Із закінченням соціалістичної епохи у Центрально-Східній Європі відкрилась можливість трансформаціїцентралізованої планової економіки в ринкову,
а також політичної і економічної інтеграції Центрально-Східної і Західної Європи. Аналіз взаємоузгодженості перехідного та інтеграційного процесів, що стали стратегічно важливими для подальшого успішного розвитку країн цього регіону; інституційні рамки європейської інтеграції цих країн і здійснюється в запропонованій роботі.
Варто наголосити, що на початку 90-их років основною метою економічної політики цих країн був. перехід від центрально-планової системи до ринкової. Адже країни цього регіону характеризувались значною нестабільністю. Значна або й переважна частина чинників нестабільності виникла внаслідок реалізації стратегій економічних перетворень, отже, має трансформаційний характер. Метою економічних стратегій у перехідних економіках країн Центрально-Східної Європи на першому етапі була побудова розвиненої стійкої ринкової економіки. Отже, ключовою категорією виступає ринковий механізм, що спроможний замінити державне адміністрування в економіці. Стабілізаційний вплив мав би здійснюватись на весь процес суспільного відтворення: на системи власності, стимулювання, узгодження інтересів, інституційного оформлення, технічного забезпечення.
Початком таких процесів можна вважати 1989 рік, коли країни Центрально-Східної Європи постали перед двома вирішальними шляхами: перехідний процес і переорієнтація в сторону Західної Європи. Створення ринкового середовища, відповідних форм економічних відносин та досягнення необхідних економічних пропорцій, як і перебудова технологічної структури, перетворення у системі державної влади є напрямами перехідної економічної стратегії.
Відповідно з цим проходить процес формування системи завдань і пріоритетів економічної стратегії, що спрямовуються на грошову, фінансову, бюджетну стабілізацію, економічну лібералізацію, приватизацію, реструктуризацію, розвиток ринкових інститутів.
З огляду на це, часто спостерігається недосконалість діяльності владних структур, що змішують цілі та засоби реформ і це призводить до менш успішної ринкової трансформації. Тому виникає питання пошуку місця держави у новій економічній структурі, ступеню її втручання у регулятивні процеси. З огляду на це, науковці виділяють наступні моделі економічних стратегій переходу до ринку.
Модель "ринкового соціалізму" характеризується централізованим бюрократичним контролем держави над розміщенням ресурсів; власність залишається переважно під державно-корпоративним контролем; підтримкою дрібної приватної власності, соціальним патерналізмом.
Можна погодитись з думкою Калганова, що в залежності від соціальної ситуації, якості інституційно-політичної системи та інших неекономічних факторів ця
модель може забезпечити швидкий ріст (Китай) чи стагнацію (СРСР кінця 80-их років) [2, с.58].
Іншою моделлю є "державний корпоративізм", для якого характерними є радикальніша передача стратегічної функції напівприватним корпораціям, локалізація державного контролю, корпоративна конкуренція. Слушним вбачається застереження, що за умов слабкості інституційної системи і центральної влади ця модель може рухатись у напрямку інфляції та стагнації [2, с.59].
Наступною моделлю являється "оксамитова революція". Вона передбачає поступовий трансформаційний перехід до вільних ринкових відносин, дисперсію прав власності серед населення при приватизації, домінування корпоративно-капіталістичної власності. В рамках даної моделі найбільше реалізується загальноцивілізаційна тенденція до гуманізації та соціалізації економічного життя [2, с.59].
Найбільш жорстким варіантом трансформації є модель "шокової терапії"". Типовими її рисами є одномоментне адміністративне руйнування попередньої системи бюрократичного централізованого планування і впровадження ринку: прискорена приватизація, надання швидким суспільним перетворенням статусу стратегічної мети суспільства [2, с.60].
До моделі "оксамитової революції більше тяжіла Угорщина, де використовується консервативно-неоліберальна теорія з поступовим відходом держави від домінування в економіці та переходом до ринкових відносин, що розпочався ще у 80-ті роки.
В результаті поступового характеру проведення реформ Угорщині вдалося досягти значно кращих показників економічної структури, побудувати інституційну систему реалізації економічної влади. Характерною рисою початку 90-их років в Угорщині став високий рівень соціального захисту населення.
