненого поняття про моральне „Я”[41,404].
„Оскільки моральна діяльність як система вчинків виступає у формі спілкування, не можна повністю погодитися із припущенням, ніби пізнання самого себе через діяльність має інші способи, засоби та рівні, ніж через спілкування”[175,178]. Адже моральне самопізнання можливе лише через спілкування в процесі моральної діяльності, через самоспостереження, рефлексію, інтуїцію, на рівні розуму.
Важливим методом морального самопізнання слугує цілеспрямоване активне самоспостереження за допомогою якого суб`єкт виділяє, збирає, фіксує, описує конкретні факти власної життєдіяльності. При цьому моральне самосприйняття залежить від світосприйняття особистості та чинить зворотну суб`єктивну дію на нього. „Немає свідка більш вірного, ніж кожен стосовно до самого себе, але немає і більш тенденційного. Це проявляється вже у відборі й інтерпретації тієї цінної інформації про наші внутрішні стани та їх зовнішні прояви, яка отримана шляхом інтроспекції” [39,143].
У процесі самопізнання елементарне відчуття безпосередньої тотожності людини із собою у самопереживанні через ідентифікацію себе з іншими підіймається до самоідентифікації в узагальненій думці про себе як „Я”. „Особистість стає для себе тим, чим вона є в собі, через те, що вона становить для інших”[39,144]. Систематично співставляючи результати спостереження інших осіб з даними самоспостереження у контексті самоспілкування, індивід шукає схожість та різницю між собою й ними, уподібнює та переносить на себе характерні їм риси, а свої – на них. У його самосвідомості виникають уявлення та поняття про себе як людину певної статі, віку, соціальної, етнічної, професійної належності, сімейного положення. У складі цільного образу „Я”, що формується все тісніше переплітаються загальні, особливі та неповторно індивідуальні риси.
Чим повніше у моральній діяльності виражені типічні риси представника певної епохи, країни, соціальної спільноти і, чим глибше він методом самоаналізу осягає їх у собі, тим вища науково-пізнавальна цінність його автопортрету і, тим достовірніше втілена у ньому моральна самосвідомість суспільства. Так, у роздумах Марка Аврелія та Сенеки, у автобіографіях Абеляра та Петрарки, у сповідях Руссо та Монтеня, в щоденниках Толстого, у листах Чехова, Шевченка, Франка відобразився не лише унікальний душевний світ кожного з них, але і макросвіт моральних пошуків людства. Абсолютизація конкретно-одиничного при ігноруванні соціально-родового в об`єкті самопізнання породжує небезпеку самоізоляції суб`єкта, позбавляє його моральної значущості. Адже самопізнання „має тим меншу цінність, чим менш вдається до пізнання всезагальної інтелектуальної та моральної природи людини і, чим більше воно, відвертаючи свою увагу від обов`язків людини, тобто істинного змісту її волі, вироджується у самозадоволення індивідуума із своїми, йому одному дорогими особливостями”[145,7].
Водночас, є дещо однобоким твердження, ніби самосвідомість відноситься „до найбільш статичних форм свідомості, адже у ній усвідомлюються найбільш суттєві, функціонуючі якості вбільш або менш тривалий термін соціальних відносин індивіда”[37,101]. Усвідомлення себе припускає відображення і несуттєвих, випадкових, короткочасних зв`язків суб`єкта із середовищем на різних ступенях його розвитку, виступаючи в єдності процесу становлення і його фіксованого результату. Безумовно, чим вищий рівень зрілості самосвідомості, тим глибше остання відображає найбільш загальне та стійке, суттєве в людини.
Безпосередньо у чуттєвому самоспогляданні без достатнього соціального досвіду та рівня розвитку інтелекту неможливо визначити моральну якість феноменів свідомості й поведінки особистості. Але і самосприйняття не таке ж „пасивне” та „нейтральне”, як це може здатися: у його вибірковій спрямованості на певні факти життя суб`єкта проявляється і світоглядна тенденційність, – нерідко у вигляді підсвідомого наказу. Водночас крізь призму суб`єктивного самопочуття індивід часто сприймає світ однобоко, ілюзорно.
