Курсовая работа: Соціокультурний вимір пограниччя

Зміст

Вступ

Розділ 1. Пограниччя, як соціокультурний простір

1.1 Ступінь наукової розробки теми

1.2 Поняття "пограниччя"

1.3 Види пограниччя

1.4 Соціокультурний аспект пограниччя

2.1 Особливості українських погранич

2.1.1 Особливості польсько-українського пограниччя

2.1.2 Характерні риси українсько-румунського пограниччя

2.1.3 Аналіз соціокультурних взаємин на українсько-російському пограниччі

2.2 Історична пам'ять як формотворчий чинник культурної та етнічної ідентифікації

2.3 Мовний взаємовплив населення пограниччя, як чинник формування мультикультуралізму

3. Спосіб буття людей в спільноті пограниччя

3.1 Соціокультурна форма прояву і здійснення життєдіяльності людей пограниччя

3.2 Процеси формування особи в умовах пограниччя

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність дослідження. Феномен пограниччя має особливий статус. Спосіб буття людей в прикордонній зоні, форма його прояву і здійснення демонструють особливу міру взаємодії країн, що мають в своєму розпорядженні спільний кордон. Пограниччя не тільки чинник дистанції, але і засіб взаємозв'язку цих країн. Прикордонні території демонструють процес "нашарування" різних соціокультурних сенсів, що робить ці території "привілейованою" зоною розвитку, яка не тільки вирішує проблеми міждержавних відносин, але і створює нові проблеми. Цей процес, як правило, обумовлений різними рівнями розвитку країн, що мають в своєму розпорядженні спільний кордон.

В пограничних зонах відбувається накладення соціальних структур (просторів, вимірів) на географічний (фізичний) простір суспільства. Пограниччя, таким чином, виступає специфічним соціокультурним та етносоціальним простором, розташованим на межі культур, етносів, певних політичних утворень, що дозволяє трактувати його не тільки у територіальних, але й символічних рамках.

Таким чином пограниччя - це не тільки лінія демаркації суміжних держав, але і природній полігон пошуку діалогу, компромісу, толерантності, що особливо важливо в умовах глобалізуючогося світу.

Спільний кордон - це особливий простір, який не належить повністю ні до однієї з взаємодіючих країн. Але саме цей простір і забезпечує можливість різного роду комунікацій, як на рівні повсякденності, так і на рівні перспективного планування міждержавних відносин.

Актуальність дослідження обумовлена і практикою особливого положення території України, яка стала місцем перетину різних культур, предметом теоретичних дискусій і політичної полеміки з орієнтиром на пошук істини.

Мета і задачі дослідження.

Метою дослідження є соціокультурний аналіз пограниччя як особливого феномену, який має в своєму розпорядженні свій спосіб існування, свою форму прояву і свою форму здійснення.

Для досягнення даної мети в роботі вирішуються завдання:

проаналізувати історію дослідження феномену "пограниччя";

охарактеризувати сутність та види пограниччя;

визначити сутність соціокультурного аспекту пограниччя;

досліджувати специфіку пограниччя, виявивши спосіб його буття;

вивчити форму прояву буття "пограниччя" через аналіз властивих йому соціокультурних процесів;

показати вплив пограниччя на формування соціальних і культурних якостей особи і суспільства прикордонного району;

розкрити особливості соціальної ідентичності особи в прикордонних співтовариствах.

охарактеризувати етносоціальні, етнокультурні та етнополітичні особливості розвитку українського пограниччя;

Об'єктом дослідження є тип соціальних спільностей, життєдіяльність яких протікає в умовах пограниччя.

Предмет дослідження - пограниччя у соціокультурному вимірі.

Теоретичне і практичне значення отриманих результатів.

Аналіз соціокультурних процесів, що протікають в різних прикордонних регіонах, обумовлює теоретичну і практичну значущість комплексного дослідження. Положення й висновки бакалаврської роботи можуть бути використані студентами для підготовки до семінарських занять, при написанні наукових робіт та статей, а також для подальшого дослідження проблематики соціокультурного значення пограничних територій.

Наукова новизна результатів дослідження:

детально досліджено феномен пограниччя, його класифікація, виходячи з багатовимірності цього феномену, багатофакторності його формування і функціонування.

Проаналізовано типологізацію пограниччя.

виявлені соціокультурні особливості пограниччя, які полягають в особливому характері відношення до "чужого" в прикордонній культурі та високому ступені субкультурності в прикордонних регіонах.

досліджені етапи еволюції пограниччя в контексті соціокультурної динаміки людського суспільства;

здійснений аналіз процесів формування особи прикордонного суспільства;

розкриті особливості формування етнічної та соціальної ідентичності в прикордонному суспільстві.

Структура дослідження.

Бакалаврська робота складається з вступу, трьох розділів, висновку і списку використаних джерел, що налічує 36 найменувань.

Розділ 1. Пограниччя, як соціокультурний простір

1.1 Ступінь наукової розробки теми

Аналіз джерел, які увійшли до списку використаної літератури, свідчить про те, що проблема кордонів і пограниччя займає особливе місце в філософських та культурологічних дослідженнях. Філософська антропологія ХХ ст. сконцентрувала свою увагу на принциповій пограничності людського буття. Роботи Ю. Лотмана і М. Бахтіна додали кордону статус одного з початкових понять культурологічного аналізу [34, 22].

Вивчення пограниччя як соціокультурного феномена - порівняно нова область дослідження для соціальної філософії та соціальної антропології, хоча традиція дослідження кордонів і пограниччя була закладена в антропогеографії XIX століття (Ф. Ратцель, Р. Блашар), історичній науці (Ф. Тернер) і геополітичних дослідженнях (К. Хаусхофер) [14, 342].

Останнім часом спостерігається значне зростання кількості досліджень із заявленої проблеми. Пильна увага вчених спрямована на регіон американсько-мексиканського пограниччя (М. Болтон, А. Хуртаго, О. Мартінес, Л. Пріс, Л. Голдрінг) [14, 342].

Пограниччя як об'єкт дослідження стало популярною темою в географічній науці - в соціальній, політичній і економічній географії. Представники функціонального підходу в географії (Р. Хартшорн, Дж. Прескотт, Д. Хауз) зосередили свою увагу на дослідженні різноманітних взаємозв'язків і взаємодій людей в прикордонному районі [14, 342].

На пограничність, як особливу ознаку української культури, політичного і соціального розвитку українського суспільства звертали увагу П. Куліш, С. Рудницький, М. Грушевський, В. Липинський.

Проте у вітчизняній науці дослідження проблем пограниччя носить розрізнений характер. В основному воно концентрується на окремих аспектах розвитку пограниччя. В той же час слід зазначити, що проблематика функціонування прикордонних просторів має яскраво виражений міждисциплінарний характер. У кожного дискурсу є власний образ пограниччя як предмету вивчення, що відповідає завданням даної галузі науки.

Проблеми формування кордонів України і розвитку прикордонних територій розглядаються в роботах О. Долгова, В. Боєчко, О. Ганджі, Б. Захарчука, Я. Дашкевича, О. Ковальової, О. Малиновської, В. Сергійчука. Дослідженнями етнічних процесів в українському пограниччі займалися О. Болдецька, І. Кононов, К. Шестакова, А. Круглашов, Т. Рудніцкая, І. Буркут, В. Джаман, І. Костащук, М. Макара, О. Дуліченко, І. Мигович. Різноманітним проблемам інтеграційних процесів в прикордонних регіонах (єврорегіонах) присвячені роботи Т. Мазур, Л. Шевчук, І. Ілько, Ш. Пурича, В Струтинського, Д. Ткача [35, 9].

Проблемам пограниччя приділяється увага і в регіоналістиці, в рамках якої пограничність розглядається як один з регіоноутворюючих чинників. Серед регіональних досліджень слід виділити роботи В. Дергачева, М. Багрова, М. Дністрянського, І. Кононова, А. Мальгіна, Ю. Римаренко, Д. Ткача, М. Чурілова [35, 9].

Слід згадати і роботи японського вченого Г. Куромія, присвячені історії Донбасу, соціокультурну специфіку якого він пояснює його знаходженням на пограниччі Росії і України, традиційно землеробських територій і Дикого поля.

Різноманітні аспекти проблеми пограниччя придбали особливу увагу в дослідженнях російських учених, що обумовлено географічним положенням країни, специфікою її політичної історії.

Проте пограниччя в російській, також як і в українській науці досліджується лише в окремих аспектах свого буття: соціальному, політичному і геополітичному, етнокультурному, економічному та ін. Серед найбільш значних робіт, присвячених тим або іншим аспектам проблеми пограниччя слід виділити дослідження С. Барзілова, О. Бахтизіна, О. Бреднікової, І. Бусигіной, В. Дмітрієва, Д. Заламанса, Д. Замятіна, В. Каганського, В. Колосова, С. Кулдіна, А. Манакова, В. Савченко [17, 169].

Проблемі пограниччя приділяється увага і в сучасній Білорусії. Тут, в першу чергу, потрібно назвати роботи П. Терешковича, Н. Антанович, І. Бобкова, С. Донських, В. Носевича, Ю. Гафарової, О. Шкутько, С. Запрудського, Н. Белякович, О. Бреської [17, 169].

У останні декілька років робляться спроби подолати роз'єднаність в дослідженнях пограниччя і реалізувати міждисциплінарний підхід. У 2004 р. в Харкові відбувся міжнародний симпозіум "Пограниччя: історичний і культурно-антропологічний аспекти".

Значний внесок в розвиток досліджень пограниччя був внесений в результаті здійснення проекту "Соціальні трансформації в Пограниччі (Білорусь, Україна, Молдова)". У реалізації цього проекту Центру перспективних наукових досліджень і освіти в області соціальних і гуманітарних наук при Європейському гуманітарному університеті (Мінськ, Білорусія) активну участь взяли українські вчені, чиї роботи були присвячені різним аспектам пограниччя. Це роботи О.В. Грицай, О.А. Даниленко, О.В. Крисенко, І.І. Мухіна, В.В. Нікітіної, О.А. Пригаріна, Л. В Хлесткової, М.В. Чугуєнко, Є.П. Юрійчук [36, 163].

Положення про специфіку пограничних територій впроваджувались та розроблялись польськими дослідниками Г. Бабінським (G. Babiński), А. Садовським (A. Sadowski), Д. Вояковським (D. Wojakowski), А. Клосковською (A. Kłoskowska). Помітно вирізняються акцентуацією соціального у фізичному праці, присвячені аналізу поняття та явища "кресів", - специфічних історико-культурних регіонів Польщі. Саме при їх вивченні була звернена увага на формування у суспільній свідомості уявлення про своєрідну політично-культурну, економічну та соціальну атмосферу східних погранич Польщі, їх символічного характеру, а також прозорість кордону між Польщею та Україною в усіх значеннях.

Привертає увагу масштабність та систематичність дослідження польських та частково європейських погранич, зокрема, німецького, чеського, словацького, білоруського. Соціальна трансформація у регіонах пограниччя зацікавила російських соціологів: у працях І. Задворнова, Т. Кувенєвої, А. Манакова пограничні терени мають назву "порубіжні регіони". Об'єктом уваги дослідників виступають найрізноманітніші аспекти суспільно-культурного, політичного, економічного розвитку пограничних територій.

Наприклад, теоретичні засади функціонування пограниччя та транскордоння (Г. Бабінський, І. Буковська-Флоренська (I. Bukowska-Floreńska), М. Голка (M. Golka), Є. Єсталь (J. Jestal), В. Павлючук (W. Pawluczuk); мовна та релігійна ситуація (Д. Чиквін та Е. Місеюк (D. Czykwin, E. Misiejuk), Я. Рейгер (J. Reiger); етнічна та національна ідентичність (Д. Вояковський, А. Садовський, З. Ясинський (Z. Jasiński); перспективи розвитку пограничних теренів у процесі європейської інтеграції (П. Кубицький, Г. Пожарлік (P. Kubicki, G. Pożarlik) [36, 163].

Хвилю новітніх наукових досліджень, присвячених розглядуваній тематиці викликала праця G. H. Pitt-Rivers The Clash of Cultures and the Contact of Races (1929), у якій автор намагається обґрунтувати доцільність використання терміна,. зіткнення культур. з метою аналізу суспільних явищ у післявоєнній Європі. Згадане поняття постійно аналізувалося та переосмислювалось у залежності від контекстів та конкретних етнічно-політичних ситуацій, набуваючи при цьому нових сенсів та значень. Зіставляючи еволюцію семантики цього терміну можна помітити тенденцію до позитивізації значення та розуміння сутності пограниччя.

Сприйняття феномену багатокультурності викликано глобалізацією та переосмисленням загальнолюдських цінностей. Культурні пограниччя можна визначати як зіткнення, конфлікт, стикання, сусідство, контакт культур. Полісемічність цього явища вимагає термінологічного розмежування.

Польський дослідник Ю. Хлебовчик вважає, що форма співіснування культур визначається специфікою пограниччя та міжлюдських реляцій. С. Ульяш зазначає: На стиковому пограниччі культурні системи чітко відділені, між ним пролягає чітка демаркаційна лінія [31, 9].

У свою чергу перехідне пограниччя є явищем двомовної генетичності; мовно-етнічна спорідненість не сприяє виникненню зазначеної демаркаційної межі. Замість вираженої лінії кордону маємо справу з перехідною зоною. На такому пограниччі з часом виникає певний тип суспільства та його культури.

Довготривалі явища та процеси взаємопроникнення або різних форм зіткнення культур впливають на формування певного типу особистості з властивою йому свідомістю. Проникнення та змішування культур перетворює пограниччя на перехідний простір, своєрідний міст між взаємними цінностями культур.

Історик літератури аналізує феномен пограниччя, зосереджуючи увагу на релятивності культурних систем, наголошуючи на мовній спорідненості як чинника, що визначає інтенсивність та сам факт міжетнічних контактів.

Більш загально й дещо в іншому аспекті диференціює пограниччя М. Домбровська-Пратика, зазначаючи, що національні культури, яким властивий досвід пограничної онтології, а через це й периферійності, створюють захисні механізми двох загальних типів [8, 10]. Перший з них виникає внаслідок губристичної свідомості периферійного суспільства. Ця свідомість (можемо її окреслити як свідомість кордону) базується на культурній автокреації віддаленої від центру географічної одиниці, оборонної стіни чи оточеної фортеці. Водночас спостерігається специфічний тип авторефлексій, пов’язаних з ситуацією пограниччя, що призводить до ксенофобного та безапеляційного поділу простору на свій і чужий. Істотною складовою цього механізму компенсації та перенесення є ідея політичної та культурної експансії, що пов’язана з відчуттям цивілізаційної та духовної місії.

У другому випадку, що зустрічається значно рідше, домінує ознака відкритості. Пограничне суспільство намагається перетворити складне історичне минуле та негативний екзистенціальний досвід у джерело взаємного збагачення.

Пограниччя та культурний полілог набувають мультикультурних цінностей, що є альтернативою офіційним, домінуючим дискурсам центру. Створюється культурний образ пограниччя, що експонує найбільш приватні, інтимні реляції та комплікації неоднозначної та суперечливої щоденності.

Така модель пограниччя розглядається через призму екзистенції звичайності, спорідненою з автентичністю особистісного буття, де переважають процеси самоаналізу та природного самопізнання, що сприяють зникненню комплексів та стереотипів. Розглядувана субкультура може призводити до появи якісно нової моделі ідентичності, альтернативної щодо ідеологічних засад центру (центрів), інтегральною та найістотнішою складовою якої є складна, але натуральна самоакцептація, тобто свідомість пограниччя.

