Реферат: Поняття соціальної структури суспільства

Зміст

Вступ

1. Поняття соціальної структури суспільства

2. Соціальна стратифікація та соціальна мобільність

Література

Вступ

Навчальна та виховна мета:

розглянути структуру соціальну суспільства;

розкрити зміст понять "соціальна група", "соціальна спільність";

з’ясувати зміст соціальної стратифікації, різних підходів щодо її аналізу;

допомогти студентам зрозуміти зміст та типи соціальної мобільності;

розглянути канали подолання культурного бар’єра і бар’єра спілкування у процесі соціальної мобільності;

допомогти студентам зрозуміти особливості соціальної стратифікації та соціальної мобільності у перехідному суспільстві.

1. Поняття соціальної структури суспільства

У соціології поняття соціальна структура суспільства розглядаються в кількох аспектах. У широкому розумінні соціальна структура суспільства - будова суспільства, система зв’язків між всіма його основними компонентами. Точніше, соціальна структура характеризує різні види соціальних спільностей і відносин між ними: соціально-станові, класові соціально-демографічні, соціально-етичні.

У вузькому розумінні соціальна структура суспільства - соціально-класові спільності, соціальні групи, що утворюють ті чи інші соціальні верстви, а також відносини між ними.

В соціології поняття соціальна структура тісно зв’язано з поняттям соціальна система і об’єднує два компоненти - соціальний склад і соціальні зв’язки. Соціальний склад - набір елементів, що становлять соціальну структуру, а соціальні зв’язки - набір зв'язків соціальних верств, станів, класів та ін. Звичайно ж, поняття соціальна структура включає сукупність різних типів соціальних спільностей всередині суспільства і соціальні зв’язки всіх соціальних спільностей, що відрізняються широтою поширення їх дії, їх значенням, характеристикою соціальне структури на певному ступені розвитку. Часто замість поняття соціальна структура вживають поняття соціально-класова структура.

Соціальна структура суспільства - сукупність взаємозв'язаних і взаємодіючих між собою упорядкованих стосовно одна одної соціальних спільностей, соціальних верств, стані в і відносин міх ними.

Соціальна структура - стійкий зв’язок елементів в соціальній системі суспільства, означає суб’єктивний поділ суспільства на окремі соціальні спільності, верстви, стани, які об’єднуються на основі однієї або кількох ознак, що надають їм неповторної своєрідності і розрізняються за їх суспільним становищем, за місцем і роллю в системі економічних відносин.

Основою соціальної структури є соціальна спільність, що становить реально існуючу сукупність індивідів і відрізняється соціальними зв’язками і відносною цілісністю. Об'єднання індивідів в соціальні спільноти відбуваються на основі різних характеристик і ознак, тому-то і правомірне виділення соціально-класових, демографічних, етнічних, територіальних політичних та інших спільностей, що складають різні структурні елементи, ланки соціальної структури суспільства.

Соціологія виділяє два основні елементи соціальної структури:

І. Соціальні інститути, безособова система ролей і статусів. Цей підхід властивий структурному функціоналізму.

2. Система класів, верств, професійних та інших груп. На таких засадах базується марксистський детерміністський підхід.

Обидва підходи взаємодоповнюють один одного. Соціальні інститути є більш або менш рухомою суспільною формою організації й регулювання діяльності соціальних груп.

Соціальні групи, будучи активним суб’єктивним компонентом соціальної структури, інтегруються в цю суспільну форму, якщо вона відповідає їхнім потребам, інтересам і цінностям, або ж вони її відхиляють.

Поняття “соціальна група" є родовим щодо понять: "клас", "соціальна верства", "колектив", "нація", "етнічна, територіальна, релігійна та інші спільноти", оскільки фіксує соціальні відмінності, які виникають між окремими сукупностями людей у процесі розподілу праці й діяльності на основі відношення до засобів виробництва, влади, характеру праці, фаху, освіти, рівня й структури прибутків, статі, віку, національної приналежності, місця проживання, стилю життя та ін.

Не дивлячись на те, що поняття група є одним із найважливіших в соціології, у дослідників немає повної згоди відносно його визначення. Трудності виникають у зв’язку з тим, що:

більшість понять в соціології з’являється в ході соціальної практики; вони починають застосовуватися в науці після тривалого їх використання в житті, і при цьому їм надається найрізноманітніше значення;

утворюється велика чисельність співтовариств, в результаті чого для точного визначення соціальної групи необхідно виділити із цих співтовариств певні типи.