Для проникнення у моральну сутність та специфіку „Я” необхідна моральна рефлексія – більш складна, логічна форма самопізнання соціального в індивідуальному. Якщо людина визнає себе істотою суспільною, їй не може бути чужою рефлексія, – відзначав В.Г.Бєлінський. Винятки складають, виключно, практичні, дрібні натури, що перебувають у духовній апатії. Лише той, хто розуміє свої почуття, наміри та вчинки, відчуває та діє свідомо, по-людськи. Водночас постійно рефлектуючи над собою, він „роздвоюється”, живе неповно: почуття його тьмяніють, думки дрібніють, наміри не здійснюються[17,109]. Традиційне розуміння рефлексії, що йде від Декарта, Локка, Лейбніца, Гегеля, зводиться до самовідображення у розумі суб`єкта його духовного світу. У цьому розумінні самосвідомість є чистою рефлексією „Я” усвідомлення самого себе, оскільки воно слугує об’єктом для самого себе”[47,123]. Гегель розглядає рефлексію і у більш широкому аспекті, ніж звернення суб’єкта до себе у своїй об’єктивній всезагальності та до світу у його суб’єктивно опосередкованій одиничності.
У науковій літературі часом дається розширене пояснення моральної рефлексії як здатності суб`єкта до раціонального обґрунтування суспільних та власних моральних ідеалів, принципів й норм, до пояснення та оцінки своїх вчинків. У такому поясненні рефлексія виступає як важлива ознака моральності, показник прогресу моральної свідомості, вираженого у здатності до раціоналізованої мотивації, самоорієнтації, самостійного вибору, автономного самоконтролю. Доцільно виділити поняття моральної рефлексії у більш вузькому значенні як роздуму людини над власною моральною діяльністю, її передумовами та результатами; здатності усвідомлювати свої вчинки, наміри, мотиви. Особливість подібної саморефлексії проглядається у такому аналізі своєї свідомості та поведінки, який приводить до узагальнення власних моральних позицій, рішень та дає відчуття внутрішньої свободи. „Етичне рефлектування стає при цьому способом внутрішнього самостановлення людини у зіткненні з обставинами”[17,127]. За допомогою рефлексії людина піднімається над собою, вириваючись за межі чуттєвої поглинутості безпосереднім потоком життя. На відміну від рефлективного роздуму про іншу особу або розумового діалогу з нею саморефлексія є самоаналіз у формі діалогу із самим собою, особливо з приводу критичних ситуацій, у яких суб`єкту доводиться здійснювати радикальний моральний вибір.
У процесі морального самопізнання використовуються ті ж логічні операції, що і в інших формах ціннісного пізнання, з поправкою на специфіку предмета та характер дослідження. Прояв морального аспекту своєї життєдіяльності припускає здатність людини тимчасово абстрагуватися від інших її характеристик, у даному випадку неістотних для неї. Виходячи із власних моральних установок, суб’єкт у суцільному потоці інформації про самого себе виділяє, аналізує, співставляє, диференціює та оцінює окремі вчинки і їх компоненти, які потім інтегрує й узагальнює у цілісний образ „Я”. У результаті конкретні ситуативні прояви моральної діяльності в самосвідомості рефлектуючої особи синтезуються та генералізуються у вигляді суттєвих моральних якостей, створюючи системне знання про її моральне обличчя – відносно стійку і у той же час динамічну „Я – концепцію”, яка складається у двоєдиному процесі вивчення та узагальнення на основі соціального утвердження та самоствердження.
