| Сучасна дипломатія як засіб регулювання міжнародних відносин
Проблеми міжнародних відносин і зовнішньої політики або того, що відбувається на міжнародній арені, і того, що необхідно зробити в цій області, завжди перебували в центрі уваги політиків, аналітиків, журналістів. А питання про те, як реалізувати зовнішньополітичні рішення, іншими словами, питання дипломатії, становили інтерес скоріше для більше вузького кола фахівців. Причини такого відношення зрозумілі: насамперед необхідно усвідомити що відбувається, намітити основні зовнішньополітичні пріоритети й підходи. Однак у практичному плані не менш важливим є визначення шляхів реалізації наміченого курсу. У противному випадку зовнішня політика виявляється паралізованою.
Особливо варто виділити дипломатію, що покликана своїми методами й засобами не тільки реалізовувати зовнішньополітичні рішення, але й активно формувати їх. Тут варто згадати слова одного із класиків теорії дипломатії Г. Нікольсона, що писав: "Всі, хто вивчають дипломатію, погодяться із мною, що дипломати часто йшли поперед політиків у поглядах на міжнародні відносини й що слуга неодноразово робив доброчинний і вирішальний вплив на свого пана".
Існує безліч визначень дипломатії. Так, Г. Нікольсон, ґрунтуючись на визначенні, даному в Оксфордському словнику, пише, що дипломатія - це "ведення міжнародних відносин за допомогою переговорів; метод, за допомогою якого ці відносини регулюються й ведуться послами й посланниками; робота або мистецтво дипломата". Дане визначення лягло потім в основу багатьох досліджень по дипломатії й теорії переговорів. Однак відразу варто зробити застереження про те, що було б невірним зводити дипломатію лише до переговорів. Досить широке визначення наведене в книзі англійського дослідника Дж. Берриджа, який пише, що "дипломатія являє собою ведення міжнародних справ скоріше за допомогою переговорів, а також за допомогою інших мирних засобів (таких, як збір інформації, прояв доброї волі), які прямо або побічно припускають проведення переговорів, ніж шляхом застосування чинності, використання пропаганди або звертання до законодавства.
Переговори є діючим інструментом побудови й регулювання міжнародних відносин, що з особливою очевидністю виявилося в другій половині XX сторіччя. Це обумовлено цілим рядом причин, головна з яких - різко зросла взаємозалежність миру, а також поява в ньому глобальних проблем. "Комплексна взаємозалежність" (визначення Р. Кохэна й Дж. Ная), що припускає множинність параметрів, а також наявність глобальних проблем, обумовила необхідність погодженості дій різних учасників на міжнародній арені для врегулювання конфліктних ситуацій і здійснення співробітництва, внаслідок чого в другій половині XX ст. рішення міжнародних проблем об'єктивно стало головною функцією дипломатії.
Однак слід зазначити, що дана функція, на жаль, не завжди реалізується на практиці. У результаті дипломатичні рішення підмінюються силовими, з усіма наступними наслідками, пов'язаними з погрозами світовому розвитку. Одним з таких прикладів з'явилися бомбардування Югославії НАТО в 1999 р.
Проте дійсна необхідність вирішувати сучасні проблеми дипломатичними засобами внесла в процес міжнародних переговорів цілий ряд нових моментів. Насамперед у зв'язку з ростом кількості глобальних проблем і їхньої актуальності в другій половині XX сторіччя у світі в цілому зросло значення міжнародних переговорів як засобу рішення міжнародних проблем, а також збільшилося число переговорів, що ведуться у світі. Розширилася проблематика міжнародних переговорів, у них стало утягуватися велика кількість людей, що як безпосередньо беруть участь у переговорах, так і виконують функції експертів; ускладнилися й обговорювана тематика й структура переговірних форумів. Все це дало підставу вітчизняному дослідникові В.А. Кременюку ще в 80-х роках зробити висновок про формування системи міжнародних переговорів, значимими характеристиками якої є об'єднання формальних і неформальних процедур вирішення конфліктів, орієнтація на спільний пошук рішення, співробітництво.
