Міністерство освіти і науки України
Ужгородський національний університет
Юридичний факультет
кафедра теорії та історії держави і права
Курсова робота
на тему: Мусульманське право (шаріат)
студентка 1-го курсу
денного відділення
Островка Д.Т.
Науковий керівник:
Стар. викл.: Пеца Д.Д.
Ужгород 2009
Зміст
Вступ
Розділ I. Особливості становлення і розвитку мусульманського права
Розділ II. Джерела мусульманського права та їх сутність
Коран
Сунна
Кияс
Фірмани, кануни
Основні інститути мусульманського права
Висновки
Список використаних джерел та літератури
Дослідження ісламу взагалі і ісламського права як його складової зокрема на сьогоднішній день має особливе звучання. На цій основі інтерес до об'єктивної і безпристрасної оцінки цих феноменів має велике значення. Інтерес до феномену ісламського права протягом всієї історії існування ісламської цивілізації проявлявся різним чином. Якщо цей феномен привертав до себе увагу своїм динамізмом у початковому періоді свого існування, в так званий період "ісламського ренесансу", то в подальшому він пішов на спад. Процвітання ісламської цивілізації і модернізація ісламського права в епоху Османської імперії, особливо в XIX ст., змушує по-новому розглядати всі процеси, що відбуваються всередині ісламського світу. Особливий інтерес викликає ісламське право наприкінці XX - початку XXI ст., коли після розпаду наддержави - СРСР і соцтабору відбувся зсув балансу інтересів, на якому тримався порядок протягом майже століття, який викликав певний вакуум, який заповнився різними проявами крайнього ісламського толку. Особлива теоретична та практична значимість досліджень, присвячених розкриттю суті ісламського права і проблем його еволюції і модернізації, пояснюється також складною геополітичною ситуацією, що склалася в світі, характеризується масштабною глобалізацією, обумовлює зближення національних правових систем та мобілізацію потенціалу їхньої співпраці. Дослідження цієї теми виводить нас на рівень знаходження спільних точок дотику, необхідних для цивілізованого співіснування правових систем і правових культур, і сприяє зниженню напруженості, пов'язаної з так званим "конфліктом цивілізацій".
Актуальність
даної теми полягає в тому, що останнім часом взаємини світу мусульманського і немусульманского досить сильно загострилися, притому приклади цьому можна знайти як в Росії, так і в інших країнах. Також, вивчаючи дану тему мені б хотілося вивчити традиції, культуру і права ісламського народу. Мусульманське право - складне соціальне явище, яке має глибоке вплив на історію розвитку держави і права цілого ряду країн Сходу. Іслам - є однією з трьох (поряд з буддизмом і християнством) світових релігій, що має своїх прихильників практично на всіх континентах і в більшості країн світу, мабуть, найбільш близько стикається з державою і правом. Сполучною ланкою тут виступають мусульманське право і ісламська правова ідеологія, що роблять значний вплив на міжнародну політику. Виділяючи державний характер ісламу, мусульманське право завжди перебувало в центрі його вчення і будучи системою норм сприймалося ще й як універсальна політико-правова доктрина. Вивчення мусульманського права, як самостійної правової системи, представляє не тільки історичний, загальнотеоретичних, а й практичний інтерес. Роль, яка в даний час відводиться мусульманському праву в правовому розвитку, політики та ідеології країн Сходу, що наочно підтверджує, що воно зберегло ще досить широкі можливості активно діяти в новій історичній обстановці. Говорити про шаріат значить торкнутися найважливішої сторони ісламу - однієї з великих світових релігій, вік якої наближається до чотирнадцяти століть, а чисельність послідовників перевищує 1/6 населення сучасного світу. У своїй роботі я поставила за мету розкрити те, що являє собою шаріат насправді: показати його нерозривний зв'язок з ісламом, описати його джерела та виявити основні риси.
Об’
єктом
даного дослідження є мусульманське право, або шаріат, та його основні особливості.
Предмет
дослідження - це аналіз правових джерел шаріату та визначення їх сутності.
Мета роботи:
вивчення правових джерел ісламу, обґрунтування важливості Корану, Іджми та Сунни у житті мусульманина з точки зору збереження та укріплення віри окремої людини. Мета даного дослідження визначила наявність низки завдань
, які полягають у наступному:
Визначити особливості становлення і розвитку мусульманського права;
Встановлення політичних передумов виникнення ісламу;
Проаналізувати джерела мусульманського права та їх сутність;
Визначити основні інститути мусульманського права.
Для виконання поставлених завдань використовувалися наступні методи
:
метод історизму, тобто при вивченні причин виникнення та розвитку шаріату було з'ясовано, коли і за яких обставин він виник, які основні етапи в своєму розвитку пройшов і чим став тепер;
метод системності, який орієнтував на комплексне розуміння знань з історії ісламу та шаріату;
синтез теоретичного матеріалу, концепцій і думок різних авторів з приводу релігійних та правових традицій ісламу.
Дана робота структурно складається з трьох розділів, вступу та висновків, що відповідає логіці досліджень.
Перший розділ
„Особливості становлення та розвитку мусульманського права ” присвячений пошукам причин та передумов виникнення ісламу, а отже, і шаріату. Тут йдеться про життя та вчення пророка Мухаммеда, та про основні соціально-економічні, а також політичні причини виникнення та розповсюдження шаріату.
Другий розділ
“Джерела мусульманського права та їх сутність” присвячений характеристиці основних джерел та норма шаріату. В ньому описується зміст та положення основних правових базисів шаріату, а саме: Корану, Сунни та Киясу. В третьому розділі
“Основні інститути мусульманського права" описується поділ шаріату на норми та інститути, а також відбувається розкриття їх основного змісту та призначення.
Кожен розділ завершується власними висновками. У заключній частині узагальнюються результати проведеного дослідження, подаються остаточні загальні висновки. У списку використаної літератури наведений список використаних джерел.
Розділ
I. Особливості становлення і розвитку мусульманського права
Шаріат (мусульманське право) органічно пов'язаний з ісламом, його вченням. Відповідно до юридичної енциклопедії "Шаріат - звід релігійних і правових норм, складений на основі Корану і Сунни (мусульманських священних переказів), що містить норми державного, спадкового, карного і шлюбно-сімейного права". Іншими словами, шаріат - це правові розпорядження, невід'ємні від теології ісламу, тісно пов'язані з його релігійно-містичними уявленнями. Іслам розглядає правові настанови як частку єдиного божественного закону і порядку. Звідси велінням і заборонам, які складають норми шаріату, також приписується божественне значення. Шаріат розвивався як суворо конфесіональне право. Особливо на перших порах шаріат загалом і його доктринально-нормативна частина (фікх) увібрали в себе не тільки правові настанови, але й релігійну догматику і мораль. У результаті норми шаріату (правила, розпорядження), з одного боку, регулювали суспільні ("людські") відносини, а з іншого боку - визначали відносини мусульман з Аллахом (ібадат). Введення в шаріат божественного провидіння і релігійно-морального початку знайшло своє відображення у своєрідності праворозуміння. Дії мусульманина, яким надавали рівною мірою правовий і морально-релігійний зміст:
обов'язкові,
рекомендовані,
дозволені,
покарання без застосування,
заборонені та підлягають покаранню. [1]
Визнання божественного передбачення в шаріаті з неминучістю, породила і велику значимість питання до свободи волі мусульманина і її меж. Релігійно-філософські школи, які зіткнулися з цього приводу, зайняли різну позицію. Так, одна з цих шкіл (джабаріти) взагалі заперечувала свободу волі людини. [2]
Норми, що містять також обов'язки, визначили все життя правовірного мусульманина (щоденне здійснення молитви, дотримання посту і правил поховання і т.д.). Не випадково особливістю норм, що складають шаріат, є те, що вони застосовуються тільки до мусульман і у відносинах між мусульманами. Ранньому ісламу і Шаріату були властиві норми, які відносилися ще до общинного устрою, що містили елементи колективізму, милосердя, турботи про калік. Але в шаріаті знайшли своє відображення і уявленні про безсилля людини перед богом, споглядальності і покірності. У Корані особливо підкреслено необхідність для мусульманина виявляти терпіння і смиренність: "Терпіння, адже Аллах з терплячими" (8.48). Таким же чином в шаріаті закріплювався обов'язок мусульманина підкорятися халіфу і державній владі: "Підкоряйтесь Аллаху і коріться Посланцям і власникам влади серед вас" (4.62). Однією з характерних рис середньовічного мусульманського права була його цілісність. Разом з уявленням про єдиного бога - Аллаха - затвердилася ідея єдиного правового порядку, що має універсальний порядок. Мусульманське право на перший план висуває не територіальний, а конфесіональний принцип. Мусульманин, знаходячись у будь-якій іншій країні, повинен дотримуватися шаріат, зберегти вірність ісламу. Поступово з поширенням ісламу і перетворенням його в одну з основних релігій світу шаріат став своєрідною світовою системою права. [3]
Як конфесіональне право шаріат відрізнявся від канонічного права в країнах Європи в тому відношенні, що він регулює не суворо окреслені сфери суспільного і церковного життя, а виступає у якості всеохоплюючої і всеосяжної нормативної системи, що затвердилася в цілому ряді країн Азії та Африки. Згодом норми шаріату вийшли далеко за межі Ближнього і Середнього Сходу, поширили свою дію на Середню Азію і частину Закавказзя, на Північну, частково Східну і Західну Африку, на ряд країн Південно-Східної Азії. Однак настільки бурхливе і широке поширення ісламу і шаріату спричинило за собою і все більший прояв в ньому місцевих особливостей і відмінностей при тлумаченні окремих правових інститутів. Так, згодом з утвердженням двох головних напрямків в ісламі відповідним чином стався розкол шаріату, де поряд з ортодоксальним напрямком (суннізм) виникло і інший напрямок - шиізм. [4]
Але хто ж такий пророк Муххамед і як з’явився сам іслам, роль якого в розвитку шаріату є невід’ємною?
