Реферат на тему
Християнство. Ісус Христос.
ПЛАН
1. Вступ.
2. Соціально-економічні умови та духовні джерела
3. Духовні джерела релігії
4. Ісус Христос — центральна постать християнства
5. Царство Боже — шлях до спасіння.
6. Ісус про природу і долю людини.
7. Використана література
1. Вступ.
Християнство, що зародилося в середині І ст. н. є. в східних провінціях Римської імперії, є сьогодні найпоширенішою релігією світу. її вплив зумовлений двома чинниками.
Перший із них — кількість послідовників. Вона охоплює приблизно мільярд мешканців планети. До того ж не тільки віруючі християни, а й чимало невіруючих відпочивають у неділю, що присвячена воскресінню Ісуса Христа; стають хрещеними батьками дітей своїх друзів; за християнським звичаєм хоронять покійників; поділяють значну частину (якщо не більшість) християнських моральних принципів, зокрема десять заповідей Мойсея, тощо. Тож число тих, хто реально перебуває під впливом цієї релігії, значно більше.
Незважаючи на те що християнство, сягаючи своїми онтологічними витоками культури Давнього Сходу, здебільшого асоціюється з культурою Заходу, воно існує на всіх континентах в найрізноманітнішому культурному середовищі.
Другим чинником, що забезпечив і забезпечує впливовість християнству, є найаргументованіше релігійне віровчення. Християнство століттями активно і доволі ефективно залучало до свого кола науку, філософію, мистецтво тощо. Християнський світогляд розвивали такі геніальні мислителі, як богослови і філософи Тертулліан (приблизно 160—220), Августин Аврелій, отці церкви Афанасій Великий (приблизно 295—373), Іоан Златоуст (приблизно 350—407), філософ і теолог Тома Аквінський (1225—1274), ідеологи Реформації Мартін Лютер (1483—1546) та Жан Кальвін (1509—1564), український церковний діяч, богослов і філософ Петро Могила (приблизно 1596—1647), французький філософ Блез Паскаль та багато інших. Вони зробили ідеологічно непорушними навіть такі положення, які, на перший погляд, довести раціонально неможливо, наприклад вчення про єдиного за своєю суттю і потрійного в іпостасях Бога (Свята Трійця), про непорочне зачаття Ісуса Христа тощо.
2. Соціально-економічні умови та духовні джерела
В одній з книг Нового Завіту — Посланні до Галатів — про історичну епоху перед пришестям Христа на землю говориться так: «Та коли здійснилась повнота часу, Бог послав Сина Свого» (Гал. 4:4). Щоб зрозуміти суть наведеного твердження, слід звернути увагу на передумови цього доленосного явища. Адже для того, щоб з'явилася і поширилася нова релігія, потрібна наявність сприятливого культурного середовища, зокрема в духовній сфері. Християнство на час свого виникнення мало таке середовище.
Римська імперія, в якій виникло християнство, на час його появи вже «дозріла» до нового світогляду і нової віри. Особливістю імперії була її політична єдність. Римське право, що надавало великого значення гідності конкретної особи, її праву на юридичний захист та на римське громадянство, а також тенденція до об'єднання людей різних національностей в єдину політичну організацію випередили Євангеліє, яке проголосило рівність усіх як перед покаранням за гріх, так і перед звільненням від гріха.
Значною є також роль римської армії. В імперії набирали до війська людей із далеких провінцій, які прилучалися завдяки цьому до римської культури і поширювали її по всьому античному світу. Деякі воїни ставали християнами і приносили свою віру на батьківщину.
Успішна загарбницька політика Риму зумовлювала те, що багато завойованих народів втрачали віру у своїх богів, що були не здатні захистити їх від поневолення. Такі народи опинялись у духовному вакуумі, який не в змозі були заповнити існуючі тоді релігії, в тому числі й релігія Вічного міста.
Римляни створили чудову систему доріг, які починалися від центрального каменя на римському Форумі й розходилися у різні куточки імперії. Головні дороги були брукованими і служили сторіччями. Римська система доріг з'єднувала всі провінції з центром та між собою і згодом посприяла апостолам у їхній місії розповсюдження християнства.
Ці та деякі інші фактори дають підстави для висновку, що Римська імперія була зручним політичним та соціально-економічним середовищем для розповсюдження християнства.
