Реферат
на тему:
«Мова як засіб і матеріал формування та становлення особистості людини»
План
1. Мова в житті людини
2. Функції мови.
3. Українська мова серед інших мов
4. Сучасна українська літературна мова
5. Основні стилі сучасної української літературної мови
6. Територіальні діалекти української мови
7. Що дадуть Нам знання української літературної мови й вільне володіння нею
Використана література
Мова в житті людини
Мова є засобом і матеріалом формування та становлення особистості людини, її інтелектуальну, волі, почуттів і формою буття. Мова – це неперервний процес пізнання світу, освоєння його людиною. Мова є засобом спілкування між людьми, передання власного досвіду іншим і збагачення досвідом інших. Мова сприяє виявленню й задоволенню матеріальних і духовних потреб людей, об’єднує їх у суспільство для досягнення добробуту та духовних цінностей.
Мова існує у двох формах: усній і писемній. Передаючись з уст в уста, закріплюючись у текстах, вона невтомно долає віки, єднає покоління, збирає і зберігає духовне єство народу, національну картину світу, формує національну свідомість і культуру нації. Потреба ефективного та ефектного спілкування стимулює мовців до художнього осмислення мови, до пошуку все точніших і виразніших мовних засобів. У результаті з загальнонародної мови витворяється відшліфований, культурний варіант – добірне літературне мовлення, яке й саме вже може стати мистецтвом та естетичним матеріалом для інших видів мистецтва.
Мова невмируща, бо в ній безсмертя народу, живе в ньому і з ним. Але в безсмерті мови є й часточка безсмертя людини. Через мову кожна людина дотикається до безсмертя свого народу.
Функції мови.
Мова належить до унікальних явищ життя людини і суспільства. Вона витворилась одночасно з ними і є не тільки їхньою найприкметнішою ознакою, а й найнеобхіднішою умовою формування їхньої сутності. Мова обслуговує людину і суспільство, але цим не вичерпується її роль. Мова є і формою буття їх.
З-поміж багатьох функцій мови в житті людини й суспільства основними називають такі:
1. Комунікативна функція, або функція спілкування. Суть її полягає в тому, що мова використовується я к засіб спілкування між людьми, як інформаційний зв'язок у суспільстві. Ця функція є життєво необхідною і для суспільства і для мови. Для суспільства вона важлива тим, що за допомогою мови люди обмінюються думками й почуттями, збагачується досвідом попередніх поколінь, гуртуються для захисту, створюють матеріальні й духовні цінності, дбають про поступ уперед.
Для мови комунікативна функція також є вкрай важливою, бо мова, якою не спілкуються вмирає. Зі смертю ж мови вмирає народ, що був її творцем і носієм, вмирає жива культура, створена цим народом і мовою, а писемна та матеріальна культура губиться у віках і забувається.
Народ, який втратив свою мову спілкування, втрачає і увесь той духовно-культурний світ цінностей, що витворився на ґрунті його мови. Такий народ швидко уподібнюється тому народові, чию мову взяв для спілкування, тобто асимілюється, розчиняється в іншій нації. Але, втративши все своє, надбане віками, асимільований народ ні коли не зрівняється з сусідом, чию мову прийняв, бо він втратив національний грунт і гідність, він є менш вартісний, вторинний. Ось чому слід не тільки на словах визнавати право української мови на широке вживання у суспільному житті, а й кожному з нас повсюдно спілкуватися нею, аби українська мова жила повнокровним життям.
Людство винайшло кілька засобів обміну інформацією: звукові і світові сигнали, азбука Морзе, дорожні знаки, символи, шрифти, коди, жести. Але всі вони мають обмежену сферу застосування і стосовно мови, є вторинними, похідними, такими, що виникли вже на базі мови. Мова є універсальним і унікальним, матеріально найдешевшим засобом спілкування.