Англійський соціолог Т. Гоббс в книзі “Левіафан" (І651 р) дав перше чітке визначення групи як певної кількості людей, об’єднаних спільними інтересами або спільною справою і виділив впорядковані і невпорядковані групи, політичні і приватні та ін. Отже, характерною рисою соціальної групи є наявність взаємодії між членами цієї групи відносно спільних інтересів, очікувань і т.д.

Кожна людина здатна себе утвердити, самореалізувати як особистість лише в результаті входження, інтеграції в різні колективні утворення, особливі соціальні системи і підсистеми, внутрішні і зовнішні зв’язки яких і є об’єктом активного соціологічного вивчення. В якості висхідної підсистеми в структурі людських відносин виступає соціальна група, яка виконує роль проміжної ланки в системі "суспільство - група - особистість".

Соціальна група - це найбільш загальне і специфічне поняття соціології, що означає певну сукупність людей, які займають загальні природні і соціальні ознаки і об’єднані спільними інтересами, цінностями, нормами і традиціями, системою певних відносин, які регулюються формальними і неформальними соціальними інститутами.

Для виникнення групи необхідна внутрішня організація, мета, конкретні форми соціального контролю, зразки діяльності. При цьому організація групи може бути формальною або ненормальною - в залежності від цілей і завдань.

Формальною (офіційною) групою є об’єднання людей, яке утворюється на основі офіційного документа юридичних норм, установ, правил, службових інструкцій, приписів тощо. Члени такої групи націлені на виконання якогось виду діяльності і знаходяться в ієрархічно структурованій підпорядкованості (наприклад, учнівський клас, студентська група, виробничий колектив, військовий підрозділ, футбольна команда і т.д.).

Ненормальна група складається стихійно і не має особливих доку менті в, які регламентують її функціонування, але вона також утворюється на основі загальних інтересів, прагнень, що об’єднують людей в більш або менш стійкі об’єднання (наприклад, сім’я, дружня компанія, злочинна зграя, і т.д.). Поведінка членів такої групи регламентується особливими неписаними правилами, відносини між ними є тісними і залежними один від одного.

Більшість неформальних груп, на думку соціологів, є первинними, а формальних - вторинними. Вторинна група більш чисельна і може мати у своєму складі одну або декілька первинних груп. Ступінь впливу такої групи на індивідів може різнитися в залежності від того, наскільки сильно інтеріоризовані групові цінності представником групи.

В соціологічній літературі існує велика кількість різних класифікацій груп. В залежності від кількості членів і умов внутрішньо-групової взаємодії соціальні групи діляться на малі, середні і великі.

До малих соціальних груп відносять такі об’єднання людей, в яких всі члени знаходяться в безпосередньому контакті один з одним і, як правило, вони нараховують від двох (діада) - трьох (тріада) до кількох десятків людей (сім’я, шкільний клас, виробнича бригада, рота, взвод і т.д.). Малу групу можна визначити як психологічно єдиний соціальний осередок. Ознака групи полягає, перш за все, в тому, що зміна однієї частини групи змінює стан всіх інших частин.

Основні особливості малої групи:

прямий або опосередкований контакт між членами групи, міжособистісну взаємодію і взаємовплив;

наявність загальної мети і діяльності, переживання спільних почуттів;

внутрішньо-групову розподіленість функцій і соціальних ролей;

спільність інтересів, соціальних норм, звичаїв, форм поведінки;

певну локалізацію у просторі і усталеність у часі.

Основоположникам вчення про малі групи вважають англійського соціолога Ч. Кулі, який на початку XX століття ввів поняття "первинна група". Його концепція до цього часу є класичною теоретичною основою для аналізу малих груп. Останні він класифікував як первинні групи, розуміючи під ними такі, які характеризуються тісними взаємними контактами “обличчя до обличчя”, інтимними зв’язками індивідів.

Американський соціолог Е. Шілз (1911-1988 рр) виділяє три типи первинних груп:

1) первісні групи, які мають міцні, багаторічні зв’язки і традиції (наприклад, сім’я);

2)"особистісні групи" (групи друзів, наприклад);

3)"ідеологічні групи", які об’єднують людей із спільними цінностями.

