Зміст

Вступ

Розділ І. Людина створена Богом

Розділ ІІ. Людина - триєдина істота

2.1 Тіло людини

2.2 Душа людини

2.3 Дух - вища частина людської душі

Розділ ІІІ. Образ в подоба Божа в людині

3.1 Реформаторська точка зору

3.2 Точка зору римсько-католицької церкви

3.3 Православна точка зору

Розділ ІV. Ісус єдина - людина без гріха

Розділ V. Життя після життя

5.1 Католицький погляд на можливість жити вічно

5.2 Погляд протестантів на смерть і життя

5.3 Православний погляд на те, що відбувається з душею після смерті

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Людина завжди ставила перед собою запитання про те, як виник світ і як з'явилася перша людина.

Історія поглядів на походження та сутність людини налічує безліч варіантів.

Майже кожен філософ пов’язував сутність людини з тією чи іншою ознакою. Так, Аристотель вважав, що Людина - це політична істота, яка реалізує себе лише в державі. Фома Аквінський наголошував на божественній сутності людини. Вона - істота, в якій поєднана душа і тіло, знаходиться між світом тварин і ангелів. Р. Декарт вважав Людину істотою мислячою: «Мислю - значить існую». За Ж. Ламетрі, людина - це машина, насамперед, діяльна істота. Л. Феєрбах вбачав у людині природну істоту, в основі якої лежить любовне ставлення до ближнього.

І. Кант все своє життя витратив на з'ясування цієї проблеми. Він поставив такі точні чотири запитання: Що я можу знати? Що я повинен робити? На що я можу надіятись? Що є людина? Із перших трьох відповідей, як висновок, узагальнюючий їх, є відповідь на четверте запитання: Яким є місце людини в світі та призначення її? Людина, для Канта, - це істота, яка підкоряється природним законам і умоглядному світу, яка підпорядковує себе закону Розуму і живе за морально-етичними настановами. Умоглядний світ - це сукупність «речей самих по собі», якими і є розумні істоти. Людина, за І.Кантом, є одночасно і чуттєвою, і мислячою істотою.

Згідно думок К. Маркса, сутність людини визначається сутністю суспільних відносин, а відтак вона є лише гвинтиком великого державного механізму. В якийсь момент Людина може стати й творцем історії. Це відбудеться, коли вона скасує відчуження, пов'язане з певними різновидами власності й поверне свою справжню сутність.

Місце людини в світі по-різному тлумачиться представниками основних філософських напрямів. Суб'єктивний ідеалізм закупорює людину в її внутрішньому світі, відриває її від об'єктивних основ буття, зводить її життя до довільного впорядкування комплексу відчуттів. Матеріалізм виходить з визнання об'єктивної реальності. Об'єктивний ідеалізм розглядає Людину як особливе, головне творіння Бога, яке повинне повернути в його лоно відпалий від нього гріховний матеріальний світ. Дуалісти ж визнають подвійність людини, яка існує в реальностях, що не можуть бути зведені одна до одної,

Релігійне і наукове пояснення походження людини мають свої особливості і в минулому відрізнялися одне від одного. Релігійні концепції виходять з того, що людина створена Богом, тобто спираються на ідею креаціонізму. Наукове пояснення виходить переважно з ідей еволюції, теорії антропогенезу, тобто появу людини пояснює тривалим процесом розвитку органічного світу, становленням і функціонуванням суспільства.

Історія поглядів на походження і сутність людини налічує безліч варіантів. Первісні уявлення містяться у міфологічній свідомості. Людина розглядається як прямий нащадок тварин тих чи інших видів, які є її безпосередніми пращурами. Такі погляди відповідно орієнтували систему релігійних вірувань, обрядові дії і поведінку людей.

Одним із варіантів пояснення походження людини виступають стародавні грецькі міфи. Пантеон існування богів і людей здійснюється у двох паралельних світах, які пов'язані між собою. Цей зв'язок між ними відбувається через шлюбні угоди та дітонародження. Людина походить від Бога, але природне її походження залишається таємницею,

В історії світоглядної думки тисячоліттями панував погляд про органічну належність людини до природного світу, про її природне існування, Вона розглядалася як складова природи, що підвладна природним закономірностям. У первісних філософських системах людина поставала частиною всесвітнього логосу, що залежить від циклів його розвитку.

Проблема походження людини в найбільш категоричній формі вперше була поставлена релігією. В релігійних творах різних народів зафіксовані уявлення про походження людини, її місце та призначення у світі, співвідношення в ній тілесного і духовного.

У найдавніших релігійних текстах (IX-VIII ст. до н.е.) існує спроба осмислити не лише проблему походження людини але й розглянути її сутність. Відмінні елементи людської природи, а саме: тіло, душа і дух, християнська теологія розглядає як такі складові, які створені різним способом в процесі творіння.

З християнської точки зору духовне начало - дух, душа має надприродне походження, є ш вищим началом. Воно має сакральні функції і відображає зв'язок людини з Ботом. Теза про те, що Бот дав життя людині через своє дихання, засвідчує, на думку богословів, що людина розумна істота і є втіленням Бога. Згідно християнської антропології, людина є доказом буття Бога, оскільки Він наділив її життям і безсмертною душею.

Матеріальне начало в багатьох релігіях розрізнюється як недосконале і гріховне, що виступає джерелом зла. В розвинутих релігіях зокрема в християнстві, іудаїзмі та ісламі, підкреслюється значення тілесного існування людини, наголошується на цілісності, прославляється і обожнюється чесна людина. Це вчення досягло кульмінаційної точки в християнських догматах про боговтілення і олюднення. Зрештою, теологія віддає Богові базові засади в розумінні походження та існування людини.

Вихід з суперечливої ситуації богослови вбачають в символічному розумінні Біблії посилаючись на авторитет отців християнства. Уже в 4-му столітті Августин Блаженний радив християнам не сприймати буквально біблійну розповідь про створення світу, яка багата алегоричними образами і символами. „Я знаю - писав він, - що було б наївно уявляти, що Бог займався виліплюванням людського тіла. Бог - чистий дух. Він не має ані пальців, ані рота." До того ж в період творення нікого не існувало, хто б зміг зафіксувати дії Бога.

Ми маємо справу з образною мовою, притчами, алегоричними повір'ями, які відображають спрощену уяву стародавніх народів про походження і структуру людини. Це стосується й біблійної розповіді про створення жінки з ребра Адама. Доведено, що в чоловіка і жінки однакова кількість ребер. Біблійний образ „ребра" — це своєрідний символ, що вказує на взаємне притяжіння людської статі. Чоловік і жінка створені для того, щоб доповнювати одне одного в їх повсякденному житті. З точки зору християнства, природа чоловіка і жінки однакова. Жінка теж є особистістю, її гідність рівна з чоловічою.

В „священних книгах" людина розглядається як вінець Божого творіння, його образ і подоба. Вона дістала від Бога настанову панувати над усією землею, тваринами і рослинами, покликана турбуватися про них, обробляти землю і нести відповідальність за життя в на ній (Буг. 1:26-28; 8:7-9).

Для християнської антропології зразковим вважається визначення людини, яке дав Василь Кесарійський: (330-379 pp.) „Людина є розумне творіння Бога, створене за образом його Творця, твар, що дістала вказівку стати Богом". В цьому визначені зроблена одна з перших спроб усвідомити волю людини її совість і відповідальність, прагнення до вищих духовних цінностей.

У різних релігійних вченнях робиться спроба зняти суперечність між сутністю та існуванням людини. У християнстві, людина виступає суб'єктом гріхопадіння і об'єктом спасіння. Соціальне відчуження особи інтерпретується як порушення єдності людини з богом, виводиться на основі її відходу від божественної першооснови. Порушення зв'язку жодний з сакральним сприймається релігійною свідомістю як моральна деградація особа, й абсолютна духовна спустошеність. Людина, яка відпала від Бога, на думку богословів, позбавлене Божої благодаті і спасіння. Все це приводить до тяжких наслідків у житті людства - хвороб, ворожнечі, вбивства, воєн, тяжкої праці, а зрештою до смерті.

Людина яка відпала від Бога і втратила можливість спілкування з Ним перебуває у постійній гріховності. В неї порушена гармонія внутрішніх сил і плоть бунтує проти душі, емоції протестують проти розуму. Відновлення сакральної єдності з надприродним стає ідеалом людського вдосконалення, усвідомлюється в релігії як призначення людини. Примирення з Богом., здобуття милості і спасіння, завоювання Божої любові, стають покликанням і смислом людського існування. Соціальне витісняється, щ суспільна діяльність людини відходить на план, Зразок досягнення такого ідеалу, в християнстві є Ісус Христос, який терпить і страждає, вказуючи віруючим шлях до спасіння.

Отже бачимо, скільки існує різних думок у багатьох мислителів різних часів. Тому ця тема є актуальною і на теперішній час.

Для того, щоб підійти до даного питання не односторонньо необхідна було звернутися до різних літературних джерел: як до релігійної так і філософської думки.

Мета дослідження : показати християнське вчення про людину.

Завдання дослідження :

- З’ясувати проблему походження людини;

- Показати основні підходи до розкриття поняття „людина”;

- Пояснити значення образу і подоби Бога в людині;

- Розглянути, що являє собою тіло, дух і душа людини;

- Конкретизувати сенс буття людини в світі.

Для розкриття поставлених завдань користувалась такими методами: емпіричним, аналітичним, систематичним, методом порівняльного аналізу.

Об’єктом вивчення є християнське вчення про людину,

Суб'єктом - Християнське вчення про людину в православній, католицькій і протестантській церквах.

Практичне значення роботи.

Матеріал даної теми можна використати на уроках християнської етики у темах: „Роль і місце людини у світі", „Хто є людина?", „Людина - образ і подоба Божа”, „Для чого Бог створив людину?" та інші.

Теоретичне значення даної роботи полягає в аналізі тенденцій релігійного походження і сутності людини.

Структура дипломної роботи.

Дипломна складається з вступу, п’яти розділів, висновку, списку літератури, додатків. Обсяг дипломної – сторінок комп’ютерного тексту. Список літератури включає 60 найменувань.

Розділ І. Людина створена Богом

Людина — істота, яка не тільки є, але й знає, що вона є. Впевнена в своїх силах, вона досліджує навколишній світ і змінює його за визначеним планом. Вона вирвалася з природного процесу, який завжди залишається лише неусвідомленим повторенням незмінного; вона — істота, котра не може бути повністю пізнана як буття, а ще вільно вирішує, що вона є людина — це дух, ситуація справжньої людини — її духовна ситуація... (К. Ясперс) [5, 131]

Людина йде із Землі, залишаючись для самої себе невідгаданим ребусом. А їй просто необхідно за життя дізнатися: хто вона?

Безліч наставників, що оточують кожного з нас протягом життя, трактують поняття ЛЮДИНА кожен по-своєму, відводячи розум, що і без того заблукав.

Для одних ЛЮДИНА - це сукупність розумної матерії, для інших - просто біологічний вигляд, треті розглядають під зовнішньою оболонкою тіла складні сплетення духовного світу. Фахівці говорять, що невидимий підводний світ планети багатший і різноманітніший вивченого нами видимого світу. Так і в ЛЮДИНІ.

Якщо тіло її порівняно вивчене, то океанські глибини душі приховують стільки загадок, що велику частину їх витягнути на поверхню, напевно, ніколи не вдасться.

Річ у тому, що сучасне поняття „дух" завдяки зусиллям матеріалістів стало настільки примітивним, туманним і нецікавим, що крім філософів і психологів цією областю мало хто цікавиться. Та і слово „дух" зважаючи на його релігійний характер замінено словом „свідомість", що ще більш звузило значення поняття „дух".

„Людина обдарована творчим розумом і силою, щоб примножувати те, що їй дано".

А дано, крім розуму, багато що:

„Плодіться й розмножуйтеся, і наповнюйте замлю, оволодійте нею" (Бут. 1:28).

Цим ми і займаємося.

Земля з її околицями і є точка дотику нашого розуму, нашої сили. Саме в цій області доторканого і видимого ми і сильні. Тому успішно просувається людина в пізнанні матеріального світу. Але там, де закінчається матерія і бере початок сфера духу, людина помітно втрачає самовпевненість. Вона шукає підтримку в духовному світі, і всі пізнання її в ньому обмежуються смугою світлотіні на межі двох світів і окремими спробами проникнути вглиб поняття „дух".

Відобразити Свою духовну суть в створенні небесних сил, Бог захотів відобразити Свій образ і в земній істоті — людині. Творінням людини завершені створення Землі Богом. У ній з'єднується тілесна і духовна природа, і її створення, яке є кінцем створеного світу, показує, що цей світ не є кінцевою метою створеного, що творіння Бога спрямоване на дарування духовного. Світ матеріальний тільки проміжна форма створеного.

Людина, як образ Божий повинна розвиватись духовно. У сходах земних творінь людина поставлена на найвищому ступінь і у відношенні до всіх земних істот займає пануюче положення.

Людина однаково належить до світу духовного по своїй душі і до світу мотеріального по своєму тілу, а тому є як би зменшенням обох світів і справедливо спрадавна називається малим світом.

Пророк Мойсей так зображає створення людини. Після того, як були створені всі земні істоти, сказав Бог:” Створімо людину за образом Нашим, за подобою ношою, і хай панують над морською рибою, і над птаством небесним, і над худобою, і над усею землею. І над усім плазуючим, що плазує по землі”(Бут. 1: 26-27).

Господь створив першу людину по образу Своєму як володаря всього земного — створив її небагато меншим Ангелів, але набагато вище тварин.

Преподобний Ісаак Сирін помічає, що Бог різним чином діяв при створенні світу ангельського, речового і людини. Якщо ангельський світ Бог створив в мовчанні, речовий світ творчим повелінням:” нехай станеться”, а перед створенням людини Бог як би зупиняється. Створенню людини передує рада Божественної Тріїці: ” Створімо людину за образом Нашим, за подобою” (Бут. 1:26). Після чого всі три Божественні Особи — Отець, Син і Дух Святий — безпосередньо і особисто створюють людину.

Вже сама по собі рада Божа, яка не вказується при створенні інших земних істот, говорить про те, що людини повинен бути творінням особливим, відмінним від інших, вищим, досконалішим на землі, має і вище призначення в світі. Ще більш підкреслюється думка, що раді Божій належить створити людину по образу і подобі Божій. Ця подібність Бога в людині повинна виявлятися в зовнішньому відношенні людини до видимої природи: людина призначена стати володарем як землі, так і всього, що на ній живе.

Всякий образ обовязково нагадує близьку схожість з своїм прототипом; отже, наявність образу Бога в людині свідчить про відображення в її духовній природі тих самих властивостей, що є у Бога. А оскільки зі всіх земних істот одна тільки людина була прикрашена образом Божим, то зрозуміло, що вона повининна була з'явитися на землі істотою єдиною і особливою, такою істотою, яка за своєю природою і гідності абсолютно відмінно від всіх земних істот і стоїть незрівнянно вище за весь земний і матеріальний світ.

«До того, що одному тільки влаштує людини, — пише святий Григорій Ниський, — Творець Всесвіту приступає так, щоб образ його уподібнити первозданній красі, і призначити мету, для якої він існуватиме». У створенні людини є повнота Божественної Премудрості. Святитель Григорій Богослов говорить: «Після того, як Бог створив світ ангельський і світ речовинний, Він вирішив створити людину, тому що ще не було змішення розуму і відчуття, поєднання протилежностей цього досвіду вищої Премудрості — і це ще не все багатство Благості Божої було знайдене».

«Навчіться своїй мудрості», - закликає свтятий Григорій Ниськй, — о «початок нашого буття є істинне богослів'я». Звідси і свідомість виняткового призначена людині, яка не дане іншим живим істотам. «Якщо людина для того і приходить в життя, щоб стати причасником Божественних благ, то є необхідність стати гідним користувачем цих благ», — навчав той же святий отецб.

Мойсей дає подробиці, які багато в чому пояснюють таємниче походження людської істоти. “І створив Госпоть Бог людину з пороху земного. І дихання життя вдихнув у ніздрі її, - і стала людина живою душею” (Бут. 2: 7).

Тіло людини Бог створив із землі — цим в людині представлений матеріальний світ, вдихнув в неї дух життя — цим в ній представлений духовний світ. Створення людини - це створення живої істоти, якою приведені в єдність видиме і невидиме.

Належачи душею духовному світу, а тілом — матеріальному, людина є малим світом у великому (мікрокосмос). «Бажаючи оголосити багатство Своєї природи, — говорить святий Григорій Богослов. Бог вирішив створити живу істоту з обох, тобто з видимої і невидимої природи, і Він створює людину, узявши з вже створеної матерії тіло, а від Себе вклавши життя (що називає розумною душею і образом Божим.

Створена такою, людина є таємничою єдністю матерії і духу, видимого і невидимого, земного і небесного, тимчасового і безсмертного, просторового і нескінченного; є якоюсь серединою між піднесеним і земним (святий Григорій Богослов).

“Бог «поставляет на земле иного ангела, из разных пород составленного поклонника (Богу), зрителя видимой твари, таинника трари умосозерцательной, царя над тем, что на земле, подчиненного Горнему Царству, земного и небесного, временного и бессмертного, видимого и умосозерцательного; ангела, который занимает середину между величеством и низостью (малостью). Один и тот же дух и плоть. Дух — ради благодати, плоть — ради превозношения (т. е. в предупреждение гордости). Дух - чтобы пребывать и благословлять Благодетеля, плоть — чтобы страдать и, страдая, припоминать и поучаться, сколько ущедрен он величием. Творит живое существо, здесь приуготовляемое и переселяемое в иной мир и (что составляет конец тайны) через стремление к Богу достигающее обожения» (св. Иоанн Дамаскин)”.

Перевага створеної людини полягає у тому, що Триєдиний Бог особисто і безпосередньо, так би мовити, Своїми власними руками створив тіло людське і дав йому дух життя, а не земля її сама створила, як це було з іншими живими істотами на землі. Тіло людини з праху земного, а душа — з духу Божого.

У людині таємничим чином поєднувалася богообразна доброта і краса з чорним прахом земним, і «людина створена Творцем, щоб бути втіленням трансцендентної Божественної сили» (святий Григорій Ниський).

Людина — це малий світ. У ньому з'єднуються всі сфери істоного Всесвіту. Як пише преподобний Іоанн Дамаськін, «людина має щось загальне з неживими істотами, причетна до життя бездумних і володіє мисленням розумним (ангельським). З неживими придметами людина має схожість у тому, що володіє тілом і складається з чотирьох стихій. З рослинами — в тому ж самому і, крім того, у тому, що має здатність харчуватися, рости, створювати сім'я і народжувати, а з безрозсудними - ваблення, тобто доступний гніву і бажання, що наділений відчуттям і здатністю руху по внутрішніх побудженнях. З істотами безтілесними і духовними людина стикається за допомогою розуму. Міркуючи, складаючи поняття про кожну річ, прагнучи до чесноти і люблячи те, що складає вершину всіх чеснот, — благочестя. Тому людина і є малий світ».

Кажучи про велич людини, преподобний Максим Ісповедник пише: «У ній (у людині), як в гирло, стікається все створене Богом і в ній з різних природ, як з різних звуків, складається в єдину гармонію».

Справжня велич людини не у тому, що її об'єднує з тваринами, а у тому, що її ріднить з Богом. Як сказано в Біблії, справжня велич, слава і честь людини полягають у тому, що вона створена за образом і подобою Божою.

«Творець дав людині двояку природу, тобто природу тілесну-духовну, і це для того, щоб ми мали спілкування з Богом і з природою видимою, щоб могли насолоджуватися і тимчасовістю і вічністю. Одержавши таку природу, людина робиться істотою, що сполучає в собі весь світ: він має і душу рослинну, загальну з рослинами, і душу тваринну, загальну з тваринами; але при цьому є у нього і душа розумна, яка робить його владикою землі (у строгому ж значенні слова людина має не дві або три душі, а одну загальну — безсмертну і розумну). У людині полягає єднання протилежностей між вищим і нижчим, небесним і земним, розумним і безрозсудним, вільним і скованим, духом і матерією» (святий Григорій Ниський).

