Вступ

Україна як суверенна, незалежна, демократична, соціальна та правова держава з обраним нею стратегічним курсом динамічно розвивається і активно включається у світові суспільно-економічні процеси, що відкриває нові перспективи і додаткові можливості для її розвитку в цілому та розвитку її регіонів зокрема. Практика макроекономічного розвитку підтверджує, що ефективне функціонування соціально орієнтованої держави і її ринкового механізму неможливе без активної соціально направленої бюджетної політики.

Актуальність теми посилюється тим, що в Україні на початку ХХІ століття усвідомили, що соціальна сфера це не лише фактор стабілізації суспільства, а й основний чинник економічного розвитку, який потрібно розвивати.

Так як в наш час переважає домінування інтелектуальних технологій над промисловими, людського фактора над сировинним й сучасні економічні системи базуються передусім на знаннях, то забезпечення зростання й розвитку економіки держави, належної спроможності її ефективно конкурувати з економічними та політичними системами інших країн вимагає подолання соціальної напруги у суспільстві. Тобто, розвиток соціальної сфери відіграє найважливішу роль у забезпеченні умов для становлення, ефективного функціонування економіки нашої держави.

Забезпечення суспільного добробуту населення потребує значних фінансових ресурсів, які дає бюджет. Економічна природа бюджету полягає саме в тому, що за його допомогою держава надає суспільству блага та послуги, які істотно впливають на рівень добробуту та якість життя. Бюджет та бюджетна система загалом відносяться до тієї сфери суспільного життя, що безпосередньо стосується інтересів всіх і кожного.

В умовах ринкових відносин і особливо в перехідний період до ринку бюджетна система є найважливішим економічним та соціальним регулятором. Від того, наскільки правильно побудовані бюджетні відносини залежить ефективне функціонування всього народного господарства країни, зовнішніх відносин, суспільний добробут. Тому, є очевидним необхідність вдосконалення бюджетного механізму, методів планування бюджетів різних рівнів, ефективного формування та використання бюджетних коштів, міжбюджетних стосунків для розкриття потенціалу соціальної сфери, а отже збільшення економічних результатів.

Новизною у даній роботі є узагальнення матеріалу по фінансуванню соціальної сфери та надання конкретних шляхів подолання негативних явищ, проблем, що зараз існують, а також розроблення моделі планування бюджетних видатків на охорону здоров’я, яка дозволяє швидко, з урахуванням структури населення визначити норматив фінансування й обсяг необхідних коштів.

Метою даної роботи є теоретичне обґрунтування взаємозв’язку бюджету й розвитку соціальної сфери регіону, розкриття діючої практики з планування, формування бюджетних видатків на соціальну сферу, а також пошук шляхів удосконалення головних галузей соціальної сфери.

Для досягнення поставленої мети в роботі ставляться такі завдання:

а) дослідити роль бюджету для розвитку соціальної сфери;

б) навести сучасне соціально-економічне становище Луганської області;

в) обґрунтувати необхідність використання моделі з визначення оптимального розміру бюджетних видатків в залежності від структури населення на охорону здоров’я в Луганській області;

г) викласти сутність й детальну характеристику програмного забезпечення, що використовують органи Державного казначейства для якісного оброблення інформації стосовно проведення видаткових операцій;

ґ) провести аналіз стану, динаміки, структури видатків бюджету на соціальну сферу в Луганській області;

д) запропонувати напрямки щодо вдосконалення основних галузей соціальної сфери регіону.

Об’єктом дослідження є бюджетні відносини, що виникають з приводу планування, формування, контрольованого використання централізованого фонду коштів на державному та на місцевих рівнях у соціальній сфері.

Предмет дослідження – вплив бюджету на розвиток соціальної сфери Луганської області.

За останній час теми становлення, розвитку та проблем бюджетної системи, побудови соціальної держави, впливу бюджету на соціальну сферу висвітлювались у наукових роботах багатьох зарубіжних і вітчизняних вчених-економістів. Так, бюджетна політика у контексті стратегії соціально-економічного розвитку є питанням, що цікавить М.Я. Азарова, Е.М. Лібанова; дослідженням побудови соціальної держави займаються Т.В. Новікова, В. Куценко, Б.Е. Зарицький; аналіз механізму фінансування соціальної сфери проводять Г.І. Ляхович, У.І. Ляхович, Д.В. Полозенко, Д.В. Карамишев; методичні та прикладні питання соціального захисту населення і підвищення його ефективності є предметом наукових досліджень Н.П. Борецької, Т.В. Новікової.

Методологічною основою дослідження виступає нормативно-правова документація та система методів, а саме нормативний для визначення розміру видатків згідно нормативів, аналітичний для пошуку шляхів вирішення, існуючих проблем, табличний метод необхідний для узагальнення, систематизації статистичних даних й наочності їх подання, метод порівняння використовується для визначення відмінних рис, досліджуваного об’єкта, метод деталізації при визначенні конкретних факторів, що впливають на загальний результат (групи населення), статистико-математичний метод використовується для побудови моделі, фінансово-економічний й статистико-економічний.

Запропоновані в роботі шляхи вдосконалення можуть бути реально впроваджені на практиці й дійсно їх реалізація допоможе у вирішенні проблем соціальної сфери. Результати дослідження були оприлюднені на Міжнародній науково-практичній конференції м. Харкова.

Там, де розуміють важливість у житті суспільства соціальної сфери, де створюють умови для її розвитку, процвітання, там і високий життєвий рівень населення, і економічний розвиток. Таким чином, діяльність держави через бюджетний механізм і бюджетну політику у соціальній сфері має надзвичайно важливе значення для суспільства та економіки країни.

Розділ 1. Теоретичні основи взаємозв’язку бюджету та соціальної сфери на сучасному етапі розвитку фінансової системи України

1.1 Теоретико-суттєва характеристика та особливості впливу бюджету на соціальну сферу

На сучасному етапі розвитку економіки в Україні спостерігається зростання ролі держави в процесі розподілу та перерозподілу валового внутрішнього продукту, насамперед, через бюджетну систему. Розвиток країни об’єктивно вимагає все більшого залучення фінансових ресурсів як для задоволення суспільних потреб, так і для розвитку всіх галузей національної економіки.

Головною ланкою фінансових ресурсів країни є бюджет, який використовується державою як один з основних інструментів регулювання соціально-економічних процесів.

Державний бюджет є основним провідником державної фінансової політики, фінансовою базою держави для здійснення її функцій, забезпечує розвиток не тільки пріоритетних галузей національної економіки, але й соціокультурні заходи, обороноздатність країни, утримання органів державної влади та управління тощо. Таким чином, державний бюджет є знаряддям розвитку економіки, соціальної сфери, культури, підвищення матеріального статку суспільства.

Державний бюджет впливає на суспільство через доходи і видатки, тобто ефективність бюджету слід досліджувати як при справлянні податків, зборів та обов’язкових платежів, так і при використанні бюджетних коштів [66]. Так, розглядаючи вплив бюджету на соціальну сферу необхідно зауважити, що установи соціальної сфери перебувають на бюджетному фінансуванні, тобто держава змушена взяти на себе витрати цих установ і фінансування їх із державного й місцевих бюджетів, що дає можливість безоплатно надавати свої послуги суспільству (населенню), хоча й у мінімально необхідному розмірі.

Бюджетне фінансування – надання юридичним особам із бюджетів різних рівнів фінансових ресурсів у вигляді безповоротних і безоплатних коштів на розвиток економік, соціальної сфери, державне управління, оборону тощо. Бюджетне фінансування здійснюється на основі певних принципів: плановості, цільового спрямування коштів, безповоротності, безоплатності, ефективності використання коштів, справедливості і неупередженості, публічності та прозорості, контрольованості витрачання бюджетних коштів [31].

У нових умовах господарювання здійснюється поєднання бюджетного фінансування установ, організацій з розвитком платних послуг і виконанням робіт за договорами з підприємствами і організаціями на платній основі. При цьому неприпустима проста заміна безплатних послуг платними: необхідне їх раціональне, розумне поєднання. У самій системі бюджетного фінансування – відбулася відмова від фінансування витрат, виходячи із фактичних значень показників, тобто залежно від досягнутого рівня, і перехід на нормативний метод покриття витрат. Особливого значення набувають нормативи, що характеризують вимоги, які висуваються суспільством до ефективності використання бюджетних ресурсів. Вони фіксують мінімально припустиму величину економічної ефективності використання бюджетних ресурсів, тобто суспільно виправданий розмір їх витрат для досягнення найбільшого економічного ефекту. У цьому контексті нормативний метод спроможний відносно об'єктивно оцінити потреби соціальних галузей, установ у ресурсах і створити умови для їх ефективного та ощадливого використання. Саме нормативи мають свідчити про бажаний рівень споживання суспільних благ.

Перехід від глибокої економічної кризи до етапу розвитку, що характеризується високими темпами економічного зростання, відкриває нові можливості і водночас формує нові завдання у бюджетній політиці, оскільки вплив держави на соціально-економічні процеси здійснюється переважно через бюджетні важелі: субвенції, дотації, пряме фінансування, а отже шляхом бюджетних видатків.

Державні видатки як економічна категорія – це грошові відносини з приводу розподілу і використання централізованих і децентралізованих фондів грошових ресурсів держав з метою фінансування загальнодержавних потреб соціально-економічного розвитку. У функціональній структурі видатки на суспільні та соціальні послуги розміщені у другій групі за такими статтями:

а) освіта;

б) охорона здоров'я;

в) соціальний захист і соціальне забезпечення;

г) житлово-комунальне господарство;

ґ) культура та мистецтво;

д) засоби масової інформації;

е) фізична культура і спорт [24].

В умовах демократії соціальне забезпечення є найбільш пріоритетною функцією держави. Громадяни мають високий рівень потреби в соціальному забезпеченні, і тому існує великий попит на цей вид суспільних благ. Соціальне забезпечення надається державою, а не ринком. Про виняткову роль соціальної функції держави і бюджету свідчить й найбільша питома вага видатків на соціальні потреби в демократичних розвинутих країнах. Фінансове забезпечення (видатки) слід назвати одним з дійових чинників розвитку соціальної сфери. Ідеться про фінансові ресурси, що виділяються на здійснення окремих завдань і формуються за рахунок бюджетів усіх рівнів, а також позабюджетних соціальних фондів, благодійних внесків роботодавців.

На початку III тисячоліття соціальна сфера з фактора стабілізації суспільства поступово перетворюється на основний чинник економічного розвитку. Вона дуже важлива не лише для населення країни як запорука добробуту й благополуччя, але й як ефективний важіль економічного піднесення держави. Не дарма народна мудрість говорить: «країна без соціальної сфери – що дерево без коріння». На превеликий жаль, коріння цього дерева в Україні засихає. Як наслідок – погіршення стану в соціальній сфері, яке, з одного боку, є результатом розвитку економіки, а з іншого, – негативно впливає на його результативність [27].

Різке зниження обсягів фінансування соціальної сфери впродовж економічної кризи в поєднанні з руйнацією відносин, характерних для адміністративно-командної економіки, спричинилися – крім всього іншого – до того, що навіть істотне збільшення обсягів фінансування не віддзеркалюється на якості та доступності послуг. Яскравим прикладом є ситуація в охороні здоров’я, де дворазове збільшення бюджетних надходжень порівняно з 2000 роком не зумовило вкрай необхідних позитивних зрушень.

Механічне збільшення абсолютних сум і питомої ваги бюджетних витрат на фінансування соціальних галузей не гарантує зростання соціальної спрямованості бюджетної політики. Остання визначається не стільки сумами, які спрямовуються на розвиток соціальної сфери, скільки доступністю її послуг для всіх верств населення та забезпеченістю належної якості цих послуг.

Бюджетні витрати на соціальний захист мають не просто зростати, а спрямовуватись таким чином, щоб і рівень, і глибина бідності зменшувались. Тобто, в умовах абсолютного зростання видатків державного бюджету на фінансування соціально-культурної сфери важливо забезпечити їх ефективне використання відповідно до принципу – мінімальний обсяг коштів і максимальний результат їх використання, з додержанням інших принципів, притаманних бюджетному фінансуванню, – безоплатності, безповоротності, справедливості.

Збільшення бюджетних витрат на фінансування системи охорони здоров'я має призводити до зниження захворюваності, інвалідності та смертності, до зростання середньої очікуваної тривалості життя населення. Оскільки медична допомога не в змозі повністю компенсувати недоліки способу життя населення та забруднення навколишнього середовища, орієнтиром мають бути захворювання і смертність від тих причин, на які система охорони здоров'я може здійснювати достатньо потужний вплив.

Завданнями бюджетного фінансування освіти є забезпечення рівного доступу всіх дітей – незалежно від місця проживання та матеріального становища – до якісної освіти, що стане передумовою їх майбутньої конкурентоспроможності на ринку праці, доступу до гідної праці. Йдеться не тільки про середню освіту, хоча її розвиток слід визнати першочерговим пріоритетом, а й про вищу та післядипломну, оскільки освітній потенціал населення та якість підготовки робочої сили є визначальними факторами конкурентоспроможності країни в умовах глобалізації.

Заклади культури, які сьогодні сконцентровані переважно в обласних центрах та великих містах, мають стати доступними для різних верств суспільства і здійснювати належний вплив на забезпечення людського розвитку, на формування високої духовності і культури суспільства.

Стрижнем забезпечення соціальної спрямованості бюджетної політики, становлення соціальної держави та сталого людського розвитку є комплексна реформа соціальної сфери, яка передбачатиме взаємопов'язані зміни управління соціально-культурними галузями з істотним збільшенням обсягів фінансування та перенесенням акцентів політики доходів з підтримки непрацездатних верств суспільства на забезпечення високої заробітної плати працюючого населення.

Як відомо, Україна, відповідно до Конституції в 1996 році, проголосила себе соціальною державою, тобто такою, в якій створюються умови для досягнення високого матеріального добробуту громадян, запровадження дійової системи соціального захисту всіх без винятку членів суспільства, для вільного та всебічного розвитку, а також максимально можливі шанси для самореалізації, зберігаючи тим самим стабільність у суспільстві [63]. Таким чином, побудова соціальної держави пов’язана з переходом до нового етапу розвитку продуктивних сил: від індустріальної стадії, де домінує механізоване виробництво, до постіндустріальної, коли превалюватиме соціальна сфера, а економічна ефективність визначатиметься, у першу чергу, використанням висококваліфікованих кадрів, нових знань, технологій і методів управління. За цих умов на передній план висувається людина, її інтелектуальний, освітній потенціал, формування якого значною мірою залежить від величини доходів, у структурі яких основну частку становить заробітна плата, а також здоров’я людини, без якого не можлива ефективна праця.

Підвищення освітнього і професійного рівня населення, зокрема працездатного віку, розв’язання такої гострої соціальної проблеми, як зміцнення здоров’я населення, яке у соціальній державі відноситься до найважливіших цінностей сприятиме не лише реалізації такої функції соціальної держави, як формування та розвиток соціально орієнтованої економіки, а й підвищенню продуктивності праці та ефективності економіки, конкурентоспроможності її продукції.

У зв’язку з тим, що основним джерелом фінансування соціальної сфери в Україні є бюджет держави, в цій області нагромадились серйозні проблеми, які потребують розв’язання як в теоретичному, так і практичному плані. Це передусім низька вартість робочої сили, зокрема низькі заробітні плати в бюджетних галузях, масштабна бідність, загальне скорочення рівня життя, недотримання більшості соціальних стандартів, надмірна регіональна диференціація всіх основних параметрів рівня життя населення. Бідність стала однією з ознак економіки країни, незважаючи на те, що невід’ємним правом людини є достатній життєвий рівень, який забезпечує свободу від бідності. Доступ до тих або інших соціальних послуг (освіти, культури, охорони здоров’я тощо) визначається передусім місцем проживання. Потребує перегляду процес планування видатків на фінансування соціальних послуг, їхнє упорядкування, визначення обсягу видатків бюджетів на основі мінімальних державних соціальних стандартів послуг. Виникли суперечності у фінансуванні делегованих державою повноважень органам місцевого самоврядування у сфері надання соціальних гарантій населенню. Потребує вдосконалення система соціальних пільг, які надаються різним категоріям населення відповідно до чинного законодавства. Виникають також проблеми оцінки ефективності та результативності фінансування окремих соціальних програм [27].

Існуючі нині в соціальній сфері проблеми сформувалися не впродовж останніх років – частково вони успадковані від адміністративно-командної економіки, частково є результатом довготривалої системної економічної кризи, частково виникли в процесі зміни економічних систем.

Поступ нової та незалежної, демократичної держави у ХХІ століття неможливий без осмислення нових явищ та процесів, що відбуваються в суспільному житті. Не останнє місце посідають зміни, які розгортаються в бюджетній системі країни, у відносинах між бюджетами всіх рівнів у рамках постійного прагнення до самостійності місцевих бюджетів, до подальшого розвитку та зміцнення місцевого самоврядування [27].

Досвід розвинутих країн дає зрозуміти, що рівень добробуту населення зростатиме за наявності сильної місцевої влади, яка здатна вирішувати поточні проблеми населення, відстоювати інтереси мешканців окремих територій при здійсненні загальнодержавних програм та заходів. Щоб зміцнити органи місцевого самоврядування, їм передані бюджетні повноваження на вирішення питань щодо надходження й витрачання коштів їхніх бюджетів. Зараз значна частина соціальних видатків лягає на місцеві бюджети. У компетенції місцевих органів влади знаходяться питання утримання та розвитку закладів освіти, охорони здоров’я, культури, забезпечення соціальної підтримки і сприяння зайнятості населення. Тому вагоме значення у бюджетному механізмі забезпечення соціальними послугами населення набувають міжбюджетні відносини [69].

Основні завдання вирішення проблеми соціальної захищеності населення України, а отже, і поступового становлення її як соціальної держави, повинні бути спрямовані на запровадження ринкових, найбільш ефективних форм забезпечення умов для вільної діяльності індивідів, здатних створювати матеріальні блага, і достойну їхню винагороду; перетворення системи соціального захисту на один із чинників розвитку продуктивних сил; використання в практиці соціального управління системи не соціальних мінімумів, а соціальних стандартів для забезпечення нормальної життєдіяльності людини, тобто на побудову соціальної держави.

Таким чином, щоб поліпшити соціальну ситуацію, прискорити побудову соціальної держави в Україні, необхідно:

а) істотно підвищити платоспроможний попит населення;

б) здійснити формування нових механізмів, здатних забезпечити оптимальні пропорції між розвитком матеріального і нематеріального виробництва;

в) надати соціальній сфері, зокрема освіті, охороні здоров’я, статус сфери діяльності пріоритетного розвитку;

г) збільшити інвестиції в основний капітал соціальної сфери. До цього часу вони є не лише низькими, але й мають тенденцію до скорочення. Якщо в 1995 році питома вага інвестицій у соціально-культурну сферу дорівнювала 36% від загального обсягу, то в 2002 році – 22%. Тому не дивно, що й мережа об’єктів цієї сфери має тенденцію до скорочення;

ґ) бюджетне фінансування соціальної сфери зосередити на пріоритетних напрямах, а саме: впровадженні новітніх технологій, поліпшенні якості та ефективності діяльності закладів освіти, охорони здоров’я, науки; впровадження принципів управління якістю послуг;

д) посилити соціальну спрямованість кожної сфери діяльності, сформувавши в них соціальну місію. Усе це сприятиме не лише підвищенню якості життя населення, а й збільшенню кількості робочих місць за рахунок невиробничої зайнятості, поліпшенню використання людських ресурсів, реальному економічному зростанню [63].

Отже, головними завданнями в соціальній сфері є цілеспрямоване забезпечення надійних передумов реалізації прав та свобод громадян у всіх їх виявах, формування середнього класу, значне обмеження диференціації населення за доходам, подолання бідності.

Постіндустріальний етап характеризується передусім домінуванням інтелектуальних технологій над промисловими, навіть дуже прогресивними та передовими, людського фактора над сировинним, багаторазовим зростанням вимог до якості робочої сили та духовної складової людського розвитку. Отже, сучасні економічні системи базуються передусім на знаннях. Таким чином, подолання відставання України від багатьох інших держав, забезпечення належної спроможності української економіки ефективно конкурувати з економічними та політичними системами інших країн, самостійно визначати власний шлях розвитку вимагають істотного підвищення статусу соціальної сфери в українському суспільстві. Відповідно, необхідна і докорінна зміна політики її розвитку, включаючи встановлення пріоритетів, розроблення систем управління та фінансування.

У зв’язку з цим розвиток соціальної сфери має відбуватися на основі визначення цілей та досягнення результатів на відміну від існуючої дотепер системи, яка переважно базується лише на забезпеченні певних функцій – освіти, охорони здоров'я, культури, житлово-комунального господарства та соціального захисту. Отже, в сучасному розумінні процес розвитку соціальної сфери – це процес управління змінами її функціонування. Необхідна нова система індикаторів розвитку соціальної сфери, в якій основні акценти мають бути зроблені на якість послуг, що надаються населенню. Галузі соціальної сфери – слідом за економікою – мають перейти з екстенсивного на інтенсивний шлях. Якщо в минулому розвиток соціальної сфери був прерогативою держави, то нині він має стати справою всього суспільства. Це підвищує роль кожної конкретної особистості і громадських організацій та об'єднань в управлінні соціальним розвитком – від фінансування до визначення завдань і контролю. При цьому держава не може усунутись від управління соціальною сферою, від її бюджетної підтримки та визначення стратегії розвитку.

Такі високі вимоги до соціальної сфери, її нова роль потребують адекватних зрушень у державній політиці, глибокого, а подекуди і докорінного, реформування чинних систем управління, зокрема бюджетного фінансування.

1.2 Аналіз і оцінка нормативної бази, що регулює бюджетні та соціальні відносини

Правове регулювання бюджетних процесів, що виникають при створенні та використанні фондів бюджетних ресурсів, є однією з форм управління з боку держави економічним і соціальним розвитком. Усі дії держави у сфері бюджету мають ґрунтуватися на правових актах. Бюджетно-правові відносини виникають і припиняються на законодавчій основі. Вони можуть припинятися також у випадках, встановлених законом, наприклад, у разі сплати платежів, використання передбачених асигнувань тощо.

Правові норми, що регулюють бюджетні відносини, становлять систему бюджетного права, яка ґрунтується на конституції держави. Основними правовими документами, які регламентують проведення бюджетної політики в Україні, є Конституція України, Закони України: «Про Державний бюджет України» (на відповідний рік), «Про бюджетну систему України», «Про місцеве самоврядування», «Про державний внутрішній борг України», бюджетні резолюції Верховної Ради України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України.

Зараз, після тривалої кризи, досягнуто відчутне зростання макроекономічних та галузевих параметрів розвитку вітчизняної економіки. Поглибилися започатковані у попередні роки позитивні зрушення і у системі бюджетних відносин. Посилилася збалансованість бюджетних ресурсів держави – доходів та видатків. Удосконалювалася і система управління бюджетом, зокрема видатками державного бюджету.

Статус України як соціальної держави офіційно зафіксовано у статті 1 Конституції України: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держана» [1]. Конституцією України (статті 95—98) передбачено, що бюджетна система України будується на засадах справедливого й неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами й територіальними громадами. На основі Конституції приймається низка законів, що регулюють окремі сфери бюджетних відносин. Це насамперед Бюджетний кодекс України, Закон України «Про Державний бюджет України», Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» та інші.

Щодо соціальної сфери, то в основному законі визначені, закріплені й гарантуються такі соціальні права: на працю і її оплату (ст. 43); на відпочинок (ст. 45); на захист материнства, дитинства і сім'ї (ст. 51); на соціальне забезпечення (ст. 46); на житло (ст. 47); на охорону здоров’я і медичну допомогу (ст. 49); на екологічну безпеку (ст. 50); на освіту (ст. 53); на участь і доступ до культурного життя (ст. 54) [1].

Для становлення, розвитку і зміцнення України як соціальної держави потрібно і теоретичне обґрунтування концептуальних основ формування ефективної соціальної ринкової економіки і політики, що забезпечує зайнятість, гідну заробітну плату, розвинене соціальне страхування, підтримку сім'ї, материнства і дітей, людей похилого віку, молоді тощо; і розробка комплексної програми заходів і механізмів їхньої реалізації всіма гілками і рівнями державної влади та місцевого самоврядування. Можливо, одним з шляхів вирішення проблеми чіткої праці цього механізму є прийняття «Соціального кодексу», який визначив би права й обов’язки всіх суб'єктів соціальної держави — державних органів, органів місцевого самоврядування, бізнесу, громадських об’єднань [79].

Основним нормативно-правовим актом, що регулює виключно бюджетні відносини є Бюджетний кодекс України. Він був опублікований і набрав чинності 25 липня 2001 року.

Бюджетний кодекс складається з шести розділів: загальні положення, Державний бюджет України, місцеві бюджети, міжбюджетні відносини, контроль за дотриманням бюджетного законодавства та відповідальність за бюджетні правопорушення і прикінцеві положення [2]. За допомогою Бюджетного кодексу України вирішуються майже всі питання, проблеми, що стосуються бюджетних відносин. В ньому законодавці намагалися охопити, визначити всі існуючі поняття, механізми, процеси щодо бюджетної сфери. У ньому визначені відносини, що ним регламентуються, основні терміни, окреслено бюджетний період. Перелічені принципи побудови бюджетної системи, описана бюджетна класифікація, визначено склад державного боргу, частин бюджету. Значну увагу приділено бюджетному процесу на державному і місцевому рівнях, його окремим стадіям, а також ролі учасників бюджетного процесу. Визначено склад доходів і видатків Державного бюджету, в тому числі таємні видатки за основними напрямами їх витрачання, детально описаний механізм складання проекту бюджету, розгляд та прийняття бюджету Верховною Радою України, його виконання та звіт про виконання. Окремим механізмом передбачено передання видатків на виконання власних повноважень між місцевими бюджетами та передача права на виконання делегованих повноважень. Чітко визначені фінансові нормативи бюджетної забезпеченості та коригуючі коефіцієнти фінансових нормативів бюджетної забезпеченості. Окрема глава присвячена міжбюджетним трансфертам. Визначені повноваження щодо контролю за дотриманням бюджетного законодавства.

Таким чином, Бюджетний кодекс України вирішує левову долю бюджетних питань, але не всі. Удосконалення, реформування потребує не лише бюджетна система, а й бюджетне законодавство, зокрема Бюджетний кодекс України.

Так, ефективне використання бюджетних коштів є важливою проблемою виконання Державного бюджету України, яка здійснює бюджетну політику в умовах обмежених бюджетних ресурсів. Від рівня ефективності виконання прийнятих законодавчою і виконавчою владою рішень, які передбачають використання державних коштів, залежить ступінь досягнення цілей соціального та економічного розвитку країни. Тому на особливу увагу заслуговують питання визначення сутності оцінки ефективності бюджету. На сьогодні майже відсутні наукові розробки щодо визначення показників ефективності бюджету. У Бюджетному кодексі України визначено, що на всіх стадіях бюджетного процесу в Україні здійснюється фінансовий контроль, аудит та оцінка ефективності використання бюджетних коштів (стаття 19) [2]. Стаття 7 передбачає побудову системи бюджетного контролю на основі принципу ефективності використання бюджетних коштів, згідно з яким рішення про використання бюджетних коштів при складанні та виконанні бюджетів повинні прийматися, враховуючи прагнення досягти певних запланованих результатів із залученням мінімального обсягу коштів або максимальних результатів при використанні визначеного бюджетом обсягу коштів. Тобто в кодексі окреслена проблема ефективності використання бюджетних коштів, але не визначено показники ефективності та порядок їх визначення. Таким чином можна зазначити, що зміст цих статей в Бюджетному кодексі України та їх невизначеність говорять про фактичне не розуміння сутності ефективності бюджетних видатків у практиці фінансової науки.

