Курсовая работа: Спільне й відмінне в консервативних, ліберальних і соціалістичних моделях суспільного устрою

Міністерство освіти та науки України

Волинський національний університет імені Лесі Українки

Інститут соціальних наук

Курсова робота

на тему:

«Спільне й відмінне в консервативних , ліберальних і соціалістичних моделях суспільного устрою.»

Луцьк-2010 рік.

Зміст

Вступ

Розділ 1.Консервативна критика буржуазного суспільства

Розділ 2. Ліберальна апологія

Розділ 3. Порівняльний аналіз в консервативних ліберальних і соціалістичних моделях суспільного устрою

Розділ 4. Спільне й відмінне в консервативних , ліберальних і соціалістичних моделях суспільного устрою

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність: Дуже важливим у суспільно-політичній думці займає соціологічні ідеї консерватизму, лібералізму а також утопічного соціалізму. Соціальні мислителі першої половини XIX ст. прагнули у тій чи іншій формі осмислити результати революційної ломки старого суспільного ладу й оцінити той суспільний лад який прийшов на зміну феодальному. Проблеми « революційної демократії», « індустріалізму», і «капіталізму» виступають ключовими для всіх без винятку визначних мислителів даного періоду. Дуже великі наслідки для європейської історії також і для європейської суспільно-політичної думки мала подія Великої французької революції. Адже багато просвітителів XVIII ст.. своєю діяльністю стимулювали значний процес революційної ломки старого суспільного ладу. Навряд чи можна заперечити , що проблема «революційної демократії», «індустріалізму», і «капіталізму» виступає ключовою для всіх, без винятку,визначних мислителів даного періоду.

Дещо іншу позицію стосовно того устрою, котрий прийшов на зміну «старому порядку», займає соціальна філософія лібералізму. Патріархом лібералізму прийнято вважати класиком економічної науки А.Сміта, чия діяльність належить ще дореволюційній добі. Програмові засади лібералізму з урахуванням досвіду Великої революції опрацювали І. Бентам (1748-1832), Дж. Мілль (1806-1873), Б. Констан (1767-1830). Звичайно ж що лібералізм так само як і консерватизм, це не строго обґрунтована теоретична система, а скоріше конгломати поглядів, котрі центруються навколо кількох проповідних ідей. Ідеологи лібералізму творили у добу розвитку вільно підприємницького капіталізму. Також не випадково психологія вільного підприємця, нічим не обмеженої ділової ініціативи, набувають на той час масового характеру, стають до певної міри і стилем життя. Представники ліберальної думки надають теоретичної форми поглядам і настроям тих кіл, для яких епоха Реставрації була «їхньою добою».

Певні ідеї соціалізму і комунізму мають давню історію, однак лише у XIX ст.. вони виходять на передній план політичного життя і стають предметом гострих політичних дискусій. Починаючи з перших десятиліть минулого сторіччя впливовими фактором європейського політичного життя стає робітничий рух, ідеологи якого піддають гострій критиці існуючу економічну систему і весь буржуазний лад. Європейський соціалізм початку минулого сторіччя має багато різновидів. Більшість представників утопічного соціалізму прагнуть поставити соціальне знання на службу практичної реорганізації суспільства на справедливих засадах. Вони усвідомлюють, що реформування суспільного устрою тим чи іншим чином пов’язане з перебудовою відносин у матеріально-виробничій сфері.

Соціалістична критика буржуазного суспільства має певні спільні риси з його консервативною критикою, однак вона принципово відрізняється від ідеології консерватизму передусім тим, що спрямована в майбутнє, а не в минуле. Найбільш адекватне теоретичне оформлення вимоги та загальні настрої робітників знаходять у соціалістичній і комуністичних ученнях, де на відміну від лібералізму та консерватизму йдеться не стільки про свободу й права особистості, скільки про нову організацію соціально-економічного життя.

Ефективного вирішення соціального питання, як переконання прихильники соціалізму й комунізму, можна досягти не шляхом розвитку індивідуальної ініціативи, конкуренції та політичного плюралізму, а через посилення суспільного контролю над виробництвом і розподілом матеріальних благ та відповідного перевиховування людей на колективістських засадах. Акцентуючи увагу на значенні праці та матеріально-виробничої сфери в цілому, прихильники соціалістичних ідей вимагають водночас ліквідації інституту приватної власності на засоби виробництва ( вимога «суспільності майна» чи « суспільної власності» - одна з найголовніших у комуністичних вченнях починаючи з античних часів). Для більшості цих ученнях характерна недооцінка значення правових і політичних інститутів представницької демократії, яка поєднується з переоцінкою значення і можливостей соціального експерименту та вольових методів суспільної організації.

Об’єкт дослідження: критику буржуазного суспільства консервативні, ліберальні і соціалістичні суспільні устрої.

Предмет досл.ідження : консервативне і ліберальне а також утопічне соціальне суспільство.

Мета дослідження : знайти спільне й відмінне в консервативних , ліберальних і соціалістичних моделях суспільного устрою.

Завдання :

1. Проаналізувати літературу, щодо консервативних, ліберальних і соціалістичних моделях суспільного устрою.

2. Вивчити особливості соціалізації суспільних устроїв.

3. Визначити методи та форми роботи з консервативним ліберальним і утопічним суспільством.

4. Провести дослідження між спільним і відмінним у консерватизмі. Лібералізмі і утопічному соціалізмі.

Розділ 1. Консервативна критика буржуазного суспільства

Події Великої французької революції мали далекосяжні наслідки як для європейської історії, так і для Європейської суспільно-політичної думки. Просвітителі XVIIIст. своєю діяльністю стимулювали процес революційної ломки старого суспільного ладу. Соціальні мислителі першої половини XIX ст.. прагнуть у тій чи іншій формі осмислити результати революції й оцінити той суспільний лад, котрий прийшов на зміну «старому режимові». Звичайно, все коло зацікавлень істориків, філософів,економістів тої доби не можна прямо звести до події що мали місце у Франції впродовж 1789-1794рр. і пізніше. Однак навряд чи можна заперечити, що проблема «революційної демократії»,»індустріалізму» і «капіталізму» виступає ключовою для всіх, без винятку, визначних мислителів даного періоду. З деяким спрощенням найцікавіші думки з цього приводу можна згрупувати за трьома напрямами.

Перший напрям об’єднує ти, хто позитивно сприйняв ті суспільні «даності», що виникли в наслідок революційних подій, насамперед реалі буржуазного суспільства, котре остаточно вивільнилося з-під тиску «старого режиму». Приймаючи ці реалі як щось нормальне, позитивне, мислителі прагнуть водночас осмислити внутрішні закономірності функціонування цього суспільства, дати поради щодо поліпшення тих чи інших аспектів нового суспільного устрою. Це-позиція ліберальної соціально-політичної думки, зокрема позитивізму, який концептуалізував її висновки. Безперечно, сюди можна віднести й соціологію у її контівсько-позитивістському варіанті.

До другого напряму можна віднести ті концепції, які у тій чи іншій формі висловлюють несприйняття нових порядків і прагнуть критикувати їх з позицій минулого. Найчастіше при цьому йдеться про позитивні сторони зруйнованого революцією «старого режиму», ідеалізацією феодально-дворянської старовини та досить гостре викриття негативних аспектів буржуазного суспільства. Цей напрям суспільно-політичної думки називають консерватизмом. Нарешті третя позиція пов’язана також критичним ставленням до буржуазного ладу, який утвердився внаслідок революційних подій, однак при цьому і «старий порядок» також стає об’єктом засудження. Феодальному минулому і буржуазному сьогоденню тут протиставляються майбутній справедливий лад, який має бути побудований самими людьми. Це-позиція представників утопічного соціалізму.

Звичайно, загадані напрями не вичерпують собою усіх інтелектуальних течій першої половини минулого сторіччя. Однак вони належать до найвпливовіших серед них. Слід мати на увазі, що між цими течіями існують певні спільні «точки дотику», а в окремих визначних мислителів( Гегеля, Токвіля та ін..) простежується поєднання і консервативних, і ліберальних ідей.

Формально представників консервативної ідеології об’єднує негативне ставлення до революції як насильницького, брутального розриву з традиційними засадами народного життя. Найвливовіші з ідеологів консерватизму(Е.Берк (1729-1787), Л.Бональд (1754-1840), Ж. де Местр (1753-1821) та ін.)- це, як правило, вихідці із знатних аристократичних родин, що зазнали утисків і переслідувань у результаті якобінського терору. У своїй творчості вони обстоюють типові для представників «вищих станів» ціночті – принципи монархії, станової ієрархії, католицької віри. Твори консерваторів пройняті прямою чи прихованою полемікою проти ідеології просвітництва як духовного фундаменту революції. Консерватори критикують абстрактно-раціоналістичні засади соціальної філософії Просвітництва, вказують на наявність і значущість ірраціональних аспектів людського життя, пов’язаних з почуттям, вірою і т. п. Уявлення про суспільство та людину «взагалі» вони протиставляють уявлення про конкретні, історично зумовлені форми життя народу. «Я не знаю, що таке людина взагалі- пише Л.Бональд,- натомість я знаю французів, італійців,росіян». Суспільне життя розвивається згідно з органічними законами, у відповідності до «духу народу», тому для нього небезпечні всіякі раціонально заплановані експерименти.(133;1)

Консерватори, зокрема, гостро критикували наслідки революційної законотворчості, як вони були втілені у «Декларації прав людини і громадянина» і наступних кодексах. Новому буржуазному праву, що ґрунтувалося на індивідуалістичних засад , вони протиставляють традицію, котра ґрунтується, на їх поглядах, на почутті колективності і враховує конкретику міжособистісних стосунків. Новітні філософські школи, зазначає Бональд, створили філософію індивідуальної людини, філософію «я». Натомість потрібно створити філософію людини соціальної , філософію «ми».