У 1-й главі книги Буття згадується, що Бог створив чоловіка і жінку, тобто дві людські іпостасі, володіючі єдиною природою (Бут. 1: 27). У 2-й главі книги Буття ця думка розкривається докладніше. Бог привів до Адама тварин, щоб він нарік їм імена, але серед них не знайшлося помічника, гідного Адама, не знайшлося того, з ким він міг би спілкуватися як з рівним. Тому Бог створив для Адама помічника по ньому (Бут. 2: 18).

По вченню Православної Церкви, людина «складається з нематеріальної і розумної душі і матеріального тіла» (Православний Катіхизіс). І це вчення є вченням Старого і Нового Завітів.

У Старому Завіті Моїсей, описуючи походження людини, розрізняє в ній дві частини: одну, яка твориться від землі, і іншу, яка вдихаєтся йому від Бога —. “І створив Госпоть Бог людину з пороху земного. І дихання життя вдихнув у ніздрі її, - і стала людина живою душею” (Бут. 2: 7) Йов, звертаючись до утішаючих його друзів, говорить: “овчіть передо мною, - а я говоритиму, і нехай щобуть прийде на мкнк! Нащо дертиму я своє тіло зубами своїми, а душу свою покладу в свою руку?” (Йов. 13: 13—14). Псаломщик волає перед Богом: “Через те моє серце радіє та дух веселиться, - і тіло моє спочиває безпечно! Бо Ти неопустиш моєї душі до шеолу, непопустиш Свєму святому побачити тління!” (Пс. 15: 9—10). Екклесиаст, відповідно тому, як мовиться у Битопісателя про походження людини, висловлюється про його кончину: “ І вернеться порох у землю, як був, а дух вернеться знову до Бога, що дав був його!” (Екл. 12: 7).

У Новому Заповіті читаємо слова Самого Христа Спаситель: “ І не лякайтеся тих, хто тіло вбиває, а душі вбити не може; але бійтися більше того, хто може й душу, і тіло вам занепасти в геєнні.” (Мт. 10: 28), — з яких виявляється, що людина складається з тіла і душі. Апостол Іаков пише: “Бо як тіло без духа мертве, так і віра без діл – мертва!” (Як. 2: 26). Також і апостол Павло вчить: Отож прославляйте Бога в тілі своєму та в дусі своєму, що Божі вони!” (1 Кор. 6: 20).

З наведених прикладів видно, що коли в Писанні говориться про духовні начала людини, то вони називається порізному: душею (Бут. 2: 7; Йов. 2: 6) або духом (Екл. 12: 7).

Спаситель, передрікаючи про розлучення своєї людської душі з тілом під час смерті за рід людський, говорить: “Як Отець Мене знає, так і Я Отця знаю, і власне життя Я за вівці кладу” (Ів. 10:15), і перед настанням хресних страждань Він сказав учням Своїм в саду Гетсиманськом: “Обгорнена сумом смертельним душа Моя!” (Мт. 26: 38). А в хвилину самої смерті на хресті, проголосив голосом веліїм, Ісус сказав: “Отче, в рукі Твої віддаю Свого духа!” (Лк. 23: 46), і євангелісти, описуючи цю мить, виражаються: “Ісус знову голосом гучним іскрикнув, - і духа віддав…” (Мт. 27: 50), або: “І голову схиливши, віддав Свого духа…” (Ів. 19: 30).

Апостол Павло, бажаючи позначити духовну природу людини у протилежність тілесній, називає її то душею, то духом (1 Кор. 6: 20; 5: 3—5). Але у нього ж в Посланнях є місця, де він розрізняє душу і дух як дві сторони і сили однієї і тієї ж духовної природи людини або особливо позначає в душі дух, як вищу її здатність (Евр. 4: 12).

У людині три частини: дух, душу і тіло. Святий Григорій Нісській допускав в людині, окрім тіла, що відчуває душу, подібну душі тварин, і душу, якої не мають тварини, — дух. А святий Єфрем Сирін порівнює тіло, душу і дух людський з трьома Лицями Божественної Трійці. Він говорить, що через триразове покликання Батька і Сина і Святого Духу ми освячуємося по тілу, до душі і по духу, так що трійця наша стає досконалою.

Слід підкреслити, що людина не є ні тільки тілом, ні жодним духом; вона - єдність тіла і душі (духу), і причому — Богостворена єдність, в якій все таємниче і загадкове. Людина без тіла була б не людиною, а ангелом, рівно як з одним тілом, без Божественного духу, вона була б тварина, а не людина.

За словами святого Ірінея, «душа може бути частиною людини, але ніяк не людиною в цілості; повна людина — в єдності, в союзі душі з тілом. Так само і тілесний склад сам по собі не є повною людиною, але є тілом людини і частиною людини». «Що є людина, - питає святий Августин Філософ, — якщо не розумна істота, складена з тіла і душі? Чи є душа сама по собі людиною? Ні, вона — душа людини. Чи назвемо тіло людиною? Ні, але тілом людини. Ні душа, ні тіло, узяті окремо, не є людиною, але їх єдність називається людиною».

У вченнях апостола Павла і преподобного Антонія Великого розрізняються дух, душа і тіло. Сама душа, за словами святого Василя Великого, трьохчастинна. У ній дратівлива і вождельовательная частини, як і тварин, і розумна — дух. Образ Божий в людині — розум, слово і дух (розум, воля, відчуття духовні). Тваринна частина душі по смерті розкладається разом з тілом в прах, а дух, по пророку Еклесиасту, повертається до Бога.

Розділ ІІ. Людина – триєдина істота

Біблія відкриває нам, що кожна персона складається з трьох частін. Апостол Павло написавши: „А сам Бог миру нехай освятить вас цілкам досконало, а непорушений дух ваш, і душа, і тіло нехай непорочно збережені будуть на прихід Господа нашого Ісуса Христа”. (1 Сол. 5:23).

2. 1 Тіло людини

Тіло людини ріднить його зі всім видимим світом, і особливо — з тваринним царством. Тіло, як пишуть святі отці, це наш тваринно-рослинний організм зі всіма його потребами, що викликаються умовами земного життя. Дійсно, своїм тілесним життям людина нічим не відрізняється від інших живих істот — тварин, і полягає вона в задоволенні потреб тіла.

Для спілкування із зовнішнім світом тіло людини наділене п'ятьма органами чуття: зором, слухом, нюхом, смаком, дотиком.

Людське тіло створене Богом хоча і з праху земного (Бут. 2: 7) але з особливою увагою і турботою. Воно, як «пристойне сховище для душі», влаштоване з великою премудрістю по законах краси і відповідності (Климент Александрійський). [9, 534]

Звідси витікає піднесене переконання на значення людського тіла, що приводиться взагалі в Священному Писанні. Вся людина одержала благословення Боже, тому в її тілесній природі немає нічого поганого або гріховного. Біблія ніде не говорить, що тіло — злий початок в людині, як думали маніхєї і гностики. Не тіло винне в наших вадах, але душа. Бог дарував людині розум, здатність розрізняти добро і зло і самовладдя. Християни ведуть боротьбу не з тілесним початком, а з гріховними пристрастями, укоріненими в людській плоті.

Тіло повинне служити супутником, органом і навіть співробітником душі. Від самої душі залежить чи принизитися їй до того, щоб стати рабинею тіла, або ж, слідуючи за освідченим духом, зробити тіло своїм слухняним виконавцем і співробітником. Залежно від душі тіло може стати судиною гріховної нечистоти і скверни, але може стати і храмом Божим і сумісно з душею брати участь в прославлянні Бога. Так навчає Священне Писання (Рим. 13: 14; Гал. 3: 3; 1 Кор. 9: 27; Гал. 5: 241 Кор. 3: 16-17; 1 Кор. 6: 20).

За своєю природою тіло є щось текуче і прагнуче до розпаду. Унаслідок гріхопадіння, за словами святителя Василя Великого, цей світ став «житлом для вмираючих». Після смерті людини його тіло розпадається в прах, але з тілесною смертю не назавжди розривається союз душі і тіла. Настане час, коли тіла людські повстануть в оновленому вигляді і знову з'єднаються назавжди з своїми душами, щоб одержати участь у вічному блаженстві або муці, відповідно тому, що за участю тіл зроблене людьми доброго або поганого протягом земного життя (2 Кори. 5,10).

Апостол Павло, кажучи про нашу тілесну оболочку, разом із словом «тіло», користується словом «плоть». Плоть — земний початок в людині, матерія. Хоча плоть — це матерія, але вона є живою матерією, вона немислима без душі. Плоть нерідко протиставляється духу. Це щось низинне, зіпсована природа людини. У цьому значенні плоть — сідниця гріху. Під справами плоті апостол Павло розуміє гріхи не тільки чисто плотські, але і душевні: заздрість, розбрати, чародійництво і т.д. (Гал. 5: 19—21).

У Апостола духовна людина протиставляється людині душевній або плотській. Душевна людина не втрачає здатності духовного життя, але тільки вона, внаслідок повного поневолення духу плоттю, знаходиться в ньому в стані омертвлення і бездіяльності. І людина духовна живе не без душі, яка внутрішньо і нероздільно пов'язана з плотію, але тільки душа в їй не поневолить плоттю І має нагоду виникнення в ній духовного життя; і сама вона тому цілком як би звертається до переходу в це життя (Рим. 8: 13). Тому-то душевна людина через духовне відродження і розвиток може стати людиною духовною (Рим. 7: 5—6). І, навпаки, людина духовна через нехтування до життя свого духу може зійти на ступінь людини плотської або душевної (Гал. З:3).

2. 2 Душа людини

Душа Жива істота, життєве начало, особа або індивідуальна духовна природа. Душа може бути у тварин (Бут 1:30; Откр 8:9) і у Бога (Лев 26:11; Іс 42:1), Нерідко душа і дух взаїмозамінні, хоча відмінності між ними, позначені вже у Сторому завіті, переходять і в Новому завіті. Якщо в Новому завіті душа звичайно означає єдність матеріального і духовного в людині, і людина мислиться як тіло-душа, то дух — це особливий дар Божий, який пов'язує людину з його Творцем. У Св. Писанні сказано, що Ісус віддає свій дух Отцю (Лк 23:46; Ів 19:30), але в інших уривках мовиться, що Він віддає душу свою в спокутування багатьох (Мт 20:28; Ін 10:15). Таким чином душа в Святому Писанні — нематеріальний початок, вона створена Богом, єдина з тілом і животворить його. Проте душа продовжує своє існування і після смерті людини (Мт 10:28; Як 5:20; Об 6:9; 20:4); цей стан скасується при кінці світу (1 Кор 15:35-55).

У ранній Церкві. У послеапостольськой Церкві уявлення про душу складалися під впливом грецької філософії. Оріген спирався на платонівське вчення про передіснування душі як чистого розуму (nous), к-рий унаслідок відпадання від Бога перетворився на душу (psyche) і, кинувши погляд на землю, відірвався від божественного вогню. Тертулліан відкидав ідеї грецьких філософів і відстоював біблійне вчення про єдність нематеріальної душі, створеної Богом, і матеріального тіла, створеного для неї. Величезний вплив на ранню Церкву надало вчення Августина про душу. Августин спростовував язичницькі уявлення про те, що душа спочатку була частиною Божества, і називав цю ідею богохульством. Він заперечував тілесність душі і те, що вона нібито поганиться тілом, і вважав душу розумно-духовною субстанцією. По Августину, душа створена Богом і «по образу Божому», вона підтримує і направляє тіло. Щодо її походження — чи створена вона Богом або успадковується від батьків — Августин коливався, але був упевнений, що її «істинне житло» і «батьківщина».

Походження душі. На відміну від Августина його сучасники зайняли певну позицію в суперечках про походження душі. Деякі грецькі отці Церкви підтримували теорію Орігена — душа предіснує в Бога і приречена тілу в покарання за гріх і прагнення до земного. Більшість теологів розділяла креационістські погляди і вважали, що Бог творить кожну душу у момент зачаття, але який стверджуеє, як, наприклад Тертулліан, підтримували традуционістськую теорію про те, що людина успадковує душу, як і тіло, від батьків.

На користь креационізма приводили наступні доводи:

- Святе Писання не змішує походження душі і тіла (Екл 12:7; Іс42:5; Зах 12:1; Евр 12:9);

- креационізм доводить, що душа — проста, неподільна субстанція, краще, ніж традуционізм, котрий стверджує, що вона ділима і успадковується від батьків;

- ця теорія достовірніша, ніж традуционізм пояснює, чому душа Ісуса безгрішна.

У захист традуционізма свідчить наступне:

- деякі біблійні книги свідчать на користь цієї теорії (Бут 2:2; Евр 7:10; 1 Кор 11:8);

- вона найкращим чином пояснює, як все людство согрішили в Адамі;

- її підтверджує аналогія з нижчим життям, де зростання чисельності досягається диференціюванням;

- ця теорія вчить, що батьки виробляють цілісну істоту—тіло і душу дитини, а не просте тіло; (5) Христос неодмінно повинен був одержати душу від душі Марії, щоб спокутувати душі людей.

Августин обережно зважував доводи кожної із сторін, що беруть участь в суперечці, і схилявся у свій час до традуционізму, хоча усвідомлював, що, виходячи з цієї гіпотези, важко говорити про цілісність душі. Пізніше він визнавав, що це дуже заплутане питання.

Ту ж позицію зайняв сучасний теолог Р. До. Берковер. Він називає цю суперечку «неплідною», оскільки в його основі лежить помилкова думка, що йдеться про «горизонтальні» або «вертикальні» відносини. “Така постановка питання поменшує велич справи Божої”. Бог Ізраїльський творив не тільки у далекому минулому, Він постійно діє в людській історії, Він - Творець горизонтальних взаємостосунків, як і всіх інших. Неможливо, спираючись на Біблію, говорити про окреме походження душі, вважає Берковер, оскільки така креационістськая теорія розглядає зв'язок з Богом як « якийсь доважок до "істинно людського", яке пізніше одержить визначення незалежних один від одного "душі" і "тіла". Можна вважати при такому підході, що між душею і тілом існують різні "причинні" відносини, і не співвідноситися з внутрішнім причинним зв'язком з Богом. Якщо неможливо говорити про суть людини поза цим релігійним зв'язком, тоді не можна говорити і про дуалізм походження душі і тіла в єдиній людині ».

Богообразная душа — істота проста, безтілесна, розумна, вільна, життєдайна. Як проста істота, вона неподільна, як безтілесне — невидима, як життєдайне — безсмертна.

Преподобний Іоанн Дамаськін дає таке визначення душі: «Душа - суть жива, проста, безтілесна, за своєю природою невидима для тілесних очей, безсмертна, мисляча і розумна, не має опре-еленной фігури (форми), — користується органічним тілом і дає йому життя, і зростання, і відчуття, і силу народження. Розум, або дух, належить душі не як щось чуже їй, але як найголовніша частина її, бо що око в тілі, то розум в душі. Душа вільна, має здатність бажати і діяти; вона мінлива відносно волі, бо вона створена. Все це душа за природою отримала від благодаті Творця, від благодаті Якого одержала і буття, і особливий вид природи».

Бог — Творець душі і тіла. Тіло — знаряддя душі, якийсь вид одягу і покривала душі (святий Кирило Єрусалимський). У тілі людини зосереджено все, що є кращого і досконалішого у складі видимого світу, так що вона справді є малий світ у великому світі Божому. Але тіло з його органами складає тільки зовнішню, видиму сторону складу людського, невидиму ж і духовну сторону складає душа — істота, досконала відмінна від тіла, підноситься над ним і над всією видимою природою своєю досконалістю і перевагами. Вона є дихання Божим, і має природу не зємну, а небесну. Вона є вища і чудовіша частина людини.

Думка про душу людини як суть, особливу і незрівняну перевершуючу за своїм значенням все чутливе, проникає все обявлення вчення про людину.

З свідоцтва Старого Завіту, перш за все, звертають на себе увагу слова Самого Господа відносно Йова, коли Він, попускаючи торкнутися плоті і кісток праведного Іова, говорив діаволу: “Ось він у руці твоїй, - тільки душу його бережи!” (Йов. 2, 6). Тут душа Іова відрізняється від його тіла, як щось таке, до чого не повинен і не міг доторкнутися сатана, в той час, як тіло могло бути уражене хворобами.

Із слів Екклесиаста: “І вернеться порох у землю, як був, а дух вернеться знову до Бога, що дав був його!” (Екл. 12, 7), — витікає, що остання доля духу людського відмінна від долі тіла: дух повертається до Бога, а тіло звертається в землю.

Як видно, і по самій природі своїй, і умовам існування дух (душа) людини абсолютно відмінний від тіла, а саме він відмінний так, як небесне відмінне від земного.

Таку ж думку про душу містить і Новозаповітнє Обявлення. Сам Господь Ісус Христос вчив про високу перевагу душі людської порівняно зі всім земним і тілесним: “Яка ж користь людині, що здобуде ввесь світ, але душу свою занапастить? або що дасть людина взамін за душу свою?” (Мт. 16: 26; Марк. 8: 35—37). Так само ясно навчив Христос про перевагу душі перед тілом, коли, посилаючи учнів на проповідь, сказав їм: “І не лякайтеся тих, хто тіло вбиває, а душі вбити не може…” (Мт. 10: 28). Це означає, що душа безсмертна і неразрушима, а тіло — прах земний, глиняна судина, земний будинок душі, в якому душа живе тимчасово.

Однак, тіло так близько і внутрішньо сполучено з духом, що все, що не робить дух: чи прославляє він світ, Бога (1 Кор. 6: 20), або взагалі творить добре і зле (2 Кор. 5: 10), — він робить спільно з тілом. Проте завжди і у всіх випадках винним і правлячим діячем є дух (2 Кор. 5: 10). Він може поступати всупереч вабленням тіла, якщо вони заважають його власним вабленням (Гал. 5: 16—17); дух може у деякому відношенні навіть відмовитися від самого тіла, досягаючи таких станів, про яких важко сказати, чи в тілі буває він тоді або поза тілом (2 Кор. 12: 2). Він і після досконалого звільнення від грубого, плотського і смертного тіла надалі до отримання тіла духовного і безсмертного може існувати і зберігати свою самосвідомість і своє особисте буття; це видно із слів апостола: “Нещасна я людина! Хто мене визволить від тіла цієї смерти?”(Рим. 7: 24). “Тягнуть мене одне й друге, хоч я маю бажання померти та бути з Христом…” (Флп. 1: 21- 23).

«Не дивлячись на свою невидимість, - пише святий Григорій Нисський, — душа є істотою абсолютно відмінним від тіла, діючим в ньому і через нього. Цей уявний процес, що скоюється внутрішньо, свідчить про існування в тілі сили вищої, духовної».

Так, тіло часто лежить на землі, а людині представляє і споглядає, що на небі. Тіло часто покоїться, мовчить, а людина — внутрішньо знаходиться в русі і споглядає, що поза ним, переселяючись і переходячи з країни в країну, зустрічаючись із знайомими. Що ж це інше, як безрозсудна душа, яка в людині роздумує і уявляє, що вище за нього? Тіло за природою смертне, а людина роздумує про безсмертя; тіло тимчасове, а людина уявляє собі вічне. Тіло саме про себе не помислить нічого подібного, тому що воно смертне і тимчасове. Необхідно бути чомусь іншому, що подумувало б про протилежне і неприродне тілу. І це — розумна і безсмертна душа.

«Оку природно дивитися, і слуху слухати; чому ж одного відвертаються вони, а інше обирають? Хто відвертає око від зору? Або хто укладає для слухання слух? Або хто утримує від природного прагнення смак, за природою призначений для куштування? Хто забороняє до іншого торкатися руці, за природою діяльній? Хто виробляє це всупереч тому, що природне тілу? Або чому тіло, відвертаючись від того, що вимагається природою, схиляється на раду іншого (тобто розуму) і приборкується його помахом? Все це доводить не інше що, як розумну душу, що володарює над тілом.