3. Духовні джерела релігії
Але яким би великим не був внесок Риму, незрівнянно важливішою стала праця грецьких мислителів. Якщо в Римі створювалася політична атмосфера для поширення християнства, то в Афінах розвивалася філософська душа.
Старогрецька філософія підготувала прихід християнства шляхом критики старих вірувань. Мислителі Еллади допомогли вкоріненню нової релігії й тим, що зосереджували увагу людей на реальності, яка переважала той тимчасовий і відносний світ, у якому вони жили. Так, філософи Сократ і Платон у V—IV ст. до н. є. вчили, що мінливий світ, який ми відчуваємо, є лише тінню істинного світу, в якому існують вічні вищі духовні ідеали — добро, краса й істина. Християнство запропонувало тим, хто приймав філософію Сократа і Платона, історичне відкриття про добро, красу і істину в особі Боголюдини — Христа. Греки дотримувалися погляду, що душа безсмертна, проте ще не вірили у фізичне воскресіння тіла. Християнство ж вказало індивіду на можливість установлення особистих стосунків із Богом і втамувало ту духовну спрагу, яку викликала грецька культура у багатьох людських серцях.
Єдиній для всіх релігії необхідна була і єдина мова. Нею стала грецька. На час становлення Римської імперії більшість освічених римлян знали грецьку і латинську мови. Приблизно так, як англійська мова є універсальною мовою сучасності, а латинська була мовою освічених верств Середньовіччя, грецька відігравала роль універсального засобу спілкування античності.
З одного боку, антична філософія прискорювала пришестя християнства, руйнуючи старі політеїстичні вірування і показуючи нездатність людської свідомості збагнути Бога. З іншого боку, язичницькі релігії привчили до думки про гріх і прощення його. Тому, коли з'явилося християнство, громадяни Римської імперії були готові прийняти його як свою релігію.
Поряд із римлянами і греками свій внесок у «повноту часу» зробили іудеї, які, на відміну від греків, не шукали Бога засобами мислення. Вони визнавали його існування, з готовністю поклонялися йому і приймали його як належне. Цьому сприяв той факт, що Бог відкрився їм через Авраама та інших їхніх вождів. Тому Єрусалим став символом релігійної підготовки для появи християнства.
Іудаїзм вважається предтечею християнства ще й завдяки утвердженню духовного монотеїзму. Іудеї запропонували світу надію на прихід Месії, який принесе праведність, та найчистішу на той час систему моралі. Високі вимоги Десяти заповідей (Декалогу) виділяли іудаїзм серед інших сучасних йому панівних моральних норм. Адже для іудеїв гріх був не зовнішнім недоліком поведінки, як для греків і римлян, а відхиленням, яке виявлялося насамперед у внутрішній розбещеності, а вже потім — у поведінці. Цей моральний підхід Старого Завіту сприяв появі вчення про гріх і його прощення, яке правильно відображало проблему rpixa.J^gjU3M при цьому стверджував, що спасіння можливе тільки від Бога, його неможливо знайти у раціоналістичних філософських системах або язичницьких релігіях.
Найголовніша заслуга іудеїв полягає у тому, що саме вони дали новій релігії її основу — Старий Завіт (Біблію). Навіть поверхове ознайомлення з Новим Завітом підтверджує, наскільки глибоко Христос і апостоли шанували Старий Завіт як відкриття Бога людству. Чимало язичників також читали його і були знайомі з основами іудейського віросповідання. Поява синагог, які стали органічною частиною іудейського життя і принесли багато користі у період виникнення, розвитку і проповіді християнства, також має непересічне значення.
Ще одна немаловажна деталь: Палестина — місце народження нової релігії — була розміщена у стратегічно зручному місці, на перетині шляхів трьох частин світу — Азії, Африки і Європи. Значна кількість воєн давньої історії велася за право володіти саме цим районом.
Отже, грецька і римська культура, а також іудаїзм стали благодатним підґрунтям для зародження і поширення християнства. Тому християнство з'явилося у сприятливому місці і у сприятливий час.