Закон України «Про Державний бюджет України» на відповідний рік також важливий, необхідний нормативно-правовий акт, що приймається на наступний за звітним роком і термін дії його один рік. В Україні календарний і бюджетний роки збігаються. Виключно Законом України «Про Державний бюджет України» на відповідний рік визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків [3-5]. У цьому Законі передбачається формування в конкретних обсягах джерел доходів та видатків бюджету, необхідні нормативи відрахувань, дотації і субсидії областям, джерела покриття дефіциту бюджету (при плануванні), поточні пояснення до здійснення виконання бюджету.

Не менш важливим є вирішення бюджетних та соціальних питань, проблем і на місцевому рівні, тому дуже вчасним і доречним було прийняття Закону України «Про місцеве самоврядування» у 1997 році.

У підзаголовку до цього закону сказано, що відповідно до Конституції України він визначає систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування [6]. У загальних положеннях визначаються основні терміни, описано механізм місцевого референдуму, місцевих ініціатив, основи формування виконавчих органів рад, функції сільського, селищного, міського голови, повноваження органів самоорганізації населення. У розділі – організаційно-правова основа місцевого самоврядування регламентуються повноваження, у тому числі й бюджетні, сільських, селищних, міських рад, виконавчих органів цих рад, сільського, селищного, міського голови та районних і обласних рад. Розділ – матеріальна і фінансова основа місцевого самоврядування розглядає такі питання, як право комунальної власності, детально регламентовані питання доходів і видатків місцевих бюджетів, використання вільних бюджетних коштів, створення і використання позабюджетних коштів, механізм установлення і використання місцевих податків і зборів, участь органів місцевого самоврядування у фінансово-кредитних відносинах.

Закон, що визначає більш конкретно повноваження органів місцевого самоврядування щодо вирішення поточних справ у соціальній сфері, в області бюджетних відносин і взагалі управління відповідною територією – це Закон України «Про місцеві державні адміністрації», підписаний Президентом України 9 квітня 1999 року й набрав чинності 15 травня 1999 року.

Закон містить 7 розділів і 50 статей [7]. Так, стаття 18 «Повноваження в галузі бюджету та фінансів» передбачає, що місцева державна адміністрація:

а) складає і подає на затвердження проекти відповідного бюджету та забезпечує його виконання;

б) подає в установленому порядку до органів виконавчої влади вищого рівня фінансові показники і пропозиції до проекту Державного бюджету України, пропозиції щодо обсягу коштів Державного бюджету України для їх розподілу між територіальними громадами, розмірів дотацій і субвенцій, дані про зміну складу об'єктів, що підлягають бюджетному фінансуванню;

в) отримує від усіх суб’єктів підприємницької діяльності незалежно від форм власності інформацію, передбачену актами законодавства для складання і виконання бюджету;

г) здійснює фінансування підприємства, установ і організацій освіти, культури, науки, охорони здоров’я, фізичної культури і спорту, соціального захисту населення, переданих у встановленому порядку в управління місцевій державній адміністрації вищими органами;

ґ) регулює ціни та тарифи за виконання робіт та надання житлово-комунальних послуг підприємствами, а також визначає і встановлює норми їх споживання, здійснює контроль за їх додержанням.

Доопрацювання, удосконалення потребує законодавство щодо фінансового планування і прогнозування, особливо, що стосується видатків бюджету на соціальні послуги та гарантії. Так, однією з основних складових бюджетного забезпечення соціальних гарантій населення виступає фінансове планування та прогнозування. Бюджетним кодексом України передбачено, що розробленню проекту закону «Про державний бюджет на наступний рік» передує подання Кабінетом Міністрів України проекту основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період. Цей документ містить: граничний розмір дефіциту (профіциту) державного бюджету України; частку прогнозного річного обсягу ВВП, що перерозподіляється через бюджет України; граничний обсяг державного боргу та його структуру; питому вагу обсягу міжбюджетних трансфертів у видатках державного бюджету України і коефіцієнт вирівнювання для місцевих бюджетів; питому вагу капітальних вкладень у видатках Державного бюджету України та пріоритетних напрямів їхнього використання; взаємовідносини державного бюджету України з місцевими бюджетами в наступному бюджетному періоді та інші положення. На даний час нормативні акти, які б визначали методи та порядок складання фінансових середньострокових та довгострокових прогнозів, відсутні. Ті, хто готують середньострокові прогнози дохідної і видаткової частин бюджету, визначають їхні показники на основі динаміки номінального зростання валового внутрішнього продукту, прогнозних рівнів споживчих цін та цін виробників продукції (послуг). Таке прогнозування не справляє ніякого впливу на процес складання бюджету. Воно не має обов’язкового характеру, а звідси і будь-яких наслідків для бюджету, що формується на плановий рік. Також, світова практика свідчить про необхідність законодавчого закріплення використання у бюджетному процесі при плануванні бюджету особливого кола соціальних індикаторів, в тому числі включення в систему макроекономічних показників державного бюджету соціальних нормативів. Найважливіші з них – стандартні рівні споживання по регіонам країни продовольчих товарів, медикаментів, побутових, комунальних та транспортних послуг; допустимі рівні бідності і безробіття; мінімальні рівні заробітної плати, пенсій, допомоги тощо. Без використання подібних якісних та кількісних показників, особливо які стосуються визначення межі життєдіяльності людей, не можливою стає розробка бюджету.

Соціальна сфера дуже пов’язана з бюджетними відносинами, так як майже повністю для свого функціонування використовує бюджетні фінансові ресурси, що мають ефективно, за цільовим призначенням використовуватися. Тому процеси, грошові відносини, фінансові операції, які відбуваються у галузях соціальної сфери також потребують законодавчого врегулювання.

В Україні прийнято багато нормативно-правових актів, які регламентують функціонування бюджетних відносин у соціальній сфері, до основних з них можна віднести: Указ Президента України «Про основні напрями соціальної політики на 1997-2000 рр.» (№ 1166/97 від 18.10.1997), Закон України «Про освіту», «Про вищу освіту», «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні», Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров’я», «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії», Закони України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми», «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям», «Про державну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам», «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та багато інших.

Першим кроком у розбудові соціальної політики з урахуванням нового нормативного підходу було прийняття Указу Президента України «Про основні напрями соціальної політики на 1997-2000 рр.» (№ 1166/97 від 18.10.1997), який передбачав «встановити систему державних соціальних стандартів у сфері оплати праці, пенсійного забезпечення, соціальних послуг та матеріального забезпечення, стипендій, медичного обслуговування, санаторно-курортного лікування, освіти, культури, фізичної культури і спорту, відпочинку населення; створення у регіонах умов для забезпечення рівних стартових можливостей життєдіяльності з урахуванням мінімальних соціальних гарантій держави та бюджетної забезпеченості одного мешканця». Наступним кроком стало прийняття 5 жовтня 2000 року Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії». Законом визначено принципи, порядок формування, встановлення та затвердження державних соціальних стандартів і нормативів. Також законом описано застосування державних соціальних стандартів і нормативів у таких сферах: у сфері доходів населення, у сфері соціального обслуговування, у сфері житлово-комунального обслуговування, у сфері транспортного обслуговування та зв’язку, у сфері забезпечення навчальними закладами, у сфері обслуговування закладами культури, закладами фізичної культури та спорту, у сфері побутового обслуговування, торгівлі та громадського харчування. Закріплена за окремими рівнями виконавчої влади і місцевого самоврядування відповідальність щодо забезпечення державних мінімальних стандартів є основою для розрахунку мінімальних розмірів видаткової частини державного бюджету та відповідних місцевих бюджетів.

Держава при виконанні своєї соціальної функції не може не турбуватися про найменш захищені верстви населення – інвалідів, пенсіонерів, і надає їм соціальну допомогу у вигляді грошових виплат, доплат та пільг.

Соціальна допомога в Україні надається відповідно до законів «Про державну допомогу сім’ям з дітьми», «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям», «Про державну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам». Крім того, діє Програма надання населенню субсидій для відшкодування затрат на житлово-комунальні послуги, придбання скрапленого газу, твердого та рідкого пічного побутового палива. На підставі чинних законів надається понад 20 видів допомоги та пільг. При цьому кількість громадян, котрі користуються пільгами, досить динамічна, що ускладнює формування коштів соціальної спрямованості. Учасникам бойових дій та учасникам війни пільги надаються відповідно до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». Істотних відмінностей у наданні пільг цим категоріям громадян немає, хіба що учасники бойових дій мають пільги на 25% більші при оплаті житла, комунальних послу і палива, ніж учасники війни. Необхідно звернути увагу на те, що такі пільги були встановлені ще на початку 90-х років минулого століття і за час, що минув з тих пір, відбулися значні зміни в економіці країни. Таким чином, сьогодні цілком виправданим був би перегляд і встановлення додаткових пільг.

Для визначення суми соціальної допомоги державі необхідно знати прожитковий мінімум, який також дозволяє оцінити рівень життя в країні, установлювати різні мінімальні соціальні стандарти.

Закон України «Про прожитковий мінімум» був прийнятий Верховною Радою України 15 липня 1999 року. Цей закон складається з семи статей, де подано визначення прожиткового мінімуму, принципи формування набору продовольчих товарів та послуг, їх перелік, порядок установлення та затвердження прожиткового мінімуму [12].

Так, у статті 2 передбачено, що прожитковий мінімум застосовується для:

а) загального оцінювання рівня життя в Україні, що є основою для реалізації соціальної політики та розроблення окремих державних соціальних програм;

б) установлення розмірів мінімальної заробітної плати та мінімальної пенсії за віком, визначення розмірів соціальної допомоги сім’ям з дітьми, допомоги у зв’язку з безробіттям, а також стипендій та інших соціальних виплат, виходячи з вимог Конституції України та законів України;

в) визначення права на призначення соціальної допомоги;

г) установлення величини неоподатковуваного мінімуму доходу громадян;

ґ) формування Державного бюджету України та місцевих бюджетів.

Прожитковий мінімум на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення за поданням Кабінету Міністрів України щорічно затверджується Верховною Радою України до початку розгляду Державного бюджету України; щорічно переглядається відповідно до зростання індексу споживчих цін разом із уточненням показників Державного бюджету України та публікується в офіційних виданнях.

Взагалі існує дуже багато нормативно-правових актів, які регламентують бюджетні і соціальні відносини на державному та місцевому рівнях Так, поточні, конкретні питання, що вирішує Кабінет Міністрів України в межах повноважень, передбачених Конституцією України та законами України, видає відповідні акти, які не можуть суперечити Конституції України, законам України, указам Президента України. Ці нормативні акти регулюють поточні питання, які виникають унаслідок здійснення повноважень, наприклад, Постанова КМУ «Про збільшення розмірів пенсії деяким категоріям громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Якщо питання є компетенцією ще одного державного органу, то може бути спільна постанова, наприклад, Постанова Кабінету Міністрів України і Національного банку України № 13 від 14 січня 1997 року. «Про впровадження казначейської системи виконання Державного бюджету», де передбачено відповідний механізм [22].

Місцеві органи влади – органи місцевого самоврядування та державні адміністрації в межах своїх повноважень можуть видавати нормативні акти місцевого значення. Щодо функціонування бюджетної системи це рішення про затвердження місцевих бюджетів, планів соціально-економічного і культурного розвитку, надання пільг окремим платникам у сплаті податків, які є складовою місцевих бюджетів, створення спеціальних фондів, випуск місцевої позики тощо.

Таким чином, можна говорити про дуже складну, розгалужену законодавчу базу, що регулює бюджетні і соціальні відносини. Соціальна сфера має в своєму складі багато галузей. У них використовуються значні фонди фінансових ресурсів, крім того, галузі соціальної сфери щороку отримують у своє розпорядження кошти за надані послуги та виконані роботи. Тому така сфера діяльності не може злагоджено, ефективно функціонувати без відповідного законодавчого регулювання. Законодавство повинно визначати, враховувати, регулювати всі можливі ситуації, нюанси галузей, підгалузей соціальної сфери щодо бюджетних відносин, так як від цього залежить справедливе, цільове, якісне, ефективне забезпечення населення соціальними послугами.

1.3 Бюджетні форми та методи забезпечення соціальної стабільності та зростання суспільного добробуту

На сучасному етапі розвитку економіки в Україні спостерігається зростання ролі держави в процесі розподілу і перерозподілу валового внутрішнього продукту, і перш за все через бюджетну систему, що має об'єктивний характер. Розвиток людського суспільства об'єктивно вимагає все більшого залучення фінансових ресурсів як для задоволення суспільних потреб, так і для удосконалення самого відтворювального процесу, тобто ефективності самої економіки. Тому на особливу увагу заслуговує питання ролі фінансових інститутів у макроекономічному регулюванні. Нині потрібно запроваджувати більш ефективні методи макроекономічного забезпечення та регулювання, що відповідають вимогам часу. Так, бюджетний механізм включає дві підсистеми, що відображають методи бюджетного впливу, – бюджетне забезпечення і бюджетне регулювання [27].

Так, одним з блоків бюджетного механізму, його підсистемою, є бюджетне регулювання. В сучасних умовах, як правило, застосовуються прямі й опосередковані форми бюджетного регулювання. До прямих форм належать: фінансування витрат, що здійснюються із бюджетів усіх рівнів; мобілізація доходів до бюджетної системи через систему оподаткування; фінансові санкції за порушення бюджетного законодавства; бюджетні субсидії, субвенції і дотації. До опосередкованих методів належать: мобілізація доходів через неподаткові форми; міжбюджетні трансферти; заходи сприяння активізації кредитних вкладень в економіку; зростання фонду оплати праці у бюджетній сфері; регулювання цін; надання пільг окремим верствам населення.

В умовах ринку пряме бюджетне фінансування економіки у будь-якому вигляді суперечить самій суті ринкової економіки і є найбільш неефективним методом бюджетного регулювання. У перспективі воно повинно бути замінене різними формами кредитування, коли за допомогою коштів бюджету мають створюватися сприятливі умови надання кредитів комерційними банками.

Про використання прямого бюджетного фінансування у бюджетному регулюванні економічного і соціального розвитку свідчать дані про структуру витрат Державного бюджету України (табл. 1.1).

Таблиця 1.1

Витрати Державного бюджету України

Отже, за показниками 2004-2006 рр. витрати Державного бюджету на розвиток економіки становлять 13,7 % у 2006 році, що дещо більше, ніж у 2005 році, але менше ніж у 2004 році. Спостерігається тенденція до зниження витрат на соціально-культурні заходи. Відбувається коливання витрат на національну оборону і правоохоронну діяльність, соціальну спрямованість бюджету у 2005 році підкреслює значне зростання видатків на соціальний захист.

Поряд з бюджетним регулюванням через пряме фінансування з бюджету використовуються непрямі методи, до яких належить амортизаційна політика, а також державні закупки і державні контракти на поставку матеріальних ресурсів з оплатою із бюджету.

Важливу роль у бюджетному регулюванні відіграють різні форми надання бюджетних коштів юридичним і фізичним особам, і насамперед через субсидії. Бюджетне фінансування економіки, як і соціальної сфери, має низку недоліків, від чого знижується ефективність бюджетного регулювання. Існує багато недоліків при фінансуванні соціальних та й економічних програм і неврегульованість цих питань зумовлює розпорошення дотаційних коштів, використання їх не за цільовим призначенням. Тому нагальною потребою є удосконалення правових і організаційних засад бюджетного регулювання.

Бюджетне регулювання розвитку економіки не обмежується прямими бюджетними субсидіями і залучає опосередковані методи, до яких слід віднести:

а) звільнення від оплати податків окремих господарських структур і цілих галузей економіки;

б) надання спеціальних режимів оподаткування окремим територіям;

в) надання відстрочки зі сплати податків і обов'язкових платежів до бюджету;

г) списання і реструктуризацію податкової заборгованості;

ґ) утворення недоплати з платежів до бюджету.

Зазначені явища зменшують дохідну базу бюджетної системи і за суттю є втратами доходів бюджету. Найвагомішим чинником непрямого бюджетного регулювання є пільги з податків. За економічною суттю такі пільги – це система внутрішнього перерозподілу фінансових ресурсів між окремими суб'єктами оподаткування. В економічному аспекті надання пільг є формою бюджетного регулювання економічного й соціального розвитку. В економічному житті держави нерідко трапляються випадки, коли для підтримки окремих виробництв доцільніше знизити розмір сплачуваних податків, ніж покривати збитки і здійснювати виплати з бюджету на соціальні цілі. Можна стверджувати, що виплати допомоги з безробіття, а також дотацій збитковим підприємствам можуть бути значно більшими, ніж втрати у зв’язку з наданням податкових пільг [27].

Однією з форм бюджетного регулювання економічних і соціальних процесів є міжбюджетне регулювання. В Україні міжбюджетний перерозподіл досяг значних розмірів, він щорічно становить понад 20 % витрат Державного бюджету України. Аналіз показників міжбюджетного регулювання дає підставу зробити висновок, що вони не мають солідного наукового обґрунтування і здебільшого недостатньо впливають на здійснення ефективної бюджетної політики.

В економіці України особливістю є те, що Уряд контролює формування й використання значних обсягів фінансових ресурсів, які сконцентровано у різних ланках фінансової системи, підприємницьких структурах державної форми власності. Тому нині треба чітко визначити напрями здійснення фінансового забезпечення підвищення життєвого рівня населення. Такими напрямами можуть бути, зокрема, здійснення інвестицій у людський капітал, тобто в освіту, охорону здоров'я, соціальне забезпечення, оскільки за експертними оцінками кожна гривня, вкладена у цю сферу, в перспективі забезпечує зростання валового внутрішнього продукту в розмірі 8 гривень. Спрямування бюджетних видатків на збільшення суспільного споживання дає змогу залучати інвестицій в економіку в 6 разів більше за розмір витрат [27].

Забезпечення суспільного добробуту населення потребує значних фінансових ресурсів. Це зумовлює необхідність науково обґрунтованої концепції доходів і видатків.

Фінансування соціальних витрат – головний інструмент держави для підвищення добробуту населення, ці витрати повинні стати основою впливу держави на рівень матеріального забезпечення населення як у середньостроковій, так і в довгостроковій перспективі. Для реалізації зазначеного слід провести такі заходи:

а) інвентаризувати соціальні програми, що були прийняті за роки незалежності, а також ті, які залишилися в спадок з часів існування СРСР, здійснивши відповідні розрахунки щодо потреби та можливостей у фінансових ресурсах для їх виконання;

б) з урахуванням результатів інвентаризації соціальних програм визначити ті, що втратили соціальну значимість в умовах ринкової економіки і підлягають вилученню з бюджетного фінансування, та такі, які потребують першочергового здійснення і мають перспективне значення;

в) фінансування установ і закладів соціальної сфери як на стадії визначення обсягів витрат, так і на стадії їх використання здійснювати строго відповідно до результатів діяльності. Це дасть змогу відмовитися від практики фінансування соціальної сфери залежно від досягнутого рівня бюджетних витрат, а також приймати обґрунтовані рішення щодо удосконалення соціально-культурних установ і закладів, їх об'єднання, скорочення та ліквідації;

г) розробити програму реформування соціальних пільг, привілеїв і виплат, на основі чого удосконалити систему адресної соціальної підтримки населення, відмовившись від відомчого характеру надання пільг, замінивши їх грошовими формами соціальної підтримки;

ґ) здійснювати витрати на фінансування вищої освіти на основі затвердженого урядом державного замовлення на підготовку кадрів вищої кваліфікації і єдиних норм витрат на їх підготовку, розрахованих Міністерством фінансів за участю зацікавлених органів державного управління;

д) фінансування науки проводити шляхом виділення коштів на дослідження за тематикою, розробленою Міністерством освіти і науки та затвердженою урядом, замінивши кошторисне фінансування виділенням коштів на оплату виконання державних наукових замовлень;

е) підвищити відповідальність органів виконавчої влади за прийняття та реалізацію рішень, які не забезпечуються відповідними джерелами фінансування, посилити вимоги до проведення експертних оцінок щодо визначення потреб та джерел фінансових ресурсів на здійснення накреслених заходів.

Суттєвого поліпшення стану фінансування заходів соціального спрямування можна досягти і шляхом удосконалення управління бюджетними ресурсами. Тут на перший план виходять питання казначейського виконання державного та місцевих бюджетів. Треба досягти такого стану, коли Уряд та місцеві органи виконавчої влади матимуть у своєму розпорядженні інформацію про щоденний рух коштів на казначейських рахунках державного та відповідних місцевих бюджетів.

Ґрунтовного методичного забезпечення потребує система визначення планових обсягів бюджетних витрат на утримання соціально-культурних установ і здійснення заходів, пов'язаних з рівнем матеріального добробуту населення.

Другим блоком бюджетного механізму є бюджетне забезпечення, основною складовою якого є фінансове планування та прогнозування.

Бюджетне планування – це науково обґрунтований процес визначення джерел створення і напрямків використання бюджетних ресурсів в економіці держави з метою забезпечення стабільного економічного й соціального розвитку. Сферою застосування бюджетного планування є розподіл і перерозподіл бюджетних ресурсів на всіх стадіях відтворювального процесу. Важливе значення має наукова методологія бюджетного планування. Вона включає сукупність загальних принципів і методів планування, систему бюджетних планів [31].

В економічній літературі виділяють чотири основних методи бюджетного планування: коефіцієнтів («від досягнутого»), нормативний, балансовий та програмно-цільовий.

В недалекому минулому в практиці фінансового планування застосовувалося планування «від досягнутого»: сума коштів за окремими статтями на наступний фінансовий рік визначалася шляхом простого зменшення або збільшення відповідної суми поточного року, за основу бралися звітні дані за минулий рік без врахування визначення результатів фінансування. Таке планування не стимулює виявлення резервів і не сприяє економії бюджетних коштів.

Балансовий метод дає змогу узгодити потреби з ресурсами. Він направлений на те, щоб уникнути можливих диспропорцій між доходами і витратами на всіх рівнях бюджетного планування, а також вибрати оптимальний варіант задоволення суспільних потреб.

Досконалішим методом бюджетного планування є нормативний метод. Він передбачає використання в плануванні системи взаємопов’язаних норм і нормативів. Нормативний метод найкраще застосовувати в плануванні бюджетних витрат у соціальну сферу, оскільки він спроможний відносно об’єктивно оцінити потреби соціальних галузей у ресурсах і створити умови для їх ефективного та ощадливого використання. Перехід до планування фінансових ресурсів бюджетних установ на основі використання стабільних нормативів обґрунтовується тим, що відкриває можливість забезпечити збалансованість розвитку соціальної сфери. Отже, встановлення соціальних норм заслуговує значної уваги, дивлячись на те, що від науково та економічно обґрунтованого їх визначення залежить забезпечення найважливіших потреб громадян.

Планування соціальних видатків бюджету базується на застосуванні нормативного методу, що дає можливість спрогнозувати обсяг грошових коштів, які повинні забезпечити ефективну діяльність цієї сфери. Для цього створюється спеціальний механізм удосконалення розрахунку бюджетних показників соціального захисту і забезпечення [78].

В Україні для поліпшення бюджетного планування включаються в систему макроекономічних показників державного бюджету соціальні стандарти, на основі яких визначається лише реальна мінімальна потреба державного і місцевих бюджетів у коштах, а також, відповідно, перерозподіляються і закріплюються доходи за рівнями бюджетної системи. Тобто, соціальні норми відповідають сучасним уявленням про мінімальний рівень і якість соціальних послуг, що надаються населенню. Саме ці норми виступають критерієм визначення видатків бюджету на соціальну сферу, а не величина бюджетних доходів, хоча вони й вважаються лімітами всіх витрат.

Економіка постійно розвивається, регіони країни мають різне соціально-економічне становище, потреби населення змінюються й зростають, відбувається науково-технічний прогрес – все це потребує постійного перегляду та коригування нормативів з огляду на зміни умов соціально-економічного розвитку й в основі таких змін повинні бути такі інструменти, як соціальні стандарти для кожної категорії населення, які забезпечують високий рівень життя, а не соціальні мінімуми. Таким чином, нормативи повинні бути лише умовно стабільними й орієнтуватися на якісне забезпечення соціальними послугами населення.

Нормативи бюджетного фінансування соціальної сфери, що визначаються на основі державних мінімальних стандартів, є основою для розрахунку мінімальних розмірів видаткової частини державного бюджету та відповідних місцевих бюджетів і не забезпечують розвиток, вдосконалення. Але ж для покращення, якісного надання послуг соціальним галузям потрібні середньострокові й довгострокові ефективні програми розвитку й відповідно планування, прогнозування й здійснення їх фінансування. Тому, в Україні зроблені перші кроки до запровадження фінансування соціальної сфери на основі цільових програм, тобто програмно-цільового методу формування бюджету. Початком практичного упровадження програмно-цільового методу у бюджетному процесі в Україні стало розпорядження Кабінету Міністрів України про схвалення Концепції застосування програмно-цільового методу у бюджетному процесі від 14 вересня 2002 року № 538-р [52]. Програмно-цільовий метод спрямований на визначення першочергових цілей держави, складання програм для їхнього досягнення, забезпечення цих програм фінансовими ресурсами, оцінку ефективності використання бюджетних коштів у процесі виконання завдань програми.

Сучасний річний бюджет повинен формуватися як складова частина тривалого плану-прогнозу, в межах якого враховані стійкі довготермінові тенденції і наближення до цілей, визначених попередньо. У процесі розробки плану важливою є точність прогнозів. Варто зазначити, що розробка плану-прогнозу, передусім, залежить від рівня кваліфікації аналітиків. Прогноз бюджету минулого року слід використовувати як базу складання проекту реального бюджету в поточному році. На сьогодні в Україні складається тільки проект щорічного бюджету, що пояснюється суттєвою нестійкістю економічних процесів та відсутністю досвіду в розробці прогнозів. Але ж прогнозування має стати невід’ємною частиною процесу бюджетного планування, що дасть змогу проаналізувати тенденції формування ресурсів бюджету та їхнє використання, виявити чинники, які необхідно враховувати у розрахунках бюджетних показників, визначити їх взаємозв’язки, а також можливі способи впливу на ці показники. Призначення бюджетного прогнозування полягає в оцінці різних і найбільш вірогідних варіантів формування ресурсів бюджету і напрямків використання цих ресурсів. Аналіз таких варіантів створює основу для вибору цілей, які є орієнтиром при розробленні бюджету.

Бюджетне прогнозування має набути стратегічного характеру, включати варіанти обґрунтування заходів щодо вдосконалення бюджетного механізму і засобів бюджетного регулювання за умови динамічного підтримання фінансової збалансованості в економіці.

