| Міністерство освіти і науки України
Чернігівський державний педагогічний університет імені Т.Г. Шевченка
Хіміко-біологічний факультет
Кафедра ботаніки, зоології та охорони природи
КУРСОВА РОБОТА
Природоохоронна діяльність на територіях природно-заповідного фонду України
Виконав:
студент V курсу Бенько Є.
Науковий керівник:
к. б. н, доц. кафедри ботаніки,
зоології та охорони природи
Карпенко Ю.О
Чернігів - 2007
Зміст
Вступ
Розділ 1. Правова основа ПЗФ України
1.1 Природно-заповідний фонд України як об'єкт правової охорони
1.2 Особливості організаційно-правової охорони природно-заповідного фонду
Розділ 2. Стан та напрямки природоохоронної діяльності в межах територій ПЗФ України
2.1 Сучасний стан проблеми охорони природи
2.2 Програмно-цільовий метод планування природоохоронної діяльності
2.3 Екотуризм на територіях ПЗФ України
Висновки
Список використаних джерел
Одним з ефективних заходів охорони довкілля є заповідання. Більш як 100 років минуло з часу започаткування активної форми збереження й відтворення незайманих ландшафтів в Україні. На 1 січня 1928 р. у нас було 6 державних заповідників. Загальна площа шести заповідників становила 68 500 га. Перші паростки заповідання — природні заповідники - (резерва ти), досягнувши максимального розквіту в 1951 p. (функціонувало 12 заповідників загальною площею 54 383,4 га), в подальшому стали жертвою політичного вандалізму та екологічного нігілізму — надовго втратили (Асканія-Нова), а окремі і назавжди (Прохорівський заповідник, Український парк природи та ін.) свій природоохоронний статус.
З розбудовою незалежної України загострюється увага до заповідної справи, про що свідчать відповідні документи — Закон України «Про природно-заповідний фонд України», Указ Президента України від 10.03.1994 p. «Про резервування з метою наступного заповідання природних територій», а також «Програма перспективного розвитку заповідної справи в Україні».
За короткий проміжок часу природно-заповідний фонд України зріс на 523 об'єкти площею 767 тис. га. При цьому значно урізноманітнилися і основні функції природоохоронних територій: збереження генофонду біоти, відновлення природних ресурсів, регуляція стану природного середовища, використання з рекреаційною та моніторинговою метою. За даними Мінекобезпеки станом на 1 січня 1999 р., до природно-заповідного фонду входять: 15 природних заповідників, 4 біосферних заповідників, 8 національних природних парків, 2292 заказники, 2958 пам'яток природи, 22 ботанічні сади, 11 зоологічних парків, 36 дендрологічних парків та 510 парків-пам'яток садово-паркового мистецтва, 25 регіональних ландшафтних парків, 741 заповідне урочище. В цілому його загальну площу доведено до 2274,54 тис. га, що становить 3,72 % від загальної площі України.
Мета роботи полягає в тому, щоб охарактеризувати переваги та недоліки природоохоронної діяльності на територіях ПЗФ України.
Завданнями роботи є:
1) проаналізувати правову основу щодо забезпечення діяльності природо-заповідного фонду України;
2) охарактеризувати сучасний стан та напрямки природоохоронної діяльності на територіях ПЗФ України.
Розділ 1.
Правова основа ПЗФ України
1.1 Природно-заповідний фонд України як об‘єкт охорони
Природно-заповідний фонд становлять ділянки суші і водного простору, природні комплекси та об'єкти яких мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність і виділені з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу та забезпечення фонового моніторингу навколишнього природного середовища.
До природно-заповідного фонду належать:
а) природні території та об'єкти — природні та біосферні заповідники, національні природні і регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятники природи, заповідні урочища;
б) штучно створені об'єкти — ботанічні сади, дендрологічні і зоологічні парки, парки-пам'ятники садово-паркового мистецтва.
Правові основи організації, охорони, ефективного використання природно-заповідного фонду, відтворення його природних комплексів та об'єктів визначає Закон України „Про природно-заповідний фонд України” від 16 червня 1992 р., в якому знайшли закріплення форми власності на території та об'єкти природно-заповідного фонду України, цілі його використання, права громадян з означених питань.
Території природних заповідників, землі та інші природні ресурси, надані національним природним паркам, є власністю народу України. Регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятники природи, заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні, зоологічні парки та парки-пам'ятники садово-паркового мистецтва можуть перебувати як у власності народу, так і в інших формах власності, передбачених законодавством України.
Території та об'єкти природно-заповідного фонду можуть використовуватися в природоохоронних, науково-дослідних, освітньо-виховних, оздоровчих та інших рекреаційних цілях; для потреб моніторингу навколишнього природного середовища.
Режим територій та об'єктів природно-заповідного фонду — це сукупність науково обгрунтованих екологічних вимог, норм і правил, які визначають правовий статус, призначення цих територій та об'єктів, характер допустимої діяльності в них,.порядок охорони, використання і відтворення їх природних комплексів.
Заслуговує на увагу правовий режим територій та об'єктів природно-заповідного фонду України. Визначається з урахуванням їх класифікації та цільового призначення.
Природні заповідники — це природоохоронні, науково-дослідні установи загальнодержавного значення, що створюються з метою збереження в природному стані типових або унікальних для даної ландшафтної зони природних комплексів з усією сукупністю їх компонентів, вивчення природних процесів і явищ, що відбуваються в них, розробок наукових засад охорони навколишнього природного середовища, ефективного використання природних ресурсів та екологічної безпеки.
Основними завданнями природних заповідників є збереження природних комплексів та об'єктів на їх території, проведення наукових досліджень і спостережень за станом навколишнього природного середовища, розробка на їх основі природоохоронних рекомендацій, поширення екологічних знань, сприяння в підготовці наукових кадрів і спеціалістів у галузі охорони навколишнього природного середовища та заповідної справи.
Біосферні заповідники — це природоохоронні, науково-дослідні установи міжнародного значення, що створюються з метою збереження в природному стані найбільш типових природних комплексів біосфери, здійснення фонового екологічного моніторингу, вивчення навколишнього природного середовища, його змін під дією антропогенних факторів.