2. Номінативна функція, або функція називання. Усе пізнане людиною (предмети, особи, якості, властивості, явища, процеси, закономірності та поняття про них) дістає назву і так під цією мовною назвою існує в житті і в свідомості мовців. Назва вирізняє предмет із безлічі інших. Мовну назву дістають не тільки реально існуючі предмети, а й ірреальні, уявні, вигадані, фантастичні. Завдяки цій функції кожну мову можна як окрему своє
рідну картину світу, що відображає національне світобачення і світовідчуття. Мовці намагаються в усіх сферах спілкування творити назви своєю мовою. Якщо ж своїх назв не творять, то змушені їх запозичувати з інших мов і перекладати, калькувати або просто в незміненому вигляді засвоювати чужі назви. Немає у світі мов, які б не запозичували назв з інших мов. Але якщо запозичень занадто багато і процес цей інтенсивний, виникає загроза втратити самобутність своєї мови. Тому варто максимально користуватися існуючими назвами або творити нові з матеріалу власної мови, а до запозичень вдаватися лише в разі крайньої потреби.
3. Мислетворча функція. Мова є не тільки формою вираження і передавання думки (як це ми спостерігаємо при комунікативній функції), а й засобом формування, тобто творення самої думки. Людина мислить у мовних формах. Процес цей складний, іде від конкретно-чуттєвого рівня до понятійного. Поняття закріплюються у словах і в процесі мисленнєвих операцій порівнюються, зіставляються, протиставляються, поєднуються чи розподіляються. Отже, мислити – це означає оперувати поняттями у мовній формі, мовному вираженні.
4. Пізнавальна функція мови. Вона полягає в тому, що світ людина пізнає не стільки власним досвідом, скільки через мову, бо в ній нагромаджено досвід попередніх поколінь, сума знань про світ. Наприклад: засобами мови можна одержати ґрунтовні, об’єктивні знання про космос, океан чи якусь країну, так ніколи там і не побувавши. Мова багата інформацією, вона постійно надає нашому мозку матеріал для мисленнєвих операцій, живить і рухає розвиток інтелекту.
5. Експресивна, або виражальна, функція мови. Неповторний світ інтелекту, почуттів та емоцій, волі людини є невидимим для інших. І тільки мова надає найбільше можливостей розкрити їх для інших людей, вплинути на них силою своїх переконань чи почуттів.
6. Волюнтативна функція є близькою до експресивної. Вона полягає в тому, що мова є засобом вираження волі співрозмовників (вітання, прощання, прохання, вибачення, спонукання, запрошення).
7. Естетична функція. Мова фіксує в собі естетичні смаки та уподобання своїх носіїв. Милозвучність, гармонія змісту, форми і звучання, дотримання норм літературної мови у процесі спілкування стають для мовців джерелом естетичної насолоди, сприяють розвиткові високого естетичного смаку.
У своїй художній довершеній формі літературна мова сприймається естетично вихованими мовцями як естетичне явище (наприклад, високохудожні твори Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, О. Олеся та ін.).
Мова є першоелементом культури, вона лежить в основі розвитку всіх інших видів мистецтв. І ті естетичні цінності, які ними породжуються, зумовлені значною мірою естетичними можливостями мови (театр, кіно, радіо, телебачення тощо).
8. Культурологічна функція мови. Мова є носієм культури народу-мовотворця. Кожна людина, оволодіваючи рідною мовою, засвоює культуру свого народу, бо сприймає разом з мовою пісні, казки, дотепи, жарти, легенди, думи, перекази, історію, промисли, звичаї, традиції матеріальної культури і духовного життя нації.
Пропагуючи мову, ми поширюємо свою культуру, вводимо її у світову. Перекладаючи українською мовою художні твори і наукові праці з інших мов, збагачуємо нашу культуру набутками інших культур, розвиваємо свою мову.
Мовна культура людини є показником її загальної культури, рівня освіченості.
9. Ідентифікаційна функція мови полягає в тому, що мова виступає засобом ідентифікації мовців, тобто засобом вияву належності їх до однієї спільноти, певного ототожнення: я такий, як і вони, бо маю спільну з ними мову. Ідентифікація виявляється у часовому вимірі: багато поколінь у минулому є нашими предками, бо говорили нашою мовою. Ідентифікація виявляється у часовому вимірі: українці Росії, Канади, Америки, Австралії та інших країн виявляють свою належність до українства українською мовою.