Ефективне вирішення завдань, пов’язаних із формуванням доходів і видатків бюджету, ґрунтується на основі економіко-математичних методів і моделей. Для реалізації основного методологічного принципу бюджетного прогнозування, що полягає в досягненні й динамічному підтриманні збалансованості руху бюджетних потоків у процесі економічного розвитку, доцільно використовувати економіко-математичні моделі, які мають уможливити:

а) взаємопов’язаний розрахунок основних показників доходів і витрат бюджету з розрахунками показників балансу фінансових ресурсів і витрат держави, балансу грошових доходів і витрат населення, платіжного балансу, валютного плану;

б) оцінку бюджету за критерієм його збалансованості з урахування його впливу на ефективність виробництва і темпи економічного зростання.

Принцип досягнення, встановлення і підтримання бюджетної збалансованості має дотримуватися при розв’язанні всього кола завдань бюджетного прогнозування, серед яких основними є:

а) визначення інструментарію бюджетного регулювання і кількісне визначення економічних регуляторів;

б) побудова шкали пріоритетів при визначенні бюджетної політики.

Таким чином, сформульовано низку завдань бюджетного прогнозування, при розв’язанні яких доцільно використовувати економіко-математичні моделі. Однак врахування названих завдань – необхідна, але недостатня умова реального застосування моделей на практиці бюджетного прогнозування. Достатня ж умова полягає в поєднанні технології модельних розрахунків із чинною технологією бюджетного прогнозування. Виходячи із цих умов, рекомендовані до практичного застосування в бюджетному прогнозуванні моделі мають:

а) стати невід’ємним елементом процесу прогнозування і реально використовуватися у вирішенні конкретних завдань, пов’язаних із формуванням відповідних показників бюджету;

б) мати адресність;

в) бути по можливості простими;

г) забезпечувати свободу вибору стратегічних прогнозних рішень працівниками, що несуть повну персональну відповідальність за їхні наслідки.

Найширшого використання серед методів бюджетного прогнозування набули регресійні багатофакторні моделі для розрахунку на перспективу окремих показників бюджету, а також бюджетних нормативів. Нині дедалі більше використовуються методи економетричного моделювання.

Переваги економетричного підходу полягають у тому, що:

а) економічні моделі не допускають суперечності в системі прогнозованих показників;

б) економічний підхід дає можливість одночасного відображення в моделі багатьох факторів з урахуванням їх взаємовпливу, а також допускає певну свободу в перегляді факторів і взаємозв’язків у процесі роботи з моделлю;

в) на основі економічних моделей можуть бути одержані варіанти прогнозу для широкого діапазону вихідних умов і припущень.

Водночас реалізація довгострокового прогнозування в рамках економічного підходу можлива лише на основі врахування знань експертів і відповідної технології використання моделей. Модель у даному разі, з одного боку, є інструментом перевірки гіпотез експертів, а з другого – безперервно підлягає зміні та уточненню у процесі одержання експертами нових знань.

Для організації експериментальної роботи в діалоговому режимі найбільш перспективними є імітаційні моделі, реалізовані у формі імітаційних систем, які являють собою людино-комп’ютерну систему прийняття рішень з автоматизованим формуванням варіантів. Підхід «експерт – модель – комп’ютер» має свої переваги перед «суто» економетричним. Ці переваги полягають у тому, що експерту забезпечується можливість у діалозі з комп’ютером вибирати кількісні значення бюджетних нормативів і норм, завдавати вихідні дані для характеристики об’єкта дослідження і за результатами розрахунків сформувати аналітичні таблиці.

Важливим методом прогнозування доходів і видатків бюджету є застосування економіко-статистичних моделей. Термін «економіко-статистична модель» (ЕСМ) застосовується у контексті в тому значенні, що модель ідентифікується на основі обробки даних статистичної звітності. ЕСМ можна визначити як одну із форм економіко-математичної моделі, що описує взаємозв’язки характеристик економічних систем [31].

Однією з найвідоміших моделей прогнозування доходів і видатків бюджету, побудованих в Україні, є розроблена багатофункціональна модельована система «Бюджет України». Ця система призначена для розв’язання широкого кола завдань фінансового і бюджетного прогнозування та макроекономічного аналізу в умовках перехідної економіки з метою прийняття рішень щодо розроблення економічної політики держави.

Підсумувавши вищевикладене, можна зробити такі висновки. Бюджетний механізм фінансування соціальної сфери не є створеним раз і назавжди й з плином часу він зазнає суттєвих змін. Одні фінансові методи відживають, натомість з’являються нові. Так, при командно-адміністративній економіці основна увага приділялася бюджетному забезпеченню, а для сучасної економіки характерне поєднання бюджетного забезпечення та бюджетного регулювання з зосередженням уваги на забезпечення тих верств населення, які з різних причин не можуть самостійно забезпечити себе соціальними послугами. Для того, щоб бюджетний механізм фінансування соціальної сфери функціонував злагоджено, потрібно удосконалювати планування й прогнозування бюджетних видатків, які спрямовуються на надання соціальних послуг населенню України.

1.4 Характеристика Головного управління Державного казначейства у Луганській області як органу по виконанню бюджету

27 квітня 1995 року Указом Президента України за №335/95 створено Державне Казначейство України, а Постановою Кабінету Міністрів України від 31 липня 1995 року за №590 затверджено Положення про Державне казначейство України, яке започаткувало казначейську форму виконання бюджету [18, 20].

Державне казначейство керується у своїй діяльності Конституцією України, законами України, постановами ВРУ, указами і розпорядженнями КМУ, НБУ, наказами Міністерства фінансів України, іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до Указу Президента та постанови Уряду, Державне казначейство України - це той виконавчий орган влади, який повинен вирішувати весь комплекс завдань, пов’язаний з касовим виконанням Державного бюджету і бюджетів самоврядування та ефективним управлінням бюджетними коштам, в тому числі, що направлені на розвиток соціальної сфери регіону.

Державне казначейство має у своєму підпорядкуванні територіальні органи - Головні управління Державного казначейства в АР Крим, областях, містах Києві та Севастополі та управління у районах, містах та районах у містах (рис. 1.1).

Рис. 1.1. Органи Державного казначейства України

Організаційна структура Державного казначейства України відтворює структуру адміністративно-територіального устрою України. Відповідно, казначейська система України має трирівневу структуру і складається з:

а) Державного казначейства України, яке розташовується у столиці держави і представляє його центральний рівень;

б) Головних управлінь Державного казначейства (ГУДК) обласного значення, розміщених таким чином:

- 1 Головне управління - в Автономній Республіці Крим;

- 2 Головні управління - в містах Києві та Севастополі;

-24 Головних управлінь функціонують в областях.

в) районних (міських, районних у містах) управлінь Державного казначейства (РУДК), зосереджених у найважливіших місцевих адміністративних центрах.

Розвиток органів Державного казначейства супроводжувався стрімким розвитком казначейських інформаційних технологій. Держказначейство має розвинену регіональну мережу підвідомчих структур, взаємодіє із великою кількістю учасників бюджетного процесу. Прагнення до єдиної системи інформації є одним із перспективних напрямів діяльності Держказначейства, що потребує сучасного розвитку телекомунікацій та їхнього середовища, який дасть змогу легко включатися в електронний документообіг з Національним банком України, кредитними організаціями, податковими органами, розпорядниками та одержувачами бюджетних коштів. Цей процес передбачає системний підхід до вибору апаратних і програмних рішень щодо реалізації казначейських технологій і на територіальному, і на центральному рівні. В цьому напрямі вже зроблені кроки – органи казначейства використовують автоматизовану систему “Казна”, яка значно спростила процес обліку, формування звітності, первинних документів по операціях, полегшує зв’язок між органами казначейства й різними користувачами їх звітності.

Аналіз етапів і механізмів впровадження казначейської системи виконання бюджету засвідчує, що:

а) Система Державного казначейства поступово розширювалася й охопила всі операції державного бюджету,

б) Казначейство поширило свою діяльність на місцеві бюджети, і це дає змогу застосовувати єдині правила контролю за доходами і видатками і державного, і місцевих бюджетів.

в) Державне казначейство стало центральною системою бухгалтерського обліку за всіма операціями, здійсненими у системі єдиного казначейського рахунку, а також відповідальним за складання звітності.

г) Кожний новий етап становлення та розширення казначейської системи виконання бюджетів сприяє виявленню і позитивних, і негативних тенденцій з питань виконання бюджетів і створює підґрунтя для їхнього розвитку та удосконалення [40].

Обласне Головне управління Державного казначейства у Луганській області очолює начальник, який відповідає за роботу всіх районних управлінь Державного казначейства у рамках адміністративного регіону та в межах покладених на нього функцій. У зв’язку із входженням органів Державного казначейства в систему електронних платежів Національного банку України, запровадженням казначейського обслуговування місцевих бюджетів та з метою підвищення ефективності роботи Державного казначейства України видано наказ №93-к від 30 січня 2002 року Державним казначейством України «Про затвердження типової структури управління Державного казначейства в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі» (Додаток А). Можна виділити загальні для більшості структурні підрозділи (відділи), необхідні для роботи казначейства:

а) відділ виконання бюджету за доходами;

б) відділ виконання бюджету за видатками;

в) відділ встановлення лімітів;

г) відділ обліку і звітності тощо.

Вища й середня ланки мають режимно-секретні відділи, відділи організації роботи та контролю підвідомчих органів, відділи комп’ютеризації.

Районні та міські Управління Державного казначейства складаються з:

а) відділу обліку лімітів видатків і контролю за виконанням кошторисів;

б) відділу розмежувань та оперативно-аналітичного обліку державних доходів;

в) відділу бухгалтерського обліку і звітності;

г) операційного відділу.

В Головному управлінні Державного казначейства України у Луганській області в листопаді 2006 року було проведено реорганізацію і його структура дещо змінилася. Відділ видатків Державного бюджету й операційний відділ об’єдналися й на їх базі створено управління видатків, обслуговування кошторисів розпорядників коштів та інших клієнтів, моніторингу та контролю платежів (Додаток Б).

Для вивчення впливу бюджету на розвиток соціальної сфери регіону доцільно навести характеристику Управління видатків, обслуговування кошторисів розпорядників коштів та інших клієнтів, моніторингу та контролю платежів Головного управління Державного казначейства України у Луганській області. Саме воно займається обліком, проведенням видатків на соціальну сферу, на всі бюджетні установи соціальної сфери, що функціонують у регіоні. Це управління має структуру, що зображена на рис. 1.2.

Головними завданнями управління є:

а) Формування мережі бюджетних установ та організацій, які отримують кошти з державного та місцевих бюджетів в АС “Казна-Видатки”;

б) Забезпечення обліку бюджетних асигнувань та контролю за їх цільовим використанням;

в) Здійснення розрахунково-касового обслуговування розпорядників коштів державного та місцевих бюджетів, інших клієнтів.

Управління, відповідно до завдань, виконує такі функції:

а) Узагальнює дані про мережу та зміни до мережі розпорядників коштів державного бюджету II i III ступеня та одержувачів, звіряє їх з даними, отриманими від Державного казначейства України;

Рис. 1.2. Структура Управління видатків, обслуговування кошторисів розпорядників коштів та інших клієнтів, моніторингу та контролю платежів

б) В міру надходження від головних розпорядників коштів місцевих бюджетів даних про територіальне розташування мережі установ, підприємств та організацій, формує мережу розпорядників коштів місцевих бюджетів, вносить зміни до неї згідно з діючими нормативними актами;

в) Приймає від Державного казначейства України річний розпис асигнувань державного бюджету (за винятком надання кредитів з Державного бюджету України), помісячний розпис асигнувань загального фонду державного бюджету (за винятком надання кредитів з Державного бюджету України), помісячний розпис асигнувань спеціального фонду державного бюджету (за винятком власних надходжень бюджетних установ та відповідних видатків), річний розпис витрат спеціального фонду державного бюджету з розподілом по видам надходжень (надалі річний розпис державного бюджету) за територією в розрізі розпорядників нижчого рівня та одержувачів, а також довідки про зміни до них. Від фінансових органів місцевих бюджетів – річний розпис асигнувань місцевих бюджетів, помісячний розпис асигнувань загального фонду місцевих бюджетів, а також довідки про зміни до них.

г) Доводить витяги (а також довідки про зміни) з річного розпису державного бюджету до розпорядників коштів II ступеня.

ґ) Приймає від розпорядників коштів II ступеня розподіл показників (а також реєстр змін) зведених кошторисів та планів асигнувань у розрізі розпорядників коштів бюджету нижчого рівня та одержувачів. Здійснює контроль за відповідністю вказаних у зазначених документах загальних сум сумам, зазначеним у витягах з річного розпису державного бюджету.

д) Приймає від головних розпорядників коштів місцевих бюджетів розподіли показників зведених кошторисів та зведених планів асигнувань із загального та спеціального фондів місцевих бюджетів у розрізі розпорядників коштів нижчого рівня та обліковує їх на відповідних рахунках позабалансового обліку.

е) Формує річний розпис (а також повідомлення про зміни річного розпису) призначень державного бюджету та помісячний розпис (а також повідомлення про зміни в помісячному розписі) асигнувань загального фонду державного бюджету за територіями, у розрізі розпорядників коштів нижчого рівня для кожного територіального управління Державного казначейства.

є) В термін, визначений законодавством, приймає від розпорядників коштів нижчого рівня затверджені кошториси доходів та видатків і плани асигнувань; від одержувачів коштів – плани використання бюджетних коштів. Бере до обліку довідки про зміни кошторису доходів і видатків та про зміни плану асигнувань загального фонду державного бюджету.

ж) Здійснює облік зобов’язань розпорядників (одержувачів) бюджетних коштів.

з) Здійснює попередній контроль.

и) Здійснює розрахунково-касове обслуговування розпорядників та одержувачів бюджетних коштів, інших клієнтів.

і) Здійснює примусове списання (стягнення) коштів з рахунків розпорядників (одержувачів) бюджетних коштів, інших клієнтів на підставі відповідних документів.

ї) Здійснює повернення зайво та/або помилково зарахованих коштів на підставі платіжних доручень.

й) Звіряє звіти, надані розпорядниками (одержувачами) бюджетних коштів, з даними облікової бази в частині касових видатків, обліку фінансових зобов’язань.

к) Надає роз’яснення, методичну, практичну допомогу та консультаційну підтримку територіальним управлінням Держказначейства з питань, які відносяться до його безпосередніх функціональних обов’язків.

л) Розробляє, приймає участь у підготовці проектів законодавчих та нормативних документів з питань, що належать до компетенції управління.

м) Розробляє піврічні плани роботи управління та затверджує їх у начальника Головного управління за погодженням першого заступника начальника Головного управління – куратора.

н) Приймає участь у визначенні щорічної перспективної потреби в кадрах, формуванні кадрового резерву та замовлень на підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації працівників.

о) Приймає участь у семінарах, нарадах, які проводяться з фахівцями інших структурних підрозділів та територіальних органів Держказначейства з питань, які відносяться до компетенції управління.

п) Забезпечує ведення затвердженої номенклатури справ управління та дотримання встановленого порядку роботи з документами з моменту їх створення або надходження до відправлення або передачі в архів.

р) Розглядає та надає відповіді на заяви, звернення, запити та листи юридичних, фізичних осіб з питань, що відносяться до компетенції управління, вживає заходи до усунення причин їх виникнення.

Управління при виконанні покладених на нього функцій взаємодіє із структурними підрозділами Головного управління та іншими органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, територіальними органами Держказначейства. Взаємовідносини управління з іншими підрозділами Головного управління будуються на підставі Регламенту роботи апарату управління та технологічної схеми.

Всі функції, завдання, які має здійснювати управління, а також права й обов’язки, що мають його працівники визначені в положенні про управління (Додаток В). Кожен відділ, який входить у структуру управління, має своє положення про відділ, де вже деталізуються й визначаються безпосередньо функції, завдання, права і обов’язки, а також відповідальність працівників саме цього відділу.

Таким чином, можна зробити висновок, що Державне казначейство України має досить розгалужену й складну структуру. Органи Державного казначейства формуються відповідно до законодавства й кожне Головне управління, управління у містах, районах провадять свою діяльність згідно з нормативно-правовими актами й кожне завдання, функція, права й обов’язки, відповідальність працівників прописані та обов’язкові до виконання згідно внутрішніх положень, інструкцій. Також перехід до казначейської системи виконання бюджету позитивно відобразився на управлінні й контролі за бюджетними коштами. За допомогою органів казначейства відомо коли, скільки, на основі чого та куди витрачаються фінансові ресурси бюджету. Отже, таким чином можна ефективно управляти ними, раціонально використовувати їх, що допомагає обґрунтованому фінансуванню й розвитку всіх сфер держави, в тому числі соціальної. Без досконалого функціонування органів казначейства неможливо говорити про впровадження нових заходів для покращення фінансування соціальної сфери, тобто теоретичні розробки майже нічого не варті без вірної, вчасної практичної їх реалізації.

Розділ 2. Аналіз стану бюджетних відносин щодо фінансування соціальної сфери

2.1 Аналіз основних соціальних показників, що характеризують добробут населення у Луганській області

Дата виникнення області – 3 червня 1938 року. Луганська область розташована у південно-східній частині України. Її територія складає 26,7 тис.км² (4,4% території держави). Населення – 2,9 млн. чоловік (5,7% мешканців України). Луганська область належить до найбільш густонаселених областей. Вона робить вагомий внесок в економічний потенціал України та входить у п’ятірку найпотужніших промислово-економічних регіонів. За підсумками 2006 року Луганська область посіла третє місце в Україні за обсягами реалізованої промислової продукції, що склали близько 39 млрд. грн., або 8,7 % від загальнодержавного обсягу [85]. Агропромисловий комплекс області дає майже 9% валового суспільного продукту. Інвестиційна діяльність є одним із пріоритетних напрямків у досягненні стабільного соціально-економічного розвитку регіону, активізувалася зовнішньоекономічна діяльність, отримав подальшого розвитку споживчий ринок області. Питома вага прибуткових підприємств становила 57,7%. Поки не вдається стабілізувати платіжну дисципліну. Протягом січня-вересня дебіторська заборгованість збільшилася на 17,1%, кредиторська – на 11,7%, що свідчить про погані договірні стосунки між контрагентами.

Незважаючи на загальну позитивну економічну динаміку, невирішеною залишається низка проблем, необхідність розв’язання яких має бути врахована при середньо- і довгостроковому плануванні соціально-економічного розвитку Луганської області. Серед найбільш гострих проблем, що стоять перед Луганською областю можна виділити такі:

а) низька рентабельність підприємств паливної промисловості (збитки вугільних підприємств складають понад 50 % збитків підприємств промислового комплексу області);

б) ускладнення геологічних умов розробки вугільних родовищ, дефіцит обігових коштів унаслідок незадовільного фінансування галузі, низької ціни енергетичного вугілля та гострої нестачі кваліфікованих кадрів;

в) недостатня ефективність використання паливно-енергетичних ресурсів в умовах енергетичної кризи;

г) низька інвестиційна привабливість підприємств регіону внаслідок деформованої структури економіки та значного ризику інвестування, що зумовлено фінансовими, криміногенними та екологічними чинниками;

ґ) наявність значної податкової заборгованості та заборгованості з виплати заробітної плати (за цими показниками Луганську область випереджає лише Донецька);

д) недостатнє завантаження виробничих потужностей, значний ступінь зносу основних фондів та енергоємне устаткування у промисловому комплексі;

е) розбалансованість схем теплопостачання населених пунктів;

є) низька ефективність виробництва сільськогосподарської галузі, повільний розвиток інфраструктури збуту аграрної продукції, неспроможність наявної інфраструктури аграрного ринку забезпечити його ефективну діяльність [98].

Так як економічна діяльність і соціальна сфера взаємопов’язані, то ці проблеми не можуть не відбиватися на соціальному становищі області. На соціальне благополуччя впливає не лише стан здоров’я, рівень освіти, але й економічне становище, рівень фінансового забезпечення, який дозволяє підтримувати життєзабезпечення й працездатність. Саме тому для повної характеристики соціального становища і визначення шляхів вирішення проблем необхідно проаналізувати добробут населення регіону.

У 2006 році зросли доходи населення, основною складовою яких є заробітна плата. Номінальна середньомісячна заробітна плата у січні-листопаді 2006 року, нарахована на одного штатного працівника, становила 1006,89 грн., що на 27,6 % більше, ніж за відповідний період 2005 року. Середньомісячна заробітна плата в розрахунку на одного штатного працівника області в листопаді склала 1088,45 грн. і перевищує рівень мінімальної заробітної плати (375 грн.) та рівень прожиткового мінімуму для працездатних осіб (з 1 жовтня 2006 – 505 грн.) у 2,9 та 2,2 рази відповідно. Таку тенденцію необхідно розглядати як позитивну і можна побачити на рис. 2.1 [83-85].

Рис. 2.1. Динаміка середньомісячної заробітної плати у 2004–2006 роках

У листопаді порівняно з жовтнем 2006 року темпи приросту заробітної плати спостерігались у межах від 0,4% в охороні здоров’я та соціальної допомоги до 15,2% у фінансової діяльності; серед промислових видів діяльності – від 1,7% у виробництві гумових та пластмасових виробів до 15,4% у виробництві шкіри та шкіряного взуття, тобто заробітна плата соціальних робітників має найнижчий темп приросту, що негативно відображується на наданні ними послуг.

Реальна заробітна плата, як і номінальна, є індикатором рівня життя населення. У листопаді 2006 року порівняно з жовтнем вона зменшилася на 4,2%, а відносно листопада минулого року, з урахуванням росту споживчих цін, зросла на 3,9%.

Загальна сума невиплаченої заробітної плати збільшилася протягом листопада 2006 року на 4,7%, або на 4,2 млн. грн., а відносно початку року – на 10,9% (на 9,2 млн. грн.) і на 1 грудня 2006 року становила 94,0 млн. грн. Порівняно з аналогічною датою минулого року сума боргу зменшилася на 11,2%, або на 11,9 млн. грн.. Невиплачена на початок грудня заробітна плата становить 14,4% (торік – 19,5%) фонду оплати праці (рис 2.2) [83-85].

Рис. 2.2. Динаміка заборгованості із виплати заробітної плати у 2005–2006 роках

За листопад 2006 року серед міст та районів найбільш суттєве збільшення обсягів боргу спостерігалось у містах Лисичанську (на 2,2 млн. грн.) та Луганську (на 2,0 млн. грн.), зменшення – у Перевальському районі (на 1,1 млн. грн.).

З рис. 2.2 можна побачити стійку тенденцію до скорочення заборгованості по заробітній платі, що свідчить про прийняття відповідних заходів з поліпшення добробуту й забезпеченості населення.

Сума боргу підприємств державної форми власності складає 29,5% від загального обсягу невиплаченої заробітної плати по економічно активних підприємствах і на 1 грудня 2006 року становила 14,0 млн. грн. На приватні підприємства припадає 48,0%, або 22,7 млн. грн., при цьому 30,1% – на товариства з обмеженою відповідальністю, 7,2% – на відкриті акціонерні товариства. На підприємства комунальної форми власності припадає 22,4% боргу. Отже, хоча й доля боргів по заробітній платі підприємств державної форми власності значна, але вона не перевищує долі приватних підприємств і тим самим доводить спроби держави ефективно регулювати цей процес.

У січні–листопаді 2006 року населенням області сплачено за житлово-комунальні послуги, включаючи погашення боргів попередніх періодів, 504,6 млн. грн., що порівняно з аналогічним періодом 2005 року більше на 12,1%, або на 54,5 млн. грн. (рис. 2.3).

Рис. 2.3. Нараховано населенню до сплати та сплачено за житлово-комунальні послуги у січні–листопаді 2006 року

Заборгованість населення з оплати житлово-комунальних послуг збільшилась у листопаді на 11,1% і станом на 10 грудня 2006 року становила 601,4 млн. грн., за електроенергію – збільшилася на 1,2% і становила 225,1 млн. грн.. Це відбулося через значне підвищення тарифів на житлово-комунальні послуги й не свідчить про ігнорування населенням цих нарахованих сум. У порівнянні з відповідним періодом минулого року заборгованість з оплати житлово-комунальних послуг збільшилася на 6,0%. Структура заборгованості населення за видами послуг наведено на рис. 2.4.

Рис. 2.4. Структура заборгованості населення за видами послуг у 2006 році (відсотків)

Покращилася ситуація на ринку праці області. Станом на 1 грудня 2006 року рівень безробіття в області становив 2,0 % від працездатного населення працездатного віку, що на 0,2 відсоткових пункти менше, ніж рік тому.

За адміністративними даними державної служби зайнятості у грудні 2006 року чисельність незайнятого населення, яке звернулося за допомогою у працевлаштуванні до цієї установи, становила 6,5 тис. осіб, що на 26,3% менше, ніж у листопаді 2006 року та на 2,6%, ніж у грудні 2005 року. Із зазначеної кількості зареєстрованих 85,9%, або 5,6 тис. осіб отримали статус безробітного, що на 1,9% більше, ніж у грудні 2005 року.

Станом на 1 січня 2007 року на обліку в державній службі зайнятості перебувало 33,4 тис. осіб, що на 3,7% більше, ніж на 1 грудня 2006 року та на 4,7% менше, ніж рік тому. Серед зазначеної категорії громадян 97,5% мали офіційний статус безробітних. Кількість зареєстрованих безробітних за грудень в цілому по області збільшилася на 7,1% і на 1 січня 2007 року становила 32,6 тис. осіб, з них більш ніж двом третинам було призначено допомогу по безробіттю.

Склад та динаміку кількості зареєстрованого безробітного населення за соціальними групами наведено в табл. 2.1.

Таблиця 2.1

Склад та динаміка кількості зареєстрованого безробітного населення

Із кожних 100 зареєстрованих безробітних, які перебували на обліку на 1 січня 2007 року, 49 – раніше займали робітничі місця, 31 – посади службовців, решту складали особи без професії або такі, що займали місця, які не потребують спеціальної підготовки.

Як і раніше, зберігалася значна диференціація рівня зареєстрованого безробіття по містах і районах області. Станом на 1 січня 2007 року зазначений показник коливався від 0,6% у м. Луганську до 12,7% у Марківському районі.

За сприяння державної служби зайнятості у грудні 2006 року були працевлаштовані 2,0 тис. громадян, що на 42,5% менше, ніж у листопаді 2006 року та на 23,1% більше, ніж у грудні минулого року. Серед працевлаштованих осіб більше половини (52,0%) складала молодь у віці до 35 років, 48,0% – жінки, 10,3% – особи, які потребували особливого соціального захисту.

Одним із напрямків реалізації активної політики зайнятості є організація громадських робіт, які залишаються важливим заходом тимчасового працевлаштування незайнятого населення. Важливим напрямом підвищення конкурентоспроможності безробітних на ринку праці є професійна підготовка та перепідготовка. З метою отримання нової професії або спеціальності у навчальні заклади усіх типів упродовж грудня було направлено на професійне навчання 872 особи проти 623 осіб торік. На 1 січня 2007 року проходили професійне навчання за направленнями служби зайнятості 1545 безробітних осіб, з яких більше двох третин (70,6%) – жінки, 67,0% – молодь у віці до 35 років.