Говорячи про значення переговорів наприкінці XX ст., слід зазначити їхню особливу роль при врегулюванні конфліктів. Найбільшою мірою ця роль переговорів виявилася відразу після закінчення холодної війни. За допомогою переговірного механізму на певному етапі були врегульовані багато регіональних конфліктів, що мали давню історію (наприклад, намібійська проблема), а також ряд знову спаленілих конфліктів у тому числі в колишній Югославії, Молдові, Північній й Південній Осетії, Абхазії, у Сомалі, Руанді, на Близькому Сході й інших точках земної кулі.
У зв'язку з тим, що до врегулювання внутрішніх конфліктів шляхом переговорів все частіше стали залучатися міжнародні посередники (наприклад, у Чечні, у колишній Югославії), границі між переговорами по внутрішньополітичних проблемах і міжнародних переговорах наприкінці XX сторіччя стали досить умовними. Крім того, переговори по врегулюванню внутрішніх проблем часом виявляються значимим фактором міжнародного життя. У цьому змісті відбувається розширення сфер дипломатичних переговорів.
Слід зазначити, що глобалізація сучасного світу змушує країни навіть при наявності ворожих відносин іти на переговори й обговорення тих або інших питань. У цьому плані становить інтерес робота Дж. Берриджа, що так і названа "Розмовляючи з ворогом: як країни під час відсутності дипломатичних відносин обговорюють проблеми". Дж. Берридж розглядає такі форми взаємодії на державному рівні в умовах відсутності дипломатичних відносин, як секції інтересів при іншому посольстві (наприклад, британські інтереси в Ірані в 1989 р. представляло шведське посольство); використання спеціального посланника (так, державний секретар США Г. Кіссінджер спеціально літав у Париж для зустрічі з в'єтнамським послом); створення спільних комісій (наприклад, Спільна комісія з урегулювання на південно-заході Африки наприкінці 80-х - початку 90-х років, до складу якої входили дипломати з Анголи, Куби, СРСР, США, ПАР; на заключному етапі до них приєдналися представники Намібії) і інші форми міждержавної взаємодії.
Політичний розвиток миру, як і взагалі будь-який розвиток далеко не завжди йде плавно. На певних етапах ми виявляємося свідками превалювання силових форм впливу (наприклад, в Іраку, у Косово) над переговірними процесами. Однак, якщо говорити про загальну історичну тенденцію, то вона в чинність росту взаємозалежності в сучасному світі робить міжнародні переговори головним механізмом урегулювання конфліктних відносин і здійснення співробітництва, "основною формою взаємодії держав" на міжнародній арені. У результаті самі міжнародні переговори виступають найважливішим фактором глобального розвитку миру. Не випадково тому сьогодні ставиться завдання навчити дипломатів, політичних і суспільних діячів технології ведення переговорів.
Взаємозалежність і глобалізація миру зачіпають інтереси відразу багатьох учасників. Якщо до Першої світової війни дипломатична діяльність здійснювалася головним чином на двосторонній основі шляхом обміну посольськими місіями, то сьогодні дипломатія в значній мірі носить багатобічний характер, що припускає участь більше двох сторін в обговоренні й рішенні проблем. У результаті в дипломатії сформувався самостійний напрямок - багатобічна дипломатія. Розвиток багатобічної дипломатії, зокрема багатобічних переговорів, обумовлений тим, що вона відкриває можливості для "колективного керування взаємозалежністю" (В. Б. Луків).
Як приклад можна привести форуми в рамках НБСЄ (згодом НБСЄ) після підписання Заключного акту в Хельсінкі в 1975 р. Кожна наступна зустріч (Белград, 1977 - 1978 р.; Мадрид, 1980 - 1983 р.; Відень, 1986 - 1989 р. і ін.) виконувала поряд з іншими й регуляційну функцію.