Тіло не саме себе рухає, але приводиться в рух іншим, як і кінь не сам себе упрягає, але примушує його володіючий ним. Тому і даються людям закони — робити добре і відвертатися від вади; для безсловесних же, позбавлених розумності і мислення, і худе залишається невиразним і добре байдужим» (св. Опанас Великий). [53, 421]

«Душа наша є прекрасна і переважно перед всіма творіннями, улюбленіше Богом творіння, відображене таємній благодаті і премудрості Його».

«Душа есть Божие дыхание, - пише свтятий Григорій Богослов, — и, будучи небесною, она терпит смешение с перстным. Это свет, заключенный в пещере, однако Божественный и неугасимый... Рекло Слово и, взяв часть новосозданной земли, бессмертными руками составило мой образ и уделило ему Своей жизни; потому что послало в него дух, который есть струя невидимого Божества...»

За словами святителя Григорія Палами, душа, створена разом з тілом, знаходиться в тілі всюди, а не в одному тільки певному місці тіла, як що містить і перевершує тіло. Подібна думка є у святого Іоанна Дамаськіна: «Душа з'єднується з тілом вся зі всім, а не частина з частиною, і не міститься їм, а його містить, як вогонь залізо, і, перебуваючи в ньому, виробляє властиві їй дії».

«Тіло не сильніше за душу, — говорить святий Іріней, — оскільки душа надихає і пожвавлює, і повертає, і направляє тіло; душа володіє тілом і володарює їм. Тіло подібно інструменту, а душа займає місце художників... Даючи життя тілу, сама душа не перестає жити».

«Душа рухає тіло і саму себе рухає, бо рух душі — це не що інше, як життя душі. Про тіло ми говоримо, що воно живе, коли рухається, і вмирає, коли перестає рухатися, тобто коли душа його залишить» (св. Опанас Великий). «Душа — це життя тіла, а життя душі — Дух Божий» (прп. Макарій Великий). У принципі, в онтологічній глибині життя душі походить від Святаго Духу: «Святим Духом усяка душа живиться».

Душа є істота нематеріальна, проста. Так навчає слово Боже, коли називає душу духом: “Самий Цей Дух свідчить разом із духом нашим, що ми – діти Божі” (Рим. 8: 16); “Хто бо з людей знає речі людські, окрім людського духа, що в нім проживає? Так само не знє ніхто й речей Божих, окрім духа Божого” (1 Кор. 2: 11).

Душу не можна бачити очима тілесними, не можна відчувати, відчувати ніякими тілесними відчуттями — душа є духовне єство, безтілесна сила.

Преподобний Максим Сповідник спростовує думку про тілесність душі, як духу, таким чином: «Якщо душа є живе тіло, то його щось повинно рухати зсередини. Тоді доведеться припустити, що в душі є душа. Якщо ж скажуть, що нас рухає Бог, то повинні визнати Божество за причину і тих недоречних і соромливих рухів, яких у нас, як відомо, дуже багато. Якщо всяке складання і розкладання доречне тільки в тілах, то душа — не тіло, оскільки непричетна нічому такому. Як образ уявного, ми називаємо її уявною, а як образ безсмертного, і нетлінного, і невидимого, ми і в ній визнаємо ці якості. Як образ нетілесного — і нетлінної, тобто чужої всякої речовинності».

Отже, душа, як і Ангели, є певна субстанція, проте безтілесна і нематеріальна.

Душа — істота вільна. Думка про свободу людської душі виражається в незліченних місцях Святе Писання. По-перше, у всіх тих місцях, де даються людині заповіді і від неї потрібна покора закону Божому; по-друге, де за виконання заповідей людині пропонуються різні нагороди і особливо вічне блаженство; нарешті, де за порушення заповідей передрікаються винному різні покарання, тимчасові і вічні.

Наприклад: “Життя та смерть дав я перед вами, благословення та прокляття. І ти вибери життя, щоб жив ти та насіння твоє”(5М. 30: 19); … коли ж хочеш ввійти до життя, то виконай заповіді.”. Святі отці і вчителі Церкви доводили свободу душі людської тим, що ми маємо свідомість про свою свободу, що свобода є невід'ємна властивість істоти розумного і відрізняє людину від нижчих тварин, що тільки вільною покорою і служінням ми можемо догождати Богу, а без волі немає ні релігії, ні моральності, ні заслуги.

Воля — є здатність розумно обирати корисну і потрібну справу; це діяльна здатність людини не сліпо наслідувати і обирати безгрішне.

Бог створив душу вільну і самовладну, і вона вільно пчинити як хоче — добре або погано.

Але воля не є анархія, не є абсолютне свавілля, вона можлива тільки в досконалій гармонії з Божественною волею і в премудрому плані Божественного про світ порядку. Абсолютна воля людині не дана, вона існує тільки в Бозі. Людині ж делеговано бути вільним в міру обмеження цієї волі волею Бога.

Бог хоче, щоб ми були добровільно добрі. Кожен може стати, якщо бажає, як злим, так і добрим. Ніхто не хоча не врятується, а врятується, коли обирає Христа і виправдається вірою і любов'ю.

Як дух, душа людини безсмертна. Душа має своє розумне, духовне життя, яке можна чітко відрізнити від життя тіла. Тому душа при розпаді тіла не розпадається разом з ним, але залишається безсмертною.

«Душа каждого человека является и жизнью одушевленного ею тела и, как относящаяся к другому, имеет возможность оживотворять другого, то есть именно оживотворяемое ею тело. Но она имеет жизнь не только, как энергию, но и как сущность, ибо живет сама по себе. К тому же она не только не умирает вместе с телом, но и остается бессмертной, как не имеющая отношения к другому, но имеющая сама по себе жизнь, как сущность» (святий Григорій Палама).

На відміну від душі людської, душа нерозсудливих живих істот є життя тіла, нею одушевленого, але життя тіла без духу. Ця душа нічого іншого не може сприймати, окрім дії тіла, і тому при розкладанні тіла разом з ним розпадається і душа. Іншими словами, душа тварин невідділена від тіла.

Віра в безсмертя людської душі відома і в Старому Завіті. Її виражають слова Екклесиаста: “І вернеться порох у землю, як був, а дух вернеться знову до Бога, що дав був його!” (Екл. 12: 7); “ Бо Бог приведе кожну справу на суд, і все потаємне, - чи добре воно, чи лихе!” (Екл. 12: 14).

Вся розповідь третього розділу книги Буття — із словами Божого застереження: «...але з дерева знання добра – не їж від нього, бо в день їди твоєї від нього ти напевне помреш!” (Бут. 2: 17) — є відповідь на питання про явище смерті в світі, таким чином, вона сама по собі є виразом ідеї безсмертя. Думка, що людина призначена для безсмертя, що безсмертя можливе, міститься в словах Єви: “Але з плодів дерева, що в середині раю, - сказав: “Не їжте із нього, і не доторкайтеся до нього, - щоб вам не померти.” (Бут. 3: 3). Ту ж думку виражає псаломщик словами Господа: “ сказав був:” Ви – Боги, і сини ви Всевишнього всі, так однак помрете ви, як людина, і попадаєте, як кожен із вельмож.” (Пс. 81: 6—7).

У оповіданнях Моїсєєвих є вказівки на віру євреїв в безсмертя душі. Щодо Еноха Мойсей помічає, що не стало його, бо забрав його Бог (Бут. 5: 24), тобто він переселився до Бога, не випробувавши смерті. Стан душі по смерті зображався в Старому Завіті як сходження в пекло: “Зійду я до сина мого до шеолу” (Бут. 37: 35), — говорить патріарх Якова, — тобто як безрадісний стан в області, де не чутно навіть хвала Господові, як це виражено у ряді місць книги Йова і в псалмах.

Але вже в Старому Завіті чується надія на те, що уникнуть цього безрадісного стану душі людей праведних. Ясніше і виразніше виражається надія на майбутнє позбавлення душ праведних з пекла в словах псалма: “Через те моє серце радіє та дух веселиься, - і тіло моє спочиває безпечно! Бо Ти неопустиш моєї душі до шеолу, непопустиш Своєму святому побачити тління!”; “Та визволить Бог мою душу із влади шеолу, бо Він мене візьме!” (Пс. 16: 9—10; Пс. 49: 16).

Безсмертя душі сповідали всі старозавітні праведники, коли дивилися на земне життя, як на мандрування до вічного і небесного, а на смерть, як на зближення з отцем.

Звільнення з пекла було предметом надії в Старому Запоіті, стало досягненням в Новому Заповіті. Син Божий, піднявшись на висоту, нбрав полоненних (Еф. 4: 8—9). У прощальній бесіді з учнями Господь сказав, що Він йде приготувати їм місце, де і Він Сам буде (Ів. 14, 2), і розбійнику прорік: Ти будеш сьогодні зі Мною в раю (Лк. 23: 43).

У Новому Заповіті безсмертя душі складає одну з основних частин власне християнської віри, наповнюючу душу радісною надією на життя вічне в Царстві Сина Божого. “бо для мене життя – то Христос, а смерть – то надбання, — пише апостол Павло, — я мою бажання померти та бути з Христом. (Флп. 1: 21—23). “Знаємо бо коли земний мешкальний намет наш зруйнується, то маємо будівлю від Бога на небі, - дім нерукотворний та вічний. Тому то й зідхаємо, бажаючи приодягтися будівлею нашею, що з неба” (2 Кор. 5:1—2).

Цілий світ нерівноцінний душі: світ минає, а душа нетлінна говорить святий Іоанн Лествічник.

У Православній Церкві свідомість безсмертя душі займає центральне місце в системі навчання і в житті Церкви. Дух церковного статуту, зміст богослужебних чинів і окремих молитвословій підтримують і пожвавлюють свідомість віруючих, віру в загробне життя душ наших покійних близьких і в наше особисте безсмертя. Ця віра лягає світлим променем на весь життєвий шлях православного християнина.

Душа — життя і животворящий початок в людині. Душа здатна жити сама по собі, без тіла, але тіло не може жити без душі: “Дух. що оживлює, тіло ж не помагає нічого.” (Ів. 6: 63), “Бо тіло без духу мертве…” (Як. 2: 26).

Всю свою цінність тіло одержує від богоподібної душі, що перебуває в ньому; без неї, воно розпадається, вмирає і втрачає свою цінність.

«Я визнаю, — говорить святитель Іоанн Златоуст, — дві людини, одну — видиму і іншу — що ховається у видимому. У нас є внутрішня людина, що складає нашу досконалість ми маємо розуму душу, так що тіло є тільки будинок, селище душі людини, власне ж людиною є те, що складає душу», моє «я».

Зовнішня людина — це не «я», а «моє»; рука — це не «я», тоді як «я» — це словесний початок моєї душі (святий Григорій Ниський). Під внутрішньою людиною треба власне розуміти його духовний світ або душу (дух), на відміну від «зовнішньої» людини, або його плоть, плотських інстинктів.

«Душа має образ ангельський подібний зовнішній людині, і це — внутрішня людина» (святий Макарій Єгипетський). «Вигляд душі — це відображення внутрішньої людини, і тому він різний у різних людей» (св. Іріней).

«Что существенно наше? — запитує святий Василій Великий. — Это душа, которою мы живем, существо духовное, не имеющее нужды ни в чем обременяющем; это — тело, которое Творец дал душе колесницею в жизни. Ибо вот что человек: ум, тесно сопряженный с приспособленною к нему и приличною плотию».

Ми — це душа і розум, наше — це тіло і наші відчуття, а навколо нас — майно, мистецтва і все земне.

Вознесений над таємницею чудової істоти, іменованої людиною, святий Григорій Богослов укладає: «Людина — це найскладніша і найрізноманітніша істота: душа у ній від Бога, Божественна і має небесне благородство, а тіло — з праху земного; що Бог для душі, то душа для тіла, об”єднуючи його і керуючи ним».

Те, що душа і тіло за життя людини найтіснішим чином пов”язана, святий Григорій Богослов пояснює проявом премудрості Божої, “промыслительно ” що встановила цей союз. На думку святителя, душа пов'язана з тілом у тому, «щоб в боротьбі і лайці з тілом ми постійно обертали погляди до Бога... щоб ми знали, що ми в один і той же час великі і нікчемні, земні і небесні, смертні і безсмертні. Душа сполучена з тілом для того, щоб, якщо ми надумаємося гордитися образом Божим в нас, земне існування наше покорило б нас». Тіло тлінне і тимчасове, а душа Божественна і безсмертна і, будучи вдухнутою Бога, сполучена з тілом для випробування і сходження до богопізнання.

Душа, прихована в тілі, через тіло і в тілі знаходить свої дії. Дух підказує душі, а душа вже «наказує» тим або іншим органам тіла діяти в певному напрямі. Душа невидима, та, що не має ні кольору, ні вигляду, ні контура, висвітлюється тільки у діях.

Всі багатоманітні діла, або вірніше дії, душі розрізняють на три види: думки, відчуття і бажання. Ці справи душі служать предметом вивчення науки, званої «психологією». І психологія, як наука про душу, розділяється на три частини: психологія пізнання, психологія відчуття і психологія волі.

Душа робить свою розумову роботу через дух людини, в якому розум, воля і відчуття.

Центральним органом відчуття прийнято рахувати серце. Чисте серце є мірилом того, що нам приємно або неприємно. Серце природно розглядається, як якийсь центр життя людини, центр, в якому вміщається все, що входить в душу, з якого виходить все, що виявляється душею зовні.

Бажаннями людини керує воля, плотська або духовна, яка не має для себе речовинного органу в нашому тілі, а знаряддя для виконання її бажань, це наші члени, що приводяться в рух за допомогою м'язів і нервів.

Воля повинна обирати добро, розум - істину, а відчуття - святиню, і тоді в дусі нашому відобразиться образ Тріїці.

Результати діяльності нашого розуму і відчуття, породжені серцем, чинять той або інший тиск на волю, і наше тіло виробляє ту або іншу дію або рух.

Треба розрізняти життя тілесне, як задоволення потреб тіла, і життя душевне, як задоволення потреб душі.

Хоча душа одна і та ж, сила душі двояка: одна — власне рослинна і життєва сила тіла, а інша — сила, що споглядає існуюче, яку називають також розумною. Душа, оскільки сполучена з тілом природно, унаслідок цього з'єднання, а не довільно, повідомляє тілу силу життєву. Сила ж споглядальна приводиться в рух по сваволі.

З душевних сил існує сила живильна і виростаюча, інша — уявляюча і побуджуюча, інша — мисляча і розумова. Однією першою причетні рослини; другий разом з першою — безсловесні тварини; третьої ж разом з двома першими силами — люди. Перші дві сили тлінні, а третя убачається нетлінною і безсмертною.

Святий Кирило Александрійський відрізняє у внутрішній будові людини багато сил і здібностей. Життєвий принцип позначається їм як душа, і все те, що відноситься до тіла, є душевним. Але окрім цього «душевного» в людині закладений ряд вищих функцій, які як: дух, слово, розум, міркування серця, духовна воля. На відміну від цих вищих сил, в людській душі живе і щось нижче — пристрасті. Вони можуть бути бездоганними: слабкість, голод, спрага, стомлення — або ж небезпечними, гріховними: плотська насолода, похітливість.

Таким чином, в душі є область, тісно пов'язана з тваринним життям, і є область, звернена до розуму, вона ріднить людину з Ангелами. Звідси у людини є і дві області діяльності: пізнання Бога і життєва діяльність.

Розрізняють триістотну людину: тіло, душа, дух — і трьохчастинну душі: розумова (словесна), дратівлива і “вожделевательная”, і три сили духу: розум, воля, відчуття.

Розум розрізняє істину і брехню, воля — добро і зло, відчуття визначають благоговіння, чистоту, святість або порочність.

“Святий Григорий Богослов добродетель мысленной силы называет благоразумием, ведением и мудростью; добродетель силы раздражительной — мужеством и терпением; а добродетель силы вожделевательной — любовью, целомудрием и воздержанием; правда же во всех силах троечастной души научает благообразию”.

У розумі пізнавальна сила душі, у волі — бажана, в серці — сила, що відчуває: прагнення до радості, блаженства, благоговіння, святості.

Святий Антоній говорить, що п'ять відчуттів причетні розуму.

Є відчуття тілесні: зір, нюх, слух, смак, дотик. А є відчуття душевні: розум, розуміння (слово, значення, мислення), уява (думка, уявлення, мріяння), думка (міркування), почуття.

Сімеон Новий Богослов пише: «Людина має в одній душі і розум, і слово, і єдине почуття, хоча воно по п'яти природних потребах тіла ділиться на п'ять відчуттів. У відношенні до тілесного воно нероздільне, розділяється за допомогою п'яти приватних відчуттів — зору, слуху, нюху, смаку, дотики і, будучи змінно, незмінно проявляє дієвість свою і бачить (не саме відчуття, але душа за допомогою його), і чує, і нюхає, і куштує, розрізняє речі на дотик».

У святого відкривається шосте відчуття, замінююче п'ять тілесних відчуттів. І тоді вона бачить, чує і відчуває на відстані, бо дух у неї пророчий.

Але в той же час людина, як істота розумне, міркує, мислить, обирає або не обирає, любить або ненавидить в один і той же час і бачить, і чує, і нюхає, і куштує, і розуміє, і знає, і говорить.

У душі є відчуття сорому — безумовна відмінність людини від тварин, і якщо я соромлюся своєї матеріальної природи, то я показую на ділі, що я не те ж саме, що вона, бо я соромлюся — отже, існую не фізично тільки, але і етично, я соромлюся своїй тваринності — отже, я існую як людина з етичною самосвідомістю.

Відчуття сорому визначає етичне відношення людини до матеріальної природи, бо людина соромиться її панування в собі, свого підпорядкування їй і визнає свою внутрішню самостійність і вищу гідність, через що вона повинен володіти, а не бути підкореною нею.

Є відчуття жалості — коли людина відчуває чуже страждання. Відчуття жалості властиве навіть тваринам, тому людина безжальна падає нижче за тваринний рівень.

У душі є так звані ліричні або інтелектуальні почуття: подив, сумнів, відчуття суперечності. Є почуття соціальні, пов'язані із збереженням життя інших індивідуумів (почуття любові до ближнього, моральне почуття).

Відчуття надзвичайної сили — афект. Афекти виявляються у області серцевих відчуттів (гнів), а пристрасть — у області волі.

Розум є володарюючий початок в людині. Через розум вона не тільки пізнає себе і навколишній її світ, але і управляє собою і своїм тілом; через розум вона управляє і предметами видимого світу і царює над живими істотами; вона не ступить і кроку без мети, без розуму, тому і Бога представляє не інакше, як високим Розумом, все що створив з мудрою метою і справді осягає багато цілей і наміри Творця в Його створінні.

«Ум человеческий не одно и то же с телесными чувствами, а потому, как нечто иное (высшее), бывает судией самых чувств; и если чувства чем предзаняты, то ум обсуживает и припоминает это и указывает чувствам лучшее. Дело глаз — видеть только, ушей — слышать, уст — вкушать, ноздрей — принимать в себя запах, рук—касаться; но рассудить, что должно видеть и слышать, до чего должно касаться, что вкушать и обонять, — не дело уже чувств; судят же о сем душа и ум ее» (святий Апанас Великий).

Якщо розум є вищою споглядальною здатністю людської душі, то серце, згідно біблійної традиції, — це центр всіх сил душі.

Мислення називається і діяльність розуму, полягаюча в думках і розуміннях; розум є працююча сила, звана в Писанні ще і серцем.,Святий Григорій Палама пояснює, що «престол розуму перебуває в серцевині серця, від якого виходять думки» (Мт. 15: 18). Серце є сокровенний храм розуму і перший птілесний орган розумової сили. Саме серце, розум мислить, роздумує, пізнає.