Із Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття протягом грудня 2006 року на допомогу по безробіттю було витрачено 5,6 млн. грн. Середньооблікова кількість безробітних, які її отримували впродовж зазначеного місяця становила 20,5 тис. осіб, або 62,9% від загальної кількості тих, що мали статус безробітного на 1 січня 2007 року.

Демографічна ситуація в регіоні характеризується тенденцією до зменшення кількості населення. Середня чисельність наявного населення області за січень-листопад 2005 року становила 2426,0 тис. осіб, а за аналогічний період 2006 року – 2396,6 тис. осіб. У сільській місцевості інтенсивність природного скорочення чисельності населення майже в півтора рази вище, ніж у міських поселеннях [93]. Природний рух населення області характеризується перевищенням смертності над народжуваністю. Але є й позитивні тенденції. Відзначається динамічне зниження рівня материнської смертності з 22,4 у 2005 році до 15,5 на 100 тисяч народжених живими у 2006 році, зниження рівня абортів з 24,2 на одну тисячу жінок фертильного віку в 2005 році до 23,3 у 2006 році, збільшення нормальних фізіологічних пологів з 17500 у 2005 році до 19700 у 2006. Разом з тим, смертність малюків збільшилась із 11,9‰ до 12,6‰ у 2006 році, зростання рівня смертності малюків відбулося за рахунок вроджених вад розвитку. На 17% зменшилася смертність дітей у віці від одного місяця до одного року. Стан справ у Луганській області з основних хвороб можна побачити на рис. 2.5.

Рис. 2.5. Стан захворюваності в Луганській області

Епідемією туберкульозу охоплено 14 міст та 15 районів області, з них 8 міст та 8 районів мають тенденцію до подальшого зростання. Залишається напруженою ситуація на СНІД і ВІЛ-інфекцію. Станом на 1 жовтня 2007 року в області зареєстровано 3349 випадків ВІЛ-інфекції, у тому числі зі СНІД – 283 особи, з них у 2006 році виявлено 475 осіб з ВІЛ-інфекцією та 93 особи – зі СНІДом. Онкологічна захворюваність в області має стійку тенденцію до зростання. Згідно з даними епідеміологічних розслідувань, захворюваність на вірусний гепатит А та ГКІ пов’язана з високим епідемічним значенням води систем господарсько-питного водопостачання, подачею населенню води за графіками або її відсутністю, що унеможливлює проведення елементарних санітарно-гігієнічних заходів, виконання правил особистої гігієни. Загальна захворюваність населення області залишилася практично незмінною, і склала у 2006 році 145918,0 на 100 тисяч населення (2005 рік – 147331,6).

Мережа закладів освіти в області відповідає загальним потребам. У зв’язку з погіршенням демографічної ситуації, кількість навчальних закладів протягом останніх років декілька зменшилася, якщо у 2005 році в області функціонувало 790 загальноосвітніх закладів, то у 2006 році 777 загальноосвітніх закладів. В області створені належні умови для реалізації конституційних прав громадян України на здобуття вищої освіти. Луганська область займає 11 місце в Україні за кількістю студентів на 10 тис. населення (446 осіб), прийом студентів на навчання у 2006 році склав 34,2 тис. осіб [98].

Проводиться робота щодо збереження закладів культури. Діє 650 масових та універсальних бібліотек, 585 клубних закладів, 26 музеїв, 5 театрів, 1 філармонія, 82 школи естетичного виховання, 19 кіноустановок. На території області розташовано понад 6000 пам’яток історії і культури. Розширюються культурні зв’язки з іншими областями України. Налагоджуються міжнародні культурні контакти. Надається підтримка творчої молоді. Здійснюються заходи щодо розвитку самодіяльності.

В області приділяється значна увага розвитку фізичної культури і спорту, вихованню фізично розвиненого молодого покоління, запровадженню здорового способу життя, залученню до спортивних занять широких верств населення, зокрема, у сільській місцевості. Зростає кількість населення, охопленого всіма видами фізкультурно-оздоровчої роботи: у 2005 році – 182686 осіб, у 2006 – 182700. Протягом 2006 року луганські спортсмени взяли участь у 189 всеукраїнських заходах та 55 міжнародних. В області здійснюються заходи щодо розвитку олімпійських видів спорту, підготовки олімпійського резерву, поступово розвиваються ігрові види спорту.

Із загальної картини соціального розвитку області можна також виділити проблеми, що потребують найбільш швидкого розв’язку. Так, у цілому соціальний розвиток регіону характеризується такими негативними рисами:

а) специфіка трудових ресурсів полягає у готовності понад 20% працівників змінити місце проживання з метою збереження професії, незважаючи на важкі і небезпечні умови праці;

б) висока частка пенсіонерів, яка часто доходить до 40-50% місцевого населення при тому, що забезпеченість області власними ресурсами на виплату соціальних платежів не перевищує 60%, ускладнює соціально-економічну ситуацію в регіоні;

в) низький рівень розвитку соціальної інфраструктури через її залежність від фінансово-економічного стану містоутворюючих підприємств;

г) низький індекс здоров’я населення: зростання рівня смертності малюків, епідемія туберкульозу та онкологічна захворюваність має тенденцію до подальшого зростання, напружена ситуація на СНІД і ВІЛ-інфекцію;

ґ) незадовільний матеріально-технічний стан закладів соціальної сфери;

д) несприятлива екологічна ситуація;

е) кризовий стан житлово-комунального господарства, фізична зношеність та технологічна застарілість основних фондів підприємств житлово-комунального господарства;

є) недостатній рівень забезпечення населення якісною питною водою тощо.

З всього вищезазначеного можна зробити висновок про не досить гарне становище добробуту населення, що пов’язано з подекуди високим рівнем безробіття й навантаженням на ринку праці, з поганою екологічною ситуацією, з невідповідністю зростання заробітної плати й цін, тарифів на житлово-комунальні послуги та з багатьох інших причин. Все це не дозволяє сконцентруватися на проблемах закладів соціальної сфери, не дає можливості спланувати дії на майбутнє й побудувати чіткий ланцюг дій з досягнення процвітання Луганською областю.

Вирішення та усунення цих негативних тенденцій дасть можливість покращити в цілому соціально-економічне становище регіону й забезпечити його ефективне функціонування у майбутньому.

2.2 Аналіз і динаміка бюджетних видатків на охорону здоров’я та освіту

Перехід до постіндустріальної стадії зумовив превалювання соціальної сфери в світі, а економічна ефективність визначається, у першу чергу, використанням здорових, продуктивних, висококваліфікованих кадрів, нових знань, технологій і методів управління. За цих умов на передній план висувається людина, її інтелектуальний потенціал. Таким чином, освіта, охорона здоров’я – це важливі фактори вирішення і соціальних, і економічних проблем, так як підвищення освітнього рівня й якості послуг в сфері охорони здоров’я сприятиме як піднесенню життєвого рівня населення, оздоровленню суспільства, так й економічному зростанню.

Рівень освіти та кваліфікації визначає рівень ефективності функціонування підприємств регіону і країни в цілому. Тому освіта, наука має посісти провідне місце в системі пріоритетів нашої держави й всіх її областей. Цьому має сприяти насамперед обґрунтоване, ефективне фінансування, що направляється на її розвиток. Так, раціональне використання бюджетних видатків на освіту покращить можливості вищих навчальних закладів готувати висококваліфіковані кадри, шляхом забезпечення технічною, інформаційною базами, мотивації викладацького колективу до якісної передачі найповнішого об’єму знань. Це в свою чергу сформує у студентів впевненість в своїх силах, знаннях, уміннях й надихатиме до максимальної реалізації себе в суспільстві як спеціаліста, а отже, формування, підтримка і закріплення сприятливої думки, позитивного іміджу соціальних інститутів освіти як серед населення, так і серед роботодавців. Для пожвавлення нашої економіки необхідно приділити увагу підготовці кадрів з технічною освітою й фінансуванню технічних освітніх закладів, так як виробничій сфері потрібна модернізація й оновлення застарілої бази, що можливо лише за умови запровадження нових технологій, розробок висококваліфікованим персоналом.

Зміцнення здоров’я населення у соціальній державі також відноситься до найважливіших цінностей й дедалі більшою мірою стає економічною категорією. Так як у здоровому суспільстві підвищується працездатність, продуктивність праці, ефективність реалізації трудового потенціалу населення й, відповідно, здійснюється економічний розвиток у різних галузях й регіонах. Для цього Україні, а насамперед органам місцевого самоврядування потрібно підняти у своїх областях, так як це їх безпосередня функція, якість медичних послуг, шляхом ефективного, раціонального розподілу фінансових ресурсів бюджету. Ці кошти мають направлятися на покращення медичного обслуговування станціями швидкої медичної допомоги, амбулаторно-поліклінічними установами, а також на поліпшення умов для хворих, що перебувають на стаціонарному лікуванні. Все це дозволить відновити довіру суспільства в нашу сферу охорони здоров’я, сприятиме зміцненню здоров’я нації.

Перед регіонами України, зокрема Луганською областю, стоять саме такі задачі у розвитку освіти й охорони здоров’я, але їх розв’язання повинне бути відкоректоване відносно становища певної території й враховувати індивідуальні проблеми. Так, робота закладів охорони здоров’я й освіти Луганської області, що направлена на надання медичної допомоги, якісної освіти населенню, виконання заходів, які передбачені програмами у цих галузях, триває, однак залишається на недостатньому рівні. Про це свідчить аналіз взаємозв’язку фінансування та розвитку даних галузей соціальної сфери.

Якщо робити аналіз фінансування охорони здоров’я, потрібно зазначити, що основний приплив фінансових ресурсів в дану галузь здійснюється з місцевих бюджетів (741127912,94 грн. у 2006 році), а от державного бюджету припадає незначна доля (66772885,51 грн. у 2006 році). Це не є негативним фактом, так як місцеве самоврядування краще орієнтується у ситуації, що склалася навколо цієї сфери у своєму регіоні й має можливість більш раціонально використати кошти на її розвиток, вирішення проблем. Це і є задачами місцевих органів влади. Основними функціями державного бюджету залишається фінансування державних цільових програм, таких як «Дитяча онкологія», «Цукровий діабет», «Державна програма запобігання та лікування серцево-судинних та судинно-мозкових захворювань».

За даними Головного управління ДКУ у Луганській області (Додаток ґ.1, ґ.2) проаналізуємо стан фінансування за останні роки галузі охорони здоров’я (табл. 2.2, табл. 2.3).

Таблиця 2.2

Аналіз фінансування з місцевого бюджету охорони здоров’я в Луганській області у 2005 році

З даних табл. 2.2 можна побачити, що фактичні показники відрізняються від запланованих й жоден з напрямів фінансування не виконано на 100%. Так, у 2005 році недовиконання загального обсягу видатків на охорону здоров’я склало 22971580 грн. чи 3,87%. На такий результат вплинуло недовиконання по всіх напрямах. Найбільший відсоток невиконання – 9,92% й 8,59% мав місце при фінансуванні фельдшерсько-акушерських пунктів та поліклінік, амбулаторій відповідно, а найбільший відсоток виконання, що майже наближається до 100%, спостерігається при видатках на будинки дитини (99,95%), спеціалізовані лікарні та ін. спеціалізовані заклади (99,13%), санаторії для хворих туберкульозом (98,86%). Таким чином, можна зробити висновок, що за всіма напрямами фінансування було виконання планових показників не нижче 90% й у підсумку план на 2005 рік був недовиконаний на 3,87%.

У 2006 році ситуація дещо змінилася й представлена зниженням відсотку виконання місцевого бюджету за видатками на охорону здоров’я (див. табл. 2.3).

Таблиця 2.3

Аналіз фінансування місцевим бюджетом охорони здоров’я в Луганській області у 2006 році

З даних табл. 2.3 можна зробити висновок, що ситуація з фінансування охорони здоров’я в Луганській області трохи погіршилася. Про це свідчить зниження у 2006 році відсотка виконання планового показника загального обсягу видатків (96,13% у 2005 році й 95,98% у 2006 році). У 2006 році змінилася ситуація й з найбільшим та найменшим відсотком виконання видатків на охорону здоров’я за напрямами фінансування. Так, найменший відсоток виконання за напрямом інші заходи по охороні здоров'я (82,66%) та по фельдшерсько-акушерським пунктам (93,50%), хоча це й більше ніж у 2005 році (90,08%). Найбільший відсоток виконання займають ті ж самі напрямки фінансування, але вони змінили свої місця. На першому місці за виконанням санаторії для хворих туберкульозом (99,19%), на другому – спеціалізовані лікарні та ін. спеціалізовані заклади (98,86%), а на третьому – будинки дитини (98,50%). Останні два показника знизилися порівняно з 2005 роком. Таким чином, у 2006 році також було недовиконання запланованих показників видатків на охорону здоров’я (на 4,02%) й за одним напрямом фінансування було виконання планових показників нижче 90%.

Структура й відсоток виконання планових показників видатків бюджету безумовно важливі для аналізу стану галузі «Охорона здоров’я» у Луганській області, але не менш важливі абсолютні показники фінансування цієї сфери й темпи зростання їх. Тому доцільно було б порівняти абсолютні показники видатків за 2005 та 2006 роки, а також їх відхилення й темп зростання за напрямами (табл. 2.4).

Таблиця 2.4

Порівняльний аналіз фінансування охорони здоров’я в Луганській області у 2005 та 2006 роках

За даними табл. 2.4 можна прослідкувати збільшення абсолютних сум видатків за всіма напрямами. Так, загальне збільшення фінансування охорони здоров’я по Луганській області складає 169974386,94 грн. чи майже 30%. На 65,01% збільшилися видатки порівняно з 2005 роком за напрямом інші заклади з охорони здоров’я, на 35,34% – за статтею пологові будинки, на 33,11% – видатки на поліклініки і амбулаторії, але ж на абсолютну суму збільшення видатків у 2006 році вплинули зовсім не ці напрями фінансування. Найбільш вагоме збільшення суми видатків було на фінансування лікарень – 85320927,37 грн., потім йде стаття спеціалізовані лікарні та інші спеціалізовані заклади – 25866359,23 грн. та територіальні медичні об’єднання – 15226577,85 грн.. Разом вони складають 126413864,45 грн., тобто 74% збільшення фінансування у галузь. Це пов’язано з вагою цих статей видатків у загальному обсязі видатків. Так, найбільша вага у видатках статті – «Лікарні» (52,27%), потім статей «Спеціалізовані лікарні та інші спеціалізовані заклади» (15,86%) й «Територіальні медичні об'єднання» (10,29%). Наочно ці результати представлено на рис. 2.6.

Рис. 2.6. Доля статей видатків у загальному обсязі видатків

Вагомий вклад (8805227,03 грн.) зробила стаття видатків, яка з’явилася у місцевому бюджеті Луганської області лише у 2006 році – забезпечення інсуліном хворих на цукровий діабет. У 2005 році цього напряму не було, а вже в 2006 та 2007 роках заплановано значні кошти на цей захід. З вищезазначеного можна зробити висновок, що відбувається збільшення фінансування охорони здоров’я в Луганській області, а також змінюється структура видатків, тобто з’являються нові напрями, що пов’язані з особливостями регіону.

Подальше прагнення мати позитивну динаміку зростання, економіки області й суспільного добробуту, зобов’язує область не тільки до прискореного розвитку економіки, а й до поліпшення якості життя, подальшого гуманітарного розвитку, й, відповідно, – підвищення іміджу території. Отже, розвиток освіти в області також дуже важливий, так як дозволяє сформувати основи світобачення, світосприйняття, підготувати висококваліфіковані кадри.

Порядок фінансування освіти у Луганській області дуже схожий на той, що існує у галузі охорони здоров’я, але відрізняється більшим обсягом видатків на ці цілі. Основний приплив фінансових ресурсів в галузь освіти здійснюється також з місцевих бюджетів (801199874,63 грн. у 2006 році), а от державного бюджету припадає майже половина тієї долі, що фінансується з «місця» (418606631,75 грн. у 2006 році). Все це по тій же причині, що у фінансуванні охорони здоров’я.

Для визначення стану справ у галузі освіти також використані дані органів ДКУ (Додаток Д.1, Д.2) й зроблений аналіз її фінансування за останні роки (табл. 2.5, табл. 2.6). За даними табл. 2.5 можна сказати, що фактичні показники менше запланованих по всіх напрямках фінансування, що у загальному результаті дало недовиконання загального обсягу видатків на освіту – 5% (33204643 грн.). На таку ситуацію вплинуло недовиконання видатків за всіма напрямами, а зокрема, найбільший відсоток недовиконання мала стаття «Вечірні (змінні) школи» – 92,53% й стаття «Дошкільні заклади освіти» (93,04%), але ж в абсолютному значенні найбільший вплив був від недовиконання статті «Загальноосвітні школи, спеціалізовані школи, ліцеї» (20970517 грн.), хоча й відсоток виконання за нею відносно планового показника був не найнижчий (94,74%).

Таблиця 2.5

Аналіз фінансування освіти з місцевого бюджету за 2005 рік

Найбільші відсотки виконання мають напрями фінансування такі, як інші освітні програми (98,70%), заклади післядипломної освіти ІІІ-ІV рівнів акредитації (академії, інститути) (98,68%), вищі заклади освіти І та ІІ рівнів акредитації (98,26%), інші заклади освіти (98,17%), але абсолютні суми їх незначні, тому вони лише разом вагомо впливають на загальний обсяг невиконання місцевого бюджету за видатками на освіту. Таким чином, можна узагальнити вищенаведене й визначити недовиконання планових показників видатків, хоча й невелике, але по всім напрямкам фінансування освіти. Така ситуація мала місце й у галузі охорони здоров’я, що може наштовхнути на думку, що це є тенденцією у Луганській області й при чому негативною.

У 2006 році значного покращення не трапилося, хоча й відсоток виконання планових показників видатків на освіту дещо збільшився (див. табл. 2.6).

Таблиця 2.6

Аналіз фінансування освіти з місцевого бюджету за 2006 рік

За даними табл. 2.6 можна зробити висновок, що відсоток виконання загального обсягу видатків на освіту трохи збільшився з 95,00% у 2005 році до 95,98% у 2006 році, але ж це відносно планових показників, а абсолютна сума недовиконання не зменшилася, навіть дещо збільшилася з 33204643 грн. у 2005 році до 33559427,80 грн. у 2006 році. Щодо структури видатків, то вони також залишилися без змін, а також їх вага у загальному обсязі видатків. На недовиконання планових показників найбільший вплив чинять статті – «Загальноосвітні школи, спеціалізовані школи, ліцеї» (20883649,04 грн.) та «Дошкільні заклади освіти» (7399001,69 грн.), а всі інші лише у сумі формують великий вплив на недовиконання загального обсягу видатків.

Так як і для охорони здоров’я темпи зростання видатків на освіту у Луганській області важливі і також потрібні для аналізу, тому доцільно було б порівняти абсолютні показники видатків за 2005 та 2006 роки, їх відхилення й темп зростання за напрямами (табл. 2.7).

Таблиця 2.7

Порівняльний аналіз фінансування освіти в Луганській області у 2005 та 2006 роках

З даних табл. 2.7 видно, що за всіма напрямами збільшено фінансування у 2006 році. Загальний обсяг видатків на освіту збільшено у 2006 році на 170622873,63 грн., що більше ніж у 2005 році на 27,06%. На таке збільшення мало вплив значне збільшення статті «Загальноосвітні школи, спеціалізовані школи, ліцеї» (99342254,79 грн.) й статті «Дошкільні заклади освіти» (32964771,70 грн.). Вони складають найбільшу долю у загальній сумі видатків (рис. 2.7.).

Рис. 2.7. Доля статей видатків у загальному обсязі видатків на освіту

Дані діаграми наочно показують, що більше половини майже 80% у загальному обсязі займають видатки на загальноосвітні школи, спеціалізовані школи, ліцеї та дошкільні заклади освіти. Це підтверджує думку про те, що ці напрями є найбільш важливими, вони дають фундамент для становлення, розвитку особистості й суспільства в цілому.

Аналіз, що був проведений у галузях охорони здоров’я і освіти у Луганській області, дозволяє зробити висновок про існування проблем з їх фінансуванням. Це наявність недовиконання планових показників по всім напрямам як у галузі охорони здоров’я, так й в освіті і це простежується протягом 2005 та 2006 років. Недовиконання не дуже значне, а проблеми в галузях великі – недостатній рівень комп’ютеризації загальноосвітніх навчальних закладів, недостатня забезпеченість кваліфікованими кадрами закладів охорони здоров’я, недостатній рівень капітальних видатків, який би міг забезпечити технічне, методологічне оновлення цих сфер та багато інших. Для вирішення цих проблем необхідно рухатися за такими напрямками у галузі освіти – забезпечення рівного доступу до здобуття якісної освіти громадянами України, адаптація її до соціально-орієнтованої ринкової економіки, інтеграція в європейський та світовий освітньо-правовий простір, удосконалення механізмів управління, оптимізації, прогнозування та фінансування, здійснення заходів щодо соціального захисту учасників навчально-виховного процесу, прискорення розвитку вищої освіти, її інтеграції до європейського освітнього простору; у галузі охорони здоров’я – створення правових, економічних та організаційних умов надання доступної якісної медичної допомоги, переорієнтації служби охорони здоров’я на профілактику захворювань, насамперед інфекційних, зниження ризиків, пов’язаних із забрудненням та шкідливим впливом довкілля з метою збереження, зміцнення та відновлення здоров’я людини, збільшення тривалості і підвищення якості її життя. Але проблема виникає у фінансовому забезпеченні руху за цими напрямами. Так, проблема може розв’язатися, якщо набагато збільшити видатки бюджету на ці цілі, але ж він не безмежний, тому вихід повинен бути у контрольованому, раціональному й ефективному витрачанні існуючих коштів.

2.3 Розробка моделі і пошук оптимальних нормативів фінансування сфери охорони здоров’я регіону

Протягом останніх років забезпечення збалансованості бюджету вимагає скорочення його видаткової частини. Скорочення будь-яких бюджетних видатків завжди є досить болючим питанням, а тим більше, якщо це стосується видатків на фінансування соціальної сфери.

Задля усунення проблеми скорочення видатків бюджету застосовується нормування бюджетних видатків, яке є однією з основ бюджетного процесу і має на меті забезпечити ефективний розподіл державних коштів між окремими потребами, задоволення яких фінансується суспільними коштами. При цьому дані нормативи повинні бути враховані чи в грошовому вираженні на душу населення, чи як частка ВВП в цілому на фінансування соціальної сфери.

В останні роки територіальні системи галузей соціальної сфери в Україні фінансуються залежно від чисельності населення, яке мешкає у відповідній місцевості, тобто за подушним принципом.

При визначенні витрат держави на надання соціальних послуг, зокрема на охорону здоров’я, з розрахунку на душу населення повинен бути встановлений перелік, кількісні та якісні характеристики суспільних послуг, що мають надаватися населенню, тобто мінімальний соціальний стандарт споживання соціальних гарантій. При нормуванні послуг на душу населення виникають складнощі через існуючі відмінності між регіонами у доступі, обсягах, якості соціально-культурних послуг, що надаються населенню, тому що показники забезпеченості населення соціально-культурними закладами, а також інтенсивності їхнього використання і, відповідно, розміри витрат на охорону здоров’я, освіту і культуру в розрахунку на душу населення сильно різняться за регіонами. Ці відмінності відображаються в особливостях розселення, кліматі, мірі урбанізованості регіонів, а також у специфіці економічного розвитку регіонів. Якщо виходити з того, що державні нормативи, які визначають гарантований мінімум витрат на задоволення населення соціально-культурними послугами на душу населення, повинні забезпечувати рівні для всіх громадян права в отриманні певного набору медичних, освітянських, культурних послуг, послуг у сфері соціального захисту та соціального забезпечення, то значення таких нормативів повинно бути однаковим для жителів різних регіонів. Але тоді виникає проблема покриття різниці між фактичними та нормативними витратами в багатьох регіонах. Така ж ситуація існує і всередині самих регіонів між їхніми окремими містами та районами.

Саме тому існує система коригуючих коефіцієнтів, яка застосовується для кожної адміністративно-територіальної одиниці з метою коригування показників державних соціальних стандартів відповідно до конкретних умов і обставин, за яких вони застосовуються. Вони затверджуються Кабінетом Міністрів України кожного року. Ці коефіцієнти враховують відмінності у вартості надання соціальних послуг залежно від:

а) кількості населення та споживачів соціальних послуг;

б) соціально-економічних, демографічних, кліматичних, екологічних та інших особливостей (з часу їх визначення) адміністративно-територіальних одиниць.

Нормативне врегулювання даний порядок планування видатків отримав у Постанові Кабінету Міністрів України «Про затвердження Формули розподілу обсягу міжбюджетних трансфертів (дотацій вирівнювання та коштів, що передаються до державного бюджету) між державним бюджетом та місцевими бюджетами» від 5 вересня 2001 року № 1195 із змінами і доповненнями від 16 вересня 2006 року № 1318 [19].

Згідно з цією постановою розрахункові показники обсягів видатків місцевих бюджетів визначаються окремо для кожної галузі виходячи із загальних ресурсів зведеного бюджету України і місцевих бюджетів та першочерговості соціальних видатків.

Так, розрахунок обсягу видатків бюджету на охорону здоров’я в регіонах України здійснюється згідно з рекомендаціями до складання державного бюджету. Розрахунковий показник обсягу видатків на охорону здоров’я визначається залежно від чисельності населення адміністративно-територіальної одиниці та співвідношень між бюджетом Автономної Республіки Крим, обласними бюджетами, бюджетами міст республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення, бюджетами районів, з урахуванням коригувальних коефіцієнтів та специфічних видатків. Для того, щоб розрахувати показник обсягу видатків на охорону здоров’я у містах і районах Луганської області, необхідно використовувати розрахунковий показник обсягу видатків на охорону здоров’я бюджету міста республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення, бюджету району, що визначається за формулою (2.1).

(2.1)

де V_zm(r)I – розрахунковий показник обсягу видатків на охорону здоров’я бюджету міста республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення, бюджету району;

H_zm(r)i – фінансовий норматив бюджетної забезпеченості на охорону здоров’я для бюджету міста республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення і бюджету району;

K_zm(r)3 – коефіцієнт диференціації рівня витрат на одного жителя (місто республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення – 1,065; район – 0,934), визначений за середнім співвідношенням рівнів видатків бюджетів міст республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення, бюджетів районів за даними зведення місцевих бюджетів з урахуванням розмежування видатків між рівнями бюджетів згідно з главою 14 Бюджетного кодексу України. Для бюджетів мм. Києва і Севастополя K_zm(r)3 дорівнює 1;

N_m(r)i – чисельність наявного населення адміністративно-територіальної одиниці (міста республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення, району) станом на 1 січня 2007 року;

N_dm(r)i – чисельність наявного населення адміністративно-територіальної одиниці (міста республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення, району), де відсутня мережа закладів охорони здоров’я, які фінансуються з місцевих бюджетів (обслуговується закладами, які фінансуються з державного бюджету) станом на 1 січня 2007 року.