40-річному Махаммеду з'явився ангел Джібраіл (Гавриїл), який відкрив йому дивовижну здатність говорити віршами від імені Аллаха. З цих віршів поступово за багато років і склався Коран. Пророцтва Мухаммеда не викликали захоплення у його одноплемінників і навіть родичів. На нього звалились особисті біди: помер дядько-вихователь, дружина Хадіджа, таким чином, його більше нічого не тримало серед одноплемінників. Гоніння за пророком і всім його родом змусили Мухаммеда здійснити втечу (хіджру-букв. "виселення") з Мекки до сусіднього міста Медини (Ясриб). Мединці підтримали Мухаммеда тому, що в цьому місті було більше прихильників нової віри, а також, певною мірою, це було місто-конкурент - Мецці. Хіджра сталася в 622 р., котрий став в мусульманстві точкою відліку нової ери. За мусульманським календарем в році 354 дні, а рахунок часу ведеться за місячним циклом (скрізь в ісламському світі, крім Ірану). Незадовго до Хіджри Мухаммед здійснив таємничу і чарівну подорож на крилатому коні з людським обличчям, побував в Єрусалимі, Віфлеємі і Хеброні. Пророк зустрічався там із Авраамом, Мойсеєм і Ісусом Христом, що остаточно переконало його в богообраності. Після спільної молитви з пророками (якою керував Мухаммед) йому було запропоновано три судини: з водою, молоком і вином. Мухаммед обрав молоко, що символізувало вірний шлях, котрим підуть його послідовники. Вино з тих пір стало забороненим для мусульман. По одному з переказів Мухаммед зійшов на "сім небес" по опущеним до нього сходам і познайомився з пристроєм раю і пекла. [5]
Вся ця складна подорож відбувалося як би поза часом: з перекинутого Мухаммедом перед відправлення глечика до його повернення не встигло витекти ні краплі води. Зібравши своїх прихильників з Медини (число яких швидко виросло), пророк розбив військо Мекки, але згодом війна прийняла затяжний характер. Під час цієї війни відбулася дуже важлива подія - Мухаммед повністю розірвав стосунки з іудеями. [6]
Спочатку він намагався залучити їх на свою сторону у війні з непокірною Меккою, але іудеї фактично відмовили йому у підтримці, більш того, племена, проповідуючі іудаїзм, опинилися в таборі ворогів Мухаммеда. У 630 р. Мухаммед повертається в Мекку переможцем. Місто стає центром ісламу, а мусульманство - релігією всіх арабів. Як раз в цей час і зародилась ідея війни мусульман з усіма невірними. Загроза "ісламізації" дійшла до самої Візантії. Почалась ера арабських завоювань, які прийняли форму релігійної війни - джихаду (зусилля), або Газават (так були названі походи Мухаммеда проти Мекки). Про сутності джихаду в Корані є неоднозначні висловлювання. Джихад в давнину дійсно вважався важливим і священним обов'язком мусульман, однак трактування його різні. В ісламі існує точка зору, що священна війна стає обов'язком тільки тоді, коли на громаду мусульман хто-небудь нападає. В таборі супротивника в будь-яких випадках заборонено вбивати жінок і неповнолітніх, а дорослих чоловіків встановлено обертати у військовополонених. Останніх можна вбити або перетворити на рабів (полонених, що прийняли іслам, вбивати не можна). Така оборонна доктрина джихаду найбільш характерна для більшості ідеологів ісламу в наші дні. Існує й взагалі інше тлумачення джихаду як духовної боротьби людини з самим собою, власним гріхом. Не встигши, очевидно, віддати останні вказівки про долю об'єднаної в результаті релігійних війн Аравії і про свого спадкоємця, пророк Мухаммед помер у 632 р. [7]
Перед смертю він перебував на вершині слави, поєднуючи в собі єдиного вождя, правителя і духовного лідера всіх арабів. Мухаммед - безперечно історична особистість і, незалежно від того, вірити в його богообраність чи ні, не можна не визнати, що він входить у невелике коло історичних діячів, глобальним чином втрутившихся в хід історії. Майже не виникає сумнівів також і в тому, що Коран - результат своєрідного пророчого осяяння і дійсно був написаний як непізнане творіння.
Мусульманське право як система виникла ще в VII-X cт. в Арабському Халіфаті. Мусульманське право виникло у процесі розпаду родоплемінного ладу і становлення феодального суспільства в Арабському халіфаті. Воно відображало взаємодію двох засад - релігійно-етичної та. власне правової, пов'язано з ім'ям Магомета - купця з Мекки (570-632 pp), який об'єднав всі аравійські племена в один народ, створив арабську державу і поклав у його основу іслам. На формування мусульманського права, що нерідко позначається терміном "фікх", великий вплив справили як іслам, так й інші давні релігійні течії. Чималу роль при цьому відіграло звичаєве право. Після смерті Магомета до початку VIII ст. його справу продовжували чотири "праведних" халіфи - Абу-Бакр, Омар, Осман, Алі та інші сподвижники пророка. Володіння релігійною і світською владою (законодавчою, виконавчою, судовою) відкривало їм широкий простір для тлумачення від імені Аллаха і Магомета релігійних джерел - Корана і суни, в яких містилися окремі норми кримінального і цивільного права. Ці норми не були приведені у певну систему, не виділені в окрему групу, а тому "праведні" халіфи віддавали перевагу на основі консенсусу формулюванню нових правил поведінки. [8]
У VIII-Х століттях юристи, відчуваючи брак конкретних розпоряджень Корана і суни, необхідність у заповненні прогалин і пристосуванні релігійних джерел до потреб суспільного розвитку, узяли на себе завдання вдосконалити мусульманське право. Першим кроком стала поява “рай” (араб. - думка) - відносно вільного власного розсуду юристів, застосовуваного для тлумаченні норм Корана і суни. Таким кроком був “іджтихад" (від араб. іджтихада - виносити самостійне рішення) - формулювання компетентним факіхом нових правил поведінки на основі Корана і суни у разі їх "мовчанки". Особи, які набули право самостійно вирішувати питання, обійдені в Корані і Сунні, стали називатися муджтохідоми. Бурхливий розвиток іджтихаду призвів до того, що мусульманські вчені-юристи сформулювали більшість конкретних норм і загальних принципів мусульманського права (доктринальна розробка права). Праці муджтахідів набули сили обов'язкових джерел для тих, хто застосовував норми мусульманського права. У питаннях, не врегульованих Кораном і Сунною, від судді вимагалося приймати рішення на основі формулювань факіхів (юристів), а не за власним розумінням. [9]
На початку VIII - усередині Х століть мусульманське право досягло розквіту завдяки діяльності юристів. Цей етап був названий періодом імамів і кодифікації - "золотою добою". З XI ст. мусульманське право розвивалося в рамках таких правових шкіл-толків - сунітської і шиїтської (школи Медини та іракської школи). Ці школи використовували звичаєве право, яке діяло на їх територіях, і пристосували його до потреб віри. В юридичному відношенні відмінність між школами було незначною. Поява шкіл-толків фактично закріпила становище доктрини як основного джерела мусульманського права. Кожна із шкіл створила свій набір методів юридичної техніки, за допомогою яких уводилися нові норми у разі "мовчанки" Корана і Сунни.
