Реферат: Суспільство: сутність, типи, тенденції розвитку

Суспільство: сутність, типи, тенденції розвитку

План

1.Поняття суспільство

2.Поняття громадянське суспільство

3.Типи суспільства

4.Тенденції розвитку суспільства: модернізація, інформатизація, глобалізація

1. Поняття суспільство

Суспільство є однією з головних категорій соціологічної науки (нею позначається її об’єкт), тому вчені зацікавлені в якомога точному визначенні даного поняття. Але на цьому шляху їх спіткають певні труднощі.

Причин тому декілька:

по-перше, дане поняття активно застосовується в інших соціогуманітарних науках та на повсякденному рівні;

по-друге, явище, яке позначається цим поняттям є складним, суперечливим і мінливим;

по-третє, соціологічне знання складається з великої кількості теорій, наукових шкіл та течій, що мають власний погляд на сутність суспільства.

Все це обумовлює існування різних тлумачень поняття суспільство, які можна знайти в іноземній та вітчизняній літературі.

Сучасний англійський соціолог Е. Гідденс зазначив, що незважаючи на те, що категорія суспільство постійно фігурує у міркуваннях соціологів, він в значній мірі залишається недослідженим. А американський вчений І. Валлерстайн навіть висловив думку, що суспільство – це поняття, від якого можна цілком відмовитися через його концептуальну багатозначність та суперечливі визначення, що вводять в оману. Але не всі погоджуються з таким поглядом, тому спроби визначити це складне явище не припиняються.

У соціальній філософії та соціології поширене визначення суспільства як системного утворення, що виокремилось із природи, і уявляє собою форму життєдіяльності людей, яка історично змінюється, і яка проявляється у функціонуванні та розвитку соціальних інститутів, організацій, спільнот і груп, окремих індивідів.

Із даного визначення виходить, що суспільство може бути визначене як окремий вид соціальної системи.

Соціальна система – це цілісне утворення, головними елементами якого є люди, їхні зв’язки, взаємодії та відносини, які мають сталий характер та відтворюються в історичному процесі.

Кожний індивід, народжуючись, застає соціальну систему, що вже склалася до нього, та включається в неї шляхом соціалізації. Тобто суспільство є первинним по відношенню до окремого індивіда і має певну самостійність, а суспільні взаємодії та відносини є об’єктивними, тобто існують незалежно від індивідів (інакше кажучи, мають надіндивідуальний характер).

Ознаки суспільства як соціальної системи:

· цілісність

· сталість

· самовідтворення

· саморозвиток

· саморегулювання

· самодостатність.

Як зазначає автор "TheBlackwellDictionaryofSociology" Алан Г. Джонсон, суспільства є найбільш незалежними і автономними серед усіх соціальних систем. Додатковою відмінною характеристикою суспільств є те, що вони прагнуть бути найбільшою системою.

Суспільство – цілісна система, що має такі властивості, яких не мають окремі її елементи або підсистеми.

В якості важливих підсистем суспільства, які несуть самостійне функціональне навантаження, розглядають сфери суспільного життя. Зазвичай в соціології їх виокремлюють чотири:

· економічна, елементами якої є виробництво та відносини, що виникають між людьми в процесі виробництва матеріальних благ, їх обміну та розповсюдження;

· соціальна, яка складається з класів, соціальних верств, шарів та прошарків та відносин, що складаються між ними;

· політична, яка включає державу та політичні партії, а також відносини, що виникають з приводу реалізації влади;

· духовна, котра охоплює культуру, науку, релігію, освіту. В межах цієї сфери відбувається виробництво духовних цінностей, формується духовна культура суспільства.