N_wm(r)i – чисельність наявного населення, яке обслуговується закладами загальнодержавного значення станом на 1 січня 2007 року;

K_zm(r)5 – коефіцієнт коригування чисельності наявного населення адміністративно-територіальної одиниці, якому медична допомога частково надається відомчими закладами охорони здоров'я, які фінансуються за рахунок коштів державного бюджету. K_zm(r)5 дорівнює 0,5;

 – коефіцієнт рівня застосування впливу вікової структури населення. На 2007 рік  дорівнює 0,5;

K_zi2 – коефіцієнт відносної вартості витрат на надання медичних послуг залежно від статевої та вікової структури населення адміністративно-територіальної одиниці, обчислений за офіційними рекомендаціями ВООЗ на основі еквівалентних одиниць надання медичної допомоги одній особі залежно від віку і статі, зазначених у пункті 19 цієї Формули;

V_zgi – показник обсягу видатків бюджету адміністративно-територіальної одиниці (міста республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення, району) на охорону здоров'я згідно з вимогами Закону України «Про статус гірських населених пунктів в Україні», визначений за окремим розрахунком;

V_zyi – показник обсягу видатків місцевих бюджетів, що передається до відповідних місцевих бюджетів (переадресування витрат), у зв’язку з відсутністю (недостатністю) мережі бюджетних установ на підставі спільних рішень і угод органів місцевого самоврядування міст республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення, районів, що подаються Мінфіну до 1 серпня року, що передує планованому бюджетному періодові;

S_zi – обсяг цільових видатків бюджету адміністративно-територіальної одиниці (міста республіканського Автономної Республіки Крим чи обласного значення, району) для здійснення заходів Комплексної програми «Цукровий діабет» та лікування нецукрового діабету, що визначається за окремим розрахунком.

При розрахунку показника обсягу видатків на охорону здоров’я у містах і районах Луганської області не обчислюється показник V_zgi , так як згідно з Постановою Кабінету Міністрів України «Про перелік населених пунктів, яким надається статус гірських» № 647 від 11 серпня 1995 року Луганська область не належить до гірських населених пунктів [21].

З урахуванням всіх показників, нормативів та коефіцієнтів плановий обсяг видатків, який необхідний за функцією «Охорона здоров’я» містам та районам Луганської області на 2007 рік складає 831304,0 грн. – зведений бюджет Луганської області (Додаток Е).

Таке визначення необхідного обсягу бюджетних видатків на охорону здоров’я є доцільним, обґрунтованим, ефективним, але потребує багатьох розрахунків, затвердження на законодавчому рівні коригуючих коефіцієнтів та врахування багатьох аспектів регіонального розвитку.

Для не менш точного й більш легкого, простого визначення обсягів фінансування охорони здоров’я у розрізі міст та районів Луганської області можна використати економетричну модель – багатофакторну регресію.

За допомогою багатофакторної регресії можна аналізувати численні соціальні проблеми, питання, що потребують вирішення. В даному випадку, може бути дослідження того, як впливає структура населення регіону на обсяг видатків бюджету на охорону здоров’я. Саме багатофакторний регресійний аналіз допомагає знайти явний вигляд залежності досліджуваного показника (обсяг видатків) від численних факторів (групи населення), що впливають на його зміну, а також кількісно оцінити їхній вплив [35].

Процес побудови багатофакторної регресійної моделі більш складний, ніж процес побудови простої лінійної регресії, але із застосуванням Microsoft Excel можна швидко отримати результат, маючи вихідні дані. Даний процес складається з декількох етапів. Спочатку необхідно вибрати всі можливі фактори, які впливають на процес або показник, що вивчається. Для моделі, що будується в даній роботі визначені показник, що вивчається, – обсяг витрат на охорону здоров’я й такі фактори структури населення, що на нього впливають, як:

а) діти у віці від 1 до 17 років, так як їх організм тільки формується вони схильні до різних хвороб й потребують якісної медичної допомоги;

б) пенсіонери, так як це люди похилого віку з хронічними хворобами, що потребують постійного, своєчасного лікування;

в) інше населення – люди працездатного віку.

Множина факторів окреслена й тепер необхідно кількісно їх оцінити. Для цього знадобиться статистична інформація про чисельність відібраних вікових груп у розрізі 31 міст та районів регіону – Луганської області (Додатки Ж.1, Ж.2, Ж.3).

Для наочності, зручності й простоти подальших розрахунків, всі дані зведені у таблицю (Додаток З).

Після отримання всіх потрібних даних необхідно ввести їх у діалогове вікно «Регресія» (Додаток И). Заповнення й вибір всіх умов дає змогу отримати інформацію про адекватність, значимість моделі, а також про коефіцієнти при факторах (Додаток К).

Узагальнена багатофакторна лінійна регресійна модель може бути записана у такому вигляді:

(2.2)

де y – залежна змінна;

β_0, β₁ ,…, β_р – параметри моделі (константи), які потрібно оцінити;

x₁ , x₂ ,...,x_p – незалежні змінні (або фактори);

ε – не спостережувана випадкова величина.

Оцінка невідомих параметрів β₀ , β₁ ,…, β_р здійснюється у лінійних регресійних моделях за методом найменших квадратів (Додаток К). R- квадрат – коефіцієнт детермінації, квадрат коефіцієнта кореляції дорівнює 0,999, що свідчить про адекватність моделі, яка пояснює 99,9% розсіювання залежної змінної Y. Це підтверджує нормований R-квадрат, що дорівнює 0,998.

Після того, як параметри знайдено, проводиться перевірка моделі на адекватність за допомогою F- критерію Фішера, а також перевірка значимості знайдених параметрів за t- критерієм Ст’юдента (Додаток К). Отримане регресійне рівняння значиме, так як величина Р- значення для F- відношення менше 0,05.

При розрахунку за вихідними даними одержано значиме рівняння залежності обсягу витрат на охорону здоров’я у Луганській області від структури населення даного регіону:

y= - 1360,67+331,79*x₁ +304,95*x₂ +181,72*x₃ , (2.3)

де у – обсяг витрат на охорону здоров’я у Луганській області;

х₁ , х₂ , х₃ – чисельність відповідно пенсіонерів, дітей та працездатного населення.

За одержаним рівнянням можна робити розрахунок обсягів видатків на охорону здоров’я в Луганській області, а також говорити про ступінь впливу факторів. Так, найбільший вплив має незалежна змінна – чисельність пенсіонерів, потім чисельність дітей й найменший – чисельність населення працездатного віку. Якщо за початковими статистичними даними по 31 району області, побудувати графіки, то отримаємо лінійні залежності обсягу витрат на охорону здоров’я від чисельності пенсіонерів, дітей та населення працездатного віку, а також рівняння, які дозволяють визначити потрібні фінансові нормативи бюджетної забезпеченості на охорону здоров’я (Додаток Л). Так, фінансовий норматив на 1000 пенсіонерів складає 889,91 грн., на 1000 дітей й 1000 осіб працездатного віку 1559,4 грн. та 411,89 грн. відповідно. Це означає, що вони більше ніж норматив, розрахований Кабінетом Міністрів України – 227 грн. на 1000 осіб, і дозволяє зробити висновок про недостатність фінансування охорони здоров’я в Луганській області.

Для аналізу можна порівняти, які значення показника обсягу витрат на охорону здоров’я у Луганській області дає отримане рівняння та побачити відхилення від розрахованих значень за формулою, розробленою Кабінетом Міністрів України (Додаток М). Ці відхилення є незначними й середня похибка по містах і районам області складає 10,48%, що знаходиться в допустимих межах. Лише у м. Кіровськ, Лутугінському, Мілоському, Попаснянському, Слов’яносербському та Станично-Луганському районах відносна похибка значна (від 10,61% до 16,42%), що може бути пов’язано з якимсь нестандартним станом чи порядком речей у цій сфері на даній території.

З всього вищезазначеного можна зробити висновок, що запропонована модель дає реальні результати з прийнятним значенням похибки й може використовуватися для спрощеного розрахунку обсягів видатків бюджету на охорону здоров’я у Луганській області.

2.4 Аналіз ефективності використання «АС-Казна» при проведенні видаткових операцій органами Державного казначейства

Управління життєдіяльністю регіону в сучасних умовах практично неможливе без урахування та узгодження усього різноманіття чинників, які впливають на стан життєзабезпечення, тобто без використання повної, багатоаспектної, достовірної, актуальної та своєчасної інформації. Тому створення і ефективне функціонування загальнодержавної інформаційної системи неможливе без використання низових джерел інформації – регіональних інформаційних систем. У той же час регіональні системи будуть неефективними, якщо їхня інформація не використовуватиметься для аналітичних і управлінських потреб керівництвом органу управління відповідного рівня, тобто система має бути не тільки інформаційною, а й інформаційно-аналітичною.

Система інформаційно-аналітичного забезпечення місцевих органів виконавчої влади призначена для збирання, накопичення, зберігання та обробки інформації, яка надходить від підпорядкованих структур (райдержадміністрацій, міськвиконкомів міст обласного значення), також для подання інформації до центральних органів виконавчої влади, забезпечення інформаційних потреб громадян і установ регіону (фізичних та юридичних осіб) та аналітичної підтримки рішень керівників регіону з питань, що стосуються їхньої компетенції. Прийняти будь-яке управлінське рішення неможливо не маючи необхідної для цього інформації. Системи інформаційно-аналітичного забезпечення, призначені для підтримки прийняття рішень керівниками масштабу області, міста чи району, як правило, містять прикладні програми, які забезпечують комплексний багатовимірний аналіз даних, їхньої динаміки, тенденцій тощо. Такий аналіз, поєднаний з прогнозом, у результаті повинен сприяти прийняттю рішень керівниками відповідного адміністративно-територіального утворення. Ці системи називаються системами підтримки прийняття рішень (СППР) [90].

Система інформаційно-аналітичного забезпечення є складною системою, до якої мають входити кілька десятків підсистем, які вирішують певні задачі в різних галузях регіонального господарства. Так, окремою галузевою системою у сфері грошового обігу є казначейська.

З переходом від банківської системи фінансування до казначейської доходи стали зараховуватись платниками податків на рахунки обласного управління Державного казначейства України (ДКУ). Це дає можливість Державному казначейству України безпосередньо отримувати первинну інформацію щодо трансакцій з доходів державного бюджету. За рахунок доходів, що надійшли на рахунки управління ДКУ, одномоментно формуються активи для здійснення видатків бюджету [59].

Зараз бюджетні установи й переважна більшість установ соціальної сфери фінансуються через органи Державного казначейства України. Тому інформаційні технології в системі казначейства мають великий вплив на ефективне виконання бюджету, а отже й на ефективне функціонування всіх бюджетних установ, зокрема установ соціальної сфери.

Розробка і промислове освоєння сучасних комп’ютерних систем і їх програмне забезпечення відкривають широкі можливості для вдосконалення процесів виконання бюджетів різних рівнів [40].

Важливо провести системний аналіз всіх стадій виконання бюджету, дати тлумачення основним параметрам його виконання і визначити можливості ситуаційного реагування. Це можливо на основі широкого використання сучасних математичних методів, економічних моделей та алгоритмів функціонування, складників основ сучасних інформаційних технологій.

Основна мета інформаційних технологій у казначейській системі – створення інформаційного продукту, що дає змогу відобразити діяльність Державного казначейства України, виконання ним функцій. Крім того, важливим напрямом його діяльності є також формування фінансової звітності про казначейське виконання бюджетів, що забезпечує базу для прийняття управлінських рішень. Для підвищення ефективності управління створюється автоматизована фінансова інформаційна система управління процесом виконання бюджетів. За автоматизованого управління казначейською системою вирішується кілька завдань (рис. 2.8), що дає змогу досягти сформульованої в загальній математичній моделі управління траєкторії досягнення мети – результатів виконання бюджетів.

Рис. 2.8. Фази управління казначейською системою виконання бюджетів [40]

Бюджетний процес організовується відповідно до планових показників, які відтворюють модель виконання бюджету. У процесі виконання бюджету на нього діють зовнішні фактори, що призводять до відхилення системи від параметрів, запланованих бюджетом.

Поточний стан виконання бюджету фіксується у звітності. На наступній фазі – фазі аналіз – визначається ступінь його відхилення від заданого план і формується стратегія подолання цього відхилення. Безпосередній вплив на процес виконання бюджету, регулювання його параметрів здійснюється у фазі регулювання, що і дозволяє повернути його на задану траєкторію руху [41].

У 2001 році з набуттям Держказначейством статусу учасника системи електронних платежів Національного банку України почалося повнофункціональне обслуговування державного та місцеві бюджетів усіх рівнів за видатками, а саме: закриття в НБУ та уповноважених комерційних банках, що обслуговували місцеві бюджети, рахунків органів казначейства та відкриття реєстраційних рахунків бюджетним установам в органах казначейства за територіальною ознакою та рівнем розпорядника коштів.

На початку 2001 року у виборі базового програмного продукту для обслуговування державного бюджету за видатками Держказначейство розглянуло три програмних комплекси – «ТАСК», «ІСАОД» та АС «КАЗНА-Видатки». Тестування програм «ТАСК» та «ІСАОД» у підрозділах не дало очікуваного позитивного результату. І оскільки програмний продукт АС «КАЗНА» найбільш повно забезпечував функціональність системи, було ухвалено рішення про використання єдиного прикладного програмного забезпечення, розробленого Дніпропетровським обласним управлінням Державного казначейства України, в усій країні.

Інформаційна система казначейства створена на основі моделі, яка формується, виходячи з функціональних завдань, що їх вирішує Державне казначейство України. За допомогою програмно-апаратних засобів практично реалізуються базові інформаційні процеси та процедури в їх взаємозв'язку і підкоренні єдиній меті функціонування. Таким чином, і на фізичному рівні АС розглядається як система, причому велика система, в якій виділяється кілька потужних підсистем. Це підсистеми, що реалізують на фізичному рівні інформаційні процеси:

а) підсистема опрацювання даних;

б) підсистема обміну даними;

в) підсистема накопичення даних;

г) підсистема управління даними;

ґ) підсистема формування звітів.

Введення АС «Казна-Видатки» було зроблено з метою подолати всі проблеми й негативні риси організації бюджетного процесу в органах казначейства. АС «Казна-Видатки» реалізована за Web - технологією на базі ІІS-, SQL- серверів фірми Місrоsоft [41].

Особливостями казначейської системи «Казна-Видатки» є:

а) Одна розрахункова палата на область.

б) Максимально можлива інформативність бухгалтерського Плану рахунків у їх аналітичних параметрах і за доходами, і за витратами.

в) Єдина технічна політика і стандартизація у сфері побудови комп’ютерних мереж, загальносистемного програмно-апаратного забезпечення, створення, супроводження, адміністрування і модифікації АС «Казна». Технічні засоби, архітектура мереж, загальносистемні програмні засоби і програмний код прикладного програмного забезпечення АС «Казна» стандартизовані і єдині для всіх регіонів. За дотримання єдиної технічної політики і стандартизації у кілька разів знижуються витрати на технічне обслуговування, супроводження, адміністрування і модифікацію.

г) Централізація проектування, розробки (модифікації) і супроводження в єдиному центрі. Повністю відпадає необхідність у висококваліфікованих фахівцях з інформаційних технологій на районному рівні і різко скорочується їхня потреба (до 3-5 осіб) на обласному рівні. Всі роботи проводять фахівці центру супроводження.

ґ) Централізоване (на регіональному рівні) опрацювання інформації в режимі реального часу.

д) Максимальне використання Web- технологій у створенні прикладного програмного забезпечення АС «Казна». Відсутність клієнтського програмного забезпечення, унеможливлює процеси інсталяції, супроводження, адміністрування і модифікації клієнтського прикладного програмного забезпечення АС «Казна». Для роботи використовуються стандартні програмні засоби - Web- оглядачі (МS Internet Ехрlоrеr і ін.).

е) Повна незалежність від апаратних і програмних платформ, що використовуються користувачами.

є) Низька вимогливість до телекомунікаційних каналів зв'язку.

ж) Незалежність від фізичних типів каналів зв'язку.

з) Можливість використання загальнодоступної мережі Internet.

АС «Казна-В» – автоматизована система обліку й аналізу витрат державного і місцевого бюджетів на рівні регіонів [40].

Програмний комплекс АС «Казна-В» призначений для автоматизації операцій з фінансування й оплати рахунків розпорядників коштів державного і місцевого бюджетів, проведених органами Державного казначейства всіх рівнів.

Виконує такі основні функції:

а) Ведення мережі бюджетних установ і організацій.

б) Ведення кошторису бюджетних організацій.

в) Фінансування підприємств і розподіл бюджетних коштів.

г) Формування вихідних електронних платіжних документів на перерахування коштів у державний та місцеві бюджети, а також документів на відновлення касових видатків.

ґ) Формування форм звітності, визначених нормативними документами Державного казначейства України.

д) Формування звітної інформації для підлеглих відділень казначейства.

е) Формування звітності для органів Державної податкової адміністрації і місцевих фінансових органів (за попередньо укладеною угодою).

є) Ведення довідкової інформації.

Усі ці функції реалізовують працівники відділів видатків бюджетів усіх рівнів і відділів комп’ютеризації управлінь та територіальних відділень казначейства.

Щоб почати роботу з програмою АС «Казна-В», необхідно запустити Web - браузер Internet Ехрlоrеr версії 5.0. Система запрошує ім’я користувача та пароль.

Головна сторінка, як і майже всі сторінки системи, складається з двох фреймів. У лівому фреймі міститься меню системи. Правий фрейм призначений для виведення інформації (Додаток Н).

На головній сторінці відображається інформація про те, під яким іменем користувач зайшов у систему, яка поточна дата операційного дня, скільки користувачів працює на цей момент у системі (Додаток Н).

Особливістю головного меню системи є нестандартне виділення функціональних підчастин, а саме: в системі виділяються не АРМи спеціалістів, а функції, які можливо виконати в системі. До функцій надається відповідний доступ усім спеціалістам, тобто до однієї і тієї ж функції можуть мати доступ всі користувачі системи, якщо це їм дозволено.

Система має широкі можливості та оснащена великою кількістю функцій для повного та своєчасного обліку виконання державного та місцевих бюджетів.

Всі функції системи умовно можна поділити на такі групи:

а) Функції введення клієнта в систему. Щоб розпочати роботу з обслуговування клієнта (бюджетної установи, небюджетної установи) в системі, необхідно ввести цього клієнта в мережу.

У пункті «Мережа» передбачено можливість ввести нову бюджетну установу, переглянути список введених бюджетних установ і надрукувати цей список. Під час введення клієнта в мережу вибирається вид бюджету, з якого він фінансується, код відомчої класифікації, код клієнта, ступінь розпорядника коштів, казначейство, яке його обслуговує (Додаток П).

Після введення клієнта в мережу йому повинні бути відкриті рахунки. Щоб даний користувач міг повноцінно обслуговувати клієнта, він повинен взяти його на обслуговування. Для цього передбачено функцію «Мої клієнти» (Додаток Р).

У пункті меню «Мої клієнти» відображається інформація про всіх клієнтів, що перебувають у цього користувача на обслуговуванні. Щоб виконувати будь-які операції з клієнтом планові показники, набирати розподіли, платіжні доручення, виконувати перерахування з КЕКВ на КЕКВ, друкувати виписку клієнта та інше), необхідно взяти цього клієнта собі на обслуговування, тобто додати в «Мої клієнти». Один і той же клієнт може бути на обслуговуванні у кількох спеціалістів, залежно від розподілу обов’язків між спеціалістами казначейства.

Пункт «Клієнти в мережі» використовується для відкриття рахунків бюджетним установам (Додаток С). Передбачено відкриття і бюджетних, і небюджетних рахунків.

У пункті «Всі клієнти» є можливість проглянути інформацію про всіх клієнтів, занесених у систему (код ЄДРПОУ, назва, код УДК). У цьому пункті також передбачено можливість взяти установу на обслуговування (Додаток Т).

б) Функції обслуговування рахунків у системі. Ця група передбачена для обслуговування рахунків, які є в системі, відкриття, закриття рахунків, зміни аналітичних параметрів рахунків.

У пункті «Рахунки клієнтів» міститься інформація про всі групи рахунків вибраного клієнта (Додаток У). У групі рахунків міститься інформація про бюджет, КВК, КПК, КФК, код одержувача, ступінь розпорядника, тип фонду, а також інформація про розпорядника даної бюджетної установи. Неможливо відкрити дві різні групи рахунків, у яких би збігалися всі перераховані параметри. У рахунках міститься інформація про всі рахунки клієнта для вибраної групи, їх стан у банку, залишок на рахунках і дату останнього руху на цих рахунках. З цього пункту можна роздрукувати загальну виписку, виписку в розрізі КЕКВ, перейти до набору розподілу, платіжного доручення, перерахування з КЕКВ на КЕКВ, а також переглянути інформацію про рахунок.

«Грошові рахунки клієнтів». Усі рахунки, які відкриваються для клієнта в системі, можна поділити на грошові та негрошові. Перша група передбачена для обліку саме грошових потоків (це рахунки 3 класу, іноді 1 та 2 класів), а друга група – це рахунки для ведення позабалансового обліку (планових, кошторисних показників – рахунки 9 класу), бюджетного обліку (для обліку доходів і витрат – рахунки 6, 7 класу), управлінського обліку (для обліку коштів, одержаних і переданих з центрального рівня, базових областей та з одного бюджету до іншого, – рахунки 8 класу) (Додаток Ф). Цей пункт меню використовується, якщо користувачу необхідно працювати лише з грошовими рахунками. У цьому пункті є можливість продивитися та роздрукувати виписку загальну та в розрізі КЕКВ, набрати розподіл, платіжні доручення, виконати перерахування з КЕКВ на КЕКВ, проглянути інформацію про рахунок.

Пункт «Рахунки» дає користувачу дві можливості:

– завантажити «Книгу реєстрації відкритих рахунків» у розрізі відділення Держказначейства, бюджету, фонду, балансового рахунку. Будь-який з цих параметрів можна опустити, і тоді буде сформовано узагальнену інформацію, наприклад, за всіма відділеннями казначейства або за всіма фондами;

– ввести будь-який рахунок, і буде видано інформацію про цей рахунок, його дебетові і кредитові обороти та залишки в розрізі КЕКВ. Доступна також інформація про те, коли і ким відкрито цей рахунок (Додаток Х).

в) Функції роботи з платіжними документами. Для реалізації цієї можливості користувач може використовувати деякі зазначені вище функції і функції суто щодо роботи з документами.

Функція «Рахунки клієнтів», окрім перегляду стану рахунків, дає користувачу можливість також за окремим рахунком клієнта зробити розподіл коштів на фінансування, набрати платіжні документи, зробити внутрішнє перерахування з одного КЕКВ на інший та ввести планові показники.

Функція «Розподіл» використовується для розподілу бюджетних коштів на фінансування розпорядником вищого ступеня між підлеглими йому установами (Додаток У.1).

«Платіжні документи» (Додаток У.2). У системі АС «Казна-Видатки» є шість типів платіжних документів:

– 3100 Платіжне доручення (видатки, зовнішній платіж) – використовується для перерахування коштів в інші банки, тобто МФО одержувача не дорівнює МФО вашого банку (Додаток У.2.1);

– 3200 Платіжне доручення (видатки, внутрішній платіж) – використовується для проведення видатків на видаткові рахунки, відкриті в системі АС «Казна». Ця операція виконується із зазначенням видаткового КЕКВ. Гроші знімаються у клієнта із зазначеного КЕКВ, а зараховуються іншому клієнту на КЕКВ 0000 (Додаток У.2.2);

– 3300 Платіжне доручення (фінансування, внутрішній платіж) – використовується для проведення фінансування з транзитного рахунку або з особового рахунку розпорядників бюджетних коштів вищого рівня на особовий або реєстраційний рахунок розпорядників нижчого рівня із зазначенням КЕКВ;

– 3400 Платіжне доручення (повернення фінансування, внутрішній платіж) – використовується для повернення фінансування розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня до розпорядників бюджетних коштів вищого рівня із зазначенням КЕКВ. Зворотний до типу документа 3300;

– 3500 Платіжне доручення (сплата податків, внутрішній платіж);

– 3600 Платіжне доручення (перерахування коштів, внутрішній платіж).

Залежно від обраної функції або типу документа будуть автоматично заповнені деякі реквізити цього документа та сформуються бухгалтерські проведення.

«Перерахування з КЕКВ на КЕКВ». Цей пункт використовується для перерахування коштів з одного КЕКВ на інший у межах однієї групи рахунків клієнта. Ця операція виконується лише в системі АС «Казна-Видатки» (Додаток У.3). Різні види операцій використовуються для різних типів перерахувань:

– 7100 Перерахування фінансування з КЕКВ на КЕКВ – використовується в тому разі, коли необхідно перерахувати помилково зараховане фінансування з одного КЕКВ на інші;

– 7200 Відновлення касових видатків – за повернення платіжного доручення (рахунок одержувача невірний чи закритий або з інших причин) кошти клієнту зараховуються на КЕКВ 0000. У цьому разі необхідно відновити касові видатки з КЕКВ 0000 на КЕКВ з якого було здійснено видатки;

– 7300 Надходження – всі надходження спеціального фонду зараховуються на КЕКВ 0000. Щоб провести видатки, необхідне передусім ці кошти перерахувати з КЕКВ 0000 на конкретний КЕКВ типом документа 7300;

– 7400 Виправлення помилкових касових видатків – у разі, коли кошти було помилково списано не з того КЕКВ, є можливість типом документа 7400 перенести касові видатки з одного КЕКВ на інший;

– 7500 Внутрішні касові видатки – у разі, коли кошти було списано з КЕКВ 0000, є можливість типом документа 7500 провести касові видатки з видаткового КЕКВ. При цьому кошти повернуться на КЕКВ 0000.

«Виправляючі проведення». Ця функція використовується для виправлення помилок, які були раніше допущені у проведенні платежів клієнтів, занесенні планових показників і для корегування звітності (Додаток Ц).

«Імпорт документів». Документи, які повинні бути проведені в системі АС «Казна-Видатки», можуть бути сформовані в інших АІС (АІС бухгалтерського обліку бюджетних установ, ІС «Мережа» та інших програмних продуктах). Для усунення ручного опрацювання документів, зменшення кількості помилок у повторному наборі документів з первинних паперових носіїв, зменшення витраченого робочого часу на опрацювання платіжних документів за великої їх кількості, використовується ця функція системи (Додаток Ш). Пункт «Імпорт документів» призначений для імпорту DBF-файлів, сформованих у сторонніх програмах. Дозволяє імпортувати платіжні доручення, юридичні та фінансові зобов’язання клієнтів, документи з внесення планових показників, мережу установ. Після опрацювання імпортованих документів вони знаходять своє відображення на рахунках клієнта.

«Мої документи». Ця функція дає змогу провести повторній контроль документів після їх первинного набору. Тобто всі набрані цим користувачем документи перед відправкою їх до системи «Клієнт-Банк» на оплату можуть бути ще раз звірені з первинними документами за допомогою цієї функції. Можна видалити непотрібний документ або відправити пакет документів на оплату.

г) Функції формування звітності.