Описані моделі пограничних суспільств не є явищем статичним. У залежності від політичної та соціальної кон’юнктури у суспільній ієрархії переважатимуть цінності одного з них, що є доказом основної дихотомії пограниччя, тобто постійного вибору між замкненістю у світі ідеології ксенофобії, а толерантністю щодо іншого.

Дослідниця базує свої судження на опозиційності понять центр - периферія, чим експонує на перший план антиномічність самого поняття пограниччя. Варто пам’ятати, що норми та ідеологія центру на периферії функціонують на інших засадах, ніж у головній течії культури [8, 11].

Нагадаємо, що об’єктивні просторові категорії на антропологічному та етнічному ґрунті набувають якісно нового звучання, перетворюючись у бінарні опозиції близький - далекий, центр - периферія, свій - чужий.

Е. Феліксяк, намагаючись пом’якшити антиномію центр - периферія, яка не завжди може бути використана у дослідженнях та застосована до певних територій, що тривають у часі, запропонувала менш опозиційну пару центр-пограниччя.

На нашу думку, поняття пограниччя автоматично включає в себе просторове значення зовнішньої частини чогось, тобто суспільну марґінальність периферії. Проте антиномія центр - периферія взагалі не відображує сутності процесів, що відбуваються на межі двох культурних просторів.

Є. Свєнх вважає, що периферійність як складова пограниччя може означати терени, що знаходяться під впливом цивілізаційних процесів або колонізаторських дій. З сутності центру, осередку, до якого сходяться усі лінії, який має очевидну силу притягання всього, що знаходиться в його оточенні, виникає розуміння центру як квінтесенції, місця концентрації та згущення властивих рис та цінностей, які по мірі віддаленості підлягають розрідженню. На пограниччі культури відчувають постійні зовнішні впливи, тому кристалізуються, а з часом модифікуються у специфічну регіональну субкультуру, екзистенційну філософію та ідеологію приватної вітчизни.

Кордони культури можуть ретельно охоронятися, як адміністративним центром, так і самою культурою з її механізмами, спрямованими на самозбереження своєї цілісності та самобутності традицій. Саме цей показник визначає рівень замкненості/відкритості культурної системи нації. Відокремленість та ізольованість погранич від центру/центрів, відсутність істотних впливів ззовні спонукають такі території, розвиватися за власними законами.

У рамках таких територіальних утворень культури різних народів можуть мати відкритий характер, бути прозорими та певною мірою здатними до інтерференції, діалогу. Якщо сусідують культури на більш-менш однаковому рівні розвитку, то відбувається постійний обмін ідеями та творами. Культури стають взаємозалежні та мають спільних митців, які мають ідентичність пограниччя, свідомість локальної приналежності (наприклад А. Міцкевич, М. Гоголь). Контакти між представниками різних національностей, незалежно від типу адміністративно-географічних та соціальних кордонів, створюють культурні простори, розмір яких залежить від інтенсивності контактів [26, 28].

Саме у таких зонах усі процеси значно прискорюються, бо центр не може їх стримувати, пограниччя живе власним життям. Свобода на периферії завжди більша, ніж у центрі. Саме тут формуються майбутні напрямки розвитку культури, зароджуються культурні зв’язки, нові діалекти та мови, ідейні та ідеологічні феномени, що неможливе у середовищі істеблішменту центру.

Адже, контакти в опосередкованій чи неопосередкованій формах сприяють розвиткові та еволюції. Можливо, розгляд пограничності полегшить поняття регіоналізм, тому що кожна дещо більша територіально країна стикається з проблемою регіонів. Регіони, тобто географічно, історично, соціально, іноді етнографічно різні, вони є результатом об’єктивних довготривалих і складних процесів. Їхнє формування чи, навпаки, нівеляція залежить від того, наскільки певна країна різноманітна за своїми природно-рельєфними умовами, політичними традиціями, етнографічними особливостями. А отже, регіоналізм є об’єктивним явищем в кожній великій країні. Він може бути як бар’єром, так і стимулом її розвитку.

Під час розгляду погранич як антропологічної території завжди виникають проблеми та протиріччя. Це тому, що розглядається простір, який визначається людиною, осмислюється та твориться носіями традиційної культури, яка є складовим елементом структури світу. Кожна етнічна культура структурує та оцінює простір на свій лад.Л. Хлестакова вважає, що незалежно від національності та віросповідання універсальним для всіх етнічних культур є сприйняття простору як якісно неоднорідного, що оцінюється у категоріях добрий - поганий, небезпечний - безпечний [32, 63].

Отже, для позначень антропологічної моделі простору у якості найважливіших опорних пунктів є:

1. позиція людини, що знаходиться у центрі свого світу;

2. наявність периферії, тобто віддаленої від центру зони відчуження;

3. система розмежувань між сферами свого та чужого

Принципово важливим елементом у цій моделі виявляється кордон/межа як категорія, завдяки якій структурується простір, без неї усі найважливіші зони (центр - периферія, свій - чужий, внутрішній - зовнішній) не мали б розмежованості.

Кордон, розділяючи ділянки простору, не належить до жодного з них, причому бере на себе складні та важливі функції: обмеження зони свого і позначає сусідство з чужим, передбачає непорушність межі й одночасно можливість/необхідність її подолання, позначає якісно різні просторові ділянки (безпека. небезпека).

Саме ця завантаженість знаковими та смисловими протиставленнями надає кордону особливий семіотичний статус конфліктної зони, зони напружених значень, з властивою їй нестійкістю.

Щодо конфліктогенності пограниччя цікаву позицію виклав Я. Рещинський, пишучи, що усвідомлення власної етнічної чи релігійної відмінності є конфліктним джерелом пограниччя [26, 31]. Це відчуття посилюється у поєднанні з почуттям культурної вищості, що не акцептується слабкішими у між культурних реляціях групами.

Якщо домінуюча група має можливості реалізації своєї усвідомленої відмінності і робить це шляхом дискримінації представників слабкішої групи, то у останньої свідомість буття у сусідстві забарвлюється емоційним почуттям несправедливості та кривди.

Це явище посилюється, якщо дискримінація переходить з побутової та економічної сфери в інші, набуваючи при цьому інституціалізованого характеру, використовуючи апарат влади або релігійних установ.

По мірі посилення суперечностей у стосунках між етнічними групами пограниччя у кожній з них створюються тривалі стереотипи упередженості і ворожості. Такі стереотипи функціонують у колективній свідомості значно довше, ніж самі факти дискримінації та несправедливості.

Свідомість і почуття кривди може стати не тільки фенотипом, а навіть фрагментом генотипу, що визначає сутність пограничної популяції1.

1.2 Поняття "пограниччя"

Пограниччя можна визначити, як соціокультурний феномен, який є певним локалізованим регіоном з соціальною, культурною, економічною, політичною специфікою.

Тому пограниччя має розглядатися не як фізичний простір, але як заселений простір. Воно соціально освоєне, осмислено і проінтерпретовано людьми, що населяють його, і стало частиною їх "життєвого світу". Пограниччя як просторово-соціальний і просторово-культурний феномен виявляється лише в умовах певної інтерпретації. Це уявлення, що вже склалося, і поняття по питаннях: що є що, і хто є хто.

Аналіз пограниччя як соціокультурного феномену має розпочинатися з розгляду пограниччя в руслі трансформацій, що відбуваються в кінці ХХ ст., в політичній культурі. Це знайшло свій вираз в зміні уявлень про роль держави в культурній політиці, організації і управлінні територіями. Одним з проявів цієї трансформації стала трансгранична співпраця, головними учасниками якої є не центральні органи влади, а прикордонні адміністративно-територіальні одиниці і цивільні громади [16, 166].

Кордон це вже не бар'єр для заборони експансії зовнішніх супротивників, а джерело нових можливостей для розвитку суміжних держав. Значення для аналізу пограниччя мають і загальнокультурні трансформації у сучасному світі, які знаходять свій вираз у формуванні постмодерністської культури, однією з основних характеристик якої є неприйняття уніфікації. Постмодернізм підсилює відмінності, диференціацію. Пограниччя, з його культурною різноманітністю, поліваріантною історією стає своєрідним полігоном постмодерністської культури.

Досліджувати феномен пограниччя потрібно у контексті соціального простору - уявити досліджуваний терен як пограниччя культур, етносів, держав, спільнот, традицій, норм та цінностей або як терен, в якому відбувається накладення соціальних структур (просторів, вимірів) на географічний (фізичний) простір суспільства [16, 168].

Таким чином, "пограниччя" - це специфічний соціокультурний та етносоціальний простір, розташований на межі культур, етносів, певних політичних утворень.

1.3 Види пограниччя

Найбільш евристичною типологією феномену "пограниччя" є виділення типів:

"перехідне" пограниччя - регіон активної культурної взаємодії, плавної зміни набору культурних ознак від однієї територіально стабільної культури до іншої;

"стикове" пограниччя - територія, що примикає до кордону між територіально стабільними культурами в умовах, коли головною функцією такого кордону є бар'єрна;

"фронтирне" пограниччя - регіон освоєння. Це пограниччя, яке мігрує в напрямі від культурно розвиненої території до території яка освоюється, колонізується [16, 169].

Різноманітні об'єктивні умови: економічні, політичні, географічні, історичні, а також набір суб'єктивних чинників, що забезпечують систему координат суспільного розвитку, несуть в собі можливість різних підстав для класифікації пограниччя. Орієнтуючись на домінуючі чинники, можна конкретизувати пограниччя, виділивши бікультурні та полікультурні типи його прояву.

По ступеню культурної дистанції між межуючими соціокультурними спільностями пограниччя діляться на культурно-варіативні, які представляють собою співіснування близьких культур, і культурно-протиставлені, де граничать співтовариства, що відносяться до різних цивілізацій.

По ступеню домінування однієї з взаємодіючих культур пограниччя можна розділити на симетрично-культурні та асиметрично-культурні.

По домінуючих функціях в "роботі" державного кордону можна виділити відкриті і закриті пограниччя.

1.4 Соціокультурний аспект пограниччя

Розуміння пограниччя як соціокультурного феномену ґрунтується на таких його особливостях:

пограниччя являється територіально прив'язаним;

виступає як специфічний регіон;

володіє власною динамікою розвитку.

Ці особливості дозволяють розглядати пограниччя з трьох точок зору. Перша демонструє соціокультурний підхід, згідно якому прикордоння - це контакти між двома і більше етнокультурними спільностями, локалізовані в просторі. Друга реалізує просторово-географічний підхід, що розуміє під пограниччям тільки територію, яка знаходиться поблизу кордону і далеко від центру. Третій підхід здійснює особово-культурний дискурс. Він фокусує увагу на тому, що пограниччя - це місце формування певного типу особи прикордонного суспільства.

Пограниччя - це регіон, буття людей якого нерозривно пов'язане з існуванням кордону, похідного від нього. Для аналізу пограниччя істотним є те, що кордон не тільки закриває комунікативні потоки, але і дає можливість здійснення "переходу" через нього, структуруючи тим самим складні процеси комунікації. Тому концептуалізація пограниччя залежить від типу кордону. Різноманітність кордонів і можливостей їх впливу на прикордонні території визначають полісемантичність поняття "пограниччя". Внаслідок чого, докладна і точна дефініція "пограниччя" неможлива. Зміст поняття пограниччя включає:

просторову обмеженість (регіональність);

наявність взаємодії з іншими етнокультурними групами і спільнотами;

особливий вплив кордону на взаємозв'язок і взаємодію населення суміжних територій [15, 71].

В результаті дії відмічених чинників феномен "пограниччя" виявляється надзвичайно різноманітним по своїх характеристиках. Тому детальний аналіз феномена пограниччя можливий виключно через його типологію.

Важливе значення у формуванні культурного простору в координатах географічного належить етнонаціональній культурі. Значущості набувають висновки представників семіотичної школи, які вказують, що одним з основних механізмів семіотичної індивідуальності є кордон. Його можна визначити як межу, на якій закінчується періодична форма. Цей простір визначається як "наш", "свій", якому протистоїть "їхній", "чужий". Поняття кордону, як підкреслює Ю. Лотман, двозначне, він полілінгвістичний. Прикладом взаємопроникнення культур є двополярність міст, наприклад, Львова, Чернівців, Познані, Вроцлава. Відповідно до гнучкості культури зростає здатність ідентичності до зміни або трансформації. Наприклад, характерною рисою індивіда пограниччя є культурна маргінальність [15, 72].

Специфічні соціально-культурні регіони викликають дослідницький інтерес українських за зарубіжних вчених. Як підкреслюють Т. Зарицький, Б. Яловецький, О. Стегній, М. Чурилов, регіон як соціально-територіальна спільнота характеризується локалізацією суспільних відносин. Регіон постає не лише економічним простором, але й простором певної соціальної структури. Ідентичність та ідентифікаційні процеси на таких теренах відбуваються на символічному рівні. Створюється регіональний символічний універсум, формуються транскордонні регіони із власною ідентичністю, в якій локальна, або регіональна ідентифікація домінує над іншими. При цьому на етнічно змішаних територіях (фактор міжетнічних контактів тут надзвичайно сильний, майже головний) спостерігається сукупність декількох ідентичностей, в яких етнічний аспект виражений найсильніше [15, 73

На терені пограниччя відбувається накладення соціальних структурацій (просторів, вимірів) на географічний (фізичний) простір суспільства. Тим самим закріплюється соціальний факт, який оформлюється географічно.

Застосування концепції пограниччя (в її трьохвимірному розумінні: територіальному, соціокультурному та особистісному) дає можливість пояснити специфіку етнічних ідентифікаційних процесів у пограничних регіонах, зрозуміти особливості формування етнічної ідентичності в українському соціокультурному просторі.

2. Українське пограниччя в перспективі культурної ідентифікації

2.1 Особливості українських погранич

Дослідники вказують, що в Україні відсутні політичні пограниччя. Більшості з них притаманний характер реліктових (українсько-польське, українсько-румунське), етнічно-культурних (Закарпаття) або змішаних (українсько-російське, українсько-білоруське) погранич. Етнічно-культурні пограниччя зустрічаються навіть у ситуації дисперсного розселення представників етнічних спільнот серед титульного українського етносу, як, наприклад, в Одеській та Хмельницькій областях.

2.1.1 Особливості польсько-українського пограниччя

Українсько-польське пограниччя - у географічному аспекті та макросуспільній перспективі польсько-українське пограниччя має виразний стиковий характер; характерною ознакою є просторова звуженість (у сенсі соціального простору). Етнічні контакти можна зрозуміти досить конкретно - контакт з іншою етнічною групою. У суспільно-культурному значенні пограниччя має частково перехідний характер.

Етнічні групи цього терену історично сформувалися на засадах релігійної відмінності; релігія посідала почесне місце у народній думці як поляків, так і українців. Велика роль у пробудженні національної свідомості належить духовенству. Наслідки цього укорінені у культурі стереотипів: поляка - католика та українця - греко-католика (православного). Таким чином, релігійний поділ накладений на етнічний. Віросповідання виступає вказівкою для поділу на "своїх" та "чужих". Фактично кордони між тим, що є етнічне, а що релігійне, стираються.

Креси в польському літературознавстві та культурології є повноцінним науковим терміном, що позначає прикордонні території польської держави, а саме - колишнє польське пограниччя на сході [26, 44].