Ці сфери суспільного життя не тільки взаємопов’язані, але й обумовлюють одна одну. Наприклад, в марксистській концепції суспільства економічна сфера суспільного життя розглядається як вихідна, така, що слугує детермінантою всіх соціальних процесів у їхньому історичному розвитку, як така, що визначає урешті-решт політичну, соціальну, духовну сфери. Протилежної точки зори дотримувався французький вчений Р. Арон, який вважав, що в умовах сучасних індустріальних суспільств деякі риси економічних систем стають наслідками діяльності структур державної влади, тобто економічна сфера до певної міри визначається політичною.

Інколи суспільство визначають як сталу групу людей, яка проживає на певній території історично тривалий час, підпорядковується одній системі політичної влади, створила власну культуру та, як наголошує Е. Гідденс у своєму підручнику "Соціологія", "свідома своєї чіткої ідентичності серед інших навколишніх груп". Це визначення поєднує такі явища, як суспільство, країна та держава. Але не слід забувати, що в реальності їх кордони співпадають не завжди, та й історично суспільство виникло раніше за країни та держави.

Сталі риси, характеристики, які відрізняють суспільство від інших соціальних утворень, наприклад, соціальних груп або інститутів, називають ознаками суспільства. За Е.Шилзом, об’єднання людей може вважатися суспільством, якщо воно відповідає наступним ознакам:

· воно не є частиною більш великої системи;

· шлюби укладаються між представниками цього об’єднання;

· воно поповнюється переважно за рахунок дітей тих людей, які вже є визнаними членами цього об’єднання;

· об’єднання має власну територію, яку вважає своєю;

· воно має власну назву та власну історію;

· воно має власну систему управління;

· існує довше середньої тривалості життя окремого індивіда;

· його з’єднує спільна система цінностей (звичаїв, традицій, норм, законів), яку називають культурою.

Під іншим кутом зору розглядається суспільство у концепції світової спільноти

Відповідно до цієї концепції в сучасних умовах, коли під впливом розвитку засобів комунікації соціальні зв'язки виходять за межі теріторіально-державних утворень, доцільно говорити не про суспільство в межах окремої країни або національної держави, а про світову систему, що поєднує все населення земної кулі. Якщо керуватися цим підходом, слід визнати існування єдиного суспільства – світового. Такої точки зору дотримуються найбільш впливові теоретиками концепції світової спільноти американські вчені І. Валлерстайн та Н. Луман.

2. Поняття громадянське суспільство

Поняття громадянське суспільство широко використовується у соціології, а також публіцистикою, та й різними науками, насамперед філософією, правознавством, економічною теорією, політологією, політичною історією тощо.

При вивченні громадянського суспільства соціологія акцентує увагу на пізнанні його загальних властивостей і характеристик, вивченні конкретних форм та механізмів функціонування, виявленні реальних протиріч його сучасного стану та розвитку.

Виникло це поняття ще за часів античності. Ним в системі римського права позначали сукупність суб’єктів громадянського права. З плином часу зміст поняття "громадянське суспільство" суттєво змінився та збагатився.

У сучасній соціології існує два принципово різних погляди на природу громадянського суспільства. Перший характеризує його як суспільну систему в цілому, що здобула певний рівень соціально-економічного, політичного, культурного розвитку та має всі ознаки цивілізованості (ринкова економіка, демократія, дотримання прав людини тощо).

Більш поширеним є підхід, відповідно до якого громадянське суспільство розглядається як особлива сфера соціуму, що протистоїть державі та охоплює соціальні зв’язки, соціальні інститути, об’єднання людей, які виникають спонтанно та реалізують різноманітні потреби, інтереси, цілі.

Поняття громадянське суспільство використовується і як ідеологічне поняття. В якості ідеалу громадянське суспільство уособлює суспільство вільних, суверенних особистостей, які мають широкі громадянські та політичні права, активно приймають участь в управлінні державою, вільно висловлюють свої думки, створюють будь-які організації, партії, що захищають інтереси цих особистостей. В такому суспільстві має місце багатоманітність форм власності, вільний ринок, вільне підприємництво, ідейний плюралізм, свобода слова, незалежність засобів масової інформації.