Ідентифікуючу функцію можна назвати ще об’єднуючою. Належність до певного народу, його культури зумовлюється етнічно, тобто походженням. Але це не завжди так. Є багато людей не українського походження, які стали українцями за духом, бо сприйняли з українською мовою українську культуру, весь світ українства, і наша земля була і є їм рідною (Марко Вовчок, Юрій Клен, та багато інших).
10. Міфологічна функція мови збереглася з доісторичних часів, коли люди вірили у слово як у реальне дійство, здатне зупинити небажаний хід дій, побороти злі сили, підкорити природу своїй волі. Ця міфологічна сили слова знайшла широке відображення в українському фольклорі: заклинаннях, шептаннях, чаруваннях, виливаннях, ворожіннях, казках, переказах, легендах тощо. В них надзвичайною силою наділяються окремі слова, вирази за певних умов їх виголошення. У словесному світі зміщуються межі реального та уявного. Нині у зв’язку з поширенням теорії біологічного поля людини, позитивної і негативної енергії, екстрасенсорики набуває нових імпульсів міфологічна функція мови.
Одиниці мови по-різному беруть участь у виконанні функцій мови. Так, комунікативну функцію мови виконує речення, його називають комунікативною одиницею мови. Проте й інші одиниці мови беруть участь у комунікативній функції, але не як окремі комунікативні одиниці, а як одиниці нижчих порядків, як будівний матеріал мовної структури й системи. Номінативна функція лягає на слова, лексичні словосполучення, фразеологізми. В експресивній, волюнтативній функціях задіяна лексика з емоційним, вольовим значенням. У виконанні інших названих функцій беруть участь усі одиниці мовних підсистем із різною мірою продуктивності.
Українська мова серед інших мов.
Усі мови світу вчені класифікують за двома ознаками: походженням (генеалогією) й типом, будовою (типологією). Отже, є дві основні класифікації мов: генеалогічна й типологічна.
За генеалогічною класифікацією українська мова належить до індоєвропейської сім’ї. Є ще угро-фінська, тюркська, іберійсько-кавказька, семіто-хамітська, монгольська, малайсько-полінезійська, китайська, тібетська та інші сім’ї мов.
До індоєвропейської сім’ї належать кілька груп мов: східнослов’янська, романська, германська, балтійська, кельтська, індійська, іранська, грецька, вірменська, албанська, та ін.
Слов’янська група мов складається з трьох підгруп: східнослов’янської, західнослов’янської, південнослов’янської. До східнослов’янської підгрупи належать мови: українська, російська, білоруська; до західнослов’янської – польська, чеська, словацька, кашубська, верхньо- та нижньолужицька (Німеччина); до південнослов’янської – болгарська, сербо-хорватська, словенська, македонська, старослов’янська.
Усі слов’янські мови мають одне джерело: праслов’янську або спільнослов’янську основу, яка існувала у вигляді слов’янських племінних мов приблизно з середини III тисячоліття до н.е. до V століття н. е. З перетворенням і формуванням слов’янських племен в окремі народності сформувалися й усі слов’янські мови. Цей процес був тривалим і неоднаковим для всіх народів Кожна із слов’янських мов зберегла багато спільних рис, зокрема основні закономірності у фонетиці, граматиці, лексиці, але набула й своїх рис, мала свої тенденції розвитку, поповнила лексику, збагатила виражальні засоби.
Українська мова є спадкоємицею мов ще тих слов’янських племен, що засиляли територію сучасної України, - полян, древлян, сіверян, тиверців, уличів та ін.
Хоча існують теорії і про давніше походження української мови (5-20 тисяч літ тому). Тут слід розмежовувати два питання: поява живої народної української мови у виникнення української літературної мови. Звичайно, відколи на наших землях появилися предки українців, то й мали вони ту мову, яку значно пізніше наш народ назве українською. Безмовного народу не буває. Історики й археологи свідчать, що українці є автохтонами, тобто споконвічно жили на своїй землі і, отже, завжди спілкувалися своєю мовою. Безперечно, цій живій народній мові кілька тисяч літ, і тоді вона не могла бути точно такою, як нині, але поступово складалися її фонетичні, лексичній граматичні риси у напрямку і розвитку до сучасної української мови.