До ХІІІ ст. висновки основних шкіл мусульманського права, що склалися до того часу, були канонізовані. Закінчилося пряме тлумачення Корану і суни. Настав період традиції - "таклід". [10]
Рішення муджтахідів, прийняті раніше у конкретних питаннях, стали правовими нормами. Термін "фікс", що спочатку вживався для позначення мусульмансько-правової доктрини, став застосовуватися також щодо самого мусульманського права в об'єктивному розумінні. По суті, мусульманське право перетворилося на національне право. Воно було поділено на окремі гілки відповідно до доктрин-толків, які діяли в межах окремих територій. Держава призначала суддів і покладала на них обов'язок вирішувати справи на основі вчення певної школи. Наприклад, султан Салим І (початок XVI ст) видав указ про застосування суддями і муфтіями Османської імперії висновків ханіфітського тлумачення. Мусульманське право являло собою збірник численних багатоманітних норм, яки виникали у різних історичних, часто формально не визначених ситуаціях, що надавало широкого простору для суддівського розсуду (дотепер у судів зберігається можливість вибору).
Подальший розвиток мусульманського права відбувався шляхом послідовного усунення суперечностей, що існували в рамках того чи іншого толку. Створювалися загальні положення і принципи, єдині для всіх мусульманських правових шкіл. Позаяк спочатку мусульманські юристи конкретизували загальні положення Корану і суни в індивідуальних рішеннях, то згодом різні тлумачення казуальних рішень поставили їх перед необхідністю вироблення загальних юридичних принципів мусульманської правової системи. Ці норми-принципи (своєрідна "загальна частина" мусульманського права, вихідна засада у разі застосування будь-якої конкретної правової норми) додали мусульманському праву логічної цілісності, стрункості і значно підвищили його регулятивні можливості. Вони стали єдиними і незаперечними для всіх тлумачень, додали стабільності мусульманському праву.
З другої половини XIX ст. і дотепер поступово знижується роль юридичної доктрини. Зростає значення закону як джерела права. Приймаються кодекси. Відбувається активне запозичення елементів романс-германського і англо-американського права. [11]
На державному рівні в мусульманських країнах розроблена концепція "верховенства шаріату", яка перегукується із сучасними концепціями правової держави. Відповідно до цієї концепції глава держави пов'язаний нормами мусульманського права, сформульованими муджтахідами (вихідним є положення про належність муджтахідам законодавчої влади). Основний зміст мусульманського права - витікаючі із ісламу правила поведінки віруючих і покарання (звичайно релігійного змісту) за невиконання даних правил. Мусульманське право поширюється тільки на мусульман. Але все рівно, навіть в тих країнах, де мусульмани є основною частиною населення, воно доповнюється законами і традиціями, кодифікується і модифікується e зв’язку з виникаючими новими суспільними відносинами. Внаслідок цього, виконується релігійне мусульманське право і право мусульманських держав. Характерною рисою мусульманського права є те, що воно представляє собою одну із багатьох сторін релігії іслама, яка встановлює визначені правила і об’єкт вірування, а також вказує віруючим на те, що можна робити, а що не можна. Шлях напрямку (“Шар" чи “Шаріат”) і складає саме мусульманське право, а воно вже і диктує мусульманину правила поведінки у відповідності з релігією. [12]
В основі мусульманського права лежить чотири джерела:
Священна книга Коран, складена із висловлювань Аллаха, котрий звертається до останнього із пророків і посланців, Магомета.
Сунна - збірник традиційних правил, які торкаються дій і висловлювань Магомета, відтворені цілим рядом посередників.
Іджма - конкретизація положень Корану у викладені видатними вченими - ісламістами.
Кияс - роздуми про ті явища життя мусульман, які не охоплюються попередніми джерелами мусульманського права.
Цікавим є той факт, що норми Шаріату виконуються населенням мусульманських країн і сприймаються як обов’язкові правила поведінки. В країнах з мусульманським правом конституція не вважається основним законом, цю роль грають Коран, Сунна, Іджма і Кияс. Мусульманські юристи і богослови вважають, що врегулюванню нормам Корану і Шаріату підлягають як релігійна, так і етична сторони суспільного життя, взаємовідносини громадян як між собою, так і з державою. Вони стверджують, що ці норми, освячені волею Аллаха, найбільш сильні за своєю дією, чим конституційні норми, написані людиною. Наприклад, в Саудівській Аравії немає писаної Конституції, її місце займає Коран.
Також можна відмітити, що норми мусульманського права мають відносну незалежність по відношенню до постулатів ісламу. Так поряд з писаним правом - шаріатом - в мусульманських країнах діє і звичайне право - адати.
Правові системи різних мусульманських держав, не дивлячись на їх спільність у головному, мають і істотні відмінності в структурі права, правових закладів, правовій культурі, правового регулювання. Великий вплив на розвиток правових систем мусульманських держав в наш час роблять правові системи Заходу - романо - германська і загального права. Так, поряд з комплексом мусульманських норм “ особистого статусу ” (правосуб’єктність, шлюб, заповіт, наслідування), в них сформувалися такі галузі права, як цивільне, торгове, судово-процесуальне, кримінальне.
Проводиться систематизація законодавства, удосконалюється організація і діяльність судів.
В той же час, в ряді країн зберігаються і діють мусульманські суди, в юрисдикцію яких входить перш за все розгляд справ приватного статуту, а інколи і цивільних чи кримінальних. В наш час не в одній країні із мусульманської правової сім’ї, мусульманське право не є єдиним діючим правом, але в той же час воно не втратило своїх позицій в якості діючих правових норм. Виключення складає тільки Туреччина, де ще в 30-і рр. цього століття, мусульманське право у всіх галузях було замінене законодавством буржуазного типу. [13]
Отже, проаналізувавши чималу базу історичної та юридичної літератури, можемо дійти висновку, що іслам, протягом свого тисячолітнього розвитку, пройшов чималий шлях і став однією з найпоширеніших релігій світу. Частиною ісламу є шаріат - мусульманське право, правові розпорядження, невід'ємні від теології ісламу, тісно пов'язані з його релігійно-містичними уявленнями. Іслам розглядає правові настанови як частку єдиного божественного закону і порядку. Звідси велінням і заборонам, які складають норми шаріату, також приписується божественне значення. Саме тому шаріат розвивався як суворо конфесіональне право.
Розд
іл II. Джерела мусульманського права та їх сутність
Одночасно з виникненням Халіфату формувалося його право - шаріат (шаріа - з арабської - "належний шлях"). Право спочатку формувалося як найважливіша частина релігії. Його основними джерелами стали: Коран - головна священна книга ісламу. Приписи що містяться в ньому носять характер релігійно-моральних направляючих установок. Сунна - збірники переказів (хадісів) про вчинки та проповіді Мухаммеда, викладені його сподвижниками. У значній своїй частині вони також містять приписи щодо сімейно-спадкового і судового права. Згодом відношення до цього джерела в мусульманському світі стало неоднозначним: мусульмани-шиїти визнають не всі хадіси. Іджма - рішення, винесені авторитетними мусульманськими правознавця з питань, що не порушені в названих вище джерелах. Згодом ці рішення отримали визнання видатних правознавців-теологів. Вважається, що Мухаммед заохочував рішення справ на розсуд суддів (іджтіхад).