А такі країни, як Польща та Чехія розпочали реформи за моделлю "шокової терапії". Цікавим є той факт, що Польща обрала шлях швидкої та стабілізаційної стратегії. Така перша стабілізаційна програма була прийнята у 1990 році і названа на честь Л. Бальцеровича, заступника прем'єр-міністра та міністра фінансів, а також головного автора пакету реформ. Перша стабілізаційна програма ("План Бальцеровича") являла собою радикальний підхід до трансформації планової економіки в ринкову. Згідно цієї програми основна увага приділялась жорсткій фіскальній політиці, ключовими елементами якої були фіксований обмінний курс і прогресивне оподаткування доходів. Отже, трьома основними пунктами цієї стабілізаційної програми були грошова і цінова стабілізації; структурна перебудова; зменшенні зовнішнього боргу і розрахунок на економічну допомогу з-за кордону [5, сі 66-167]. Ще однією характерною рисою структурних реформ цієї країни було те, що Польща стала першою із країн Центрально-Східної Європи, чия економічна програма була підтримана МВФ. Роль міжнародних фінансових організацій і урядів іноземних країн полягала у фінансовій підтримці діяльності уряду Польщі, що була спрямована на досягнення цілей, обговорених з ними. В цілому, на нашу думку, вже з того часу була очевидна успішна реалізація цієї програми та структурних змін в економіці Польщі.
Вищезгадані країни можна впевнено назвати "країнами-лідерами" трансформаційних процесів, оскільки економіки інших країн колишнього соцтабору важко віднести до якоїсь конкретної моделі. Загалом, для них були характерними поєднання лібералізаційної економічної політики з високим ступенем державної регламентації. Таким чином, у цих країнах (Болгарія, Румунія, Словаччина) відбувся значно сильніший економічний спад і повільні темпи економічного зростання. Для них характерними були розбалансована економічна система, збитковість підприємств, криза фінансової системи, інфляція, від'ємне сальдо торговельного балансу та дефіцит бюджету.
Аналізуючи вищесказане, можна зробити певні узагальнення. А саме, що на початку трансформаційних процесів у більшості перехідних економік спостерігався різкий спад ВВП. Не можна не зауважити, що на початок переговорного процесу щодо євроінтеграції наприкінці 90-их років в усіх країнах Центрально-Східної Європи економічні показники погіршилися.
Незважаючи на відмінності між країнами цього регіону, обраними моделями розвитку, все ж існували спільні тенденції постсоціалістичного розвитку цих країн. Найприйнятною для висвітлення проблематики є, на нашу думку, класифікація професора економіки Я. Корнаї. Він пропонує сім тенденцій розвитку постсоціалістичних країн.
Першою тенденцією Я. Корнаї виокремлює напрям до ринку. Наголошуючи, що за соціалістичної системи інтеграція економічної діяльності відбувалась за допомогою механізму бюрократичної координації, зазначає, що за умов політичних змін в суспільстві. рух в сторону ринку прискорюється. Бюрократичний розподіл товарів та ресурсів замінюється вільними комерційними контрактами між виробниками та споживачами, продавцями та покупцями, розвивається конкуренція. Успішність перетворень визначається, згідно Я. Корнаї, за часткою ВВП. Якщо вона стає переважаючою, то в країні справді функціонує ринкова економіка. Науковець вважає, що держава в нових демократичних країнах виявляє надмірну активність, коли для цього немає достатніх підстав, та є пасивною у сферах, що потребують постійного чи тимчасового втручання [3, с.6].
Другою тенденцією є розвиток приватного сектору. Я. Корнаї наголошує, що ефективний ринок не може існувати без приватної власності. Він стверджує, що саме вона є гарантом незалежності економічної діяльності. Тому саме розвиток підприємств у приватному секторі є тим фактором, що сприяє активізації реформ. В постсоціалістичних країнах спостерігається тенденція до зростання кількості малих та середніх фірм. Особливо це стосується таких галузей як послуги, внутрішня і зовнішня торгівля, будівництво і фінансова сфера. Поряд з цим, відбувається скорочення державного сектору економіки в різних формах: передається в приватні руки, шляхом прямого продажу державної власності чи безплатним розподілом серед населення [3, с.7].
Наступною тенденцією виділяється відтворення макрорівноваги. В постсоціалістичних країнах макроекономічні проблеми настільки серйозні, що уряди країн приймають цілі пакети стабілізаційних програм. Вони можуть бути більш радикальні, як вже нами зазначалось на прикладі Польщі, та більш поступові стабілізаційні стратегії (Угорщина). Я. Корнаї вважає, що для подолання всезагального дефіциту потрібно вжити наступних заходів: ріст приватного сектору, розвиток вільного підприємництва, лібералізація імпорту. Проте, він застерігає, що можуть виникнути непередбачувані обставини на ринку праці надлишковий попит на робочу силу перетворюється в її надлишкову пропозицію, тобто нестача працівників змінюється безробіттям [3, с.9].