Не треба, однак, некритично приймати на віру колективістський пафос консерваторів. Оскільки тут йдеться насамперед про станову. Корпоративну солідарність соціальних верхів старого суспільства, котрі не бажають змиритися з утратою свого високого статусу в минулому. Консервативна критика справедливо вказувала на таку рису буржуазних суспільних відносин, як безособовість , абстрактна «масовість». Індивід у такому суспільстві позбавляється надійної підтримки та захисту з боку громади чи корпорації і стає беззахисним перед вмпресональними державними інституціями.

Таким чином, нормальний суспільний стан уявляється консерваторам у вигляді певної ієрархізованої системи груп, всередині яких індивідам належать певні чітко фіксовані позиції. Руйнування стабільної соціальної структури внаслідок тих чи інших переворотів має своїм наслідком хаос і дестабілізацією суспільного життя, оскільки порушується органічність суспільного розвитку. Неважно бачити внутрішньою спорідненість між поглядами представників консерватизму й ідеями органіцистської соціології. У подальшому деякі тези консервативних критиків «нового порядку» були активно сприйняті і розроблені неоконсерватизмом.

У всі часи існували ідеї, які можна назвати консервативними, але тільки починаючи з Просвітництва і реакції на Французьку революцію 1879 року, консерватизм виріс у виразний політичний напрямок. Хоча консерватизм можна прослідкувати в глибину віків до часів англійської Реформації, особливо до робіт англіканського теолога Річарда Гукера, саме полемічні «Роздуми про революцію» Едмунда Берка допомогли консерватизму оформитися як способу мислення.

Едмунд Берк підтримував Американську революцію, але виступав проти Франузької революції, вважаючи її надто насильницькою і хаотичною. Класична консервативна позиція Берка наполягала на тому, що у консерватизму немає ідеології в сенсі утопічної програми, плану перетворення суспільства. Такі погляди Берка були відповіддю на ідеал Просвітництва про суспульство на засадах абстрактної розумної моделі. Він випередив критику модернізму, назву якому дав у кінці 19-го століття нідерландський релігійний консерватор Абрахам Койпер.

Берк говорив, що в деяких людей більше розуму, ніж у інших, тому деякі люди утворять кращий уряд, ніж інші. Правильне формування уряду залежить не від абстракцій, таких як раціональний розум, а від історично зумовленого розвитку держави, поступу на основі досвіду й збереження інших важливих суспільних інститутів, таких як родина й церква. Він доказував, що традиція базується на мудрості багатьох поколінь і пройшла випробування часом, тоді як раціональний розум може бути маскою, за якою приховуються уподобання однієї людини, а в найкращому разі представляє тільки невипробувану мудрість одного покоління.

Однак Берк писав, що держава, нездатна до змін, не здатна й до збереження. Берк наполягав на тому, що подальші зміни будуть радше органічними, ніж революційними. Спроба змінити складну мережу людських взаємовідносин, які складають канву людського суспільства, заради доктрини чи теорії ризикує наткнутися на залізний закон «мимовільних наслідків».

На західний консерватизм вплинули також роботи представника контрпросвітництва Жозефа де Местра, який відстоював відновлення спадкової монархії, вважаючи її втановленою Богом інституцією, та за авторитет Папи Римського. Він також захищав принцип ієрархічної влади, що його намагалася знищити революція. В 1819 році Местр опублікував свій головний твір «Du Pape» (Про Папу). Книга розділена на чотири частини. В першій він відстоює думку, що в справах церкви найвищим авторитетом є папа й що головною характеристикою найвищого авторитету є те, що його рішення не повинні переглядатися. Тож папа безгрішний в своїх повчаннях, бо саме через повчання реалізується його найвищий авторитет. В інших частинах книги Местр розглядає стосунки папи та світської влади, проблеми цивілізації та добробуту народів та схизматичні церкви. Він говорить, що народи потребують захисту від кривди з боку вищого за інші авторитету, й таким авторитетом повинен бути папа, історичний рятівник і творець європейської цивілізації.

Консерватори виступають за право власності. У економічних питаннях вони зазвичай ліберали, погляди яких виходять із класичного лібералізму Адама Сміта. Дехто із консерваторів прагне до модифікованого вільного ринку, наприклад до американської системи, ордолібералізму або національної системи Фрідріха Ліста. Ці погляди відрізняються від строгого laissez-faire тим, що у них державі відводиться роль підтримувати конкуренцію, водночас захищаючи національні інтереси, національне суспільство та ідентичність.

Більшість консерваторів сильно підтримують суверенітет своїх держав, патріотично ідентифікуючись із своїми народами. Націоналістичні сепаратистські рухи можуть бути водночас радикальними та консервативними.

Розділ 2. Ліберальна критика

Дещо іншу позицію стосовно того устрою, котрий прийшов на зміну «старому порядку», займає соціальна філософія лібералізму. Патріархом лібералізму прийнято вважати класиком економічної науки А.Сміта, чия діяльність належить ще дореволюційній добі. Програмові засади лібералізму з урахуванням досвіду Великої революції опрацювали І. Бентам (1748-1832), Дж. Мілль (1806-1873), Б. Констан (1767-1830). На терені професійної соціології минулого сторіччя ідеї лібералізму обґрунтував Г. Спенсер. Звичайно, лібералізм, так само як і консерватизм, це не строго обґрунтовані теоретичні системи. А скоріше коглометри поглядів, котрі центруються навколо кількох провідних ідей. Таким проповідними ідеями виступають насамперед індивідуалізм і утилітаризм. Ідеологи лібералізму творили в добу розквіту вільно підприємницького капіталізму. Не випадково психологія вільного підприємництва, нічим не обмежаної ділової ініціативи, прагнення до збагачення «діловим шляхом» набувають на той час масового характеру, стають до певної міри стилем життя. Лозунг «роби, що хочеш» стає на цей час своєрідним буржуазним символом віри. Представники ліберальної думки надають теоретичної форми поглядам і настроям тих кіл, для яких епоха Реставрації була «їхньою добою».

Обстоюючи цінності буржуазного активізму та раціоналізму, ліберали захищають від консервативної критики ідеологію Просвітництва. Дж. С. Мілль, наприклад, прямо називав себе продовжувачем справи просвітителів XVIII ст. Це не означає водночас, ліберальні мислителі, безумовно, приймали все, без винятку, зі спадщини Просвітництва і революції. Адже вони були свідками реального втілення революційного «слова і діла» у життєву практику і не могли не бачити кричущих розбіжностей між ідеями і дійсністю. Дж. С. Мілль і Б. Констант, зокрема, помічають внутрішню суперечність між ідеєю егалітаризму, рівності та принципами свободи особистості. Б констант пише про «диктатуру мас» , коли більшість пригнічує меншість; надуживання владою в рамках буржуазно-демократичних інститутів турбує і Мілля. І. Бентам убачає небезпеку того, що за голосними гаслами «всенародних інтересів», природних прав можуть бути занедбаними інтереси звичайних «маленьких» людей. На його думку, соціальний мислитель має виходити з тієї простої й очевидної аксіоми, що усі люди прагнуть передусім до задоволення своїх власних потреб інтересів, і в цьому немає нічого аморального. Адже людське прагнення до щастя, як зауважив свого часу Гельвецій таке ж природне, як і прагнення уникати страждань. Тож будь-яку суспільну інституцію, доводить Бентам слід оцінювати насамперед з погляду на те, чи сприяє вона збільшенню щастя людей, чи служить вона ім. на користь. Все те, що не відповідає такого роду номіналістичнім критеріям, мусить бути визнане за соціально недоцільне, шкідливе. «Суспільство,- пише він,- нагадує тіло, яке складається з органів - індивідів. Чим же може бути в такому випадку суспільний інтерес, як не сумою інтересів індивіда, що складають суспільство».(135;1)

Звичайно, формула Бентама аж надто механістична. Однак слід оцінити висновки, що випливають з неї. А ці висновки мають виразне ліберально-демократичне забарвлення. Те нове, що вніс Бентам і інші ліберали до відомої гоббсівської тези, про егоїзм як рушійну силу історії, полягало у припущені, що егоїстичні людські нахили можна нейтралізувати не шляхом вивершення над ними надбудови у вигляді авторитарно-тоталітарного Левіафану державної влади, а через відповідну «каналізацію» егоїстичних інтересів у супільно корисному напрямку. Адже що Мандевіль у своїй «Байці про бджіл» дотепно зауважив, що людські гріхи можуть мати і корисні для суспільства наслідки.

Найвагоміші докази з цього приводу представники ліберальної думки винаходили у сфері господарського життя. Адже, як переконливо показав А Сміт. Розвинений економічний розподіл праці й обмін виступають ідеальними засобом об’єднання суперечливих інтересів і прагнень людей в одне функціонуюче цілею Саме тут, дбаючи насамперед про власну користь, люди встановлюють міцні соціальні зв’язки , котрі функціонують як само організована система. З теорії економічного лібералізму Сміта випливає важливий висновок соціологічного характеру-висновок про те, що попри вісі можливості політичного втручання у регулювання економічних процесів політика завжди залишається чимось зовнішнім стосовно економіки, котра здатна функціонувати «в автономному режимі», що не виключає водночас можливості корекції дії ринкових механізмів.