Серце — джерело відчуттів душі і тіла: приємне, бадьорість, стомлення, що почуте, воспомянуто, уявлено, обдумано. Святий Ісаак Сирін вчив, що «розум є одне з душевних відчуттів, а серце обіймає в собі і тримає в своїй владі внутрішні почуття. Воно є коріння». І якщо коріння святе, то і гілки святі, тобто якщо серце тягнеться до чистоти, то ясно, що очищаються і всі почуття.

Серце є орган наших бажань, джерело волі і добрих або злих намірів наших. Бажання і прагнення нашого серця визначають нашу поведінку в житті, вибір життєвого шляху. “ Бо де скарб твій, - там буде і серце твоє” (Мт. 6: 21).

Серце є орган спілкування людини з Богом, а, отже, воно є орган вищого пізнання. Саме серце володіє здатністю відчувати Бога, відчувати присутність Бога. Майже у всіх людей є здатність вища, ніж пізнання п'ятьма відчуттями. І чим вище духовність людини, тим яскравіше виражена ця здатність вищого пізнання. Споглядати Бога без очей, по слову Хрістовому, дано тільки чистим серцем (Мт. 5: 8).

Інше є чистота розуму, і інше — чистота серця. Розум скоро очищається, але швидко і поганиться. Так, розум очищається, якщо прикласти старання до читання Божественних Писань або перебувати в постах, в пильнуваннях, в мовчанні; розум тоді забуде своє колишнє житіє і досягне чистоти, проте не матиме постійної чистоти.

Серце ж досягає чистоти багатьма скорботами, позбавленням спілкуванням з усім, що в матеріальному світі ієднанням розуму з серцем.

У серце є і коріння гріху. Від серця виходять злі подумки... (Мт. 15: 19). Для серця, що сповнене гріхами, тяжка думка про Бога. Пошкоджене гріхом серце не любить Бога, а боїться Його. Таке серце старається затьмарити очі розуму, посилюється приглушення голосу совісті, що голосно говорить про Бога, і нерідко встигає в цьому і доводить людину до безумства: “Безумний говорить у серці своїм:“ Нема Бога!” (Пс. 14: 1).

У серці формується особа людини, і коли душевне життя людини склалося, тоді серце робиться регулятором добра і зла.

«Серце править всім, — говорить Марк Великий, — і коли благодать займе всі відділення серця, запанує над всіма помислами душевними... там запанує істина». Істина, добро, святість, що єднаються.

Серцем здійснюється вища функція духу людського — віра в Бога і любов до Нього. Добра людина з доброго скарбу серця свого виносить добре (Лк. 6: 45). У серці нашому виростають чесноти: упокорювання, лагідність, милосердя, терпіння; воно вмістище віри. Чисте серце — це наше багатство. Тому воно і є місцем перебування нашої душі. Тому і просимо ми: “Серце чисте створи мені, Боже, і тривалого духа в моєму нутрі віднови.” (Пс. 51: 12). Чисте серце — храм Божий, і Дух Божий живе в ньому (1 Кор. 3: 16). Чистота серця - це зберігання розуму при безперестанній пам'яті про Бога, після безпристрасності вводить в блаженство.

Воля сполучена з серцем, тому здійснюючи бажання виконує бажання серця.

Вольовий рух є рух, що передує представленням мети і засобів, необхідних для досягнення її. Ваблення і бажання є елементарні вольові акти. Бажання перетворюється на вольовий акт дією. Людина обговорює, роздумує, зважує, коливається, вирішує.

Людина, хоча і має в собі інстинктивні потреби загальні зі всіма тваринами, проте вона панує над ними, підпорядковувавши їх своїй вільній волі, тоді як тварина сліпо покоряється їм. У бездумних тваринах вслід за побажанням народжується прагнення до дії, тому що побажання в них бездумнее і вони керуються побажанням природним.

А в людях, як істотах розумних, природне бажання не стільки управляє, скільки управляється словесною силою духу, прагнучою до істини, добра і блаженства.

Святий Антоній Великий говорить: «Воля, яка діє в серці людському, буває трояка: перша — від діавола; друга — від людини; третя — від Бога».

Як Бог вільний і творить те, чого хоче по Своїй владі, така вільна і людина. Вона волею приборкує свій розум, утримує прагнення від гріха і може їм протидіяти. «Гріх не є справа природи, а вільної волі» (свтятий Іоанн Златоуст). Так, в душі, що перебуває в пристрастях (пияцтво, обжерливість і т. д.), є самовільне панування бажання над розумом і вільною волею.

У душі, свідомості і свободі кожного є внутрішня можливість самостійно відноситися до Бога і стати добровільним союзником і співучасником Його. Якщо світ і людина в ньому не досконалі, то світ лише знаряддя, засіб для панування, і людина повинна вибрати безумовне добро і з'єднати свою волю з волею Божою. Ідеї добра, істини, правди, справедливості, моральності, краси - є відображенням ідеї Нескінченного.

У людській душі є потяги:

- індивідуальні — до самозбереження, до знань, до етично-доброго, до свободи;

- соціальні;

- релігійні — до Нескінченного.

У тварин немає потягу до добра, до ідеалу моральності, а є тільки приємні і неприємні відчуття.

Людські відчуття з відома волі і розуму можуть породжувати зло, хоча зла немає в єстві, і немає нікого злого по єству: бо Бог не створив нічого злого. Але коли хтось за бажанням серця вносить в себе образ зла, тоді воно, не дивлячись на те, що не є в єстві, починає бути у такому вигляді, як забажав того той, хто так робить. Гріхи є самі дії пристрастей, коли хто виконує їх на ділі, а зло власне не є субстанція, але позбавлення добра, подібно тому, як морок є не що інше, як відсутність світла, так що не ненормоване харчування, але обжерливість, не дітородіння, а розпуста, не потрібність грошей, але грошелюбність, не слава, а пихатість, а коли так, то в сущому немає нічого злого, окрім зловживання, яке трапляється від неузгодження розуму і єства душевних сил і їх доброму напрямку.

У душі живе природжене прагнення до святості, до прикраси безсмертного духу, шукання Бога. Угамовується спрага душі тільки благодаттю Божою.

Вищим проявом душі людської є віра в Бога. І насущна потреба душі — виконання заповідей Божих. Заповіді Божі є світло і життя, є воля Бога.

Душі мають природні потреби робити добро людям, любити, бути чистою, покірливою і не мати злості і гніву.

Душа створена вільною (має вільну волю) і тому може добровільно схилятися або до добра, або до зла. Але Бог в саму істоту душі людської вклав закон етичних обов'язків. У людську душу вкладена духовна внутрішня сила, яка допомагає людині перемогти в собі всі низинні і гріховні устремління. Бог поклав перешкоду злу в людях тим, що дарував їм розум, пізнання добра, самовладдя і свободу.

У тварин вся чеснота полягає у хорошому стані тіла, а у людини — в благородстві душі.

Є краса тілесна, є краса душевна.

«Що таке краса душі? — Цнотливість, скромність, милосердя, любов, дружелюбність, добродійство, покора Богу, виконання Закону. Це краса душі. Вона не від природи, а від волі» (свт. Іоанн Златоуст).

Душа, поринувши в тілесні пристрасті, губить властиву їй красу. Душі дана воля відвертати тілесні бажання і не допускати їх до гріховних видовищ, до слухання чого-небудь лукавого і соромливого, до непристойних слів, до занять світських і гріховних (святий Іоан Златоуст).

Коли душа не раба похотям тілесним, але в свідомості того, що дано їй від Бога, сприймає пристойні їй велич і гідність, тоді в ній голос Господа (святий Василь Великий).

Душа людини розумна, і відрізняється від душі тварин. Людина життям своїм управляє за допомогою розуму по шляху Закону. У цьому і полягає чеснота, щоб слідувати Закону. Краса душі в чесноті, а краса тіла в тому, щоб стати безсмертним. Тому і найважливіше благо для людини — це мудрість і розсудливість.

Вищим ступенем пізнавальної діяльності є мислення -— процес віддзеркалення об'ективної дійсності в уявленнях, думках, поняттях. Людське мислення проявляє відносну самостійність і може відриватися від істинного віддзеркалення дійсності, виявляючи своє бажання в суб'єктивності думок. Таким чином, думка має відношення до істинності і помилковості, до стану сумніву. Коли з декількох думок виводиться нове, то такий процес називається міркуванням або висновком.

Мислення формує світогляд — систему поглядів, переконань на природу і суспільство, а здатність мислити називається розумом. Під цим поняттям розуміють нижчу сторону пізнавальної здатності. «Вона будує свої висновки з понять цього тлінного світу, на невидиме і не осмілюється робити замах» (єпископ Варнава).

Душа людська не тільки мислить, бажає, відчуває, але і ще, як в дзеркалі, бачить свої думки, бажання і відчуття. Це є самосвідомість людини. Всі найрізноманітніші дії тіла і душі людини відображаються в єдиній свідомості її, і всі ці дії людина відносить до себе одної. Тому вона, усвідомлюючи єдиний початок в собі, а також бачивши в світі гармонію, порядок, загальні сили і закони, визнає єдиного Володаря і Управителя всесвіту. Людина відчуває, що не вона дає закони, а тільки пізнає те, що Творець вклав в природу і душу і що це існує крім його волі і свідомості.

Душа створена не для гріху. Гріх чужий їй, що вийшла з рук Творця чиста і безгрішна. Гріх, потрапляючи в серце, навіть коли ще і не зроблений, а тільки прийшла думка про нього, а потім вже через дію, відразу накладає свій друк на всі сторони нашої духовної діяльності. І добро, вступаючи в боротьбу із злом, що проникло в нас, починає слабіти.

Гріх є беззаконня (1 Ів. 3: 4), — так визначає гріх святий апостол Іоан Богослов. Це відступ ділом, словом і подумкою від заповідей Божих і закону Божого. Гріх відбувається тому, що люди важають себе мудрішими за закони Бога. Гріх позбавив людину благодаті, убив душу і тіло, і привів до незнання Бога. Це незнання Бога відбулося в людині тому, що заздрісний диявол, що спокусив Адама на початку, не перестав і далі спокушати людей, “Та не зостається в пошані людина, - подібна худобі, що гине!” (Пс. 49: 13).“ Тело стало гневу и похоти работное, так что теперь в мысленной силе души рождаются и действуют помыслы, в раздражительной — зверские страсти, в вожделевательной — скотские похоти, в уме — мечтательные воображения, в рассудке — мнения.”

Гріх є справа диявольська, нечестива, помилкова, мерзотна. Бог є життя (Ів. 14: 6), гріх є смерть (Як. 1: 15; Рим. 6: 23); Бог є Любов (1 Ів. 4: 8), гріх є ненависть (1 Ів. 3: 14—15); Бог — Сущий (2 М. 3: 14), гріх є не суще (Пс. 9: 36).

Гріх є самовільне безумство, бо в душу добровільно приймає демона.

Тіло - творіння Божіє, а тління і смерть введені гріхом. Благодать скасовує тління і смерть, дарує нам тіло небесне, вічне. «Пленил еси плен» - що поневолять гріху Господь відтворив благодаттю, дав заставу безсмертя.

За словами преподобниго Нила Синайського, «демони воюють з душею помислами», «бо лукавий, будучи розумом безтілесним, не інакше спокушає душу, як через мріяння і помисли». Сатана посіяв зло і таємно діє цим злом на внутрішню людину і на розум, і бореться з ним помислами. Люди по незнанню думають, що це природно, що роблять вони все по власному міркуванню. Тому Дух Святий і говорить в Писанні: Стережись, щоб у серці твоїм не зродиласья зла думка (Втор. 15: 9). За словами преподобного Марка Великого, «самое главное оружие для борца и подвижника состоит в том, чтобы вошедши в сердце, сотворил он брань с сатаной, возненавидел его и противоборствовал помыслам его».

«Вмудрися раніше розірвати пристрасні союзи душі з тілом», — навчали святі отці. Бо розум і відчуття — протилежне одне одному - мають природне дійство. Розум, як тільки почне вважати відчуття своєю власною природною силою, то сплівшися сіткою тілесних речей, робиться винахідником тілесних задоволень, не маючи сили піднестися над єством видимих речей унаслідок упередженої прихильності до відчуття.

Тоді людина приємна собі, доставляюче собі задоволення, вважає корисним і навіть іноді добрим і робить, хоча б воно і було аморально, а неприємне — шкідливим і злом. Це знак великого неуцтва. А душа, піддававшись впливу служниць — відчуттів слуху, зору, смаку, нюху, дотику — часто розбещується. І ласолюбне життя розтліває і душу, і тіло.

Отже, в думці причина гріху, а слово і справа закінчують те, що зображає розум.

Святі отці повчають, що коли зачиниш всі двері душі своєї, тобто почуттів, то дратівливу силу душі направляй на внутрішню суперечку проти зовнішньої нашої людини, тобто на гріх, на самого себе, а також і на діавола, як сказано: Гневайтеся і не грішіть (Пс. 4: 5); силу ж бажану завжди спрямовуй до Бога і чесноти, а уявну силу постав паном, щоб керували розум з мудрістю і розсудливістю.

Все добре і зле і в душі, і в тілі скоюється силами дратівливої, бажаної і розумової.

Очищається душа слізним покаянням. І це необхідно, бо вона є храм Духу Святаго. А Дух Святий може мешкати тільки в чистому храмі. Плач омиває гріхи, і вони стають тими, що як би не були. Бо, оскільки людина через них плаче, то Бог їх рахує як би мимовільними; а що мимовільно, то не поставляється у вину. Очищена ж від гріхів душа є нареченою Бога, спадкоємицею раю, співбесідницею Ангелів. Вона стає спадкоємницею благодатних дарувань і милостей Божих. І говорить слово Боже, що душа і тіло – “Вся оздоба царської дочки – усередині, шата ж її погаптована золотом” (Пс. 45: 14). Ісус Хрістос царює в душах святих.

Святий Никодим Святогорец говорить: «Дух, як одна з трьох складових частин людської природи (духу, душі і тіла), має своє призначення — влаштовувати тимчасове життя людини, підкоряючись Божественній Істині, Нею освячує всі області свого панування», тобто душу трьохчастинну і тіло.

Душа повинна стати як би вищою чуттєвою, вище за тілесне, похмуре єство і проникнути собою — чистим взором серця — в світ духовний.

Благодать, що приходить в серці, змінює енергію духу, викликає вищі прагнення, звільнення від земних уподобань.

Душа людини, в кому приборкані подумки і серце очищено від них, -стає благовидовою, приймаючи всі свої чудові якості, вкладені в неї Богом при створенні. І така душа може стати житлом Божим. Але для цього вона повинна повністю підкорятися Духу Божому.

Призначення душі не тільки самій зберегти одержану від Бога святість, але донести цю істину всім людям. Будучи тісно пов'язаною зі всіма органами тіла, душа своєю життєвою силою поліпшує відчуття, направляє свою діяльність на окремі органи людини.

Розумну і добродійну душу легко знайти навіть в зовнішності людини, в її погляді, ході, голосі, усмішці, розмові і поводженні з іншими особами.

Але душа наша, хоча вона і розумна, уявна сила, повинна бути керуючою і підтримувана у всіх добрих справах благодаттю Святого Духа. І як тісно сполучена душа зі всіма частинами нашого тіла, так і благодать Святого Духа своєю Божественною силою повинна поєднуватися з душею і животворити її, будучи як би душею душі. Благодать повинна допомагати душі думками і помислами з”єднатися з волею Бога.

«Між Богом і людиною існує спорідненість... Немає іншої такої близькості, як душі з Богом і у Бога з душею» (преподобний Макарій Єгипетський). «Душі неможливо існувати, не знаючи Творця; бо невідання Бога — смерть для душі» (святий Василь Великий).

Душа — це творіння Боже. А все створене Богом чудове. Вже по своєму творінню душа є особливо тонкою, піднесеною, розумною, і призначена для перебування в ній Бога. І в цьому її висока гідність. У цьому її особлива честь, призначена їй Богом. Навіть Ангелам чистим і безгрішним не дано цієї честі. Не про них сказано, що вони є храмом Духу Святаго, а про людську душу.

Душа — безцінний дар Божий, одержаний від Бога винятково по любові Його до людей. Адже для повернення людині втраченого райського блаженства постраждав Син Божий, що втілився. Господь Спаситель приходив на землю і зазнав страждання для порятунку наших безцінних душ. Душа призначена до вічного блаженства. Душа найцінніша із всіх створень Божих, вона — найвище створення після Ангелів. Всі багатства світу — ніщо порівняно з душею.

Душа розумна, дивна подібність і образ Жівоначальной Тріїці, дорожче за весь всесвіт, за словами преподобного Сімеона Нового Богослова, «краще і вище за весь світ».

2. 3 Дух — вища частина людської душі

«Не плоть, а дух робить людину людиною» (Людвіг Фейєрбах)

Дух даний Богом, як животворне начало, для того, щоб управляти душею і тілом. Інакше сказати, дух є життєва сила людини як безсмертної істоти; учені так її і називають: сила віталізму (життєва).

У тварин душа разом з тілом була створена землею: “ І сказав Бог: “ Нехай вода вироїть дрібні істоти, душу живу, і птаство, що літає над землею під небесною твердю. Нехай видасть земля живу душу за родом її, худобу й плазуюче, і земну звірину за родом її.”(Буд. 1:20-34).

І лише про людину сказано, що після створення тіла її з праху земного Господь Бог вдихнув в ніздрі її дихання життя, і перетворилася людина в душу живу (Бут. 2: 7).

Преподобний Серафім Саровській вчив, що слова вдуну в особу її дихання життя означають, що «Бог не одну плоть Адаму створив із землі, але з нею разом і душу, і дух дав людині». «Тело и душа человека созданы одновременно, вместе, — ив сие самое мгновение вдунут (как вдунут — это необъяснимо) богоподобный дух, так что человек сразу явился во всем своем величии и совершен по душе и телу» (святий Іоан Дамаскин).

Всі частини єства людського були створені від персті землі, і Адам був створений діючою тваринною істотою, подібно іншим одушевленим Божіїм створенням, що живуть на землі. «Но вот в чем сила, что если бы Господь Бог не вдунул потом в лице его сего дыхания жизни, т. е. благодати Господа Бога Духа Святаго, возводящего его в богоподобное достоинство, то был бы он подобен всем прочим созданиям, хотя и имеющим плоть и душу, принадлежащие по роду его, но Духа Святаго внутри себя не имущим. Когда же вдунул Господь Бог в лице Адамово дыхание жизни, тогда-то, по выражению Моисееву, и бысть Адам в душу живу, т. е. совершенно во всем Богу подобную и такую, как и Он, на веки веков бессмертную» (преподобний Серафим Саровский).

Це дихання життя і є вищий початок в людині, тобто його дух, яким вона безмірно підноситься над всіма іншими живими істотами. Тому, хоча душа людська багато в чому схожа з душею тварин, але у вищій своїй частині вона незрівнянно перевершувати душу тварин, саме завдяки поєднанню її з духом, який від Бога. Дух людини є як би зв'язуючою ланкою між тілом і душею.

Значить, тіло і душа — це ще не вся людина, вірніше сказати, — не повна людина. Над тілом і душею стоїть ще щось вище, а саме дух, який часто виступає в ролі судії і душі і тіла і дає всьому оцінку з особливої, вищої точки зору.

У писаннях апостола Павла є два вислови, в яких разом з душею людською згадується ще і про дух. Перше — знаходиться в Посланні до євреїв: “ Бо Боже слово живе та діяльне, гостріше від усякого меча обосічного, - проходить воно аж до поділу душі й духа, суглобів та мозків, і спосібне судити дімки та наміри серця.” (Евр. 4: 12). Тут під духом розуміється окрема і незалежна від душі субстанція, внутрішня, сама сокровенна сторона душі.

“ Отношение души и духа ставится в параллель с отношением к телу составов (членов) и мозгов; но как последние составляют внутреннюю часть того же телесного существа или содержимое по отношению к содержащему, так, очевидно, и дух мыслится апостолом как сокровенная часть душевного существа человека. У апостола под духом разумеется тот особенный высокий строй сокровенной части души, который созидается под влиянием благодати Духа Святого, — тот дух, о котором в других местах апостол говорит: Духа не угашайте (1 Фес. 5:, 19), духом горяще (Рим. 12: 11).”