Формування конституційної держави - є четвертою тенденцією, характерною для розвитку постсоціалістичних країн, адже ринкова економіка, що базується на приватній власності не може існувати без необхідної законодавчої бази. Має бути забезпечена недоторканність приватної власності, гарантування дотримання приватних контрактів і захист громадян від бюрократії. Але разом з тим, необхідним є і державне втручання або регулювання того чи іншого сектору економіки. У зв'язку з цим, Я. Корнаї виділяє три рівні державної активності:
• законодавчий рівень - передбачає розробку і прийняття десятків нових законів замість старих за умов наявності юристів, що компетентні в питаннях регулювання сучасної ринкової економіки;
• впровадження законів в життя - передбачає заново освоїти свої професії суддям, прокурорам, адвокатам і юристам, що ведуть справи про комерційні суперечки;
• зміна ментальності громадян - передбачає зміну суспільної моралі, коли порушення законів, відхилення від сплати податків, нечесність у справах та корупція будуть засуджуватись громадською думкою [3, с.10].
Наступною тенденцією згідно Я. Корнаї є створення демократичних інститутів. Адже в процесі переходу від соціалістичної системи господарювання до ринкової втрачає монополію на політичну владу одна партія - комуністична, що дає можливість розвитку демократичних інститутів: суперництво між паріями, проведення вільних виборів, обрання парламенту, формування уряду на основі парламентської більшості. Я. Корнаї вказує на те, що не всі країни з ринковою економікою, засновані на приватній власності, являються демократичними. Він наводить приклад гітлерівського рейху, військових диктатур в країнах Латинської Америки після другої світової війни. Адже перехід від соціалістичної системи до капіталістичної ринкової економіки часто супроводжується анархією, тому стають необхідні "закон і порядок", які може здійснити лише рішучий уряд - при авторитарному політичному режимі. Проте, Я. Корнаї наголошує, що держава в процесі трансформації може стати перед вибором: забезпечити високі темпи росту завдяки жорсткому авторитарному регулюванню, з однієї сторони, чи встановити демократичні принципи в суспільних відносинах - з іншої. За будь-яких умов, Я. Корнаї вибрав би демократію, навіть якщо б це призвело до зниження економічних показників [3, с.12-13].
Ще однією тенденцією є переосмислення поняття національної спільності. Лише після цього може слідувати розвиток наднаціональних структур чи допуск у вже існуючі. Приєднання до того чи іншого наднаціонального угруповання може носити лише добровільний характер. Я. Корнаї наголошує, що уряд має спиратись на підтримку своїх громадян у прийнятті рішення такого характеру. Не можна нав'язувати цим країнам, що тільки отримали незалежність, певні інтеграційні схеми. Науковець є прихильником "європезації" постсоціалістичних країн Центрально-Східної Європи. Хоча, не заперечує те, - що з обох сторін існував супротив цьому процесу. В країнах Центрально-Східної Європи впливові групи налаштовували громадську думку проти "вестернізації", ставили під сумнів необхідність залучення іноземного капіталу і закликали до національних почуттів. З протилежної сторони, негативне відношення до такого зближення із країнами регіону спостерігалось і в певних колах західних держав. Вони виступали проти відкриття своїх ринків для імпорту із цих країн [3, с.14].
Останньою тенденцією Я. Корнаї виділяє нерівномірний ріст матеріального благополуччя населення. Він зазначає, що в результаті трансформаційних процесів матеріальне благополуччя має зрости, але це поступовий і тривалий процес. В той же час, наголошує, що в країнах перехідного типу появились соціальні групи, які поліпшили своє матеріальне становище - це працівники сфери приватного бізнесу. Кожен уряд і політичні партії підкреслювали необхідність створення системи соціального захисту населення. Адже у спадщину країни Центрально-Східної Європи не отримали належного благополуччя населення. Первинним завданням для них була трансформація сфери освіти, охорони здоров'я, пенсійного забезпечення [3, с.15].
Разом із вибором моделі трансформаційного процесу, Центрально-Східна Європа зіткнулась із ще одним викликом - задоволення вимог для більш тісної інтеграції із західноєвропейськими країнами, що почалось з кінця 90-их років.