Змістовна сторона класифікації малих груп найбільш цілісно представлена в праці М. Шоу "Групова динаміка". Проаналізувавши наявні визначення малої соціальної групи, М. Шоу класифікував їх за такими ознаками:

з точки зору сприйняття членами групи окремих партнерів і групи в цілому;

з точки зору мотивації членів групи;

з точки зору групових цілей;

з точки зору організаційних (структурних) характеристик групи;

з точки зору взаємозалежності;

з точки зору характеру взаємодії членів суспільства.

Соціальні групи середніх масштабів - це порівняно сталі спільності людей, які працюють на одному підприємстві і є членами яких-небудь суспільних організацій або проживають на одній достатньо великій, але обмеженій території (мешканці міста, району, області).

Великі соціальні групи - це сталі сукупності значної кількості людей, які діють разом в соціальне значимих ситуаціях і функціонують в масштабах країни або їх об’єднань (класи, соціальні верстви, професійні групи, етнічні спільності (нація, раса, народність) або демографічні об'єднання (групи молоді, жінок, чоловіків, пенсіонерів і т.д.).

За соціометричною теорією Як. Морено (1892-1974 рр), найбільш значними соціальними групами є соціальні спільності, які розглядаються ученими як форми соціальної організації суспільного життя індивідів.

Соціальні спільності - це емпірично Фіксовані, реально існуючі об’єднання індивідів, які є відносною цілісністю, що може виступати як об’єкт соціального впливу, володіє емерджментними властивостями, тобто виникає в результаті об’єднання за певними характеристиками, не завжди притаманними окремим індивідам. Наприклад, у високоосвітньому товаристві можуть бути люди з дуже низьким рівнем освіти або взагалі не освічені.

Основні історичні детермінанти формування соціальних спільностей:

умови соціальної реальності, які вимагають об’єднання людей (наприклад, захист від зовнішніх ворогів);

спільні інтереси значної кількості індивідів;

розвиток державності і виникаючі разом з нею форми організації людей у виді різних соціальних інститутів (наприклад, інституту права і законодавства);

спільна територія, яка передбачає можливість міжособистісних (прямих і опосередкованих) контактів.

Показники соціальної спільності як цілісності:

умови життєдіяльності;

спільні інтереси взаємодіючих індивідуумів;

прихильність конкретним соціальним інститутам і цінностям;

соціально-професіональні характеристики індивідів, об’єднаних у спільність;

приналежність до історично складених територіальних утворень.

Соціальні спільності різняться між собою за якісними типовими ознаками (наприклад, національними, психологічними і т.д.) і за кількісними показниками, тобто величиною.

Серед соціально-психологічних показників необхідно виділити рівень згуртованості соціальної спільності, а також характер взаємодії між індивідами. Якщо спільності є великими територіальними або національними об’єднаннями, то, як правило, поруч з безпосередніми існує значна кількість опосередкованих зв’язків, коли люди належать до однієї спільності і сповідують спільні інтереси навіть не будучи знайомими один з одним.

Польський соціолог Ян Щепанський (1913-1993 рр), пропонує виділяти два великих типи спільностей:

природні, які існують в реальності (територіальні, соціальні);

номінальні (наприклад, спільність українських підприємців, фермерів і т.д.).

Вказані спільності він ділить на:

фіксовані в соціальній системі, до яких відноситься класи, професійні групи;

нефіксовані (наприклад, рух зелених).

Кожна людина належить до величезної кількості різних спільностей і для того, аби фіксувати свою приналежність, ми повинні виділити якісь досить надійні показники. Соціальна ідентифікація суб’єкта з різними спільностями може здійснюватися через систему таких стратифікаційних показників, як економічна, політична або культурна стратифікація, а також через функції і соціальні ролі, які виконує індивід в даній спільності.

2. Соціальна стратифікація та соціальна мобільність

Рівність і нерівність існують на всіх етапах людського суспільства навіть в найпростіших культурах, де тактично нема різниці за рівнем багатства або власності, є нерівність між людьми - чоловіками і жінками, молоддю і дорослими. Людина може мати вищий статус, аніж інша, тому, що успішніше полює або тому, що чоловік або жінка мають "особливий доступ" до родових духів. Описуючи нерівність, соціологи говорять про існування соціальної стратифікації.

