МОДЕЛЮВАННЯ СИСТЕМ УПРАВЛІННЯ
ІННОВАЦІЙНИХ СТРУКТУР
У широкому розумінні організаційне моделювання визначається як впорядкованість і процес впорядкування організаційно-структурних характеристик для досягнення або поліпшення ефективності, результативності, адаптованості та стійкості організацій. З одного боку, предмет оргмоделювання — це система стійких характеристик організації (переважно апарату управління), її моделі. З іншого — у складній соціально-економічній системі важливим є і результат, і процес її моделювання.
На відміну від проблеми впорядкування умов здійснення окремих робіт (з допомогою раціоналізації затрат часу, документообігу, технічного забезпечення, збагачення та розширення робіт) щодо моделювання на «мікрорівні», більш широка проблема «мезо-» та «макромоделювання» постає до організації загалом та її підрозділів, яка охоплює проблеми диференціації й інтеграції, поділу праці, її контролю, координації тощо. Стосовно мезо — та макромоделювання суттєвими є дві постановки проблеми: перша — якими повинні бути характеристики організації, передусім її оргструктури, які б відповідали об'єктивним економічним, ринковим та іншим умовам; друга — якими мають бути характеристики організації, що визначають поведінку людей, відповідну до об'єктивних економічних, ринкових та інших законів.
Організаційна модель повинна охоплювати планування основних організаційних змінних, бути важливим засобом, за допомогою якого адміністратори пробують надати необхідне окреслення поведінці членів організації та впливу на них. До цих формальних змінних входять: структура організації (у вигляді оргсхем і посадових інструкцій); системи показників (системи обліку, інформаційні системи управління, математичні моделі оцінки та прогнозування результатів); практика компенсацій (оплату, просування по службі, грошові винагороди).
Отже, сучасні підходи до оргмоделювання передбачають: моделювання системи управління як завдання аналізу та синтезу структури з деяких первинних елементів; моделювання системи управління як задачі раціоналізації технології організаційних процесів, до яких належать процеси прийняття рішень, прогнозування, планування, мотивації, контролю, інформаційні процеси, процеси комунікацій, нововведень, оперативного управління та ін.; вивчення варіантів розв'язання проблеми удосконалення організацій, їх адаптації до змін у зовнішньому середовищі; шляхи розв'язання ситуаційного вибору характеристик організаційної системи управління.
В межах цих напрямів пропонується розроблення специфічного концептуального і методологічного апарату оргмоделювання та удосконалення організацій. Безперервний процес організаційного вивчення, свідомого планування та регулювання змін — це об'єктивна вимога, яка визначається динамікою оргсистем у їх найважливіших аспектах, що й призводить до створення спеціальних відділень організації управління та відділів організаційного моделювання чи проектування. Реальна побудова прогресивних та життєздатних структур управління можлива лише на основі системного аналізу, який об'єднує кількісні оцінки й організаційне моделювання з вдумливою роботою експертів і господарських керівників.
Оскільки організаційна структура управління є одночасно структурою цілей, і структурою функцій та органів, що забезпечують їх досягнення, то це означає орієнтацію у процесі оргмоделювання інноваційних систем на створення таких організаційних форм і структур управління, за яких вся сукупність функцій, завдань та зусиль забезпечувала б досягнення кінцевої мети. Отже організаційну модель інноваційної системи слід розглядати з позицій розв'язання наявних проблем і станів у зовнішньому середовищі, на мезо- та макрорівні.
В основу методології побудови інноваційних систем рекомендується покласти системний, синергетичний, синтелектуальний та гомеостатичний підходи [6,8]. Синергетичний підхід сприяє формуванню загальних закономірностей самоорганізації ІС, їх становлення та забезпечення живучості, зумовлює дослідження просторово-часової організації ІС, умов їх побудови та управління развитком.