Ступінь саморозуміння характеризується адекватністю та глибиною проникнення суб`єкта у свою соціально-моральну сутність, цілісністю й повнотою охоплення її багатьох проявів, стабільністю та упорядкованістю знань про власне „Я”, здібністю ефективно використовувати їх у саморегуляції, прогнозуванні та вдосконаленні своєї моральної діяльності відповідно до вимог даного суспільства, класу. Там, де родова сутність людини викривлена її одномірним існуванням та в ілюзійному вигляді відображається громадською думкою, розчарована самосвідомість не в змозі осягнути ні моральної значущості окремих вчинків, ні суті життя взагалі. Відмовившись від намагань зрозуміти себе та оточуючих, багато людей обмежуються бездумним спогляданням гри своїх та чужих пристрастей або цілком поглинуті метушнею життєвих розрахунків.
Різні рівні раціонального самопізнання певною мірою зумовлені взаємодією здорового глузду та розуму. Згідно з Кантом, морально практичному розуму приписується безумовний закон обов’язку, з якого здоровий глузд виводить поняття належного та співвідносить його з конкретною метою. У Гегеля розум виступає у єдності свідомості та самосвідомості на основі подолання протилежності належного та істотного; він стає практично розумовим, „лише тоді, коли висуває вимоги, щоб добро здійснювалось у світі, володіло зовнішньою об`єктивністю...”[47,16]. Виходячи з подібного пояснення самосвідомості як вищого ступеня розумної свідомості, Р.Д.Азимова обмежила функції здорового глузду формальним засвоєнням моральних цінностей, а розуму – перетворенням зовнішньо належного у внутрішньо необхідне для особистості[3,40].
Однак суспільний та власний моральний досвід може по-різному усвідомлюватися й практично використовуватися людиною за допомогою світосприйняття на рівні як здорового глузду, так і розуму у їх взаємодії. У межах рефлексії здорового глузду індивід обмежується усвідомленням сукупності своїх окремих вчинків, моральних якостей, соціальних ролей у дзеркалі думок різних осіб та референтних груп (у вигляді буденних знань про власний моральний статус). Людина із здоровим глуздом здатна досягати відносно істинного знання про себе та доцільно керуватися ним у своїй поведінці. Але, виходячи з повсякденного життєвого досвіду, вона, звичайно, схильна пояснювати свої вчинки у простих стереотипних ситуаціях збігом зовнішніх обставин та внутрішніх спонук, особливостями характеру, темпераменту та ін. При таких роздумах каузальні зв`язки виявляються лише на поверхні моральних явищ, нерідко приймаючи вигляд випадкових. Розважлива людина іноді пізнає свою моральну діяльність односторонньо та фрагментарно, згладжуючи протиріччя та абсолютизуючи відмінності, а тому у нестандартних, складних, конфліктних ситуаціях стає безпомічною. Метафізична обмеженість чисто розважливої самоорієнтації погіршується історично певним способом життя та системою виховання. За різних соціальних умов розважливість може виступати як життєвою розсудливістю, реалістичним поглядом на себе та оточуючих, тверезою обачливістю й помірністю, або у вигляді викривленої розважливості, міщанського забобону, егоїстичної розважливості, вульгарного практицизму та хитромудрого конформізму.
Розум у гносеології розглядається як більш складна та довершена форма логічного мислення, що діалектично долає обмеженість здорового глузду. В етиці моральний розум визначається як „розвинена здатність суспільної людини обмірковувати соціальну дійсність та самого себе у моральних характеристиках”, як „критично мисляча совість”, заснована на подоланні „дуалізму між науково-пізнавальними можливостями людини та її духовно-моральним розвитком, на осягненні істини, що включає у себе рішення етичних проблем[17,91]. Таке етичне знання – не лише продукт розуму, але й передумова подальших моральних пошуків, результат яких залежить і від методологічних, світоглядних (у тому числі морально-етичних) позицій суб’єкта.