Апостол має на увазі не всіх взагалі людей, а одних тільки християн, або віруючих. У цьому значенні зустрічаємо у Апостола зіставлення людини «духовної» людині «душевній», або тілесній (1 Кор. 2: 14— 15). Духовна людина володіє душею, але, будучи відродженим, вирощуючи в собі насіння благодаті, зростає і Приносить плоди духу. Через нехтування ж до свого духовного життя може і духовна людина зійти на ступінь людини тілесної, або душевної: “Чи ж ви аж такі не розумні? Духом почавши, кінчете тепер тілом?” (Гал. З: 3).

Духовність — головна і основна властивість душі; вона є вище надбання людської душі, бо дух людини має свій початок у дусі Божієм.

Отже, в людині слід розрізняти душу і дух. Дух — вища частина людської душі. Дух містить в собі відчуття Божества — совість. Він є та сила, яка вдихнута в ніздрі людини при створенні. «Дух», в розумінні преподобного Марка, не стільки якась складова частина людської істоти, скільки благодатний дар Святого Духа.

Душа ж — нижча, тваринна, частина, або частина тієї ж сили, призначена на ведення справ земного життя. Від такого ж чину, як і душа тварин, але піднесена в людині ради поєднання з нею духу. Ось значення духовної частини у складі людини. «Душа, — говорить свт. Феофан Затворник, — робить нас вищими за тварин, а дух виявляє нас меншими від Ангелів».

Людина володіє духом, якого істинне життя є життя в Бозі. «Дух, — говорить святий Феофан, — як сила, від Бога сходяча, і знає Бога, шукає Бога, і в Ньому Одному знаходить спокій. Упевнявшися в своєму походженні від Бога, він відчуває свою повну залежність від Нього і усвідомлює себе зобов'язаним всіляко догоджати Йому і жити тільки для Нього і Ним».

Дух людини, по святому Феофану, є «орган богоспілкування, Богопізнання, Богошукання і Божою силою, що живе. Істотні риси його — свідомість і свобода, рушійні його начала, суть віра в Бога, відчуття всесторонньої залежності від Нього і упевненість в Ньому. Прояви життя його і суть – це страх Божий, дії совісті і жадання спілкування з Богом. Це і є те дихання життя богоподібного, яке вдихнув Бог при створенні перществореного Адама».

Дух в людині виявляється в трьох видах: Страх Божий; Совість; Жадання Бога.

- Страх Божий -— це благоговійний трепет перед величчю Божою, нерозривно пов'язаний з незмінною вірою в істину буття Бога, в дійсність існування Бога, як нашого Творця, Срасителя.

- Друге, чим проявляє себе дух в людині, це — совість . Совість вказує людині, що правильно і що не правильно, що завгодно Богу і що неугодне, що повинна і чого не повинна робити людина. Але і не тільки вказує, а і примушує людину виконувати вказане, причому за виконання нагороджує утіхою, а за невиконання карає розкаянням. Совість є наш внутрішній судія — охоронець закону Божого. Недаремно совість називають «голосом Божим» в душі людини.

Совість - це чудове відображення Божества в людині. Бог накреслив в душі люди вимоги Своєї святості, правди і добрості, доручив їй самій спостерігати за виконанням їх і судити себе в справності або несправності. У Святому Писанні совість іменується «суперником», оскільки вона завжди чинить опір нашій злій волі.

Совість є природний закон, що освічує розум і показує йому, що добро і що зло. Бог, творить душу людську, надавши їй насіння всіх чеснот. Для їх правильного зростання необхідна дія з боку Бога, Але за наявності вільної волі людина може сама вирішувати: приймати чи ні ці благодатні дії. Ось тут і повинна проявити себе наша совість.

Авза Дорофій міркує про те, що слід завжди зберігати свою совість до Бога і не нехтувати Його заповідями навіть в глибині душі, таємно. Також і до ближніх потрібно зберігати совість, тобто не робити того що ображає або спокушає їх справою, словом, виглядом, поглядом. Навіть з речами добра совість навчає звертатися дбайливо, зберігати їх і не псувати.

Усвідомлюючи себе зобов'язаним догоджати Богу, дух не знав би як задовольнити цьому обов'язку, якби не керувала в ньому совість.

Спочатку відчуття сорому, потім явний голос Божий — совість, потім страх Божий зводять до абсолютного шукання досконалості, бо Отець наш Небесний Сущий, і людина може бути житлом Духа Святаго.

- Жадання Бога — третій прояв духу в людині. Нічим тварним і земним наш дух задовольнятися не може, поки не знайде повного задоволення в Бозі, до живого спілкування з яким дух людський завжди свідомо або несвідомо прагне.

Такі прояви духу в людині, які і повинні бути керівним початком в житті кожної людини, тобто жити в спілкуванні з Богом, по волі Божій і перебувати в любові Божій, а це значить виконувати своє призначення на землі і успадковувати життя вічне.

Тіло, душа і дух людини знаходяться у відомому взаємовідношенні і характер цього взаємовідношення визначається етичним станом людини.

При поєднанні духу з душею тварини в людині відбулося піднесення душі, перетворення її в душу людську. Цим обумовлена в людині різносторонність життєвих станів, як «тілесність», «душевність», «духовність» і проміжних між ними. Тим же пояснюється і подвійність спонук людини в умовах земного існування.

Коли людина в своєму чині тримається, то вона живе духом, тобто страхом Божим керується, і совісті слухається, і високого шукає. А коли вона піддається спокусами душі, то виходить з свого чину, і те, чого хоче дух, думає дістати серед істот. Тому йому не вдається, і він тужить і крушиться. Дух тут, як полонений в узах, знаходиться в служінні у варварів — пристрастей тілесних. Сам він не задовольняється і пристрасті робить незадоволеними. Тваринні потреби у тварин всі в своїй мірі, а у людини, коли вона вдається до чуттів тілесних потреби межі не мають. Цю безмірність повідомляє їм дух, що потрапив в полон до них, і дух цією безмірністю бажає загасити своє жадання нескінченного, по образу Якого створений і в Якому єдиному благо його.

Людина, що живе по бажанням тілесної плоті і тваринної своєї сили іноді нічим не відрізняється від безсловесних тварин, але навіть робиться гірше за них. Такі люди називаються плотськими, душевними. Що живуть же по вабленнях богоподібного духу називаються духовними.

Дух прославляє людину над іншими земними тварюками, і в дусі — її «відмінна риса», — саме духу в людині дане переважаюче положення над душею і тілом. Нормальне життя людини повинне проходити так, щоб дух був в Бозі, душа — під управлінням духу і тіло — в підпорядкуванні тому і іншому (і духу, і душі). Дух повинен проникати в душевні і тілесні сторони життя, і їм же належить керуватися людині в свойому зовнішньому, тобто сімейному і суспільному житті. Душевна і тілесна сторони життя людини самі по собі безгрішні, тому що природні; але вони стають гріховними і неприродними як етичні ступені життя, тому що людина в переважаючому стані душевності або, ще гірше, тілесності, дає запанувати в собі тому, що повинне бути в підпорядкуванні.

Духовність, тобто переважання духу, може і повинна бути пануючим станом людини, тому що духовність - норма людського життя, і лише тоді вона стоїть в рівні з людською гідністю. Якщо навіть душевна частина її не має значного розвитку, тобто людина не володіє широкими науковими пізнаннями, не займається мистецтвом і т, п., все ж таки при підпорядкуванні духу душі і тіла вона – справжня повна людина.

Отже, розумний духовний стан, по вчаннях отців, — це коли душа і тіло у всьому підлеглі духу, а розум підкорився Богу і Його волі.

Розділ ІІІ. Образ в подоба Божа в людині

3.1 Реформаторська точка зору

Бог створив людину по Своєму образу і подобі (Бут 1:26-27). Писання посилається на цей найважливіший факт і в інших місцях: образ Божий переходить від Адама до його нащадків (Бут 5:1-3); Бог згадує про створення людини по образу Божому, встановлюючи покарання за вбивство (Бут.9:6); про це сказано в (1 Кор 11:7) у зв'язку з вченням про верховенство людини; у Кіл 3:10 у зв'язку із закликом вдягнутися в нову людину; у (Як 3:9) у зв'язку із закликом не грішити. Пс 8:6-7 також говорить про велич людини: "...славою й величчю Ти коронуєш нього [тобто людини]; учинив Ти нього володарем творева рук Своїх..."; проте самих слів "образ Божий" в цьому псалмі немає.

У вірші Бут 1:26 використані слова целем і демут (лат. imago і similitude; греч. ейкон і омоїосис). Ці слова близькі по значенню; з погляду лінгвістів, їх значення майже однакові. Целем означає зримий, втілений образ (2 Сам 11:8); демут - образ ідеальний, абстрактний.

Використовуючи обидва ці слова разом, автор Біблії "намагався виразити дуже складну ідею: людина, з одного боку, є Божим віддзеркаленням, з іншого — в деякій мірі виявляє собою духовну природу Бога" (Отці Церкви проводили відмінність між "образом" і "подібністю", відносячи "образ" до сфери душевної організації, а "подібність" - до сфери духу. Іріней пов'язував "образ" з свободою і розумом людини, а "подібність" — з даром надприродного спілкування з Богом, який був втрачений після гріхопадіння. Проте самі слова не дають підстави для таких відмінностей; у Писанні вони уживаються як синоніми (Бут 1:26-27 і 5:1-3).

Тілесна концепція образу Божого. Образ Божий — це вся людина, зокрема, і його матеріальне тіло. "Старозавітна думка завжди розглядала людину в цілому, не ділила її на тіло і дух. На тілесному акцентувався більший упор – “Хто виллє кров людську зь людини, то виллята буде його кров, бо Він учинив людину за образом Божим” (Бут 9:6)

Проти такої тілесної концепції образу Божого можна заперечити наступне:

- Бог — Дух; чому ж Його образ — тіло?

- Тіло є і у тварини; але тварина не образ Божий.

У Бут 1:27 стверджується, що людство (як чоловіки, так і жінки) були створені по образу Божому. Бог немає роду, але кожен чоловік і кожна жінка ним володіють. Тому і чоловіки, і жінки належать "образу Божому" (хоча до Самого Бога поняття рід незастосовується). Те ж відноситься і до матеріального тіла: воно належить "образу Божію", хоча у Бога немає тіла. "Образ Божий" — це людина цілком, тіло і душа.

Тому тіло — це частина образу Божого. "Хоча Бог не має фізичного тіла, все ж таки людське тіло входить в поняття образу Божого, оскільки цілісний організм людини володіє тілом і душею. Тіло є засобом для самовираження душі, яка створена для спілкування з Творцем. З приходом Господа нашого тіло перетвориться на 'тіло духовне' [1 Кор 15:44).

Бути створеним по образу Божому також означає бути живою істотою. Це підкреслює Павло в своїй проповіді в афінському ареопагу (Дії 17:28-29). Відкидаючи віру у те, що мертві ідоли можуть представляти живого Бога, він стверджує, що, оскільки люди, живі створіння, походять від Бога, значить, і Бог теж живий.

Людина не проста жива істота; вона володіє розумом і вільною волею; тому вона може панувати над природою (Бут 1:28).

Людина до гріхопадіння — не проста жива і розумна істота, наділена вільною волею; це творіння, що знаходиться в постійному спілкуванні з Творцем. Слова "безневинний", не "знаючий гріха" не передають повністю цей стан як всяка негативна характеристика. Більше підходять слова: "створена святість". Святість Адама була святістю творіння, але не Творця. Ця святість повинна була бути піддана випробуванню. Поки Адам не переступив заповідь, ця святість давала йому безсмертя.

3.2 Точка зору римсько-католицької церкви

Католики розрізняють "образ" і "подібність". "Образ" - це жива душа, вільна воля і безсмертна природа; він належить людині з самого моменту творіння. "Подібність" доповнює образ, вона з'явилося не у момент творіння, але незабаром після нього; це етична здатність протистояти нижчим бажанням (самі по собі ці бажання не обов'язково є гріховними).

Дана точка зору припускає, що, коли людина впала низько, вона зберегла образ, але втратила подібність; подібність відновлюється через участь в таїнствах Церкви.

Точка зору неоортодоксів. Браннер (Brunner) багато в чому сходиться з католиками. Він розрізняє "зовнішній" образ Божий (який не загублений в результаті гріхопадіння, оскільки без нього людина просто перестала б бути людиною) і "глибинний" образ Божий (який при гріхопадінні втрачений).

Барт (Barth) відкидав цю концепцію; він вважав, що "образ Божий" в людині повністю спотворений унаслідок гріху.

В результаті гріхопадіння образ Божий в людині спотворений, але не втрачений повністю; інакше людина просто перестала б бути людиною.

У Писанні також можна знайти свідоцтва того, що образ Божий не був втрачений людиною після гріхопадіння. Той факт, що людина створена по образу Божому, спонукало підставою для установи кримінального покарання (Бут 9:6). Верховенство чоловіка засноване на тому, що він є образ Божий (1 Кор 11:7). Іаков попереджає, щоб ми не проклинали людей, оскільки вони створені за образом і подобою Божою (Як 3:9). Ці уривки не мали б сенсу, якби образ Божий був втрачений при гріхопадінні.

Наше відродження і освячення мають на кінцевій своїй меті перетворення по образу Христа; настане день, коли ми станемо цілком подібні Йому (2 Кор 3:18; 8:29). Це можливо тільки по благодаті Божій.

Зображаючи Раду Божу про створінні людини, згадується про образ і подібність Божу в людині: “ І сказав Бог: “Створімо людину за образом Нашим, за подобою нашою... І Бог на Свій образ створив, на образ Божий її він створив, як чоловіка та жінку створив їх” (Бут. 1: 26—27). Образом Божим із всіх земних істот обдарована тільки одна людина. «Душа дорогоцінніше всього створеного, — говорить святий Марк Великий, — бо тільки людина творіння образу і подоби Бога».

Оскільки Бог за природою Своєю є чистий і досконалий Дух, то і образ Божий потрібно вважати в духовній суті людини. Зовнішнім значенням образу Бога в людині, служить керуюча влада над всіма земними істотами, що даровані людині (Бут. 1: 26). Мабуть, здатність такого володарювання відноситься до душі, а не до тіла. Тіло людини тільки як житло і орган душі і до деякої міри її зовнішнє відображення. Образ Божий в душі, по поясненню Отців Церкви, полягає в тих властивостях і здібностях її, які складають суть духовної природи людини, наближають її до Бога і прославляють над безсловесними істотами. Такими властивостями є:

- духовність, як образ духовності істоти Божої;

- розум, як образ нескінченного розуму Бога;

- вільна воля, як образ нескінченної вільної волі Божої;

- безсмертя, як образ вічності Бога;

- дар слова, як образ іпостасного Слова Божого.

Вся нескороминуща значущість, незамінність і коштовність душі виходить від її богообраза, тобто від того, що людина створена по образу Тріїпостасного Бога.

Богоподобіє душі полягає у віддзеркаленні Прототипу Бога в богообразній душі людській:

- Бог — вседосконала Духовність, прототип духовності, душа — відзеркалення цієї Духовності;

- Бог — вседосконалий Розум, розум людський — відзеркалення цього Розуму;

- Бог — вседосконала Свобода, свобода людська — віддзеркалення цієї Свободи;

- Бог — абсолютна Вічність, прототип Вічності, безсмертна душа є віддзеркаленням цієї Вічності;

- Бог — вседосконала святість і Доброта, здатність душі людської до святості і доброти — це відзеркалення цієї Святості і цієї Доброти;

- Бог — Верховний Володар і Управитель всього, здатність людини володарювати над природою є віддзеркаленням цього. Взагалі всі характерні риси Божества, по вченню святого Григорія Ниського, містяться відомим чином в богообразної душі людини.

Створена по образу Триіпостасного Бога, людина є відзеркаленням цього Божества в найістотнішій суті свого буття (святий Опанас Великий). Божественна праведність і святість істини складають суть богообразної душі (Еф. 4: 24). Тому людина в основі своїй — істота богообразна (греч. «феоїдес») і богоподіба (греч. «феоике-лон») (святий Мефодій). «Створена по образу Божому, — говорить святий Григорій Ниський, — у всьому подібна Прототипу: розум подібний Розуму». «Як художники за допомогою фарб переносять людські образи на свої полотна, так наш Творець написав образ Свій в істоті людській, прикрасивши її чистотою, безпристрасністю, блаженством, добротою» (святий Мефодій).

Слова Біблії по образу Божіому створив Бог людини означають, що Бог створив людське єство, щоб воно брало участь у всякому добрі, бо Бог — повнота добра, а людина — Його образ, і цей образ знаходить свою подібність в Прототипі, оскільки Він наповнений всяким добром. Звідси образ Божий властивий кращим частинам наших властивостей, а все низьке і жалюгідне в нашому житті далеко від того, щоб бути подібним Богу.

Душа людська одна по суті, а трійкова по властивостях, які можна назвати волею, розумом, відчуттям і волею, розумом, пам'яттю, — отці бачать в цьому богообразність. Так, святий Амвросій пише: «Бог Батько, Бог Син, Бог Дух Святий, але не три Боги, а один Бог, що має три Особи; подібно, цьому і душа — розум, душа — воля, душа - пам'ять, але не три душі в одному тілі, а одна душа, що має три сили, і в цих трьох силах наша внутрішня людина по єству своєму чудово відображає образ Божий» — розум, слово і дух; розум, воля і почуття.

Сущий Бог є Розум, що має Слово і Дух. І Божественний образ Святої Тріїці свтий Григорій Ниський убачає в трихо- томічній будові внутрішнього складу людини, а саме: душа, її розумне слово і розум, який можна називати і духом.

«Наш розум, — підтверджує свтятий, Ігнатій Брянчанінов, — слово і дух служать образом Отця і Сина і Святаго Духа».

«Як Бог в трьох Особах, - міркує свтятий Дімітрій Ростовський, — так і душа людська в трьох силах: розуму, слова і духу. І як слово від розуму і дух від розуму, так Син і Дух Святий від Отця. Як розум без слова і духу бути не може, так Отець без Сина і Духу Святаго не був ніколи і бути не може. І як розум, слово і дух — три сили душевні різні, а душа єдина, а не три душі, так Отець, Син і Святий Дух — три Особи Бога, а не три Боги, але єдиний Бог».

Узагальнюючи різні думки святих отців про образ Божий в людині, святитель Григорій Ниський пише: «Бог за природою сама Доброта. Досконалість добрості виявляється в ній тим, що Бог визволяє людину з небуття до буття і повідомляє їй всяке благо. Список же цих благ такий довгий, що перерахувати їх неможливо, і всі вони містяться коротко в одному виразі: людина створена по образу Божому... Образ в тому і має схожість з Прототипом, що виконаний всякого блага».

Оскільки душа тільки спільно з тілом складає людину, то вона, живучи в тілі, яке також Бог створив, відображає частково і в тілі своє богообразіє, унаслідок чого деякі святі отці вважали, що образ Божий знаходиться навіть і в тілі людському (святий Іустін Філософ). «Найменування "людина", — говорить свтятий Григорій Палама, — не додається окремо до душі або до тіла, але до обох разом, бо вони разом були створені по образу Божому».

Св. Діонісій пише, що «сама материя, получив бытие от Истинной Красоты, сохраняет через все свое материальное устроение некие следы духовного благообразия, через посредство ее можно подняться до нематериальных прообразов ее».

А преподобний Сімеон Новий Богослов, сказавши про творіння світу, пояснює, що усередині істот «залишилося те нематеріальне світло, не причетне нічого з цього світу». Як під попелом, в ній тліє Божественний вогонь, вона свідчить своїм диханням і внутрішнім світлом про Божественного Творця. Тому-то і людина може ожити, що дане їй при створенні щось від Духа. У ісихаста розум передає знаки Божественної краси і сполученому з ним тілу, Тіло може стати натхненним (1 Кор. 15: 44). У тому, що людина влаштована «по образу» і видно, що людина спочатку Божественна, що вона не тільки земна, що в ній закладене боголюдське.