Громадянське суспільство як реальність співпадає з громадянським суспільством як ідеалом тільки в тому випадку, коли встановлюється правова держава, головним принципом якої є верховенство права в усіх сферах суспільного життя, а також підпорядкування закону, органів самої держави, посадових осіб, інших організацій, громадян. У правовій державі джерелом законів виступає громадянське суспільство. Воно визначає собою державу, а не навпаки. При такому стані речей особистість має пріоритет над державою.

3. Типи суспільств

Щоб осягнути розмаїття форм соціального буття людини, соціологи поділяють всі суспільства, що існували та існують, на певні типи.

Декілька типів суспільств, що об’єднані спільними критеріями, складають типологію.

Суспільство є надзвичайно складним утворенням, яке неможливо осягнути за допомогою єдиної універсальної типології. Тому в соціальній та гуманітарній літературі наводяться типології, що базуються на різноманітних ознаках суспільства.

В ХІХ ст. свої типології запропонували німецькі вчені К. Маркс та Ф. Тьонніс. В основу типології К. Маркса було покладено такий критерій, як спосіб виробництва. Тобто суспільства, які можуть відрізнятися мовою, культурою, звичаями, способом та рівнем життя, але мають спільний спосіб виробництва, складають одну суспільно-економічну формацію (інакше кажучи, відносяться до одного типу суспільства). Таких формацій за К.Марксом п’ять

· первісна (слабкий розвиток продуктивних сил, примітивно-привласнюючий спосіб виробництва, колективна власність на засоби виробництва, відсутність держави)

· рабовласницька (власність на людей, використання праці рабів)

· феодальна (базується на експлуатації селян, що закріплені за землею)

· капіталістична (наймані робітники не володіють засобами виробництва, тому потрапляють в економічну залежність від їх власника – буржуазії)

· комуністична (ліквідується приватна власність на засоби виробництва)

За К. Марксом, продуктивні сили складаються з робочої сили, засобів виробництва та сировини. Робоча сила – це людина з її розумовою та фізичною здатністю виробляти певні матеріальні та духовні цінності. Засоби виробництва – це знаряддя праці, транспорт, дороги, сховища тощо та умови праці. Виробничі відносини, в першу чергу, це відносини власності на засоби виробництва.

Типологія, запропонована К.Марксом, стала інструментом наукового пізнання дійсності. Але не всі факти дійсності можуть бути проаналізовані за її допомогою. Тому формаційний підхід з моменту його виникнення має своїх критиків. На їхню думку, жодна з суспільно-економічних формацій не є "чистою", тобто у межах кожної формації, що затверджується, з одного боку, зберігаються елементи попередніх форм організації суспільного життя, а з іншого – складаються нові тенденції економічного, політичного, соціального, духовного життя суспільства. Це не дозволяє побудувати точну наукову картину дійсності.

Ф. Тьонніс поділив всі суспільства на "гемайншафт" (Gemeinschaft) та "гезельшафт" (Gesellschaft).

За кількістю рівнів управління та ступенем розшарування суспільства поділяють на прості та складні.

Е. Гідденс виокремлює ранні (досучасні) та сучасні суспільства.

Ранні суспільства поділяють на:

· суспільства мисливців і збирачів;

· скотарські;

· землеробські;

· традиційні (аграрні).

Сучаснісуспільства, за Е.Гідденсом, слід поділяти на:

· суспільства "першого світу". Виникли у ХVІІІ ст. та існують дотепер. До них належать США, країни Західної Європи, Японіїї, Австралії, Нової Зеландії. Базуються на промисловому виробництві і здебільшого вільному підприємництві;

· суспільства "другого світу". Виникли після жовтневої революції 1917р. в Росії і проіснували до початку 90-х років ХХ ст. Включали в себе СРСР, країни Східної Європи. Засновані на індустрії та централізованому плануванні економіки;

· суспільства "третього світу". Існують від ХVІІІ ст., коли вони переважно були колоніями, дотепер. До них належать африканські та південноамериканські країни, Індія;

· нові індустріальні країни (нещодавно індустріалізовані країни). Існують від 70-х років ХХ ст. Включають Гонконг, Південну Корею, Сінгапур, Тайвань, Мексику, Бразилію.