Ідеологія лібералізму мала важливе значення для формування соціологічної думки в цілому і розвитку соціологічної теорії зокрема. Вона закладала підґрунтя теорії соціальної дії, ставила питання про зв'язок між соціальними диспозиціями особистості й інституційними рамками соціальної діяльності, а також про зв’язок між окремими соціальними «субсидами». Не випадково пізніше «ринкова модель» була покладена в основу новітніх теорій суспільства – функціоналістської, теорії соціального обміну й ін. У праці А. Сміта «Теорія моральних почуттів» знаходимо вдале порівняння, що дає змогу зрозуміти роль так званого суб’єктивного(мотиваційного) аспекту соціальної дії. Критикуючи прихильників адміністративного втручання в економічну сферу, автор зауважує. Що останні «уявляють собі, ніби можуть розставлять по місцях людей у великому суспільстві так, як рука шахіста розставляє фігури на шахівниці. Однак вони не розуміють, що фігури на шахівниці не мають інших напрямів руху, окрім тих що їм задані - на той час як на великій шахівниці людського суспільства кожна фігура має свої власні правила руху, які досить відмінні від тих, що хотів би їй нав’язати той чи інший законодавець».

Ідеалом лібералізму є товариство зі свободою дій для кожного, вільним обміном політично значущою інформацією, обмеженням влади держави і церкви, верховенством права, приватною власністю і свободою приватного підприємництва. Лібералізм відкинув багато положень, що були основою попередніх теорій держави, такі як божественне право монархів на владу і роль релігії як єдиного джерела пізнання. Фундаментальні принципи лібералізму включають індивідуальні права (на життя, особисту свободу і власність); рівні права і загальна рівність перед законом; вільну ринкову економіку; уряд, що обирається на чесних виборах; прозорість державної влади. Функція державної влади при цьому зводиться до мінімуму, необхідного для забезпечення цих принципів. Сучасний лібералізм також віддає перевагу відкритому суспільства, заснованому на плюралізмі та демократичному управлінні державою, за умови захисту права меншості та окремих громадян

Деякі сучасні течії лібералізму більш терпимі до державного регулювання вільних ринків заради забезпечення рівності можливостей досягнення успіху, загальної освіти та зменшення різниці в доходах населення. Прихильники таких поглядів вважають, що політична система повинна містити елементи соціальної держави, включаючи державну допомогу з безробіття, притулки для бездомних і безкоштовну охорону здоров'я.

Відповідно до поглядів лібералів, державна влада існує для блага людей їй підвладних, і політичне керівництво країною повинно здійснюватися на основі згоди більшості керованих. На сьогоднішній день політичною системою, яка найбільш співзвучна переконанням лібералів, є ліберальна демократія.

Соціальний лібералізм виник наприкінці XIX століття в багатьох розвинених країнах під впливом утилітаризму. Деякі ліберали сприйняли, частково або повністю, марксизм та соціалістичну теорію експлуатації, і дійшли висновку, що держава повинна використовувати свою владу для відновлення соціальної справедливості. Такі мислителі, як Джон Дьюї або Мортімер Адлер пояснювали, що всі індивідууми, будучи основою суспільства, для реалізації своїх здібностей повинні мати доступ до базових потреб, таких як освіта, економічні можливості, захист від згубних масштабних подій поза межами їх контролю. Такі позитивні права, які надаються суспільством, якісно відрізняються від класичних негативних прав, забезпечення яких вимагає від інших невтручання. Прихильники соціального лібералізму стверджують, що без гарантії позитивних прав неможлива справедлива реалізація негативних прав, оскільки на практиці малозабезпечене населення жертвує своїми правами заради виживання, а суди частіше схиляються на користь багатих. Соціальний лібералізм підтримує введення деяких обмежень на економічну конкуренцію. Він також очікує від уряду надання соціального захисту населенню (за рахунок податків), щоб створити умови для розвитку усім талановитим людям, для запобігання соціальних бунтів і просто «для загального блага».

Між економічним і соціальним лібералізмом існує фундаментальне протиріччя. Економічні ліберали вважають, що позитивні права неминуче порушують негативні і тому неприпустимі. Вони бачать функцію держави обмеженою, головним чином, питаннями забезпечення законності, безпеки та оборони. З їхньої точки зору, ці функції і так вимагають наявності сильної централізованої державної влади. Навпаки, соціальні ліберали вважають, що головне завдання держави полягає в соціальному захисті та забезпеченні соціальної стабільності: надання харчування і житла нужденним, охороні здоров'я, шкільній освіті, пенсійному забезпеченні, догляд за дітьми, інвалідами та людьми похилого віку, допомоги жертвам стихійних лих, захисту меншин, запобігання злочинності, підтримки науки та мистецтва. Такий підхід робить неможливим введення масштабних обмежень на уряд. Незважаючи на єдність кінцевої мети — особистої свободи — економічний і соціальний лібералізм кардинально розходяться в засобах для її досягнення. Праві і консервативні рухи часто схиляються на користь економічного лібералізму, виступаючи проти культурного лібералізму. Ліві рухи, як правило, роблять акцент на культурному і соціальному лібералізмі.

Деякі дослідники вказують, що протиставлення «позитивних» і «негативних» прав на ділі є уявним, оскільки для забезпечення «негативних» прав також потрібні суспільні витрати (наприклад, утримання судів для охорони власності).

Прагнення до особистої свободи було властиве представникам усіх народів у всі часи. Яскравими прикладами є міста-поліси від Давньої Греції до європейських з принципом — «повітря міста робить вільним», політична система яких включала багато елементів правової держави та демократії у поєднанні зі свободою приватного підприємництва.

Лібералізм уходить корінням в гуманізм який в період Ренсансу кинув виклик владі католицької церкви (наслідком чого стали революції: Нідерландська буржуазна революція), англійська славну революцію (1688 р.), під час якої Віги затвердили своє право вибирати короля, та ін. Останнє стало предтечею поглядів, що верховна влада має належати народу. Повноцінні ліберальні рухи виникли в епоху Просвітництва у Франції, Англії та колоніальній Америці. Їх супротивниками були абсолютна монархія, меркантилізм,ортодоксальні релігії і клерикалізм. Ці ліберальні рухи також першими сформулювали концепцію прав людини на основі конституціалізму та самоврядування за допомогою вільно обраних представників.

Ідею, що вільні люди можуть стати основою стабільного суспільства, висунув Джон Локк. Його «Два трактати про правління» (1690 р.) сформулювали два фундаментальних ліберальних принципи: економічної свободи як права на особисте володіння та користування власністю і інтелектуальної свободи, що включає свободу совісті. Основою його теорії є уявлення про природні права: на життя, на особисту свободу і на приватну власність, яка стала предтечею сучасних прав людини. Вступаючи в суспільство, громадяни укладають суспільний договір, згідно з яким вони відмовляються від своїх владних повноважень на користь уряду, аби він захищав їх природні права. У своїх поглядах Локк відстоював інтереси англійської буржуазії, зокрема, він не поширював свободу совісті на католиків, а права людини на селян і слуг. Локк також не схвалював демократію. Тим не менш, ряд положень його вчення лягли в основу ідеології американської та французької революцій.

У континентальній Європі розвитком доктрини про загальну рівність громадян перед законом, якому повинні підкорятися навіть монархи, займався Шарль Луї Монтеск’є. Основними інструментами обмеження державної влади Монтеск'є вважав поділ влвди і федералізм. Його послідовники, економісти Жан-Батіст Сей і Дестют Траси, були пристрасними популяризаторами «гармонії ринку» і принципу невтручання держави в економіку. З мислителів епохи Просвітництва найбільший вплив на ліберальну думку зробили дві фігури: Вольтер, який виступав за конституційну монархію, і Жан Жак Руссо, який розвинув вчення про природну свободу. Обидва філософа в різній формі відстоювали ідею, що природну свободу особистості можна обмежувати, але не можна знищувати її суть. Вольтер підкреслював важливість релігійної терпимості і неприпустимість тортур і приниження людської гідності.

У трактаті «Про суспільний договір» (1762 р.) Руссо надав цій концепції нового розуміння. Він звернув увагу, що багато людей є частиною суспільства, не маючи власності, тобто, суспільний договір просто закріплює права власності за її фактичними власниками. Щоб такий договір був легітимним, в обмін на свою незалежність людина повинна отримати блага, які йому може забезпечити тільки суспільство. Одним з таких благ Руссо вважав освіту, яка дозволяє людям найкращим чином реалізувати свої здібності, і при цьому робить з людей законослухняних громадян. Іншим благом є колективна республіканська свобода, яку людина набуває за допомогою ототожнення себе з нацією і національними інтересами. Завдяки такому ототожненню, освічена людина сама обмежує свою свободу, оскільки це стає в її інтересах. Воля нації як єдиного цілого може бути реалізована тільки за умови самовизначення народів. Таким чином, суспільний договір веде до національної згоди, національної волі та національній єдності. Ці ідеї стали ключовим елементом декларації Національних зборів під час Великої Французької революції і поглядів таких ліберальних американських мислителів, як Бенджамін Франклін і Томас Джефферсон.

Поряд з французькими просвітителями, важливий внесок у лібералізм внесли Девід Юм, Імануїл Кант і Адам Сміт. Девід Юм стверджував, що фундаментальні (природні) закони людської поведінки диктують моральні норми, які неможливо ні обмежити, ні придушити. Під впливом цих поглядів Кант дав етичне обгрунтування прав людини без посилань на релігію (як це мало місце до нього). Відповідно до його навчання, ці права грунтуються на природничо-наукових законах і об'єктивній істині.