Маючи все це на увазі, можна сказати, що образ Божий більш менш міститься у всій людині, а не винятково в одній частині його тіла, або властивості, або силі. На думку святого Григорія Ниського, все ціле людське єство, що створене в Адамі і продовжується через весь людський рід, передає образ Божий, який знаходиться не в якій-небудь його (єства) частині, а в ньому як цілому.

Святий Григорій Ниський зясовує: «Яким чином людина, як смертна, скороминуща, короткочасна істота, — є образом того Сущого, Який безсмертний, чистий і вічний? Правильну відповідь на це питання знає тільки Сама Істина».

Багатобічне і динамічне вчення про «образ» можна знайти в творах святого Григорія Палами. Він майже завжди проводить відмінність між образом Божим і тим, що — «по образу Божому». Образ Божий є тільки Син Божга, тоді як людина створена по образу Божому, тобто вона є відмінна від Бога - образ, тоді як Син є ідентичний образ. Він бачить «образ» в думці людини, яка є вищою частиною його природи, Подібно тій відмінності, яка існує в Бозі між Суттю і енергіями, між розумом і його енергією також є відмінність. Енергія розуму є думка і інтуїція, які не повинні змішуватися з розумом, з якого походять, хоча і не можуть розглядатися як абсолютно відмінні від розуму, бо вони є виявлення розуму.

Як Бог - Тріїця в Одному, тобто Розум, Слово і Дух, так і людина, створена по образу Божому, одержала в спадок триєдність розуму, слова і духу. З людського розуму походять слово і дух. Бог містить і повідомляє життя світу через Свій Дух, так і людський розум через свій дух містить і пожвавлює тіло. Це, на думку святого Григорія Палами, є важливим чинником, який підтверджує, що в людині образ Божий досконаліший, ніж в Ангелах. Ангели, як і люди, мають розум, слово і дух, але їх дух не має творчої сили, оскільки не сполучений з матеріальним тілом.

Тільки людина наділена здібністю до всіх видів пізнання: інтелектуальною, розсудливою і творчою. Творча здатність також є перевагою тільки людини. Ангели — це службові духи, що виконують служіння не тільки Богу, але і людині, як учить Писання. Нарешті, вільна воля (яку святитель Василь Велікий, Григорій Ниський, Іоан Дамаськін і інші отці вважають найважливішою межею образу Божого) є найбільшим даром Божим людині. Вона мала виняткову важливість до падіння, і навіть тепер, після пришестя Христа, виконання Божого плану людиною продовжує залежати від її вільної волі.

3.3 Православна точка зору

Православне богослів'я робить відмінність між образом і подібністю Божіїм в людині.

У Святому Писанні є підстави для такого розрізнення. Так, визначення Бога про створення людини говорить:: “ І сказав Бог: “Створімо людину за образом Нашим, за подобою нашою... ” (Бут. 1: 26), а про саме створення говорить: “І Бог на Свій образ створив, на образ Божий її він створив, як чоловіка та жінку створив їх” (Бут. 1: 27). Умовчання про створення людини і по подібності, звичайно, не випадково. Цим дається вказівка на те, що образ Божий даний людині як щось природжене духовній природі людини, а подібність дана тільки в можливості, є тільки ідеал, до якого людина може наближатися шляхом розкриття своїх духовних сил, що направляють людину до спілкування з його Прототипом, з Богом. «Радою» Божою дана нам можливість бути «по подобі», — міркує святитель Григорій Ниський.

Таке розуміння підтверджується і іншими місцями з Священного Писання. Воно вказує, що образ Божий є і в занепалій людині, як видно із слів Бога до Ноя: “Хто виллє кров людську людине, то виллята буде його кров, бо Він учинив людину за образом Божим” (Бут. 9: 6). Апостол Павло каже про людину, що вона є образ і слава Бога (1 Кор. 11: 7), заповідає тим часом: “і зодягнутися в нового чоловіка, створеного за Богом у справедливості й святості правди” (Еф. 4: 24). З цього можна з”ясувати, що образ Божий дається людині в його природі і зберігається, хоча і в затемненому вигляді, навіть і в занепалих людях; подібність же Божа повинна залежати від волі і діяльності людини і не тільки людини занепалої, але і відродженої. Тобто «образ» — це загальне надбання людей, а «подібність» ми маємо тільки в можливості.

Відмінність між образом і подобою Божіою розглядали і святі отці. Святий Григорій Ниський вчить: «Бути по образу Божому властиво нам по першому нашому створенню, а бути по подобі залежить і від нашої волі і існує в нас тільки в можливості, отримується ж насправді за допомогою діяльності». Це уподібнення Богу шляхом діяльності слід бачити в заповіді Спасителя: “Отож будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний” (Мт. 5: 48).

Досягнення подібності Бога — мета людського життя. Виконання цієї мети залежить від вільної волі людини. Підкоряючись вільній волі Божієй, людина може розвивати свою природу і удосконалювати «образ».

За задумом Творця людина при самому початку створення була причетна всякому благу. Саме в цьому дієприкметнику, згідно святителя Григорія Ниському, і полягає образ Божий. Але спочатку людина не володіла повнотою цих благ, вона могла досягти цієї повноти лише з часом, в русі до свого Прототипу, до Бога. Це рух людини від «образу» до Прототипу і висловлюється у отців «досягати подоби Богу».

Святий Іоанн Дамаськін, відзначаючи різницю між образом і подобою, пише: «Словом по образу означаєтся сила розуму і сила свободи, а словом по подобі — уподібнення Богу в чистоті, скільки це можливо».

У цьому визначенні святий Іоан Дамаськін виділяє риси образу, які переважно удосконалюються в людині у міру богоуподібнення. Дійсно, добродійне життя — це перш за все вдосконалення розуму і зміцнення волі в добрі. У тих, що досягли богоуподібнення образу виявляються особливо виразно. Не випадково преподобний Максим Сповідник відзначає, що «по образу Божому є всяка істота розумна, по подібності ж — тількі добрі і мудрі».

Іншими словами, в процесі богоуподоблення людина удосконалюється як особа. Людина вища природи, вона містить природу і в певному значенні вільна по відношенню до неї. Обираючи чесноту, особа тим самим удосконалює свою природу. Разом з тим, добродійне життя — це слухняність Богу, це відмова від свавілля, від власної похоті.

І в цій відмові від свого самозвеличання, від бажання самоствердження людина знаходить справжню духовну свободу. “Як у слові Моїм позостанетися, тоді справді моїми учнями будете, — говорить Христос, — і пізнаєте правду, - а правда вас вільними зробить” (Ів. 8: 31—32). Жертвуючи своєю природою ради любові до Бога і ближніх, людина духовно збагачується. “Хто хоче спасти свою душу, той погубить її, хто ж за мене свою душу погубить, той знайде її” (Мт. 16: 25; Ів. 12: 25). Навпаки, якщо людина керується природними інстинктами, вона деградує як особа. Невідповідність між образом і подобою, спотворення в собі образу Божого стане джерелом вічних мук.

Значення виразу за образом і подобою святий Григорій Ниський вбачає також і в трьохчастинній будові самої душі. Душа має три здібності: жадання, розуміння і роздратування. Через жадання вона стикається з любов'ю Божою; через розум сприймає від Нього витікаюче знання і мудрість, а через гнів протистоїть проти лукавих духів. «Цими трьома здібностями Бог управляє і панує над трьома областями: небесною, земною і пекельною, управляє Своєю судовою силою» (святий Григорій Ниський).

«Богоподобію душі властиві сили споглядальна і розсудлива, тому що ними осягаємо ми Бога. Таким чином, не заперечуючи богоподібність в духовності, розумі, вільній волі і здатності управляти і володарювати, святий Григорій Ниський вважає за краще бачити її в самому внутрішньому світі нашої душі, в її таємничому житті.

Людині тільки дана сила для уподібнення Богу; нам допущено бути працівниками, діячами в уподібненні Богу. Звідси: по образу — ми маємо по створенню, це моє розумне буття, а по подібності — придбаваємо по своїй волі або, кажучи словами святий Григорія Ниського, — це моя можливість стати християнином, і це є справа душі. Від нас залежить прагнути до все більшого богоуподобленію. І те, що залежить від нашої волі, знаходиться в нас тільки як можливість, а придбати ми це можимо за допомогою нашї саме дії. Якби Господь, маючи намір створити нас, не сказав заздалегідь: Створимо людину... і по подібності — і не дарував нам можливості бути по подібності, ми не могли б своїми власними силами стати подібними Богу. Ми при створенні дістали можливість бути подібними Богу. Але, давши нам цю можливість, Бог залишив нам самим упорядковувати свою подібність з Богом, щоб удостоїти нас за наш подвиг приємної нагороди. «При самому створенні моєму,, - міркує далі святий Григорій Ниський, — я одержав образ Бога, а по вільній волі стаю подобою Бога... Одне дане, а інше залишилося незавершеним, щоб я, удосконаливши самого себе, став гідним нагороди Божої. А як ми стаємо по подобою? — Через Євангелію. Що є християнство? — Уподібнення Богу, наскільки це можливо для людського єства. Якщо ти вирішив бути християнином, то постарайся стати подібним Богу, вдягайся в Христа».

Під подібністю Божою святий Іоан Златоуст розуміє уподібнення людини Богу, наскільки це можливо, за допомогою лагідності, упокорення і інших чеснот взагалі. Образ даний нам як реальність, подібність дана як можливість; перше дане, друге задане. «Насправді по подібності як можливість, потенційно, є тим же самим, що і по образу, — говорить святий Василь Велікий, — а практикою чеснот, творінням добра, євангельським життям досягається реальна подібність Бога». Душа створена по образу Божому, щоб прагненням і якомога повнішим уподібненням Богу вона могла зберегти своє благородство (святий Григорій Богослов). «Подібність Бога в людині полягає, дійсно у тому, що людина своїм життям якомога більше стала схожою до Бога, поки душа не стане зовсім богоподібною» (святий Григорій Ниський).

По образу знаходиться в самій природі душі людської — в її розумі, в її свободі, в її чутливості, а по подібності — в правильному розвитку і богоцентричному вдосконаленні всіх психофізичних властивостей людської істоти, тобто в уподібненні Богу через всі думки і справи, слова і відчуття, наміри і бажання. А Святе Письмо — це не що інше як Боже повчання, Божіє відкриття про те, як людина, на основі богообразу душі своєї, може стати богоподібною у всьому своєму житті. Богоподобіє досягається у вправляннях в благодатних, євангельських чеснотах, здобувається дарами Святаго Духу.

Людині дана як би якась слухняність від Бога — розвиток в собі духовних дарувань.

У таємничій суті своєї істоти людина носить богоданну мету свого життя і засобу до її здійснення. Образ Божий в людині — це реальна схожість образу з Прототипом, а подібність — це мета людського життя, здійснюючи яку людина повинна у всьому уподібнитися Богу як своєму Прототипу. Новий Заповіт весь зосереджується на цій думці: мета людського існування — весь зміст, всі властивості істоти своєї уподобитись Богу, стати досконалим, як Бог досконалий (Мт. 5: 481 Пет. 1: 16), досягти обожнення («феосис») всього свого єства спілкуванням з Богом (2 Пет. 1:4).

Поступовим уподібненням Богу через віру, любов, надію, молитву, пост, лагідність, упокорювання, боголюбіє, братолюбство і інші чесноти людина насправді переживає все більше і більше блаженство, бере участь в ньому всьому своєю істотою, тому і прославляє Бога, Творця і Спасителя свого. Звідси подібність Бога як мета людського буття означає вдосконалення себе Богом, служіння Богу, прославляння Бога, блаженство в Бозі. Своїм благодатно-подвижницьким зростанням до Бога і Божественної досконалості людина в той же час і виразніше всього прославляє Бога і дійсно переживає Божественне блаженство як зміст свого існування. Людина, поза сумнівом, йде до своєї богоданної мети, якщо кожну частину своєї душі, свойого буття влаштовує в ім'я Боже і ради слави Бога (1 Кор. 6: 20; 10, 31; Мт. 5: 16), якщо живе гідно Божих Законів (1 Фес. 2: 12; Кол. 1:10).

«Душа створена за образом Бога, щоб людина всією істотою своєю прагнула до з'єднання з Богом», — святий Григорій Богослов. По вченню святого Василя Велікого, і самий пристрій людського тіла свідчить про це: «Влаштування тіла твого для тебе — ціль мети, ради якої ти створений гнучким для того, щоб не тягнути все своє життя по землі, а поглядати на небо, до Бога, що там перебуває, і щоб не бігати за земною насолодою, але, згідно з даним тобі розумом, жити небесним життям». «Люди створені для того, щоб добрими подвигами невтомно прагнути до мети свого існування і досягати її» (святий Григорій Богослов). «Створюючи людей за образом Своїм, Бог дав їм через Слово Своє сили жити святим життям і, таким чином, брати участь в блаженстві» (святий Опанас Великий). «Бог створив людину за образом Своїм, щоб вона природженим їй прагненням до Бога, поступово зростаючи в духовній і моральній досконалості, досягла кінцевої мети свого таємничого існування — обожнення» (святий Іоанн Дамаськін).

Призначення і відношення людини до видимої природи Господь Бог визначив Своїми словами, сказаними першій людській парі:“Плодіться й розмножуйтеся, і наповнюйте землю, оволодійте нею, і опануйте над морськими рибами, і над птаством небесним, і над кожним плазуючим живим на землі!” (Бут. 1: 28). Це означає: люди повинні богоподібно володіти всім, що в світі; душею своєю світити всьому існуючому, освітлювати шлях до Творця; бути повноважним хранителем і посередником між істотами і Творцем; а все це робити через особисте самовдосконалення і зростання волі Божої (Кол. 2: 19; Еф. 4: 13). «Після того, як створив видимий і невидимий світ, — говорить блаженний Феодоріт, — Бог, нарешті, створив людину і поставив її як якийсь Свій образ посеред істот живих і неживих, видимих і невидимих, щоб Йому істоти живі і неживі надавали користь як якусь дань, а невидимі істоти, маючи піклування про людину, засвідчили тим самим любов свою до Христа».

По образу Божому перш за все, це означає, що жінки і чоловіки володіють атрибутами особи, якими володіє Сам Бог, і якими не володіють ні тварини, ні рослини і ніяка інша матерія. Щоб володіти особою, істота повинна володіти знанням, відчуттям (включаючи релігійні) і волею. Бог - істота особова, такими ж є і ми. Заяви про те, що тварини володіють чимось подібним, що і людина, мають сенс тільки до певного ступеня. Особа в тому значенні, в якому ми говоримо про неї тут, це щось зв'язуюче людину з Богом, але не зв'язує ні Бога, ні людину зі всіма іншими істотами. Другим елементом буття людини, як створеного по образу Божому, є моральність. Мораль, у свою чергу, включає два інші елементи, а саме, свободу і відповідальність. Необхідно сказати, що свобода, якою люди володіють, не є абсолютною. Навіть на самому початку перший чоловік Адам і перша жінка Єва не були незалежними. Вони були створеними і були відповідальні за визнання і ухвалення їх такого статусу за допомогою слухняності. З часу гріхопадіння ця свобода була ще більш обмежена так, що, за словами Августина, їх початкове posse піп рессаге ("здатний не грішити") перетворилося в піп posse піп рессаге ("нездатний не грішити"). Але, оскільки навіть в їх занепалому стані люди володіють свободою, хоча і обмеженої, на них покладається моральна відповідальність. Кажучи стисло, нам немає необхідності грішити так часто або завжди, як ми це робимо. І навіть тоді, коли ми грішимо під тиском із сторони, ми знаємо, що що робиться нами є неправильним; цим ми ненавмисно сповідаємо нашу подібність (хоча і впали в гріх) образу Божому в Його моральності так само, як і в інших областях.

Третій елемент нашої подібності Богу полягає в духовності. Людство існує для спілкування з Богом Який є Духом (Ів. 4:24). Задум цього спілкування в тому, щоб воно тривало вічно, так само як і Бог вічний. Тут ми могли б сказати, що, не дивлячись на наявність у нас фізичних тіл (що є і у рослин) і душ (які є і у тварин), тільки люди володіють духом. Тільки на рівні духу ми можемо усвідомлювати Бога і спілкуватися з Ним.

Не припиняються суперечки між тими, хто вірить в трійкову конструкцію нашої істоти, і тими, хто вірить, що про людину можна говорити тільки на двох рівнях. Немає потреби в тому, щоб ці дебати дуже сильно залучали і нас. Обидві сторони визнають, принаймі, що людина складається з фізичної частини, яка вмирає і потребує воскресіння, і нематеріальної частини, яка не підвладна фізичній смерті; цю останню "складову" ми і можемо назвати самою особою. Єдине суперечне питання є тим, чи може нематеріальна частина бути далі розділена на персональность (у обмеженому значенні), якою володіють і тварини, і дух, який робить можливим наше спілкування з Богом.

В даному випадку, визначальним чинником повинні служити лінгвістичні дані, але вони, на жаль, не такі ясні, як нам хотілося б. Іноді, особливо в ближче до початку Старого Завіту, терміни "душа" (не-феш) і "дух" (gvax) уживаються взаємозамінні, що викликало деяку плутанину. Та все ж, з часом все більш і більш слово “дух” позначав саме той елемент, за допомогою якого людина має відносини з Богом, тоді як нефеш малось на увазі просто життя. Відповідно до цієї відмінності, "душа" часто використовується по відношенню до тварин, а "дух"- ні. Пророки, що чули голос Бога і спілкувалися з Ним завжди були надихнуті духом Божим, а не Його душею. У Новому Заповіті лінгвістичні дані подібні старозавітним. Тому, душа (псухе) і дух (пнума) нерідко і без побоювань замінюють один одного так само, як і в Старому Завіті, пнума, проте, виражає собою ту особливу здібність, що торкається взаємостосунків з Богом, якою володіє всякий віруючий; у протилежність цьому, псухе володіють і неврятовані. (1 Кори. 2:9-16). В посланнях Павла дух людини вважається загиблою, або смертною, в результаті гріхопадіння, і поверненим до життя мають тільки ті люди, які відроджені.

Нам не варто, проте, збиватися тут з вибраного напряму. Незалежно від того, чи говоримо ми про три або тільки про дві частини людського буття, людина є однією цілою.

Розділ ІV . Ісус єдина людина без гріха

Перша людина тілом торкалася матеріального світу, духом - духовного. Таким чином мала доступ в обидва світи. Перші сторінки Біблії розкривають картину, коли „Ввійшов до світі гріх, а гріхом смерть, так і прийшла смерть у всіх людей” (Рим. 5:12);„Жало ж смерти - то гріх" (1 Кор. 15:56).

Неслухняністю Творцю Адам відкрив двері гріху і смерті і сам став їх першою жертвою. Перш за все постраждав його дух, потім душа і, через деякий час, смерть наздогнала тіло Адама. З цієї пори всяка людина в очах Всевишнього мертва духовно, „тому що в ньому всі згрішили" (Рим. 5:12);Його дух мертвий. „Це ті, хто відлічується від єдності, тілесні, що духа не мають” (Іуд. 1:19).

Дух перестав функціонувати, і більше не є житлом Бога в людині і зв'язок з духовним світом втрачений. Цей стан називається духовною смертю. Видаліть в думках місток в духовний світ і ви побачите, що людині залишається доступним лише матеріальний світ. І в питанні її пізнання людина може рухатися скільки завгодно, лише б дозволяли їй розумові здібності і технічні можливості. А в духовний світ дороги немає. Він не зрозумілий їй, вона навіть відкидає його існування, оскільки розум людини приймає лише те, що бачить.

Значення народження зверху в тому, щоб померлий в Едеме дух людини ожив, повернулося до нормального стану, перекинув міст в духовний світ і по ньому зглянувся б Дух Божий в дух людини. Лише після цього колишній душевній людині відкриється і стане зрозумілим і доступним її розуму духовний світ і те, що в ньому.