Літературні мови у всіх народів є значно молодшими від народних живих мов. вони появляються на певному етапі розвитку суспільства, державності, письма й літератури і є вже культурним варіантом народної мови. Іноді запозичуються чужі мови для культурних потреб, і тоді вони стають літературними.
Минулі довгі історичні етапи формування регіональних мовних утворень, періоди інтеграції територіальних діалектів у живу давньоруську мову київського зразка, розквіту усномовної та писемної культури Київської держави, доки витворилась ранньоукраїнська літературна мова. Історія її формування та становлення охопила кілька століть і залишила нащадкам багато писемних пам’яток світського та релігійного характеру: літописи, повчання, сказання, збірники, проповіді, історичні повісті, вірші, драми, міські ратушні книги, акти, універсали, послання, трактати, поезію та художню прозу.
Давній період української мови породив багатющий український фольклор: історичний, обрядовий, календарний, соціальний, господарський побутовий. Це історичні думи та пісні, казки, легенди, перекази, оповіді, колядки, щедрівки, гаївки, веснянки.
Нова українська літературна мова, якою користуємося сьогодні, увібрала в себе писемні традиції давньої української літературної мови, скарби усної народної творчості українців і розмаїття живого мовлення на терені етнічної України.
З часів І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка нова українська літературна мова мала підґрунтям народно розмовну основу. Основоположником її став Тарас Шевченко. Він синтезував усе найкраще з книжних традицій давньої мови, запозичень, з усної творчості та живого мовлення українців Наддніпрянщини, виробив фонетичні, морфологічні, синтаксичні норми, закріпив їх.
XIXiXX століття – тяжкі сторінки гласних і негласних заборон української мови, репресій, утисків, зневажання. Але український народ зберіг свою мову. В цьому йому допомагала українська інтелігенція – репресована, знищувана, розстрілювана, ганьблена, але нескорена.
У розвиток сучасної української мови, збагачення її виражальних засобів шляхом поповнення лексики та фразеології, витворення індивідуально-авторських тропів, пошуків перлин народної мови внесли свою вагому частку такі українські письменники, як П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, І. Кочерга, П. Куліш, А. Головко, М. Стельмах, О. Гончар, О. Довженко, А. Малишко, І. Багряний, Є. Гуцало, Г. Тютюнник, Д. Павличко, І. Драч, Л. Костенко. та ін.
Період історії України з 1917 року й донині не був однозначним для розвитку української мови. Об’єднання українських земель в одній республіці розширило територіальні межі й сприяло утвердженню єдиної української літературної мови. Проголошення після жовтня 1917 року політика розвитку національних мов і культур не була послідовною. У перші роки радянської влади вона нібито й сприяла розширенню суспільних функцій національних мов, побудові народної освіти рідною мовою, розвитку національних культур. Проте поступово втрачалися демократичні завоювання, поширювалася русифікація в національних республіках, звужувалися функції національних мов країни. Українська мова як близькоспоріднена з російською зазнавала особливо інтенсивного витіснення зі сфер суспільно-політичного життя, що ставало небезпечним для її повноцінного функціонування.
Гарантією успішного розвитку української літературної мови, повнокровного її життя може бути тільки справжня державність українського народу.
Сучасна українська літературна мова
Сучасна українська літературна мова є вищою формою вияву української національної мови. Нижчими її формами є територіальні та соціальні діалекти.
Літературна мова – це відшліфована мова, яка характеризується поліфункціональністю, унормованістю, стандартністю, уніфікованістю, розвиненою системою стилів.
Функціональне призначення літературної мови в житті української нації полягає в обслуговуванні усіх сфер діяльності суспільства. Вона є мовою державного функціонування в Україні, спілкування людей у матеріально-виробничій і культурній сферах, мовою науки і освіти, радіо і телебачення, преси, художньої літератури, засобом вираження національної культури, національної самосвідомості українців. Основна ознака літературної мови та, що вона є унормованою формою загальнонародної мови.