За переказом, Мухаммед сказав: "Якщо суддя виніс рішення на свій розсуд і виявився правим, то він повинен бути нагороджений удвічі, а якщо він судив на свій розсуд і помилився, то йому належить винагорода в одноразовому розмірі". Фетва - письмовий висновок вищих релігійних авторитетів за рішеннями світської влади щодо окремих питань громадського життя. Надалі, у міру поширення ісламу з'явилися й інші джерела права - укази та розпорядження халіфа, місцеві звичаї, що не суперечать ісламу, та деякі інші. Відповідно право стало диференційованими. Але в той же час намітилася тенденція до теоретичному узагальненню правових норм. [14]
З'ясування природи мусульманського різноджерельного права потребує висвітлення таких питань, як невіддиференційованість права і релігії ісламу, співвідношення канонічного права і мусульманського права, теорія джерел мусульманського права, вестернізація мусульманського права і його пристосування до сучасного світу, сучасна ісламістика про угрупування правових систем мусульманських країн. [15]
На думку Р. Давіда і К. Жоффре-Спінозі: "Тісно зв'язане з релігією і з цивілізацією ісламу мусульманське право здатне по-справжньому зрозуміти лише той, хто має хоча б мінімальні загальні уявлення про цю релігію і про цю цивілізацію"[16]
Мусульманський ідеал - досягти єдності віруючих і громадянського суспільства - ніколи не був реалізований. У мусульманських країнах, окрім норм шаріату, завжди існували звичаї договору, правова доктрина врешті, світські закони. А ці джерела права є ознакою громадянського, а не теократичного суспільства.
Джерелами мусульманського права є Коран, Сунна, Іджма, Кияс. Йдеться про класичне вчення "чотирьох коренів" ісламського права. У Корані поміщені юридичні приписи, які регулюють:
1) особистий статус (їх 70);
2) ті, що стосуються "цивільного права" (також 70);
3) ті, що стосуються" кримінального права" (їх 30);
4) ті, що стосуються судової процедури (їх 13);
5) ті, що стосуються "конституційного права ” (їх 10);
6) ті, що стосуються економіки і фінансів (їх 10);
7) ті, що стосуються "міжнародного права" (їх 25).
Об’єднані всі приписи Корана ідеєю справедливості.
Істотно, що в сучасному праві мусульманських країн вирішальне значення визнається за погодженою, єдиною думкою вчених, бо саме вона в кінцевому підсумку визначає, яку норму Корана чи Сунни безпосередньо чи за аналогією необхідно застосовувати в значенні чинного права[17]
. Аналогічними є думки Р. Давіда і К. Жоффре-Спінозі: "Сьогоднішній суддя шукав підстави для рішення не в Корані чи в Сунні... Будучи записаними в Іджму, норми права незалежно від їх походження підлягають застосуванню". І далі: “Іджма сьогодні є єдиною догматичною основою мусульманського права. Коран і Сунна - це лише його історична основа". [18]
Отже, перейдемо до більш детальної характеристики кожного з джерел мусульманського права.
За мусульманським вченням одкровення, дане Мухаммедові, міститься в Корані, що означає „ читання ", але це читання було на початках внутрішнім, Мухаммед серцем сприймав його, а тоді говорив в слух. Коран завжди являв собою книгу, але вона не була подібна на витвір рук людських, оскільки існувала на небі і звідти була повідомлена пророку. Одкровення Мухаммеда його послідовники почали записувати ще при житті пророка - на лопаткових кістках тварин, на пальмових листках, словом на чому прийдеться. Зрозуміло, що ці записи були приватною власністю тих, хто їх вів, і доки пророк та його найближчі сподвижники були живі, якоїсь особливої потреби в них не було. Цю потребу мусульмани відчули досить болісно, коли в запеклих боях із лжепророком Мусейлімою полягло дуже багато людей, які напам’ять знали одкровення Мухаммеда.
Тоді наступник пророка звелів зібрати воєдино всі одкровення пророка і звести їх в один кодекс, що мало дві спроби. В обох випадках головою редакційної комісії був Зейд ібн Сабіт - особистий секретар пророка. Редагуючи одкровення (сури) він розмістив їх в міру зростання їхнього обсягу, помістивши спочатку великі за обсягом і закінчивши найменшими за невеликими відхиленнями від цього принципу. Так був створений Коран і тому зміст священної книги мусульман хаотичний і багатоплановий, що утруднює його сприйняття. Як бачимо, він створювався стихійно без будь-якого плану і чіткої сюжетної побудови. Коран складається з промов і проповідей, вмовляльних і викривальних пророцьких “об’явлень”, повчальних історико-релігійних оповідей про долю стародавніх народів і їхніх пророків - посланців Аллаха. [19]
Коран складався як діалог між Аллахом і Мухаммедом, між Аллахом і людьми. При цьому Аллах говорить від свого імені і у першій особі: „Я” або „Ми ”. Це також діалог між Мухаммедом і слухачами - язичниками, іудеями та християнами, з єдиновірцями і тими, хто не повірив у Мухаммеда. Це була жива мова, звернена до конкретних людей у конкретних ситуаціях. Проте в багатьох випадках нічого не відомо ні про тих, ні про інших. [20]
Коран написаний арабською мовою, що вважається священною. Більше того, Коран, перекладений іншими мовами, не вважається священною книгою. Лише арабською мовою він використовується в ісламі, що мало неабияке значення для розвитку і вивчення арабської мови та об’єднання племен, оскільки надало можливість їм вільно спілкуватися. Хоча і переклад на інші мови вважається благочестивим вчинком.
Коран складається з 14 розділів (сур), розчленованих на 6219 віршів (аята). Велика частина цих віршів має міфологічний характер, і лише біля 500 віршів містять розпорядження, що відносяться до правил поведінки мусульман. При цьому не більш ніж 80 з них можна розглядати як власне правові (в основному це правила, що відносяться до браку і сім'ї), інші торкаються релігійного ритуалу і обов'язків. сури розташовані без усякого порядку, просто по розмірах: більш довгі ближче до початку, більш короткі - до кінця. Сури меккійські (більш ранні) і мединські (більш пізні) перемішані. Те саме повторюється багатослівно в різних сурах. Вигуки і прославляння величі і могутності Аллаха чергуються з розпорядженнями, заборонами і погрозами "гієною" у майбутнім житті всім непослушникам. Велика частина положень Корану носить казуальний характер і являє собою конкретні тлумачення, дані пророком в зв'язку з окремими випадками. Але багато які встановлення мають вельми невизначений вигляд і можуть мати різне значення в залежності від того, який зміст в них вкладається. У подальшій судово-богословській практиці і в правовій доктрині внаслідок досить вільного тлумачення вони отримали своє вираження в суперечливих, а нерідко і у взаємовиключаючих правових розпорядженнях. По віровченню ісламу, Коран - книга нестворена, існуюча передвічно, як сам бог, Аллах; вона його "слово" (2: 70; 9: 6; 48: 15). Назва "Коран" походить від арабського дієслова "кара'а", що означає читати вголос речитативом, декламувати. Оригінал Корана, згідно ісламу, написаний арабською мовою на аркушах - сухуф і сувої з ним зберігаються на сьомому небі, звідси й одне з його назв - Світки, Книга (74: 52; 80: 13; 98: 2). Коран - "Мати книги" - розум аль-кітаб, знаходиться під престолом Аллаха; і тільки один Аллах у цієї небесний книзі "стирає, що бажає, і затверджує" (К., 13: 39) Від імені Аллаха в ньому написано: "Скажи: "Якби зібралися люди і джини, щоб зробити подібне до цього Корана, вони б не створили подібного, хоча б одні з них були іншим помічниками" (К., 17: 90). [21]
Звідси ж випливає, що для ти, хто придумав цю фразу казкові демонічні сили - джини - були настільки ж реальними, як і люди, їм здавалося навіть, що люди і джини могли спільно виконувати ту саму роботу, допомагати один одному. Судячи з цього більш пізнім даним мусульманської традиції, "одкровення" Аллаха передавалися пророку приблизно в 610-632 роках н. е., а їхній запис, збирання зафіксованого й особливе складання книги розтяглися на довгі роки. Труднощі, що при цьому довелося переборювати, як побачимо, не зводилися лише до відсутності в арабів у минулому подібної практики. Історія, як відомо, підносить людям часом чимало несподіваних уроків. У їхньому числі і той, що книга, з початку додавання якої пройшло майже 14 століть, і в наші дні в ряді країн зберігає значення не тільки як історичний і релігійний пам'ятник, але і як добуток широкого соціального змісту. У країнах, де іслам державна релігія, з положень Корана виходять багато правових норм, законодавство - шаріат, на Корані присягають і дають клятви, порушення яких визнається найважчим гріхом, злочином. Вивчення Корана і його тлумачень (тафсир) є одним із профілюючих предметів багатьох навчальних закладів у таких країнах, як Пакистан, Іран, Саудівська Аравія.