Стратифікація - структурування нерівностей між різними соціальними спільностями, верствами, прошарками та групами людей.

Стратифікація соціальна - поняття, що визначає, по-перше, структуру суспільства, по-друге, систему ознак соціального розшарування, нерівності.

В соціології існують різні методологічні підходи до вирішення питань про сутність, витоки та перспективи розвитку соціальної стратифікації.

Функціональний підхід (представники Т. Парсонс, К. Девіс, У. Мур) вважають стратифікацію за необхідне, неминуче та універсальне явище, яке пов’язане з природною багатоманітністю функцій соціальних ролей. Суспільству необхідні лікарі, юристи, інженери, управлінці та дрібні службовці, водії міського транспорту та особи, що прибирають вулиці і т.д. Ієрархія функцій визначає ієрархію соціальних груп. Винагорода здійснюється у відповідності з роллю, з тому воно справедливе. Стратифікація забезпечує оптимальне Функціонування суспільства.

Проте функціональний підхід не може пояснити дисфункцій, коли окремі ролі винагороджуються зовсім не пропорційно їх вагомості, значенню для суспільства. Наприклад, винагорода осіб, які зайняті обслуговуванням еліти. Критики функціоналізму підкреслюють, що висновок про корисність ієрархічної побудови суперечить історичним фактам про зіткнення, конфлікти поміж стратами, які призводили до складних ситуацій, вибухам і іноді відкидало суспільство назад.

Конфліктний підхід (К. Маркс, М. Вебер) вважає соціальну стратифікацію ані необхідною, ані неминучою, вона виникає з боротьби груп, їх конфлікту. Її визначають інтереси володарюючих, тому стратифікація несправедлива та заважає нормальному функціонуванню суспільства,

Вихідні позиції конфліктного підходу були сформульовані К. Марксом, який пов’язує соціальну нерівність людей з різним положенням в системі матеріального виробництва, з відношенням до власності. Панує той, хто володіє засобами виробництва. Вся історія людства - це історія боротьби класів. Разом з розвитком суспільства зростає соціальна напруга, багатство зосереджується в руках небагатьох, розвивається конфлікт, який закінчується вибухом, ліквідацією експлуатації.

Критики марксистської концепції виступили проти абсолютизації критерію відношення до власності та спрощеного представлення про соціальну структуру як взаємодії двох класів - експлуататорів та експлуатуємих. Вони посилаються на багатоманітність страт, на те, що історія дає приклади не лише загострення відношень поміж стратами, але й зближення, стирання протиріч.

Конфліктний підхід отримав розвиток у М. Вебера, який обґрунтовуючи відмінності трьох окремих аспектів соціальної стратифікації - економічного, соціального і політичного, виділяє фактори, що визначають політичну нерівність в поділі основних суспільних ресурсів:

майнову нерівність (багатство);

статусну нерівність (соціальний престиж);

влада.

Підставами соціальної нерівності і. Вебер вважав не лише володіння власністю та рівень прибутків, хоча це й дуже суттєве, але й не рівність статусів, які дозволяють виконувати ту чи іншу соціальну роль та забезпечувати можливість досягнення певного положення, а також рівень володіння реальною владою, в тому числі, приналежність до тих чи інших політичних сил.

Обґрунтоване М. Вебером поняття клас істотно відрізняється від підходу К. Маркса у визначенні суті поняття класу і соціальної стратифікації. Вебер вважав, що класова належність визначається не тільки контролем над засобами виробництва й економічними відмінностями, що не випливають з відносин власності (кваліфікаційні, професійні, персональні та ін). Соціальна стратифікація пояснює поняття статусу залежно від по ваги престижу індивіда в суспільстві. Статус визначає об’єктивні можливості індивіда добитися успіхів у житті (можливість мати високі прибутки, незалежно від власності, а завдяки спеціальності, професії і т.д.). Статус визначає суб'єктивну оцінку соціального становища, тобто важливе значення мас самоототожнення і зіставлення свого соціального становища із соціальним становищем інших спільностей та ін. Якщо К. Маркс вважав, соціальну структуру суспільства результатом недостачі економічних ресурсів, то М. Вебер вказував, що не достає почестей, пошани і престижу. Сама по собі кількість товарів може зростати, і кожний підвищувати власний добробут, але престиж завжди відносний. У суспільстві з відкритим соціальним переміщенням людей статусна ієрархія підтримує постійне напруження. Класові визначення, оцінки і статусні позиції є джерелом влади.