У наш реальний світ людина приходить через звичне народження. У духовний світ приходять через народження зверху.

Третій розділ Євангелія від Івана зберіг для нас зміст бесіди Ісуса Христа з душевною людиною тієї пори - Никодимом. Це була достатньо освічена людина, вчитель. Але він ніяк не міг зрозуміти вчення Христа про народження зверху.

„Як може людина народитися, будучи старим?" - запитує він. „Народжене від плоті є плоть, а народжене від Духу є дух", - відповів йому Христос.

Народженню чого-небудь в світ передує єднання двох начал. Так народжуються плоди в наших садах і городах (через запилення). Так поповнюються наші стада. Так множиться людство. Цей же принцип діє і в духовній сфері. І насінням для зародження нового життя в людині є Слово Боже. „Вийшов сіяч сіяти" - Христос. „Зерно це Боже Слово" (Лук. 8:5,11). „бо народжені ви не з тлінногонасіння, але з нетлінного, - Стовом Божим живим та тривалим” (1 Пет. 1:23).

Бажаючи осягнути суть відродження особистим досвідом потрібно дві умови: „Тому то відкиньте всіляку нечисть та залишок злоби, і прийміть із лагідностю всіяне слово, що може спасти ваші души” (Як. 1:21). „Береже його в широкому й доброму серці, - і плід приносять вони в терпеливості”(Лк. 8:15).

Ісус був єдиною Людиною, на Якому не було гріха (Ів. 8:46), та Він був і єдиним, Хто «безневинно постраждав» від рук злих людей. Коли за Ісусом прийшли, щоб схопити Його, один з Його учнів, Петро, спробував змінити Його долю, удавшися до насильства. Вихопивши меч, Петро сподівався з його допомогою затвердити свою волю замість волі Бога. Але Ісус, що знав задум Отця в Своєму житті, сказав Петру: «...думаешь, що не можу тепер упросити Свого Отця, - і Від дасть Мені зараз більше дванадцяти легіонів Анголів?” (Мат. 26:53). Дванадцять легіонів - це від тридцяти шести тисяч до сімдесяти двох тисяч ангелів. Більш ніж достатньо для великої битви! Проте Ісус зробив Свій вибір: Він вирішив не просити Отця про позбавлення, але натомість довірився Його задуму у всьому, навіть в смерті.Ісус вчить, що кінець кінцем все підвладне Богу, навіть коли люди поступають жорстоко і несправедливо. Люди, що зловживають свою вільну волю, щоб творити зло, все одно не можуть перешкодити здійсненню Божого задуму. Тому ті, хто по-справжньому вірять в Бога і беруть участь в Його задумі, ніколи не втратять значення життя - що б не робили з ними злі люди.

Ісус дарував нам можливість зробити те ж - підкорятися задуму Бога і віддати себе в Його люблячі руки. Ісус випробував повноту життя на землі, підкоряючись волі Отця; але вершини Він досяг тільки після смерті. Біблія говорить, що Ісус «замість радости, яка була перед Ним, перетерпів хреста, не звертавши уваги на сором, і сів по правиці престолу Божого” (Евр. 12:2).

Справжнє значення неможливе без Того, Хто є початок і кінець; без любові Бога, Який є любов (1 Ів. 4:16). Ісус сказав: «Життя ж вічне – це те, щоб пізнати Тебе, єдиного Бога правдивого, та Ісуса Христа, що послав Ти Його” (Ів. 17:3). Знання, про яке говорить Ісус, - не просте інтелектуальне знання, але живе спілкування з Богом в Ісусі Хрет. Це знання означає заповіт з Богом, що веде у вічне життя. Поняття «вічне життя» має на увазі не число років і не протяжність часу; це якість життя, в якій є Бог, і саме її значення - в Бозі. Бог - це первинна і остаточна реальність, тому, прийнявши Його любов і відповівши на неї любов'ю, ми знаходимо вічне значення життя.

Набування образу Христа (зміна характеру в цьому житті) -безсумніву, одна з головних цілей для кожного віруючого. Що стосується пошуку остаточного значення, то потрібно взяти до уваги те, що Фома Аквінській називав «принципом кінцевості», згідно якого «кожен вчинок має своє кінцеве значення».3 Іншими словами, Бог створив нас з певною метою, і ця мета пов'язана з Його славою і нашим справжнім щастям. Без Бога ми не зможемо піднятися вище за стан тимчасового достатку в цьому житті. У своїй книзі «Прагнення до Бога» Джон Пайпер пише:

«Бажання бути щасливим властиво всьому людству, і це добре бажання, не гріховне. Марно заперечувати це бажання або чинити опір йому, немов якійсь поганій спокусі. Навпаки, потрібно підсилювати це бажання, живлячи його всім, що тільки може дати щастя. Вище щастя можна знайти тільки з Богом. Щастя, яке ми знаходимо в Бозі, досягає своєї вершини, коли ми можемо розділити його з іншими за допомогою всієї безлічі проявів любові. Чим менше прагнемо ми до щастя, тим менше ми шануємо Бога і любимо людей. І навпаки, прагнення до щастя - невід'ємна частина будь-якого богослужіння і будь-якої чесноти. Згідно «Вестмінстерському короткому катехізису віри»,] головне призначення людини -прославлять Бога і вічно радіти в Ньому»

Ісус знав, що Отець любить Його, і що все належить Отцю.

У житті людини є, зрештою, тільки одна мета: або догоджати Богу, або догоджати собі. Коли віруючі замість власних інтересів вибирають Бога, відбувається дивна річ: вони починають цінувати те, що цінує Бог, і вибирати те, що вибирає Бог. Тому, коли вони знаходять в Бозі все більше і більше радості, Він починає відповідати на їх найпотаємніші бажання. Саме про це говориться в Біблії: «Тішся Господом, і Він виконає бажання серця твого» (Пс. 36:4). У міру того як Бог змінює серця тих, хто по-справжньому вірить в Нього, - а разом з серцями і цінності, - вони і справді уподібнюються Сину Божому, і в їх житті відкривається Його слава. Таким чином, вони дійсно одержують краще і від цього світу, і від світу небесного. Дуже вірно висловлювався із цього приводу Клайв Люіс: «Цільтеся в небо - потрапите і в землю; цільтеся в землю - не потрапите нікуди!»

Розділ V. Життя після життя

5.1 Католицький погляд на можливість жити вічно

На більшості мов вираз, що означає "душа" (євр. nefe, грец. фохг;, лат. annra), пов'язаний безпосередньо з такими образами, як подих, подув.

Подих або дихання - відмінна ознака живої істоти. Бути живим означає ще мати дихання (2 Сам 1:9; Ді 20:10), коли людина вмирає, душа виходить (Буг 35:18), спускається (Євр 15:9) або виливається, як рідина (Іс 53:12). Якщо людина воскресає, душа повертається у людину (1 Цар 17:21).

Так могли вісловлюватися і греки, і семіти, але під тотожністю виразів скриті різні перспективи. За розповсюдженним висновком, котрий найбільш чітко простежується у представників грецької філософіі, душа все більше належить до суттєвого початку, котрий існує незалежно від тіла, у якому душа перебуває і з котрого виходить. Це-"спірітуалістична" уява, що грунтується вірогідно на ніби нематеріальному характері дихання, на противагу матеріальному тілу. Для семітів подих залишається невіддільним від оживленого ним тіла, він просте вказує, яким шляхом конкретне життя проявляється у людині, передусім, у тому, що в ній є рухом, навіть тоді, коли людина нерухома у сні. Чи не тут одна з глибоких причин, що спонукала до ототожнення душі з *кров'ю(Пс 72:14)? Душа знаходиться в крові (Лев 17:10), вона - сама кров (Лев 17:14; 5Н. 12:23), тобто жива людина.

Від поняття "живий" легко перейти до поняття "життя". До речі, часто спостерігається паралельне вікорістання цих слів: “ Не віддавай звірині душі Своєї горлиці, живої Твоїв Бідарів не забудь же назавжди!” (Пс 74:19), і в законі відплати вираз "душа за душу" може бути переданій як "життя за жіття" (Віх 21:23).

Таким чином, "життя" і "душа" часом стають рівнозначними, хоч мова може йти не тільки про "духовне" життя в протиставленні до життя "тілесного". Але з іншого боку це життя обмежене тільки земним обрієм, хоч наприкінці виявляється відкритим для життя небесного, вічного. Тому кожен раз слід звертатися до контексту, щоб вловити точний зміст слова.

В окремих випадках душа розглядається як принцип тимчасового життя. Люди бояться загубити її (Ів. 9:24; Ді 27:34), хотіли б застерегти її від смерті (1 Сам 19:11; Пс 6:5), забезпечити їй безпеку (Лк 21:19), коли відчувають, що вона під загрозою (Рим 11:3; 1 Цар 19:10; Мт 2:20; Вих 4:19; Пс 35:4; 38:13). З іншого боку, про неї не слід надмірно дбати (Мт 6:25), треба піддавати її небезпеці (Флп 2:30), віддавати за те, в чому не сумнівалися, за євангеліє (1 Сл 2:8). Так її віддає Христос (Мт 20:.28; Йов 10:11, 15: 17) і за Його прикладом ми також повинні нею жертвувати (Йов 13:37; 15: 13; 1 Йов 3:.16). Якщо таке пожертвування життя можливе, то це не тільки від упевненості, що Ягве може його спокутувати (Пс 34:23; 72:14), а й тому, що Христос у слові "відкуплення" відкрив дар життя вічного. Христос використовує слово "душа" у різних значеннях. "Хто хоче врятувати своє жіття, той його погубить, а хто своє життя погубить ради Мене, той його знайде" (Мт 16:25) і далі "Яка користь людині, як світ цілий здобуде, а занапастить власну душу? Що може людина дати взамін за свою душу?" (Мт 16:26-27; Мт 10:39; Лк 14:.26; 17:33). Отже, "спасіння душі" є перемогою життя вічного, закладеного в душі (Лк 1:21; 5:20; 1 Пт 1:9; Євр 10:39).

Якщо життя -найдорогоцінніше благо для людини (1 Сам 26:24), то врятувати свою душу -означає врятувати самого себе. Отже, слово "душа" означає особу.

"Душею", розглядаючи її, як "об'єкт", - називають будь-яку живу істоту, навіть тварину (Буг 1:20), але найчастіше мова йде про людей: дім з "семидесяти душ" (Буг 46:27; Дії 7:.14; 5М. 10:22; Дії 2:41; 27:37). Душа це - людина, хтось (Лев 5:1; 24.17; Мт 3:4; Дії 2:43; 1 Петра 3:20; Об 8:.9), наприклад, у протиставленні життя пасажирів до вантажу корабля (Дії 27:10). Найоб'єктивніше висловлюючись, навіть труп - у пам'ять про те, чим він був, - може бути названий "душею померлою). Душа ж, як суб'єкт, збігається з нашим "я" таке саме, як *серце або *тіло, але з більшим відтінком внутрішньої заглибленості і життєвої сили. Оклик "Я живу вічно!" (5М. 32:40; Ам 6:8: 2 Кр 1:23), означає глибоко усвідомлений обов'язок того, хто приносити клятву. Давид любив Йона-тана, як "свою душу" (1 Сам 18.1, 3). Це "я" виражається також різними видами діяльності, котрі не завжді "духовні". Наприклад, багач говорить: "І скажу я душі своїй: Душе, маєш багато добра, на багато років складено. Спочивай, їж та пий, і веселися!. Бог же до нього прорік: “Нерозумний, - ночі цієї ось душу твою зажадаю від тебе…” "(Лк 12:19). Згадка "душа" підкреслює любов і волю до життя, подібну» певною мірою, до сила спраги у висохлому горлі (Пс 63:.2), але спрагла і голодна душа може бути насичена (Пс 107:9; Єр 31:14). Стан душі залежить і від почуття хвилювання (Пс 86:4) і почуття хвілювання (Йо 12:2.7) скорботи (Мт 26:38; Пс 42:.6), заспокоєності (Флп 2:19), знесилля (Євр 12:3). Душа має потребу зміцнитися, щоб бути в стані дати батьківське благословення (Буг 27:4) або перенести гоніння (Дії 14:22). Вона створена, щоб любити (Буг 34:3) або ненавидіти (Пс 1:1.5), бути прихильною до когось (Мт 12:18-Іс 42:2; Євр 10:38; Ав 2:4), щоб без вагань шукати Бога (Мт 22:37; 5М. 6:5; Еф 6:.6; Кл 3:23) і благословляти Господа навіки (Пс 103:1).

При такій повноті розуміння слова "душа" окремі вирази можуть знову набути своєї первісної сили: душі повинні ''очищуватися послухом" (1 Пт 1:22). За них Павло "витрачає" себе (2 Кр 12:15), про них піклуються духовні наставники (Євр 13:17), Ісус обіцяє душам спокій (Мт 11:29). Ці душі - істоти у плоті, але в них закладено насіння жиіття, сім'я вічності (1 Пт 1:9) душа і дух життя.

Душа і початок життя. - Душа - символ життя, але не його джерело. І в цьому друга відміна, котра глибоко ділить Семітський і Платановий світогляди. Згідно з Платоном, душа ототожнюється з духом, еманацією якого вона є певною мірою і надає людині, таким чином, повну автономність. Для семітів джерело життя, - не душа, а Бог, Котрий діє через Свого Святого *Духа: "... та вдихнув йому в ніздрі дух життя (нешамах) (Буг 2:7). У кожній живій істоті є "дух («под-іх) життя" (Буг 7:22), без котрого вона приречена на смерть. Цей подих дається йому на весь час смертного життя: "... як забираєш дух у них, вони гинуть..., зішлеш Твій дух, - вони оживають" (Пс 104:29). Душа (фіхл) початок життя і дух (KVSU), котрій є її джерелом, різниться таким чином у глибинах людської суті, там, куди доступ має тільки Слово Боже (Євр 4:12).

У християнському плані завдяки цій відміні між душею і духом можна вести мову про людей, з душею, "що не мають духу" (Юд 19) або про "душевних" віруючих, котрі з "духовного" стану, отриманого хрещенням, повернулися до стану "земного" (1 Кр 2.14; 15.44; Як ЗЛ5).Душа і загробне життя. - Безпосередній наслідок: на відміну від духа, про котрий не кажуть, що він умирає, але стверджують, що він повертається до Ягве (Іов 34:14; Пс 31:6; Проп 12:7), душа може вмерти (Суд 16:30; Єз 13:9) може бути віддана смерті (Пс 78:50) як кості (Єз 37:1-14) або плоть (Пс 63:2; 16:.9). Вона сходить в шеол, щоб вести там ущербне існування тіней і мертвих, віддалено від землі "живих", про яку вона більше нічого не знає (Йов 14:21; Проп 9:5, 10), але також віддалено від Бога, Котрого вона не в стані славити (Пс 88:11), бо померлі перебувають в землі мовчання (Пс.94:17; 114,25); словом, душі більше немає (Йов 7:8-21; Пс 39:14). Проте цю душу, котра зійшла в глибини безодні (Пс 30:.4; 49:16; Прип 23:14), всемогутність Божа може звідтіля вивести (2 Мрк 7,9,14, 23) і знову оживити розсіяні кості. Віра в це тверда.

Якщо душі ідуть у шеол, то це не означає, що вони там живуть без тіл: їх "існування" не є правдивим власне тому, що вони не можуть віявити собі, не маючи тіл. Внаслідок цього, вчення про безсмерття людини не можна ототожнювати з уявленням про духовність душі. Вірогідно нема підстав вважати, що воно введене книгою Мудрості у спадок біблійному Одкровенню. Не свобідний від еллінізму, автор книги Мудрості час від часу використовує терміни, котрі належать до грецької антропології, але його світогляд завжди залишається відмінним. Безсумнівно, "тлінне тіло обтяжує душу і земне шатро придавлює вельмі клопітливий дух". Але тут мова йде про пізнання людини, а не про дух життя і особливо не виникає питання про те щоб зневажати матерію.

Якщо і є різниця між душею І тілом, то не для того, щоб рахуватися з існуванням відокремленої душі, як в єврейських апокаліпсісах того часу: "душі йдуть у пекло". Бог, у Котрого вона в руці, може воскресити їх, раз Він створив людину нетлінною. Біблія, яка приписує людині те, що буде торкатися виключно душі, з огляду на відмінність між душею і тілом неробіть меншим бездоганним вірування у безсмерття. Душі, котрі очікують віддяки під жертовником (Об 6:9; 20:4;) є тільки заклик до воскресіиня, а життя це діло Духу, а не будь-якої іманентної сили, У душі Бог засіяв насіння вічності, котре проросте свого часу (Лк 1:21; 5:20). Вся людина знову стане "душею живою" і, як говорить апостол Павло, "тілом духовним". Людина воскресне у своїй цілості (1 Кр.15:45; Бут 2:7).

Коли тіло людини вмирає, його душа, будучи безсмертною, продовжує існувати поза тілом (Лк. 16:22,23; 23:43; Мт. 22:31,32; Лк. 20:37,38; Об. 14:13; Евр. 12:23; 2 Кор. 5:6,8; Флп. 1:23; Екл. 12:7).

5.2 Погляд протестантів на смерть і життя

Після смерті, атоми, з яких складалося тіло, не гинуть і не зникають, а відділяються один від одного, щоб продовжити існування в іншому стані або в інших поєднаннях. Розум, що раніше існував нерозривно від тіла і, будучи пов'язаний з ним, що мав якості, властиві тільки людському розуму, був свого роду феноменом, що стояв над матерією. Тепер же, хоча він і зник, збереглася аналогія, яка не була скасована. Філософія, що доводить незруйновність атомів, що становлять тіло, підтримує вчення про безсмертя душі. Оскільки душа не є якоюсь субстанцією, що має певний склад, вона не схильна до розкладання. Тому якщо вона продовжує своє існування, то повинна існувати у всій своїй цілісності, зберігаючи якості, властиві тільки їй. Хоча філософія підтримує вчення про безсмертя душі, долаючи на своєму шляху стільки перешкод, що хоча і засвоює істину, але при цьому слабо вірить в неї. Рослини - це живі істоти, що мають особливу організацію або пристрій. Вони наділені життєздатністю, яка або є слідством їх природної організації, або нерозривно пов'язана з нею. У диких тварин є тіла, наділені життєвою силою, і у зв'язку з нею виявляються певні якості, що мають схожість з властивостями людського розуму. Досліджуючи різні класи живих істот, починаючи з простих організмів і рослин і закінчуючи людиною, найрозвиненішою і досконалою зі всіх тварин, філософи задаються питанням, чи володіє тільки людина безсмертям? На допомогу філософії, яку дане питання ставить в скрутне положення, приходить природна релігія. Моральність і схильність людини бути релігійною виділяють її з середовища решти живих істот і підтверджують висновок про те, що вона один з числа всіх тістот, що населяють землю, нагорогджена до безсмерттям. Проте філософія і природна релігія дають лише смутне уявлення про цю важливу істину. Тільки Євангелія вивчає життя вічне (2 Тим. 1:10). Необхідне божественне одкровення, щоб ясно зрозуміти дану істину; і це одкровення показує її так, що тільки той, хто уперто вважає за краще залишатися сліпим, не бачить її. На зорі одкровення, в епоху колишнього світосприйняття, на цю істину було пролито стільки світла, що віруючі того часу вважали себе мандрівниками і прибульцями на землі і заявляли про себе, що вони шукають вічне місто — місце свого постійного перебування в загробному світі. Євангелія ж Ісуса Христа проливає ще більше світла на цю важливу істину. Вчення Ісуса і Його воскресіння підняло завісу, що досі приховувала невидимий світ від нашого погляду, і тепер нам з повною упевненістю і надією дозволено заглянути туди. Коли душа покидає свою смертну обитель, вона, як учить Пінія, не залишається самотньою. Дух Лазаря, що відлетів, «віднесений його Ангелами на лоно Авраамове» (Лк. 16:22). Розповідь нашого Спасителя про багача і Лазаря мала на своїй меті дати людям знання про загробне життя. Вона не називається притчею, але якщо ми все ж таки вважаємо її такою, нам слід пям'ятати, що притчі Ісуса не були подібні байкам Езопа, в яких звіри і птахи могли говорити і мислити, але були образами, узятими з оточуючого життя і відповідали дійсності природних речей беручи до уваги, ми не зобов'язані розглядати розповідь про багача і Лазаря як справжню історію, що мала місце в реальному житті. У цьому оповіданні ангели, що є службовими духами, згідно сказаного в Посланні до Євреїв (1:14), в якому немає ніякого іносказання, і посилані «на служіння для тих, які мають успадковувати порятунок», парили навколо всіма жебрака, що зневажається, під час його передсмертних мук, щоб прийняти його душу, що звільнилася від тілесних пут, і перенести її у вічне житло щастя і блаженства. Для святого, що відправляється в світ інший, смерть не є «одиночним плаванням». Як тільки він розлучається з своїми земними друзями, так його зразу ж зустрічають небесні духи, що пропонують себе в ролі супутників і поводирів, щоб перенести його у вічну, блаженну обитель.