Біосферні заповідники створюються на базі природних заповідників, національних природних парків з включенням до їх складу територій та об'єктів природно-заповідного фонду інших категорій та інших земель і належать до всесвітньої глобальної мережі біосферних заповідників.
Для біосферних заповідників установлюється диференційований режим охорони, відтворення та використання природних комплексів згідно з функціональним зонуванням. Передбачено виділення трьох зон: заповідна, буферна, зона антропогенних ландшафтів. Кожна з них включає в себе території, виділені з конкретною метою їх використання.
Наукові дослідження, спостереження за станом навколишнього природного середовища та інша діяльність біосферних заповідників здійснюється з урахуванням міжнародних програм.
Національні природні парки є природоохоронними, рекреаційними, культурно-освітніми, науково-дослідними установами загальнодержавного значення.
Перед ними стоять такі основні завдання:
а) збереження цінних природних та історико-культурних комплексів і об'єктів;
б) створення умов для організованого туризму, відпочинку та інших видів рекреаційної діяльності в природних умовах з додержанням режиму охорони заповідних природних комплексів та об'єктів;
в) проведення наукових досліджень природних комплексів та їх змін в умовах рекреаційного використання, розробка наукових рекомендацій з питань охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів;
г) проведення екологічної освітньо-виховної роботи.
На території національних парків створюються зони: заповідна, зони регульованої та стаціонарної рекреації, господарська зона. Зонування проводяться згідно з Положенням про національний природний парк та Проектом організації території національного природного парку, охорони, відтворення та рекреаційного використання його природних комплексів і об'єктів, що затверджуються Кабінетом Міністрів України.
Регіональні ландшафтні парки — це природоохоронні рекреаційні установи місцевого чи регіонального значення, що утворюються з метою збереження в природному стані типових або унікальних природних комплексів та об'єктів і забезпечення умов для організованого відпочинку населення.
Названі парки організовуються, як правило, без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів у їх власників або користувачів.
На регіональні ландшафтні парки покладається виконання таких завдань:
а) збереження цінних природних та історико-культурних комплексів та об'єктів;
б) створення умов для ефективного туризму, відпочинку та інших видів рекреаційної діяльності в природних умовах з додержанням режиму охорони заповідних природних комплексів і об'єктів;
в) сприяння екологічній освітньо-виховній роботі.
Заказниками оголошуються природні території (акваторії) з метою збереження і відтворення природних комплексів чи їх окремих компонентів. Господарська, наукова та інша діяльність, що не суперечить цілям і завданням заказника, проводиться тут з додержанням загальних вимог щодо охорони навколишнього природного середовища.
Пам'ятниками природи оголошуються окремі унікальні природні утворення, що мають особливе природоохоронне, наукове, естетичне і пізнавальне значення, з метою збереження їх у природному стані. На території пам'яток природи забороняється будь-яка діяльність, що загрожує їх збереженню або призводить до деградації чи зміни первісного стану.
Заповідними урочищами оголошуються лісові, степові, болотисті то інші відокремлені цілісні ландшафти, що мають важливе наукове, природоохоронне і естетичне значення, з метою збереження їх у природному стані. Тут забороняється будь-яка діяльність, що по рушує природні процеси, які відбуваються в природних комплексах, включених до його складу.
Оголошення заказників, пам'яток природи, заповідних урочищ проводиться без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів у їх власників або користувачів. Останні беруть на себе зобов'язання щодо забезпечення режиму їх охорони та збереження.
Ботанічні сади створюються з метою збереження, вивчення, акліматизації, розмноження в спеціальних умовах рідкісних і типових видів місцевої і світової флори шляхом поповнення та збереження ботанічних колекцій, ведення наукової, навчальної і освітньої роботи.
На території ботанічних садів забороняється будь-яка діяльність, не пов'язана з виконанням покладених на них завдань.
У межах ботанічних садів можуть бути виділені зони: експозиційна — її відвідування дозволяється в порядку, що встановлюється адміністрацією ботанічного саду; наукова — до її складу входять колекції, експериментальні ділянки тощо; заповідна — відвідування її забороняється, крім випадків, коли це пов'язано з проведенням наукових спостережень; адміністративно-господарська.
Зонування території ботанічних садів провадиться згідно з Положенням про ботанічний сад та Проектом організації території ботанічного саду.
Дендрологічні парки утворюються з метою збереження і вивчення в спеціально створених умовах різноманітних видів дерев і чагарників та їх композицій для найбільш ефективного наукового, культурного, рекреаційного та іншого використання.
Зоологічні парки відкриваються з метою організації екологічної, освітньо-виховної роботи, створення експозицій рідкісних, екзотичних та місцевих видів тварин, збереження їх генофонду, вивчення дикої фауни та розробки наукових основ її розведення в неволі.
Земельні ділянки з усіма природними ресурсами вилучаються з господарського використання і надаються дендрологічним і зоологічним паркам, на території яких забороняється діяльність, непов'язана з виконанням покладених на них завдань.
Парками-пам'ятниками садово-паркового мистецтва оголошуються найбільш визначні та цінні зразки паркового будівництва з метою охорони їх та використання в естетичних, виховних, наукових, природоохоронних та оздоровчих цілях.
Відносини в галузі охорони і використання територій і об'єктів природно-заповідного фонду, відтворення його природних комплексів регулюються законами України "Про охорону навколишнього природного середовища", "Про природно-заповідний фонд України", постановою Кабінету Міністрів України "Про такси для обчислення розміру шкоди, заподіяної порушенням законодавства про природно-заповідний фонд України" від 3 квітня 1995 р. та іншими актами законодавства України.
Завданням законодавства про природно-заповідний фонд є регулювання суспільних відносин щодо організації, охорони і використання території та об'єктів природно-заповідного фонду, відтворення їх природних комплексів, управління в цій галузі.