Моральне самопізнання стає розумним в тій мірі, в якій все глибше проникає у сутність не лише окремих вчинків й якостей особи, але й всієї її моральної діяльності та морального обличчя в їх системній єдності та суперечливому розвитку, осягаючи загальне в одиничному, необхідне у випадковому, належне в сущому. Моральна проникливість розуму проявляється не стільки у здатності відчувати найтонші нюанси у мотивах та вчинках, оскільки у поясненні всієї поведінки складним комплексом соціальних та психологічних, об`єктивних та суб`єктивних, суттєвих та несуттєвих причин у контексті різнорідних суспільних відносин. Дійсно, розумне ставлення до себе, на відміну від розважливості як морально-прагматичної якості, спрямованої в основному на забезпечення власного блага та щастя, зумовлює насамперед піклування про блага та щастя інших людей. Лише людина, адекватно пізнавши глибокий взаємозв`язок соціального та особистого, здатна повною мірою стати морально вільною та нести відповідальність за власні помисли й діяння, спосіб життя, долю. „Розум даний людині для того, щоб вона розумно жила, а не для того, щоб вона бачила, що вона нерозумно живе”[9]. Вона розуміє свої достоїнства та вади, вживаючи заходи для утвердження перших та викорінення других. Самокритично обдумуючи своє минуле та теперішнє , вона прагне правильно прогнозувати та творчо вдосконалювати моральну діяльність.
Моральне самопізнання виступає у діалектичній єдності рефлексивного та арефлексивного, опосередкованого та безпосереднього, раціонального та емоціонального, дискурсивного та інтуїтивного аспектів. Часом в етиці одні моменти самопізнання нерідко абсолютизуються та містифікуються за рахунок викривлення та приниження ролі інших. Виходячи з різних позицій, представники етичного інтуїтивізму (Дж.Мур, О.Джонсон, Г.Річард, У.Росс) та емотивізму (Е.Айер, Б.Рассел, Р.Карнап) дійшли висновку, що про власні моральні якості людина судить, лише керуючись почуттями або „самоочевидними” поняттями добра та обов`язку[134,97]. Екзистенціалісти (М.Хайдеггер, К.Ясперс, Ж.П.Сартр) вважають, що лише за допомогою інтуїції у критичних „граничних” ситуаціях ми здатні ірраціонально осягати свою унікальну моральну сутність незалежно від соціального та індивідуального практичного досвіду й теоретичних знань.
З іншого боку, частина етиків, перебільшуючи роль усвідомлено-рефлексивної форми самоорієнтації особи, явно недооцінює значення підсвідомо-інтуїтивного способу „прискореної, безпосередньої орієнтації у світі соціальних цінностей”[9,79]. Між тим, пізнавально-оціночне ставлення особистості до себе проявляється не лише в дискурсивно-логічній, рефлексивній формі аргументованого самоаналізу, (коли виникає необхідність обґрунтувати свою думку перед собою та іншими), але і у вигляді арефлексивного, інтуїтивного „прямого” розсуду визначення моральної цінності своїх вчинків (особливо, коли обставини не допускають, або не вимагають розгорнутого доказу). Подібно до того, як внутрішня мова суб`єкта лише у скороченому вигляді відтворює його зовнішню мову, розгорнутий роздум вголос при переході до рефлексії „про себе” все більше згортається, набираючи форми ентимем та соритів, поки не перетвориться у гранично стислий інтуїтивний висновок без усвідомлених посилань та проміжкових вербальних підсумків.
Моральна інтуїція проявляється на різних рівнях самопізнання у миттєвому пізнанні особою своїх суб`єктивних станів, пережитих у минулому (чуттєва інтуїція); у беззвітній самооцінці стереотипного вчинку, що не мотивується, здійснюється в елементарній ситуації (розважлива інтуїція); у бездоказовому (та нерідко дуже правильному) визначенні сутності своєї моральної позиції, лінії поведінки у складній конфліктній ситуації при гострому дефіциті часу та інформації (інтуїція розуму). Евристична роль інтуїції такого роду особливо велика у критичні моменти життя людини, коли вирішується її доля та виникає термінова необхідність оптимального самовизначення на основі „експрес-аналізу”. Функціонально така інтуїція виступає як неподільний, емоціонально-раціональний акт раптового осяяння („інсайту”), безпосереднього осягнення етичної цінності вчинків, способу життя, морального обличчя особистості без усвідомлення внутрішньої логіки цього процесу. Відсутність морального відчуття породжує моральну сліпоту та глухоту, своєрідний „дальтонізм” – неможливість розрізняти добро й зло у собі та інших. Водночас, генетично моральна інтуїція у будь-якій формі і на різних рівнях є продуктом та компонентом пошукової розумової діяльності, опосередкована набутим моральним досвідом, етичними знаннями. У кінцевому рахунку істинність інтуїтивного (як і дискурсивного) висновку про себе підтверджується або спростовується всією практикою соціального спілкування людини.