Багатогранність суспільного функціонування української літературної мови в усній і писемній формах відображає загальнонаціональне в ній, що й відрізняє літературну мову від територіально обмежених діалектів як форм побутового мовлення, та національних діалектів, обмежених невеликими соціальними колективами людей. Сучасна українська літературні мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, увібравши в себе окремі риси північних і південно-західних діалектів. У становленні її літературних мов важливу роль відіграла художня література.
Норма (літературна норма) – прийняте в суспільній практиці людей правило вимови, вживання слова, граматичної форми, побудови словосполучення, речення тощо.
Літературні норми вимови звуків і звукосполучень, слововживання, запису звуків на письмі, написання слів та їх частин вживання граматичних форм слів, побудови словосполучень і речень, постановки розділових знаків, відбору мовних засобів відповідно до умов спілкування характеризуються системністю, історичною і соціальною обумовленістю, стабільністю. Ця остання ознака (стабільність) не суперечить властивості літературної норми змінюватися з часом. За ступенем стійкості літературні норми неоднакові на різних рівнях мовної структури. Найстабільнішими є норми граматичні, оскільки відношення системи і норми в граматиці спираються на усталені зразки і моделі парадигм, словосполучень, речень. Орфографічні норми час від часу зазнають змін відповідно до потреб суспільства в кодифікації написань з огляду на нові підходи.
Зміни літературної норми можуть бути викликані внутрішньомовними чинниками або позамовними. В оцінці норми і варіантів беруть до уваги традиції вживання, поширення, регулярна відтворюваність у мовленні. Наприклад, в українській мові при звертанні до особи нормативною є форма кличного відмінка. Називний відмінок однини у цій функції обмежений.
Норми літературної мови закріплюють традиції, культурні здобутки минулого і водночас регулюють використання не тільки усталених правил, а й появу нових у процесі мовленнєвої діяльності людей.
Дотримання літературних норм усіма, хто використовує українську мову як засіб спілкування, оберігання її від засмічення, суржикового викривлення є обов’язком кожного мовця.
Основні стилі сучасної української літературної мови.
Сучасна українська літературна мова поєднує системи книжного (писемного) й усного літературного мовлення. Функціональна розгалуженість мови породжує стилі літературної мови.
Стиль – система мовних елементів, способів відбору й уживання їх, об’єднаних певним функціональним призначенням. основою виділення стилів мови є організація мовних елементів відповідно до настанови – спілкування, повідомлення, вольового впливу.
Розрізняють книжні й уснорозмовні стилі літературної мови. До книжних стилів української літературної мови належать: публіцистичний, науковий, офіційно-діловий та стиль художньої літератури.
Публіцистичний стиль – це функціональний різновид літературної мови, який використовується в газетах, періодично-громадських виданнях, агітаційно-пропагандистських та інших засобах масової комунікації. Основна настанова – популярний виклад фактів, подій, агітаційно-пропагандистська спрямованість і націленість на досягнення результативного впливу. Це зумовлює доступність, яскравість і чіткість викладу, наприклад, у памфлеті, фейлетоні, відозві, листівці, зверненні. Це сприяє широкому використанню на тлі загальновживаної лексики слів суспільно-політичного звучання, термінів, емоційно забарвлених слів, фразеологічних зворотів. З синтаксичних засобів типовими є: використання імперативних (наказового способу) форм дієслів, спонукальних і риторично-питальних речень, уведення звертань, цитат. Яскраво виражена в окремих публіцистичних творах експресивність наближує публіцистику до стилю художньої літератури, а полемічність і логіка викладу думок – до наукового стилю.
Науковий стиль – обслуговує сферу науки, призначенням якої є передача наукової інформації аргументовано і доказово, що зумовлює відбір і широке використання науково-термінологічної лексики, слів з абстрактним значенням; іншомовних слів та інтернаціоналізмів; речень, ускладнених дієприкметниковими і дієприслівниковими зворотами, вставними словами, словосполученнями і реченнями, складних синтаксичних конструкцій; підкріплення положень за допомогою схем, діаграм, карт, таблиць, реєстрів та ін. На фоні наукового стилю виділяється його підстиль – науково-популярний, якому властива настанована доступність викладу наукової інформації, коментування явищ.