Іншим авторитетним і обов'язковим для всіх мусульман джерелом права була Сунна ("священний переказ"). Сунна - це священна книга, що складається з оповідань (хадісів) про життя і діяльність Мухаммеда, про його пророцтва. Сформована протягом перших двох століть ісламу, вона увібрала в себе чимало історичного матеріалу і ще більше легендарних перебільшень, шеститомна Сунна стала збіркою коментарів і пояснень до Корану. Всі, хто визнавали святість Сунни стали іменуватися суніти. Починаючи з Омейядів, які опікувалися сунітами і протиставляли їх прихильникам Алі, цей напрямок в ісламі став вважатися ортодоксальним, по відношенню до якого всі інші, в першу чергу шиізм, були в явній або прихованій опозиції. Особливо яскраво проявилося це після того, як Муавія, знову відновив єдність арабо-ісламського світу, виступивши проти змовників шиїтів. Спочатку, відразу ж після смерті Алі, старший син покійного Хасан поступився Муавіі престолом, виборовши собі за це деякі привілеї. Нейтралізувавши таким чином шиїтів, Муавія з усією силою напав на повсталих харилжитів. [22]
Усні перекази (хадіси) про життя і діяльність пророка, спогади про бесіди з ним, про його думки і вислови з того чи іншого приводу, тобто повчання з посиланням на авторитет Мухаммеда, незабаром після смерті пророка стали збиратися ретельно його сучасниками, послідовниками та їхніми нащадками. Зібрані до IX ст. у шість збірок, як раз і склали Сунну, тобто переказ, що стосувалися різних норм права, звичаїв, правил поведінки, еталоном яких виступав пророк. Спочатку авторитет усних переказів був не надто вагомим. Розповсюджувачі хадісів передавали свої спогади з уст в уста, що з часом все більше позначалася на характері і достовірності їх повідомлень. Перед упорядниками збірника хадісів, що жили півтора два століття після пророка, постало нелегке завдання: відібрати з багатьох тисяч подібного роду передань, найчастіше явно фантастичних і неправдоподібних, ті, які найбільшою мірою заслуговували довіри. Сучасні дослідники вважають, що переважна більшість хадісів довіри не заслуговують, бо багато оповідань були складені або змінені пізніше і мали на меті заднім числом виправдати або пояснити ті нововведення або явища, про яких сам Мухаммед не міг знати. Як би там не було, однак, хадіси Сунни опинилися в руках ісламських богословів цінним матеріалом, який допомагає їм доповнювати та тлумачити Коран і розробляти норми мусульманського права, шаріату. У хадісах також можна зустріти різне правове нашарування, що відображає розвиток соціальних відносин в арабському суспільстві. Остаточне редагування хадісів було здійснене у IX ст., коли були складені в ортодоксальних збірниках Сунни, найбільшу популярність з яких отримав Бухарі (помер в 870 р). [23]
З Сунни також виводяться норми шлюбного і спадкового, судового права, правила про рабів і та ін. Хадіси сунни, незважаючи на їх обробку, містили багато суперечливих положень, і вибір найбільш "достовірних" цілком відносився до розсуду богословів-правознавців і суддів. Вважалося, що мають силу лише ті хадіси, які були переказані прихильниками Мухаммеда, причому, на відміну від суннітів, шиїти визнавали дійсними лише ті хадіси, які сходили до халіфу Алі і до його прихильників. [24]
Таким чином, "Сунна посланця Аллаха" (повна назва Сунни) - зведення текстів, що описують життя Мухаммеда, його слова і справи, а в широкому значенні - збірник благих звичаїв, традиційних встановлень, доповнюючий Коран і шановний нарівні з ним як джерело відомостей про те, яка поведінка або думка є богоугодною, правовірною. Навчання Сунни - важлива частина релігійного виховання і освіти, а знання Сунни і проходження їй - один з головних критеріїв авторитетних ватажків віруючих.
Іджма.
Третє місце в ієрархії джерел мусульманського права займала Іджма, яка розглядалася як "загальна згода мусульманської общини". Нарівні з Кораном і Сунною вона відносилася до групи авторитетних джерел шаріату,за допомогою якого шукалися відповіді на питання, не вирішені Кораном і Сунною. Іджма являє собою узгоджений висновок стародавніх правників (муджтахідів) як знавців ісламу про обов'язки правовірного, наданий на підставі тлумачення Корану та суни. Лише будучи записаними в Іджму, норми права, незалежно від їх походження, підлягали застосуванню. З посиленням ролі юристів мусульмансько-правова доктрина зосередила зусилля на розробці методологічної та загальнотеоретичної основ права. [25]
Практично Іджма складалася з співпадаючих думок з релігійних і правових питань, які були висловлені прихильниками Мухаммеда або згодом найбільш впливовими мусульманськими теологами-правознавцями (імамами, муфтіями, муджатахідами). Іджма розвивалася як у вигляді інтерпретацій тексту Корану або Сунни, так і шляхом формування нових норм, які вже не зв'язувалися з Мухаммедом. Вони передбачали самостійні правила поведінки і ставали обов'язковими внаслідок одностайної підтримки муфтіїв і муджатахідів. Такий спосіб розвитку норм мусульманського права отримав назву "іджтіхад". Правомірність Іджми як одного з основних джерел шаріату виводилася з вказівки Мухаммеда: "Якщо ви самі не знаєте, спитаєте тих, хто знає". Велика роль Іджми в розвитку шаріату полягала в тому, що вона дозволяла правлячій релігійній верхівці Арабського халіфату створювати нові правові норми, пристосовані до умов феодального суспільства, що міняються, що враховують специфіку завойованих країн. До Іджми як джерела права, доповнюючого шаріат, примикала і фетва - рішення і думки окремих муфтіїв з правових питань. [26]
В Іджмі з'явилася догма про непогрішність і єдність мусульманського суспільства. Виражена вона від імені Аллаха двома положеннями:
1)"Моя община ніколи не ухвалить помилкове рішення";
2)"Те, що мусульмани вважають справедливим, справедливе й в очах Аллаха".
Стверджувалося, що право встановлюється не більшістю або усіма віруючими, а тільки єдністю думок компетентних, офіційно уповноважених на це осіб. Думка знавців ісламу, яка виражалася в нормі або принципі і ґрунтувалася на поєднанні традиції, звичаю і практики, набувала юридичної сили. У цьому полягало її велике практичне значення.
Натепер Іджма є єдиною догматичною основою мусульманського права. Сучасний суддя шукає мотиви для рішення не в Корані, а в книгах, де викладені рішення, освячені Іджмою.
Кияс - це рішення за аналогією. Правила застосування до нових схожих випадків розпоряджень, установлених Кораном, Сунною або Іджмою, причому Іджма має більше значення, ніж інші джерела. Судження за аналогією - це засіб тлумачення випадків із життя пророка, його висловлень або мовчанки, які можна застосувати до вирішення знову виникаючих конкретних ситуацій. За допомогою судження за аналогією, виходячи із нормативних розпоряджень Корану і Сунни, пропонувалося рішення для даного конкретного випадку, тобто тлумачення і застосування права. Отже, мусульманське право засноване на принципі авторитету. [27]
Кияс не тільки дозволяв швидко врегулювати нові суспільні відносини, але і сприяв звільненню шаріату в цілому ряді моментів від теологічного нальоту. Але в руках мусульманських суддів Кияс часто ставав і зброєю відвертої сваволі. Найбільше широко даний метод був обґрунтований Абу Ханіфа та його послідовниками - ханіфатами. [28]
Як додаткове джерело права шаріат допускав і місцеві звичаї, що не ввійшли безпосередньо в саме мусульманське право в період його становлення, але не суперечили прямо його принципам і нормам. При цьому визнавалися правові звичаї, що склалися в самому арабському суспільстві (урф), а також у численних народів, скорених у результаті арабських завоювань.