Початково під словом Креси розумілися оборонні поселення на пограниччі Поділля та України, що захищали Річ Посполиту від татарської навали, а згодом козацьких набігів. З часом цим словом позначали прикордонні землі південно-східних рубежів. Після розділів Польщі у 1772, 1793 та 1795 роках, унаслідок чого польська держава фактично перестала існувати, під поняттям Креси розуміли всі східні провінції.

Проте даний термін не є виключно географічною приналежністю, багатозначність Кресів обумовлена рядом сенсів, що можуть домінувати в залежності від часу та галузі застосування: історія, політологія, соціологія, культурологія, психологія чи літературознавство. Тобто, Креси - поняття полісемічне, що набуває конкретного значення в загальному контексті та залежить від епохи.

Аналізуючи специфіку українсько-польського пограниччя, варто зазначити, що поняття "Україна" не включало в себе Поділля, Волинь, Покуття, Галичину (Червону Русь). Також часто виникають ускладнення з уживанням слів "українці", "русини", "руські", проте, узагальнюючи, можна сказати, що всі вони позначають мешканців південно-східних кресів, слов’ян православного або греко-католицького віросповідання, що в повсякденному житті розмовляють на діалектах староруської мови та не ідентифікують себе з польською нацією нижнього Дніпра, тобто Дикі Поля.

Часовий аспект дає нам змогу проаналізувати тривалість польськості на певних територіях та інтенсивність зв’язків із сусідніми культурами, тобто визначити своєрідний показник участі того чи іншого народу у формуванні суспільно-культурної системи пограниччя чи, свідомості пограниччя.

Тут варто згадати про пограничність самого пограниччя, тобто про багатогранність та динамізм історико-культурного процесу Кресів. Аналізу мають піддаватись усі аспекти суспільного буття разом на одній території, зокрема мовний, культурний, соціальний тощо. Цінною ілюстрацією наших міркувань може бути ситуація Червоної Русі, пізніше Галіції (Галичини), Вільна, Гродна, Луцька. Ці території, завдяки згадуваному механізму психологічного привласнення та необмеженим економічним, адміністративним та культурним контактам, у свідомості поляків перестали бути Кресами і пограниччям, хоча поліетнічна ситуація залишалася незмінною.

Проте після підписання ризького трактату (1921) згадувані землі повертають свій первинний статус, межуючи з Радянським Союзом. Натомість просторовий показник не може використовуватися при розгляді чи зіставленні певних культурологічних, психологічних та соціальних явищ Центру та Кресів. Треба пам’ятати про самобутність і специфіку пограниччя, яке дало Польщі митців та державних діячів світового масштабу: Міцкевич, Словацький, Шимановський, Костюшко, Пілсудський тощо [26, 48].

За часів розділів саме на Кресах концентрувалася польськість, що була джерелом надії та натхнення для співвітчизників у Великій Польщі, Малій Польщі, у Мазовії, Сілезії та Помор’ї.

Завдяки активності кордонів у межах пограничного простору протиставлення центр - периферія значно послаблюється. Таким чином, центр втрачає своє значення, Креси починають мати власне життя. Центр стає відносною умовністю у порівнянні з емансипованим, культуротворчим пограниччям. Якщо проаналізувати поняття центр у геополітичній структурі Речі Посполитої, можна зробити висновок про його полісемантичне, амбівалентне значення. З перспективи кресової суспільно-культурної системи центр дійсно не мав універсального характеру. З одного боку, у культурологічному значенні кожна з етнічних груп мала свій центр. Додатково з цією проблемою пов’язується питання про віросповідання та духовно-релігійні центри: для поляків-католиків це був Рим, для православних - його важко визначити через відсутність суворої ієрархії, але в будь-якому разі це не була апостольська столиця. З перспективи суспільно-адміністративного устрою, через змінність кордонів та сфер впливу, центр також не був поняттям статичним.

Тобто, можна говорити про існування принаймні двох центрів, своєрідним центром також ставали самі Креси, що в контексті сучасних соціологічних та культурологічних досліджень можна визначити як поліцентризм. Центральні місця, пункти опори, мали якісно різний характер, функції та значення, кожен з них відігравав власну специфічну роль. Тому закономірним є посилення відцентрових тенденцій, що призводило до парадоксальних явищ. По-перше, з метою збереження національної самобутності та ідентичності простежується тенденція самоізоляції польської меншості на Кресах. Пояснюється це тим, що пограниччя є місцем, де суспільні групи знаходяться під постійною загрозою зникнення або припинення розвитку їхньої культури.

На цих землях домінувала польська шляхта, життя якої зосереджувалося у власних оселях та дворах. Тому шляхетський двір на цих територіях ставав фортецею найдорожчих цінностей: патріотизму, польськості, традицій, незалежності, вогнищем освіти й духовності, який притягував та консолідував осіб польської національності.

Б. Соколовська, аналізуючи розглядувану суспільну одиницю, вважає, що саме тут переказувалася від покоління до покоління історична пам’ять. Двір був не тільки етнічно-економічною формацією, скільки романтичним еквівалентом шухляди, де зберігаються пам’ятки, альбоми спільного досвіду, тобто речі, які мали історичне значення, були свідками та носіями колективної пам’яті. Тому двір мав велике значення у формуванні традиції [26, 59].

Підтвердженням цієї думки, а також тези про замкненість польської культурної системи на пограниччі є твердження Є. Свєнха: Двір мав випромінювати світло науки та цнотливості, що давало йому права називатися духовним і моральним центром. Він був осередком, до якого звідусіль линули думками, до якого ворог не мав доступу. тільки свій4. Дослідник наголошує на існуючій антиномії свій-чужий [26, 61].

Тут хочемо нагадати, що контакти з українським населенням, та й представниками інших національностей, мали місце, особливо після втрати Польщею своєї державності. Тому логічніше буде розглядати проблему замкненості у контексті свій-чужий-інший.

Зазначимо, що відокремленню від українців, переважно підвладних селян, сприяла різка соціальна різниця. По-друге, децентралізація сприяла зростанню інтенсивності міжнаціональних та культурних контактів. Аналізуючи замкненість польської культурної системи Кресів, не можна говорити про повну відсутність культурної інтерференції та мовного взаємопроникнення. Навпаки, ми розглядаємо Креси як пограниччя культур, що взаємодіють, навзаєм проникають та доповнюють одна одну, але центральні (корінні чи фундаментальні) цінності кожного народу, які власне визначають його національну ідентичність, залишаються незмінними.

Взаємовпливам сприяли постійні безпосередні контакти різного характеру, насамперед, трудові відносини між шляхтою та селянами. Сільськогосподарське виробництво визначало сутність слабо урбанізованих Кресів. Ізольованість, на нашу думку, була продуктом психолого-культурологічного та соціального характеру.

По-перше, в умовах відсутності стабільного центру, у середовищі, де переважало українське населення, а суспільна система була спільною для двох народів і мала відкритий характер, польська меншина на рівні підсвідомості намагалася зберегти ідентичність.

По-друге, давався взнаки так званий синдром вищості - більш освіченої, організованої польської нації з глибокими традиціями державотворення та високим рівнем національної свідомості.

По-третє, переселенці з етнічної Польщі зробили значний внесок в освоєння та залюднення незаселених земель, тому були свято переконані у своїй високій цивілізаційній місії на слаборозвинених Кресах.

Зважаючи на завдання нашої роботи, головний акцент у дослідженні етнічного характеру Кресів робиться тут на стосунках українців і поляків, що, зрозуміло, пояснюється роллю двох націй, які визначали образ південно-східного пограниччя. Однак необхідно також враховувати існування і культурну діяльність менших етнічних груп, що так само були невід’ємною частиною кресової землі і відігравали відчутну роль у калейдоскопі історико-політичних подій.

Остаточний розділ Польщі призвів до цілковитої ліквідації суспільної системи єдиного державного організму Речі Посполитої та якісно нових засад функціонування культурної системи. Втрата державності оцінюється як втрата гідності, як історична несправедливість.

Три розділи Польщі супроводжувалися одночасним пересуванням кордонів і сфер впливу. Для суспільства Кресів, колективна свідомість яких і так не була обмежена офіційними демаркаційними лініями, це мало колосальне значення. До певної міри, на загальному рівні, можна говорити про посилення культурних впливів і зменшення сили протиставлення. Своєрідним центром мікросвіту стає панський двір, що ототожнюється з владою,. тенденція ця має багатовіковий родовід. На землях, що виконували функцію оборонного муру, об’єднувалися не стільки під егідою польського короля, скільки гетьмана, свого пана, начальника, тобто реальної сили - військової, судової, адміністративної.

Православні (які кількісно переважали), католики та уніати, українці та поляки все сильніше відчувають взаємозалежність і єдність у рамках територіальної спільноти. Причому важливим моментом є застосування окремих, спеціально опрацьованих для Кресів, правових актів (Prawo kresowe). Присутність представників інших віросповідань та національних груп сприяє прискоренню асиміляції, чи радше. пристосуванню до нових реалій. Антиномія свій - чужий. втрачає виразну опозиційність та глобальне значення і переноситься на регіональний рівень, де все більшого значення набувають категорії "світськості" та "тутешності". Відбувається адаптація до атмосфери постійного зіткнення культур, що з часом переростає у міжкультурний діалог [30, 26].

Отже, після розпаду культурного центру, що особливо стосується поляків на Кресах, його функції переймає пограниччя в широкому розумінні, де характерним явищем є взаємне проникнення групової (колективної) свідомості різних середовищ і культур.

З метою ефективнішого застосування поняття "Креси" та глибшого його розуміння варто згадати про дослідження, присвячені проблемі семантичного значення "вітчизни". Спробуємо диференціювати поняття "малої (чи приватної) вітчизни" та "вітчизни ідеологічної".

Приватна (мала) вітчизна, крім географічного значення, має виразний інтимний, локальний, навіть сентиментальний характер. Її простір має реальний вимір, обмежений реальним світом, де відбувається так звана соціалізація людини, тобто зростання. Центром малої вітчизни є особистість чи суспільна одиниця, її свідомість та світосприйняття, тому вона завжди залишатиметься суб’єктивним явищем.

Щодо приватної вітчизни, то тут на перший план висуваються два аспекти: просторовий та суспільний. Ідентифікація відбувається шляхом пізнання, а часом. зіставлення просторових об’єктів та навколишнього світу. Спостерігається інтеграція людини і середовища, знову ж таки, привласнення рідного дому, двору, села, міста, річки, лісу, що є невід’ємним простором екзистенції. Цікаво, що простір-краєвид має символічне, естетичне, інструментальне, політико-стратегічне, а також суспільно-культурне значення. Однак, приватну вітчизну не можна редукувати до фізичного простору. Суспільний простір є більш складним і являє собою синтез елементів із інших сфер: топографічної, біологічної, антропологічної, часової, географічної, демографічної та культурної.

Багатокультурність Кресів змушує до врахування національного, релігійного та мовного аспектів. Тобто суспільний простір пограниччя має розглядатись як продукт взаємодії та взаємозалежностей усіх перелічених аспектів, що визначають регіональну і локальну ідентичність його мешканців. Приватна вітчизна є складовим елементом більш широкого поняття "вітчизни ідеологічної". Релятивність двох вітчизн не має однозначного характеру. Їх зрощення та взаємопроникнення може відбуватись на різних рівнях. Інтенсивність міжрегіональних контактів свідчить про ступінь єдності земель.

Б. Соколовська у статті Аксіологія "малої вітчизни" зазначає: "Людей, що мають приватну вітчизну, може об’єднувати ідеологічна близькість. Наше коріння сидить глибоко в певних малих середовищах, але ми маємо свідомість приналежності до більшого простору, визначеного державним кордоном, відчуваємо за нього відповідальність і обов’язок виконання призначених завдань. Нарешті, відчуваємо загальний імпульс, який називають патріотичним обов’язком" [26, 67.

Вважаємо, що можна так розширити й узагальнити наведену думку, зазначивши, що фундаментальні цінності, як основа національної культурної системи, є консолідуючим чинником, що з’єднує локальні спільноті в структури вищого порядку. Проте, вітчизна ідеологічна - поняття є абстрактне, і воно стосовно до Кресів, особливо в період бездержавності, було пов’язане з культурною системою польської нації.

Отже, маємо справу з феноменом, коли єдність виявляється у різнорідності, тобто з симбіозом культур, що співіснують на одному просторі та функціонально взаємодоповнюються.

Відірвана від національно-культурно центру етнічна група стає приреченою до коекзистенції в натуральному середовищі. Згодом з’являється явище генетичного білінгвізму, що поліпшує комунікативні потреби мешканців пограниччя та дозволяє осмислено сприймати елементи культури сусідів. У свою чергу, суспільна одиниця, тобто окремо взята особистість, керуючись власною автономією, може акцептувати чи не акцептувати культуру навколишнього середовища, проте не може уникнути її впливу.

Отже, можна зробити висновок про співіснування на Кресах кількох субкультур і виділити у рамках спільної кресової культури сегмент польський, український і т.д. Суспільні одиниці об’єднуються на підставі спільних проблем, етнічних, релігійних та мовних ознак, створюючи відповідні норми, цінності, зразки, яких дотримуються, одночасно становлячи підкультуру певної спільноти.

Культура кресового суспільства для членів кожної суспільної групи являє собою своєрідний символічний універсум, в якому обертаються мешканці пограниччя, суспільні індивідууми. Універсум характеризується всебічністю і всеохопністю: він визначає цінності та норми, формує візію себе і всього світу, чуттєвість та поведінку, оцінку минулого та бачення майбутнього, форми творення та способи використання похідних культур.

Кожний символічний універсум є продуктом всіх його членів: найвидатніших митців, а також не відомих нікому одиниць, тому що всі в ньому реалізуються як люди. Саме такі психологічні та соціальні процеси були властиві середовищу Кресів протягом багатьох століть. Щоправда, за часів розділу Польщі змінювався соціальних склад суспільства, збільшувалася кількість дрібних підприємців, чиновників, у містах почала формуватися польська інтелігенція, зростав рівень національної свідомості українців.

Проте всі перетворення, а також зовнішні впливи попередньо пропускалися через призму колективної кресової свідомості. Знаменною віхою та своєрідним рубіконом в екзистенції Кресів був факт відновлення незалежності Польщі й постання ІІ Речі Посполитої 11 листопада 1918 року та подальші історичні події, пов’язані з конфліктом між молодою польською державою та більшовицькою Росією.

Звичайно, в політичній грі двох країн каменем спотикання стали Креси. Не зосереджуючись на подробицях, зазначимо, що одночасно з проголошенням незалежності почався кінець Кресів та існуючого ладу на східному пограниччі. Зростаюча "червона загроза", нестабільна політична ситуація, конфронтація та ворожість між самими кресівцями, викликані зміною устрою, постійні воєнні дії призводили до міграції. Поляки з далеких кресів найчастіше поверталися на коронні землі, намагаючись врятуватись від загрози та бути ближче до нововідродженого, хоч і непевного, проте центру польської культури та державності.

Трагічною подією для мешканців Кресів був ризький мир (1921). Згідно з домовленостями, Польща втрачала значну частину східних територій. Люди, що жили на цих землях протягом століть, трактували поступки польського уряду та відродженої Польщі як зраду багатовікової праці, героїчних вчинків, традицій та й самих кресівців. А втім, утрачені Креси не переставали існувати в свідомості та пам’яті людей [23, 15].