Ідея багатомірної стратифікації отримала розвиток у П. Сорокіна, який виділяє три основні форми стратифікації і відповідно три види критеріїв: економічні, політичні та професіональні. Усі вони тісно взаємопов'язані. Люди, приналежні до вищого прошарку у якому-небудь одному відношенні, як правило, належать до нього ж прошарку і за другими параметрами. Представники вищих економічних верств належать одночасно до вищих політичних верств і т.д. Але й є багато виключень з цього правила, форми не співпадають.

У 70-80-і роки минулого століття отримала розповсюдження тенденція синтезу функціонального та конфліктного підходів. Найбільш повний вираз вона знайшла в працях американських вчених Герхарда і Джин Ленскі, які сформулювали еволюційний підхід до аналізу соціальної стратифікації. Вони дали модель соціально-культурної еволюції суспільства і вказали, що стратифікація не завжди була необхідною та корисною. На ранішніх ступенях розвитку ієрархії практично не було. В подальшому вона заявилась внаслідок природних потреб, частково на підставі конфлікту, який виникає внаслідок розподілу додаткового продукту. В індустріальному суспільстві вона базується в основному на консенсусі цінностей пануючих верств та пересічних членів суспільства. В зв’язку з ним винагороди бувають і справедливі і несправедливі, а стратифікація може сприяти або перешкоджати розвитку, в залежності від конкретно-історичних умов і ситуацій.

Більшість сучасних соціологів підкреслює, що соціальна диференціація має ієрархічний характер і являє собою складну, багатопланову соціальну стратифікацію.

Які б критерії стратифікації не були, з кожним із них пов'язані особливі способи детермінації і відтворення соціальних нерівностей. Характер соціальної диференціації і спосіб її утвердження у своїй єдності утворюють те, що прийнято називати “стратифікаційною системою". Будь-яке суспільство складається із комбінацій різних стратифікаційних систем і чималої кількості їх перехідних форм. Нижче подаються 9 типів стратифікаційних систем, які запропонували для аналізу будь-якого соціального організму російські соціологи В. Радаєв і О. Шкаратан:

Самі автори не стверджують, що список стратифікаційних систем вичерпується вказаними дев’ятьма типами, можна, наприклад ставити питання про особливий соціально-територіальний тип, де групи диференціюються місцем свого мешкання і типом поселень, а відмінності детермінуються системою громадянства, паспортним режимом, житловою політикою і т.

Головний водорозділ між стратифікаційними системами є наслідуваність або ненаслідуваність відповідних позицій в ієрархії. Рабовласницька, станова і кастова системи включають в себе елементи пожиттєвого і нормально-юридичного наслідування. Інші ж системи, принаймні, ні нормально пожиттєвого характеру статусів, ні їх наслідування не передбачають. В реальності ж стратифікаційні типи переплітаються, доповнюють один одного. Так, наприклад, соціально-професійна ієрархія у виді офіційно закріпленого поділу праці не лише відіграє самостійну роль, але суттєво впливає на структуру будь-якої стратифікаційної системи; групи які володіють в суспільстві найбільшою символічною владою, найчастіше стають його вищою кастою (індійські брахмани) або правлячою стратою (партійні ідеологи).

Стратифікації притаманні декілька системних властивостей:

1 - соціальність (позабіологічність) цього явища;

2 - традиційність, оскільки нерівність становища різних соціальних груп людей зберігається протягом всієї історії цивілізації;

3 - універсальність, тобто її історична зумовленість не заперечує можливості оцінки її оптимальності стосовно конкретного суспільства;

4 - функціональність, тобто визнання її історичної неминучості передбачає відмову від методологічного сприйняття соціальної нерівності як зла, небажаного в суспільстві феномена, що дозволяє соціології перейти від виконання ролі соціальної критики, від прояву ціннісного почуття справедливості ("нерівність - архаїзм, пережиток застарілих соціальних форм") до наукового аналізу реальних відносин між людьми, причин і умов їх існування, їх одвічності і корисності для функціонування суспільства, його розвитку.