У другій половині ХХ ст. західними соціологами, зокрема американським вченим Д.Беллом, було запропоновано типологію, яка складалася з трьох стадій у розвитку суспільства:

· доіндустріальної (аграрно-ремісної);

· індустріальної;

· постіндустріальної.

Доіндустріальні суспільства мають економіку, основану на первинному виробництві: полюванні, рибальстві, городничестві, скотарстві.

В таких суспільствах визначальним фактором розвитку виступало сільське господарство, а головними соціальними інститутами були церква та армія.

Більшість населення живе в сільській місцевості. Знаряддя праці прості.

В процесі виробництва як джерело енергії використовується головним чином фізична сила людей і тварин.

Виникають міста, де концентрується торгівля, ремесло та з'являються перші мануфактури. Значна частина населення вперше в історії людства не бере безпосередньої участі у виробництві засобів існування.

Виникає сфера дозвілля, розваг, професіоналізується мистецтво. Розширюється сфера товарно-грошових відносин, але переважає натуральний обмін, бартер.

Започатковується розвиток професійних армій. Існує окремий спеціалізований апарат управління на чолі з правителем (царем, імператором). Високі державні посади мають право обіймати виключно представники "правлячого класу". Чітко виражений поділ на аристократію та решту населення.

В соціальній структурі переважають приписані (аскриптивні) статуси. Між соціальними верствами існують бар'єри, які неможливо або складно подолати. Соціальна мобільність практично відсутня.

Особистість має маловаріантний рольовий набір. Поведінка індивіда регламентується звичаями, традиціями, жорстко контролюється соціокультурним середовищем.

Тип сім'ї – патріархальна.

В індустріальних суспільствах економіка базується на машинних технологіях, а тенденції розвитку визначає промисловість.

Виникли в XVIII ст. в Європі в результаті промислової революції. За розмірами більші ніж традиційні. Виникає машинне виробництво. Розповсюджується виробництво товарів масового споживання, яке поєднується із складною системою розподілу праці серед членів суспільства. Відкриті до інновацій. Починається активне застосування знеособлених джерел енергії (пари, електрики, атому тощо). Досягнення науки застосовуються для покращення методів виробництва. Ускладнюються технології. Процес виробництва та управління механізується і автоматизується.

Вже на перших етапах індустріалізації виробничі процеси знайшли мілітаризоване застосування, що докорінно змінило характер і спосіб ведення війн. Високий рівень розвитку засобів зв'язку і транспорту, які стають набагато швидшими та ефективнішими.

Виникає класова система стратифікації. В соціальній структурі переважають досягненні статуси. Спостерігається високий рівень соціальної мобільності.

Відбувається урбанізація – зростання долі населення міст та поширення міського способу життя на всі верстви населення. Міста стають самодостатніми утвореннями.

З’являються десятки тисяч нових професій. Зростає престиж промислової праці, а сільськогосподарської праці – знижується.

Розширюється економічна самостійність та політичні свободи громадян. Окрема людина стає самостійним суб'єктом політичного життя. Індивіди одночасно є включеними до декількох соціальних спільнот та організацій. Рольовий набір особистості стає поліваріантним.

Особливу роль у життєдіяльності суспільства починають відігравати засоби масової інформації.

Індивідуалізм, прагматизм, утилітаризм стають принципами, що визначають поведінку та вчинки

Тип сім'ї – сучасна.

Для постіндустріального суспільства особливого значення набуває теоретичне знання, інформація та університети, наукові центри, дослідницькі лабораторії як місце, де знання виробляють.

Виникли на думку багатьох фахівців у 70-ті роки ХХ ст. у найбільш розвинених країнах, наприклад, США та Японії.