Пункт «Звітність по клієнту» призначена для перегляду звітності по конкретній установі, такої як «Картка фінансових зобов’язань», «Звіт про використання кошторису», «Звіт про надходження та використання коштів», «Звіт про фінансові зобов’язання» та інші (Додаток Щ).

«Звітність». Одна з головних функцій у системі, яка дозволяє формувати звітність про виконання державного та місцевих бюджетів за видатками, затверджену нормативними актами Державного казначейства України, та різноманітні довідки, які допомагають у роботі. Пункт «Звітність» призначений для перегляду, друку звітності та формування DBF - файлів звітності (Додаток Ю).

Уся звітність формується і зведена, і в розрізі окремих бюджетів і територій, а також на будь-яку дату, в розрізі всіх балансових рахунків або за окремим, у розрізі бюджетних установ і в розрізі кодів економічної класифікації видатків.

Велика кількість звітності дає можливість не тільки своєчасно проводити видатки розпорядників бюджетних коштів та їх фінансування, а й своєчасний контроль за правильністю спрямування видатків, оперативно перерозподіляти кошти державного бюджету між регіонами, одержувати звітність у різних розрізах про обсяги фінансування, проведені видатки, одержані бюджетними установами доходи, контролювати виконання кошторису, планів асигнування, бюджетного розпису.

ґ) Функції адміністратора бази даних. Пункт «Адміністрування» призначений для виконання адміністративних функцій у системі АС «Казна» (Додаток Я.1, Я.2, Я.3, Я.4). У системі АС «Казна» записується протокол дій користувачів. У пункті «Протокол опер. дня» можна продивитися та проаналізувати реагування і відповіді системи на дії користувачів. Також є можливість перегляду операцій за типом повідомлення, за типами операцій на конкретну операційну дату. Пункт «Управління користувачами» використовується для введення нових користувачів і надання їм прав згідно зі штатним розписом. Цей пункт передбачає можливість змінити пароль, дозволити чи заборонити вхід у систему, а також змінити користувачеві права. Пункт «Довідники» призначений для перегляду та редагування всіх довідників системи. Пункт «Діагностика системи» призначений для контролю за працездатністю системи та зв’язком з банком.

З моменту утворення казначейство удосконалювалося і структурно, і організаційно, уточнювалися і визначалися основні його функції в бюджетній системі України. На сьогодні казначейство є одним з основних суб'єктів фінансової системи країни, на який покладено функції оперативного управління бюджетними коштами.

Подальше удосконалення казначейського механізму полягає у використанні можливостей підвищення ефективності його банківських функцій на шляху консолідації бюджетних коштів на єдиному рахунку УДКУ. УДКУ обслуговуватимуться на технічних кореспондентських рахунках, відкритих у територіальних відділеннях НБУ, з повним їхнім контролем і управлінням на рівні Державного казначейства України.

Таким чином, Державне казначейство України, відповідно до основних принципів удосконалення світової фінансової системи, в своєму становленні подолає шлях від рутинного обліку бюджетних коштів до створення комп’ютерної інформаційної системи, інтеграції методів бюджетного обліку і банківських операцій, консолідації всіх учасників бюджетного процесу в єдиному інформаційному просторі з перспективою участі в системі фінансового ринку й активної участі в оздоровленні економіки та соціальної сфери країни.

Розділ 3. Шляхи оптимального фінансування соціальної сфери

3.1 Концептуальні підходи до організації фінансування соціальної сфери

Національна економіка знаходиться у стані глибоких ринкових перетворень, багатовекторність яких не дозволяє однаково розвиватись усім галузям економіки і соціальної сфери області. Враховуючи механізм ринкового саморегулювання, у соціальних галузях не можливо вийти на траєкторію зростання, розвитку без чіткої концепції, стратегії, програми дій та без застосовування їх, у тому числі, на певний термін.

Концептуальні підходи щодо розвитку економіки, вдосконалення фінансування соціальної сфери повинні створюватися на загальнодержавному рівні. Але органам місцевого самоврядування також необхідно розробляти стратегії економічного і соціального розвитку своїх областей, які будуть відрізнятися від структури загальнодержавних програмних документів як такі, що враховують специфіку регіонального планування, особливості соціально-економічного розвитку регіонів та конкретику сучасних їх проблем. У сфері соціальних послуг основним завданням стратегії розвитку має бути – визначення пріоритетних напрямків створення реальних умов для поліпшення добробуту населення, виокремлення й вирішення його соціальних потреб на основі підвищення ефективності фінансування соціальної сфери та функціонування регіональної економіки, більш ефективне використання територіальних, матеріально-технічних, геоекономічних чинників та природно-ресурсного, людського потенціалу.

Для такого промислового регіону, як Луганська область визначення концептуальних, стратегічних завдань у сфері розвитку соціальних послуг є дуже важливим і необхідним заходом. Вони мають базуватися на конституційних гарантіях, забезпечувати вирішення сучасних, а також майбутніх проблем й сталий розвиток Луганської області, що ґрунтується на таких принципах:

а) гармонізація співіснування людини і природи;

б) забезпечення потреб сучасного і створення умов для майбутніх поколінь;

в) збереження та відтворення навколишнього природного середовища;

г) взаємна відповідальність органів влади, підприємницьких структур та населення за сталий розвиток регіону;

ґ) відкритість та прозорість соціально-економічної політики та участі всіх верств населення в реалізації стратегії соціального розвитку Луганської області;

д) оптимальне поєднання державного регулювання на рівні регіону з широким залученням механізму ринкового саморегулювання, що забезпечить необхідний динамізм економічного та соціального зростання області.

При додержанні цих принципів й створенні науково-обґрунтованої, такої, що не суперечить основам законодавства країни, стратегії соціального розвитку регіону, а також виконання заходів, які передбачені нею, можна досягти очікуваного результату. Керівництво Луганської області при виконанні цієї стратегії має такі завдання:

а) здійснити аналіз економічного зростання та створення умов, мотивів і гарантій високопродуктивної праці населення для досягнення належного рівня життя на основі подальших ринкових перетворень;

б) проаналізувати процес раціонального та ефективного використання природних й людських ресурсів і створення системи гарантій науково-обґрунтованого використання їх на основі розумного балансу потреб і можливостей регіону;

в) окреслити підходи до охорони навколишнього середовища – створення в області умов для реалізації екологічного імперативу при розвитку всіх виробництв;

г) виявити специфіку підходів до процесу створення додаткових робочих місць через розвиток місцевої інфраструктури;

ґ) здійснювати кроки до соціального вирівнювання та створення максимально можливих рівних стартових умов усім членам суспільства через систему виховання, освіти, охорони здоров’я тощо;

д) організувати раціональне, ефективне забезпечення фінансовими ресурсами основні галузі соціальної сфери, шляхом аналізу їх стану, а також доцільності використання альтернативних джерел фінансування (багатоканальне) для їх розвитку та якісного забезпечення послугами населення;

е) організувати по-можливості діяльність у соціальній сфері з оновлення матеріально-технічної бази, зі здійснення капітальних видатків;

є) здійснити заходи по заохоченню позитивної, активної ініціативи населення у цих напрямках.

Ці завдання необхідно здійснювати, розглядаючи кожну галузь соціальної сфери Луганської області окремо й виділяти в них ті напрями, які є найбільш проблемними та потребують першочергового вирішення. Таким чином, вирішення комплексу проблем соціального розвитку регіону з метою стійкого підвищення рівня життя населення повинне здійснюватися за наступними напрямками:

а) розвиток системи освіти – забезпечення при здобутті загальної середньої освіти умов для свідомого й обґрунтованого вибору випускником школи галузі своєї майбутньої професійної діяльності, достатнього рівня комп’ютеризації загальноосвітніх навчальних закладів, рівного доступу до здобуття якісної освіти громадянами України, адаптація її до соціально-орієнтованої ринкової економіки, інтеграція в європейський та світовий освітньо-правовий простір, удосконалення механізмів управління, оптимізації, прогнозування та фінансування, здійснення заходів щодо соціального захисту учасників навчально-виховного процесу, прискорення розвитку вищої освіти, її інтеграції до європейського освітнього простору;

б) реформування системи охорони здоров’я – створення правових, економічних та організаційних умов надання доступної, якісної медичної допомоги, переорієнтації служби охорони здоров’я на профілактику захворювань, насамперед інфекційних, зниження ризиків, пов’язаних із забрудненням та шкідливим впливом довкілля з метою збереження, зміцнення та відновлення здоров’я людини, збільшення тривалості і підвищення якості її життя;

в) створення умов для соціального становлення сімей, жінок, дітей та молоді, розвитку фізичної культури та спорту, сприяння впровадженню здорового способу життя через активні заняття фізичною культурою і спортом усіх категорій населення, з метою зміцнення їх здоров’я, фізичного та духовного розвитку;

г) розвиток матеріально-технічної бази установ культури та мистецтва, створювання гідних умов для становлення та самореалізації творчої молоді, збереження та розвиток системи творчої освіти. Формування у мешканців області патріотизму та почуття гордості за Луганщину, збереження культурного наслідку Луганщини та активне ознайомлення з ним мешканців області. Підтримка та розвиток сільських установ культури, організація та проведення знакових культурологічних акцій та заходів творчо ідентифікуючих Луганщину на Україні та за її межами, підтримка творчих спільнот, комп’ютеризація бібліотек та створення єдиної обласної інформаційної мережі;

ґ) підтримка соціально-вразливих верст населення. Регіональна соціальна політика, передусім, повинна спрямовуватися на подолання бідності, попередження найбільш глибинних її проявів, зниження ступеня розшарування суспільства за рівнем доходів, становлення середнього класу як основи матеріального благополуччя сім’ї, головного чинника соціальної та політичної стабільності в державі. Забезпечуватимуться державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії для мешканців усіх населених пунктів області.

Коли цілі поставлені, основи довгострокових, поточних завдань визначені, а час підійшов, то вирішальним, визначальним є період дій, тобто успішність розвитку територіальної соціально-економічної системи Луганської області і, як наслідок, підвищення рівня добробуту населення залежить від ефективності управлінських рішень органів державного управління та органів місцевого самоврядування. Саме вони здатні з блиском впоратися з поставленими задачами через вчасне, ефективне їх вирішення або ж приректи на невдачу, обрані напрями шляхом недоречних, невчасних, малораціональних управлінських рішень.

Спочатку Луганській області у сфері соціальних послуг потрібна структурна перебудова. Ця перебудова покликана подолати накопичені за багато років глибокі структурні деформації, забезпечити створення якісно оновленої системи продуктивних сил. Сутність оновлення у тому, щоб структура соціальних послуг була адекватна реальним потребам суспільства, базувалася на сучасних прогресивних технологіях, могла ефективно функціонувати в умовах ринку й інтеграції української економіки у світове господарство, містила вбудовані соціальні регулятори. Наприклад, галузь охорони здоров’я Луганської області, згідно з сучасними тенденціями, потребує перебудов. Так, для максимальної ефективності надання медичної допомоги при невеликих коштах, необхідно деякі медичні установи перепрофілювати і зробити їх спеціалізованими, чим досягається не розпорошування фінансових ресурсів та обладнання, а також зосередження висококваліфікованих фахівців у певних областях медицини. Також, для профілактики захворювань необхідно в систему медичної допомоги ввести таку одиницю, як сімейний лікар.

Не менш важливою є перебудова фінансування галузей соціальної сфери, так як коштів державного й місцевого бюджетів вистачає лише на функціонування цих закладів, а розвиток потребує значних фінансових ресурсів. Тут висувається на перше місце рішення про багатоканальність фінансування соціальної сфери. Галузі культури і спорту повинні мати дозволи й можливості залучати до свого розвитку кошти меценатів, спонсорів, але в тих межах, що не передбачають комерційної вигоди й не перешкоджають державним, регіональним ідеям виховання патріотичної, здорової, енергійної та натхненної молоді. Галузь охорони здоров’я може розвиватися, швидко та якісно надавати свої послуги лише при умові багатоканального фінансування через створення відповідних економічних умов діяльності фондів, лікарняних кас та системи бюджетно-страхової медицини. Виходом для бюджетів, що надмірно навантажені фінансуванням галузі освіти в Луганській області є зміна статусу окремих вищих навчальних закладів з бюджетних установ на одержувачів бюджетних коштів, що можливо, так як вже зараз більше половини видатків на утримання, розвиток вищих навчальних закладів профінансовано за рахунок власних надходжень. Щодо початкової освіти, то беззаперечним є державне бюджетне фінансування, яке забезпечить для всіх рівні можливості доступу до неї. Така соціальна галузь, як соціальний захист і соціальне забезпечення вразливих верств населення не можуть мати великих можливостей альтернативних джерел фінансування, їх за конституційними гарантіями має забезпечити держава і лише вона і при тому на необхідному соціальному, життєвому рівні. Таким чином, фінансування цієї галузі повністю покладається на бюджет [70].

Узагальнюючи вищесказане, необхідно відмітити, що для ефективного функціонування соціальної сфери Луганської області не потрібно дивитися назад і шукати винних, а слід строїти довгострокові, середньострокові плани розвитку регіону, визначати цілі й шукати ефективні, раціональні шляхи їх фінансування та досягнення.

3.2 Удосконалення сучасної системи соціальних видатків на охорону здоров’я

Становлення нових соціально-економічних відносин на сучасному етапі системних перетворень в Україні відбувається у складних умовах суспільного розвитку, зокрема у галузі охорони здоров’я.

Фінансування галузі охорони здоров’я в цілому не є пріоритетним напрямком бюджетних асигнувань в Україні, виходячи з відповідної частки у Національному бюджеті, у порівнянні з частками та обсягами фінансування цієї галузі в інших країнах. Незважаючи на це, політика, що проводиться в Україні в галузі охорони здоров’я, намагається відповідати основним положенням та рішенням міжнародних організацій і міжнародних конференцій з проблем охорони здоров’я населення [57].

Бюджетні асигнування передбачають обов’язковий обсяг і цільове призначення витрат бюджетних коштів. За допомогою цих асигнувань держава здійснює цілеспрямований вплив на соціальні об’єкти у вигляді прямої допомоги на впровадження тих чи інших заходів. У цьому разі державний бюджет відіграє роль інструменту цільового перерозподілу національного доходу на користь вирішення соціальних проблем.

В умовах недостатнього фінансового забезпечення все більшого значення набувають цільові програми у системі охорони здоров’я. Програмно-цільове управління дозволяє не тільки концентрувати ресурси на пріоритетних напрямах, але й здійснювати комплексний підхід до вирішення найбільш актуальних проблем охорони здоров’я на основі міжгалузевої взаємодії [57]. У 2006-2007 рр. Міністерство охорони здоров'я реалізовує понад 20 національних, державних цільових програм і комплексних заходів, затверджених указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів України. З них пріоритетними напрямами, що будуть профінансовані з загального фонду Державного бюджету України, визначені видатки:

а) на імунопрофілактику населення – 195,8 млн. грн.. За ці кошти буде здійснено закупівлю імунобіологічних препаратів (вакцин) для здійснення профілактичної вакцинації та ревакцинації дітей відповідно до календаря щеплень;

б) на заходи по боротьбі з туберкульозом – 208,4 млн. грн.. Ці кошти призначаються для закупівлі протитуберкульозних препаратів першої та другої лінії для безперервного лікування протягом року хворих на туберкульоз та придбання медичного обладнання для забезпечення своєчасного виявлення і лікування туберкульозу;

в) на заходи з профілактики та лікування ВІЛ-інфекції / Сніду – 36 млн. грн. З цих видатків, зокрема, буде повністю забезпечено службу крові тест-системами для контролю донорської крові на СНІД, а також буде здійснено закупівлю окремих лікарських препаратів для високовартісного медикаментозного лікування хворих на СНІД;

г) на забезпечення заходів з лікування онкологічних захворювань („Дитяча онкологія”) – 196,7 млн. грн. Це дозволить вирішити питання забезпечення онкологічних хворих високовартісними онкопрепаратами, а також забезпечити необхідним обладнанням онкологічну службу;

ґ) на реалізацію Державної програми запобігання та лікування серцево-судинних та судинно-мозкових захворювань – 87,2 млн. грн.. Цими коштами забезпечуватиметься суттєве поліпшення надання кардіологічної та кардіохірургічної допомоги хворим (придбання кардіостимуляторів, штучних клапанів, інших імплантатів, а також лікувально-діагностичного обладнання);

д) на централізовану закупівлю обладнання для оснащення закладів охорони здоров’я сучасною медичною технікою – 200 млн. грн..

е) на оснащення сільських амбулаторій та фельдшерсько-акушерських пунктів та придбання автомобілів швидкої медичної допомоги для сільських закладів охорони здоров’я – 100 млн. грн. (субвенція з державного бюджету місцевим бюджетам).

Ідеологія програмно-цільового підходу полягає у переході від принципу утримання бюджетних установ до принципу отримання конкретних результатів від використання бюджетних коштів. Для того щоб виміряти та оцінити ці результати, будь-які видатки бюджету потрібно затвердити у вигляді бюджетної програми, яка має виконавця, мету та критерії оцінки її виконання.

Метою впровадження програмно-цільового підходу є встановлення прямого зв'язку між виділенням бюджетних коштів та їх використанням на основі встановлених цілей і розроблених показників. Результатом застосування програмно-цільового підходу стає поліпшення прозорості та обґрунтованості бюджету щодо конкретних видатків державних органів, підвищення ефективності діяльності розпорядників коштів у досягненні цілей, а також посилення зв'язку між завданнями розпорядників коштів та бюджетним фінансуванням [57].

В останні роки територіальні системи охорони здоров’я в Україні фінансуються залежно від чисельності населення, яке мешкає у відповідній місцевості, тобто за подушним принципом. Однак медичні заклади, більшість з яких залишаються в прямому підпорядкуванні органам управління охороною здоров’я, продовжують отримувати кошти за розподільчим принципом залежно від їх потужності (кількість ліжок, відвідувань). Всі громадські заклади охорони здоров’я є бюджетними організаціями, тому фінансуються або з державного бюджету – державні й відомчі заклади (підпорядковані міністерствам і відомствам), або з місцевого – комунальні заклади (підпорядковані органам місцевої влади і місцевого самоврядування). Бюджетні асигнування є основним джерелом фінансування державних та комунальних закладів охорони здоров’я. Органи місцевого самоврядування фінансують утримання закладів охорони здоров’я, що є їх комунальною власністю.

Загальна сума бюджетних асигнувань, що будуть виділені лікувально-профілактичній установі, в першу чергу залежить під кількості штатних працівників у ній (80%). Іншою значною за величиною статтею видатків є комунальні платежі (10% за водо-, електропостачання, опалення), потім – видатки на придбання медикаментів, харчування хворих (для стаціонарів), придбання і ремонт медичного обладнання, капітальний ремонт та утримання закладів (10%). Можливість перерозподілу бюджетних асигнувань з однієї статті видатків на іншу по мірі виконання бюджету не дозволяється. Порушення цього правила визначається як нецільове використання бюджетних коштів.

Існує спеціальна формула розрахунку суми коштів, що виділяються на галузь охорони здоров’я на кожного мешканця України, в тому числі й Луганської області. Але ж тих коштів, які одержує Луганська область та інші регіони на розвиток цієї галузі вистачає дійсно лише на заробітну плату – це більше 80% всього фонду; на оплату комунальних послуг – більше 10%, а 10%, що залишилися можна витратити на придбання медикаментів, харчування, придбання і ремонт медичного обладнання, капітальний ремонт та утримання закладів охорони здоров’я. Тобто витрати, що не пов’язані з безпосереднім лікуванням хворих, становлять приблизно 90%. Свого часу цей фінансовий механізм забезпечив формування інфраструктури охорони здоров’я у вигляді розвинутої мережі медичних закладів. Однак позитивний потенціал такого підходу до фінансування в нашій країні давно вичерпано.

В умовах ринкової економіки можливості утримання надмірно великої мережі лікувально-профілактичних установ виявилися вичерпаними і система охорони здоров’я опинилася на межі розвалу. Тому пануючий в Україні принцип «утримання» мережі лікувально-профілактичних закладів, бюджетне фінансування на основі обсягу залучених ресурсів, розподіл основної частини ресурсів без зв’язку з результатами діяльності, ігнорування сучасних методів фінансового планування і управління – характеристики фінансування вітчизняної системи охорони здоров’я, що стримують, а в ряді випадків перешкоджають реформуванню галузі медичного обслуговування населення і підвищенню її ефективності [57]. Тому сьогодні потрібні нові фінансово-економічні механізми державного регулювання процесів у галузі охорони здоров’я.

Але ж лише таке фінансування не є панацеєю від всіх проблем галузі. Стан системи охорони здоров’я безсумнівно вимагає негайних, ґрунтовних заходів щодо її реформування. Однак у науковій літературі бракує сталих поглядів, що поєднують поняття державного управління та управління фінансовим забезпеченням галузі охорони здоров’я.

Враховуючи вищесказане можна узагальнено навести основні причини незадовільного стану та недоліки чинної на сьогодні в Україні і всіх її регіонах системи охорони здоров’я:

а) Недостатність фінансових, і насамперед бюджетних, ресурсів для забезпечення ефективної діяльності системи охорони здоров’я. Порівняння обсягів фінансування системи охорони здоров’я в Україні з іншими країнами не тільки з розвинутою, а й з перехідною економікою – не на користь нашої держави. Державний і місцеві бюджети фінансують не медичні послуги (їх якість, своєчасність та ефективність), а утримування галузі, яке залежить від наявності будинків, ліжок, медичного персоналу тощо. Безперечно, держава має збільшити обсяги фінансування системи охорони здоров’я, але кошти мають використовуватись максимально ефективно і спрямовуватись на реальне поліпшення стану здоров’я населення.

б) Недостатнє медикаментозне і матеріально-технічне забезпечення охорони здоров’я. Аналіз фармацевтичного ринку України свідчить про недостатню кількість основних життєво необхідних препаратів, а також про їхню недоступність для більшості хворих через обмеженість доходів і невідповідність вартості ліків прожитковому рівню.

в) Нераціональна організація системи охорони здоров’я. Необхідно перейти до прямих показників оцінки діяльності системи охорони здоров’я – тенденцій захворюваності, смертності, інвалідності, ускладнень (за аналогами економічно розвинутих країн), раціоналізувати роботу первинної ланки медичної допомоги, зокрема шляхом запровадження сімейної медицини, реорганізувати на нових принципах роботу стаціонарів (медичних закладів другого та третього рівнів профілактично-лікувальної допомоги).

г) Неефективність державної політики щодо формування здорового способу життя. Фактично медичні установи не переймаються проблемами формування та поширення здорового способу життя, розробкою нормативної бази та відповідних механізмів, а це один з найважливіших пріоритетів. З цією метою необхідно розробити та впровадити:

а) систему заходів (економічних, адміністративних, соціальних, психологічних) стимулювання населення до здорового способу життя, до викорінення шкідливих звичок (паління, зловживання алкоголем, нераціональне харчування тощо);

б) заходи щодо економічного стимулювання підприємств, установ та організацій усіх форм власності, які здійснюють фізкультурно-оздоровчу і спортивну діяльність, сприяють розвитку самодіяльного масового спорту;

в) комплекс заходів щодо розвитку масової фізичної культури.

Теперішня система охорони здоров’я передбачає 5 рівнів надання лікувально-профілактичної допомоги населенню (рис. 3.1).

Рис. 3.1. Система медичної допомоги в Україні

Така структура в цілому відповідає європейським стандартам і забезпечує принципову можливість диверсифікації управління галуззю та фінансових потоків.

Така ж система з такими ж проблеми існує й у Луганській області. Вихід з такого загрозливого становища можна побачити в усуненні проблем і причин їх виникнення шляхом розв’язання таких задач:

а) раціоналізація організації системи надання медичної допомоги й охорони здоров’я в цілому;

б) економія наявних коштів та їх раціональний розподіл;

в) відшукування додаткових фінансових ресурсів (запровадження багатоканального фінансування).

Вирішення першої задачі дозволить покращити швидкість, якість надання послуг, а також це допомагає, створює підґрунтя для вдосконалення фінансування охорони здоров’я. Розв’язання даної задачі передбачає упорядкування мережі лікувальних установ, запровадження й розвиток інституту сімейної медицини й взагалі раціоналізацію рівнів медичної допомоги, що потребує відповідної зміни порядку фінансування й тому нерозривно пов’язано з вирішенням другої задачі. Так, в установах охорони здоров’я необхідно упорядкувати мережу лікувальних установ, тому що це надасть можливість більш швидко та якісно надавати медичну допомогу, так як передбачається спеціалізувати існуючі установи. Тобто на базі працюючих лікарень створити потужні центри з надання екстреної допомоги. Більша увага тут повинна бути віддана хірургічному, травматологічному й гінекологічному відділенням [46]. Екстрена допомога надається виключно за рахунок місцевого бюджету, тому представники влади й громадяни регіону будуть зацікавлені в тому, щоб кошти, які витрачаються на цю допомогу, були використані максимально ефективно. Таким чином можна акумулювати й, відповідно, найбільш ефективно використати фінанси (не розпорошувати їх), обладнання (діагностичне й операційне) та професіоналізм спеціалістів. Щодо іншої частини лікарень, то їх необхідно перепрофілювати у терапевтичні, які будуть надавати планову допомогу й у кардіологічні, що також будуть надавати спеціалізовану допомогу. Отже, для отримання позитивних результатів необхідно максимально сконцентрувати кошти, професійний потенціал, нові технології, обладнання.

Раціоналізацію системи надання медичної допомоги та розвиток інституту сімейної медицини (збільшення обсягу медичних послуг, що надаються установами першого рівня) у Луганській області необхідно забезпечити шляхом:

а) розробки та впровадження системи освітніх стандартів для підготовки фахівців загальної практики (сімейної медицини);

б) забезпечення наступності до- та післядипломної вищої медичної освіти з питань загальної практики / сімейної медицини;

в) реорганізації системи закладів охорони здоров’я відповідно до етапів впровадження сімейної медицини та пристосування приміщень наявних амбулаторно-поліклінічних закладів для потреб і функціонування сімейної медицини;

г) впровадження диференційованого розподілу бюджетних коштів за рівнями надання медичної допомоги з урахуванням потреб первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини;

ґ) створення правового поля діяльності лікарів загальної практики (сімейних лікарів), зокрема розробки і затвердження в установленому порядку типових угод, що регулюють порядок взаємодії між лікарями загальної практики (сімейними лікарями), іншими закладами охорони здоров’я та населенням.

У середньостроковій перспективі доцільно сконцентрувати зусилля на істотному поліпшенні організації надання медичних послуг. Середньострокові пріоритети бюджетного фінансування системи охорони здоров’я передбачають створення передумов для наступного запровадження медичного страхування – спочатку добровільного, а потім загальнообов’язкового [27].

Головних змін потребує система управління (і відповідно фінансування) медичними закладами першого та другого рівня.