Білорусь та Україна не стали для поляків Сходом, їх продовжували називати "Кресами", а в патріотичній термінології "відібраними землями". У колективній свідомості польські Креси завжди знаходились на Сході. Одночасно зі зміною політичних кордонів Речі Посполитої, з їх пересуванням на Захід, зменшувались етнічні межі польськості. У 1944 році, у результаті ялтинських домовленостей на місці прикордонних широких рубежів, де жили представники багатьох національностей та віросповідань, з’явилися чітко визначені широкі заорані смуги, прикордонні стовпи та вишки, що назавжди відділили території чужих собі держав. Рубежі, які протягом століть були діалектичною єдністю, тепер поділені кордонами відвернулися, залишаючи по собі великі простори пам’яті.

Пам’ять про колишні польські території, модифікуючись, неодноразово повертатиметься в мистецьких творах, а передовсім у польській літературі ХХ століття. За період існування польських Кресів виробились певні риси, що були невід’ємною ознакою східного пограниччя і функціонували у свідомості польського суспільства: географічна відмінність, периферійність, недоступність, ізоляція, низький рівень населеності, слаборозвинені міста, загальний низький рівень розвитку та неповноцінність, залежність та підпорядкованість, богатокультурність, цивілізаційне запізнення, відмінності в поведінці, політична та соціальна нестабільність, правова відмінність та специфічний кресовий епос.

Узагальнюючи все сказане нами про Креси, можна констатувати, що синтетичне на першому етапі суспільство Кресів, конгломерат націй, синкретизм культур та релігій, спираючись на попередньо здобутий досвід, пристосувалося до обумовлених реаліями форм існування на пограниччі. Кресівці пристосували та опрацювали загальні механізми функціонування спільної суспільно-культурної системи. Вони створили власний центр, що визначав шкалу цінностей, світогляд, традиції, звичаї, спосіб мислення та норми поведінки, тобто колективну свідомість. Можна зробити висновок й про специфічність характеру цього суспільства, що жило власним життям, розвивалося без етнічних суспільно-культурних центрів, керуючись власними правилами та закономірностями.

Кресова спільнота, що формувалася в умовах пограниччя, в культурологічному значенні була носієм цілої низки універсальних цінностей. Серед них дослідники виділяють декілька найголовніших:

1. Поліморфічність, тобто різнорідність єдиної слов’янської історичної спільноти. Складність простору пограниччя. Національна, релігійна, мовна та культурна різноманітність Кресів сприймалася як конечність, тому акцептувалася представниками окремих суспільних груп. Треба додати, що саме з поліморфічності простору пограниччя виникає толерантність як невід. ємний елемент кресової екзистенції і стає цінністю сама в собі.

2. Культурний федералізм, тобто діалог культур та відкритість на впливи. Обґрунтуванням даного явища є ідея відповідальності та толерантності одних щодо інших, своєрідного побратимства. Згадаймо, що ця риса підтримувалась на державному рівні за часів Польщі Яґеллонів, коли Річ Посполита стає багатонаціональною державою.

3. Сильний взаємозв’язок та залежність індивідуальної та національної ідентичності. Саме на Кресах, землях з послабленим зв’язком із центром, відбувалася кристалізація ідеї "польськості". Постійне зіставлення з іншими етнічними групами, тобто ми-інші, в умовах невизначеності кордонів призводило до гартування індивідуальних рис характеру особистості. Усе це породило специфічну діалектику кресової спільноти та індивідуальності.

4. Амбівалентність східного пограниччя, сфери маргінальної, але й зони потенційного проникнення, що проявляється у сприйнятті рубежів як територій, які перебували під постійною загрозою.

5. Цінність "малої", або "приватної", вітчизни. Такими вітчизнами були: Вільно, Мінськ, Інфлянти, Полісся, Волинь, Гуцульщина, Україна, Галіція. Були вони символічними знаками значно ширших культурних процесів. З одного боку, людина, особистість психологічно прив’язується не до держави, а до "органічної" та "близької серцю" вітчизни, з другого - усвідомлення приватної вітчизни сприяє поглибленню значення центральних загальнонаціональних цінностей.

6. Образним утіленням згаданих вище цінностей є: дім, родина, міжлюдські взаємини, а також природа та краєвиди, що були фоном історії, формою пам’яті культури. Багаті в польській літературі мотиви кресів, що проявляються в описах річок, озер, курганів, долин, курганів, пущ, ярів, степів, доріг та трактів, садів і парків не були сліпим відбиттям реальної дійсності, натомість виконували функцію художнього коду, в якому містилася інформація про історію пограничних територій і приватної вітчизни. Географічний простір та історичний час перетворюються в часопростір (хронотоп), що піддається сакралізації, й таким чином розкривається приховане глибоке значення рідної землі. Екскурс до малої вітчизни набуває ширшого значення і набуває ознак подорожі до витоків, де беруть початок як польські цінності та символи, так і польські комплекси та вади.

7. Концентрація мистецтва як вияв пошуку витоків. Креси являють собою не тільки місце пам’яті та історичний простір - вони також перебувають у центрі літературної пам’яті та художнього простору, де проявляються різноманітні концепції вираження правди про людину, природу та світ.

8. Культуротворчий характер свідомості знищення польської екзистенції на пограниччі. Творча думка митців Кресів розвивалася паралельно з постійним відчуттям "кінця", що сприяло творчому визволенню та підвищенню естетичного рівня.

9. Європейські ознаки простору Кресів є невід’ємним елементом свідомості кресівців, що проявляється незалежно від іншої візії, пограниччя, як місця зіткнення націй, культур і релігій [23, 19-22].

Не виникає жодних сумнівів щодо специфічності субкультури Кресів, яка, крім зовнішніх, визначається також власними, внутрішніми чинниками. Тому, аналізуючи явища східного польського пограниччя, маємо брати до уваги наявність власної онтології, власного центрального краєвиду, власної ідентичності та аксіології. Креси в географічному, історико-політичному та соціальному сенсі мали риси, що відрізняють їх від інших територій і становлять джерело відмінностей у свідомості мешканців пограниччя (зокрема, маємо на увазі процес появи кресових міфів).

Проте Креси і події, що там відбувалися, мали більше значення для всієї Польщі, ніж решта територій. Креси - це форпост, від якого залежить доля цілої держави. Саме тут відбувались найзавзятіші сутички з ворогами, саме мілітаризовані Креси були тим буфером, що злагоджував східні впливи та першим брав на себе обов’язки фортеці середземноморської цивілізації.

Крім того, південно-східне пограниччя характеризувалося низьким рівнем щільності населення, незначною кількістю міст та населених пунктів. Поляки, крім культурної, відчували також географічну ізольованість. Фактичне запізнення цивілізаційного розвитку Поділля, Волині, Галичини та України призводило до стереотипного бачення східних земель. Якщо зіставляти дану картину з коронною Польщею, то виникає образ Кресів як земель малоосвоєних, недорозвинених, неповноцінних. У свою чергу, результатом провінційного статусу було відчуття залежності та підпорядкованості. Хоча, як вже підкреслювалося, для даної території, через специфіку її географічно-політичної та етнічної ситуації, існували окремі юридично-правові акти, що регламентували та визначали буття прикордонних земель.

Кресова субкультура, а конкретніше - суспільно-культурна система поляків на Україні, створила ряд названих вище специфічних психологічно-культурних категорій, які стали основою світогляду та обґрунтуванням польської екзистенції на українсько-польському пограниччі. Обговорюючи різні форми прояву колективної свідомості, слід пам’ятати, що деякі з них мають первинний характер, інші ж є похідними, проте між усіма міфами та архетипами існує залежність.

Польсько-українське пограниччя, тобто південно-східні Креси, як частина Речі Посполитої, були тісно пов’язані з історією, культурою, традиціями та ментальністю народів та народностей, що мешкали на цих теренах. Надзвичайна різноманітність представлених етносів та складність історично-політичних процесів визначали колорит та специфіку повсякденного буття [26, 67-68].

Культурний, мовний та релігійний плюралізм на тлі екзотичної степової природи сформував унікальний образ українських земель. Аналізуючи проблему механізмів функціонування пограниччя у так званій історичній пам’яті, художньому світі літературних творів, а також у свідомості сучасного покоління України та Польщі, треба чітко усвідомлювати, що візія Кресів є продуктом уявлення, особистого досвіду та переживань, стереотипів та архетипів, які разом з розглядуваною територією трансформувалися в часі та еволюціонували у просторі, модифікуючись одночасно з колективною свідомістю людей, з яких власне й складалося пограниччя.

Отже кресовість, чи пограничність, являють собою своєрідну систему світоглядів та світосприйняття, філософію екзистенції, що під впливом геополітичних та соціальних чинників змінюється у часі та просторі.С. Ульяш вважає, що "На сьогоднішній день Креси є феноменом, культурною категорією, це означає, що проявляються вони у символічному, сублімованому просторі та означають певний стан свідомості, тип вразливості та уявлення, інакше кажучи, світосприйняття".

Якщо сприймати польсько-українське пограниччя власне у такий спосіб, може виникнути небезпека перцепції Кресів виключно до світогляду окремих особистостей, чи то дослідника, чи то досліджуваного, коли ми аналізуємо художні твори чи спогади представників цієї субкультури. Звичайно, ми маємо всі підстави говорити про так звані "приватні Креси", Креси Міцкевича, Гощинського чи Івашкевича, проте вони мають розглядатись у контексті загальних та об’єктивних механізмів та тенденцій, що мали місце на розглядуваних територіях.

Щодо питання амбівалентності перцепції польсько-українського пограниччя слушно висловлюється З. Надер: "Відомо, що поняття Кресів не є популярним у наших сусідів, особливо зі Сходу. Причина доволі проста, бо те поняття Кресів, яке ми вживаємо, яке розглядаємо з різних боків, є поняттям етноцентричним. Тому ми вважаємо дуже важливим взяти до відома точку зору української сторони та усіх сусідніх народів [26, 73].

Етнічну асиметрію Кресів відзначає також Я. Рещинський, пишучи, що "міф польсько-українського пограниччя не є ідеальним та універсальним, тільки партикулярним, національним, польським" [26, 74].

Розглядаючи Креси як суспільно-культурну систему, слід пам’ятати про невід’ємні складові, тобто про відмінні законодавчі акти, що в силу політичної ситуації регулювали громадське життя пограниччя, а також культури народів, які жили на цих землях. Незважаючи на домінуюче становище польського народу, що являв собою державотворчу (можна окреслити титульну) націю, його культура також зазнавала істотних впливів Інших сусідів. Цінності, традиція, норми поведінки, світосприйняття. все що ми визначаємо як ціннісно-смисловий універсум - формувалися у багатокультурній системі.

Отже, можна зробити висновки про співіснування на Кресах кількох субкультур і виділити у рамках спільної кресової культури сегмент польський, український і т.д. Як зазначалося вище, суспільні одиниці об’єднуються на підставі спільних проблем, етнічних, релігійних та мовних ознак, створюють відповідні норми, цінності, зразки, яких дотримуються, одночасно становлячи підкультуру певної спільноти.

2.1.2 Характерні риси українсько-румунського пограниччя

Українсько-румунське пограниччя (Буковина) - регіон є частиною українсько-румунського пограниччя (до якого у географічному сенсі можна віднести Закарпатську, Івано-Франківську та Одеську області). Однак, згідно з нетериторіальним тлумачення пограниччя, Буковина становить цілісний терен пограниччя та історико-етнографічного регіону.

Попри збереження традиційно доброзичливих стосунків у міжетнічному спілкуванні, наявна динаміка формування негативних тенденцій у заявленій сфері. Адже у випадку Буковини спостерігається виразна міжетнічна відмінність на мовних засадах, оскільки переважна більшість румунів та молдаван вважає рідною мову свого етносу. Ведучи мову про етнічні контакти на пограниччі, слід пам'ятати, що розпорошеність етнічних меншин у його обох частинах є причиною створення на даному терені відмінного укладу етнічних стосунків. Джерелом цього розрізнення є поява більших і менших спільнот в оточенні домінуючого людства. Змальована ситуація спонукає звернути особливу увагу на локальні середовища, в яких опиняються етнічні спільноти.

Буковина захоплює та збуджує уявлення своєю природою і краєвидами, проте етнокультурна картина цього регіону є не менш вражаючою та захоплюючою. Директор Міжнародного фестивалю "Буковинські зустрічі" Збіґнєв Ковальський вважає, що магічність культури цих земель полягає саме у їхній багатонаціональності. Поліетнічність, що базується на толерантності, та взаємодія культур українців і румунів, німців і євреїв, поляків і угорців, росіян і вірменів, словаків і ромів забезпечували гармонійне функціонування цього різнорідного пограниччя.

Неоднорідна культурна, релігійна й етнічна мозаїка у ХІХ столітті перетворилася на специфічну регіональну спільноту, яку називали "Швейцарією Сходу" або "Європою у мініатюрі". Така етнічна поліфонія була запорукою збереження національної ідентичності, школою розуміння, поваги до цінностей сусідів, буття поруч зі Своїм-Іншим [25, 17].

Тобто Буковина є не стільки регіоном співіснування культур, скільки територією міжетнічної взаємодії, пенетрації мов і традицій, інтерференції релігійних переконань.

Урахування хронотопічності культурних явищ на Буковині та історико-політичного контексту може нам розкрити механізми цього складного карпатського суспільного організму. Вважаємо за доцільне виділити чотири історичні періоди розвитку Буковини:

1.775 - 1919 - Буковина як політично-адміністративна одиниця у рамках Австро-Угорської імперії;

2.1919 - 1940 - міжвоєнний період, Буковина у складі Румунської держави;

3.1940 - 1991 - Буковина поділена на північну та південну між Радянським Союзом та Румунією;

4.1991 - землі північної Буковини у складі незалежної України [25, 19-21].

Кожний з тих періодів визначав приналежність регіону чи його частини до певної суспільної системи, який розуміємо як взаємозалежність міжлюдських залежностей, дистанцій, ієрархії, а також дій в організованій і неорганізованій формах, які значною мірою визначає держава. У свою чергу, культурна система є вторинною по відношенню до суспільної, проте визначає та співтворить її. Кожна з цих систем має свої центри, змінність яких визначає динамізм суспільно-культурного образу розглядуваного регіону.

У першому та другому з названих періодів історії Буковина функціонувала в рамках одного державного організму, з центром у Відні, а пізніше у Бухаресті. Треба зазначити, що у період панування австро-угорської монархії жоден з етносів, що заселяли ці землі, не був, як то кажуть, "титульною нацією", тобто не мав можливостей посісти домінуюче становище у суспільстві. Можливо саме у період Габсбурзького володарювання почали формуватися засади буковинського універсалізму.

Відсутність визначеного демаркаційного кордону між етнічними групами та міжнаціональна комунікація у рамках єдиної суспільної системи сприяли розвиткові явища багатомовності та гетерогенічності культури регіону. Мозаїка чи сусідство культур були причиною виникнення специфічного типу пограниччя, де між різними групами виникали специфічні реляції, які складно розглядати у контексті бінарної опозиції стиковість/перехідність.

Стосунки між окремими етносами, релігійними та мовними групами Буковини вимагають окремого дослідження та методологічного підходу. Незважаючи на це, можемо впевнено стверджувати, що протягом відносно короткого часу на цих землях виник специфічний тип регіональної спільноти, культури, філософії екзистенції. Довготривалі явища й процеси взаємопроникнення та взаємодії різних культурних систем формували новий світогляд, перцепцію навколишнього світу, нову людину, яку можна назвати "Homo Bukowinensis". Марек Котер, так влучно характеризує ситуацію культурного пограниччя Буковини: "Та складена етнічна мозаїка з трудом піддавалася процесам асиміляції, іноді зазнавала внутрішньої культурної конвергенції. Виникала тоді специфічна "кресова культура" (пограниччя), й навіть мова, що була конгломератом рідних та чужих мов, що з часом могло допровадити до окремої національної тотожності і, як наслідок політичної свідомості та відцентрових тенденцій, до власної державності" [25, 22].