На відміну від романо-германського типу правової системи, де тлумачення не є самостійним джерелом права, у мусульманській правовій системі вирішення конкретної справи здійснювалося за аналогією. Використовуючи мусульманський метод тлумачення, неможливо створити норми абстрактного характеру, якими є норми континентального права. Для цього потрібний метод, який в змозі охопити всі сфери права структурованою системою, метод побудови юридичних конструкцій. [29]
У мусульманському праві, про що свідчать його джерела, встановлені не всі конкретні правила, а загальні рамки поведінки, орієнтири, принципи, на основі яких можна сформулювати рішення у будь-якій справі. Зміст і форми мусульманського права є невизначеними. Ісламські юристи вважають це позитивною якістю. У невизначеності змісту норм вони вбачають можливість вирішувати справу, ґрунтуючись на загальних принципах шаріату і використовуючи різні джерела або їх комбінації.
Кияс сприяв як заповненню прогалин у нормативних розпорядженнях Корану і Сунни, так і усуненню наявних у них значних суперечностей.
Іджма і Кияс стали результатом діяльності сунітських і шиїтських правових шкіл, які справили значний вплив на еволюцію мусульманського права.
І нарешті, похідним від шаріату джерелом мусульманського права були накази і розпорядження халіфів - фірмани. У подальшому в інших мусульманських державах з розвитком законодавчої діяльності як джерело права стали розглядатися і грати все зростаючу роль закони - кануни. Фірмани і кануни також не повинні були суперечити принципам шаріату і доповнювали його передусім нормами, що регламентують діяльність державної влади з населенням. [30]
Отже, можемо зробити висновок, що основними джерелами мусульманського права є:
Коран - головне джерело мусульманського права;
Сунна, яка складається з хадисів - коротких описів про діяння, висловлювання і навіть мовчання Мухаммеда в конкретних ситуаціях, які становлять правовий прецедент для мусульман.
Іджма - згода, одностайність думок і рішень авторитетних осіб з обговорюваного питання.
Кияс - метод аналогічної дедукції або логічні розмірковування і судження, які лягали в основу висновків за умови виявлення в Корані аналогічних ситуацій.
Система мусульманського права відрізняється від інших правових систем світу як за джерелами (формами) права, юридичною термінологією і конструкціями, забарвленими в релігійні тони, так і за структурою, яку складають специфічні галузі, що сформувалися за різних часів, інститути і норми права. Доктринальна розробка мусульманського права ускладнювала його систематизацію, хоча і надавала йому гнучкості і можливості розвитку. З позицій ісламу право не повинно бути відображенням дійсності. Воно - "світило", яке веде віруючих до релігійного ідеалу. В ньому мало узагальнень і визначень.
Мусульманське право не поділяється на загальне і приватне право, як у правових системах романо-германського типу, або на загальне право і право справедливості, як у країнах англо-американського типу. Тут існують інші підходи до структурного об'єднання норм. Мусульманська юриспруденція визначає норму права як загальнообов'язкове правило поведінки, встановлене верховним законодавцем - Аллахом. При цьому норма може бути сформульована прямо - через одкровення або опосередковано - через висновки, зроблені найвидатнішими знавцями шаріату на основі тлумачення волі Аллаха. [31]
Система мусульманського права формувалася представниками основних мусульманських толків (ритів) - сунітських і несунітських - через правові комплекси норм і принципів відповідно до основної тематики: релігія, сім'я, община та ін.
Сферами релігійно-правового регулювання вважалися:
відносини правовірних з Аллахом;
взаємостосунки між людьми;
зв'язки між державами або релігійними конфесіями. Кожний толк орієнтувався на обрані релігійні постулати і створював норми права для регулювання певних сфер суспільних відносин. Ці норми, поєднані в комплекси, створювали своєрідні галузі права. Так, закон Османської імперії Маджалі (1869-1877 рр.), який можна вважати об'єднаним цивільним і процесуальним кодексом, поділив норми мусульманського права на дві групи:
1) правила здійснення релігійних обов'язків;
2) норми, що регулюють взаємостосунки між людьми. Друга група норм складалася з трьох підгруп:
а) норми права особистого статусу;
б) норми деліктного права (укубай);
в) норми цивільного права (муамалат).
Галузевий принцип поділу норм у мусульманському праві не є адекватним структурі континентального права (галузь, підгалузь, інститут, норма), хоча за формою багато в чому збігається з ним. Мусульманські юридичні норми спираються на релігійні норми і спрямовані на захист основ віри.
У системі мусульманського права є галузь "право особистого статусу", відсутня у континентальному і загальному праві. Вона регулює сімейні, спадкові та деякі інші відносини, її провідними інститутами є шлюб, розлучення, спорідненість, матеріальне забезпечення сім'ї, обов'язки у справі виховання дітей, заповіт, спадкування за законом, піклування, обмеження правоздатності та ін. Вплив Корану тут є традиційно істотним. Так, юридичними нормами мусульманці заборонено виходити заміж за немусульманина. Присутні на весіллі свідки повинні бути мусульманами. Вийшовши заміж, жінка переходить у владу чоловіка, повинна уникати зустрічей з іншими чоловіками, не показуватися в громадських місцях. Чоловіку дозволяється застосовувати до дружини покарання. Розлучення вважається здебільшого односторонньою дією, яка виходить від чоловіка. Спадкова частка жінки становить половину частки чоловіка та ін. Тому "Особисте і сімейне право, які містять норми ритуальної та релігійної поведінки, завжди вважались найважливішими в шаріаті"[32]
.
Деліктне (кримінальне) право (укубай) встановлює заходи кримінально-правової відповідальності для людини: живої, при здоровому розумі, повнолітньої. Кримінальні правопорушення поділяються на злочини проти держави і релігії, злочини проти особи (вбивство, тілесні ушкодження, майнові злочини), крадіжку, злочини проти моральності. До найтяжчих правопорушень належать злочини проти держави і релігії (посягання на "права Аллаха"). Наприклад, за віровідступництво встановлене покарання - страта. Передбачається також застосування юридичних санкцій за невиконання низки релігійних обов'язків і норм моралі.
Цивільне право (муамалат) закріплює цивільно-правові відносини, забезпечує захист п'ятьох основних цінностей ісламу:
релігії, життя, розуму, продовження роду і власності. Посягання на них вважається злочином і розглядається як заборонене Аллахом діяння. Релігійний вплив у галузі цивільного права просліджується й у тому, що верховне право на будь-яке майно визнається за Аллахом. З посиланням на волю Пророка забороняється розглядати землю і воду як об'єкти власності. Саме тому такий, наприклад, припис Корану: "не наближайтесь до молитви, коли ви п'яні, поки не будете розуміти, що ви говорите, чи опоганеними (забрудненими) - крім випадків, коли ви мандрівники в дорозі, - поки не омиєтесь"[33]
розглядається як загальнообов'язкове правило поведінки і забезпечується державним примусом.
Особливе місце в регулюванні майнових відносин належить такому інституту цивільного права, як вакуф. Вакуф - це власність, найчастіше нерухома, відказана державою або приватною особою на релігійно-добродійні цілі. За мусульманським правом особа, яка віддала річ у вакуф, утрачала право власності на неї, але зберігала за собою право виступати управляючим вакуфом (мутавалі). Майно, відказане на користь релігійної установи, за мусульманським законодавством вважалося власністю цієї установи. Воно не могло бути об'єктом купівлі-продажу, дарунку або заповіту, не підлягало і державному оподаткуванню.
Мусульманське право не знає торгового права як самостійної галузі, проте приділяє увагу різним формам комерційних об'єднань.
Крім зазначених галузей у мусульманській системі права існують:
1)"владні норми" - система норм, що регулюють сферу державно-правових і адміністративно-правових (у тому числі фінансових) відносин;
2) судове право - система норм, що регламентують порядок створення, функціонування і компетенцію органів, покликаних здійснювати правосуддя - релігійних судів каді, судів поліцейської юрисдикції, юрисдикції інспектора ринку, юрисдикції справедливості халіфа або його представників;
3) міжнародне право (сійар) - система норм, що регулюють взаємовідносини як мусульманської держави на міжнародному рівні, так і між мусульманами в межах країни. Це регламентація не тільки питань війни і миру, а й відносин мусульманської общини з представниками інших релігій, правових статусів різних груп населення залежно від їх ставлення до ісламу. Норми міжнародного права забезпечуються нарівні з іншими внутрішньодержавними нормами тими ж самими засобами.