Адам Сміт розвинув теорію, що моральна життя й економічна діяльність можливі без директив з боку держави і що найбільш сильні ті нації, в яких громадяни вільні виявляти свою власну ініціативу. Він закликав покінчити феодальнім і меркантильним регулюванням, з патентами і монополіями, що виникли завдяки протекції держави. У «Теорії моральних почуттів» (1759 р.) він розвинув теорію мотивації, яка призводить особисту матеріальну зацікавленість у згоду з нерегульованим суспільним порядком. У «Дослідженні про природу і причини багатства народів» (1776 р.) він стверджував, що за певних умов вільний ринок здатний до природного саморегулювання і здатний досягти більшої продуктивності, ніж ринок з безліччю обмежень. На уряд він покладав завдання, які неможливо розв'язати з жадобою прибутку, наприклад, запобігання шахрайству або протизаконному застосуванню сили. Його теорія оподаткування полягала в тому, що податки не повинні завдавати шкоди економіці і що процентна ставка податку має бути сталою.

Ідея, що звичайні люди повинні займатися своїми справами без диктату з боку монархів, аристократії чи церкви, залишалася переважно теорією до американської та французької революцій. Все більш пізні революціонери-ліберали в тій чи іншій мірі відповідають цим двома прикладами.

У колоніальній Америці Томас Пейн, Томас Джефферсон і Джон Адамс переконали своїх співвітчизників повстати в ім'я життя, особистої свободи і прагнення до щастя — майже цитата Локка, але з однією важливою відмінністю: Джефферсон замінив слово «власність» у Локка «прагненням до щастя». Тим самим головною метою революції стала республіка, заснована на особистій свободі та правління за згодою керованих. Джеймс Медісон вважав, що для забезпечення ефективного самоврядування та захисту економічних прав меншин необхідна система противаг і стримувань. Вона знайшла відображення в Конституції США (1787 р.): баланс між центральною і регіональною владою; поділ влади на виконавчу, законодавчу та судову гілки; двопалатний парламент. Над армією було запроваджено цивільний контроль і було вжито заходів щодо повернення офіцерів до цивільного життя після проходження служби. Тим самим концентрація влади в руках однієї людини стала практично неможливою.

Велика французька революція позбавила влади монарха, аристократію і католицьку церкву. Поворотним моментом стало прийняття декларації представниками Національних зборів про те, що вона має право говорити від імені всього французького народу. В області лібералізму французькі революціонери пішли далі американців, запровадивши загальне виборче право (для чоловіків), національне громадянство і ухваливши «Декларацію прав людини і громадянина» (1789 р.), аналогічну американському «Білль про права».

Перші кілька років у керівництві країни домінували ліберальні ідеї, проте уряд був нестабільним і не міг ефективно захищатися від численних ворогів революції. Якобінці на чолі з Робесп'єром зосередили у своїх руках майже всю повноту влади, призупинили дію належних правових процедур і розгорнули масштабний терор, жертвами якого стали багато лібералів, в тому числі і сам Робесп'єр. Наполеон I Бонапарт здійснив глибоку законодавчу реформу, яка увібрала багато ідей революції, однак згодом скасував республіку і оголосив себе імператором. Побічним ефектом наполеонівських військових кампаній стало поширення лібералізму по всій Європі, а після окупації Іспанії — і по всій Латинській Америці.

Революції суттєво зміцнили позиції лібералів в усьому світі, які від пропозицій перейшли до безкомпромісних вимог. Головним чином, вони прагнули створення парламентських республік там, де існували абсолютні монархії. Рушійною силою цього політичного лібералізму часто були економічні мотиви: бажання покласти край феодальним привілеям, гільдіям і королівським монополіям, обмежень на власність і на свободу укладання контрактів.

Між 1774 і 1848 рр.. минуло кілька революційних хвиль, причому кожна наступна хвиля робила все більший наголос на правах громадян і самоврядуванні. Замість простого визнання прав особистості, вся державна влада виявлялася похідною природного права: або в силу людської природи, або в результаті суспільного договору («згоди керованих»). На зміну родинній власності та феодальній традиції, згідно з якою зобов'язання сторін визначаються особистою відданістю, прийшли уявлення про добровільну згоду, комерційному контракті та індивідуальну приватну власність. Подання про суверенітет народу і про те, що люди здатні самостійно ухвалювати всі необхідні закони і впроваджувати їх у виконання, стало основою національної самосвідомості та вийшло за рамки навчань просвітителів. Аналогічне прагнення до незалежності від зовнішнього панування на окупованих територіях або в колоніях стало основою національно-визвольної боротьби. В одних випадках (Німеччина, Італія) це супроводжувалось об'єднанням дрібних держав у великі, в інших (Латинська Америка) — розпадом колоніальних систем та децентралізацією. Система освіти стала одним з найважливіших суспільних інститутів. З часом до переліку ліберальних цінностей додалась демократія

Спочатку ідеї лібералізму та демократії не тільки істотно відрізнялися, а й перебували в протиріччі одна з одною. Для лібералів основою суспільства була людина, яка володіє власністю, прагне її захищати, і яка не стоїть перед вибором між виживанням і збереженням своїх громадянських прав. Малось на увазі, що тільки власники формують громадянське суспільство, беруть участь у суспільному договорі і дають уряду згоду на правління. Навпаки, демократія означає процес формування влади на основі більшості всього народу, в тому числі і незаможних. З точки зору лібералів, диктатура незаможних представляла загрозу для приватної власності і гарантії свободи людини. З точки зору демократів, позбавлення незаможних виборчого права і можливості представляти свої інтереси в законотворчому процесі було формою поневолення.

Багато видатних лібералів (Дж. Локк, Т. Джефферсон та ін) були противниками демократії, що зокрема знайшло відображення в першій редакції Конституції США, де виборче право ув'язувалося з майновим цензом. Багато популярних у народі лідерів, таких як Авраам Лінкольн, вдавалися до анти-ліберальним заходів (вводили цензуру, податки і т. д.) Побоювання з боку лібералів, пов'язані з демократією, особливо посилилися після Великої Французької революції. Зокрема, тому французькі ліберали в цілому підтримували Наполеона Бонапарта, який хоча і був противником підзвітності влади (і тим більше народовладдя), проте сприяв реалізації та популяризації ряду найважливіших ліберальних ідей.

Поворотним моментом стала робота Алексіса де Токвіля «Демократія в Америці» (1835 р.), в якій він показав можливість суспільства, де особиста свобода і приватна власність співіснують з демократією. На думку Токвіля, ключем до успіху такої моделі, яка отримала назву «ліберальна демократія», є рівність можливостей, а найбільш серйозну загрозу представляє уповільнене втручання держави в економіку і нехтування нею цивільних свобод.

Після революції 1848 р. і державного перевороту Наполеона III (у 1851 р.) ліберали все більше стали визнавати необхідність демократії для здійснення лібералізму в повній мірі. Разом з тим, частина прихильників демократії продовжувала заперечувати можливість справедливого суспільства, побудованого на приватній власності і вільному ринку, що призвело до виникнення руху за [[соціальна демократія|соціальну демократію.

Індустріальна революція значно підвищила добробут розвинених країн, однак посилила соціальні проблеми. Прогрес у медицині привів до збільшення тривалості життя і населення, результатом чого став надлишок робочої сили і зменшення зарплат. Після того, як в XIX столітті робітники в багатьох країнах отримали виборче право, вони їм почали користуватися в своїх інтересах. Стрімке зростання освіченості населення призвів до сплеску активності суспільства. Соціальні ліберали вимагали законодавчих заходів проти експлуатації дітей, за безпечні умови праці і мінімальну заробітну плату.

Класичні ліберали розглядають такі закони як несправедливий податок на життя, свободу і власність, що стримує економічний розвиток. Вони вважають, що соціальні проблеми суспільство може вирішити саме по собі, без державного регулювання. З іншого боку, соціальні ліберали віддають перевагу достатньо великому уряду, щоб він міг забезпечити рівність можливостей, захистити громадян від наслідків економічних криз і стихійних лих.

Вільгельм фон Гумбольдт у праці «Ідеї до досвіду визначення меж діяльності держави» обгрунтовував цінність свободи важливістю особистого саморозвитку з метою досягнення досконалості. Джон Стюарт Міль розвинув ідеї цієї ліберальної етики у своїй праці «Про свободу» (1859 р.). Він дотримувався утилітаризму, роблячи наголос на прагматичний підхід, практичному прагненні до загального блага і підвищенню якості життя. Хоча Мілль залишався в рамках класичного лібералізму, права людини в його філософії відступили на другий план.

До кінця XIX століття більшість лібералів прийшли до висновку, що свобода вимагає створення умов для реалізації своїх здібностей, включаючи освіту і захист від надмірної експлуатації. Ці висновки виклав Леонард Трелоні Хобхаус в праці «Лібералізм», в якій він сформулював колективне право на рівність в угодах («справедлива угода») і визнав обгрунтованість розумного втручання держави в економіку. Паралельно частина класичних лібералів, зокрема,

Розділ 3. Порівняльний аналіз в консервативних ліберальних і соціалістичних моделях суспільного устрою

Консерватизм як світоглядна система, тип свідомості й по-літико-ідеологічних настанов не завжди асоціюється з конкретними політичними партіями. Як вважали батьки—засновники консерватизму, політичні принципи, теоретичні схеми тощо слід пристосовувати до усталених національних традицій, звичок, існуючих суспільно-політичних інститутів. Якщо лібералізм і соціалізм виникли як течії відповідно буржуазного та робітничого класів, консерватизм є багатошаровим явищем, що віддзеркалювало захисну реакцію різних соціальних верств населення, які не бажали надто різких змін свого соціального статусу, відчували страх перед невідомим і неви-значеним майбутнім. Крім того, консерватизм полягає ще й у врахуванні глибинних психологічних чинників, цінностей і норм, що існують у масовій свідомості.

Проте істинний консерватизм, що захищає існуючий статус-кво, обов"язково враховує реалії та пристосовується до них. Особливість цього періоду полягала в кризі лівих (комуністичних і соціал-демократичних) і кейнсіанських моделей суспільного розвитку. І цей вакуум заповнили праві й консервативні політичні доктрини.