Зазначимо, що за часів Габсбургів цей регіон характеризувався динамічним розвитком промисловості та міської інфраструктури, також виникали курорти та рекреаційні зони. Безсумнівно, процес урбанізації призводив до змін суспільних і міжкультурних стосунків. В умовах культурного тигля контакти між представниками різних національностей є реальною необхідністю, що визначає форму і ритм буття на пограниччі.

На нашу думку, стосовно до розглядуваного регіону, який помітно виділяється на тлі інших погранич своєю виразною регіональною субкультурою, позначеною надзвичайно барвним етнічним, мовним та релігійним розмаїттям, варто застосовувати методи досліджень регіонів з високим рівнем інтенсивності суспільних процесів, культурних тиглів.

Культурний тигель розуміємо як територію з характерними інтенсивними процесами культурної адаптації та інтеграції, своєрідною амальгамацією, більшою мірою культурної асиміляції та акультурації. Наприклад, українці, румуни, євреї, словаки тощо,

Багатонаціональний регіон починає жити самостійним культурним життям, формується свідомість спільної екзистенції та спосіб сприйняття чужого під кутом опозиції свій. інший. Тобто відбувався так званий процес "міжкультурної едукації" [29, 300].

Відносно ліберально-толерантна політика Австро-Угорщини, спрямована на формування злагодженої суспільно-політичної системи, сприяла утвердженню мультикультуралізму на пограничних землях імперії, в тому числі й на Буковині. Проте економічна ситуація змушувала багатьох місцевих мешканців залишати ці землі у пошуках більших можливостей, що наприкінці ХІХ початку ХХ століття викликало хвилю еміграції до Сполучених Штатів Америки та Бразилії. Цікаво, що буковинські емігранти, поляки, німці тощо, усвідомлюючи приналежність до певної національної культурної системи, часто називають себе буковинцями. Це доводить слушність тверджень про сильний регіоналізм та наявність регіональної культури розглядуваної території. Перебуваючи маже 150 років у кордонах імперії Габсбургів, після першої світової війни Буковина увійшла в нову фазу розвитку регіонально-пограничної культури толерантності. Після підписання Сен-Жерменської мирної угоди 10 вересня 1919 року землі Пруту й Черемошу стають інтегральною частиною Великої Румунії.

Саме у цей час порушується культурний баланс буковинського пограниччя. Уже в перші місяці свого панування румуни запровадили тут низку реформ управлінського апарату, ліквідувавши крайовий уряд Буковини та реорганізувавши всі 11 державних секретаріатів у генеральні директорати, підпорядковані безпосередньо відповідним міністерствам у Бухаресті. Для координації дій уряду та крайової адміністрації була запроваджена посада міністра-делегата Буковини, який відав зовнішньою та внутрішньою політикою регіону. Таким чином було започатковано створення дуже розгалуженого репресивного апарату, завданням якого була повна трансформація життя буковинців на румунський лад.

Усе свідчило про запровадження суворої поліційної системи, де під наглядом сигуранци (служби безпеки Румунії) опинявся кожен, хто був підозрюваний в антирумунській діяльності.

Щодо українців у цьому регіоні, варто згадати, що процес консолідації новітньої української нації як вищої форми багатовікового розвитку українського етносу особливо інтенсивно відбувався впродовж другої половини ХІХ - початку ХХ ст. І. Чеховський зазначає: "На рубежі цих століть пробуджені натхненними словами національного Пророка Тараса Шевченка та інших просвітителів жителі відірваних від етнічного материка західноукраїнських земель. передусім галичани і буковинці. перестали називатись русинами-рутенами і почали усвідомлювати себе українцями. спорідненими з єдинокровними братами з-над Дніпра" [33, 26-27].

Розпад Австро-Угорщини та утворення Української Народної Республіки значно активізували українське суспільство Буковини, яка намагалася протистояти намірам румунської корони та укріплювати власну національну ідентичність. Так ще у 1918 році, коли на всенародному вічі 3 листопада у Чернівцях, на яке зібралося майже 10 тисяч повноважних представників від українських громад усього краю, одностайно висловилися щодо державної приналежності краю: "Віче бажає прилучення австрійської часті української землі до України". Водночас віче засудило претензії румунських політиків на управління краєм, розцінивши їх як грубе нехтування правом українців на самовизначення і як румунізувати буковинське пограниччя.

Проте, відтепер Румуни Буковини посідають домінуюче становище, їхня культурна система поєднується з суспільною, змінюється статус мови й релігії титульної наці, що докорінно змінює міжетнічну релятивність і привносить нотки румунської гегемонії у буковинський полілог культур.

Новий румунсько-радянський кордон, що виник у 1940 році внаслідок домовленостей між Ріббентропом і Молотовим, штучно ділить пограниччя та визначає два тоталітарні центри впливів. Північна радянська Буковина зазнає нових суспільно-етнічних трансформацій. Так зазначений німецько-радянський пакт, підписаний у Москві у 28 вересня 1939 року, визначав порядок переселення німців. Була також укладена угода між урядами СРСР і Німеччини про евакуацію осіб німецької національності з території Бессарабії і Північної Буковини на територію Німеччини [33, 28].

Значно гірша ситуація склалася з румунами, молдаванами, євреями й українцями, які не встигли виїхати з Північної Буковини і Бессарабії до приходу Червоної армії, тепер, не отримавши вчасно дозволу на виїзд, вдавалися до нелегального перетину кордону і гинули від куль прикордонників, або потрапляли до в’язниць. У 1941 - 1944 роках Чернівецька область зазнала окупації румунськими військами. Це була друга хвиля румунізації Буковини. Після захоплення території, румунська окупаційна влада поставила перед собою кілька завдань:

провести політичну та етнічну чистку окупованих територій шляхом фізичного винищення прорадянського елементу та нерумунського, передусім, єврейського населення;

примусово румунізувати економіку і населення захоплених територій, заборонивши йому здобуття освіти на рідній мові, видання національних газет і журналів, розвиток національної культури та мистецтва.

Дії радянської та румунської влади були спрямовані на знищення цінностей, що формувалися протягом століть, а саме поліетнічності, багатомовності й толерантності. За сприянням нацистського режиму знищувалися роми та євреї, піддавалися репресіям українці, поляки, угорці й словаки, німецьке населення було переселене до Сілезії і так знаної Країни Варти (польська назва Wielkopolska, німецька Reichsgau Wartheland, Warthegau) [28, 5].

Третій етап розвитку етнокультурного пограниччя Буковини. це період конфронтації прищеплених іще не знищених цінностей, регіональної ідентичності та реалій історичного процесу. На румунському боці політика Ніколає Чаушеску була спрямована на гомогенізацію населення і створення єдиної румунської нації. Проте етнічні групи буковинських горян протистояли цьому, зберігаючи певну автономію регіону.

Національна мозаїка й буковинська субкультура, що формувалися протягом віків, специфічна шкала цінностей і візія світу мешканців пограниччя значною мірою нейтралізували інвігіляцію спецслужб. У північній Буковині пам’ять про багатокультурність і міжетнічну толерантність пограниччя допомагала зберегти національну ідентичність під час сталінських репресій і радянської національної політики. Попри формальне приєднання до України у Чернівецькій області спостерігається політика русифікації-совєтизації, формування свідомості "homo soveticus".

У цих умовах вирішальним чинником, що сприяв національної ідентичності, були: чисельність етнічної групи, рівень її мобільності, наявність культурно-освітньої інфраструктури, а також культурна дистанція щодо інших національностей (мовна, культурна, релігійна стиковість/пограничність) І. Чеховський у статті "Нація, що народилася під помаранчевими стягами" підкреслює: "Упродовж усього повоєнного півстоліття послідовно проводилася державно-партійна політика, спрямована на етнічне "розбавлення" і зневиразнення України. Мета досягалася двояко. З одного боку, етнічні українці виселялися з України спершу насильницькими (через репресії учасників національного Руху опору на Західній Україні), а потім і добровільно - примусовими методами (вербування української молоді на "ударні стройки" у Північному Казахстані, Сибіру, Російському Нечорнозем’ї і т.д., направлення молодих спеціалістів із українських вузів в інші радянські республіки). А з іншого, на місце автохтонів-українців надсилалися політпрацівники, військовики, спеціалісти різних галузей і просто звичайні робітники з етнічних росіян та російськомовних (у силу обставин) представників багатоликого радянського стовпотворіння народів. Тому не дивно, що на одній лише Буковині, де традиційно проживали близько десятка етнічних громад, під фінал радянської доби знайшлися представники майже 90 етносів, включаючи далекі від нас азійські народи, як-то, приміром, корейці" [33, 29].

Для представників названих національностей першою мовою є мова домінуючих тут українців. Проте, що цікаво, у Чернівцях за часів СРСР асиміляція зводилася до вивчення мови міжнаціонального спілкування. На сьогодні в Україні, в ситуації поліетнічного суспільства, реалізовується модель побудови моноетнічної держави. По суті, у культурно-мовній та етнонаціональній політиці України зіштовхнулися два підходи: поліетнічний, котрий відстоює різноманіття українського суспільства, і моноетнічний, що виходить з курсу на асиміляцію населення, яке не належить до українського етносу.

Прихильники поліетнічної моделі, не маючи реальної можливості впливати на прийняті державні рішення в мовній сфері, обрали тактику відстоювання прав і свобод громадян шляхом упровадження в Україні європейських правових підходів до рішення культурно-мовних проблем.

Проте, у період посткомуністичних трансформацій етнічна ситуація у поділений Буковині поліпшується, маємо на увазі "культурний ренесанс" і активізацію національних рухів.

Задекларовані Україною та Румунією європейські засади мультикультурних держав мають сприяти відродженню атмосфери толерантного пограниччя в регіоні, налагодженню міждержавних стосунків та запобігати фактам сепаратизму з боку представників деяких національних меншин.

На відродження давніх буковинських традицій спрямована діяльність багатьох міжнаціонально-культурних заходів. Особливо яскраво проявляється квінтесенція "буковинськості" під час проведення згадуваного Міжнародного фестивалю "Буковинські зустрічі", який відбувається в чотирьох країнах: Польщі, Румунії, Угорщині та Україні. Цей культурний захід можна назвати "буковинськими зустрічами без кордонів".

Незважаючи на мовні, культурні та релігійні розбіжності учасники фестивалю інтегруються в єдину буковинську родину, яку згуртовує спільна історична пам’ять, регіональні традиції та культура малої вітчизни. Молоде інтернаціональне покоління, відкрите на зовнішні впливи і сповнене прагненням взаємопізнання, об’єднують цінності більш загального масштабу, а саме толерантність і акцептація Іншого.

Спостерігаючи за заходами в межах буковинських фольклорних фестивалів, можна відзначити, що організатори намагаються відтворити етнокультурну ситуацію і атмосферу пограниччя Буковини. Такі зустрічі, сповнені піснями й танцями, живим фольклором і міжетнічним спілкуванням, є нагодою для рефлексій над цінностями, які містила в собі колишня буковинська спільнота, з її власним світоглядом і філософією, а також для налагодження міжнаціонального діалогу.

2.1.3 Аналіз соціокультурних взаємин на українсько-російському пограниччі

Українсько-російське пограниччя - є просторовим структуруванням певного соціального характеру. "Класичний" (територіальний) спосіб розуміння пограниччя вміщує його в рамки тих областей України та Російської Федерації, які знаходяться у безпосередній близькості від державного українсько-російського кордону. Даний етнокультурний рубіж виступає як державний кордон лише протягом останніх п'ятнадцяти років.

Невідповідність адміністративного та історико-культурного районування вимагає розширення пограниччя в межах нетериторіального підходу, тобто як соціокультурного та етносоціального простору. Таким чином, у структурі українсько-російського пограниччя можна виділити декілька етнокультурних регіонів, зокрема, Сіверщину, Слобожанщину, Донщину, специфічною рисою яких є етнічна відмінність, лінгвістична та культурна специфіка.

У повсякденному житті індивідуумів відбувається інтенсивне взаємопроникнення соціоекологічного та соціокультурного середовища.

Етнічним процесам серед українців у смузі українсько-російського пограниччя - на території Курської, Воронезької, Бєлгородської, Ростовської областей, Краснодарського краю, а також північно-східних областей України - притаманне формування багатьох спільних рис із культурою російського населення і водночас збереження окремих особливостей, властивих українцям. Ці процеси зумовлені етногенетичною близькістю обох народів, їхньою безпосередньою культурно-побутовою взаємодією протягом століть.

Зокрема, під впливом українців у російських селищах Курщини та Воронежчини поширився східноукраїнський комплекс житла - його обмазка і побілка, так зване україно-білоруське планування інтер’єру, "відкриті" типи двору тощо. Національна своєрідність в культурі українців найбільше торкається традиційної кулінарії, давніх весільних обрядів, народної поетичної творчості, особливо пісенної [14, 343].

Порівняння статистичних матеріалів свідчить, що у цьому регіоні відбувалися активні процеси етнічної асиміляції українців. Якщо у Воронезькій губернії за даними Всеросійського перепису 1897 р. їх налічувалося 887,2 тис. (36,2% усього населення за ознакою "рідна мова"), а в Курській - 502,2 тис. (22,9%), причому в деяких південних повітах українці становили абсолютну більшість (в Острогозькому - 90,3%, Богучарському - 81,8%, Бірючанському - 70,7%), то в останні десятиліття їх питома вага набагато зменшилася. На початок 80-х років у Воронезькій області було лише 5,4% українців, Бєлгородській - 4,8, Курській-1,4%. Ці процеси інтенсивніше відбувалися в етнічно мішаних поселеннях, особливо серед соціальне однорідного населення обох народів. Саме у таких випадках найважче визначити етнічну самосвідомість. Це стосується районів взаємодії не лише близькоспоріднених східнослов’янських народів, а й, наприклад, українців і східнороманських народів - молдаван та румунів [14, 345].

Релігія стає найменш вагомим фактором етнічної ідентифікації. Ця особливість є наслідком політичної історії регіону. Відсутність в українському етнонаціональному просторі спільного знаменника у вигляді єдиного мовного та релігійного просторів є причиною того, що на українсько-російському пограниччі підставою для етнічної ідентифікації етнічних спільнот слугує мова.

Ступінь вираженості етнічності на пограниччі, таким чином, конструюється не тільки через формування почуття приналежності до етнічної групи (афективна складова етнічної ідентифікації). Ця ознака вагомим чином конструюється зовнішніми, соціальними обставинами, якими на пограниччі виступають мова, релігія, історична пам'ять, традиції, норми та цінності (когнітивна складова етнічної ідентифікації).

2.2 Історична пам'ять як формотворчий чинник культурної та етнічної ідентифікації

Пам'ять історичного минулого накладає відбиток і надає особливих, своєрідних ознак цьому регіону. Зокрема, ототожнення етнічної ідентичності з релігійною, низький соціально-економічний рівень розвитку протягом тривалого часу, станове підґрунтя етнічної культури призводили до необхідності зміни етнічної приналежності у випадку переміни соціального статусу.

Пограниччя є простором, що створювався носіями різних культур, тобто має як фізичний, так і ментальний вираз, є зантропологізований. Особливістю категорії простору є осмислення його як місця, яке займає особа чи предмет, тобто простір. це сфера розташування тіл, предметів, природних об’єктів. Через це просторові елементи пограниччя, особливо такі, як дім, вікно, поріг, ґанок, подвір’я, паркан, вулиця, дорога, ріка, озеро, поле, лан, ліс, пагорби, село чи місто тощо, мають розглядатися як символи, що з’єднують світ людини з навколишнім середовищем.