Офіційно-діловий стиль обслуговує сферу стосунків ділових та юридично-правових, виробничо-економічних і дипломатичних.
Офіційно-ділові папери відзначаються чітким і лаконічним викладом змісту, факту; однозначністю формулювань, несуперечливою аргументацією викладеного в документі. У зв’язку з цим в офіційно-діловому мовленні спостерігається стандартизація в оформленні документів, штампи; використання слів з нейтральним значенням і відмова від займенниково-вказівних слів – він, вона, вони (у юридичних протоколах). У синтаксичному оформленні тексту ділового паперу поширені інфінітивні конструкції спонукання та складні речення із відношеннями з’ясувальними, причиновими, умови і наслідку.
Стиль художньої літератури виділяється за функцією естетичною, яка накладається на комунікативну функцію. Усі жанрові різновиди художньої літератури – епос, лірика, драма, та інші – характеризуються емоційністю, експресивністю, естетичною мотивованістю мовних засобів, образністю.
Специфіка художнього мовлення полягає в тому, що в мові художньої літератури беруть елементи усіх стилів, передусім уснорозмовного, у тому числі й ті, що не належать дол. літературної норми, - діалектні, просторічні, арготизми та ін. Включаючись в індивідуально-образну систему художнього мовлення, усі засоби взаємодіють для вираження естетичного змісту твору через систему художніх образів.
На лексичному рівні стиль художньої літератури широко послуговується словами з переносним значенням, що стають основою тропів, емоційно забарвленими словами, фразеологічними одиницями, фольклорними джерелами, прислів’ями, і приказками. Євангелієм та іншою церковно-релігійною літературою.
Естетичні функції здатні виконувати в художньому тексті фонетичні, словотвірні, морфологічні, і синтаксичні засоби мови.
Уснорозмовний стиль виявляє себе як усне літературне мовлення та розмовно-побутове на під діалектному і діалектному рівнях української мови.
Оскільки усне мовлення ситуативне і за основною функцією мови виникає як потреба у спілкуванні., тобто діалогічне, то, природно, розмовний стиль має свою специфіку. Усне літературне мовлення ґрунтується на дотриманні орфоепічних норм – правильної літературної вимови звуків, звукосполучень, дотримання правил постановки в словах наголосу, словесного і фразового наголосу, інтонаційного оформлення речень відповідної модальності, дотримання слово порядку й логічних пауз, що відповідають закономірностям мелодики української мови.
У розмовно-побутовому мовленні спостерігається відсутність чіткої регламентації літературних норм. Таке мовлення характеризується деякою довільністю у відборі лексичних засобів. Літературно-нормативні правила можуть порушуватися уживанням русизмів, діалектизмів, просторічних слів, вульгаризмів, жаргонізмів. Порушуються закономірності чергування звуків, наголосу, вимови, голосних або приголосних звуків також і під впливом говірки, іншої мови, через незасвоєність літературної норми та з причин неуважного ставлення до побутового спілкування.
Різновидом усного стилю вважають ораторський, особливістю якого є монологічне мовлення із застосуванням прийомів ораторського мистецтва. Оратор повинен бути добре обізнаним, знати предмет розмови, психологію і рівень підготовки до сприйняття повідомлюваного аудиторії, уміти переконати і нав’язати свою волю, досягти поставленої мети. В ораторському мовленні елементи доказовості часто гіперболізовані, виступ супроводжується закликами, насичений лексичними повторами, перифразами, афоризмами, текс має логічно наголошену кінцівку.
Крім функціональних стилів літературної мови, виділяють експресивно-стилістичні різновиди мовлення: Урочистий, офіційний, фамільярний, інтимно-ласкавий, жартівливий, насмішкуватий. Розрізняють також високий стиль та його різновиди – патетичний і знижений (аж до просторікування).
Територіальні діалекти української мови.
Місцеві (територіальні) діалекти як нижчі форми загальнонародної мови – це залишки попередніх мовних формувань, що виникли за часів феодалізму і не розвинулися до рівня мови народності чи нації. Залишки колишніх територіальних діалектів за доби капіталізму влилися в систему національної мови, зазнаючи поступової нівеляції під впливом української літературної мови, основу якої склали центрально-наддніпрянські говори. Однак, незважаючи на процес значної нівеляції говіркових рис, територіальні діалекти відзначаються великою стійкістю.