У кожній із цих галузей права юридичні норми переплетені з релігійними нормами.
“Владні норми ” (галузь державного і адміністративного права) вимагають, щоб правитель був мусульманином. До повноважень глави держави входять захист інтересів ісламу і контроль за виконанням правовірними релігійних обов'язків. Як свідчать спеціальні дослідження, "ця галузь мусульманського права в цілому виявилась менш розвинутою. Мається на увазі не стільки рівень теоретичної розробки "владних норм" доктриною, яка досягла чималих успіхів, скільки її практична реалізація"[34]
.
Судове право (у тому числі процесуальні правові галузі містить норми про можливість тільки мусульманина обіймати посаду судді. Доводити свою невинуватість можна присяганням ім'ям Аллаха. В окремих випадках (при обвинуваченні чоловіком своєї дружини в подружній невірності) досить свідку-мусульманину присягнути, щоб невірність було визнано юридичним фактом. При винесенні рішення суддя може керуватися нормами мусульманського права, розробленими різними мусульманськими правовими школами, що надає йому свободу широкого розсуду. [35]
Міжнародне право містить у своїй основі релігійну ідею про існування двох "світів" - "світу ісламу" і "світу війни". Відповідно до неї регулюються міжнародні відносини. Зовнішня політика орієнтується на "світ ісламу" і ґрунтується на "мусульманській солідарності", яка полягає у захисті інтересів усіх мусульман, включаючи і тих, хто проживає в інших державах. Інститут "джихаду", який й дотепер не втратив свого значення, вимагає вести війну з відступниками ісламу або "невірними", які виступають проти мусульман.
У XXI ст. мусульманські країни вступили із системою відпрацьованих (з різним ступенем досконалості змісту і механізму реалізації) галузей і підгалузей права - кримінального, шлюбно-сімейного, спадкового, зобов'язального, права власності, системи судоустрою та ін. Нині активно розвиваються такі галузі права як конституційне, адміністративне, судове, міжнародне. У них різний ступінь обтяженості релігійними мусульманськими канонами: більший - в особистому і сімейному праві, менший - у кримінальному і фіскальному.
На відміну від романо-германського типу правової системи, яка визначає норму права як розпорядження конкретного історичного законодавця, ісламські правники розглядають її як загальнообов'язкове правило поведінки, адресоване мусульманській общині Аллахом. Це правило поведінки містить в своїй основі релігійні догми, віру, а не логічні, раціональні рішення. Тому норма права не може бути змінена, вона абсолютна, їй слід підкорятися. Формулювання норми відбувається двома шляхами:
1) прямим - через одкровення;
2) опосередкованим - через тлумачення волі Аллаха правознавцями.
На думку вчених-юристів (арабських і вітчизняних), у кожному випадку, не врегульованому Кораном або Сунною, у мусульманському праві передбачені як би дві норми:
"істинна", яка має застосовуватися виходячи з його духу (має "божественне" походження);
реальна, яка застосовується муджахідами (має "раціональне" походження).
В ідеалі вони повинні збігатися. В окремих випадках муджтахіди (тлумачі релігійних і правових питань) приймають неправильні рішення, що спричиняє суперечливість норм. Якщо справа вирішується неправильно, вина в цьому покладається на муджтахіда, а не на недосконалість мусульманського права, його прогалини. [36]
Видами норм мусульманського права за змістом є:
1) розпорядження, що оцінюють вчинки правовірних.
Встановлено п'ять категорій вчинків: а) обов'язкові; б) рекомендовані; в) дозвільні; г) осудні; г) заборонені. До забороненого можна віднести, наприклад, лихварство, процентну позику. Правда, заборону процентної позики можна обминути, якщо вдатися до подвійної купівлі-продажу або надання кредитору як забезпечення можливості користування майном, що дає прибуток;
2) норми, що формулюють правила поведінки в конкретних ситуаціях, а також умови здійснення і наслідки конкретних дій. Наприклад, як покарання за умисне вбивство встановлено страту.
Норми мусульманського права, в основі яких лежать релігійні вказівки (перший вид), у кількісному відношенні поступаються юридичним нормам, уведеним мусульманськими правознавцями на основі прийомів юридичної техніки і визнаним державою (другий вид). До них належать і норми, які визначають конкретні інститути державної влади, включаючи компетенцію і порядок формування.
Види норм мусульманського права за ступенем визначеності поділяються на:
1) абсолютні - не допускають різних тлумачень, іджтихаду. Це здебільшого правила релігійного культу і низка норм, які регулюють взаємостосунки між людьми;
2) абстрактні - допускають різні тлумачення змісту, конкретизацію різних правил поведінки на основі іджтихаду. Без конкретизації в результаті іджтихаду застосування цих норм (нечітких і неоднозначних) неможливо.
Видами норм за ступенем спільності с:
1) норми-принципи, сформульовані у вигляді теоретичних узагальнень;
2) казуальні норми, які виникають, як правило, емпіричним шляхом (такими, наприклад, є норми суни). [37]
На відміну від норм континентального права, регулятивні норми мусульманського права не знають поділу на дозвільні, зобов'язальні та заборонені. Всі вони - зобов'язальні, оскільки в їх основі лежить обов'язок здійснити ті чи інші вчинки, що обумовлено їх релігійно-моральною природою. Мусульманське право ґрунтується на ідеї зобов'язань, покладених на людину, а не на правах, які вона може мати.
Санкціям у нормах права приділено мало уваги. Санкцією за невиконання обов'язків, покладених на віруючого, вважається гріх того, хто їх порушує.
Норма мусульманського права є гнучкою. Підтримуючи зв'язок з релігією, вона постійно пристосовується до змін у суспільстві, завдяки чому зберегла авторитет усього права.
У світі живе близько мільярда людей, які сповідають іслам. Громади цієї релігії є більш ніж в ста країнах світу, а в двадцяти восьми іслам - державна релігія. У числі традиційних мусульманських країн або країн з переважною впливом ісламу - Іран, Ірак, Афганістан, Саудівська Аравія, Кувейт, Бахрейн, Катар, Оман, Бруней, Об'єднані Арабські Емірати, Пакистан, Бангладеш, Марокко, Єгипет, Туніс, Лівія, Алжир, Мавританія, Сомалі, Судан, Йорданія, Сирія, Туреччина, Індонезія, автономна Палестина в складі Ізраїлю та ін. На території колишнього СРСР іслам сповідує більшість корінного населення держав Середньої Азії, Азербайджану. В останні роки ісламський (мусульманський) фактор у світі значно посилився. Часто, не без деякої перестороги, в Європі та Америці говорять про ісламський фундаменталізм (тобто найбільш суворий і ортодоксальний в ісламі). Останні події в Чечні і на Північному Кавказі нерідко також пов'язують з ісламським фактором, вбачаючи в них наслідок релігійної ворожнечі. З такою точкою зору важко погодитися. Справа в тому, що релігії світу не поділяються на "погані" і "хороші", на "агресивні" і "мирні" і т.п. Можна стверджувати, що ні одна Традиційна релігія не вчить злу. Зло у світі відбувається не від релігії, а від людей, які відходять від ідеалів цих релігій, користуються ними для досягнення своїх земних цілей. Сутички між людьми виникають через політичні розбіжності, економічні протиріччя, недоліки виховання та ін. Кажуть, що іслам - войовнича релігія, що вона закликає до війни з невірними - Газават (з ар. Набіги). Але, ймовірно, немає релігії, яка не прагнула б охопити своїм впливом весь світ, що не ділила б людей на своїх і чужих... Войовничі риси у вченні ісламу безумовно існують, але вони утворилися історично і аж ніяк не є головною, ключовою його характеристикою. Іслам - це одна з великих світових релігій, складний світ неповторної (і часом незрозумілою для християн-європейців) культури, філософії, дивного життєвого укладу і побуту, своєрідного світосприйняття. Основна тенденція шаріату - оцінка різних життєвих обставин з точки зору релігії. Тому не випадково, що однією з особливостей норм, що складають шаріат, є те, що вони застосовуються тільки до мусульман і у відносинах між мусульманами. Кодекс шаріату поділяється на три основні частини: ібадат (обов'язки, що відносяться до релігійного культу), муамалят (чисто юридичні норми) і укубат (система покарань) Приписи шаріату численні і суворі. Вони визначають всі норми взаємин людини в сім'ї та суспільстві, регулюють цивільні правовідносини, порядок вирішення майнових спорів. За порушення норм шаріату передбачена дуже жорстка система покарань (достатньо згадати публічні страти в Чечні, проголосила прихильність Шаріатом). Як конфесійні право шаріат відрізняється від канонічного права в країнах Європи в тому відношенні, що він регулює НЕ суворо окреслені сфери суспільного і церковного життя, а виступає в якості всеосяжного і всеосяжної нормативної системи, що затвердився в цілому ряді країн Азії та Африки поширити свою дію на Середню Азію і частину Закавказзя, на Північну, частково Східну і Західну Африку, на ряд країн Південно-Східної Азії. Однак настільки бурхливе і широке поширення ісламу і шаріату спричинило за собою і все більше прояв в ньому місцевих особливостей і відмінностей при тлумаченні окремих правових інститутів. Так, з твердженням двох головних напрямків в ісламі відповідним чином стався розкол в шаріат, де поряд з ортодоксальним напрямком (суннізм) виникло і інший напрямок - шіізм. І на закінчення необхідно сказати, що норми шаріату не втратили свою актуальність і сьогодні. У 28 країнах, де іслам визнано державною чи то офіційною релігією (Іран, Ірак, Кувейт, Марокко, Саудівська Аравія, Пакистан та ін), норми шаріату і сьогодні безпосередньо регулюють або роблять істотний вплив на державне регулювання широкого кола суспільних відносин у різних сферах функціонування суспільства та держави.