Когнітивні (синтелектуальні) підходи до побудови моделей інноваційного розвитку соціально-економічних систем пропонується розділяти на соціальні та особистісні. Соціальними когнітивними підходами тут можна вважати інтелектуалізацію усіх сфер людської діяльності і створення, таким чином, у соціумі відповідного високоінтелектуального середовища, шляхом формування різного роду інноваційних структур. Ці структури, у свою чергу, повинні орієнтуватись на інноваційний саморозвиток та інноваційний розвиток інших структур, через розроблення та впровадження у цих структурах високоінтелек-туальних технологій — різного роду систем штучного інтелекту й людино-машинних систем, які б являли собою складні інтелектуальні комплекси, що реалізують взаємодію природного і штучного інтелектів при вирішенні задач їх інноваційного розвитку, шляхом забезпечення ресурсними, технологічними, продуктовими, ринковими та організаційно-управлінськими інноваціями. Використання особистісних когнітивних підходів до побудови моделей інноваційного розвитку соціальних систем пропонується здійснювати на основі забезпечення психологічних та соматичних аспектів розвитку людини, становлення її як творчої особистості, людини-інноватора.
Для побудови інноваційних систем, згідно з вказаними підходами, необхідно володіти інформацією як про умови формування інновацій, інтереси та внутрішні мотиваційні аспекти інноваторів, стан зовнішнього середовища, так і про кінцевий результат реалізації інновацій — конкретні показники, які характеризують рівень ефективності нововведень. Найбільші складнощі тут можуть виникати при спробі оцінити рівень інноваційного розвитку соціальних систем. Тому в основі характеристики рівня розвитку соціуму повинен лежати соціальний моніторинг — кількісна та якісна його оцінка, прогнозування станів розвитку та прийняття управлінських рішень. Все це й зумовлює необхідність в інтелектуалізації відповідних інформаційних систем та технологій.
Інформація, на сьогоднішній день, стала одним із основних ресурсів розвитку суспільства загалом і невід'ємним ресурсом інноваційного розвитку соціально-економічних систем, оскільки володіє наступними властивостями: являється поки що найбільш екологічно чистим ресурсом; представляє собою невичерпний ресурс; дозволяє скорочувати потреби інших видів ресурсів та створювати ресурсозберігаючі та екологічно чисті технології, наприклад, наукомісткі високі технології.
Особливістю високих технологій є те, що вони створюються шляхом використання формалізованих методів, комп'ютерної медіатизаційної підтримки, спеціалізованого набору програм, що забезпечують оброблення інформації, яка міститься у базах даних і знань різного роду експертних систем. Інформація, знання стають всеохоплюючими та найбільш значимими, визначаючими чинниками розвитку високих технологій. Без достатньої кількості знань, достовірної інформації неможливо успішно вирішувати як наукові, так і виробничі, економічні, політичні, соціальні та духовні проблеми суспільства.
Оскільки соціально-економічні системи здатні використовувати інформацію для керування своїми діями, то їх можна віднести до класу кібернетичних систем. Керування у кібернетичних системах — одна із загальних закономірностей. У будь-якій кібернетичній системі кількість станів, які можуть відображатись, не руйнуючи систему, тим більша, чим адекватніші її відображаюча та керуюча підсистеми. Тому складність систем, їх більш високий рівень у ієрархії корелює не стільки з кількістю інформації, закладеною у них, скільки з їх гнучкістю, здатністю до адаптації, активного функціонування та подальшого розвитку, до постійного розвитку елементів внутрішнього середовища [3].
Для розширення можливостей кібернетичного підходу до моделювання інноваційних систем пропонується використовувати синергетичний [6,8] і гомеоститичний підходи [1]. Основна відмінність гомеостатики від кібернетики полягає у тому, що вона базуєтьсяна відомому законі єдності та боротьби протилежностей з гармонізацією їх відношень за рахунок загального управління та різного роду зв'язків. Статична та динамічна стійкості систем, побудованих на взаємодії протилежних тенденцій, залежать від досконалості структур, способів поєднання антисистем нижнього рівня ієрархії з їх протиріччями і, головним чином, від алгоритмів управління цими протиріччями. Принципіальним тут являється те, що такі системи, за рахунок надлишковості зв'язків, володіють можливістю відслідковувати тенденції зміни важливих параметрів системи та прогнозувати траєкторії руху їх майбутньої життєдіяльності [1,2]. Модель гомеостатичного контуру управління інноваційними системами представлена на рис. 1.