У законодавстві передбачені основні засоби збереження територій та об'єктів природно-заповідного фонду, які забезпечуються шляхом:
а) встановлення заповідного режиму;
б) організації систематичних спостережень за станом заповідних природних комплексів та об'єктів;
в) проведення комплексних досліджень з метою розробки наукових основ їх збереження та ефективного використання;
г) додержання вимог щодо охорони територій та об'єктів природно-заповідного фонду під час здійснення господарської, управлінської та іншої діяльності, розробки проектної і проектно-планової документації, земле- та лісовпорядкування, проведення екологічних експертиз;
д) запровадження економічних важелів стимулювання їх охорони;
е) здійснення державного та громадського контролю за додержанням режиму їх охорони та використання;
є) встановлення підвищеної відповідальності за порушення режиму охорони та використання, а також за знищення та пошкодження заповідних природних комплексів та об'єктів;
ж) проведення широкого міжнародного співробітництва в цій сфері;
з) проведення інших заходів.
Охороні природно-заповідного фонду сприяє також встановлення охоронних зон на прилеглих до природних комплексів та об'єктів територіях, їх розміри та режим визначаються відповідно до їх ці льового призначення і характеру господарської діяльності на прилеглих територіях.
В означених зонах заборонено будівництво промислових та інших об'єктів, розвиток господарської діяльності, яке може призвести до негативного впливу на території та об'єкти природно-заповідного фонду. Оцінка такого впливу здійснюється на основі екологічної експертизи, що проводиться в порядку, встановленому законодавством України.
Положення, що визначають режим кожної з охоронних зон, затверджуються державними органами, які приймають рішення про їх виділення.
Охорону природних та біосферних заповідників, національних природних та регіональних ландшафтних парків, а також ботанічних садів, дендрологічних, зоологічних парків загальнодержавного значення здійснюють служби, які створюються в складі адміністрації заповідних територій названих категорій.
Охорона територій та об'єктів природно-заповідного фонду інших категорій покладається на підприємства, установи та організації, у віданні яких вони перебувають. Місцеві Ради народних депутатів та їх виконавчі органи не тільки сприяють охороні й зберіганню територій та об'єктів природно-заповідного фонду, але й «виконанню завдань, покладених на них. У цьому важливу роль відіграє також державний кадастр територій та об'єктів природно-заповідного фонду, який є системою необхідних і достовірних відомостей про природні, наукові, правові та інші характеристики територій та об'єктів, що входять до складу природно-заповідного фонду. Цей документ ведеться з метою оцінки складу та перспектив природно-заповідного фонду, стану територій та об'єктів, що входять до нього, організації їх охорони й ефективного використання, планування наукових досліджень, а також забезпечення державних органів, зацікавлених підприємств, установ та організацій відповідною інформацією, необхідною для вирішення питань соціально-економічного розвитку, розміщення продуктивних сил та в інших цілях, передбачених законодавством України.
Кадастр ведеться Міністерством охорони навколишнього природного середовища України та його органами на місцях за рахунок державного бюджету.
До організаційно-правових заходів охорони територій та об'єктів природно-заповідного фонду слід віднести також державний і громадський контроль за додержанням установленого для них режиму. Державний контроль здійснюється Міністерством охорони навколишнього природного середовища України, його органами на місцях та іншими спеціально вповноваженими державними органами. Порядок його виконання визначається законодавством України.
Громадський контроль здійснюється інспекторами, які діють згідно з Положенням про громадський контроль у галузі охорони навколишнього природного середовища.
Особливе місце в системі організаційно-правових заходів охорони природно-заповідного фонду посідає наукове та економічне забезпечення організації і функціонування природно-заповідного фонду.
Науково-дослідна робота на територіях та об'єктах природно-заповідного фонду проводиться з метою вивчення природних процесів, забезпечення постійного спостереження за їх змінами, екологічного прогнозування, розробки наукових основ охорони, відтворення і використання природних ресурсів то особливо цінних об'єктів.
Координацію наукових досліджень на територіях та об'єктах природно-заповідного фонду здійснює Академія наук України разом з Міністерством охорони навколишнього природного середовища.
Закон "Про природно-заповідний фонд України "передбачає і таку форму охорони природно-заповідного фонду, як резервування цінних для заповідання природних територій та об'єктів.
З метою недопущення знищення або руйнування господарської діяльності цінних для заповідання природних територій та об'єктів до прийняття у встановленому порядку рішень про організацію чи оголошення територій та об'єктів природно-заповідного фонду і втілення необхідних для цього коштів проводиться їх резервування.
Території, що резервуються з метою подальшого заповідання, залишаються у віданні їх землевласників та землекористувачів і використовуються за цільовим призначенням з додержанням особливих вимог охорони навколишнього природного середовища, що визначається рішеннями про резервування.
Рішення про резервування приймаються органами, уповноваженими приймати рішення про створення й оголошення відповідних територій та об'єктів природно-заповідного фонду.
2.1 Використання територій та об'єктів ПЗФ для здійснення моніторингу навколишнього природного середовища
Здійснення моніторингу навколишнього природного середовища передбачає формування такої мережі територій та об'єктів ПЗФ, яка б враховувала територіальні та часові зміни екосистем у межах країни та
тенденції глобальних змін біосфери. Ця система повинна відображати фоновий, еталонний стан навколишнього природного середовища, регіональні особливості, диференціацію ландшафтів та інших природних комплексів, ступінь їх антропогенної трансформації, враховувати особливості динаміки, сприяти поліпшенню прогнозування змін на різних рівнях організації екологічних систем та стати складовою частиною державної системи моніторингу навколишнього природного середовища України. Для цього в межах територій ПЗФ визначатимуться місця розташування спеціальних полігонів, для яких передбачається:
створення докладних ландшафтних, геоботанічних та інших спеціальних екологічних карт, геоінформаційних систем;
закладання екологічних профілів, пробних площ, які репрезентуватимуть все різноманіття природних комплексів та об'єктів, їх просторово-часові особливості з метою організації на них спеціальних стаціонарних комплексних досліджень.
Програма передбачає створення системи централізованого опрацювання інформації, яка включатиме комп'ютерний банк даних з рядом пов'язаних між собою блоків: географічного, екологічного, ботанічного, зоологічного та інших.