Посилаючись на У. Еко, польський дослідник С. Ульяш зазначає, що культурні пограниччя розглядаються як особливий тип знакової спільноти, що застосовує відповідні коди та символи [31, 34]. Тобто можна стверджувати, що образ, візія чи уявлення про пограниччя змінювались та еволюціонували разом зі свідомістю та баченням світу місцевого населення. Маємо справу з єдиною взаємозалежною системою людина - суспільство.

При розгляді питань пограничності необхідно звернути увагу на соціальний склад розглядуваної території та розмежувати місто й село, які мають відмінну суспільну структуру та функціонують на різних засадах, причому, що є надзвичайно важливе, фундаментальні їхні механізми є спільними для будь-якої території та етносу.

Польсько-українське пограниччя, Креси, протягом свого існування були селянською цивілізацією з традиційним типом культури. Суспільно-економічний, культурний, побутовий, психологічний лади походять з селянської цивілізації, в основі якої лежить міф та анімістичні вірування, її основою є велика родина. Ментальність селянства спрямована на підтримування її стійкого ладу. Життя підпорядковано ритмам природи та аграрних робіт, стародавнім звичаям, які мають глибокі коріння. Селянство - це "екологічна" спільнота, занурена у природу та відтворююча її ритми.

Середовищу властиве безпосереднє спілкування, тут вісі усіх знають та проводять час в одному й тому ж оточенні, тобто всі "свої". Люди, що живуть в оточенні природи, визначають себе і свій світ за шляхом символізації процесів росту та розмноження. Спостереження за ритмами щорічного засипання та відродження природи, зміною сезонів, дня й ночі породжують радше циклічне, ніж лінійне відчуття часу.

Циклічність стає формою мислення і буття, колективної свідомості/уявлення та історичної пам’яті, які іноді актуалізуються та забезпечують живучість старих міфів, архетипів та стереотипів.

Проаналізуймо поняття колективна свідомість, термін, який провадив у науковий обіг Е. Дюркгейм. На його думку, сукупність вірувань і почуттів, спільних для членів одного й того ж суспільства, створюють певну систему, що має власне життя. Саме таку сукупність прийнято визначати як колективна свідомість [9, 112]. Людина має дві свідомості: індивідуальну та властиву суспільній групі. Колективне уявлення не запозичується шляхом безпосереднього досвіду, а нав’язується соціальним середовищем. Ідея дихотомії індивіда і суспільства є провідною думкою всього наукового доробку французького соціолога. В різних його дослідженнях ця дихотомія виступає у формі понятійних пар, які так чи інакше втілюють протилежність цих реальностей. Індивідуальні факти - соціальні факти, індивідуальні представлення - колективні уявлення, індивідуальна свідомість - колективна свідомість. У зазначених вище дихотомічних парах ті сторони, що втілюють іншу реальність, безроздільно панують: колективні уявлення над індивідуальними, колективна свідомість над індивідуальною, священне над світським.

Для людини існує двоїста реальність, у якій співіснують, взаємодіють і борються дві сутності: соціальна й індивідуальна. Онтологічний бік соціології зводиться до визнання обґрунтованості й автономії соціальної реальності. Затверджується примат соціальної реальності стосовно індивідуального і її виняткове значення у детермінації людської свідомості і поводження; значення ж індивідуальної реальності визнається вторинним. Дюркгейм вважав, що суспільство в його інтерпретації виступає як незалежна від індивідів, поза - і надіндивідуальна реальність [9, 116]. Суспільство виникає із взаємодії індивідів, проте перетворюється в надіндивідуальну реальність. Це не означає, що соціальний світ є реальністю, окремою від людей.

Навпаки, у Дюркгейма соціальний світ є екзістенціальним продуктом людської діяльності, завдяки їй він існує та змінюється. У процесі формування людини суспільні цінності та ідеали набувають вигляду особистих ідей, стають внутрішніми рушіями людської поведінки. У теорії Дюркгейма з поняттям колективна свідомість безпосередньо пов’язане таке явище, як солідарність, тобто згода індивідів відносно норм і цінностей даної культури, що поєднує індивідів, перетворює їх у певну цілісність. У праці французького філософа-антрополога підкреслюється зовнішній і примусовий характер соціальних фактів. При поясненні соціальних явищ він часто апелював до демографічних і соціально-психологічних факторів (обсяг і щільність населення, структура і ступінь складності соціальних груп тощо), до соціального середовища і соціальних умов.

Уважаємо, що урахування поглядів та теорій Дюркгейма у дослідницьких роботах, присвячених проблемам мультикультуралізму та погранич, зокрема постулати про вплив суспільства на особистість та роль особистості у процесі еволюції суспільства є ключем до правильного розкодування складної системи міжетнічної комунікації.

Колективна свідомість може фіксуватися в архетипах, міфах, стереотипах тощо. Цікаво, що архетипічна бінарна опозиція свій - чужий має космогонічний родовід і походить від Космос - Хаос. Ця опозиція переходить від покоління до покоління, виконуючи при цьому різні функції від консолідації племен та народностей в ситуації загрози до розділу держав на два ворогуючі табори.

Архетипи та міфи пограниччя як багатоетнічних територій по своїй суті мають сприяти толерантності та акцептації мультикультурального простору. Проте ця засада не повністю реалізується на етноцентричних пограниччях, де проявляється своєрідна асиметрія у міжкультурних контактах.

У працях багатьох дослідників можна зустріти таке поняття, як історична пам’ять. Це явище закономірне, тому що культурні пограниччя можуть розглядатись у багатьох аспектах, у тому числі в антропо-соціологічному.В. Масненко зазначає, що аналіз взаємовпливів історичної пам’яті соціальної спільноти та її національної свідомості має самостійну цінність, оскільки допомагає піднятися до певних узагальнень, придатних для розуміння загальної сутності феномена сучасної нації, механізму її формування та розвитку [20, 14-15]. Якщо пам’ять це здатність сприймати, зберігати і відтворювати різноманітні враження, то історична пам’ять, це концентрація у колективній свідомості історичних подій і фактів, які з часом модифікуються, обростають додатковими сенсами і можуть трансформуватись у національні міфи і легенди.

Народ існує завдяки наступності поколінь. Самоідентифікація покоління відбувається через вироблення концептуально сформованого ставлення до історичного минулого. Кожне покоління нації історично себе самоусвідомлює. Таким чином, духовним надбанням етносу, складовою частиною його національної самосвідомості виступає національно-історична пам‘ять. Вона включає в себе як знання про події, традиції, ідеї, теорії. все те, за допомогою чого народ (етнічна спільнота) усвідомлює своє минуле, так і його ставлення до цього історичного багатства. В сукупності ці знання і оціночні ставлення стають мотивацією поведінки етносу в суспільному житті.

Історична пам‘ять народу - це найважливіший компонент його духовної сфери, який дозволяє підтримувати безперервність етнічної еволюції, спадкоємність народного досвіду, передавати накопичене багатство національних цінностей наступним поколінням. Історична пам‘ять особливо актуалізується в переломні, кризові епохи, коли буття етносу зазнає серйозних та суворих випробувань.

Історична пам’ять складається з кількох найголовніших чинників, передусім це свідомість свого походження, витоків і предків. Ці витоки не піддаються і не вимагають датування, бо мають глибоке історичне минуле. Проте спільне походження і кровна спорідненість часто є відносними, можна сказати, міфічними у кращому значенні цього слова. Наступними факторами є уявлення про історичне становлення етносу та персоніфікація історичного процесу, створення національних героїв-символів. До цього треба додати пам’ять про взаємовідносини з оточуючими етносами, найчастіше про війну та конфлікти. Значну роль відіграє мала вітчизна і прив’язаність до певної території, з її просторовими об’єктами-символами, згадуваними вже знаками-кодами.

Можна говорити про субкультуру пограниччя, яку розуміємо, як сукупність норм, що визначають поведінку окремих груп індивідів, що протиставляють себе суспільству в цілому та відрізняються специфічними звичками, стилем буття та поведінки.

Якщо розглядати культуру погранич, то культура спільноти периферії є підкультурою по відношенню до традицій і норм центру. В. Полянский також називає пам‘ять конфесійну, в основі якої міститься уявлення про культові обряди, про прийняття релігії, її долю [22, 38]. Причому, за певних умов цей чинник здатний вийти на перший план. З поняттям історична пам’ять семантично пов’язані: історична традиція, історичний досвід, історична свідомість і, зрештою, етнічна й національна свідомість. Дослідники зазвичай звертають увагу на декілька рівнів історичної пам’яті: загальноетнічний (національний), локальний (окремі етнічні групи) та особистісний. Відповідно їм виділяють колективну, групову та індивідуальну форми історичної пам’яті.

Історична пам’ять є обмеженою в часі, а також розпадається на певні, достатньо протяжні пласти, які самі по собі спроможні забезпечити тяглість свідомості етнічної чи національної спільноти. Але кожний з таких пластів є обмеженим у часі, має певну, хоча й не досить чітку, межу. У реальному функціонуванні колективної свідомості спостерігається явище перекривання одного пласту історичної пам’яті іншим, більш компліментарним для сучасників. У свою чергу, так званий простір історичного досвіду є суб’єктивним явищем, він представлений найвагомішою частиною всього історичного процесу. Можна навіть говорити про своєрідну безкінечність простору історичного досвіду, оскільки є "безкінечною" і сама історія. Схоплений історичною пам’яттю, у межах її обрію, простір історичного досвіду становить історичну традицію. Остання виступає духовним світоглядним оснащенням спільноти, яка намагається себе усвідомити та ідентифікувати.

Для повного розуміння сутності процесів, що відбуваються у середовищі на культурних пограниччях, слід розглянути категорію національної ідентичності, яка є одним з варіантів колективної свідомості.

Проблема дефініції розглядуваного терміну пояснюється широким контекстом, який з’являється при аналізі колективних явищ. Національна ідентичність тісно пов’язана з культурою цілого народу/етносу, ідентичністю індивідуумів. Проаналізувавши низку теорій та визначень, ми розглядаємо націю як певну суспільно-етнічну групу, що в історичному часі виникла, як економічна, політична та культурна спільнота, члени якої усвідомлюють перелічені елементи, тобто мають так звану національну ідентичність.

Наявність спільної території є основним інтегруючим чинником, що визначає процес формування суспільних груп, які є територіальними спільнотами, причому територія є не стільки цінністю матеріальною, скільки емоціональною спадщиною. Відносна етнічна єдність має сприяти формуванню потужної повноцінної нації. Важливим є врахування економічних та суспільних чинників. Перший. забезпечує зв’язок більшості суспільства економічними інтересами. Другий - сприяє перетворенню нестійких суспільних груп у націю як таку. Первинні контакти між членами малих спільнот, таких як племена, переродилися у суспільні стосунки та залежності, консеквенцією яких є виникнення нації. Спільна культура є найважливішим фактором у формування нації, а також є елементом, що відрізняє її від інших.

На нашу думку, історична пам’ять є фундаментом національної ідентичності, основою самоствердження нації. Серед низки чинників, що формують націю, а відповідно її ідентичність, варто згадати:

1. Свідомість спільного походження та спільної історії, що забезпечують єдність і самобутність нації;

2. Наявність та визначеність території, а також зв’язок з історичним процесом, що перетворює її у вітчизну, батьківщину;

3. Спільна культура, традиції та релігія, що зберігаються у суспільній свідомості та переказуються наступним поколінням;

4. Спільна мова як складова культури;

5. Виникнення і функціонування ринку як основи екзистенції та розвитку національної спільноти;

6. Держава як інструмент, що забезпечує вільний розвиток нації та захищай від загрози зовнішніх чинників [21, 188].

Національну ідентичність можемо також визначити як усвідомлення спільності та єдності з народом. О. Антонюк дає подає таке значення терміна ідентичність: у широкому значенні - це емоційно-ціннісний аспект орієнтацій особи, групи, суспільства; тотожність; справжність й самобутність [2, 39]. У соціогуманітарних науках пріоритет надається третьому його значенню. самобутності, коли ідентичність трактують як сукупність специфічних рис, які виділяють певну спільноту з-поміж інших і є для окремої особи або групи підставою для зарахування себе до цієї спільноти за низкою особливих ознак.

Зазначимо, що саме через мову індивідуум ідентифікується зі своєю нацією та протиставляє себе іншим. Спільна мова, як усна так і писемна, є засобом творення та тяглості культури та почуття спільноти. Якщо кілька націй з метою комунікації використовує одну мову, то можна говорити про етнічну мовну спільноту.

Враховуючи перелічені вище чинники можемо стверджувати, що нація - це макрогрупа осіб, яка виникла в результаті функціонування історичної колективної пам’яті. Представники нації мають спільну ідентичність і об’єднані походженням і культурою. Суспільство, зберігаючи етнічну, культурну, регіональну специфіку, набуває ознак нації у процесі самоусвідомлення єдиною спільнотою та утвердження єдиної ідентичності, визначенням національних інтересів тощо. Регіональна неоднорідність, в тому числі пограничність, створює унікальність держави, але, водночас, може бути й фактором уповільнення процесу консолідації суспільства.

Національна ідентичність не є поняттям постійним. Хоча життя кожної національної спільноти має сильні елементи тяглости, воно підлягає водночас змінам. Тому кожне покоління, скажімо, повинно писати історію для себе. Зазначимо, що національна ідентичність є, по суті, центральним елементом структури національної ідеї, стосовно якої в Україні немає уніфікованої і загальноприйнятної методологічної моделі (схеми), яка б слугувала засобом для інтеграції різноманітних теоретичних напрацювань.

Дослідники трактують національну ідею довільно, тому перед нами постає широкий діапазон суперечливих різнотлумачень цього поняття. Як влучно зазначає В. Лісовий, за таких обставин національна ідея набуває ознак, так званих термінів парасольок, тобто термінів, які у різний спосіб (залежно від розуміння того, хто їх застосовує) можуть об’єднати в собі цілий набір понять" [18, 5].

Зауважимо, що національна ідентичність не виключає наявності регіональної, у тому числі й пограничної. У стабільних суспільствах регіональна ідентичність не домінує над національною. Але в умовах трансформації суспільства, в кризових ситуаціях її роль підвищується, вона стає своєрідною захисною реакцією регіонів та індивіда на економічні труднощі, політику центру в економічній, культурній, мовній та іншій сферах. На формування регіональної ідентичності впливають фактори об’єктивного порядку: історія, особливості економіки і культури, а також суб’єктивні фактори, такі, як діяльність регіональної адміністрації, політичних партій, громадських рухів, інститутів освіти, культури, засобів масової інформації.

Найчастіше суб’єктивна ідентифікація має кілька рівнів: місце, де народилася людина, місце, де вона проживає в даний момент, регіон, територія держави. Домінування в суб’єктивній ідентифікації залежить від низки об’єктивних обставин, конкретної ситуації, а також від суб’єктивної характеристики індивіда: етнічної, індивідуально-психологічної тощо.

Регіональна ідентичність корелюється зі згаданим поняттям "малої вітчизни" та бінарною опозицією центр - периферія.

Отже, говорячи про сутність змінного у часі та просторі антропологізованого культурного пограниччя, треба чітко усвідомлювати складеність цього феномену. Урахування відносності антиномій центр - периферія, свій - чужий та особливостей вживання складових понять, таких, як приватна вітчизна, національна ідентичність, колективна свідомість, історична пам’ять тощо, дозволять досліднику зрозуміти, що пограниччя є досвідом різноманітності певної єдності.