Важливими для визначення основ соціальної стратифікації є ступені соціальної ієрархії. Першопричина ієрархічної будови суспільства - соціальна нерівність, що породжується об’єктивними умовами життєдіяльності людей. Та кожне суспільство прагне до упорядкування своєї нерівності. Спочатку для підтримання соціальної ієрархії в суспільстві знайшли просте вирішення: народжений в сім’ї раба - залишається рабом, в сім’ї кріпака - кріпаком, в сім’ї патриція або дворянина - представником вищого стану і тільки королівське походження дає шанси на володіння верховною владою. Вся система соціальних інститутів: право, армія, суд і церква стежили за суворим додержанням правил станової структури ієрархії в суспільстві.

З розвитком суспільства, вдосконаленням соціальної структури змінюються і ієрархічні ступені, Профіль ієрархічної соціальної структури змінюється зі зміною становища соціальних спільностей, верств у соціальному житті суспільства. Введення соціологами критерію “рівень багатства" вело до того, що в суспільстві виділяється багато соціальних верств, станів, прошарків з різним рівнем багатства і прибутку, а соціально-професійні критерії робили стратифікаційну структуру дуже подібною до соціальне-професійної. Соціально-професійний критерій враховував престижність професії, рівень освіти і рівень доходу. На базі такого під ходу в соціології досить широко розповсюджено поділ класів за соціально-економічним статусом: вищий клас професіоналів; адміністратори, технічні спеціалісти - середній клас, потім комерційний клас, дрібна буржуазія, техніки та робітники, які здійснюють керівні функції, кваліфіковані робітники.

Звичайно соціологи говорять про вищий, середній та нижчий класи або страти, які мають в свою чергу внутрішню диференціацію. Американський соціолог Л. Уорнер, наприклад, наводить п’ять ознак класу (рід заняття, джерела і розміри доходу, місце проживання, тип житла) і відповідно виділяє п’ять класів - від вищого, до якого належать найбільш високо поставлені люди, потім менш високопоставлені, до вищих верств середнього класу зараховуються найбільш високопоставлені за походженням і багатством, а до нижчих - ті, хто недавно розбагатів. До верхнього шару серед нього класу зараховують дрібних бізнесменів, торговців, вчителів, середній управлінський персонал та ін. Нижчий клас також складається з двох груп. До верхньої групи належить робітничий клас, який обслуговує різні сфери діяльності, ремісники, а до нижчої - бездомні, безробітні, старі люди, які збідніли, алкоголіки та ін.

Найскладніша структуру мас середній клас, бо об’єднує і бізнесменів, людей найманої праці (більшість інтелігенції, управлінці в різним рангів і ланок управління). Доходи осіб, які працюють за наймом, звичайно не нижче прибутку середньої та дрібної буржуазії. Зростання середнього класу найбільше символізує і його соціальну мобільність. Та особливе місце середнього класу, перспективи його розвитку не виключають поляризації суспільства. Ще К. Маркс передбачав, що конфігурація суспільства і все соціальне його життя постійно міняється за рахунок концентрації багатства в руках небагатьох і значного зростання зубожіння основної маси населення суспільства. Така тенденція веде до виникнення і значного загострення соціального напруження між верхніми і нижніми верствами, прошарками суспільства, що неминуче веде до перерозподілу національного доходу.

Про поляризацію сучасного суспільства свідчить той факт, що як і раніше багатство зосереджується в руках небагатьох. Відомий англійський соціолог Е. Гідденс наводить статистичні дані про поляризацію суспільства Англії: 5% вищого класу володіє 90% акцій приватних корпорацій, 5% вищого класу одержує 16% загального прибутку, тоді як 50% представників нижчих верств і прошарків одержує тільки 5% прибутку. За неповними даними, в Україні 6% представників вищого класу одержує 14% загального прибутку, тоді як 80% представників нижчих верств і прошарків одержують лише 4% - прибутку.

Соціологи вважають, що при сформуванні загальних уявлень про соціальну ієрархію суспільства досить виділення трьох основних рівнів: вищого, середнього і нижчого. Розподіл населення за трьома рівнями можливий на всіх ступенях соціальної стратифікації.