Світова і національна природоохоронна практика свідчить, що головною гарантією збереження унікальних і типових природних ландшафтів, скорочення темпів втрати біорізноманіття є створення і підтримання науково обґрунтованої, репрезентативної та ефективно керованої системи територій та об’єктів природно-заповідного фонду як базового елементу екологічно збалансованого соціально-економічного розвитку як окремих регіонів, так і всієї країни.
У результаті реалізації державної політики в галузі охорони навколишнього природного середовища площа природно-заповідного фонду в Україні з 1994 року збільшилася майже у 2 рази, або на 1,3 млн. га. До його складу сьогодні входять більш як 7 тисяч територій і об’єктів загальною площею близько 2,8 млн. га, що становить 4,7% від території України.
У першому десятиріччі незалежності України заповідна справа мала прогресивний розвиток. Проте, за останні п’ять років намітились негативні тенденції в розвитку мережі природно-заповідного фонду і заповідної справи в цілому. Зокрема, знизились темпи зростання площі природно-заповідного фонду за рахунок створення нових територій та об’єктів. Має місце значне відставання розвитку системи територій та об’єктів природно-заповідного фонду в Україні у порівнянні з країнами Європи, де показник заповідності (відношення площі земель природно-заповідного фонду до площі держави) становить у середньому близько 15%. В Україні до 2006 року планувалося довести його до 7%, однак ця мета не досягнута. У різних регіонах показник заповідності коливається від 1% до 15%, причому, у 12 областях України він становить всього 1-3%, у 10 областях має середні значення – 4-9%, і тільки у трьох областях (Закарпатській, Івано-Франківській і Хмельницькій) та містах Києві і Севастополі він перевищує 10%.
З 220 видів природних ландшафтів України біля 40% представлено в природно-заповідному фонді. Досі не заповідані північно-степові ландшафти правобережжя та центрального степу, частково південного правобережжя, степового Криму, відсутні морські заповідні території. Не забезпечено належною охороною значну кількість видів флори і фауни, в тому числі включених до Червоної книги України та міжнародних «червоних» переліків.
Лише три фізико-географічні провінції України (21%) з 14 представлені біосферними заповідниками, а з 57 фізико-географічних областей лише 32 (60%) забезпечені природними заповідниками і національними природними парками.
Відсутня чітко визначена стратегія розвитку заповідної справи, недосконалою залишається система управління на загальнодержавному і регіональному рівнях. У системі Мінприроди не створено належну вертикальну структуру управління, яка б забезпечувала управління і контроль за формуванням та утриманням природно-заповідного фонду в регіонах країни. В підпорядкуванні Мінприроди як спеціально уповноваженого органу державного управління в галузі організації, охорони та використання природно-заповідного фонду, знаходиться лише три відсотки від загальної кількості територій та об’єктів загальнодержавного значення, які займають близько 40% їх площі.
Ускладнює стан справ відсутність єдиної системи оплати праці, соціальних гарантій та пільг, належних умов життя і праці працівників установ природно-заповідного фонду, перепідготовки професійних кадрів заповідної справи, кадрової політики і планової перепідготовки фахівців з охорони біорізноманіття. Це не дає змоги забезпечити виконання багатофункціональних завдань, які стоять перед заповідною справою в сучасних умовах.
Через низький рівень фінансового і матеріального-технічного забезпечення погіршується і так незадовільний стан функціонування установ природно-заповідного фонду, які фінансуються на рівні 35% від потреб. Не забезпечується належне фінансування природоохоронних заходів, наукових досліджень, еколого-освітньої, рекреаційної діяльності, практично не виділяються кошти на капітальні видатки. Відсутність транспорту, засобів зв’язку, обладнання, службових та лабораторних приміщень, рекреаційної інфраструктури, музеїв природи та інформаційних центрів роблять неможливою реалізацію завдань щодо збереження унікальних природних комплексів та об’єктів.
Відсутність необхідних державних інвестицій у розвиток національних природних парків, регіональних ландшафтних парків і біосферних заповідників стримує розвиток рекреаційної галузі, яка може стати основою для екологічно збалансованого розвитку регіонів та створення нових робочих місць. У той же час недосконалість існуючого законодавства не дає змоги залучати іноземні інвестиції.
Система державної охорони природно-заповідних територій України не відповідає сучасним вимогам та міжнародним стандартам. Низький професійно-кваліфікаційний рівень працівників служби державної охорони природно-заповідного фонду України, обмеженість їх прав та правова незахищеність, відсутність служб державної охорони у штучно створених об’єктах природно-заповідного фонду України не дозволяють повною мірою забезпечити охорону природних комплексів.
Недосконалість існуючої законодавчої бази щодо врегулювання питань охорони і забезпечення невиснажливого використання природних ресурсів у межах природно-заповідного фонду, відсутність ефективного контролю за дотриманням режимів, низький загальний рівень екологічної освіти та інформованості населення призводить до нецільового використання земель природно-заповідного фонду, вилучення їх для різноманітних господарських потреб, у тому числі під будівництво. Особливо гостро стоїть це питання в наш час у зв’язку із здійсненням земельної реформи. Крім того, значну кількість земельних ділянок, на яких розташовані території та об'єкти природно-заповідного фонду, не переведено до відповідної категорії земель, а їх межі не встановлено в натурі. Зростає загроза втрати зарезервованих для подальшого заповідання цінних природних комплексів.
Роль природно-заповідного фонду у збереженні біотичного та ландшафтного різноманіття в умовах ринкової економіки є фундаментальною та ключовою. Тому забезпечення подальшого розвитку заповідної справи є одним з найважливіших пріоритетних напрямів довгострокової політики держави і буде здійснюватися шляхом реалізації Загальнодержавної цільової екологічної програми розвитку заповідної справи на період до 2020 року.
Програмно-цільовий метод у територіальному плануванні використовується при розробці програм з вирішення конкретних регіональних проблем природоохоронного сектора економіки. Такі програми охоплюють природоохоронний комплекс конкретної території з метою забезпечення охорони природного середовища. Для цього поряд з основними цільовими завданнями в регіональній програмі необхідно передбачити розвиток інфраструктури, раціональне використання трудових, природних та матеріальних ресурсів, раціональну просторову організацію виробництва.