Переважає інформатика та сфера послуг. Теоретичне знання набуває великого соціального значення, виступаючи в якості головної направляючої сили соціальних змін.

Знання та технічна компетентність стають обов’язковою умовою входження до еліти суспільства.

В організації та обробці інформації центральну роль відіграють комп’ютерні технології. Відбувається поєднання комп’ютерної та комунікаційної технологій.

Показником рівня економічного розвитку вважається відсоток наукових та технічних працівників до загальної кількості робочої сили, а також обсяг затрат на науково-дослідницькі розробки.

В соціології досить поширеним є також поняття сучасне суспільство, яке охоплює індустріальне та постіндустріальне суспільства, і розглядається як таке, що приходить на зміну традиційному суспільству. Треба зазначити, що саме поняття сучасність не тотожне поняттю наш час.

4. Тенденції розвитку суспільства: модернізація, інформатизація, глобалізація

Серед найважливіших тенденцій у розвитку сучасного суспільства слід зазначити модернізацію, інформатизацію та глобалізацію.

Спроба визначити і проаналізувати тенденції розвитку суспільства призвели до виникнення теорії модернізації, згідно з якою всі суспільства втягнуті в єдиний, універсальний процес сходження людства від дикості до цивілізації.

Модернізацією називають перехід від доіндустріального до індустріального суспільства, що розтягнутий в часі та поширюються на всі сфери суспільного життя.

Модернізацію поділяють на органічну та неорганічну. Органічна модернізація уявляє собою момент власного розвитку суспільства і підготовлена всім попереднім ходом еволюції. Починається не з економіки, а з культури, із змін в суспільній свідомості, світогляді, способі життя людей. Приклад: Англія XVIII ст. в момент переходу від феодалізму до капіталізму.

Неорганічна модернізація – це відповідь на виклик ззовні, з боку більш розвинених країн. Здійснюється з метою подолання відсталості шляхом купівлі закордонного обладнання, технологій, запрошення фахівців, реорганізації виробництва, системи управління на зразок закордонних. Приклад: Японія XIX-XX ст.

На думку авторів теорії модернізації, вона має дати пояснення, яким чином країни, що запізнюються в своєму розвитку, можуть досягти сучасної стадії і увійти в світове товариство.

Критики цієї теорії вказують на те, що модернізація базується на досвіді розвитку західних суспільств і тому є моделлю розвитку, яка базується на етноцентризмі. А також модернізація не завжди веде до піднесення індустрії і рівномірного розподілу соціальних благ, оскільки є нерівномірним процесом, який може породжувати попадання суспільства у зовнішню залежність.

Інформатизаціяпередбачає якісні зміни місця та ролі в суспільстві новітніх засобів обчислювальної техніки та телекомунікацій за рахунок їх інтенсивного використовування в таких важливих сферах, як виробництво, управління, фінанси, наука, освіта, медицина, сфера послуг, навіть побут.

В процесі інформатизації створюється єдине інформаційне середовище, яке дозволяє надавати різноманітні інформаційні послуги, робить можливим доступ до інформаційних ресурсів суспільства, знімає обмеження у циркулюванні інформації.

Головною метою інформатизації є вдосконалення та підвищення ефективності життєдіяльності суспільства, розвиток інтелектуальних і творчих здібностей людини.

Для характеристики сучасних економічних, політичних, соціальних, торгових, фінансових, транспортних, міграційних, інформаційних, комунікативних та інших всеохоплюючих процесів соціологи та представники інших суспільних наук використовують термін глобалізація.

Деякі дослідники вважають, що термін глобалізація прийшов на зміну таким поняттям, як взаємозалежність та інтернаціоналізація, і характеризує принципово новий етап розвитку міжнародних відносин в економічній, політичній та соціальній сферах.

Глобалізація передбачає інтенсивне співробітництво у галузі всесвітнього розподілу праці між дешевим масовим виробництвом та забезпеченням послуг і високими технологіями та інноваціями. Державні кордони в умовах глобалізації виглядають чимось архаїчним.