Профіль соціальної стратифікації відбиває ступінь стабільності суспільства. Надзвичайне розтягування профілю стратифікації, його надзвичайно велике дрібнення на окремі прошарки, верстви може викликати серйозні соціальні катаклізми, бунти, соціальні вибухи, що ведуть до хаосу, насилля, гальмують розвиток суспільства, ставлять його на межу розвалу. Укрупнення профілю стратифікації, насамперед за рахунок зняття верхівки конусу соціальної піраміди - явище, що повторюється в історії всіх суспільств. І важливо, що воно здійснюється не в неконтрольованих стихійних процесах, а є свідомого реалізацією державної політики. Соціолог П. Сорокін підмітив і зворотній бік процесу укрупнення профілю стратифікації. Такий процес може звести нанівець сам принцип соціальної ієрархії. Нерівність - не лише об’єктивна реальність соціального життя, але і важливе джерело соціального розвитку.

Стабільність ієрархічної структури суспільства залежить від питомої ваги і ролі середнього класу і верств. Займаючи протилежне становище, сере дні й клас здійснює своєрідну зв’язуючу і дефілюючу, тобто поглинаючу соціальні хитання, зм’якшуючу роль між двома полюсами соціальної ієрархії, знижуючи накал їх протистояння. Чим чисельніше середній клас, тим більше у нього шансів впливати на політику держави, формування фундаментальних цінностей суспільства.

Соціальна мобільність - переміщення індивідів між різними рівнями соціальної ієрархії, яка визначається зазвичай з точки зору широких професійних і соціально-класових категорій. Ступінь соціальної мобільності часто використовується як показник рівня відкритості і рухомості суспільства і, навпаки, його консервативності, замкнутості. Існує два основних типи соціальної мобільності:

вертикальна

горизонтальна.

Територіальна, - Горизонтальна - Й"8'

політична і т.д.,

Індивідуальна Вертикальна

Групова

Горизонтальна або переміщення - перехід індивіда або соціального об’єкта з однієї соціальної групи в іншу, яка розташована на одному й тому ж рівні. "Переміщення" може відбуватися без будь-яких помітних змін соціального становища індивіда або соціального об’єкта у вертикальному напрямку.

Вертикальна соціальна мобільність - ті відносини, які виникають при переміщенні індивіда або соціального об’єкта з однієї соціальної верстви в іншу. В залежності від напрямку переміщення існує два типи вертикальної мобільності: висхідна і низхідна, тобто соціальне піднесення і соціальний спуск. У відповідності з природою стратифікації є низхідні і висхідні течії економічної, професійної і політичної мобільності, не говорячи вже про інші, менш важливі, типи.

Висхідні течії існують в двох основних формах:

проникнення індивіда з нижньої верстви в існуючу більш вищу верству;

утворення такими індивідами нової групи і проникнення всієї групи в більш вищу верству з вже існуючими групами цієї верстви.

Низхідна течія має відповідно також дві форми:

перша полягає в падінні індивіда з більш високої соціальної позиції на більш низьку, не руйнуючи при цьому вихідної групи, до якої він належав;

друга - деградація соціальної групи в цілому, приниження її рангу на фоні інших груп або в руйнуванні її соціальної єдності.

Є два види соціальної мобільності:

мобільність як добровільне переміщення або циркуляція індивіда в межах соціальної ієрархії;

мобільність, яка обумовлюється структурними змінами (наприклад, індустріалізацією і демографічними факторами).

В межах досліджень мобільності розглядаються рівні і зразки мобільності ("близька" - між суміжними ієрархічними ступенями і "дальня - між віддаленими), а також те, на які позиції хто переміщується, і що визначає відбір при переміщенні.

Інтергенераційна мобільність вказує на відповідність позицій індивідів до позицій їх батьків, а інтергенераційна - на відповідність позицій, які займаються одним й тим же індивідом в різні моменти його трудового життя.

Для оцінки соціальної мобільності використовуються показники її швидкості та інтенсивності.

Швидкість мобільності - число страт, які проходив індивід за певну одиницю часу.

Інтенсивність соціальної мобільності - кількість індивідів, втягнутих у соціальне переміщення. Загальну кількість, втягнутих в процес соціальної мобільності, визначають поняттям "абсолютної інтенсивності”, а їх частка стосовно загальної кількості людей, що становлять ту або іншу верству, визначається поняттям "відносної інтенсивності соціальної мобільності.