На практиці програмно-цільовий метод застосовується для поглиблення системного комплексного підходу до планування розвитку охорони навколишнього середовища.
Програмно-цільове планування не замінює галузевого планування, а є його природним розвитком, конкретизує вибір цілей розвитку охорони довкілля в плановому періоді. При використання цього методу система цілей виступає вихідним пунктом планування, а кожній великій проблемі відповідає планова програма її вирішення.
Програмно-цільовий метод забезпечує розробку програмного розрізу плану, тобто погодженої з планом сукупності комплексних цільових програм розвитку міжгалузевих комплексів природоохоронної діяльності.
Розробка програми розвитку охорони довкілля залежно від її виду, типу та інших особливостей має свою специфіку, але є спільні етапи цього процесу (рис. 1).
Рис. 1. Етапи розробки програми розвитку природоохоронної діяльності у регіоні
Розробка цільової програми починається з визначення її цільової настанови, яка відображає місце програми в загальній системі програм перспективного плану регіону й республіки. Разом з тим визначаються суспільні потреби, які мають бути задоволені внаслідок реалізації програми, встановлюються орієнтовні рівні та терміни виконання програмних завдань.
При розробці регіональної програми враховуються специфічні особливості розвитку регіону.
Зрештою, цільова настанова виявляє обмеження, і, насамперед по ресурсах, які необхідно враховувати при розробці програми. Таким чином, цільова настанова являє собою концепцію, задум розробки програми.
Виходячи з мети та завдань програми, здійснюють її програмно-аналітичну розробку, в процесі якої визначають шляхи задоволення суспільних потреб, потрібні ресурси і уточнюють,строки виконання поставлених завдань.
Цикл цих робіт доцільно починати з аналізу екологічного стану дослідження проблем її вирішення, визначення першочергових зав-дань та можливих шляхів їх розв'язання. При цьому враховується:
— стан навколишнього природного середовища, основні посилання на її програмне вирішення;
— головна мета програми, її місце в загальній системі цілей та завдань суспільства та народного господарства;
— система цілей та основних завдань програми;
— цільові показники, які розкривають кінцеві результати реалізації програми;
— шляхи досягнення цілей програми, системи програмних заходів;
— організаційно-виконавча структура;
— дані щодо ресурсів, необхідних для виконання програми й термінів.
Програмно-цільовий метод безпосередньо пов'язаний з методами системного аналізу, які використовуються для вирішення соціально-економічних, екологічних та природних проблем.
Таким чином, вихідним пунктом програмно-цільового планування є чітке формулювання цілей розвитку природоохоронної діяльності на основі аналізу суспільних потреб, закладених тенденцій та досягнутого рівня. Стосовно окремих програм ці цілі мають бути виражені нормативами та цільовими показниками. Попередній аналіз стану вирішення екологічних проблем, довгостроковий екологічний прогноз та зовнішні умови, загальна оцінка відповідності цілей ресурсам дозволяють конкретизувати цілі, передбачити результати, на досягнення яких спрямована програма.
Головна мета, цілі, підцілі програми утворюють систему цілей —
ієрархічну структуру (дерево цілей).
При переході на нижчі рівні системи цілей підвищується конкретність та кількісна визначеність цільових нормативів та показників. На відміну від цілей верхнього рівня, яким притаманний значною мірою якісний, функціональний характер, цілі нижчих рівнів мають форму завдань щодо екологізації виробництва чи виконання визначеного виду робіт.
На цих рівнях система цілей програми має безпосередньо поєднуватись з цілереалізуючою системою —
сукупністю заходів, що
забезпечують виробництво програмних продуктів чи виконаних робіт. Таке поєднання породжує певні труднощі, адже система заходів, на відміну від системи цілей, будується значною мірою за виробничо-технологічним принципом. Тому окремі заходи спрямовані на досягнення декількох цілей і підцілей, а в окремих випадках виходять за межі програми. Крім того, серед заходів є й такі, що виконують тільки допоміжні, забезпечувальні функції.
Система заходів нерозривно пов'язана з організаційно-виконавчою системою
- системою органів управління охоронного навколишнього середовища і раціонального природокористування, що забезпечують виконання програмних заходів.
Розширення програми передбачає узгодження системи ресурсів (матеріальних, трудових, фінансових, інформаційних).
Отже, цільовою програмою реалізується вертикальний балансовий зв'язок «цілі
- заходи - виконавці — ресурси».
При цьому використання кожного виду ресурсу поєднується з його цільовим призначенням, визначеним кінцевим результатом. Це сприяє концентрації зусиль всіх виконавців на досягненні програмних цілей.
Ресурси незалежно від напрямку їхнього використання, як правило, характеризуються загальним призначенням виготовлюваної продукції, технології, сировинної та промислової бази, транспорту, території тощо. Це потребує забезпечення горизонтальних балансових зв'язків всередині програми, між програмами та з позапрограмною частиною плану. Саме ці зв'язки визначають складність включення цільових програм у народногосподарські плани. У багатьох випадках співвідношення цілей та ресурсів неадекватне, оскільки ресурси можуть сприяти досягненню цілей, в тому числі й тих, які реалізуються у різних програмах.
Співвідношення цілей, засобів та ресурсів, що використовуються, є досить рухомим, динамічним. Однієї й тієї ж мети можна досягти різними способами, різним складом виконавців, здійснюючи різноманітні заходи та використовуючи різні види ресурсів.
Завжди існує варіантність у досягненні цілей, передумови для вибору оптимального шляху досягнення мети, найбільш ефективного використання ресурсів.
Особливістю програмно-цільового методу є охоплення всіх стадій відтворювальних процесів природоохоронної діяльності та споживання програмної продукції.
Цільова програма дає змогу об'єднати зусилля різних галузей, відомств, організацій, регіональних органів управління при вирішенні проблеми охорони навколишнього середовища.