Загалом же частина неоконсерваторів є за своїм походженням лібералами або навіть соціал-демократами. Ідейно-полі-тичні орієнтації нових правих сформувалися на перетині правого консерватизму, традиціоналістського консерватизму та неоконсерватизму. Розбіжності ж полягають не стільки у площині основних принципів, скільки в концентрації уваги на певних їх аспектах.

Історично консерватизм завжди був вторинним стосовно лібералізму, реформізму, лівого радикалізму, виступаючи за поступові зміни, збереження всього позитивного і позбавлення негативного. Отже, з ідеологічного погляду консерватизм завжди характеризувався еклектизмом і прагматизмом. Отже, слід констатувати, що в оцінці науково-технічного прогресу та сцієнтизму консерватизм і лібералізм (лівий лібералізм), а також ліві помінялися місцями. Але в соціокультурному та релігійному аспектах сучасний консерватизм лишився в межах традиційної парадигми консерватизму.

Традиціоналістський консерватизм представлений патерна-лістським крилом в англійському торизмі та французькому голлізмі, німецькими правими консерваторами й частиною соціал-консерваторів Німеччини. Для прихильників цієї течії характерні більші порівняно з новими правими акценти на традиціях і релігії. Але якщо в Європі вони роблять ставку на християнство, то нові праві у США — на модерністські "електронні" церкви. Європейські нові праві взагалі відмовляються від іудейських і християнських традицій і виступають за відродження язичництва. А неокон-серватори є прихильниками ліберальних церков.

Як революційний виклик індивідуалізмові, приватній власності, жорстокій державі та лицемірній релігії виникла концепція утопічного соціалізму, основоположниками якої були Томас Мор (1478-1535) і Томмазо Кампанелла (1568-1639).

Ця доктрина пропагувала колективізм, істинну віру та справедливу державу. Вона передбачала виборність і колективне керівництво суспільством, обов"язкове виконання громадянами соціальних норм співіснування. Це, на думку утопістів, мало забезпечити рівність, справедливість і загальне щастя людей.

Отже, політичну діяльність громадян вони розглядали через парадигму комунітарних принципів організації суспільства. Попри певні проблеми, пов"язані з домінантою колективного, концепція утопічного соціалізму несла в собі паростки парламентського демократизму.

З розвитком індустрії, під якою він розумів не тільки матеріальне виробництво, а й усі види творчої діяльності, має зростати значення організаційно-управлінського чинника в суспільному житті. З погляду управління суспільством, на думку К. Сен-Сімона, духовна влада має бути в руках учених, світська — у руках власників, політична — всього народу, який обирає вождів людства. Крім того, він запропонував чимало цікавих ідей, що були реалізовані згодом у політичній практиці. Зокрема, поширення в Європі моделі парламентського устрою Англії, створення Європейського об"єднання і т. ін.

Франсуа Марі Шарль Фур"е (1772-1837) був переконаний у тому, що суспільство складатиметься з мережі фаланг чисельністю до 2 тисяч осіб кожна, яка охопить увесь світ. Буде досягнута співдружність праці та капіталу за збереження певної приватної власності. Ідеал цього мис лите ля-мрійника — загальна рівність, всебічний розвиток особи, подолання суперечностей між містом і селом, розумовою і фізичною працею. Саме Фур"е винайшов відому формулу вимірювання прогресивності будь-якого суспільного ладу його ставленням до жінки.

Роберт Оуен (1771-1858), англійський мислитель, підприємець і суспільний діяч, вважав, що необхідно сприяти, аби природні закони безперешкодно реалізовувались у суспільному житті, для чого потрібно усунути нераціональні чинники.

Полемізуючи з економістами, які стверджували дієвість приватного інтересу як рушія суспільного прогресу, Р. Оуен пропонував розглядати не прибуток, а прирівняну цінність і працю як купон праці (нагадує трудодень у колгоспах СРСР, чи не так?). Купони, на його думку, мають замінити гроші. У суспільстві, яке перетворилося б на об"єднання кооперативів, мали б діяти банки, котрі членам цих кооперативів виділяли б купони для купівлі необхідних товарів. Отже, нове суспільство, на думку Р. Оуена, мало будуватися вже не на індивідуалістичних, а на соціалістичних принципах. (До речі, 1827р. вперше поняття "соціаліст" було застосовано саме до послідовників Р. Оуена.)

Соціалістичне суспільство, як вважав Р. Оуен, має бути досконало та геометрично організованим. Мають існувати виховний план, колективні служби, раціональний поділ праці. Крім того, він виступив проти приватної власності, релігії та форми шлюбу, що існувала тоді, запропонувавши створити нову систему "єдності суспільної власності і кооперації". Йшлося про "поселення спільноти", які утворять федерації в національних масштабах і об"єднаються на загальних засадах у світовому масштабі.

Вивчаючи це питання, слід зазначити, що поява лібералізму як політичної течії органічно пов’язана з розвитком капіталістичних відносин у Європі XVII—XVIII ст. Термін «лібералізм» почали активно вживати у першій половині XIX ст., тоді ж виникли перші політичні партії лібералів. Але ідеологія лібералізму сягає своїм корінням у XVII—XVIII ст. У її творення значний внесок зробили такі видатні мислителі, як Д.Локк, Ш.Монтеск’є, І.Кант та ін.

Починаючи з XVIII ст. лібералізм остаточно посів місце провідної форми буржуазного способу мислення. Ліберали обгрунтували буржуазні права й свободи, передовсім свободу особи, промислової конкуренції, недоторканості приватної власності. Лібералізм — це індивідуалістська система поглядів, перевага в ній надається потребам і правам окремої людини. Але індивідуалізм цей не набуває абсолютного характеру. Маючи свободу волі, людина, як вважали ліберали, спрямовуватиме свої дії та здібності як на добрі справи, так і на погані. А тому постає необхідність створення правового державного порядку, призначенням якого має бути гармонізація відносин громадян. Соціально-політичні відносини складаються із волевиявлення окремих осіб і можуть бути виправдані лише тоді, коли вони захищають суб’єктивні права особистості.

Соціальному лібералізму або неолібералізму, що прийшов на зміну класичному варіанту, були вже притаманні ідеї посилення ролі державних органів у суспільному житті, створення «держави загального добробуту». Така держава мусила була запобігати соціальним конфліктам, допомагати найбільш знедоленим верствам суспільства, активно втручатись в економічне життя через податки, бюджет, планування.

У сфері економічної політики прихильники неолібералізму обстоювали необхідність збереження змішаної економіки, рівноправності різних форм власності, життєздатність яких мав визначити ринок. Розвиток ринку та його механізмів передбачалося здійснювати під контролем держави, на яку покладалася відповідальність за підвищення ефективності економіки, а також основна відповідальність за вирішення завдань соціальної політики, здійснення демократичних перетворень у суспільстві.

Основною ідеєю «соціального лібералізму» в політичній сфері була ідея «плюралістичної демократії», спрямованої на врахування інтересів усіх верств суспільства, їхню участь у політичному житті, здійснення таких принципів, як поділ влад, прийняття рішень у всіх представницьких органах на основі демократичних норм, в обстановці відкритості.

Консерватизм та неоконсерватизм як доктрини захисту традицій та одвічних цінностей. При розгляді цього питання слід звернути увагу на те, що консерватизм як ідеологія виник як реакція на Велику французьку революцію, котра вважалася його представниками причиною суспільного хаосу й руйнування.

Ще за часів «класичного консерватизму» його прихильники виступали проти ідей технократії, неподільного панування ринку — під цими гаслами буржуазія почала боротьбу з феодалізмом. Вони відкидали можливість встановлення рівності людей, домагалися формування суспільства на основі ієрархії, збереження станових привілеїв, спадкової влади. Консерватори закликали до відновлення монархії та відродження традиційних цінностей феодально-аристократичного устрою: «гармонії» й порядку середньовіччя, селянських громад, сім’ї, школи, церкви, тобто всього того, що, на їхній погляд, об’єднувало суспільство, забезпечувало його єдність та наступність розвитку.

Актуальним залишається питання і про ставлення до минулого. Відомо, що відмова від цінностей, створених попередніми поколіннями, забування традицій народу дуже дорого обійшлося нашому суспільству.

Ми не можемо (та й не повинні, бо просто не маємо права) замовчувати те, що соціалізм як уособлення певної системи соціально-політичних цінностей, як відображення процесу гуманізації суспільства, підпорядкування цільової спрямованості його розвитку, функціональних структур, зокрема й виробництва, інтересам розвитку особи аж ніяк не є вигадкою марксистів. Такі ідеї зародилися ще в дохристиянські часи й нині, поряд з ідеями лібералізму та консерватизму, посідають провідне місце в системі світоглядних цінностей людства. Соціалізм, лібералізм і консерватизм – три основні способи світобачення, що впродовж багатьох століть розвиваються на Заході та не лише взаємовиключають, а й доповнюють один одного. Російський більшовизм, як і комунізм загалом, посоромили себе, спробувавши монополізувати ідею соціалізму, привласнити її. Історія поглузувала з цього експерименту, відкинула його. Однак це зовсім не означає й не може означати заперечення ідей і принципів соціалізму, які протягом багатьох століть формувалися людством.