При переході від економіки з централізованим плануванням до ринкового господарства виявляються три основні сфери реформування - макроекономічна стабілізація, адаптація на мікроекономічному рівні, створення інституційних рамок.
Макроекономічна стабілізація - передбачала досягнення грошової стабілізації, подолати цінову нестабільність, нестабільність обмінного курсу і державного бюджету, що виникли у багатьох перехідних економіках з початку реформ. У розрізі інтеграційних стратегій - малось на увазі дотримання Маастрихтських критеріїв, які передбачали членство в Європейському валютному союзі.
Реформи на мікроекономічному рівні - спрямовані на те, щоб створити життєздатні ринки через перетворення державних конгломератів в самостійні юридичні одиниці (комерціалізація), приватизацію цих компаній, лібералізацію цін і відкриття економіки для міжнародної торгівлі. У відповідності до інтеграційних стратегій - малась на увазі перебудова компаній і секторів економіки. Успішна реалізація цих стратегій в перспективі передбачала досягнення ринкової економіки: здатності до конкуренції в межах єдиного європейського ринку.
Реформа інституційної структури - покликана забезпечити децентралізацію економічних рішень. Рамки цієї структури включають: договірне право, закон про підприємства, права власності, дворівневу банківську систему, введення ефективної податкової системи, автономне становище центрального банку. В розрізі інтеграційних стратегій - малось на увазі застосування інституційних і юридичних норм ЄС - для досягнення статусу членства в організації.
Вказані сфери реформування взаємопов'язані, оскільки за умов досягнення успіху в одній з них буде прогресу у двох інших. Вищевказані реформи, що стосуються трансформаційних процесів, ми можемо прослідкувати і у вимогах, які були поставлені країнам Центрально-Східної Європи Європейським Союзом для переходу до ринкової системи. На зустрічі в Копенгагені в червні 1993 року Європейська рада сформулювала три критерії, яким мають відповідати кандидати на вступ до Європейського Союзу:
1) політичний критерій - стабільність інститутів, що гарантують демократію, владу закону, збереження прав людини, повага і захист прав меншин;
2) економічний критерій - наявність функціонуючого ринкового господарства, а також можливість протистояти конкурентному тиску і ринковим силам в рамках ЄС.
3) критерій, що пов'язаний з прийняттям інституційних і юридичних норм ЄС - здатність виконувати зобов'язання ЄС, в тому числі по відношенню до створення політичного, економічного і валютного союзу [4, с.10].
Аналізуючи вищесказане, можна сказати, що якщо другий критерій торкається проведення реформ на мікроекономічному рівні, то третій розповсюджується на інституційні рамки і макроекономічну стабілізацію. Те ж саме стосується і першого критерію, який був націлений на формування інституційних структур. Таким чином, спостерігалось значне співпадіння вимог для переходу країн Центрально-Східної Європи до ринкового господарювання, з однієї сторони, і вимог для інтеграції цих країн до ЄС, з іншої.
Ще однією особливістю трансформаційних процесів та інтеграційних прагнень країн цього регіону на період початку переговорів про вступ до ЄС були економічні відмінності між ЄС і країнами-кандидатами на вступ в Євросоюз. Власне, до кінця 90-их років ці відмінності були досить значними. Якщо судити по розмірах ВВП, то у Польщі, наприклад, у 1998 році він складав приблизно 2% показника для 15 країн-членів, а у всіх інших кандидатів - менше 1%. Що стосується обсягу ВВП в розрахунку на душу населення, то він коливався від 7% (в Болгарії) до 44% (в Словенії) середньої величини для ЄС [4, с.10].
Що стосується інституційних рамок європейської інтеграції, то протягом 90-их років країнами Центрально-Східної Європи були підписані і вступили в силу так звані Європейські угоди з ЄС, метою яких було досягнення повного членства в Європейському Союзі, скорочення торгових бар'єрів, співробітництво в економічній, фінансовій, технічній і культурних сферах, а також ведення політичного діалогу. Тим самим створювались основи для поступової економічної і політичної інтеграції країн Центрально-Східної Європи з ЄС. На період, що передував вступу в силу Європейських угод, з першими шістьма країнами Центрально-Східної Європи, що їх підписали (Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Румунія, Болгарія), ЄС заключив Тимчасові угоди, а з рештою чотирма (Естонія, Латвія, Литва, Словенія) - Угоду про вільну торгівлю.