Для довгострокового планування характерні проблеми, вирішити які неможливо або надто важко за допомогою лише галузевої та територіальної структури планування й управління. Це проблеми, що пов'язані з задоволенням нових суспільних природоохоронних та ресурсозберігаючих потреб, різкою зміною темпів, пропорцій та структури суспільного виробництва, створенням принципово нових технологічних процесів, обладнання, машин тощо. До них належать і завдання регіонального характеру, що перебувають на стику багатьох галузей та відомств. Вирішення цих проблем найефективніше при використанні цільових комплексних програм.
Оскільки система управління природоохоронним комплексом має в основному галузевий характер, показники та заходи цільових комплексних програм з урахуванням специфіки регіонів повинні відбиватися в галузевих планах, для яких поряд з територіальним розробляється програмний розріз. Плани з програмним розрізом доповнюються документами, що регламентують та уточнюють обов'язки причетних до реалізації планів у республіці й регіоні.
При розробці системи цільових комплексних програм та визначенні програмного розрізу плану постає низка проблем: побудова системи цілей, узгодження її з організаційно-виконавчою структурою народного господарства, виявлення на цьому ґрунті сукупності цільових комплексних програм, балансове узгодження всієї системи планів та програм.
Для розробки системи природоохоронних балансів (яка сприятиме інтеграції екологічного сектора економіки в ринкове середовище) можна користуватися математичними методами регіонального моделювання (моделі економічної бази, економетричні статистичні та «затрати — випуск»).
Розробку регіональної програми, так само, як і інших програм розвитку природоохоронної діяльності, завершує її проект. Це головний документ, на підставі якого програма включається до плану. До його складу входять:
- цілі й завдання програми, які закладені в певні рівні розвитку виробництва, задоволення суспільних потреб, підвищення ефективності виробництва та використання ресурсів;
- техніко-економічні показники, що включають необхідні обсяги матеріальних та трудових ресурсів, показники ефективності виробництва, спеціалізації та комплексного розвитку природоохоронної діяльності;
- перелік галузей та відомств, які беруть участь у реалізації програми;
- перелік найважливіших науково-дослідних, дослідно-конструкторських, проектно-пошукових робіт, масштабні заходи щодо розподілу, реалізації та споживання програмної продукції, завдання в галузі підготовки та розподілу кадрів.
Таким чином, в процесі розробки програми готуються такі документи:
- вихідне завдання та програма;
- прогноз екологічного стану, а також програмної продукції;
- техніко-економічне обґрунтування планових розділів та показників програми;
- попередній проект програми.
Побудова програми покращення екологічного стану потребує включення програмних розробок в межах галузевої та територіальної структури управління. У зв'язку з цим організаційні форми виконання програмних розробок повинні мати міжгалузевий характер.
Розглянемо схему формування регіональних програм розвитку природоохоронної діяльності у складі довгострокового плану розвитку природоохоронної діяльності країни.
Розробка комплексних програм починається з визначення концепції довгострокового плану покращення екологічного стану України. В її складі виділяють проблеми довгострокового розвитку природоохоронної діяльності, для вирішення якої необхідні регіональні та галузеві програми. При цьому виділяються великі проблеми галузевого характеру, які потребують суттєвих структурних зрушень. На основі переліку програмних проблем формується перелік програм різних видів. При складанні переліку програм та визначенні їх основних показників враховуються орієнтовні об'єми, темпи росту, збільшення міжгалузевих пропорцій розвитку природоохоронної діяльності в довгостроковій перспективі. Перелік програм довгострокового плану та їхні основні цільові показники затверджуються в складі концепції розвитку природоохоронної діяльності на довгострокову перспективу.
На стадії розробки основних напрямів довгострокового плану формуються вихідні завдання на розробку регіональних та галузевих програм.
У проекті кожної програми коло її заходів відображується системою галузевих і територіальних показників відповідно до розділів довгострокового плану та системою його показників. Викладені основні характеристики програми у відповідності з формами планових документів потрібні для включення програми в план, погодження програмного розділу з іншими розділами плану. Планові показники довгострокових програм визначаються за періодами довгострокової перспективи. Тому проекти регіональних програм поряд з пропозиціями галузі є вихідним матеріалом при розробці проекту основних напрямів розвитку природоохоронної діяльності на довгострокову перспективу. Одночасно попередньо узгоджують програми між собою і з позапрограмними напрямами розвитку галузей, економічних районів та регіонів з урахуванням їх потреб у ресурсах.
Після цього завдання й розділи програми стають частиною розділів основних напрямів довгострокового розвитку природоохоронної діяльності та інших галузей народного господарства, республіки та окремих регіонів.
Визначення в планових розрахунках показників, що пов'язані з реалізацією регіональних програм, забезпечує формування програмно-цільового розрізу плану та дає змогу оцінити ефективність програм на підставі порівняння їхніх цілей та ресурсів.
У відповідності з переліком програм, засобами, показниками та термінами їх здійснення, які прийняті в довгостроковому плані, комплексні регіональні програми переходять у середньострокові плани. У їх складі вони деталізуються до конкретних завдань та показників. При складанні плану на першому етапі реалізації довгострокового плану використовують результати розгорнутих проектно-розрахункових, техніко-економічних та організаційних програмних розробок. У середньострокових планах відбиваються більш детальні заходи та потреби в ресурсах для здійснення регіональних програм у порівнянні з довгостроковим планом, показники якого мають укрупнений характер.
При зіставленні програмного розділу середньострокового плану враховуються попередні проекти комплексних програм. Послідовність заходів, які затверджуються на стадіях середньострокового планування, забезпечує ефективну розробку програм. Однак формування галузевих та регіональних програм у складі середньострокового плану має чимало особливостей.
Програмні розробки середньострокового плану значною мірою базуються на вже виконаних розрахунках та обґрунтуванні програм довгострокового плану. Тому середньостроковий план може включати й частини довгострокових програм.