4. Ісус
Христос —
центральна постать християнства
Ісус Христос — Боголюдина. Центральною постаттю християнства є Ісус Христос (гр. Христос — месія, рятівник), історичність існування якого сучасні дослідження не заперечують. Згідно з християнським ученням Ісус Христос — Син Божий, який з волі Бога-Отця заради спасіння людства зійшов із небес на землю, олюднився через народження його Дівою Марією, ставши Боголюдиною, дав людям заповіді Нового Завіту, прийняв мученицьку смерть (через розп'яття) з метою спокутування вродженого гріха та гріхів людства. На третій день після поховання Христос воскрес, а потім вознісся на небо і як невід'ємна іпостась Святої Трійці зайняв місце справа від Отця. Християни вірять, що Ісус Христос прийде вдруге і почне судити всіх живих і мертвих за заслугами, після чого настане царство Боже.
Тож Ісус для християн не просто достовірна історична особа, що народилася у Віфлеємі (місто у давній Іудеї, нині м. Бейт-Лахм) у 4 р. до н. є. Він Боголюдина, місія якої — вказати шлях до Бога. Ісус описав цей шлях трьома словами: «Бог є любов». Так він вказав людям їх призначення, навчивши їх користуватися своєю свободою. Надзвичайно дохідливою мовою, в очевидно буденних ситуаціях Ісус показував, як виявляти любов. Своєю поведінкою він не стільки заперечив канони іудаїзму, скільки піднявся над ними. Замість закону розплати «око за око, зуб за зуб» він запропонував прощення у формі іншого закону — «коли тебе вдарять по правій щоці, підстав ліву».
Християнська любов — беззастережне прийняття того, кого любиш, і самовідданість щодо нього аж до самозречення.
Ісус не вимагав жодних ритуалів чи форм літургії, не будував храмів. Він обмежувався лише Господньою молитвою, зміст якої вміщує в собі все, що можна сказати про стосунки з Богом.
Господня молитва («Отче наш»)
Отче наш (усі люди — брати і діти Божі), що ecuна небесах (тобто його не треба шукати в якійсь надлюдині)/ Нехай святиться Ім'я Твоє (Бог інший за своєю природою, і люди повинні це визнати), нехай прийде Царство Твоє (люди бажають повного тріумфу Господа), нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі (люди повинні зробити свій внесок у справу Бога, слідуючи його волі).
Хліба нашого насущного дай нам сьогодні (незважаючи на науку, усі все одно залежать від Бога).
/ прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим (ставлення індивіда до інших може вплинути на ставлення до нього Бога).
/ не введи нас у випробовування, але визволи нас від лукавого (людська свобода мусить бути скерована Богом).
Усього десять фраз. Але вони ліпше будь-яких інших аргументів переконують, за яких умов, за яких дій людина може досягти Божої благодаті.
Особа Ісуса Христа — істинного Бога й істинної людини — поєднує всіх християн. В основі їхнього віровчення — його слова, що закарбовані в Біблії, а в основі культу — святкування протягом року основних подій його життя.
Місія Ісуса. Ісус розпочав публічне служіння на своїй батьківщині — у Галілеї. Він проповідував радісну звістку про прихід царства Божого: «...Настав час і наблизилось Царство Боже: покайтесь і віруйте в Євангеліє» (Мк. 1:15). Іудеї вірили, що в кінці часів Бог втрутиться у земну історію і, здійснивши Страшний суд, установить своє царство на землі — царство миру і гармонії, правити яким буде Месія — цар, Божий помазаник.
Ісус учив, що цей час уже настав: здійснювані ним чудеса зцілення та оживлення мертвих покликані були
свідчити про присутність Духа Божого. Звертаючись до учнів, Ісус пояснював, що він є не могутній і славний земний цар і вождь, якого вони очікували, а той, кому належить перенести багато страждань. Ісус ототожнював себе із сином людським, виконуючи останній Божий суд над людством. Він підкреслював, що «Син Людський не для того прийшов, щоб Йому служили, але щоб послужити і віддати душу Свою для визволення багатьох» (Мк. 10:45).
Ісус утверджував перевагу справжньої щирості і милосердя над буквальним, але формальним, виконанням вимог закону Мойсеевого. Із багатьох його суджень і притч логічно випливає висновок: убогий, який щиро вірує, є ближчим Богу, ніж фальшивий самовпевнений святоша, що посідає високий щабель у релігійній ієрархії.