У другій половині XX ст. різноманітнішими стали форми багатобічної дипломатії. Якщо в минулому вона зводилися головним чином до переговірного процесу в рамках різних конгресів, то сьогодні багатобічна дипломатія проводиться в рамках: міжнародних універсальних (ООН) і регіональних (ОАЕ, ОБСЄ й ін.) організацій; конференцій, комісій і т.п., покликаних або створених для рішення якоїсь проблеми; багатобічних зустрічей у верхах; діяльності посольств.
Багатобічна дипломатія й багатобічні переговори породжують ряд нових моментів у дипломатичній практиці. Так, збільшення кількості сторін під час обговорення проблеми веде до ускладнення загальної структури інтересів, можливості створення коаліцій, а також появі країни-лідера на переговірних форумах.
Глобалізація й взаємозалежність світу привели також до збільшення значимості дипломатії, здійснюваної на високому й вищому Рівні. Цей вид дипломатії дозволив у другій половині ХХ ст. приймати дійсно кардинальні рішення по найбільш гострих міжнародних проблемах і тим самим різко змінювати міжнародну ситуацію. Крім того, дипломатія на високому й вищому рівні дає можливість обговорювати у взаємозв'язку широкий спектр питань, що утруднено при проведенні зустрічей на інших рівнях. Варто враховувати й той факт, що домовленості, скріплені підписами вищих посадових осіб держав забезпечують додаткові гарантії виконання досягти угод. Все це стає особливо важливим перед лицем серйозних погроз, з якими зіштовхнулося людство наприкінці нинішнього сторіччя. Можливість швидкого й принципового рішення проблеми являє собою головну причину інтенсивного розвитку сьогодні дипломатії на високому й вищому рівні, однак існують і інші причини. Зокрема, на таких зустрічах є можливість швидко одержувати необхідну інформацію "з перших рук", обмінятися думками й досягти важливих домовленостей.
Разом з тим дипломатія на високому й вищому рівні має й зворотний бік. Насамперед масштаб прийнятих рішень різко збільшує відповідальність за них, а також ціну можливої помилки. Особливо гостро ця проблема встає в кризових ситуаціях, що з очевидністю виявилося, наприклад, під час карибської кризи 1962 р. Варто також мати на увазі, що якщо домовленості, досягнуті на високому або вищому рівні, будуть пораховані помилковими після їхнього підписання, то відмовитися від них значно складніше, ніж від аналогічних, але підписаних на більше низькому рівні, оскільки в цьому випадку дискредитованими виявляються перші особи держав. Іншим обмежувальним моментом розглянутого виду дипломатії є те, що вона значною мірою обумовлена особистими симпатіями й антипатіями, і це впливає на прийняття зовнішньополітичних рішень. Нарешті, необхідно мати на увазі, що дипломатія на високому й вищому рівні може бути лише тоді ефективна, коли вона добре підготовлена. Інакше учасники таких зустрічей можуть виявитися під тиском громадськості, яке очікує швидкого рішення проблеми, і будуть змушені піти на невиправдані кроки. На дипломатію, її форми й методи в другій половині істотно вплинули не тільки посилення взаємозалежності й поява глобальних проблем, але й інші особливості "вербового розвитку. Тут слід зазначити швидку зміну характеру міжнародних відносин, що змушує дипломатію адекватно реагувати на те що відбувається. У зазначений період на міжнародну арену вийшли багато нових держав зі своїми інтересами, національними особливостями, рівнем розвитку. Це наклало свій відбиток і на переговірний процес, і на інші форми дипломатичної діяльності. Ще більш серйозні зміни відбулися наприкінці нинішнього сторіччя. Ми виявляємося свідками ерозії Вестфальської системи національних держав, коли поряд з державами на міжнародну арену усе активніше виходять недержавні учасники (ТНК, неурядові організації й ін.). Крім того, відбувається розмивання ялтинсько-потсдамської системи. Останнє, мабуть, з найбільшою очевидністю виявилося в умовах кризи в Косово, коли ключові рішення приймала НАТО, а ООН фактично виявилася на периферії. У цих умовах від дипломатії залежить, по-перше, чи буде перебудова міжнародних відносин носити керований характер або виявиться спонтанною, з погано прогнозованими кінцевими результатами, по-друге, яка буде сутність знову складної світової системи.