У сучасній українській мові виділяють три основні групи діалектів: північну, південно-східну та південно-західну.
Північні діалекти. Територія північних діалектів відділена від південних умовною лінією, що йде на північ від Володимир-Волинського: Здолбунове-Житомир – Біла Церква – Корсунь-Шевченківський – Канів – Лубни і на захід від Сум до Суджі. На північ від зазначеної лінії знаходиться стокілометрова зона перехідних говірок до південно-західних і південно-східних діалектів.
Південно-Західні діалекти поширені в південно-західній Україні. Сюди входить і Закарпатська область. У них найбільше збереглися архаїчні форми і фонетичні риси давніх епох.
Південно-східні діалекти охоплюють територію більшої частини центральних (Київської, Черкаської, Полтавської, Харківської), південних і східних областей України (Луганської, Донецької, Дніпропетровської, Запорізької, Кіровоградської, Миколаївської, Херсонської, більшої частини Одеської та частини Сумської).
Порівняно з іншими південно-східні діалекти виявляють менше відомостей і мають більше рис, спільних з українською літературною мовою. До південно-східної групи належать говори центральної Наддніпрянщини, які лягли в основу сучасної української літературної мови.
Південно-східні діалекти більш-менш одноманітні у центральній Наддніпрянщині, на Слобожанщині, у степовій Україні і на Донеччині. Крім того, окремі говіркові масиви розміщені в Краснодарському краї Росії, на Поволжі, в Західному Сибіру, а також у Казахстані, Киргиз стані, де діалектні особливості перехрещуються з літературними мовами цих країн. Так само в Україні наявні говірки російської, болгарської, молдавської та інших мов народів, які проживають на її території і володіють, як правило, української або російською літературною мовою.
Що дадуть Нам знання української літературної мови й вільне володіння нею?
Українська мова проголошена в Україні державною як мова основного корінного населення на її території.
Це записано в ст. 10 Основного закону – Конституції України, дотримуватися якого зобов’язані всі громадяни держави.
Що дадуть Нам знання української літературної мови й вільне володіння нею?
Найперше – це гарантію реалізувати всі права і свободи в межах України на всіх виборних, державних, виборчих посадах.
Друге – реалізувати свої творчі можливості в усіх сферах культурно-освітнього, науково-технічного, професійно-виробничого, народногосподарського життя, досконало оволодіти обраною професією.
Третє – мати доступ до джерел української духовності, культури, можливість постійно збагачувати духовне життя, утверджувати своє «я» в колективі і суспільстві.
Четверте – (можливо це основне) – відчувати єдність з Українською державою, яка про Нас піклується і яку Ми своїми знаннями мови зміцнюємо; єдність із землею, на якій Ми живимо, з народом - творцем і носієм української мови. Видатний український вчений і великий патріот Іван Огієнко писав: «Мова – душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб… Звичайно, не сама по собі мова, а мова як певний орган культури, традиції. В мові наша стара і нова культура, ознака нашого національного визнання… І поки живе мова – житиме й народ як національність. Не стане мови - не стане й національності. От чому мова має таку велику вагу в національному рухові. Тому і вороги наші завжди так старанно пильнували, аби заборонити насамперед нашу мову, аби звести та знищити її дощенту».
П’яте – мати почуття впевненості, комфорту від того, що Ми вдома, серед своїх, що ми спадкоємці і носії історичної пам’яті однієї найдавніших мов, однієї з повносилих, повноцінних культур, історія якої сягає тисячоліть. Хіба заради цього не варто вивчити таку гарну мову, якою є сучасна українська літературна мова.
Використана література:
1. С. В. Шевчук Українське ділове мовлення;
2. І.Р. Вихованець Теоретична морфологія української мови. Київ видавництво «Пульсар», 2004.
3. І.П. Ющук Рідна мова: Підручник. – К: Освіта, 1994. – 239 с.
|