У всіх колишніх радянських підручниках із суспільствознавства стверджувалося, що соціалістична ідея ґрунтується на ідеях соціалістів-утопістів початку ХІХ сторіччя, зокрема Анрі де Сен-Сімона, Шарля Фур'є, а також Роберта Оуена, праці котрих розглядалися як одне з теоретичних джерел марксизму. Однак заслуговує на увагу й інша думка. Приміром, Карл Каутський підходив до проблеми щодо ідейних витоків соціалізму ґрунтовніше. Досліджуючи це питання, він науково довів, що соціалісти-утопісти будували свої ідеї не на порожньому місці, а на базі всього багатства гуманістичних устремлінь попередніх поколінь. Із цим не можна не погодитися. Чимало дослідників ідейних джерел соціалізму вважають, що за своєю суттю ідея соціалізму виросла й сформувалася безпосередньо із самої природи людини, притаманних їй устремлінь до справедливості (звісно, й соціальної), до вільного самовияву.

Існують й інші аспекти цієї проблеми. Є багато логічних ліній, що дають змогу відстежити взаємний зв'язок і спадкоємність ідей соціалізму та раннього християнства. Принаймні, потрібно бачити принципову різницю між ідеями християнського соціалізму й ідеями феодального соціалізму

Надзвичайно важливий елемент християнства з погляду предмета нашого аналізу – утвердження гідності особи, рівності людей. Вважається, що однією з найбільших чеснот християнської релігії є проголошення людини найвищою самостверджувальною цінністю. Віра в Бога за канонами християнства – не що інше, як віра в божественне значення людської сутності. Всі речі, що нас оточують, увесь навколишній природний світ існують лише заради Людини. Людина з її потребами, на чому особливо слід наголосити, постає тут як кінцева мета творення світу.

Найзначущими в контексті цієї проблематики є моральні цінності, сповідувані християнством. Вони органічно пов'язуються з духовною свободою особи, а остання – ставиться в залежність від добра, яке робить людина. Зростання свободи особи забезпечується її моральним удосконаленням, добрими справами, любов'ю до ближнього й дальнього. Тому закони моральності сприймаються людиною як закони Бога. Однак мораль не ототожнюється з релігією. Мораль, наголошував Імануїл Кант, неодмінно веде до релігії. Однак сама мораль має підпорядковане значення щодо релігії.

Взаємозв'язок християнства та ідей соціалізму можна відстежити й по інших логічних лініях. Повторюю, ця винятково цікава тема органічно вписується в теорію цивілізаційного розвитку, глобальних трансформацій. Аж ніяк не випадковим у цьому зв'язку є те, що видатний французький учений Тейяр де Шарден (між іншим, член ордену єзуїтів) піднявся саме до таких висот в обґрунтуванні логіки світових процесів. Через соціалізацію людини, зазначав він, проходить вісь космічної еволюції [3, с. 317]. Йдеться про соціалізацію суспільства як процес наповнення всіх його функціональних структур соціальним змістом. Такий процес, що обов'язково треба підкреслити, здійснюється еволюційно й не має формаційних меж у своєму розвитку.

Сталося так, що в процесі свого еволюційного розвитку теоретична модель ліберального капіталізму, або капіталізму соціально спрямованої ринкової економіки, та соціал-демократична модель демократичного соціалізму настільки зблизилися, що їх практично неможливо розмежувати. Це стосується не лише теорії двох течій суспільної думки, а й реальної практики Заходу, практики сучасного суспільного розвитку. Як наслідок цих процесів у межах двох ідеологій, котрі природно зберігають свою автономність, сформувалися дві досить близькі за своїм змістом течії: лібералізована соціал-демократія (лібералізований соціалізм) і соціалізований лібералізм.

Яка з цих двох течій зробила більший внесок в еволюційну соціалізацію капіталізму? Так ставити питання некоректно. Різниця між ними є відносною. Розставляються лише різні акценти. Часто використовується різний понятійний апарат. Але суть не змінюється. А відтак за сучасних умов розмежування соціал-демократичної та ліберальної ідей можливе лише тоді, коли виходити, з одного боку, з їхніх гносеологічних засад, а з другого – з урахування розбіжностей їхніх ультраправих і ультралівих течій.

Виразніші відмінності зберігає консерватизм, який обстоює ідеї класичного капіталізму. Але й тут під впливом об'єктивних процесів суспільного розвитку відбувається істотна трансформація поглядів у напрямку його зближення з поглядами ліберальної та соціал-демократичної ідеологій.

Це надзвичайно важлива констатація. Осмислюючи фундаментальні основи сучасного суспільного розвитку, вона, зокрема, під час пошуку шляхів заповнення ідеологічного вакууму, що утворився після краху тоталітарного соціалізму, має неодмінно враховуватися. Багатство й різнобарвність сучасного світогляду нині вже не можуть бути адекватно виражені через класичні принципи лібералізму, соціал-демократії, християнської демократії, консерватизму тощо. Чим відрізняються моделі соціально-економічного повоєнного розвитку Швеції від, скажімо, Бельгії чи Канади, де в різні періоди при владі були партії різних спрямувань? Ми не знайдемо принципових відмінностей (якщо не брати до уваги конкретно-історичних обставин) і між політикою урядів Віллі Брандта та Гельмута Колля, а потім Герхарда Шредера в тому, хто з них зробив більше для соціалізації економічних відносин Німеччини. Тож твердити, що багатоаспектний і різнобарвний процес соціалізації завдячує лише реалізації ідеології соціал-демократизму, було б грубою не лише методологічною, а й політичною помилкою.

Осмислюючи шляхи посткомуністичного розвитку, принципи, що мають лягти в основу розбудови нової України, мусимо застерегти себе від такої помилки. Соціалізація як основа цивілізаційного прогресу не може розглядатись як монополія лише одного класу чи партії. У наповненні соціальним змістом функціональних структур, що діють у суспільстві, об'єктивно зацікавлені всі соціальні верстви населення, зокрема й власники капіталу. Тому саме така ідея (про що переконливо свідчить досвід західних країн), уособлюючи загальнолюдські цінності, здатна консолідувати суспільство.

Розгляньмо цю проблему конкретніше. Спочатку – про класичний лібералізм, який має глибокі історичні корені та спільну з ідеями соціалізму теоретико-гносеологічну основу: ідеї гуманізму та Просвітництва ХVІІ–ХVІІІ сторіч. Його принципами є визнання пріоритетності загальнолюдських цінностей, економічних і політичних свобод, права на вільне володіння та користування приватною власністю, верховенства законів, поділу влади, розвитку ринкової економіки та демократії, свободи слова, друку, мислення тощо. Такі само принципи (звісно, з певними відтінками в їхньому тлумаченні) обстоює і сучасна соціал-демократія.

У повоєнні роки їхнє зближення відбулося в таких ключових питаннях, як визначення економічних функцій держави, зокрема механізмів здійснення соціальної політики, засобів гуманізації відносин приватної власності, наповнення її соціальним змістом, розширення кількості власників і їхнього захисту від бюрократичного втручання держави, зміцнення позицій середнього класу, заміни державного патерналізму принципами соціально орієнтованого ринкового господарства та соціального інвестування, демократизації системи управління виробництва тощо.

На відміну від консерватизму свою здатність будувати відносини із соціал-демократичною ідеологією на основі не конфронтації, а широкої дискусії, включаючи й сприйняття її окремих принципів, лібералізм виявив уже наприкінці ХІХ сторіччя. Йдеться про сприйняття ідеологами лібералізму деяких постулатів гуманізму з теоретичної спадщини Маркса. Треба зрозуміти: розвиток лібералізму, а надто його демократичного крила, перебував під неабияким впливом Марксових ідей, зокрема й ідей соціалізації суспільних процесів. Власне, реформи Отто Бісмарка, запровадження елементів соціалізації системи капіталістичних відносин, що відбулися після Паризької комуни, стали відображенням цього процесу.

Ідеться, отже, про принципової ваги констатацію того, що на основі власної соціалізації лібералізм став поряд із західною соціал-демократією безпосереднім носієм соціалістичної ідеї, одним із суб'єктів її розвитку. Це ще одне вагоме підтвердження базової ідеї запропонованої читачеві публікації: соціалізм – плюралістичне вчення.

Джон Кейнс ніколи не був соціалістом, прихильником соціалістичної ідеї. Він був стовідсотковим прихильником ідей лібералізму, вірив у капіталістичні принципи й усією своєю науковою діяльністю сприяв втіленню їх у практику суспільного життя. За радянських часів його називали апологетом монополістичної буржуазії, і це, якщо не зважати на відповідну семантику, було правдою. Однак саме Кейнс зробив найбільше для того, аби спрямувати капіталізм на шлях соціалізації. У такий спосіб капіталізм не лише зберіг себе, а й набув нових життєствердних ознак. Всі повоєнні здобутки західного суспільства (до середини 1970-х років) пов'язані з практичною реалізацією теоретичних настанов Кейнса, його рецептів. Це визнається всім світом.

У цій сукупності гідне місце мають посісти й ідеї соціалізму (в їхньому сучасному гуманістичному тлумаченні). Нам зробити це непросто. І найпершою тут є проблема остаточного подолання більшовизації не лише практики, а насамперед теорії соціалізму. Для нас це вкрай важливо. Науковцям потрібно ще дуже багато зробити в цьому сенсі. Водночас не можна не враховувати того, що соціалізм як теоретична ідея завжди мав надзвичайно глибокі корені в Україні. Вони сягають ще ХVІІ сторіччя. Ґрунтовно й усебічно їхні витоки досліджено Михайлом Драгомановим у роботі «Шевченко, українофіли і соціалізм», уперше надрукованій 1879 року у збірнику «Громада». У ній ідеться про «соціалізм козаків ХVІІ сторіччя», «які мали в собі більше прогресивного, ніж московські», про стихійний соціалізм Тараса Шевченка. Особливо наголошує Драгоманов на надзвичайно значущій рисі Шевченкового соціалізму, яка полягає ось у чому: на відміну від Росії, куди соціалістична думка була завезена із Заходу, Шевченкові доводилося бути соціалістом мимоволі. Привертають увагу міркування видатного українського вченого й щодо поєднання соціалізму з національним визволенням народу. «В нас справа соціалізму, – підкреслював Драгоманов, – мусить іти поруч зі справою вирятування своєї породи, з новим народженням – національним». Ці слова одного з найвидатніших мислителів свого часу, гордості нашої національної культури, мають неабияке значення. Вони потребують глибокого наукового осмислення, засвідчують традиційну прихильність українського народу до ідей соціальної справедливості та гуманізму. Цього не можна замовчувати та не брати до уваги. Це потрібно розуміти й враховувати, визначаючи свою стратегію.