Показники регіональних галузевих програм середньострокового плану визначаються за більш деталізованою номенклатурною щодо системи показників цього плану. Проекти регіональних програм у порівнянні з програмами довгострокового плану спираються переважно на нормативні показники та дані технічних проектів і меншою мірою використовують прогнозну інформацію. Разом з тим середньостроковий план будується на підставі уявлень про розвиток природоохоронної діяльності в довгостроковій перспективі, яка включає і комплексні галузеві програми. З цієї причини рівень планових розрахунків середньострокового плану вищий, ніж довгострокового. Елементи регіональної програми визначаються безпосередньої під час складання середньострокового плану, а більш детально розглядаються при річному плануванні, методи та технологія якого практично не залежать від програмного розрізу.
Складання регіональних галузевих програм потребує об'ємної інформації. Тому їх введенню в планову практику значною мірою сприятимуть методи обробки інформації. Перш за все необхідно розробити логічну схему застосування програмно-цільового методу, який забезпечить розробку перспективних, регіональних та народногосподарських планів.
Виходячи з цього визначають вимоги до методів формування регіональних програм, які включають побудову процедури розробки програми, укрупнене визначення ресурсів, необхідних для ї реалізації, а також розробку економіко-математичних моделей для формування функціональної та організаційної структури комплексних програм. Варіантний характер програмних рішень, розробка проектів програм у декількох варіантах вимагають визначення критеріїв народногосподарської ефективності програмних рішень при оцінці проектів програм.
Для інформаційного забезпечення програмно-цільового планування необхідна система планових показників комплексних програм (затверджуваних та розрахункових), а також система планових нормативів, балансів.
Екотуризм включає всі види туризму, орієнтовані на довготривале збереження природного довкілля. Він передбачає гармонійне поєднання людини, природного середовища та рекреаційної інфраструктури, науково-пізнавальне освоєння природного різноманіття і гуманістичного ресурсного потенціалу рекреаційних територій, сприяє ознайомленню із звичками і традиціями територіальних громад тощо.
До основних завдань розвитку екотуризму в національних природних парках належать законодавче і нормативно-правове оформлення туристичної діяльності, впровадження економічного механізму надання платних туристичних послуг, створення госпрозрахункових рекреаційних структурних підрозділів, забезпечення національних парків відповідною рекреаційно-туристичною інфраструктурою, визначення допустимих величин рекреаційних (туристичних) навантажень на ландшафтні комплекси заповідних територій, формування в туристів та місцевих жителів патріотичного ставлення до природної і культурної спадщини країни.
До пріоритетних видів екотуризму нині можна віднести піший спортивно-оздоровчий туризм, подорожі на велосипедах і конях, спуск гірською річкою на надувних плотах, човнах, катамаранах, катання на водних лижах, віндсерфінг, екскурсії в карстові печери, спортивне полювання і рибальство, парапланеризм, прогулянки на повітряних кулях. Вони активно впроваджуються у Вижницькому, Ужанському, Шацькому, Деснянсько-Старогутському, Азово-Сиваському та інших національних природних парках.
Слід зазначити, що в наукових колах країн пострадянського простору дискутуються дві точки зору щодо пріоритетних функцій національного парку як природоохоронного об'єкта, за статусом наближеного до заповідника, і рекреаційного - з підвищеними вимогами до охорони природи.
Міжнародна спілка охорони природи і природних ресурсів ще 1959 року визначила засади організації і розмежування функцій національних і природних парків світу, за якими головним завданням національних парків є охорона природи, а науково-пізнавальний туризм, тим більше оздоровча рекреація, в них відіграють підпорядковану і обмежену роль. Головна функція природних парків полягає у створенні умов для рекреації і туризму. Тож, на мою думку, не варто змішувати ці поняття в одному об'єкті – національному природному парку, як це прийнято в Україні.
Сучасна природоохоронна практика в національних парках світу відводить не менше 75 відсотків площі до суворо охоронної без регулювальних заходів і порушень природної сукцесії, решта використовується з рекреаційною метою, хоч екотуризм допускається скрізь.
В Україні лише незначна частина НПП відповідає другій категорії міжнародної класифікації - національний парк. Нормою в наших парках вважаються екстрактивні форми господарської діяльності, що пов'язані з вилученням природних ресурсів (деревини при рубках).
Загалом, такі антропогенні ландшафти займають до половини території наших національних парків. У Польщі ця величина коливається від одного до 20 відсотків. Більшість національних парків Росії порівняно з нашими мають значно суворіший режим і більшу частину земель у власному користуванні.
Землі, що перебувають у постійному землекористуванні національних природних парків України, становлять у середньому тільки 25 відсотків від їх загальної площі.
Головне завдання національних природних парків України полягає в управлінні рекреаційною діяльністю, зокрема відвідуванням території. Здійснення такої екотуристичної діяльності покладається на спеціалізовані державні і комерційні структури - туристські фірми.
Тільки загальнооздоровчий відпочинок в парку не може бути основним заняттям екотуристів. Передусім йдеться про високодуховне спілкування з природою, що викликає чисті почуття, сприяє інтелектуальному збагаченню. На жаль, у природно-заповідній мережі України мало місцин з відносно незайманою, вилученою з господарського використання природою, яку можуть спостерігати екотуристи. Водночас це найсуттєвіша особливість національних і природних парків світу.
Туристична діяльність на територіях національних природних парків організовується відповідно до їх функціонального зонування спеціальними структурними підрозділами адміністрацій НПП України, іншими підприємствами, установами та організаціями на підставі укладених угод, а також власниками чи користувачами природно-заповідних об'єктів, що беруть на себе відповідальність за їх охорону та збереження.
Для організованого екотуризму, відпочинку та інших видів рекреаційної діяльності на території національних природних парків виділяються зони регульованої і стаціонарної рекреації.
У зоні регульованої рекреації проводиться короткостроковий відпочинок та оздоровлення населення, огляд особливо мальовничих і пам'ятних місць. Водночас забороняються промислове рибальство і мисливство, інша діяльність, яка може негативно вплинути на стан природних ландшафтів.
Зона стаціонарної рекреації призначена для розміщення готелів, кемпінгів, інших об'єктів обслуговування відвідувачів парків. Тут можливий довготривалий відпочинок, організований туризм, санаторно-курортне лікування.