Термін глобалізм вперше з’явився у словниках на початку 60-х років ХХ ст. і на сьогоднішній день однозначного визначення глобалізації в науковій літературі немає.

Глобалізація – це історичний процес зближення націй та народів, між якими поступово зникають традиційні кордони і людство перетворюється в єдину взаємозалежну економічну, фінансову, комерційну, електронну систему.

Глобалізація робить неможливим для окремих націй підтримувати незалежні економіки, форми правління і соціальні структури. Відбувається підвищення ролі транснаціональних корпорацій (ТНК), які інтегрують економічну діяльність у світовому масштабі і на долю яких зараз припадає приблизно третина виробництва промислової продукції і 40% світового товарообігу. Підвищується мобільність капіталу, робочої сили, інформації та ідей. Як результат утворюється планетарний інформаційний простір зі світовим виробництвом, що функціонує глобально, формується глобальне (наднаціональне) суспільство.

У другій половині ХХ ст. матеріалізувалося поняття глобальна політика. Це відбулося, коли в орбіту міжнародних відносин були втягнені майже всі держави світу. Нині національні держави ще залишаються головними акторами на міжнародній політичній арені, але під впливом економічної інтеграції виникають різноманітні форми глобальних політичних об'єднань і союзів.

Процес становлення єдиного взаємозалежного світу, тобто становлення глобального суспільства, потребує управління глобальними зв’язками та процесами, утворення всесвітнього (наднаціонального, наддержавного) уряду. Таких структур управління, які не належать жодній країні та функціонують згідно власним соціальним законам, на Заході вже досить багато. Їх значення в усіх сферах міжнародного життя є настільки істотною, що важко взагалі уявити світ без ООН, НАТО, ЕС, ВБ, МВФ, ЮНЕСКО, СОТ тощо.

В умовах глобалізації правила гри у світі встановлюють найбільш розвинені і могутні країни, вимагаючи від інших добровільно чи примусово підкорятися.

Ті процеси, що ведуть до інтеграції, водночас породжують нові форми нерівності, світового панування, поляризації світу на багаті та бідні суспільства, на країни золотого мільярду на чолі з США та периферією. Зараз золотий мільярд споживає за оцінками вчених 75% всіх світових ресурсів. Доходи 20% найбагатших і 20% найбідніших співвідносяться як 60:1.

Зрозуміло, що глобалізація є далеко неоднозначним і суперечливим процесом, що містить глобалізм і антиглобалізм, інтеграцію і суверенізацію, світове панування і національний, релігійний радикалізм, співпрацю і протистояння одних суспільств у відношенні до інших.

Різні аспекти глобалізації залишаються предметом гострих дискусій в академічних колах, але більшість західних науковців визнає, що, по-перше, глобалізація охоплює переважно взаємопов’язані економіки Європи, Північної Америки та Японії. По-друге, в умовах глобалізації розрив між багатою Північчю та бідним Півднем скорочується для обмеженої кількості країн та зростає для більшості інших. По-третє, роз’єднання держав не є життєздатною стратегією.

За І. Валлерстайном, одним з найвідоміших дослідників глобалізації, сучасний світ має три складові:

· центр, або ядро. До нього належать високорозвинені країни Західної Європи, США, Канада, Японія та Австралія. Ядро характеризується наявністю сильної держави та вільної робочої сили, домінує в світовій економіці та експлуатує країни, розташовані за його межами, що дозволяє країнам ядра підтримувати та зберігати своє багатство, владу, вплив.

· напівпериферія (середній рівень доходу на душу населення). До неї належать країни, що досягли помірного рівня індустріалізації та загального розвитку. Лідерами серед напівпериферійних країн вважають чотирьох малих драконів (Південна Корея, Тайвань, Гонконг тощо) та ряд нових індустріальних країн (Бразилія, Мексика, Малайзія тощо). Напівпериферія може утворюватися за рахунок витіснення країн із ядра, а також за рахунок переміщення із периферії в результаті геополітичних та геоекономічних змін.