Павло учить нас, що віруючі, розлучаються з своєю старою хатиною, посиляються у дім Господа (2 Кор. 5:8). Обіцянка, дана вмираючому розбійнику, відноситься до кожного вмираючого святого: «Нині ж будеш зі Мною в раю» (Лк. 23:43). Крім цього Він обіцяв: «...прийду знову і візьму вас до Себе, щоб і ви були, де Я» (Ів. 14:3). Як Господь спустився на гору Синай з тінню Своїх ангелів, так Він приходить з цими службовими духами в кімнату, де вмирає християнин. Входячи в невидимий світ, дитя Боже може вигукнути: «Не убоюся зла, тому що Ти зі мною». Перебуваючи з своїм благословенним Господом і будучи супроводжуючий службовими духами, вмираючий святий переноситься в обитель, яку Ісус приготував для нього в будинку Отця. Там він виявляється на лоні Авраамовом в тісному спілкуванні з Отцем всіх вірних і зі всіма святими патріархами, пророками, апостолами і духами праведників, що досягли досконалості. Рай, куди потрапляє дух, що відлетів, — це те саме небо, де Бог виявляє Свою найбільшу славу і куди Христос ввійшов в Своєму прославленому тілі до часу здійснення всього. Уявлення про те, що дух, позбавлений тіла, має своє окреме існування в шеоле, або гадесе (пеклом), будучи відокремленим від славного суспільства, зібраного навколо престолу, виникло в результаті неправильного тлумачення Писання. Слово «шеол», як і слово «гадес», позначає невидимий світ, в який потрапляє дух після виходу з тіла, проте даний термін не повідомляє нічого конкретного про місце або стан померлого. Багач і Лазарь опинилися в невидимому світі, але першого спіткали муки, а другого — блаженство на лоні Авраамовом.

Будучи відокремленою від тіла, душа не втрачає своїх розумових здібностей, властивих їй. Сила сприйняття дійсності залишається, оскільки багач, фізичні очі якого були закриті і чиє тіло вже лежало в могилі, підняв інші «очі» і побачив вдалині Аврама. Пам'ять також не покидає людину, тому що Аврам сказав: «Згадай сину, що ти вже прийняв за життя свого добре саоє” (Лк. 16:25). Здатність переживати як радість, так і страждання залишається, тому що про Лазаря сказано, що він тішився, а про багача — що він випробовував муки. З розмови між Аврамом і багачем також виявляється, що духи, позбавлені своїх тіл, не тільки взнають один одного, але і можуть розмовляти між собою. Ймовірно, їх способи сприйняття і спілкування один з одним сильно відрізняються від наших, і всі спроби зрозуміти те, що знаходиться за межами нашого життєвого досвіду і розуміння, неминуче приречені на провал. Ми можемо знати тільки те, що Писання говорить із цього приводу, а воно ясно сповіщає, що нам дано знати далеко не все про загробне життя: «Бо ми частково знаємо...» (1 Кор. 13:9); «...мы бачимо як би крізь тьмяне скло...» (1 Кор. 13:12).

Писання учить, що дух померлого святого вільний від страждань. Він більше не зітхає під тягарем (2 Кори. 5:4). Лазар нині тішиться. Разом із свободою від страждань він насолоджується свободою від гріха. Духи праведників, вийшовши з тіл, в яких вони зітхали під тягарем, досягають досконалості (Евр. 12:23). Вони входять в святилище, куди ніщо нечисте не може ввійти.

Душі нечестивих, як і душі праведників, безсмертні і існують після смерті тіла. У них також є свої супутники, тому що диявол, що полонив їх, і його ангели, з римі їм належить розділити вічні муки, приймають їх в своє суспільство. У них не віднімаються розумові здібності, і вони могли бачити вдалині небо і його славу, що дозволяє їм згадувати і гірко жаліти про свій гріх проти Бога і про знехтувані ними божественної милості, а також випробовувати нестерпимі страждання без будь-якої надії на те, що коли-небудь вони припиняться. I, Деякі висловлюють припущення про те, що душі померлих стають ангелами, і на підтвердження цієї точки зору Цитують слова ангела, звернені до Іоанна: «...я співслуга твій та братів твоїх, хто має засвідчення Ісусове…” (Об. 19:10). Згідно такому тлумаченню, ангел проголошує себе духом одного із стародавніх пророків. Проте це неправильне тлумачення даного Писання, яке слідувало б перевести так: «...я товариш по службі і братам твоїм, пророкам». Ангели — це духи, але не духи померлих. Вони ніколи не спокутували кров'ю Христа і тому, радісно сповіщаючи віфлєємськім пастухам про народження Христове, вони сказали: «Бо нині народився вам [а не нам] в Давидовім місті народився для вас Спаситель...” (Лк. 2:11). Тому пісня спокутування, проспівана на небі, описується як нова пісня (Об. 5:9), яку коли не співали ангельські хори. Павло проводить чітку відмінність між ангелів і духами праведників. (Евр. 12:22,23), хоча всі вони перераховуються в одному списку, як частини тієї великої спільності, куди входять люди, ставши віруючими в Христа.

У англійському перекладі Біблії, який використовувався автором: "Злиття душі з тілом - важлива частина Божого задуму щодо людини. Через тіло ми пізнаємо навколишній світ, користуємося різними речами і насолоджуємося ними, а також спілкуємося з іншими людьми. Коли Бог створив людське тіло, в ньому не було нічого поганого або порочного, і якби гріх не увійшов до нього, то хвороби і старіння, ведучі, до смерті ніколи не стали б частиною людського досвіду (Бут. 2:17; 3:19-22; Риму. 5,12). Проте тепер людина пиречена у всій своїй психофізичній суті, про що свідчать його згубні фізичні і розумові устремління, що ворогують як один з одним, так і із законами мудрості і праведності.

5.3 Православний погляд на те, що відбувається з душею після смерті

Православні християни вважають, що з першого по третій день душа померлого перебуває в місцях його земного життя. На третій день здійснюється на честь триденного Воскресіння Ісуса Христа і в образ Святої Тріїці. Церква благає Господа воскресити померлого для блаженного майбутнього життя. У дев'ятий день Свята Церква благає Господа, щоб Він прилічив померлого до лику догоджених Богу, які, як ангели, розділяються на дев'ять чинів.

Поминання покійних на сороковий день — а по церковному переказу, душу померлого готується до Божого суду. На сороковий день здійснюється рішення Боже, де знаходитиметься душа померлого до Страшного суду.

Смерть, як і страждання, і хвороба, відбувається не по волі Божій.

Значення Адамового гріху полягає у тому, що людина, яка створена по образу Божому і наповнена Його Духом, з'явившись на обличчі землі, вибрала смерть замість життя, зло замість праведності. «Смерть перейшла у всіх людей, тому що всі згрішили» (Рим. 5, 12). Бо погрішивши, людина принесла смерть і своїм дітям, що розділяють її природу і життя. ”Отож я в беззаконні народженний, і в гріху зачала мене мати моя” (Пс. 50, 7). Навіть Пречиста Діва Марія не уникнула смерті. Не дивлячись на всю Її непорочність і духовну досконалість, вона теж потребувала спасіння Своїм Сином від смерті. Тільки один Ісус Христос — втілений Син і Слово Боже — міг би не вмирати. Зі всіх людських смертей тільки Його смерть була абсолютно добровільною. Він і прийшов, щоб померти і Своєю смертю звільнити всіх, полонених її силою. “ерез те Отець любить Мене, що Я власне життя віддав, щоб ізнову прийняти його; ніхто в Мене його не бере, але Я Сам від Себе кладу його. Маю владу віддати його і мою владу прийняти його знову, - Я цю заповідь взяв від Сого Отця” (Ів. 10: 17—18).

Підводячи підсумок всьому, що було сказане про духовне життя, можна зрозуміти, що воно полягає в тому, щоб померти з Христом для гріховного світу і пройти з Ним через тілесну смерть, щоб бути воскресенним в Царстві Божім. Християни повинні перетворити свою смерть в затвердження життя зустрічаючи трагедію смерті з вірою в Господа і перемагаючи «останнього ворога — смерть» (1 Кор. 15: 26) силою своєї віри. «Бо ніхто з нас не живе для себе, і ніхто не вмирає для себе. А чи живемо — для Господа живемо; чи вмираємо — для Господа вмираємо. І тому, живемо чи —, або вмираємо — завжди Господа. Бо Христос для того і помер, і воскреснув, і ожив, щоб володарювати і над мертвими і над живими» (Рим. 14: 7—9). «Я воскресення й життя; хто вірує в Мене, - хоч і вмре, буде жити. І кожен хто живе та хто вірує в Мене, - повіки не вмре” (Ив. 11: 25—26)

Висновок

Дана дипломна робота дала зрозуміти, що питання хто така людина одне із складних і найголовніших запитань нашого буття. Це запитання тривожило багатьох письменників, філософів, богословів. Оскільки людина є образ і подоба Бога, а Бога побачити неможливо (тільки можна відчути і побачити віруючій людині, яка бачить Бога і то тільки своїм баченням особистим) – людина залишається до кінця не зрозумілою і не пізнаною. Тому існують різні погляди:

- що людина – це душевне і матеріальне;

- що людина – це триєдина істота (дух, душа і тіло).

Я притримуюсь другої точки зору і згідна з тим, що душа є у кожній людині, як ознака життя, чуттєвий орган; а дух треба отримати через пізнання Істини і вдосконалення (тоді дух животворний в людині).

Антропологія релігії розглядає проблему ставлення людини до Бога як фундаментальне питання релігійному світобаченню. М. Шеллер писав: „справжня людина починається з Богошукача”. С. К’єркігор зазначав: „Без релігії не може витримати жодна епоха, бо коли ми забуваємо, що означає релігійно існувати, ми забуваємо, що означає існувати людяно”. С. Франк підкреслював, що людина є людиною саме тому, що вона є щось інше, ніж природна істота, ознакою людини є її Боголюбська природа.

Представники філософської антропологи (Шеллер, Плеснер) відзначають, що через суперечливу природу, парадоксальну ексцентричність свого статусу (у світі і проти світу, у собі і проти себе) людина переповнена стражданнями, сумнівами, які потребують розв'язання, нейтралізації, пошуку синтезного начала яке б могло надати й буттю онтологічної певності У пошуку онтологічного начала людина вдається до трансценденції (виходу за межі наявного буття), що здійснюється на принципах духу і робить людину людиною - особою, здатною піднестися над собою як живою істотою і зробити предметом свого пізнання як зовнішній світ, так і світ власного буття. Не знайшовши ґрунту абсолютної реальності в зовнішньому світі, людина в пошуках глибин буття спрямовує свої зусилля у світ. У релігії людина стверджується як діяльна цілісність, як тілесна субстанційність. Специфічного відчуття „благоговіння” зазнає в релігії антропологічна цілісність. До Бога людина через саморозкриття в процесі прозріння.

Богоподібність — поняття християнської антропології, засноване на біблійному переказі про створення Богом людини за своїм образом і подобою (Бут. 1:26, 27). Богоподібність була зруйнована гріхом. Її відновлює своїм Втіленням, смертю, воскресінням, перемогою над гріхом Боголюдина Ісус Христос, який є „образом Бога невидимого”. Поняття богоподібності є однією з передумов вчення про наслідуванні Христа.

Оскільки Ісуса Христа люди бачили – він є образ Бога видимий. Ісус є шлях до Бога. Коли людина впускає в серце Ісуса Христа, Господа і Спасителя, Бог починає діяти в житті цієї людини. Все наступне життя на землі цієї людини стає підготовкою до вічного життя. Людина починає розуміти, що вона жила неправильно, багато грішила. Для того щоб змінитися треба час, зусилля і зразок до якого необхідно прагнути. Ісус є таким зразком і вчителем. Людина, яка прагне змінитися і у всіх словах та вчинках контролює себе – розвиває в собі характер доброти і справедливості. Цим самим вона готує себе до вічності.

Якщо люди, сім'ї та цілі народи втрачають віру в Бога, не дотримуються Заповідей Господніх, грішать словами і ділами, творять беззаконня, не допомагають один одному, скривджують ближніх та ворогів своїх, не прощають, ворогують, не моляться й не прославляють Бога, то з ними трапляються нещастя, біди і хвороби, вони потерпають від стихійних лих і катастроф, а якщо вони не усвідомлюють цього і не каються, не виправляються, не стають на праведний шлях, не повертаються до Бога і Його Законів, то безмежно мучаться, безмірно страждають, вимирають або щезають із землі як непотріб...

Список використаної літератури

1. Августин Блаженний Теологический трактат Минск, 1954 с.

2. Ф Аверский, архиепископ. Четвероевангелие. — М.: Изд-во Православного С ято -Тихоновского Богословского Института, 1999. - 334 с.

3. Академічне релігієзнавство. - К., 2000. - 580 Мирова християнська місія. - Торонто-Канада, 1985.

4. Арцишевска І., Арцишевський Р.Світ, людина, суспільство. - К., 1997 -400 с.

5. Берлянд И.М. Ключи к Библии. - К.: Кирилле-Афанасиевское Православное Братство, 1994. - 80 с.

6. Библейская энциклопедия - М., 1898. - 902 с.

7. Библейский Богословский Словарь / Под ред. В. Михайловского. - М.: Изд-во Свято-Владимирского Братства, 1995. — 576 с.

8. Библия — слово Бога или человека? - Пер. с англ. - Бруклин: IBSA, 1998.- 192с. 7. Біблія -- це наш дороговказ. - К., 1993. --24 с.

9. Боккино П., Гайслер Н. Непоколебимое основание - Симферополь. -2003. - 400 с.

10. Глускін В.В У глибинах мудрості. - Острог, 1998. -

11. Гоголь Н.В. Размышления о Божественной Литургии: сокращ. текст. -К.: Изд. Укр. правосл. церкви, 1991. — 38 с.

12. Голобуцький П.В. Православ'я: Хрещення Русі — правда і вигадки. – К.: Політвидав, 1981. - 78 с.

13. Головащенко С. Історія християнства: Курс лекцій. - К.: Либідь, 1999. -352с.

14. Гомілко О. Поняття плоті у Біблійному контексті.- Остріг, 2000.

15. Гуревич П.С. О смерти и бессмертии // Философия и жизнь. - 1991. -№ 4.- С. 3-62.

16. Гуревич П. „Філософська антропологія” - Москва-, 199Z.

17. Досконалі запитання - досконалі відповіді: Бесіди з Б. Кохеном. - К., 1993. - 96 с.

18. *Евангельский словарь Библейного Богословия — Санкт — Петербург 200. -1232 с.

19. Жизнь после смерти: Сборник. - М.: Сов. писатель, 1990. - 320 с.

20. Зайцев М. Людина і індивідуальність в системі християнського світобачення. - Остріг, 2000

21. Карвовский Г.Г. Что происходит с человеком, с его «Я» после смерти? // Философия и жизнь. — 1991. - № 4. — С. 63.

22. Катихизм християнської віри. — Львів, 1990. - 234 с.

23. Кимелев Ю. Сучасна буржуазна філософсько-релігіозна антропологія.-М., 1985. - 280с

24. Колесникова В. Краткая энциклопедия православия. - М., Изд-во Лентрполиграф, 2002. - 589 с.

25. Людина в концепції традиційного християнського вчення. - Остріг, 2000.

26. Люрин И.Б., Уткин B.C. Как развивалась жизнь на Земле. — К.: Рад. шк., 1986.- 129с.

27. Мартинеті Дж. Людина, Бог, Вселенна. - Мрспев-а-.1983.-567 с

28. Мельник В.М. Я і вчення Ісуса Христа. - К., 2003. - 582 с.

29. Методичний посібник з курсу: Філософія релігії. - Острог, 2001.

30. Митрофан, монах. Загробная жизнь. — К.: Радуга, 1991. — 330 с.

31. Монтголлери Д., Основы христианской веры. - К. - 2001. - 703

32. Моуды Р. Жизнь после жизни. - Пер. с англ. — М: Интерконтакт, 1990. - 91 с.

33. Мюллер Д.Т. Христианская догматика. - М., 1998. - 344 с

34. Наукові записки. - Остріг, 1999.-т.2.

35. Несмелов В.Й. Наука о человеке. - Казань, 1994. - 450 с.

36. Нисский Г., Человек есть образ Божий. — М., 1995. — 31с.

37. Ніконов К. Сучасна християнська антропологія.-М., 1983

38. Новая Женевская учебная Библия Hansler-Verlag 2001. - 2067

39. Палау А. Шлях до Вічної Любові. - К.: МППО, 1992. - 17 с.

40. Панкеев И. От крестин и до поминок. - М., 1997. - 252 с.

41. Пиаре Ф. После смерти что? Ответ Библии. - Пер. с англ. - Брянск: БУК, 1998.-20 с.

42. Потапов В.В., Потапова И.С. По ту сторону смерти: Есть ли жизнь после смерти? - М.: Книга, 1991. - 104 с.

43. Православный катехизис/ Филарет (Дроздов), митрополит // Православ-ный Церковный календарь. — М.: Моск. Патриархия, 1991. — С. 79-112.

44. Прохоров А. Человек. - М., 2000 - 390 с.

45. Райри Ч., Основы богословия - М., 1997. - 655 с.

46. Самый Великий Человек, Который когда-либо жил. — Бруклин, 1991.-133с.

47. Святитель Игнатий Бенчанинов. Слово о смерти. - М., 1993 - 315 с.

48.

49. Серафим (Роуз), иеромонах. Душа после смерти. - М.: МАСАИ, 1991.-247

50. Словник Біблійного Богословія. Вид-во Отців Василіан. - Львів, 1996. – 954с.

51. Смальчук Ф., Людина - триєдина істота - США., 1983. - 34 с.

52. Табинский Т.А. Божественное откровение и человеческое познание. -М.: Политиздат, 1989. - 128 с.

53. Теологический энциклопедический словарь под ред. Уолтер Эльвелло. - М., 2003. - 1467 с.

54. Толковая Библия: В 12 т. / Под ред. А.П.Лопухина. - СПб, 1904-1907.

55. Уайт Е. Дорога до Христа. - К.: Джерело життя, 1994. — 96 с.

56. Франко I. Сотворения світу. - К., 1993.-118с.

57. Хемнец М., Ключевые вопросы Богословия Том 1 Worldwide printing duncaville, USA 1999.-731.

58. Черенков М. Человек, история, гуманизм в Новом Завете // Человек.-2002.-№1.

59. Шедд В., Догматическое богословие - Нью-Йорк 1891. - т.2 С 77;

60. Шримад Ш. По ту сторону рождения и смерти. — М.: Можайск-Терра 1999. - 64 с.

Літературні джерела

Біблія або Книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту. Із мови давньоєврейської та грецької на українську наново перекладена. Українське Біблійне Товариство. — 1296 с.

Библbя — книга Священного Писания Ветхого и Нового Завета. - М.: Моск. Патриархия, 1983. - 1371 с.