Специфічні труднощі самопізнання ще не дають основ для висновку про те, що воно завжди „залишається на рівні практичного знання, – не в силі піднятися на рівень науки”[39,117]. По-перше, емпіричні знання особистості про себе, включені у вигляді самоусвідомлення у соціологічні, психологічні, етичні дослідження, стають необхідною умовою наукової вірогідності останніх. По-друге, чим вищий теоретичний рівень наших знань про людську природу, тим більша вірогідність того, що цілеспрямоване самодослідження дозволить кожному досягати об`єктивно-істинного знання про себе. К.Д.Ушинський справедливо відмічав, що розумно мисляча людина стосовно до себе неодмінно виступає як історик, філософ і психолог, адже „ кожен робить спостереження над власним розвитком, над своїми психічними процесами; кожен робить досліди у психічній сфері та осмислює результати з цих дослідів”[176,98]. Ми не лише попадаємо у різні ситуації, але і самі обираємо та створюємо їх, приймаючи рішення й здійснюючи вчинки, піддаючи себе „випробуванню на міцність”, перевіряючи власну моральну надійність, „експериментуючи” над собою, завдяки чому ще краще пізнаємо свої моральні потенції. Опора на моральну практику та знання основ сучасної соціології, етики, психології буде сприяти все більш правильному та науково обґрунтованому розумінню особою моральної сутності своєї поведінки й характеру. Адже, моральне самопізнання „здійснюється, як і всяке пізнання у рамках відносних, а не абсолютних істин”[6,66]. Але й у всякому морально-етичному знанні людини про себе є зерна абсолютної істини, через що у своєму індивідуальному та історичному розвитку вона здатна наближатися до все більш повного та глибокого знання про себе через багато відносних істин.
Вищим ступенем розумного ставлення до світу та себе є мудрість. Істинна практична мудрість, на противагу хитромудрості, припускає піклування про власну гідність та доброчесний спосіб життя, уміле використання своїх знань і досвіду при виборі вчинків, – вважав Ф.Бекон [20,546]. На думку ж Гегеля, життєва мудрість проявляється на ступені моральності як „мудре знання того, що насправді є в собі і для себе справедливим та розумним”[45,375].
У сучасній етиці моральна мудрість розглядається як складна комплексна якість свідомості та поведінки особистості, що характеризує вищий ступінь її моральної культури, проявляється у здатності та прагненні ефективно використовувати етичні знання й життєвий досвід для прийняття оптимальних рішень у своїй моральній діяльності. Мудрість – вищий прояв духовності, сплав інтелекту, досвіду та морального почуття. Виходячи з наукової тези про самопізнання як „першу умову мудрості”, необхідно відзначити, що специфіка її - у найбільш глибокому та правильному проникненні у сутність буття людини, у її соціальне покликання в історично визначену епоху, у ясному розумінні змісту та мети власного життя, шляхів досягнення загального блага та власного щастя, у самовизначенні прогресивної моральної позиції, що вільно реалізується у гідний спосіб життя. „Мудрість життя у тому, щоб знати своє призначення та засоби виконати його”[1]. У всі часи істинний мудрець – це не безпристрасний резонер або праведний самітник, а жива особистість, що веде активну боротьбу з чужою та власною недосконалістю заради добра й справедливості. Мудрість проявляється у здатності проектувати свій життєвий шлях, адекватно прогнозувати власну поведінку та її наслідки за різних обставин, обираючи найбільш правильні, розумні їх варіанти заради реалізації свого соціально-морального призначення та покликання, а отже й досягнення щастя.
|