На Таємній вечері (вечері Господній; в іудейське свято Песах) Ісус оголосив учням, що попередній завіт з іудеями завершився і що Бог уклав новий завіт, викарбований кров'ю його жертви на Голгофському хресті. Християни вірять, що через смерть і воскресіння Ісуса Христа смерть і зло на землі назавжди переможено. Він сам є втіленим словом Божим, завершальним відкриттям Божим, співвіч-ним Богу-Отцю, істинним Богом та істинною Людиною.
Ісус прагнув, аби люди зрозуміли, що царство Боже сходить із небес на землю за допомогою тих справ, які він здійснює, і тієї доброї новини про спасіння, яку він проповідує.
5. Царство Боже
—
шлях до спасіння.
Яким же є те царство, про яке говорив Ісус Христос? У першу чергу це духовний світ, та реальність, де виконується воля Бога і в яку людей запрошують увійти. Царство не обмежується одним невеликим народом чи географічною областю, воно включає в себе все. Бог здійснює свою верховну владу скрізь. Проте Ісус проповідував щось більше, ніж всеохва-тне управління світом. Він проповідував царство як світ, у якому виконується воля Бога щодо спасіння. У цьому розумінні царство Боже є нічим іншим, як вічним спасінням. Перебувати в царстві означає бути спасенним; відмовитись увійти в царство — означає загинути.
Ще один важливий аспект проголошеного Ісусом царства полягає в тому, що воно водночас є реальністю теперішнього і майбутнього. В іудейській теології мова йшла про те, що таке царство має настати в кінці цього гріховного світу. Для Ісуса ж воно — одночасно і є, і буде. Люди можуть уже зараз приєднатися до вічного Божого спасіння і почати радіти його благословенню, живучи в цьому грішному світі. Таким чином царство Боже постає як реальність теперішнього. Водночас, коли цей світ завершить своє буття, царство залишиться і в майбутньому.
Шлях до цього царства Ісус указав словами: «Покайтесь і віруйте в Євангеліє» (Мк. 1:14—15).
Отже, спасіння слід розуміти як нове життя у царстві Божому. Коли людина, будучи оновленою благодаттю Бога, входить до царства, вона духовно очищається, духовно народжується, стає новою і починає зовсім інше життя. Якщо немає оновлення життя, то незалежно від того, що говорить людина про своє ставлення до Бога, Бог істинно не знає її.
Ісус протиставляє дійсне життя у царстві Божому хибному життю поза ним. Ті люди, що перебувають поза царством Божим, уявляють, що істинна мета життя полягає у примноженні власності або у владі над іншими. Вони можуть навіть мати вигляд благочестивий, радіти плодам людських зусиль чи досягти певної внутрішньої са-мореалізації. Але ніщо з того не відповідає суті істинного життя. Справжнє життя не зводиться до матеріального багатства, і людям не радиться збирати собі скарби на землі. Не зводиться воно і до привілейованого статусу, яким би високим він не був. Навіть зовнішня побожність і релігійна законослухняність не мають цінності при визначенні істинного життя. Хто бажає здобути весь світ, може втратити при цьому свою душу. Тому блага, які багато значать у цьому світі, при входженні до царства, належить відкинути.
Нове життя, яке пропонує всім людям Ісус, коли вони входять до царства, подібне невичерпному джерелу живої води, яке втамовує спрагу цього життя і веде до життя вічного. Найхарактернішою рисою тієї нової особистості, якою слід стати, є любов. Люди мають полюбити Бога всім своїм єством і понад усе на світі. Важливою умовою перебування у царстві має бути і така ж безмежна любов до свого ближнього. На що нездатна людина, на те здатне її перетворене серце. Кожному дано можливість скинути з престолу власне звеличене «Я» і відкинути власні амбіції, щоб відвести для Бога належне місце в особистому житті, зрозуміти, як він відображається в інших.
Новий перелік позитивних духовних рис має замінити руйнівні й непотрібні риси попереднього життя. Ісус описує їх як «блаженства» для тих, хто убогий духом, лагідний, прагне правди, милосердний, чистий серцем, здатний творити мир та любити і прощати своїх кривдників. Нові духовні риси повинні втілюватись у конкретних діях щодо вороже налаштованих. Це підтвердить, що їхній носій — істинна дитина небесного Отця, який виявляє таку ж любов.
6. Ісус про природу і долю людини.