Вигляд міжнародних відносин, який швидко змінюється пред'являє до дипломатії вимоги активності й ініціативності, у противному випадку час, сприятливий для впливу на міжнародне середовище, може бути упущений.
Врегулювання конфліктів і кризових ситуацій - одне з найбільш актуальних завдань сучасної дипломатії. Критичним моментом став розвиток локальних конфліктів після закінчення холодної війни, коли безліч різних конфліктів виявилися важко керованими. Все це стимулювало концептуальні й практичні розробки, що у свою чергу, сприяли виділенню самостійної області досліджень і дипломатичної практики. Мова йде про дипломатію по врегулюванню конфліктів і криз (керуванню ними). Кінець же 90-х років поставив перед дипломатією цілий ряд нових проблем, пов'язаних з гуманітарним втручанням у конфлікти, перебудовою діяльності міжнародних організацій, примусом до миру й т.п. Новою рисою сучасної дипломатії є, зокрема, її багатоплановість. Якщо раніше регулювання міжнародних відносин дипломатичними засобами фактично зводилося до питань зовнішньої політики й торгівлі, то в другій половині XX ст. коло питань різко розширилося. Об'єктом обговорення й регулювання стали такі області, як роззброювання, екологія, тероризм, соціальні питання й багато інших, у тому числі й згадувані раніше внутрішні конфлікти. У результаті предмети дипломатичного обговорення, значно ускладнилися, а самим дипломатам довелося освоювати нові, раніше незнайомі їм сфери. Як слідство, при підготовці дипломатичних кадрів у навчальних програмах поряд із традиційними курсами (країнознавчими, історичними, правовими, економічними, мовними) з'явилися зовсім нові.
Динамізм сучасного миру поряд із взаємозалежністю значно змінив інформаційно-комунікативну функцію дипломатії, суть котрої полягає, з одного боку, в інформуванні протилежної сторони про офіційну позицію, з іншого боку — в одержанні аналогічної інформації від неї, а також в обміні думками.
В другій половині XX ст. дипломатія усе більше попадає під контроль громадськості й через більші можливості засобів масової інформації, і через необхідність ратифікації багатьох документів, і, нарешті, через те, що на міжнародну арену всі частіше стали виходити не державні структури, а різного роду рухи - етнічні, релігійні й ін., а також громадські організації й академічні кола, які зайнялися традиційними дипломатичними проблемами - пошуком згоди в конфліктних ситуаціях, наданням посередницьких послуг і т.п. Подібні явища, звичайно, були відомі й раніше. Однак у другій половині XX ст. їхня діяльність придбала досить масштабний характер. У результаті наприкінці 70-х - початку 80-х років став формуватися "другий напрямок дипломатії" на відміну від її "першого напрямку", тобто офіційної дипломатії. Представниками другого напрямку в основному є дослідники, журналісти, дипломати у відставці. Найбільший розвиток він одержав в США, хоча в останні роки багато європейських держав, зокрема Швеція, приділяють його розвитку дуже велика увагу. Діяльність на "другому напрямку дипломатії" орієнтована головним чином на врегулювання конфліктних ситуацій.
Представники "другого напрямку дипломатії" підкреслюють, що на відміну від офіційної дипломатії тут виключаються примусові й директивні міри, у тому числі санкції або інші засоби надання тиску. Головне завдання - створити сприятливі умови для поліпшення взаєморозуміння між сторонами й знаходження ними самими рішення в тій або іншій ситуації. Спочатку були спроби протиставити ці два напрямки дипломатії, однак потім все частіше стали лунати голоси про те, що вони не виключають, а взаємодоповнюють один одного.