Розділ 4. Спільне й відмінне в консервативних , ліберальних і соціалістичних моделях суспільного устрою

Термін “ідеологія” вперше з’явився на зламі XVIII-XIX століть у працях французького економіста і філософа Дестют де Трасі для позначення “вчення, науки про ідею”, котрі є основою формування громадської думки, політичних поглядів, поведінки людей, а отже і політики. У сучасному розумінні, ідеологія -- це система поглядів стосовно основних принципів організації суспільства, його цінностей та місця в ній людини. Ідеологія складається з трьох елементів: -образу дійсності (того, що відбувається в конкретному суспільстві та поза ним); -аксіологічної системи (ієрархії цінностей); -практичних вказівок (методології діяльності для зміни або збереження існуючого стану справ у суспільстві). Політичними ідеологіями називають “політичні концепції”, що стали ідеологіями, тобто відіграють інтегрувальну роль стосовно політичних рухів і зміщують наголоси від концептів до цінностей. Кожна з політичних ідеологій має одну (іноді кілька) центральну цінність - Бога, людину, націю, клас, людство, порядок, безпеку, свободу тощо“ . Найвпливовішими політичними ідеологіями є лібералізм, консерватизм, соціал-демократія (або соціалізм), комунізм, націоналізм, фашизм. Кожна з цих ідеологій має широке теоретичне підґрунтя і в процесі історичного розвитку виникали нові синтетичні їх різновиди, що поєднували особливості, як близьких, дотичних так і, на перший погляд, несумісних політико-ідеологічних платформ.

Комунізм. Витоки цієї політичної ідеології беруть свій початок з комуналістських утопій Томаса Мора і Томмазо Кампанелли, знаходять свій розвиток у соціалістів-утопістів початку XIX століття — А. Сен-Сімона, Шарля Фур'є і Р. Оуена. Оформленням в чітку політико-ідеологічну концепцію комунізм завдячує К. Марксу та Ф.Енгельсу, а пізніше продовжувачу і втілювачу його ідей -- В.І. Леніну. В основу системи цінностей комунізму покладено пролетаріат - - найбідніший клас найманих робітників, “найреволюційніший клас суспільства”. Основоположники комуністичної теорії наголошують на тому, що економічні відносини як базисні в суспільстві визначають усі інші. Оскільки капіталізм ґрунтується на економічній несправедливості та експлуатації пролетаріату, котрий, за К. Марксом, єдиний створює присвоювану власниками засобів виробництва додаткову вартість, то він як суспільно-політична формація призводить до загострення внутрішніх протиріч і класової боротьби та має бути зруйнований шляхом пролетарських революцій. Комунізм як політична ідеологія та система організації суспільства має дві стадії розвитку -- першу (або нижчу) соціалізм, який готує матеріальні та соціальні передумови для виникнення вищої (або завершальної) стадії -- власне комунізму. Характерними ознаками цієї політико-ідеологічної системи є: -виключне панування суспільної (на першій стадії -- державної і колгоспно-кооперативної) власності на засоби виробництва; -централізоване планування й адміністративно-командне управління в економіці, спрямовані на максимізацію виробництва та кількісні показники при соціалізмі з метою створення бази матеріального достатку для запровадження комунізму; -регламентація з боку держави розподілу продуктів і послуг у суспільстві, відповідно до потреб його членів; -декларована рівність умов, що має забезпечити громадянам всебічний соціальний розвиток і необхідне отримання матеріальних і культурних благ; -прагнення нівелювати будь-які відмінності між соціальними класами, групами, а також націями. Крім того, комунізм дав поштовх для виникнення і трансформації різноманітних неокомуністичних та ультралівих течій, таких як маоїзм, троцькізм, сталінізм, ходжизм та інші.

Соціал-демократія, або демократичний соціалізм. Уперше термін “демократичний соціалізм” застосував відомий англійський письменник і ватної власності. Лібералізм — це індивідуалістська система поглядів, перевага в ній надається потребам і правам окремої людини. Але індивідуалізм цей не набуває абсолютного характеру. Маючи свободу волі, людина, як вважали ліберали, спрямовуватиме свої дії та здібності як на добрі справи, так і на погані. А тому постає необхідність створення правового державного порядку, призначенням якого має бути гармонізація відносин громадян. Соціально-політичні відносини складаються із волевиявлення окремих осіб і можуть бути виправдані лише тоді, коли вони захищають суб’єктивні права особистості.

Але надраматург Бернард Шоу. Сама політико-ідеологічна концепція виділилася у робітничому русі як його реформістська течія до кінця Другого Інтернаціоналу (1889-1914 рр.), і вже у 20-х роках соціал-демократія оформилася в самостійний політичний напрямок, засудивши революційний екстремізм більшовицьких сил після Жовтневого перевороту та політичні репресії “диктатури пролетаріату”. Ідеологія демократичного соціалізму постійно змінювалась і розвивалась, еволюціонізуючи від спроб повалення капіталізму до його поступового реформування, гармонізації соціальних відносин та орієнтації цієї економічної системи в бік суспільних потреб. Власне, для демократичного соціалізму завжди було актуальним питання: як поєднати соціальну справедливість зі свободою ліберальних демократій, оскільки значна бюрократизація економіки, як відомо, веде до збільшення соціального контролю та зменшення свободи у суспільстві. Усвідомлюючи це, соціал-демократи намагаються знайти рівновагу між вільним ринком та спробами його регулювання, між ефективним виробництвом та справедливим розподілом, між розвитком підприємництва, економічними стимулами до праці та достатнім рівнем оподаткування для забезпечення соціальних програм і зрештою переваг соціалізму, що проголошуються. Соціал-демократія ґрунтується на трьох основних принципах: свободі, соціальній справедливості та солідарності. Поняття свободи, запозичене з класичного лібералізму, означає передовсім права людини та свободу її поглядів і дій за умови, якщо це не заподіює шкоди іншим.

Соціологічна і правова концепція. Категорія «політична система суспільства» запроваджена відносно недавно, коли поряд з державними інституціями почали діяти політичні партії, громадські об’єднання, рухи. У визначенні політичних систем розрізняють соціологічну і правову концепцію Соціологічна концепція визначає політичну систему як динамічний механізм, що перетворює імпульси від оточення і від самих політичних структур на політичні рішення, які формують політичну поведінку та громадянську позицію індивідуума. Соціологічна концепція визначає два базових набори функцій політичної системи – функції «вводу» і функції «виводу». Якщо перші здійснюються переважно неурядовими підсистемами, то другі – прерогатива владних структур. За проголошеною метою розрізняють праворадикальні, консервативні, ліберальні, реформістські, соціал-демократичні, соціалістичні та комуністичні партії; за місцем у політичній системі − правлячі, опозиційні; за структурою і методами дій − парламентські, автократичні, воєнізовані. Партії характеризуються також як масові (фіксоване членство, чітка організаційна структура), кадрові (партії нотаблів).

Сутність політичних течій, критерії їх типології та функції у сучасному світовому політичному процесі. Соціальна база основних політичних течій. Лібералізм. Історичні витоки лібералізму, характерні риси його політики. Неолібералізм і його роль у сучасному суспільстві. Консерватизм. Генезис і основні риси консерватизму як політичної течії. Неоконсерватизм і його місце у сучасному політичному житті.

Соціалізм. Еволюція соціалістичної ідеї та соціалістичного руху. Теорія «наукового соціалізму» й суспільна практика. Сучасні концепції соціалізму й суспільно-політична практика. Сучасний соціал-демократизм, його роль у політичному житті.

Вивчаючи це питання, слід зазначити, що поява лібералізму як політичної течії органічно пов’язана з розвитком капіталістичних відносин у Європі XVII—XVIII ст. Термін «лібералізм» почали активно вживати у першій половині XIX ст., тоді ж виникли перші політичні партії лібералів. Але ідеологія лібералізму сягає своїм корінням у XVII—XVIII ст. У її творення значний внесок зробили такі видатні мислителі, як Д.Локк, Ш.Монтеск’є, І.Кант та ін.

Починаючи з XVIII ст. лібералізм остаточно посів місце провідної форми буржуазного способу мислення. Ліберали обгрунтували буржуазні права й свободи, передовсім свободу особи, промислової конкуренції, недоторканості при початку XX ст. стало зрозуміло, що суспільство необмеженої свободи конкуренції і ринку стало заважати як встановленню гармонійних відносин між людьми, так і розквіту економіки. Зі зміцненням позицій капіталізму гасло «рівних можливостей для всіх і кожного» перетворилося на право необмеженої експлуатації людей найманої праці. Соціальне й майнове розшарування суспільства, загострення суперечностей у період світової економічної кризи 30-х років поставили під сумнів основні ідеї «класичного лібералізму», вимагали їх радикального перегляду.

Соціальному лібералізму або неолібералізму, що прийшов на зміну класичному варіанту, були вже притаманні ідеї посилення ролі державних органів у суспільному житті, створення «держави загального добробуту». Така держава мусила була запобігати соціальним конфліктам, допомагати найбільш знедоленим верствам суспільства, активно втручатись в економічне життя через податки, бюджет, планування.