До факторів соціальної мобільності, на які вже вказувалось, від носяться також: професійна підготовка, система суспільного устрою (відкритий чи закритий тип суспільства), приналежність до політичних партій, до нових релігій, різний рівень народжуваності в річних стратах.

Канали (способи) подолання культурного бар’єра і бар’єра спілкування:

зміна способу життя, зокрема, прийняття нового матеріального стандарту, який сприяв би засвоєнню нового статусного рівня (обладнання квартири, придбання машини, дачі і т.д.);

розвиток типової статусної поведінки - такої, яка б сприяла прийняттю особистості в більш вищу соціально-класову верству. (Зміна своєї поведінки, щоб бути прийнятим в новому для себе середовищі. Зразки одягу, словесні звороти, манера спілкування, форми дозвілля - все підлягає перегляду);

зміна соціального оточення - встановлення контактів з індивідами тієї статусної верстви, в якій соціалізується мобільний індивід;

шлюб з представником більш високої статусної верстви (Попелюшка). Отже, поняття соціальної мобільності виявляється виключно важливою характеристикою суспільства. За його критеріями можна порівнювати різні типи суспільства з точки зору динамічності чи задубілості його соціальних структур, вводити поняття відкритого чи закритого суспільства, демократичного або тоталітарного режиму і т.д.

Наслідки соціальної мобільності (позитивні, негативні) відбиваються і на індивідах, і на суспільстві в цілому. Просування уверх тісно пов'язано з політичним розвитком, інтелектуальним, науковим прогресом, формуванням нових цінностей і соціальних рухів. Рух вниз веде до вивільнення вищих верств від малокорисних елементів. Але найважливіше те, що посилена мобільність сприяє дестабілізації суспільства за всіма його параметрами. Інший можливий результат - витіснення найбільш здібних членів суспільства з процесу мобільності або ж за межі даного суспільства як такого, що з неминучістю віддзеркалюється негативно і на долі самого суспільства. Від тієї чи іншої реакції суспільства на наслідки мобільності за лежить можливість або неможливість подолання нестабільності, яку вона викликає.

У перехідні періоди в зв’язку зі зростанням соціальної мобільності особливу гостроту набуває проблема маргінальності.

Маргінальність - це стан особистості або спільності, які знаходяться на межі різних культур. Це стан тих, хто відірвався від своєї страти, але ще не адаптувався до нової, не сприйняв її цінностей та норм. Труднощі адаптації до нового соціокультурного середовища породжують внутрішню напругу, стресовий стан. У зв’язку з цим, поведінка маргінала відрізняється нестійкістю, крайніми проявами.

Маргінальним може бути і все суспільство, якщо воно швидко здійснює перехід до нових соціальних умов свого розвитку, порушуються його підвалини, але ще продовжують діяти старі стереотипи, цінності свідомості старі норми поведінки.

Методичні вказівки щодо проведення заключної частини заняття.

Роблю стислі висновки по темі заняття.

Відповідаю на запитання студентів.

Ставлю завдання на самостійну роботу.

Підвожу підсумки заняття.

Викладач кафедри № 2

підполковник В. Романчук

Література

1. Вебер М. Избранные произведения. - М.: І990.

2. Гидденс Л. Стратификация и классовая структура. // Социологические

исследования. 1992, №9, 3,4.

3. Кочетов А. Истоки "новой" социальной структуры. // Свободная мысль 1993, №9.

4. Міщенко М. Підприємець сьогодні: штрихи до соціально-психологічного портрету. // Філософська і соціологічна думка. 1993. №6.

5. Піча В. Соціологія. - К.: 2000.

6. Руткевич М. Социальная поляризация. // Социологические исследования. 1992. №2.

7. Современная западная социология. Словарь. - М.: 1990.

8. Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. - М.: 1992.

9. Соціологія. - К.: 1999.

10. Соціологія. - Київ-Харків: 1998.

11. Соціологія: короткий енциклопедичний словник. - К.: 1998.

12. Тадевосян З. Словарь-справочник по социологии и политологии. - М.: 1996.

13. Тощенко Ж. Социология. - М.: 1994.

14. Фролов С. Социология. - М.: 1996.

15. Якуба О. Социология. - Харьков: 1996.