Пропонується запровадження додаткових медичних послуг, фінансування яких здійснюватиметься за так званою схемою підписки, або лікарняних кас. Лікар за підпискою – це лікар загальної практики (або так званий сімейний лікар), його обирає на конкурсних засадах місцева влада на визначений термін (наприклад на рік), а заробітна плата фінансується з коштів тих мешканців, які підписалися на обслуговування у нього. Такий лікар може обслуговувати 1000 – 1500 осіб, тобто кожний з потенційних пацієнтів має сплачувати на місяць приблизно 1 гривню. Якщо населення влаштовує якість медичних послуг, воно продовжує підписку. В іншому випадку лікар втрачає практику автоматично. Також ці кошти може сплачувати і не безпосередньо населення, а наприклад, підприємство. Така система характерна для багатьох країн і довела свою дієвість.

Щодо спеціалізованої лікувально-профілактичної допомоги (другий рівень), то тут необхідно забезпечити перехід від кошторисного утримання лікарняних закладів до фінансування за результатами надання медичних послуг населенню. Необхідно розробити мінімальні стандарти вартості надання медичних послуг для їх використання при розрахунку трансфертів до місцевих бюджетів і контролю об’єктивності планування видатків на охорону здоров’я з місцевих бюджетів; вдосконалити формулу розрахунку трансфертів у напрямі більш повного врахування регіональної специфіки (структури населення регіону як запропоновано у моделі); запровадити ваучерну форму забезпечення ліками визначених категорій хворих (відповідно до діючих програм, які фінансуються з державного бюджету); передбачити при збільшенні бюджетних ресурсів поступове розширення переліку цих категорій; реструктуризувати мережу закладів спеціалізованої медичної допомоги та відповідних посад у загальній амбулаторно-клінічній мережі шляхом запровадження гнучкого механізму змін наявної мережі з метою приведення її у відповідність до потреб населення у доступності якісних медичних послуг.

Якісна первинна (і вторинна) медична допомога має знизити потребу в послугах високоспеціалізованої медичної допомоги, а кошти, зекономлені в результаті трансформації системи медичної допомоги на І – ІI рівнях, можна буде спрямувати на розвиток спеціалізованих клінік, які фінансуються з бюджету. Також, для раціоналізації бюджетного фінансування необхідно дещо змінити структуру фінансування галузі охорони здоров’я, а саме – збільшити витрати на медикаменти до 15,9%, на харчування – до 5,2%, суму капітальних вкладень – до 15%. Вартість всіх цих дій потрібно детально розрахувати, так як місцевий бюджет не має достатню кількість коштів, і необхідно шукати додаткові джерела фінансування, тобто привернути інвесторів у лікувальні установи.

Щодо вирішення третьої задачі, то саме на територіальному, регіональному рівні слід передбачити прив’язку основних статей видатків на охорону здоров’я до різних незалежних джерел фінансування, серед яких – страхові й благодійні платежі, надходження від лікарняних кас, надання платних послуг, компенсаторні оплати, тобто більш широко запровадити у Луганській області багатоканальне фінансування системи охорони здоров’я, забезпечення керованого розвитку платних медичних послуг та введення державного соціального медичного страхування, оптимального співвідношення між наданням медичних послуг і свободою їх вибору [50]. Це дасть можливість забезпечити не лише більший обсяг фінансових потоків до галузі, але й більшу прозорість та контрольованість останніх. Водночас необхідно забезпечити доступність медичної допомоги для соціально незахищених верств населення через законодавче визначення гарантованого рівня безоплатного медичного обслуговування.

Все це і є основними задачами й цілями реорганізації та реформування луганської галузі охорони здоров’я. Хоча ці заходи в системі охорони здоров’я у принципі не зможуть забезпечити швидке зниження захворюваності та смертності населення України, але ж вони забезпечать рівний доступ до якісних медичних послуг, до профілактики та лікування хвороб на перших стадіях їх розвитку всім верствам населення незалежно від місця проживання та матеріального становища, що дуже важливо на сучасному етапі.

3.3 Напрямки раціонального фінансового забезпе6чення освіти

Освіта – стратегічна основа розвитку суспільства, важлива сфера трудової діяльності, де зайнято понад третини населення України. Вона є засобом відтворення і нарощування людського потенціалу, дієвим чинником модернізації, розвитку економіки. Але зараз ця галузь перебуває у складному становищі. Це зумовлене передусім її поганою адаптованістю до ринкового середовища, відсутністю ефективної системи управління і недостатніми обсягами фінансування.

Сьогодні держава фінансує всі наявні в Україні види освіти. При цьому левова частка витрат спрямовується на фінансування загальної середньої, дошкільної та вищої освіти. Фінансування здійснюється з Державного та місцевих бюджетів, до складу яких включені кошти загального (власне бюджетні кошти) і спеціального фондів. Останній формується з коштів, які надходять з інших джерел – оплати навчання за контрактами, оплати додаткових освітніх послуг тощо.

На сьогодні мережа закладів освіти в Луганській області намагається відповідати загальним потребам. В Луганській області більшість видатків місцевого бюджету на освіту припадає на загальну середню та дошкільну освіту, хоча й у зв’язку з погіршенням демографічної ситуації, кількість навчальних закладів протягом останніх років декілька зменшилася, у 2005 році в області функціонувало 790 загальноосвітніх закладів, а у 2006 році 777 загальноосвітніх закладів. Фактично в Україні й відповідно в її регіонах закладено безперервність освіти – від дошкільної до магістра і професійно-технічної підготовки [68].

Висока освітня підготовка населення, зокрема професійна, є безперечним пріоритетом державної соціальної політики. Стратегія соціально-економічного розвитку України передбачає істотне нарощування та підвищення якості освітнього потенціалу населення країни. Держава, якщо вона зацікавлена в інвестиціях має бути зацікавлена і в робочій силі високої якості. Так, проблема удосконалення робочої сили сьогодні не вичерпується підготовкою працівників певних професій. Сучасна економіка, ринок праці потребують нової якості освіти і професійної підготовки. Пріоритетами розвитку освіти у Луганській області, а також у всій країні, повинно бути:

а) підвищення рівня охоплення освітою, тобто необхідно забезпечити рівний доступ до якісної середньої освіти всім дітям шкільного віку незалежно від місця проживання та матеріального становища родини та дотримання державних гарантій високих – єдиних для всього населення – стандартів освітніх послуг;

б) підвищення якості освіти. Поряд із необхідністю підвищення рівня освіти нагальною потребою є поліпшення її якості. Модернізацію системи освіти слід спрямувати на забезпечення її якості відповідно до новітніх досягнень науки, культури і соціальної практики, шляхом праці висококваліфікованих педагогів, використання сучасних інформаційних технологій;

в) вдосконалення державного фінансування. Реалізація державної політики у галузі освіти може бути забезпечена відповідним фінансуванням за рахунок коштів державного і місцевого бюджетів, коштів галузей народного господарства, недержавних освітніх установ, а також юридичних осіб і плати за додаткові освітні послуги тощо.

Щодо вдосконалення фінансування, то завдання визначення освіти як пріоритетного напряму державних видатків має вирішуватися на основі поетапного впровадження нової політики фінансування галузі, яка включає такі напрями:

а) зміна технології формування бюджету системи освіти;

б) зміна структури витрат і послуг освіти;

в) встановлення кількісних і якісних показників для нормування бюджетних коштів;

г) створення стандартів інфраструктурного забезпечення закладів освіти;

ґ) розробка і впровадження диференційованих нормативів витрат на діяльність закладів освіти;

д) широке впровадження процедури змішаного фінансування інноваційних проектів у сфері освіти;

е) запровадження порядку спільного державного і громадського контролю за формуванням і використанням коштів закладів освіти.

Зазначені напрями передбачають гнучкість методів бюджетного асигнування закладів освіти, врахування показників вартості навчання, удосконалення взаємовідносин між державним і місцевим бюджетами, застосування принципів кредитування для отримання освіти тощо.

Система освіти в Україні включає дошкільну, загальну середню, позашкільну, професійно-технічну, вищу, післядипломну. Рівень освіти безпосередньо впливає на добробут не тільки окремої особи, а й всієї родини. Так, велике значення для формування освітнього потенціалу в країні має дошкільна підготовка з широкою і різноманітною мережею дошкільних закладів і навчальних комплексів, які включають профільні групи різного спрямування, комплектуючі та комбіновані групи, а також короткочасного перебування, прогулянкові, оздоровчі тощо. Саме у таких установах відбувається первісна соціалізація дитини, формується база для подальшої освіти і розвитку, здійснюється підтримка молодих сімей і саме тому ця стаття посідає друге місце у складі видатків на освіту місцевого бюджету Луганської області.

За рахунок бюджетних витрат забезпечується до 60 % вартості харчування, догляду, комунальних послуг у дитячих дошкільних закладах. Решта витрат компенсується за рахунок коштів батьків.

За останні роки спостерігається збільшення асигнування на функціонування дошкільних навчальних закладів, проте майже весь обсяг приросту бюджетних коштів витрачається на компенсацію підвищення розмірів заробітної плати працівників дитячих установ. На послуги, що надаються державними і комунальними дошкільними навчальними закладами і які відповідають структурі соціальних нормативів забезпечення дітей, а саме: соціально-педагогічний патронат сім’ї, соціальна адаптація дітей щодо продовження освіти, збереження і зміцнення здоров’я дітей, утримання дітей, корекція психологічного і фізичного розвитку, оздоровлення дітей і лікувально-відновлювальна робота, здійснення безоплатного медичного обслуговування, зростання коштів не відбувається.

Оскільки основним джерелом фінансування дитячих дошкільних закладів є витрати місцевих бюджетів, необхідно удосконалити бюджетний механізм формування доходів на місцевому рівні, що більшими обсягами будуть направлятися на ці цілі. Зараз в Луганській області не вироблено чіткого порядку формування місцевих бюджетів, внаслідок чого має місце нестабільне фінансування об’єктів соціальної сфери, у тому числі дошкільних закладів. Без цього реальне поліпшення функціонування дитячих дошкільних закладів неможливе.

Видатки на загальну середню освіту є найбільш вагомими і динамічними серед усіх видатків на освіту у місцевому бюджеті Луганської області. Але все ж існують проблеми у порядку виділення бюджетних коштів на загальну середню освіту. Актуального значення набуває проблема вирівнювання умов одержання якісної середньої освіти. Така позиція вимагає від органів місцевої влади серйозних реформаційних кроків щодо удосконалення та оновлення системи фінансового забезпечення освітнього процесу.

Нині фінансування загальної середньої освіти відбувається відповідно до Бюджетного кодексу України. Кошти на функціонування шкільних закладів асигнуються адміністративним одиницям із урахуванням кількості учнів незалежно від типів шкіл. Органи місцевого самоврядування або районні Ради наділені правами самостійно розподіляти кошти відповідно до їх пріоритетів. На сьогодні розподільчі фінансові механізми залишаються невизначеними. Зберігається технологія розподілу коштів залежно від обсягів видатків попереднього року. Як наслідок, постійно відновлюється процес пріоритетного фінансування тих навчальних закладів, де вартість навчання вища. Таким чином, спостерігається усталена тенденція нерівного фінансування середніх навчальних закладів. У привілейованому становищі опинилися елітні школи, де вивчаються додаткові предмети, забезпечується краще співвідношення учнів і викладачів, у класах і кабінетах встановлене сучасне обладнання. Отже, можна констатувати наявність різних стандартів надання освітніх послуг, диференціація яких визначається переважно місцем розташування навчальних закладів. Така ситуація суперечить принципу доступу до якісної освіти і вимагає нагальних змін.

Виходячи із зазначеного, вбачається необхідним розроблення механізму справедливого розподілу коштів місцевих органів влади з метою рівного фінансування усіх типів шкіл.

Реформування бюджетного фінансування загальної середньої школи має орієнтуватися на такі пріоритетні складові:

а) забезпечення усіх без винятку шкіл кваліфікованими педагогічними кадрами;

б) належне технічне оснащення навчального процесу;

в) створення шкільної інфраструктури (транспорт, інтернати тощо).

Розв’язання проблеми забезпечення рівного доступу до якісної освіти передбачає, по-перше, фінансування шкіл має здійснюватися відповідно до кількості учнів у межах, не нижчих за бюджетні трансферти, за винятком навчання дітей із особливими потребами. Для реалізації цього завдання необхідно розробити стандарти вартості навчання одного учня у початковій і середній школі. Це дасть змогу обчислювати трансферти до місцевих бюджетів і здійснювати контроль за використанням бюджетних коштів з боку державних органів.

По-друге, доцільно навчання у спеціалізованих школах, ліцеях, гімназіях, де витрати на навчання збільшені внаслідок додаткового вивчення предметів, здійснювати за рахунок позабюджетних джерел, коштів батьків, спонсорів, місцевих програм. Відповідно до цієї пропозиції потрібно переглянути формули розрахунку трансфертів у напрямі уніфікації та скасування коефіцієнтів приведення учнів.

По-третє, у зв’язку зі сталим процесом скорочення чисельності дітей шкільного віку і трансформації системи сільського населення, непридатності частини шкільних будинків для використання вважається за необхідне об’єднання шкіл і закриття частини з них у разі не наповнення учнями. При цьому важливим кроком є визначення критеріїв, за якими може бути прийнято рішення щодо впорядкування шкільної мережі. Одним із них, але не єдиним, слід вважати критерій наповнювання шкіл. До критеріальних ознак належить організація доставки учнів до шкіл. Це актуально як для сільської місцевості, так і малих міст і в окремих випадках – великих міст. Так, лише у Луганській області налічується 477 сільських населених пунктів, які взагалі не мають навчальних закладів, незважаючи на те, що кожен з них має підлітків і молодь у віці 7-17 років. Тут, як і в інших регіонах, існує проблема налагодження безплатного підвезення дітей до шкіл, які знаходяться за межами пішохідної доступності (у даному регіоні – 150 населених пунктів розташовані на відстані від 5 до 10 км, 69 – більше 10 км до найближчої школи). Велика надія у розв’язанні цієї проблеми покладається на реалізацію програми «Шкільний автобус». Встановлення прямого зв’язку між чисельністю учнів і обсягом бюджетного фінансування школи стимулюватиме шкільну адміністрацію до залучення більшої кількості дітей, зокрема шляхом організації централізованої доставки їх до школи.

По-четверте, потребує вирішення проблема використання вивільнених шкільних будівель і коштів від їх оренди або продажу. У зв’язку з цим варто складати перелік шкільних будівель, які підлягають вивільненню.

По-п’яте, з метою забезпечення припливу молоді до школи доцільно запровадити галузеву тарифну сітку, передбачивши вищі порівняно з іншими бюджетними галузями ставки заробітної плати. У заробітній платі більшу питому вагу необхідно надавати тарифному окладові й меншу – надбавці за стаж роботи та іншим виплатам. Також варто відновити практику обов’язкової роботи у державних установах випускників, що отримали освіту за бюджетні кошти. Для цього необхідно вдосконалити порядок формування державного замовлення на підготовку фахівців з окремих дисциплін, поклавши відповідальність за дотримання договірних умов на випускників ВНЗ.

Тенденції розвитку вищої освіти останніми роками характеризуються збільшенням абсолютних обсягів фінансових ресурсів і зменшенням їх питомої ваги у зведеному бюджеті, ВВП і видатках по галузі в цілому. За таких умов економічний механізм фінансування освіти потребує суттєвих змін з метою більш раціонального використання державних коштів. Його складовими є державні стандарти і нормативи, державні замовлення, порядок фінансування і кредитування освіти [27].

Формування державних соціальних стандартів і нормативів вищої школи є однією із загальних проблем, вирішення якої може спричинити позитивний вплив на процес її фінансування. Необхідність встановлення стандартів у системі вищої освіти визначається Законом України «Про вищу освіту», Державним класифікатором соціальних стандартів і нормативів. Розроблятись і затверджуватись сучасні стандарти і нормативи вищої освіти мають з урахуванням Болонської конвенції та поширених у масштабах Європейського континенту норм і стандартів.

На сьогодні у законодавчих і нормативних актах сформульовано перелік державних стандартів і нормативів, який охоплює послуги на здобуття вищої освіти за різними формами навчання – очною, вечірньою, заочною, шляхом поєднання цих форм екстерном, установами післядипломної освіти, до вузівською підготовкою тощо. Зафіксовано прямі нормативи забезпечення вищої школи: на кожні 10 тис. населення не менше 100 студентів у вищих навчальних закладах першого і другого рівнів акредитації, максимального навантаження науково-педагогічних і педагогічних працівників – відповідно 900 і 720 годин на навчальний рік. Луганська область займає 11 місце в Україні за кількістю студентів на 10 тис. населення (446 осіб), прийом студентів на навчання у 2006 році склав 34,2 тис. осіб. Є положення про необхідність встановлення нормативів матеріально-технічного, фінансового і кадрового забезпечення вищих навчальних закладів: співвідношення кількості студентів і викладачів, штатна чисельність співробітників, фінансування капітального будівництва, ремонту та утримання будівель, придбання технічних засобів навчання і методичного забезпечення навчального процесу тощо [27].

Стандарти вищої школи, що діють у країні, повинні бути, по-перше, узгоджені та наближені до аналогічних європейських стандартів; по-друге, давати можливість щороку визначати вартість навчання за кожною спеціальністю згідно з Переліком напрямів і спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у ВНЗ за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями. Для розробки таких стандартів необхідні перелік обов’язкових навчальних дисциплін із визначенням загального часу викладання та у розрізі видів навчальних занять, а також переліки мінімального обсягу науково-методичного, матеріально-технічного та інших видів забезпечення навчального процесу.

Щодо фінансування вищої освіти, то можна сказати, що значно змінилася структура джерел фінансування державних вищих навчальних закладів. Тобто є тенденція до збільшення питомої ваги коштів спеціального фонду в сукупних витратах Державного бюджету на освіту, що є ознакою адаптації освітніх установ до нових умов діяльності. Тому можна зробити висновок, що такий вид суспільних благ, як здобуття вищої освіти, що надається бюджетними установами, може ефективніше забезпечуватися саме на ринкових засадах. Існує стабільний попит юридичних і фізичних осіб на такі послуги, і замовники зазначених послуг готові за них платити власні кошти. Функціонують же приватні установи, які надають аналогічні послуги, таким чином, доцільно переглянути статус таких бюджетних установ, як вищі навчальні заклади ІІІ і ІV рівнів акредитації з бюджетних установ на одержувачів бюджетних коштів [60]. Зміна статусу дозволить надати їм самостійності у формуванні та використанні фінансових ресурсів, зокрема відкривати поточні й депозитні рахунки в установах банків, вести фінансово-господарську діяльність на комерційній основі.

При цьому державне замовлення, як засіб державного регулювання економіки, має складатися шляхом формування на контрактній (договірній) основі обсягу послуг, необхідних для державних потреб, виходячи з попиту й пропозиції на такі послуги та реальних бюджетних ресурсів.

Взагалі пріоритетами в реформуванні системи вищої освіти в Україні є її демократизація, підвищення престижу освітянської праці та створення умов для всебічного розвитку особистості. Необхідно, щоб вища школа допомагала виявляти молоді обдарування, підтримувала їх у науковому і творчому зростанні, сприяла ефективній самореалізації.

Система професійно-технічних освітніх закладів покликана забезпечити формування трудової мотивації, активної громадянської і професійної позиції, формування покоління, здатного до освоєння нових технологій упродовж життя.

Рівний доступ до якісної професійно-технічної освіти має реалізовуватися через безоплатне одержання первинної професійної освіти; розвиток професійних навчальних закладів нового типу і різних форм власності з урахуванням демографічних прогнозів і перспектив ринку праці; поєднання професійної і повної середньої освіти; впровадження механізмів адресної державної підтримки учнів і студентів із числа сиріт, інвалідів, малозабезпечених сімей, залучення роботодавців до соціального партнерства.

Практично протягом останніх років питома вага асигнувань у сфери професійної освіти не збільшувалася. Таку ситуацію слід оцінювати як небезпечну, адже потреба у кваліфікованих робітниках не задовольняється у більшості секторів української економіки. У перспективі до 2015 року промисловість, транспорт, агропромисловий комплекс відчуватимуть гострий дефіцит кадрів робітничих професій.

Негативними моментами фінансування і функціонування професійно-освітніх закладів є такі: висока вартість навчання, яке у 2-4 рази перевищує вартість навчання учнів у загальноосвітній школі; незадовільне ресурсне забезпечення професійно-технічної освіти, внаслідок чого її матеріально-технічна база застаріла і не відповідає вимогам інформаційно-технологічного розвитку економіки; недостатнє обґрунтування потреб у підготовці фахівців професійного спрямування; дефіцит викладачів і майстрів виробничого навчання і відплив висококваліфікованих кадрів із причини низької оплати праці; недосконале управління системою профтехосвіти на загальнодержавному і регіональному рівнях; низька ефективність підготовки спеціалістів внаслідок ранньої спеціалізації, яка несумісна зі стандартом гнучкості навчання в умовах ринку. Перелічені недоліки формують витратну основу функціонування професійно-технічної освіти. З метою подолання неадекватної системи фінансування професійно-технічних навчальних закладів доцільно запропонувати такі рекомендації щодо підвищення ефективності їх роботи і механізму фінансування. Вони зводяться до проблем реструктуризації вузькопрофільного переліку спеціальностей і впровадження нових широких профілів підготовки кваліфікованих робітників; зменшення спеціалізації; зміни організаційної основи діяльності професійно-технічних закладів і перепідпорядкування їх із центрального на місцевий рівень або залучення частини цих закладів до системи профільної старшої школи; налагодження тісного зв’язку профтехучилищ із роботодавцями ВНЗ на принципах соціального партнерства.

З всього вищесказаного можна зробити висновок, що держава має стимулювати ставлення до освіти як до процесу самовдосконалення. Освіта – це важливий фактор вирішення як соціальних, так і економічних проблем. Тому, узагальнюючи вищесказане пріоритетами в освітній сфері вирішення таких завдань у вдосконаленні фінансування:

а) Поступово перейти від бюджетного утримування закладів вищої освіти до фінансування їх на принципах державного замовлення. Це звільнить державу від зайвих функцій (утримування будівель, придбання обладнання, кадрова політика тощо), залишивши за нею тільки функцію фінансування підготовки фахівців, і забезпечить вкрай необхідну гнучкість зміни професійної структури державного замовлення.

б) Надати закладам професійно-технічної освіти подвійне підпорядкування Міністерству праці та соціальної політики і Міністерству освіти і науки. Перше буде формувати обсяги та професійну структуру підготовки кваліфікованої робочої сили, а друге забезпечувати методичне керівництво цим процесом.

в) Установи загальної середньої освіти доцільно залишити в державному секторі під егідою Міністерства освіти і науки. Це можна аргументувати так – якщо вищі навчальні заклади можуть бути сконцентровані в окремих освітніх центрах, то середні – і особливо початкові – мають бути розміщені відповідно до розселення населення по території країни. Приватний власник може бути не зацікавлений створювати навчальний заклад там, де попит на ці послуги з різних причин обмежений, наприклад у сільській місцевості чи в малих містах. Необхідно упорядкувати мережу початкових та середніх шкіл, передбачивши за необхідності організацію перевезення дітей до школи та шкільних інтернатів, що сприятиме економії та не дозволить розпорошувати бюджетні видатки. Необхідно розробити та реалізувати в Луганській області програму технічного переоснащення шкіл, передбачивши зосередження оснащення в базових навчальних закладах, з можливістю їх використання всіма закладами.

Перелічені заходи дозволять ефективно функціонувати закладам освіти, більш якісно надавати свої послуги й раціонально використовувати фінансові ресурси, а отже система освіти в Україні буде доступною, базуватися на наукових дослідженнях і розробках, мати оптимальну мережу навчальних закладів й налагоджені механізми соціального партнерства.

3.4 Оцінка науково-практичної та соціальної ефективності втілення рекомендацій і пропозицій

У ринкових умовах закладам охорони здоров’я й освіти необхідно перестати визнавати себе замкнутими системами, що реалізують свої статутні цілі за рахунок коштів держави або її фінансової підтримки. Орієнтація на якісне надання послуг та на споживача благ повинна стати головною їх стратегією, яка потребує диверсифікації діяльності, реалізації послуг, залучення додаткових джерел фінансових ресурсів й створення ефективного механізму фінансування. За таких умов важливого значення набуває визначення доцільності, реальності, фінансової результативності, науково-практичної, соціальної ефективності запропонованих шляхів вдосконалення у даній роботі.

У дипломній роботі запропоновано заходи по вдосконаленню фінансування галузей освіти й охорони здоров’я, які базуються на зміні структури закладів цих галузей, а також на використанні не державних джерел фінансування, за браком бюджетних фінансових ресурсів, що забезпечить більш якісне надання послуг, їхню доступність та раціональне, обґрунтоване витрачання коштів.

За експертними оцінками запропоновані заходи по вдосконаленню фінансування галузей освіти й охорони здоров’я відповідає вітчизняному рівню (Б₁ =2, а₁ =0,35), є важливою з точки зору Луганського регіону (Б₂ =7, а₂ =0,35), можливе планування до використання у галузях соціальної сфери національної економіки (Б₃ =8, а₃ =0,2), і має помірну ступінь досягнення позитивних результатів у випадку використання результатів у галузі (Б₄ =9, а₄ =0,1).

При цих значеннях показників значення показника науково-практичного рівня буде таким:

НПР = 2*0,35+7*0,35+8*0,2+9*0,1 = 5,65 бала.

Максимальне значення цього показника:

НПР^max = 10*0,35+ 10*0,35+10*0,2+ 10*0,1 = 10 балів.

Таким чином, НПР є високим і складає 56,5% від його верхньої межі (5,65*100/10). Такий результат є значним, якщо розглядати національний рівень, а при використанні на регіональному рівні й вдалому запровадженні, реалізації наданих рекомендацій, можна очікувати досить позитивний результат. Галузі освіти й охорони здоров’я зможуть покращити якість надання своїх послуг, залучитися довірою, прихильністю населення.

Специфіка господарського механізму організацій з виробництва суспільних благ, тобто закладів соціальної сфери, вимагає особливих підходів до оцінки їх діяльності й змін в їх функціонуванні. Ця оцінка є складною, оскільки вона потребує врахування як економічних, так і соціальних результатів. Соціальна сфера й розвиток економіки взаємопов’язані. Поліпшення однієї очікувано може привести до покращення становища в іншій, тому необхідно визначити для даної дипломної роботи соціальні наслідки наукових пропозицій. Це дасть можливість спроектувати тенденції в галузях соціальної сфери на економіку. Таким чином, оцінка соціального ефекту від запропонованих заходів дуже важлива, так як дає знання про позитивний чи негативний можливий вплив рекомендацій на добробут суспільства й відповідно економічне становище.

Щодо соціальних наслідків від наданих у роботі рішень, то можна стверджувати, що при практичній, вдалій їх реалізації буде отриманий значний позитивний соціальний ефект. Так, в галузях охорони здоров’я та освіти буде спостерігатися зростання рівня та якості надання послуг, що найважливіше для добробуту населення, не менш важливе, позитивне явище – раціоналізація й обґрунтованість напрямків фінансування. Зміна структури закладів охорони здоров’я зробить можливим надання швидкої, спеціалізованої, кваліфікованої медичної допомоги, так як у профільних закладах охорони здоров’я буде сконцентровано як необхідне, у належній кількості обладнання, так й висококласні фахівці своєї справи (хірурги й травматологи, кардіологи й терапевти).