Крім зон рекреації, в національних природних парках виділяються заповідна і господарська зони. Заповідна зона призначена для охорони та відновлення найцінніших природних комплексів.
Успішний розвиток екотуризму в національних природних парках України стримується рядом чинників. Скажімо, відчутно бракує інвестицій. Трохи полегшує таку ситуацію постанова Кабміну "Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися бюджетними установами природно-заповідного фонду", відповідно до якої установи ПЗФ за надані платні послуги повинні звільнятися від податків.
Однак окремі національні природні парки неспроможні забезпечити відповідну якість затверджених постановою платних послуг через відсутність спеціалізованої інформації про рекреаційні території національних парків, особливо в ЗМІ. Водночас успіх екотуризму значною мірою залежить від інформації ще до початку екотуру.
У штатних працівників національних парків немає достатнього досвіду і знань щодо організації екотуризму, зокрема в галузі маркетингу. Не практикуються пізнавальні програми для різних категорій відвідувачів стосовно віку, професії, інтересів тощо. Недооцінюється участь місцевого населення в розвитку екотуризму. У сфері ціноутворення відсутні базові нормативи плати, нерідко ціни за надані послуги не відповідають їх якості.
Немає й найголовнішого - державного підходу до збереження природних ландшафтів та задоволення інтересів відпочивальників і туристів, особливо в управлінському, організаційно-методичному та фінансовому забезпеченні.
Природно-заповідний фонд становлять ділянки суші і водного простору, природні комплекси та об'єкти яких мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність і виділені з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу та забезпечення фонового моніторингу навколишнього природного середовища.
До природно-заповідного фонду України належать:
· природні території та об'єкти — природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища;
· штучно створені об'єкти — ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва.
Важливою є проблема інтеграції законодавчої бази природно-заповідного фонду України з правовим полем країн Європейської Співдружності. Серед пріоритетів державної екологічної політики — організація міждержавних (транскордонних) біосферних резерватів у прикордонній смузі, де ще збереглись мало змінені ландшафтні екосистеми. Це своєрідні «міждержавні екотони» з так званим крайовим ефектом природного різноманіття.
Основним документом, який передбачає розвиток природно-заповідної справи в Україні є Загальнодержавна програма формування національної екологічної мережі України на 2000–2015 роки. Згідно з цією програмою, заплановано створити 29 національних природних парків, сім біосферних заповідників, розширити існуючі території природно-заповідного фонду. Дотепер у межах програми створено лише три національні природні парки.
На території природо-заповідного фонду проводиться робота в напрямку розвитку екологічного туризму, але даний напрямків роботи потрібно постійно вдосконалювати та займатися кадровими питаннями – потрібні висококваліфіковані спеціалісти в напрямку природоохоронної діяльності.
1. Бальнеологічні курорти та мінеральні води країн Карпатського регіону. // Довідник 2000. – Ужгород, 2000. – 84 с.
2. Білявський Г.О. та інші. Основи екологічних знань: Пробний підручник для учнів 10 –11 класів. – К.: Либідь, 2000. – 336 с.
3. Бовман Б. // Пропозиції щодо ролі туристичних відділів та управлінь облдержадміністрацій у маркетингу та розвитку туризму. – Львів, 2000. – 37 c.
4. Бондаренко В.Д., Кучерявый В.А., Шудря Ю.В. Ведение хозяйства в рекреационных лесах (на примере зеленых зон городов Тернопольской области): Практ. реком. - Львов: ЛЛТИ, 1986. - 39 с.
5. Генсирук С.А., Нижник М.С., Возняк Р.Р. Рекреационное использование лесов. - К.: Урожай, 1987. - 248 с.
6. Гінсірук С.А. Регіональне природокористування: Навч. посібник. – К., 1990.
7. Голубець М.А., Кучерявий В.П., Генсірук С.А. та ін. Конспект лекцій з курсу "Екологія і охорона природи". - К., 1990.
8. Доповідь про стан навколишнього природного середовища в Чернігівській області за 2002 рік. – Чернігів, 2003. – 186 с.
9. Кучерявий В.П. Екологія. - Львів: Світ, 2001. - 500 с.
10. Липа О.Л. Визначні сади і парки України та їх охорона. — Київ: Вид-во Київського університету, 1960. — 174с.
11. Лісове господарство України. - К.: Держкомлісгосп України, 2003. - 24 с.
12. Лісове господарство України: проблеми та перспективи. - К.: Міжвідомча аналіт.-консультат. рада з питань розвитку продукт, сил і вироби, відносин, 2003. - 178 с.
13. Лісовий кодекс України. - К.: Мін. лісгосп України, 1994. - 56 с.
14. Марчак А.В. Ліс і довкілля. – Вінниця, ВДСТІ, 1998, - 199 с.
15. Мацола В.І. Рекреаційно – туристичний комплекс України. – Львів, 1997. – 259 c.
16. Мінеральні води Закарпаття. Питне лікувальне використання. Ужгород, 1997. – 174 с.
17. Новиков Г.А. Основи общей экологии. - Л., 1979.
18. Природно-заповідний фонд Чернігівської області. /За заг. ред. Ю.О.Карпенка. – Чернігів, 2002. – 240 с.
19. Родічкін І.Д. Лісопарки України. - К.: Будівельник, 1968. - 188 с.
20. Сочка К.А. // Шляхи розвитку рекреаційного комплексу Закарпаття в умовах становлення ринкових відносин: Науковий вісник Ужгородського університету. Серія – Медицина. – Ужгород, 1998. – 162-165 с.
21. Сучасні екологічні проблеми Українського полісся та суміжних територій. // Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції. – Ніжин, 2001. – 156 с.
22. Шеляг-Сосонко Ю.Р. та ін. Збереження і невиснажливе використання біорізноманіття України: стан та перспективи. – К.: Хімджест, 2003. – 248 с.
23. Шматько В.Г., Нікітін Ю.В. Екологія і організація природоохоронної діяльності. – К.: КНТ, 2006. – 304 с.
|