У вченні Ісуса немає досконало розробленого вчення про людську особистість. Він був занадто обтяжений практичними наслідками людської недосконалості й гріховності, щоб мати час для теоретичних досліджень на цю тему. Ісус співчував людям, що збивались у натовп і нагадували йому овець, які не мають пастуха. Головне ж у його ставленні до людей — це те, що люди створені Богом. І як творіння Божі вони відповідальні лише перед Богом.
Ісус учив, що кожна людина має велику цінність. Небесний Отець знає про потреби людей і турбується про них. Навіть волосся на головах людських пораховано. Бог посилає свої благословення однаковою мірою як для праведних, так і для неправедних, не розрізняючи їх. Оскільки Бог цінує всіх людей, вони здатні цінувати і себе та інших.
Та обставина, що людство гріховне, також було предметом вчення Ісуса Христа. Та він не вважав гріховність нездоланним бар'єром між людиною і Богом. Це лише підґрунтя для підйому, зростання. Якщо індивід бажає вдосконалюватися, то йому слід починати з відвертого визнання своєї безпорадності. «Я прийшов закликати не праведників, а грішників до покаяння», — так говорив про це Ісус (Лк. 5:32). Усюди зустрічаючи трагічні наслідки гріха, він докоряв тим, хто виправдовував себе, не визнаючи свою гріховність, і суворо засуджував тих, які спонукали інших людей творити зло. Разом із тим Ісус стверджував, що людська гріховність є не сутністю людини, а лише її викривленням. Спасіння у царстві Божому відродить людей такими, якими їм призначив бути Бог.
Згідно з ученням Ісуса Христа кожну людину чекає смерть. Деякі люди, як ті, хто спокутував, так і ті, хто не спокутував свої гріхи, після своєї смерті перейдуть у проміжний стан, щоб, перебуваючи в ньому, чекати кінця світу — або у благословінні, або у обраній ними самими відокремленості від Бога. У життя після смерті людина візьме із собою те, що заслужила — прощення гріхів або осудження за них. Ісус говорив, що після смерті другої можливості для спасіння у людини не буде, і ніяка реінкарнація не надасть шансу для спасіння у наступному житті. Тому смерть віруючого — це фактично не смерть, а перехід від обмеженості у спілкуванні з Богом до його повноти, оскільки «кожна людина віруюча в Мене не помре ніколи»
(Ін. 11:25—26). Невіруючі ж завершать своє життя у гріхах і ніколи вже не зможуть прийти туди, де перебуває Ісус (на небо), тому що вони відмовилися від Божого спасіння.
Цей світ буде існувати до другого пришестя Христа. Своїм учням у бесіді на Оливній горі (Мт. 24—25) він розповідав, що знаменнями кінця будуть віровідступництво (Мт. 2:10), поява псевдохристів і псевдопророків (Мт. 24:6) та проповідь Євангелія по всьому світу (Мт. 24:14). Остаточна дата цієї події не відома нікому (Мт. 24:42; 25:13). Вона станеться несподівано і раптово. На думку деяких богословів, у цей час воскреснуть і виправдані, і засуджені. Тоді ж відбудеться і Останній суд над людством.
Після тисячолітнього царства на землі прощені успадкують життя на небі, яке Ісус називав домом Отця свого і своїм місцеперебуванням. Ті ж, хто відкинув запропоноване їм Богом спасіння, потраплять у місце осудження, мук і погибелі. Ісус порівнював його з вогняною піччю, з вогнем вічним і називав геєною, де гинуть і душа, і тіло.
Отже, християнство у певному розумінні і є Христос. Воно існує разом із своїм засновником, а він нероздільний зі своїм ученням — новим заповітом Бога людству.
7. Використана література
1. Библейские имена: люди, мифы, история. — Ростов-на-Дону, 1997.
2. Білоусенко О. Новий Завіт: Біблейна історія. — К., 1993.
3. Валько В. Первісне християнство. —Львів, 1997.
4. Гарнак А. Сущность христианства. —- М., 2001.
5. Горичева Т. Христианство и современный мир. — СПб., 1996.
6. Головащенко С. Історія християнства. — К., 1999.
7. Иисус Христос в документах истории. — СПб., 1999.
8. Католицизм. — К., 2001.Каутский К. Происхождение христианства. — М., 1990.
9. Керне Э. Дорогами христианства. — М., 1995.
10. Керне Э. Дорогами христианства: История церкви. — М., 1992.
|