Однак у цілому проблема того, як повинні взаємодіяти офіційна й неофіційна дипломатії й чи можуть вони взагалі взаємодіяти, залишається до останнього часу за рамками серйозного концептуального аналізу сучасної науки. Дослідження в цій області тільки починаються. Поряд з новими функціями в дипломатії залишаються її класичні функції й форми діяльності. Одна з головних класичних завдань або функцій - забезпечення національних інтересів, реалізація зовнішньополітичного курсу. Це завдання перетворює дипломатією в життя з моменту утворення національних держав.
Дипломатія забезпечує національні інтереси й реалізацію зовнішньополітичного курсу за допомогою різних заходів, серед яких виділяються такі, як "діяльність глав держав і урядів, міністрів закордонних справ, відомств іноземних справ, дипломатичних представництв за кордоном, делегацій на міжнародних конференціях".У сучасному світі, при все більшій його глобалізації, національним інтересам держави відповідає розвиток співробітництва в політичній, економічній, торговельній, науковій, культурній і іншій областях. Однак залежно від конкретної ситуації й формулювання національних інтересів на тому або іншому етапі розвитку країни акцент може робитися на певному виді співробітництва.
Незважаючи на збереження класичних форм і функцій дипломатичної діяльності, нові моменти в міжнародних відносинах - різноманітні технічні засоби, бурхливий розвиток багатобічної дипломатії, дипломатії на високому й вищому рівні, "другого напрямку дипломатії" - все-таки істотно вплинули на дипломатію другої половини XX ст. і породили чимало сумнівів відносно традиційної дипломатії, здійснюваної насамперед через дипломатичні представництва. Ряд авторів стали виходити з того, що майбутнє буде належати різним асоціаціям і організаціям, а роль держави буде зводитися до мінімуму. У результаті з новою чинністю зазвучали питання, що виникли ще на початку століття, про те, чи потрібна взагалі дипломатія в сучасному світі, чи перебуває вона в занепаді і які перспективи її подальшого розвитку. Дійсно, чи можна говорити про зникнення дипломатії й, відповідно, про зникнення професії дипломата. Відповідаючи на це питання, напевно, насамперед варто визнати, що сьогодні дипломатична діяльність стала набагато різноманітнішою, ніж вона була, наприклад, століття тому назад: сучасна дипломатія включає багато нехарактерних для неї раніше сфер, таких як взаємодія із громадськістю, координація зусиль по врегулюванню конфліктів разом із представниками "другого напрямку дипломатії" і інші. Форми дипломатичної діяльності також стають усе більше різноманітними й сьогодні не зводяться тільки до діяльності посольств. Більше того, варто очікувати, що проблема регулювання міжнародних відносин, а виходить, і дипломатичної діяльності буде лише ускладнюватися в міру ускладнення самих міжнародних відносин. І в цьому змісті скоріше варто говорити не про занепад, а про розквіт дипломатії.
На закінчення необхідно підкреслити, що значення дипломатії наприкінці XX сторіччя, безсумнівно, зростає. Це обумовлено насамперед тим, що силові рішення міжнародних проблем, незважаючи на їхнє триваюче використання, стають усе більше небезпечними. Крім того, перебудова міжнародних відносин, пов'язана із процесами глобалізації, виходом на світову арену недержавних учасників, ставить перед дипломатією завдання активного залучення в створення нового вигляду світу.
Список використаної літератури:
1. Исраэлян В.Л. Дипломаты лицом к лицу. - М., 1990;
2. Камінський А. Вступ до міжнародних відносин. – Л., 1995;
3. Ковалев А.Г. Азбука дипломатии. - Изд. 6-е. - М., 1994;
4. Коппель О.А., Пархомчук О.С. Міжнародні відносини XX сторіччя. – К., 1999;
5. Лебедева М.М. Политическое урегулирование конфликтов: подходы,решения, технологии. - М., 1997;
6. Никольсон Г. Дипломатическое искусство. - М., 1962.
|