Оскільки об'єктом управління тут виступає інноваційний процес, то в основу моделювання інноваційних систем пропонується покласти функціональну модель інноваційного процесу, яка представлена на рис. 2. Складові інноваційного процесу можуть знаходитись на різних рівнях організації національної (макрорівень) чи регіональних (мезорівень) інноваційних систем, це дозволяє певній галузі весь час знаходитись у горизонтальних (регіональних) чи вертикальних (загальнодержавних, міжнародних) інноваційних циклах [7].
Для інноваційних циклів характерним є те, що вони починаються з генерування ідей, проведення фундаментальних і прикладних досліджень, охоплюють всі етапи до моменту, коли нововведення, завдяки новій ідеї, підлягає заміні якісно новим, прогресивнішим нововведенням, забезпечуючи при цьому відповідний якісний стрибок. Тобто управління інноваційними системами необхідно здійснювати таким чином, щоби забезпечувати їм сталий розвиток і цей розвиток повинен носити спіралеподібний характер [9].
Для забезпечення сталого розвитку ІС необхідним є розроблення відповідної моделі управління інноваційними процесами. Зазначена модель запропонована на рис. 3. В основу управління інноваційним процесом пропонується покласти модель гомеостатичного контуру.
Основними сферами організаційної діяльності у ІС можна вважати менеджмент, маркетинг та логістику. Коротко суть менеджменту в організаційному функціонуванні ІС можна виразити як управління людьми для підтримки у них активності щодо здійснення інноваційної діяльності. Такий погляд відображає центральну ідею менеджменту ІС — управління людьми, які здійснюють інноваційну діяльність [4]. Цю ідею можна виразити схемою у вигляді моделі управління із зворотніми зв'язками, у якій об'єктом управління виступають люди, які здійснують інноваційну діяльність. Цільовою функцією тут може бути мета менеджменту — спонукання людей, які працюють у ІС, до правильного виконання своєї діяльності. Результатом цієї діяльності можуть бути інноваційні продукти чи продукція, які використовуватимуться як товари чи послуги. Труд менеджерів закінчується тоді, коли ці продукти появляються готовими до використання. Перевтілення цих продуктів у товари чи послуги здійснюють інші люди, діяльність яких відноситься до галузі маркетингу.
Суть маркетингу можна виразити як управління відношеннями з клієнтами (ринком) [3]. Такий погляд на маркетинг відображає його ідею як діяльності, з перевтілення продуктів, що створюються організацією, у товари і послуги, якими задовольняються потреби її клієнтів. Цю ідею також корисно виразити схемою управління з зворотнім зв'язком, у якій об'єктом управління є відношення з клієнтами. Цільовою функцією може бути мета маркетингу — задоволення потреб клієнтів. Такого виду управління розвертається у ключових для маркетингу напрямах: у напрямі зміни товарів і послуг, у напрямі зміни цін, каналів розподілу товарів і послуг, просування інноваційної продукції.
Метою логістики у ІС є управління матеріальними потоками — від постачання ресурсів до постачання готової продукції кінцевому споживачу та інформаційними потоками, які асистують рух матеріальних потоків [10,13].
Всі три виділені сфери організаційної діяльності — менеджмент, маркетинг та логістика— утворюють ціле завдяки тому, що вони зв'язані між собою. Цей зв'язок побудований таким чином, що плоди менеджменту підхоплюються підрозділами маркетингу і використовуються у процесах задоволення клієнтів, результати маркетингу впливають на установки менеджерів, від яких залежить якість виробництва товарів і послуг, а ефективність функцій логістики залежить від ефективності менеджменту і маркетингу. Взаємовплив логістики, маркетингу і менеджменту утворює систему взаємодіючих протилежностей. Це протилежності за цілями діяльності, ресурсами, підходами до здійснення інноваційної діяльності та іншими компонентами.