Робочі місця не будуть втрачені, а навіть примножені, тому що буде можливим поява такого інституту, як “сімейний лікар”, який попередить, забезпечить профілактику захворювань в сім’ї – головній ланці суспільства.

Використання багатоканального фінансування закладів охорони здоров’я також має вплив на розвиток й покращення цієї соціальної галузі та призводить в решті решт до позитивного соціального ефекту. Такий механізм фінансування зменшує навантаження на бюджет і дозволяє направити бюджетні фінансові ресурси на найбільш необхідні цілі та програми, що в свою чергу сприяє підвищенню рівня та якості послуг.

Запропоновані в дипломній роботі заходи по розвитку галузі освіти при їх втіленні у життя також мають позитивні соціальні наслідки. Вони призведуть до поліпшення рівня та якості освітніх послуг, їх доступності, збільшення охоплення населення освітою й покращення фінансового забезпечення. Так, реорганізація шкільної мережі з урахування потреб в отриманні освіти високої якості як у міських, так і сільських школах, створить нові робочі місця, що буде важливим, вагомим досягненням для економіки країни. При такій демографічній ситуації буде можливість охопити майже всіх дітей сільської місцевості загальною середньою освітою, що дасть їм змогу отримати якісну освіту й забезпечить конкурентоспроможність на ринку праці.

Щодо пропозиції по зміні статусу окремих вищих навчальних закладів з бюджетних установ на одержувачів бюджетних коштів, тобто по зміні їх фінансування, то соціальним ефектом від впровадження цього буде концентрація висококваліфікованих педагогів в освітніх центрах, де й буде великий попит на такі послуги.

З всього вищезазначеного можна зробити висновок про значний науково-практичний, соціальний ефект від реструктуризації мережі закладів освіти та охорони здоров’я й пов’язаної з цим зміни у джерелах, механізмі фінансування даних галузей соціальної сфери. Так, запропоноване у роботі удосконалення механізму бюджетного фінансування соціальної сфери в поєднанні з її комплексною реформою не здатні миттєво розв’язати накопичені впродовж десятиріч соціальні проблеми у даних галузях, але здатні запобігти їх поглибленню та за умови послідовних і системних дій всіх владних структур дадуть змогу побудувати у країні ефективну соціальну систему. Виведення цих найбільш важливих для суспільства соціальних галузей на шлях розвитку поліпшить добробут населення, його економічну ефективність та відповідно взагалі економіку регіону.

Висновки

Проведені в роботі аналіз й дослідження щодо впливу бюджету на розвиток соціальної сфери дозволяють зробити такі висновки.

На даному етапі розвитку нашій державі необхідно визначитися з цілями, траєкторією власних шляхів до процвітання. В цьому допоможе лише ефективна реалізація людського потенціалу, так як він є найважливішим стратегічним чинником, який визначає як успіх проведення реформ, так і перспективи відновлення економічного зростання в Україні. Утвердження в розвинених країнах “інформаційної економіки”, яка базується на знаннях та інноваціях, використанні інформаційних технологій, підштовхує до того, що пошук невикористаних ресурсів, оптимальних шляхів для ефективного довгострокового розвитку країни слід вести у площині осмислення важливості та вагомості людини, її потенціалу й відповідно її соціального добробуту, благополуччя. Великий вплив на це має бюджетна політика держави, що за допомогою бюджетного механізму повинна сприяти й допомагати вдосконаленню, процвітанню суспільства. Ефективне бюджетне планування, прогнозування та раціональне, обґрунтоване використання бюджетних видатків дасть поштовх до позитивних змін в соціальній та економічній сферах держави, тому розглянута в дипломній роботі проблема актуальна та перспективна.

В дипломній роботі були розглянуті, досліджені найважливіші аспекти взаємозв’язку бюджетної та соціальної сфер. Так, на теоретичному рівні було визначено вплив бюджету на соціальну сферу. Забезпечення суспільного добробуту населення потребує значних фінансових ресурсів, які дає бюджет. Економічна природа бюджету полягає саме в тому, що за його допомогою держава надає суспільству блага та послуги, які істотно впливають на рівень добробуту та якість життя. Так, розглядаючи вплив бюджету на соціальну сферу необхідно зауважити, що установи соціальної сфери перебувають на бюджетному фінансуванні, тобто держава змушена взяти на себе витрати цих установ і фінансування їх із державного й місцевих бюджетів, що дає можливість безоплатно надавати свої послуги суспільству (населенню), хоча й у мінімально необхідному розмірі. Отже, цей вплив відбувається через бюджетні видатки, такі як субвенції, дотації, пряме фінансування, яке здійснюється на основі певних принципів.

У Конституції України зазначено, що вона є соціальною, правовою державою, тому кожний соціальний чи фінансовий процес або явище має бути законодавчо врегульованим й мати нормативно-правове підґрунтя. Щодо бюджетних відносин в соціальній сфері, то вони також законодавчо врегульовані. Аналіз й оцінка нормативної бази з цього питання показали, що існує безліч нормативно-правових актів, які забезпечують правове функціонування бюджетної та соціальної сфер, окремих їх механізмів, процесів й сторін і всі вони мають бути узгоджені між собою, не вступати у протиріччя й допомагати ефективній діяльності. Не дивлячись на численні нормативно-правові акти, що існують у даних сферах, ще є питання, які не врегульовані. Так, важливим є не лише окреслення в Бюджетному кодексі України проблеми ефективності використання бюджетних коштів, а й законодавче визначення показників ефективності та порядку їх визначення. Також, на даний час нормативні акти, які б визначали методи та порядок складання фінансових середньострокових та довгострокових прогнозів бюджетних видатків, відсутні, потребує вирішення проблема із законодавчим переглядом встановленням оновлених додаткових пільг та інші. Це говорить про необхідність подальшого вдосконалення законодавства в країні.

Характеристики методів і моделей, що використовуються при бюджетному забезпеченні, а саме при плануванні й прогнозуванні, сильно відрізняються, тому дозволяють зробити вибір. Забезпечення соціальної сфери, як соціальна функція держави, вимагає надання певних гарантій та мінімальних соціальних стандартів населенню, тому для цієї сфери поряд з програмно-цільовим методом, який дозволяє фінансувати стратегічні цілі й пріоритетні програми, необхідно використовувати нормативний метод. Такий механізм забезпечить населення необхідними мінімальними соціальними послугами.

Не менш важливим є діяльність органів з виконання бюджету. Так, органи Державного казначейства дозволяють контролювати раціональне використання бюджетних коштів, з їхньою допомогою процес виконання видаткової частини бюджету стає чітким, цільовим, вчасним, контрольованим й аналітичним, що значно допомагає у плануванні, прогнозуванні бюджетних коштів.

Сучасне соціально-економічне становище Луганської області говорить про незначне, але покращення в економіці й соціальній сфері. Активізувалася зовнішньоекономічна діяльність. Отримав подальшого розвитку споживчий ринок області. Відзначається динамічне зниження рівня материнської смертності, зниження рівня абортів, а також знизилася захворюваність усіма формами туберкульозу. Мережа закладів освіти в області відповідає загальним потребам. Проводиться робота щодо збереження закладів культури. Незважаючи на загальну позитивну динаміку, невирішеною залишається низка проблем, вирішення та усунення яких дасть можливість покращити в цілому соціально-економічне становище регіону й забезпечити його ефективне функціонування у майбутньому. Аналіз добробуту населення і його фінансування показав незначне покращення ситуації з доходами населення, тобто зростання середньомісячної заробітної плати, але ж таке поліпшення було зведене нанівець підвищенням тарифів на житлово-комунальні послуги. Не досить гарна в області демографічна ситуація, що пов’язано з перевищенням смертності над народжуваністю, поганою екологічною ситуацією. Щодо фінансування таких найважливіших галузей соціальної сфери, як освіта й охорона здоров’я, то можна говорити про майже 100% виконання запланованих показників видатків по всій структурі, але все ж таки бюджетних коштів не достатньо для виведення цих галузей на шлях розвитку.

Для більш швидкого планування бюджетних видатків на охорону здоров’я була розглянута формула розподілу обсягу міжбюджетних трансфертів між державним та місцевими бюджетами й побудована, обґрунтована необхідність використання моделі з визначення оптимального розміру бюджетних видатків в залежності від структури населення на охорону здоров’я в Луганській області. Дана модель дає реальні результати з прийнятним значенням похибки й може використовуватися для спрощеного розрахунку обсягів видатків бюджету на охорону здоров’я у Луганській області.

Аналіз інформаційних технологій в бюджетній сфері показав, що найбільш оптимальним для автоматизованого здійснення бюджетних видаткових операцій і контролю за їх виконанням є “АС-Казна”. По детальній характеристиці можна сказати, що вона зручна й проста у використанні та охоплює весь спектр операцій, процесів, що проводяться в органах Державного казначейства України.

Враховуючи стан соціальної сфери Луганської області й зроблений аналіз бюджетного забезпечення галузей освіти, охорони здоров’я в даній роботі були узагальнені концептуальні підходи щодо організації фінансування соціальної сфери, а також надані конкретні пропозиції по вирішенню проблем з достатнім, раціональним, обґрунтованим використанням фінансових ресурсів. Так, в галузі охорони здоров’я необхідно реорганізувати структуру медичних закладів, щоб не допускати розпорошування наявних бюджетних коштів, а також запровадити систему багатоканального фінансування, яка дозволить не лише підкріпити фінансово функціонування системи медичної допомоги, а й надасть можливість для розвитку цієї галузі, для підвищення якості послуг. Закладам загальної середньої освіти також надані рекомендації по вдосконаленню мережі, що забезпечить більше охоплення дітей, а також економію бюджетних коштів на утримування майже порожніх сільських шкіл. Для окремих вищих навчальних закладів доречно було б змінити статус з бюджетних установ на одержувачів бюджетних коштів, так як вони майже повністю фінансуються зі спеціального фонду, тобто за власні кошти, і тим самим вивільнити бюджетні фінансові ресурси на забезпечення інших програм, цілей галузі освіти.

Таким пропозиціям була надана добра оцінка науково-практичної ефективності та визначені вагомі соціальні наслідки від запровадження їх на практиці, тобто дослідження, що проведені в дипломній роботі заслуговують на увагу і можуть бути реально виконані й привести до поліпшення ситуації у галузях соціальної сфери регіону.

Список використаних джерел

1. Конституція України від 28 червня 1996 року із змінами і доповненнями, внесеними Законом України від 8 грудня 2004 року N2222-IV – ЛІГА: ЕЛІТ. Версія 7.7.1.

2. Бюджетний кодекс України: Офіц. Видання. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2002. – 152 с.

3. Закон України “Про Державний бюджет України на 2004 рік” від 27 листопада 2003 року № 1344-ІV – ЛІГА: - ЕЛІТ. Версія 7.7.1.

4. Закон України “Про Державний бюджет України на 2005 рік” // http: // www.nau.kiev.ua

5. Закон України “Про Державний бюджет України на 2006 рік” // ЛІГА: - ЕЛІТ. Версія 7.7.1.

6. Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21 травня 1997 року (зі змінами і доповненнями) // ЛІГА: ЕЛІТ. Версія 7.7.1.

7. Закон України “Про місцеві державні адміністрації” від 9 квітня 1999 року №586- ХІV (зі змінами та доповненнями) // ЛІГА: ЕЛІТ. Версія 7.7.1

8. Закон України “Основи законодавства України про охорону здоров’я” від 19 листопада 1992 року №2801-ХІІ // ЛІГА: ЕЛІТ. Версія 7.7.1.

9. Закон України “Про статус гірських населених пунктів в Україні” від 15 лютого 1995 року №56/95-ВР//ЛІГА: - ЕЛІТ. Версія 7.7.1.

10. Закон України “Про освіту” від 23 травня 1991 року № 1060-ХІІ (зі змінами й доповненнями) // ЛІГА: - ЕЛІТ. Версія 7.7.1.

11. Закон України “Про вищу освіту” від 17 січня 2002 року № 2984-ІІІ (зі змінами й доповненнями) // ЛІГА: - ЕЛІТ. Версія 7.7.1.

12. Закон України “Про прожитковий мінімум” від 15 липня 1999 року №966-ХІV (зі змінами та доповненнями) // ЛІГА: - ЕЛІТ. Версія 7.7.1.

13. Закон України “Про державну допомогу сім’ям з дітьми” від 21 листопада 1992 року № 2811-ХІІ (зі змінами й доповненнями) // ЛІГА: - ЕЛІТ. Версія 7.7.1.

14. Закон України “Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії” від 5 жовтня 2000 р. №2017-ІІІ // http: // www.rada.kiev.ua.

15. Закон України “Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні” від 16 грудня 1993 року №3721-ХІІ (зі змінами й доповненнями) // ЛІГА: - ЕЛІТ. Версія 7.7.1.

16. Указ Президента України “Про Комплексну програму “Цукровий діабет” від 21 травня 1999 року №545/99 // ЛІГА: - ЕЛІТ. Версія 7.7.1.

17. Указ Президента України “Про Концепцію розвитку охорони здоров’я населення України” від 7 грудня 2000 року №1313/2000 // ЛІГА: - ЕЛІТ. Версія 7.7.1.

18. Указ Президента України “Про Державне казначейство України” від 27 квітня 1995 року №335/95 // ЛІГА: - ЕЛІТ. Версія 7.7.1.

19. Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Формули розподілу обсягу між бюджетних трансфертів (дотацій вирівнювання та коштів, що передаються до державного бюджету) між державним бюджетом та місцевими бюджетами” від 5 вересня 2001 року №1195 (зі змінами і доповненнями) // ЛІГА: - ЕЛІТ. Версія 7.7.1.

20. Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Положення про Державне казначейство України” від 31 липня 1995 року №590 // ЛІГА: - ЕЛІТ. Версія 7.7.1.

21. Постанова Кабінету Міністрів України “Про перелік населених пунктів, яким надається статус гірських” від 11 серпня 1995 року №647 (зі змінами і доповненнями) // ЛІГА: - ЕЛІТ. Версія 7.7.1.

22. Постанова Кабінету Міністрів України та Національного банку України “Про впровадження казначейської системи виконання державного бюджету” від 14 січня 1997 року № 13 // ЛІГА: - ЕЛІТ. Версія 7.7.1.

23. Постанова Кабінету Міністрів України “Про збільшення розмірів пенсії деяким категоріям громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” від 27 грудня 2005 року № 1293 // ЛІГА: - ЕЛІТ. Версія 7.7.1.

24. Наказ Міністерства фінансів України “Про бюджетну класифікацію та її запровадження” від 27 грудня 2001 року № 604 (зі змінами й доповненнями) // ЛІГА: - ЕЛІТ. Версія 7.7.1.

25. Александров В.Т., Вороні О.І., Германчук П.К., Назарчук О.І., Петрашко П.Г., Рубльова С.М., Стефанюк І.Б., Сушко Н.І., Чечуліна О.О. Планування, облік, звітність, контроль у бюджетних установах, державне замовлення та державні закупівлі. – К: НВП «АВТ», 2004. – 593 с. (Інтегрований комплекс).

26. Бюджетна політика у контексті соціально-економічного розвитку України: У 6 т. / Редкол.: М.Я Азаров (голова) та ін. – К.: НДФІ, 2004. – Т. 1: Пріоритети бюджетної політики та економічне зростання в Україні / Азаров М.Я., Ярошенко Ф.О., Геєць В.М. (кер. авт. кол.) та ін. – 2004. – 640 с.

27. Бюджетна політика у контексті соціально-економічного розвитку України: У 6 т. / Редкол.: М.Я Азаров (голова) та ін. – К.: НДФІ, 2004. – Т. 2: Соціальна спрямованість бюджетної політики / Азаров М.Я., Ярошенко Ф.О., Ліанова Е.М. та ін. – 376 с.

28. Бюджетна політика у контексті соціально-економічного розвитку України: У 6 т. / Редкол.: М.Я Азаров (голова) та ін. – К.: НДФІ, 2004. – Т. 4: Програмно-цільовий метод у бюджетному процесі / Азаров М.Я., Ярошенко Ф.О., Амоша О.І. (кер. авт. кол.) та ін. – 2004. – 368 с.

29. Бюджетна політика у контексті соціально-економічного розвитку України: У 6 т. / Редкол.: М.Я Азаров (голова) та ін. – К.: НДФІ, 2004. – Т. 5: Реформування міжбюджетних відносин і зміцнення фінансової основи місцевого самоврядування / Азаров М.Я., Ярошенко Ф.О., Бодров В.Г. та ін. – 2004. – 400 с.

30. Василик О.Д. Державні фінанси України: Навч. посібник. – К.: Вища шк., 1997. – 383 с.: іл.

31. Василик О.Д., Павлюк К.В. Бюджетна система України: Підручник. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – 544 с.

32. Вітлінський В.В. Моделювання економіки: Навч. посібник. – К.: КНЕУ, 2005. – 408 с.

33. Єпіфанов А.О., Зеленський С.В., Мінченко М.В. та ін. Соціально-економічні основи розвитку регіонів. Навчальний посібник. – Суми. ВВП «Марія – 1» ЛТД, 2001. – 332 с.

34. Зарицкий Б.Е. Экономика Германии: путь по лестнице, ведущей вниз. – М.: Юность, 2003.

35. Лук’яненко І. Г., Краснікова Л. І. Економетрика: Підручник. – К.: Товариство «Знання», КОО, 1998 – 494 с. (з табл., граф.).

36. Мельник П.В. Науково-практичний коментар Бюджетного кодексу України. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 465 с.

37. Опарін В.М. Фінанси (загальна теорія): Навч. посібник. – К.: КНЕУ, 1999. – 164 с.

38. Пасічник Ю.В. Бюджетна система України та зарубіжних країн: Навч. посіб. – К.: Знання-Прес, 2002. – 495 с. – (Вища освіта ХХІ століття).

39. Пасічник Ю.В. Бюджетна система України та зарубіжних країн: Навч. посіб. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Знання-Прес, 2003. – 523 с. – (Вища освіта ХХІ століття).

40. Петрашко П.Г. (під редакцією), Чечуліна О.О., Александров В.Т., Булгакова С.О., Огданський К.М., Назарчук О.І., Сушко Н.І. Казначейська справа. У 2-х т. – Т.1. – Київ: НВП «АВТ», 2004. – 288 с. (Інтегрований посібник).

41. Петрашко П.Г. (під редакцією), Чечуліна О.О., Александров В.Т., Булгакова С.О., Огданський К.М., Назарчук О.І., Сушко Н.І. Казначейська справа. У 2-х т. – Т.2. – Київ: НВП «АВТ», 2004. – 377 с. (Інтегрований посібник).

42. Толбатов Ю. А. Економетрика: Підручник для студентів екон. спеціальн. вищ. навч. закл. – К.: Четверта хвиля, 1997. – 320с: іл.

43. Ульянченко О.В. Дослідження операцій в економіці: Підручник для студентів вузів/ Харк. нац. аграр. ун-т ім. В.В. Докучаєва. – Харків: Гриф, 2002. – 580 с.

44. Беседа М. Бюджет развития вместо бюджета выживания//Жизнь Луганска. – 17 января 2007. – №3 (860). – С. 3.

45. Беседа М. Особенности Луганского бюджета – 2007//Жизнь Луганска. – 17 января 2007. – №3 (860). – С. 3.

46. Беседина М. Приоритеты городского здравоохранения//Жизнь Луганска. – 6 декабря 2006. – №59 (854). – С. 3.

47. Благун І.С., Солтисік О.О. Проблемні питання розробки моделі сталого розвитку регіону//Актуальні проблеми економіки. – 2004. – №10(40). – С.160 – 166.

48. Бондарук Т.Г. Обґрунтування стратегії управління фінансами місцевого самоврядування//Актуальні проблеми економіки. – 2006. – №11(65). – С.63 – 72.

49. Бюджетна політика як інструмент соціально-економічного розвитку//Економіст. – 2006. – №2. – С.53 – 55.

50. Виноградов О.В. Державне управління багатоканальним фінансуванням закладів охорони здоров’я//Статистика України. – 2006. – №2. – С.65 – 68.

51. Дымарская Г. Страхование профессиональной ответственности медицинских работников в Украине//Жизнь Луганска. – 4 апреля 2007. – №14 (871). – С. 19.

52. Запатріна І.В., Лебеда Т.Б. Програмно-цільовий метод бюджетування у контексті стратегічного та середньострокового планування//Фінанси України. – 2006. – №10. – С.18 – 31.

53. Здравый взгляд на здравоохранение//Жизнь Луганска. – 29 ноября 2006. – №58 (853). – С. 3.

54. Зятковський І.В. Фінансове забезпечення бюджетних установ в умовах реорганізації сфери виробництва суспільних благ//Фінанси України. – 2006. – №1. – С.13 – 23.

55. Зятковський І.В. Оцінка ефективності діяльності некомерційних організацій//Фінанси України. – 2006. – №4. – С.142 – 148.

56. Інформація про виконання обласного бюджету за 2006 рік//Наша газета. – 2007. – №23 (2662). – С.3.

57. Карамишев Д.В. Державні механізми формування бюджетних відносин у галузі охорони здоров’я//Статистика України. – 2006. – №2. – С.68 – 72.

58. Качан Л. Стабільність доходів держави та громадян//Соціальний захист. – 2006. – №7. – С.4 – 5.

59. Кичко І.І. Фінансування соціальної сфери через банківську та казначейську системи//Актуальні проблеми економіки. – 2004. – №7(37). – С.18 – 23.

60. Коваль П.М. Ринкові відносини в освітній сфері// Фінанси України. – 2004. – №8. – С.76 – 78.

61. Корчага Н. Бюджет – 2007: шанс на экономический прорыв//Жизнь Луганска. – 8 ноября 2006. – №55 (850). – С. 3.

62. Корчинський В.Є., Колодій С.К. Використання інформації про виконання місцевих бюджетів для оцінки політики горизонтального бюджетного вирівнювання в Україні//Актуальні проблеми економіки. – 2006. – №10(64). – С.100 – 109.

63. Куценко В. Соціально-економічна модифікація в контексті побудови соціальної держави в Україні//Економіка України. – 2004. – №11. – С.77 – 85.

64. Лебединец С. Медикам придется учиться руководить цивилизованно//Жизнь Луганска. – 28 марта 2007. – №13 (870). – С. 6.

65. Ляхович Г.І., Ляхович У.І. Фінансування соціальної сфери в умовах децентралізації управління//Фінанси України. – 2006. – №6. – С.100 – 106.

66. Микитюк І.С. Сутність оцінки ефективності державного бюджету//Актуальні проблеми економіки. – 2006. – №4(58). – С.52 – 57.

67. Міняйло О.І., Романишин В.О., Швед Ю.А. Регіональні особливості формування та розвитку державних фінансів України//Актуальні проблеми економіки. – 2006. – №4(58). – С.58 – 65.

68. Модернізація системи освіти//Економіст. – 2006. – №2. – С.29 – 30.

69. Момотюк Л.Є. Бюджетний механізм забезпечення соціальних гарантій населення України//Актуальні проблеми економіки. – 2004. – №10(40). – С.172 – 181.

70. Новікова Т.В. Соціально-економічна захищеність населення як об’єктивна необхідність становлення соціальної держави//Актуальні проблеми економіки. – 2006. – №3(57). – С.165 – 168.

71. Обнадеживающий старт – 2006//Жизнь Луганска. – 31 января 2007. – №5 (867). – С. 6 – 7.

72. Павлюк К.В. Казначейське обслуговування місцевих бюджетів//Фінанси України. – 2004. – №5. – С.68 – 75.

73. Пех М.Є., Супричова Л.І. Особливості використання інформаційних технологій для створення економічних норм і нормативів//Актуальні проблеми економіки. – 2006. – №10(64). – С.176 – 183.

74. Покрышка Л. Не все утопия//Жизнь Луганска. – 11 апреля 2007. – №15 (872). – С. 19.

75. Полозенко Д.В. Соціальна сфера та її фінансове наповнення//Економіка України. – 2004. – №2. – С.83 – 87.

76. Полозенко Д.В. Видатки бюджету на розвиток людського капіталу//Фінанси України. – 2004. – №10. – С.15 – 23.

77. Полозенко Д.В., Іваницький Д.О. Добробут і його фінансове забезпечення//Фінанси України. – 2004. – №10. – С.28 – 35.

78. Поляк Н.О. Механізм удосконалення розрахунку бюджетних показників соціального захисту населення//Актуальні проблеми економіки. – 2006. – №3(57). – С.169 – 173.

79. Сивак А.В. Соціальна держава: від декларацій до втілення//Актуальні проблеми економіки. – 2006. – №3(57). – С.174 – 178.

80. Сивульський М.І. Основні пріоритети бюджетного процесу//Фінанси України. – 2006. – №10. – С.13 – 17.

81. Слухай С.В., Гончаренко О.В. Зарубіжний досвід організації місцевих фінансів/Фінанси України. – 2006. – №7. – С.12 – 20.

82. Соціальні параметри бюджетної політики – 2007//Соціальний захист. – 2006. – №6. – С.3.

83. Статистичний бюлетень: Економічне та соціальне становище Луганської області за 2004 рік//www.oblstat.ua.

84. Статистичний бюлетень: Економічне та соціальне становище Луганської області за 2005 рік//www.oblstat.ua.

85. Статистичний бюлетень: Економічне та соціальне становище Луганської області за 2006 рік//www.oblstat.ua.

86. Трансформація соціальної політики держави та забезпечення соціальної спрямованості економічного розвитку//Економіст. – 2006. – №2. – С.46 – 49.

87. Трубич С.Ю., Пушкар З.М. Соціально-економічна сутність та особливості формування людського потенціалу//Актуальні проблеми економіки. – 2006. – №4(58). – С.186 – 192.

88. Фахова майстерня для освітян// Жизнь Луганска. – 24 января 2007. – №4 (861). – С. 3.

89. Харазішвілі Ю. Системне моделювання соціально-економічного розвитку України//Банківська справа. – 2006. – №3. – С.46 – 65.

90. Черепін Ю.Т. Системоутворюючі елементи СІАЗ регіональних органів виконавчої влади//Актуальні проблеми економіки. – 2006. – №4(58). – С.172 – 179.

91. Бюджет – 2007 підвищує фінансову спроможність регіонів. – Доступний з:<http://www.ukrstat.gov.ua.

92. Бюджет 2007 року – соціально відповідальний. – Доступний з:<http://www. minfin.gov.ua.

93. Демографічна ситуація в Луганській області у січні 2007 року – Доступний з:<http://www.oblrada.lg.ua.

94. Загальна статистична інформація про Луганську область – Доступний з:<http://www.lugastat.gov.ua.

95. Розв’язання найбільш нагальних проблем галузі охорони здоров’я в бюджеті 2007 року. – Доступний з:<http://www. minfin.gov.ua.

96. У проекті держбюджету – 2007 продовжується погашення заборгованості освітянам. – Доступний з:<http://www. minfin.gov.ua.

97. Стратегія економічного і соціального розвитку України на 2004 – 2015 р.р. – Доступний з:<http://www.minfin.gov.ua.

98. Стратегії економічного та соціального розвитку Луганської області на період до 2015 року – Доступний з:<http://www.loga.gov.ua.