Хоча країни Центрально-Східної Європи знижували свої торгівельні бар'єри повільніше, ніж ЄС, проте до січня 2000 року експорт практично всіх промислових товарів із країн Євросоюзу в країни Центрально-Східної Європи здійснювався на безмитній основі. Вирішили, що до січня 2002 року повинні бути скасовані всі тарифи і кількісні обмеження.
Важливим аспектом реалізації євроінтеграційних стратегій є інституційна та юридична нормативна база (AcquisCommunautaire). Від країн-кандидатів на вступ до ЄС вимагалось прийняття встановленого комплексу інституційних та юридичних норм, що стосуються європейської інтеграції (AcquisCommunautaire). Ці країни були зобов'язані виконувати всі норми, що існували на дату їх вступу в ЄС:
1) зміст, принципи і політичні цілі, що передбачені договорами;
2) юридичні норми, прийняті у відповідності з цими договорами, і прецедентне право, що застосовується Європейським судом;
3) рішення в рамках ЄС;
4) спільні акції, заяви і інші акти, схвалені в рамках єдиної зовнішньої політики і єдиної політики безпеки;
5) підписані в рамках ЄС документи про спільні дії, позиції, домовленості; резолюції, заяви та інші акти, схвалені судовими органами і в рамках внутрішньої політики;
6) міжнародні угоди, підписані ЄС, а також угоди між країнами-членами, що відносяться до сфери діяльності ЄС. Передбачалось, що враховуючи розрив між рівнем розвитку країн-кандидатів та країн-членів ЄС, вони принесуть стабільність у тривалий процес реформ [4, с.12-13].
Хоча, разом з тим, застосування на практиці та великий обсяг складної нормативної бази створили значні адаптаційні проблеми для країн-кандидатів. Наприклад, починаючи із 2000 року мали місце непорозуміння між Польщею та ЄС з приводу сільськогосподарської сфери. Польська сторона вимагала від ЄС, щоб після її вступу ЄС дозволив польським виробникам протягом певного періоду продавати всередині країни м'ясні та молочні продукти, які не відповідали високим санітарним стандартам ЄС. В ході переговорів виникали також розбіжності щодо доступу країн регіону до структурних фондів і прямих дотацій в рамках єдиної аграрної політики, а також тривалості перехідного періоду в області вільного переміщення людей. Варто зазначити, що в останніх доповідях ЄС, присвячених підготовці країн Центрально-Східної Європи до вступу в ЄС, зазначалось, що лише Угорщина і Чехія успішно проводять процес прийняття технічних стандартів і сертифікації ЄС [4, с.13]. Це засвідчило той факт, що інтеграція країн Центрально-Східної Європи буде відбуватись не так гладко і вимагатиме певного періоду часу.
Таким чином, існує значна схожість між реформами, які необхідно було провести в країнах Центрально-Східної Європи при переході від централізованої планової економіки до ринкової, з одної сторони, і реформи, що були необхідні для приєднання до Європейського Союзу, з іншої. З огляду на події, що відбулись в травні 2004 року, а саме вступ до ЄС перших десяти країн Центрально-Східної Європи (Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Естонія, Латвія, Литва, Словенія) та двох середземноморських країн (Кіпр і Мальта) можна сказати, що по завершенню перехідного періоду цими країнами одночасно були сприйняті і інституційні, і юридичні рамки ЄС. Разом з тим варто зазначити, що ці країни ще не в стані повною мірою реагувати на дії ринкових сил всередині ЄС і справлятись із всіма обов'язками, що передбачені членством в Євросоюзі. Проте, посилення економічної інтеграції між Східною і Західною Європою відповідає інтересам попередніх членів ЄС, оскільки являє собою найкращим шляхом створення атмосфери стабільності в Європі.
Отже, використання досвіду країн Центрально-Східної Європи дає можливість активно поглиблювати процеси ринкових перетворень і сприяти подальшій демократизації суспільств в сусідніх постсоціалістичних країнах.
Дослідження існуючих форм, методів та принципів трансформаційної перебудови суспільно-економічної системи країн Центрально-Східної Європи є джерелом корисної, цікавої інформації для впровадження відповідних змін в Україні. На майбутню перспективу, цей досвід може сприяти зміцненню співпраці нашої держави з країнами цього регіону заради поглиблення інтеграції та встановлення загальної безпеки на території.
|