2.3 Мовний взаємовплив населення пограниччя, як чинник формування мультикультуралізму

Багатогранність явища пограниччя є причиною складнощів, що виникають під час проведення аналізу, а особливо намагань дефініювати цього поняття. До сьогодні точаться суперечки між антропологами, соціологами, істориками, соціолінгвістами, філологами щодо цього терміна. Кожна наукова дисципліна приписує культурним пограниччям свої сенси та бачення проблеми.

А. Клосковська зауважує, що пограниччя - це простір держав, що мають суміжні території, при цьому кордон розділяє різні етнічні та національні групи, але цей кордон не має ознак залізної завіси. Проте все-таки належить враховувати ті обмеження, що виникають з факту існування демаркаційної лінії як превентивного, репресивного чинника [26, 113].

Перейдемо тепер до культурного аспекту багатоетнічних спільнот. Культурне пограниччя, складовою якого є мовне пограниччя, явище, споріднене з низкою понять мультикультуралізм, інтеркультуралізм, культурна гетерогенічність, полілог культур тощо. Якщо при розгляді проблем багатокультурних регіонів на перший план виходить питання кордону та етнічних відмінностей, то дослідник неодмінно зіткнеться з колективними стереотипами. Проте застосування перелічених понять значно полегшить намагання зрозуміти істоту пограниччя.

Проблема досліджень погранич полягає в тому, що розглядувана інтердисциплінарна категорія є змінною у часі та просторі, а також обумовлена низкою антропологічних і соціологічних чинників. Пограниччя - це стан колективної свідомості, що базується на історичній пам’яті, архетипах та міфів, що формувалися багатьма поколінням в умовах культурної інтерференції та мовної пенетрації. Крім того, в силу історико-географічних обставин пограничні спільноти часто знаходяться в нестабільному просторі, в умовах постійної загрози, як на побутовому, так і соціокультурному рівні. Тому надзвичайно важливим є контекст досліджуваного явища.

Це твердження ілюструє історія багатьох регіонів Європи, у тому числі Буковини. Зважена національна політика Франца Йосифа і династії Габсбургів, зокрема певна автономність провінцій, значно послаблювала конфронтаційність між бінарною опозицією центр-периферія, що сприяло збереженню соціокультурного образу земель у межах імперії.

Мультикультуралізм і етнічна толерантність ставали необхідністю, що забезпечувала функціонування суспільної системи, держави та регіону. На пограничній Буковині між "Своїми" не було "Чужих", толерантне ставлення до "Інших" базувалося на усвідомленні необхідності існування на спільній території, багатокультурність стає свідомим вибором [26, 117].

Поняття кордон складається з трьох взаємозалежних і взаємообумовлених аспектів: географічного (територіального), мовного та культурного. Причому історичні процеси безпосередньо чи опосередковано впливали на мовну ситуацію пограниччя, де співіснують і знаходяться у постійному контакті представники різних національностей, релігій та мовних груп. Культурний і мовний характер кордону дозволяє розрізняти зовнішні та внутрішні кордони. Перші розуміємо як сферу впливів різних етнічних мов чи їх комунікативних варіантів, які найчастіше (проте не завжди, як, наприклад, факт наявності "замкнених" національних культур у багатоетнічних суспільствах) збігаються з державними/політичними кордонами. У свою чергу, внутрішні кордони. це сфера мовних явищ, у якій мовна інтерференція призводить до взаємовпливу та взаємозасвоєння певних категорій.

Виходячи з цих визначень, спробуємо проаналізувати сучасні мовні й культурні пограниччя, що виступають у Польщі та Україні. На сьогодні мовні пограниччя часто не збігаються з історичними чи адміністративними кордонами. На розглядуваних територіях можна виділити два типи погранич: слов’янсько-неслов’янське та слов’янсько-слов’янське. У Польщі перший і другий типи складаються з погранич: польсько-російського, польсько-литовського, польсько-білоруського, польсько-українського, польсько-словацького, польсько-чеського, польсько-лужицького (у минулому) та польсько-німецького.

Українські пограниччя: українсько-словацьке, українсько-польське, українсько-білоруське, українсько-російське, українсько-молдавське, українсько-румунське та українсько-угорське. Проте в Україні існувало значно більше погранич, перелік яких можна було б продовжувати. У цьому нарисі спробуємо представити два типи погранич, а саме слов’янсько-слов’янське на прикладі українсько-польського та польсько-українського, а також слов’янсько-неслов’янське - українсько-румунське. Ці пограниччя характеризуються спільними процесами, що мають місце під час мовних контактів та інтерференції. Дослідження названих погранич ускладнюється наявністю як літературних мов, так і діалектів, обидві ці системи взаємодіють між собою під час міжлюдської комунікації. Особливо помітне це явище у лексиці пограничних регіонів. Е. Смулкова вважає, що контактні пограничні мови по відношенню до себе можуть виконувати функцію фільтра, або посередника, який сприяє прониканню елементів з інших мов сусідніх теренів [26, 127].

Польсько-українське/українсько-польське пограниччя є дуже складним для лінгвістів явищем, що можна пояснити спорідненістю та наявністю спільних елементів у цих мовах/діалектах. У лексиці українські говірки містять багато полонізмів, а польські - мають запозичення з української.

Наведемо декілька прикладів полонізмів, що виступають на бузькому пограниччі: garnu’ok (польськ. garnuszek. невелика циліндрична каструля), groxotka (польськ. grzechotka - іграшка для немовляти), ks’on’ka (польськ. książka - книжка), p’erwjastka (польськ. pierwiastka - корова, що вперше має отелитись), wrytono (польськ. wrzeciono - веретено). У цій лексемі відбувається змішування фонетичних рис польської та української мов).

Польські дослідники особливу увагу приділяють дослідженням щодо польсько-українських запозичень, між іншим, на Підляшшю, Замощизні тощо. Е. Вольнич-Павловська виділяє наступні контакти на польсько-українському пограниччі:

1. літературна польська мова - літературна українська мова;

2. літературна польська мова - українські діалекти;

3. польські діалекти - українська літературна мова;

4. польські діалекти - українські діалекти;

5. говірки польські - говірки українські;

6. польська та українська мови й діалекти цих мов - інші мови, що функціонують на колишніх польських Кресах, наприклад, російська, німецька, їдиш, певною мірою румунська, угорська, вірменська, а також турецька мова та її діалекти [26, 133].

На українсько-румунському пограниччі, на історично-географічній території Буковини виникає така ж само проблема - наявність значної кількості лексичних запозичень у румунській та українській мовах. Крім цього, на зазначених теренах можна відзначити контакти з іншими мовами, мовами деяких національних меншин, що проживають на Буковині: українсько - німецьке мовне пограниччя, українсько-польське чи, скажімо, українсько-словацьке й українсько-румунське.

Вважаємо за потрібне дещо затриматись на розгляді українсько-румунсько-словацьких мовних контактах. Йдеться тут про групу буковинських горян (польськ. górali), які у 1803 році оселилися на цих теренах. Етнічні польські горяни, що проживали на землі Чадецькій, яка сьогодні належить Словацькій Республіці, у сфері безпосередніх мовних/діалектних контактів, у силу суспільно-економічних процесів змушені були залишити свої домівки і пройшовши складний міграційний шлях, оселилися на Буковині. Цікаво, що зараз сліди буковинських горян можна знайти не тільки на Буковині, але також у Боснії, в Словаччині, на Західних Територіях у Польщі, а також у Північній Америці. Протягом своєї довгої мандрівки, що мала багато напрямків, вони намагалися зберегти мовну та культурну відмінність.

Буковинські горяни становлять меншість, тому іншомовне оточення посилює асиміляційні процеси. Наприклад, незначна кількість буковинських горян у Боснії має у мові чимало сербських запозичень, у Америці вони майже зовсім асимільовані. У місцях компактного проживання, у Пояні Мікулі, Новому Солонці і Плеші, а також у Старій Гуті, Нижніх Петрівцях і Тереблечу, їхня мова зберігається у первинному стані. Після другої світової війни демографічні та суспільні перетворення спричинили зміни в суспільному та географічному аспекті, а також в ієрархії та функціональній дистрибуції мови буковинських поляків, у тому числі її діалектній формі.

Мови, якими володіють горяни, знаходяться у взаємній функціональній залежності. У всіх згаданих селах у побутовій сфері, на приватному та неофіційному рівні, горяни вживають переважно польську говірку. У Плеші всі сусіди (ціле село) в розмові користуються польською говіркою. У Новому Солонці поляки живуть по сусідству з українцями, що проживають в українській частині села, тому тут часто з’являються польсько-українські мовні контакти. У Пояні Мікулі сусідами є румуни, а перед другою світовою війною були німці. У Старій Красношорі зі своїми сусідами поляки розмовляють польським говором, навіть у випадку, коли це румуни чи українці. У Тереблечі вживання польського говору в місцевому середовищі відбувається по-різному. Це виникає з характеру розташування домівок поляків, які проживають некомпактно. У Нижніх Петрівцях міжетнічна мовна комунікація здійснюється румунською, а часом і українською, що пояснюється чисельною перевагою румунів і українців.

У мішаних селах часто відбуваються зміни мовних кодів на польську, румунську або українську, в залежності від співрозмовника чи теми розмови. У релігійному спілкуванні, тобто в офіційній сфері, переважає польська мова, яка у віруючих має статус "престижної". Римо-католицька церква на Буковині для поляків є церквою "польською", пов’язаною з ідеологічною батьківщиною. Іноді відбувається так, що в розташованих у Румунії місцевостях меса відбувається румунською, а в тих селищах, що знаходяться в Україні, відповідно на українською.

У школах навчання здійснюється переважно державними мовами: румунською в Румунії та українською в Україні. Польська мова учнями вивчається на різних рівнях та у різних обсягах у всіх досліджуваних селах, окрім Тереблечі. Польська мова, згідно з мовними традиціями південно-східних Кресів, була і до сьогодні залишається для буковинських горян символом ідентичності, своєрідним sacrum.

Повертаючись до мовних контактів, слід зазначити, що на сьогодні трудно встановити в якому ступені польські прибульці з північної сторони гір опанували словацьку мову, яким був рівень білінгвізму. Про інтенсивність словацько-польських контактів на терені північної Словаччини свідчать чисельні лексичні запозичення, що виступають у діалекті буковинських горян: klobuk (польськ. Kapelusz - капелюх), cesta (польськ. droga - дорога), taniurek (польськ. talerz - тарілка), opraty (польськ. lejce - віжки, gumbik (польськ. guzik - ґудзик), poriez (польськ. nóż z dwoma uchwytami do strugania drzewa - ніж для обробки деревини). Після поселення у гірських районах Буковини польські горяни увійшли у сферу мовних впливів інших народів, зокрема німецького, румунського, російського, українського. Особливо виразні впливи відбувались у лексиці та фонетиці. Мова горян Буковини містить багато румунізмів, наприклад: primar (польськ. burmistrz - бургомістр), gata (польськ. gotowe - готове), saraku (польськ. biedak - бідолаха) [26, 129].

На розглядуваному пограниччі румунізми виступають також в українських говірках. Деякі дослідники вважають, що румунсько-українські мовні контакти посилились у наслідок інтенсивної й насильницької румунізаці місцевого населення у 1918-1940 i 1941-1944 роках, коли вся Буковина була інтегральною частиною Великої Румунії. Мова титульної нації королівства була обов’язковою для вивчення, незалежно від етнічної приналежності, мала статус державної, тобто обслуговувала всю суспільну систему з центром у Бухаресті. Характерно, що румунізація торкнулася тільки українських шкіл. На німецьких, угорських та інших національних школах, які функціонували на Буковині з часів Австро-Угорщини, цей процес не позначився.

Національна асиміляція корінного населення в румунському середовищі здійснювалась методами економічної, політичної, ідеологічної і культурно-освітньої дискримінації українців та інших національних меншин. Послідовно проводячи політику румунізації національних меншин, правлячі кола Румунії намагалися довести, що належність українських земель північної частини Буковини і південної Бессарабії до Румунії забезпечена. Щодо польських горян, то треба згадати, що їхня лексика збагачувалась румунізмами під час волоської колонізації Карпат за рахунок понять і термінів пастухів. На підставі аналізу запозичень можна говорити про наступні мовні контакти говірок польських горян на Буковині:

1. загальнопольська мова - говірки буковинських горян;

2. говірки буковинських горян - словацька мова;

3. говірки буковинських горян - румунська мова/діалект;

4. говірки буковинських горян - німецька мова;

5. говірки буковинських горян i українська мова/діалект;

6. говірки буковинських горян - російська мова, можливо, суржик;

7. говірки буковинських горян - угорська мова, а також, з певними обмеженнями, турецько-татарські впливи [26, 133].

Наведені приклади погранич доводять складність і неоднозначність досліджуваного явища. На Буковині виступають також пограниччя, де мають місце багатомовні контакти, передусім у місцях компактного проживання кількох етнічних груп: німці, євреї, роми, українці, росіяни, старообрядці тощо. Також виникає проблема вибору методів дослідження та опису явища мовного пограниччя. Певні незручності та неточності під час аналізу виникають через появу нових понять і термінів, а також різних трактувань польськими та українськими мовознавцями.

На нашу думку, дуже цінні результати можна було б отримати завдяки спільним міжнародним науково-дослідницьким експедиціям. Якісно нові результати вдалося б досягти, розвиваючи та застосовуючи синкретичний підхід, поєднавши методологію культурознавства, діалектології, етнології, а особливо соціолінгвістики. Такого типу дослідження вже проводяться польськими вченими, зокрема Казимиром Фелешком, Збіґнєвом Ґренем, Ельжбетою Смулковою, Янушом Реґером, Анною Зелинською тощо.

Поєднання теорії мовних контактів і досліджень етнічних і національних меншин відкриває нові перспективи та дозволяє глибше зрозуміти та витлумачити процеси інтерференції.

3. Спосіб буття людей в спільноті пограниччя

3.1 Соціокультурна форма прояву і здійснення життєдіяльності людей пограниччя

Однією із специфічних соціокультурних рис пограниччя є особливий спосіб відношення до "чужого". Якщо для культурно однорідних територій Чужий є периферійним явищем, не присутнім в повсякденних соціокультурних практиках, то для соціокультурних спільностей і пограниччя Чужий є чинник, що постійно діє, незалежно від того чи конфліктна взаємодія з ним. У прикордонній культурі "чужий" з "зовнішнього іншого" перетворюється на "внутрішнього іншого". Проте, в результаті адаптації він не втрачає своїй чужості, а набуває менш абстрактного характеру. Він наділяється детальнішими та індивідуалізованими рисами, заявляючи про себе як маргінальна особа з певною мірою орієнтації на здійснення спеціальної ідентичності.

Іншою соціокультурною характеристикою пограниччя є більше, в порівнянні з культурно однорідними територіями, число різних субкультурних груп, високий ступінь субкультурності. Такий розклад обумовлений, як соціокультурними відмінностями в порівнянні з центральними регіонами території, так і в результаті різного роду взаємозв'язку і взаємодії соціокультурних практик, а також міграційних потоків.

Субкультурність пограниччя виражається в соціальних і культурних ознаках, які відносяться як до сфери матеріального і духовного виробництва, так і до соціальної організації. Субкультурність пограниччя зв'язана і з соціально-антропологічною специфікою його населення, яке відрізняється підвищеною активністю в спілкуванні, рішучістю, більшою мірою відвертості, орієнтиром на контакт з іншим (інакшим). Останнє забезпечується не ворожістю і протистоянням, а прагненням до діалогу, компромісу і толерантності [17, 171].