У сфері економічної політики прихильники неолібералізму обстоювали необхідність збереження змішаної економіки, рівноправності різних форм власності, життєздатність яких мав визначити ринок. Розвиток ринку та його механізмів передбачалося здійснювати під контролем держави, на яку покладалася відповідальність за підвищення ефективності економіки, а також основна відповідальність за вирішення завдань соціальної політики, здійснення демократичних перетворень у суспільстві.

Основною ідеєю «соціального лібералізму» в політичній сфері була ідея «плюралістичної демократії», спрямованої на врахування інтересів усіх верств суспільства, їхню участь у політичному житті, здійснення таких принципів, як поділ влад, прийняття рішень у всіх представницьких органах на основі демократичних норм, в обстановці відкритості.

Консерватизм та неоконсерватизм як доктрини захисту традицій та одвічних цінностей. При розгляді цього питання слід звернути увагу на те, що консерватизм як ідеологія виник як реакція на Велику французьку революцію, котра вважалася його представниками причиною суспільного хаосу й руйнування.

Марксистська соціально-політична думка. При розгляді цього питання слід зазначити, що вчення К.Маркса (1818—1883) і Ф.Енгельса (1820—1895) виникло наприкінці 40-х років ХІХ ст. в Європі. Це був період революцій, національних війн, бурхливого промислового розвитку та загострення класової боротьби.

Основна ідея соціально-політичних поглядів Маркса та Енгельса полягала в тому, що в результаті внутрішнього розвитку капіталізму будуть зруйновані вузькі рамки класових і національних відносин, створені умови для розкріпачення людини. Свобода та всебічний розвиток людини, з погляду засновників марксизму, можливі тільки в асоціації та через асоціацію. Але просування до звільнення людини здійснюється через класову боротьбу і революцію, знищення одного класу іншим, через встановлення влади робітничого класу, котра остаточно усуне поділ на соціальні класи і приведе до однорідного, соціально справедливого суспільства.

Висновок

У своїй курсовій роботі я прийшла до висновку що консерватизм це визначення ідейно-політичних та ідеологічних культурних течій, що спираються на ідею традиції та спадкоємності в соціальному та культурному житті. Для консерватизму більш характерне прихильність до існуючих та усталених соціальних систем і норм, пригнічене сприйняття ідей рівності людей, неприйняття революцій та радикальних реформ, обстоювання еволюційного органічного, максимально повільного розвитку. Ідеологічно консерватизм протистоїть як лібералізму, так і соціалізму.

А лібералізм- це філософська, політична та економічна теорія, ну а також ідеологія, яка виходить з положення про те, що індивідуальні свободи людини є правовим базисом суспільства та економічного ладу.Лібералізм проголошує, що ініціативна (активна), вільна, тобто неконтрольована діяльність осіб, головним чином економічна й політична, є справжнім джерелом поступу в суспільному житті. Спрямований на утвердження парламентського ладу, вільного підприємництва, демократичних свобод; обстоює абсолютну цінність людської особистості («особа важливіша за державу») та рівність всіх людей щодо прав особистості. Метою лібералізму є максимальне послаблення («пом'якшення») різних форм державного і суспільного примусу щодо особи (контролю особи тощо), обстоює шлях мирного, реформаторського здійснення соціальних перетворень. Соціально-економічні ідеї, «вчення» та ідеології, чиїм основним гаслом є соціальна справедливість, також і політичні рухи, різноманітні утворення та партії, що в Новітній час відносять до «лівого» політичного спектру;

Політичні ідеології, що визнають себе «соціалістичними» мають дуже широкий спектр — від німецького націонал-соціалізму до радянського комунізму та сталінізму, від анархізму та марксизму до маоїзму. Ним також позначають різні політичні режими, як бідні африканські соціалістичні держави, арабські та азійські військові диктатури. В заможних країнах Західної Європи, Австралії та Нової Зеландії що мають розвинену політичну демократію та «соціально-орієнтовану» ринкову економіку — «соціалістичними» вважаються різноманітні соціально-демократичні партії та їх спілки, як наприклад «Соціалістичний інтернаціонал».

Важливо зазначити, що консервативні, ліберальні та соціалістичні напрями в соціальній думці кінця XVIII - початку XIX ст. ще не можна віднести до соціологи в повному значенні цього слова, насамперед внаслідок їх відверто "неакадемічного характеру І чітко вираженої політичної тенденційності Однак їх представники порушують чимало проблем, які пізніше потрапляють у коло інтересів соціології. Це, насамперед, питання про соціальну природу і функції демократичних інститутів, специфіку ринкових відносин, форми реорганізації суспільних відносин, питання наукової організації та управління соціальною сферою.

Список використаних джерел

1. Захарченко М.В., Погорілий О.І., Історія соціології (від античності до початку XX ст.). к.: Либідь,1993 С.131-142.

2. Анатология мировой политической мысли: Учеб. Пособие. В 5 т. 1 . Зарубежная политическая мысль: истоки и эволюция.- М.: Мысль,1997.-с 712-720. 734-744.

3. История политических и правовых учений: Хрестоматия/ Под ред. Канд. Филос. Наук В.П. Малохова.-М.: Академический проект,2000.-С.141-147.

4. Утопический социализм:Хрестоматия/Общ.ред.А.И.Володина. М.:Политиздат.1982-С.214-241,246-302,307-342

5. Реале Дж.Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней. Том 4. От романтизма до наших дней.-СПб.:Петрополис,1997. С.117-119,199-200.

6. Слющинський Б.В. Істория суспільно-політичної думки: курс лекції. Навч.посібник. К.: Видавництво Європейського університету. 2005. С.248-250,250-251,251-253.

7. Берк Э. Размышление о революции во Франции// Социолог. Исслед.-1991.-№6,-С.114-121;№7.-С.125-133;№9.-С140-146; 1992.-№2.-С137-148;1993.-№4.-С.147-151.

8. Давидов Ю.Н. Сен-Симоновская версія позитивной науки об обществе// История теоретической социологии. Социология XIX века: (Профессионализация соц. Науч. Знания)/Отв. ред. Ю. Н. Давыдов.-М.,1998.-Раздд 1, гл.1.-С.24-54,

9. История политических и правовых учений/ Хрестоматия для юрид. Вузов и фак-тов/Сост. И общ.ред.Г.Г.Демиденко.-Х.: Факт,1999.-С.658-662.

10. Консерватизм: Антология/ Упоряд. О. Проценко, В.Лысовий.-К.: Смолоскип,1998.-С.257-276,454-457.

11. Ручка А.О., Танчер В.В. Курс історії теоретичної соціології. Навчальний посібник.-К.:Наук.думка,1995.-С.19-23.

12. Реале Дж.,Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней. Том 4. От романтизма до наших дней.-СПб.:Петрополис,1997. С.211-213.

13. Валлерстайн И. После либерализма / Пер. с англ. под ред. Б. Ю. Кагарлицкого. М.: Едиториал УРСС, 2003. С.5-3,54-60.

14. Гэлбрейт Д.. Новое индустриальное общество. — М.: Прогресс, 1969.С.60-90.

15. Либерализм Запада XVII—XX вв. / Под ред. В. В. Согрина. М., 1995.С-19-26.

16. Українська радянська енциклопедія / ред. М. Бажан; 2-е видання. — К., 1974—1985.С.180-185.

17. Марк Блауг 100 Великих економістіа до Кейнса = Great Economists Before Keynes: A Introduction to the Lives and Works of 100 Economists of the Past. — Економічна школа, 2005. — С. 704.

18. Коваленко В.И., Костин А.И. Политические идеологии: история и современность.// Вестник московского Университета, 1997, -№2, Серия 12, с. 45

19. Реале Дж.,Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней. Том 4. От романтизма до наших дней.-СПб.:Петрополис,1997. С.205-208.

20. Ковалевский М. Молодость Бенжамена Констана. «Вестник Европы», 1882, т. 5, кн. 10 С.50-65.

21. Мироненко О. М. Права і свободи людини у творах франц. просвітителів і утопістів XVIII ст. К., 1995 С.146-150.

22. Кечекьян С. Ф. Полит, учение Бенжамена Констана«Проблемы соц. права», 1938, С. 5.

23. Ковалевский М. Молодость Бенжамена Констана. «Вестник Европы», 1882, т. 5, С.10

24. Олег Проценко, Василь Лісовий Лібералізм, антологія. — 2-ге, перероблене. — «Простір», «Смолоскип», 2009.С.150-156

25. Бентам И. Введение в основания нравственности и законодательства. — М.: РОССПЭН, 1998.С— 415

26. Берлин И. Философия свободы. Европа. — М.: Новое литер. обозр., 2001.С— 448

27. П’єр Манан. «Інтелектуальна історія лібералізму» / Пер. з фр. – К.: Дух і літера, 2005.С – 206

28. Либерализм Запада XVII—XX вв. / Под ред. В. В. Согрина. М., 1995. С-400

29. За редакцією В. В. Кириленка Історія економічних вчень Навчальний посібник Тернопіль Економічна думка” 2007 С-100-110.

30. Коваленко В.И., Костин А.И. Политические идеологии: история и современность.// Вестник московского Университета, 1997, -№2, Серия 12, с. 45-75

31. Основы политологии: Курс лекций: Учебное пособие для вузов / Н. Сазонов, Б. Решетняк, А. Авксентьев и др.; Под ред. Н. Сазонова. – Харьков: Основа, 1993. – с.464.

32. Основи політології курс лекцій / Під ред. проф. Н.І. Сазонова. – Харків, 199З – С. 311 – 33 Скиба В.Й., Горбатенко В.П., Туренко В.В. Вступ до політології. – Київ: Основи, 1996, ст. 219 – 223. 9.