· периферія. Це найбідніші, дуже слабкі та найменш індустріально розвинені країни, сконцентровані, головним чином, в Азії, Африці та Латинській Америці. Країни периферії мають слабкі держави, різні форми невільної робочої сили, натуральне господарство. Вони забезпечують сировинними матеріалами країни ядра та інтенсивно експлуатуються ними. Витрачаючи ресурси, що не поновлюються, країни цієї групи звужують свої перспективні можливості економічного розвитку.

Серед багатьох наслідків глобалізаційних процесів, що досліджують фахівці з даної проблематики, слід звернути увагу на маргіналізацію особистості. Глобалізація викликає не лише стрімке переміщення капіталу, інформації, ідей, а й людей (як окремих особистостей, так і великих соціальних груп), тобто спостерігається активізація міграційних процесів у світовому масштабі. Формування об'єднаних регіональних ринків праці, пошук кращої долі, війни та конфлікти, природні лиха тощо стимулює значні потоки мігрантів. Наприклад, тільки Канада щорічно приймає понад 200 тис. легальних мігрантів із різних країн світу, а США – близько мільйона. За період з 1992 по 2010 роки кількість біженців з районів війн та конфліктів складала за офіційними даними приблизно 300 млн. осіб. На думку фахівців, міграційний процес має тенденцію до зростання.

Маргінальне становище особистості в суспільстві породжується переходом у нові культурні, морально-психологічні, соціально-правові, економічні умови та труднощами адаптації до них (труднощі освоєння нових норм, цінностей, пристосування до нового способу життя, проблеми професійного самовизначення). Маргіналізація відбивається на свідомості особистості, призводячи до зміни і навіть втрати ідентичності.

Проблему збереження релігійної та національної ідентичності відносять до числа найскладніших питань, що обговорюються у контексті глобалістики. Більшість дослідників визнають, що у ментальній сфері порівняно з іншими сферами процес глобалізації плине найповільніше, але це не виключає соціокультурної уніфікації, яку спричиняє глобалізація.

Глобальною стає загроза екологічної катастрофи, яка може статися, ще до того, як буде реалізована концепції сталого розвитку, стрижнем якої є примирення економіки та екології.

Створення глобальної інформаційної мережі принципово змінило уявлення про закономірності часово-просторового переміщення інформації. Країни, що відстають від цих технологічних інновацій, опиняються на позиціях світових аутсайдерів.

Глобалізація суттєво вплинула на процеси виробництва, проведення досліджень та наукових розробок, що, у свою чергу, привело до структурних та організаційних змін у системі вищої освіти, до виникнення "ринково орієнтованих" університетів, використання в їхній діяльності ринкової та бізнесової практик. Вища освіта змушена пристосовуватися до соціальних та економічних умов, що викликані глобалізацією.

Глобалізація сприяє зростанню міжнародної складової в діяльності університетів – залученню іноземних студентів і викладачів, певній уніфікації навчальних програм, розширенню міжнародної співпраці вузів, їх міжнародній комерційній діяльності, розповсюдженню програм дистанційного навчання за кордоном через Інтернет, створенню віртуальних університетів тощо.

На думку фахівців, в умовах глобалізації світової економіки та розвитку міжнародної конкуренції інвестиції в освіту з метою підготовки висококваліфікованих спеціалістів стали життєво важливими для майбутнього економічного зростання.

Зрозуміло, що сказане вище вкрай актуально для України, бо саме в умовах формування нової глобальної системи координат Україна має знайти своє місце. Необхідними є визначення Україною стратегії свого економічного розвитку та пріоритетів в світовій економічній системі, своїх стратегічних партнерів і союзників, з’ясування своїх національних інтересів та розробка механізму їх реалізації.