В залежності від профілю діяльності ІС, гостроти конкуренції, видів товарів та послуг, попиту, фази життєвого циклу організації та інновацій, економічних, соціальних, політичних та інших чинників, пріоритети у діяльності (в ресурсах, цілях і т. д.) повинні змінюватись. Ефективними ці зміни бувають у тих організаціях, які побудовані за принципом гомеостатичного «трикутника» [1, 2, 13]. Коли сфери охоплені управлінням гомеостатичного контуру, то виникають можливості щодо використання переваг кожної з сфер організаційної діяльності заради адаптації організації до змін і виживання.
На основі аналізу суті гомеостатичного підходу до управління ІС, можна зробити висновок, що гомеостатичний підхід може стати основою побудови системи управління ІС, у відповідності з розроблюваними цільовими функціями, що забезпечують їм виживання та сталий розвиток.
Висновок.
Запропоновані підходи до організаційного моделювання інноваційних систем, систем управління ними на основі взаємодії менеджменту, маркетингу та логістики, дозволяють оптимізувати процеси прийняття рішень, прогнозування, планування, мотивації, контролю та оперативного управління інноваційною діяльністю.
Література
1. Баб'як М. М., Одрехівський М. В. Гомеостатичний підхід до управління регіональними агломераціями // Економічні науки. Серія «Регіональна економіка». Збірник наукових праць. Луцький дер
жавний технічний університет. Випуск 3 (9). — Ч. 2. Редкол.: відпов. ред. д. є. н., професор Герасимчук 3. В. — Луцьк, 2006. — С. 68-74.
2. Горский Ю. М. Основи гомеостатики. Гармония и дисгармония в живьіх, природньїх, социальньїхи искусственньїх системах. — Иркутск: Изд-во ИГЗА, 1998. — 337 с.
3. Котлер Ф. Основи маркетинга. — М.: «Прогресе», 1991. — 734 с.
4. Мескон М. X., Альберт М. X., Хедоури Ф. Основи менеджмента: Пер. с англ. — М.: «Дело»,1992. — 522 с.
5. Мильнер Б. 3., Евенко Л. И., Рапоппорт Л. И. Системний подход к организации управлення. —М.: Зкономика, 1983. — 224 с.
6. Одрехівський М. В. Методологія моделювання валеологічних інноваційних структур // Економічна кібернетика: Міжнародний науковий журнал. — Донецьк: Дон НУ, 2004. — № 1—2. — С. 55—62.
7. Одрехівський М. Карпатська валеологічна інноваційна система // Пограниччя. Польща-Україна.Науковий щорічник. — Дрогобич-Люблін, 2007. — № 2. — С. 411-421.
8. Одрехівський М. Методологічні аспекти організаційного проектування інноваційних підприємств //Регіональна економіка, 2000. — № 3. — С. 88-93.
9. Одрехівський М. В., Одрехівська О. О. Інноваційна система регіональної агломерації Дрогобиччина // Регіональна економіка, 2008. — № 2. — С. 228-238.
10.Одрехівський М. В., Одрехівська О. О. Логістична система валеологічних інноваційних структур //Валеологія: сучасний стан, напрямки та перспективи розвитку / Матеріали Vміжнародної науково-практичної конференції, квітень 2007 p.: У 3-х т. / За ред. проф. М. С. Гончаренко. // м. Харків:
2007. —Т. 1. —С. 127-134.
11.Организационнне структури управлення производством / Под ред. Б. 3. Мильнера. — М.: Зкономика, 1975.— 320 с.
12.Питерс Т., Уотермен Р. В поисках зффективного управлення (опит лучших компаний). — М.:Прогресе, 1986. — 426 с.
13.Теслинов А. Г. Развитие систем управлення: методология и концептуальньїе структури. — М.:«Глобус», 1998. — 229 с.
|