Соціокультурна форма прояву життєдіяльності людей в прикордонному суспільстві виявляється, в першу чергу, в характері соціодинаміки. Соціодинаміку пограниччя можна розглядати в двох вимірюваннях. Перше вимірювання припускає зміни ролі і значущості пограниччя в соціокультурних процесах, а друге бере до уваги внутрішні соціокультурні трансформації того або іншого пограниччя. Перше вимірювання забезпечує можливість аналізу зміни ролі і якісних характеристик пограниччя в ході людської історії. У межах цього процесу можна виділити чотири етапи.

Перший етап охоплює первісне суспільство, коли з'являються інтенсивні контакти між етнокультурними спільностями, виділяються простори цих контактів.

Другий етап охоплює епоху становлення перших держав до XIX ст. У цей період разом з появою і розвитком держав традиційного суспільства народжується кордон як особливий інститут. Проте, для традиційних держав характерна рухливість рубежів і часта відсутність їх зв'язку з етнічними і культурними межами. З одного боку, пограниччя мало глобальний характер, оскільки кордонів було багато, і вони постійно змінювалися. З іншого - говорити про пограниччя як про стабільний і розвинений соціокультурний феномен в цю епоху можна лише стосовно окремих випадків.

Третій етап починається разом з формуванням національної держави, яка прагнула об'єднати економічні, політичні і культурні ідентичності в межах своїх кордонів. З виникненням і розвитком національної держави кордони стають все більш окресленими і менш контактними, а прикордонні території - відстаючими в розвитку. Проте, стабільність державних кордонів і чіткіша вираженість соціокультурних меж в епоху модерна зумовили те, що пограниччя знаходить характер особливої соціальної освіти, яка має в своєму розпорядженні свій спосіб буття, свою форму прояву і здійснення.

Четвертий етап починається з 80-х рр. ХХ ст. Кордони в сучасному світі перестали розглядатися як бар'єри, що перетворило пограниччя на контактні зони, в яких активно йде процес взаємодії суспільств і народження соціокультурних інновацій. Пограничність розглядається не як ознака культурної відсталості, а можливість володіти додатковими ресурсами для свого соціокультурного розвитку [14, 346].

3.2 Процеси формування особи в умовах пограниччя

Архетипічний образ кордону складається в результаті взаємодії існуючих архетипів двоїстості і троїстості. Архетип двоїстості має на увазі і щось (дещо), що лежить між протилежними початками. Троїстий архетип визначає самостійність того образу кордону, який виявляється в міфологіях і нормативних системах різних культур. Реальність кордону не є результатом свавілля людської свідомості або продуктом обставин. Кордон як особливий архетип культури виявляє себе через структуризацію соціального і культурного простору, соціокультурних взаємозв'язків і взаємодій.

Пограниччя є не тільки специфічним буттям ойкумени, але і соціально-антропологічним феноменом, оскільки в рамках його специфічних соціокультурних практик формується особливий тип соціального суб'єкта.

Пограниччя - це сталий культурний і соціальний феномен, відповідно, ідентичність людини пограниччя - це не кризовий стан, а комплекс ідентифікацій, відмінний від аналогічних комплексів у індивідів, що належать до якої-небудь однорідної культури [14, 347].

Процесу формування людини пограниччя найбільшою мірою відповідає модель "культурної андрогінізації", яка є ситуацією поєднання в одному суб'єктові соціальної активності елементів різних культур, що дозволяє їх носієві продуктивно взаємодіяти в різнорідному соціокультурному середовищі пограниччя. Якщо маргіналізація має на увазі кризу ідентичності, то андрогінізація означає збагачення наявної ідентичності новими ідентифікаціями і відповідними їй оцінювальними і емоційними складовими.

Ідентичність займає центральне місце в антропологічних характеристиках особи пограниччя, визначає її соціокультурні можливості і соціальну активність.

У формуванні ідентичності пограниччя можна виділити два вектори. Перший направлений у бік соціокультурних спільностей, що граничать. Другий - забезпечує соціальне порівняння з центром, який визначає стратегію і тактику розвитку конкретної державної освіти. У першому випадку ідентичність пограниччя заявляє про себе етнокультурністью, а в другому випадку - регіональністю.

В умовах пограниччя формується особлива регіональна ідентичність, процес формування якої може протікати з урахуванням різних відносин прикордонного регіону з центром. Різноманіття відносин служить підставою для виділення п'яти типів ідентичності прикордонного регіону.

Перший ґрунтується на символах кордону як закритого рубежу. Пограниччя в цьому випадку виступає як "бастіон", "останній рубіж", "щит батьківщини".

Другий варіант ідентичності пограниччя розкривається через символ околиці, через розуміння прикордонного регіону як провінційно-периферійного.

Третій тип ідентичності розкривається через символи "ворота", "міст" і заснований на комунікативних аспектах пограниччя.

Четвертий тип ідентичності пограниччя підкреслює його самостійну суть, що не зводиться до суб'єктів, що граничать, і на похідну від них.

П'ятий варіант регіональної ідентичності пограниччя демонструє кризовий характер. Він формується не за рахунок підкреслення власних позитивних ознак, а лише за рахунок зіставлення "свій-чужий" [17, 173-174].

Висновки

Пограниччя - це особливий соціальний простір, де відбувається перетин культур і яке наповнене особливими сенсами. Значущість пограниччя в сучасному світі визначається соціокультурними трансформаціями, процесами регіоналізації, зміною характеру державних кордонів і змінами світогляду людей, життєдіяльність яких здійснюється в цьому просторі.

Пограниччя є багатобічним і різноманітним соціокультурним феноменом, тому дати його точну і розгорнену дефініцію складно. Визначити пограниччя можна лише загальним чином. Його концептуалізація може бути здійснена тільки з урахуванням різних підстав.

Пограниччя відрізняється від звичайних соціокультурних утворень іншим відношенням до чужого. Чужий набуває конкретного і деталізованого образу. Субкультурність пограниччя знаходить свій вираз у формуванні різних етнографічних, субетнічних і субкультурних груп.

Пограниччя як соціокультурний феномен має власну соціодинаміку, яка реалізується в зовнішньому і внутрішньому вимірюванні. Зміни пограниччя пов'язані із загальною соціокультурною динамікою людства і характером міжкультурних взаємодій усередині регіону пограниччя.

Можливі три моделі формування особи прикордонного суспільства: маргінальна, інтеграційна і андрогінезаційна. Оптимальною моделлю є остання. Вона є соціумом, де в одному суб'єктові поєднуються елементи різних культур, що істотно підсилює його соціальну активність.

Специфіка соціальної ідентичності в регіоні пограниччя виявляється в тому, що вона формується у взаємодії з соціокультурними спільностями, що граничать і в зіставленні з центром. З урахуванням різноманіття відносин прикордонного регіону з центром може бути сформована ідентичність п'яти типів, кожен з яких по різному розкриває соціально-антропологічний потенціал пограниччя.

Пограниччя - це не тільки лінія роз'єднання різних держав, але і полігон пошуку діалогу, компромісу, толерантності; чинник інтеграції різних соціокультурних утворень.

Осмислення етнічної ідентифікації на теоретичному рівні ускладнюється тією обставиною, що у сучасній соціологічній теорії не склалося єдиної концепції етнічної ідентифікації.

Для розуміння етнічної ідентичності як результату процесу ідентифікації важливим є конкретне середовище, яке визначальною мірою впливає на етнічне самовизначення людини та групи.

Дослідження пограниччя у контексті соціального простору є дуже важливим. Воно дає можливість уявити досліджуваний терен як пограниччя культур, етносів, держав, спільнот, традицій, норм та цінностей або як терен, в якому відбувається накладення соціальних структурацій (просторів, вимірів) на географічний (фізичний) простір суспільства. Таким чином, "пограниччя" виступає специфічним соціокультурним та етносоціальним простором, розташованим на межі культур, етносів, певних політичних утворень.

Пограниччя також виступає, як багатоплановий соціологічний термін, що дозволяє включити до його меж соціально-економічні, політичні, а головним чином - культурні площини. Наявна історична зумовленість у формуванні сучасного адміністративного кордону між Україною та її сусідами: лінія кордону неодноразово змінювалася, призводивши до зміни тих зовнішніх факторів, які безпосередньо впливали на міжетнічні стосунки у регіоні та етнічну ідентифікацію його мешканців.

Аналіз українського пограниччя на прикладі українсько-польського, українсько-румунського (Буковини) та українсько-російського погранич дав можливість виявити такі особливості в етнічній ідентифікації їх мешканців:

населення українсько-польського пограниччя вирізняється білінгвізмом, а тому етнічну приналежність спільноти найкращим чином можливо проаналізувати на підставі віросповідання. Релігія, очевидно, є одним із найміцніших чинників етнічної приналежності в цьому регіоні, що становить одну з характерних особливостей процесу етнічної ідентифікації;

підставою етнічної приналежності етнічних спільнот українсько-румунського пограниччя, зокрема, для українців, молдаван та румун, є мова;

мовний чинник виступає домінуючим у процесі етнічної ідентифікації спільнот українсько-російського пограниччя.

Описані та проаналізовані явища на українському пограниччі великою мірою відбивають тенденції, притаманні більшості пограниччям Центрально-Східної Європи, а також свідчать про достатню складність та неоднозначність розвитку етнічних спільнот в умовах погранич.

Список використаної літератури

1. Алексєєв В. Чи треба підпалювати будинок, щоб підсмажити яєчню? // День - 2001. - № 37.

2. Антонюк О. Державна самоідентифікація України в процесі реалізації національних інтересів // Персонал. - № 10/2007.

3. Баган O. Наша різноманітність: загроза чи взаємозбагачення. // Діалог. - 2008. - 21.12.2006.

4. Белецкий М.И., Толпиго А.К. Национально-культурные и идеологические ориентации населения Украины // Полис, 1998. - №4. - С.84.

5. Буйницький Т. O problemach kultury i literatury pogranicza. Kilka impresji badawczych. // Актуальні проблеми іноземної філології: лінгвістика та літературознавство. - Ніжин, 2007. - С.180.

6. Власюк О.С., Власюк О.С., Крисаченко В.С., Степико М.Т. та ін. Український соціум / За ред.В.С. Крисаченка. - К.: Знання України, 2005. - 792 с.

7. Грицак Я. Про можливість побудови політичної нації в окремо взятій (У) країні або Чого нас учить досвід Польщі // "Число". - 1998. - № 13.

8. Dąbrowska-Partyka M. Literatura pogranicza. Pogranicze literatur. - Kraków, 2004. - S.10-11.

9. Дюркгейм Е. Соціологія. Її предмет, метод, призначення. - М., 1995.

10. Єременко Т.І. Польська меншина в Україні в 20 - 30-і рр. XX століття. - К., 1994.

11. Заставецька О.В., Заставецький Б.І., Ткач Д.В. Географія населення України. - Тернопіль, 2007, С.87.

12. Kalaga W., Wstęp // Dylematy wielokulturowości. - Kraków, 2004. - S.5-6.

13. Костишина С., Ботушанського В., Макара Ю. Буковина. Історичний нарис. - Чернівці, 1999.

14. Кочан В.М. Пограничність як цінність і архетип української культури / В.М. Кочан // Ціннісно-смисловий вимір буття українського суспільства і перспективи українського націоналізму. Матеріали ІІІ міжнародної наукової конференції. Івано-Франківськ, 17-18 листопада 2007 р. - Івано-Франківськ, 2007. - С.342-347.

15. Кочан В.М. Проблема границ и пограничья в социокультурных исследованиях конца XIX-ХХ вв. / В.М. Кочан // Вестник СевГТУ. Философия: Сб. науч. тр. - 2008. - Вып.86. - С.70-73.

16. Кочан В.М. Типология пограничья / В.М. Кочан // Культура народов Причерноморья. - 2008. - № 124. - С.165-168.

17. Кочан В.М. Формирование человека пограничья: маргинализация, интеграция, андрогинизация / В.М. Кочан // Ученые записки Таврического национального университета им.В.И. Вернадского. Серия Философия. Социология. - 2007. - Т. 20 (59). - №2. - С.169-175.

18. Лісовий В. Перший в Україні системний виклад теорії нації і націоналізму // Вступне слово до книги: Касьянов Г.В. Теорія нації та націоналізму. - К.: Либідь, 1999. - С.5.

19. Мандрик М. Український націоналістичний рух 1920-30-х рр. на Північній Буковині у світлі румунських архівних документів (http://cdvr.org.ua/uvr. php? nomer=3&roz=8)

20. Масненко В. Історична пам’ять // Український історичний журнал. - 2002. - № 5.

21. Пасічник В. Суть і структура поняття національна ідея. - Вісник Львівського університету. Серія: філософські науки, 2002. - Вип.4. - .352 с.

22. Полянский В.С. Историческая память в этническом самосознании народов // Социс. - 1999. - №3.

23. Purchla J. Dziedzictwo kresów - nasze wspólne dziedzictwo? // Dziedzictwo kresów. nasze wspólne dziedzictwo? - Kraków, 2006. - S.7.

24. Сторонський Г.Й. Злет і падіння: Польський національний район в Україні в 20 - 30-і рр. - Тернопіль, 1992.

25. Сухомлинов О. Буковина як пограниччя культур (в контексті інтеграційних процесів в Європі). - Suceava, 2006.

26. Сухомлинова О.М. Культурні пограниччя: новий погляд на стару проблему - Донецьк: ТОВ „ Юго-Восток Лтд” , 2008. - 212 с

27. Тишков В.А. О природе этнического конфликта // Свободная мысль. - 1993. - №4. - С.14

28. Тишков В. Після багатонаціональності // "Знамя". - 2003. - № 3.

29. Троян С. Міжнаціональні культурні процеси на Буковині і німецтво: розвиток через інтеграцію // O Bukowinie razem czy oddzielnie pod red. K. Feleszki, Warszawa - Piła, 2000. - S.300.

30. Turluc C. Pogranicza a rozmaitość narodów: wyzwanie dla procesu homogenizacji narodowej // Dziedzictwo kresów. nasze wspólne dziedzictwo? - Kraków, 2006. - S.26.

31. Uliasz S. O kategorii pogranicza kultur // O dialogu kultur / Pod red. C. Kłaka. - Rzeszów, 1997 - S.9.

32. Хлесткова Л.В. Полиэтничность культурного пространства города Харькова: в контексте идей Пограничья // Материалы Международной научной конференции "Воображая Пограничье: итоги (2003-2005)". - Минск, 2006. - С.76.

33. Чеховський І. Нація, що народилася під помаранчевими стягами // Свобода слова. - 2001. - № 49.

34. Шестакова К.Ю. Актуальні проблеми польсько-українського прикордоння в дослідженнях польських соціологів (90-ті роки ХХ століття) // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Соціологія. Психологія. Педагогіка. Вип.17-18. - 2003. - С.22-25.

35. Шестакова К.Ю. Етнічні ідентифікаційні процеси у контексті діяльності національно-культурних товариств // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Соціологія. Психологія. Педагогіка. Вип. 20-21. - 2004. - С.9-11.

36. Шестакова К.Ю. Мовно-релігійний чинник етнічної самоідентифікації: на прикладі етнічних спільнот українсько-польського пограниччя // Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. "Соціологічні дослідження сучасного суспільства: методологія, теорія, методи". - 2005. - №652. - С.163-167.