1. Антология мировой правовой мысли: В 5 т. Т.І. Античный мир и Восточная цивилизация. - М.: Мысль, 1999.
2. Ахмедов А. Ислам в современной идейно-политической борьбе. - М., 1985. - 129 с.
3. Батыр К.И. Всеобщая история государства и права. - М., 1998.
4. Богдасаров С. Две стороны исламского фактора. - М., 2003. - 112 с.
5. Васильев Л.С. История религий востока. - М.: Высшая школа, 1988. - 390с.
6. Графский В.Г. Всеобщая история права и государства. - М.: Норма, 2003. - 345с.
7. Давид Р. Основные правовые системы современности. - М., 1988.
8. Давид Р., Жоффре-Спиноза К. Основные правовые системы современности. - М.: Междунар. отношения, 1996.
9. Ибн Хишим. Жизнеописание посланника Аллаха. - М., 1994. - 360 с.
10. Ирвинг В. Жизнь пророка. - М., 2002. - 314 с.
11. История государства и права зарубежных стран. Под ред. О.П. Жидкова. - ч.1 Норма. Москва, 1996р. - С.584
12. История государства и права зарубежных стран. Підручник під ред.П.Н. Галазни. - Москва: Юридическая литература, 1980р.
13. Калінін Ю. А., Харьковщенко Є.А. “Релігієзнавство". - Київ: Наукова думка, 1998. - 541с.
14. Климович Л.И. Книга о Коране, его происхождении и мифологии. - М., 1986. - 315 с.
15. Коран. Научное издание / Перевод и комментарий И.Ю. Крачковского. - М., 1990.
16. Лайпанов Б. Ислам в истории. - М., 2001. - 177 с.
17. Панова В. Жизнь Магомета. - М., 2003. - 516 с.
18. Поликарпов В.С. История религий. - М., 1994. - 230 с.
19. Религии мира. Энциклопедия. т.6. - Москва: "Аванта +", 1996р. - 358с.
20. Росс Ф., Хиллс Т. “Великие религии человечества” - М., 1999. - 322с.
21. Смирнов Н.А. Пятьдесят лет исламоведения. Т.4. - М., 1973. - 516 с.
22. Сюкияйнен Л.Р., Лихачев В.А. Мусульманское деликтное право и уголовное законодательство стран Зарубежного Востока. - М., 1984 - 278С.
23. Сюкияйнен Л.Р. Мусульманское право. - М., 1986 - 352с.
24. Токарев С.А. Религии в истории народов мира. - М., 1976. - 414 с.
25. Цвайгерт К., Кьотц Х. Введение в сравнительное правоведение в сфере частного права: В 2 т. Т.I. Основы. - М.: Междунар. отношения, 2000.
26. Юридическая энциклопедия под ред.М.Ю. Тихомирова. - М., 1997р. - 578с.
[1]
Юридична енциклопедія під ред. М. Ю.Тихомирова.-М.,199С. – 495
[2]
История государства и права зарубежных стран. Под ред. О.П.Жидкова.-ч.1,Москва:”Норма”,1996. – С.417-418
[3]
Там само. – С. 419
[4]
История государства и права зарубежных стран. Под ред. О.П.Жидкова.-ч.1.-Москва:”Норма”,1996. – С. 420
[5]
Ирвинг В. Жизнь пророка. - М., 2002. –С.78
[6]
Ибн Хишим. Жизнеописание посланника Аллаха. - М., 1994. –С.176
[7]
Панова В. Жизнь Магомета. - М., 2003. – С.452
[8]
Лайпанов Б. Ислам в истории. - М., 2001. – С.134
[9]
Поликарпов В.С. История религий. - М., 1994. – С.210
[10]
Токарев С.А. Религии в истории народов мира. - М., 1976. – С.401
[11]
Богдасаров С. Две стороны исламского фактора. - М., 2003. –С.95
[12]
Смирнов Н.А. Пятьдесят лет исламоведения .Т. 4. - М., 1973. – С.58
[13]
Ахмедов А. Ислам в современной идейно-политической борьбе.- М., 1985. – С.52
[14]
Батыр К.И. Всеобщая история государства и права.-М.,1998.- С.154
[15]
Антология мировой правовой мысли: В 5 т. Т. І. Античный мир и Восточная цивилизация. – М.: Мысль, 1999.-С. 635-688
[16]
Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. – М.: Междунар. отношения, 1996.
[17]
Цвайгерт К., Кьотц Х. Введение в сравнительное правоведение в сфере частного права: В 2 т. Т. I. Основы.– М.: Междунар. отношения, 2000.-С. 453
[18]
Давид Р., Жоффре-Спиноза К. Основные правовые системы современности.– М.: Междунар. отношения, 1996.-С.313
[19]
История государства и права зарубежних стран. Підручник під ред. П.Н.Галазни.- Москва:Юридичская література,1980р.-С.137
[20]
Юридическая енциклопедия под ред. М. Ю.Тихомирова.- М.,1997р.-С.154
[21]
Религии мира. Энциклопедия. т.6.-Москва: "Аванта +",1996р.-С.145
[22]
Васильев Л.С. История религий востока.-М.:Высшая школа,1988.-С.154
[23]
Васильев Л.С. История религий востока.-М.:Высшая школа,1988.-С.147
[24]
Там само.-С.156
[25]
Графский В.Г.Всеобщая история права и государства.-М.:Норма,2003.-С.246-247
[26]
Васильев Л.С. История религий востока.-М.:Высшая школа,1988.-С.148
[27]
Графский В.Г.Всеобщая история права и государства.-М.:Норма,2003.-С.248
[28]
С.Токарев “Религия в истории народов мира”. – Москва:Изд-во политюлитерат., 1986.-С.241
[29]
Калінін Ю.А.,Харьковщенко Є.А. “Релігієзнавство”. - Київ: Наукова думка, 1998.-С.195
[30]
История государства и права зарубежных стран. Підручник під ред. П.Н.Галазни,- Москва:Юридическая литература,1980р.-С.145
[31]
Давид Р. Основные правовые системы современности. — М., 1988. — С. 388—389.
[32]
Давид Р. Основные правовые системы современности. — М., 1988. — С. 399.
[33]
Тут і далі вірші Корану цитуються за виданням: Коран. Научное издание / Перевод и комментарий И.Ю.Крачковского. — М., 1990.
[34]
Сюкияйнен Л.Р. Мусульманское право. — М.. 1986. — С. 86.
[35]
Сюкияйнен Л.Р., Лихачев В.А. Мусульманское деликтное право и уголовное законодательство стран Зарубежного Востока. — М., 1984— С. 86.
[36]
Сюкияйнен Л.Р. Мусульманское право. — М., 1986 — С. 85.
[37]
Росс Ф., Хиллс Т. “Великие религии человечества”- М., 1999.-С.251.
|
