Контрольная работа: Філософія самореалізації людини

Зміст

Вступ

1. Філософія самореалізації людини

2. Соціально-філософський аналіз напрямків самореалізації

Висновки

Список літератури

ВСТУП

У сучасну нам епоху відкритих інформаційних суспільств особливо гостро стоїть необхідність у формуванні самостійного зрілого мислення, виробленні принципів пізнання, що виконують роль своєрідних інформаційних фільтрів, оскільки форма особистої, безпосередньої передачі знань грає все меншу роль. Це — головна мета сучасної освіти і одне з найважливіших завдань, що стоять перед сучасними філософами. Згадуючи слова Б. Спінози: «Релігія — філософія умов, філософія — релігія мислителів», додам, що філософія — це релігія зрілої особи, головною метою і цінністю якої є свобода: свобода усвідомлена, така, що черпає свою силу в знанні і розумінні Вищих принципів Буття, в толерантній позиції по відношенню до всього різноманіття життя, що виявляється. Філософія працює в першу чергу над формуванням світогляду людини і, отже, формуванням його як особи — унікальною, неповторною. Заснована на принципах толерантності, вона орієнтує свідомість на плюралістичне, гнучке сприйняття дійсності у всій його багатоваріантності, допомагаючи відновити порушену людиною гармонію життя. Таким чином, метою філософської освіти є виховання особи, що уміє бути вільною[1] .

В центрі самореалізації особи, як її розуміє гуманістична психологія, лежать поняття, так або інакше пов'язані з самосвідомістю. Самосвідомість може визначатися через пізнання себе, пізнання свого самозвеличання (Слободчиков В.І., Ісаєв Е.І., 1995).

Самозвеличення — гіпотетичне поняття, введене в психологію Д. Юнгом, це є “центр тотальної, безмежної і непіддатливої визначенню психічної особи” (Юнг Д.Г, 1991, з 157). Свідоме Ego підпорядковане або включене в самозвеличення, наділене своїм голосом, чутним іноді в моменти інтуїції і сновидінь. Самоактуалізація в цій концепції є по суті еволюція самозвеличання, що відбувається в напрямі від несвідомого до етичних ідеалів.

Потреба в самореалізації — вища в ієрархії потреб. В результаті її задоволення особа стає тією, ким вона може і повинна стати на цьому світі Головне професійне призначення, справа людини здійснюється разом із створенням його особи. Але як людина дізнається про своє призначення''.

Згідно Д. Роджерсу, це відбувається при відвертості людини внутрішньому і зовнішньому досвіду, при усвідомленні всіх його сторін. З безлічі можливостей, що напівсформувалися, організм, як могутній комп'ютер, вибирає ту, яка найточніше задовольняє внутрішню потребу, або ту, яка встановлює ефективніші відносини з навколишнім світом, або ж іншу, яка відкриває більш простій і спосіб сприйняття життя, що задовольняє людину. У цьому метафоричному представленні можливості не ієрархізовані, акцент робиться на вільному виборі серед потенційно рівноцінних пропозицій, які відсіваються мудрим організмом на основі власних суб'єктивних критеріїв.

Поглядам К. Роджерса близька позиція А Маслоу. Проте останній відчуває недостатність понять пристосовності, адаптації стосовно конструювання особи. Він пише із цього приводу про автономність людини, що реалізовує себе: “спостережувані мною здорові індивіди зовні погоджувалися з прийнятими в суспільстві нормами, але в душі не надавали їм значення. Практично у всіх з них я відмітив спокійне, добродушне сприйняття недосконалості нашої цивілізації у поєднанні з більш менш активним, прагненням їх виправити. Зараз я хочу підкреслити усунутість, незалежність, самостійність характеру цих людей, їх схильність жити відповідно до цінностей і правил, встановлених ними самими”.

1. Філософія самореалізації людини

З одного боку, людина — істота фізичне, тілесне; він захоплюваний потягами, в нім сильні несвідомі імпульси. З іншого боку, людська природа виявляє нам свідомість, розумність, здатність ясного розуміння і осмислення обставин. Свідомість, розум і свобода властиві людині. Саме ця подвійність завжди примушувала філософів шукати суть людини.

Під проблемою людини у філософії розуміється: проблема добра і зла, душі і тіла, свободи людини, пошук місця людини на навколишньому світі і так далі

В різний час увага філософів зверталася до різних аспектів даної проблеми, вони розглядалися з різних точок зору залежно від переважаючого світогляду даної епохи[2] .

У античній філософії сформувався особливий підхід в збагненні природи і людини — космоцентризм, суть якого полягає в тому, що початковою відправною точкою в розробці філософських проблем було розуміння космосу як єдиного відповідного цілого, такого, що володіє деяким духовним початком (душа, світовий розум). Розуміння космосу знаходиться в центрі розуміння миру. Відповідно до цього трактується і природа людини. Людина — мікрокосм, звідси і гармонія людини, миру, розум людини, мислення.

Починаючи з класичного періоду (з Сократа), проблема людини висувається на центральне (перше) місце. Для середньовічної філософії характерним було вирішення питань відповідно до розуміння Бога, його суть. Аналогічно здійснюється розуміння природи і людини, їх суті, тлумачення принципів відношення людини і Бога.

Філософія Відродження є гуманістичною, і тому антропоцентричної, тобто в центрі філософії — проблема людини, як самоцінного істоти і через призму цього — розуміння миру. Філософи пов'язували свободу людини, сенс її життя з її власною внутрішньою активністю, творчою діяльністю, яка виступала як головний чинник самореалізації особи, індивідуалізації.

Західноєвропейська філософія XVII століття розглядала головним чином проблему пізнання, яка виступила на перший план. Розробка проблеми привела до виникнення двох протилежних пізнавальних концепцій: емпіризму і раціоналізму. Проблема людини, його пізнавальної здатності і свободи в цей період вирішувалася за допомогою раціоналістичної установки. Французька філософія XVIII в. розглядала її також з позицій раціоналізму.

Одній з найважливіших філософських проблем, пов'язаних з людиною, є проблема співвідношення природного і соціального в його історичному і індивідуальному розвитку.

Соціоантропогенез пов'язаний з тим, що передлюдина в процесі трудової діяльності змінювала свої руки, пристосовувавши їх до примітивних знарядь праці, формував свою мову і мову, призначені перш за все для спілкування з людьми. Важливими етапами на шляху становлення людини з'явилися залучення його до вогню, здобичі вогню, а також приручення тварин, що збільшило його сили в його відносинах з природою. Людина (людина розумна — Homo sapiens), що остаточно сформувалася, вже володіла всіма біологічними і соціальними якостями, необхідними для здійснення свого суспільно-історичного розвитку.

Склалися дві концепції про природу людини:

соціологізаторські — розповсюдилися особливо широко серед прихильників марксистської філософії на основі тези про людину як сукупність суспільних відносин. Вважалося, що ніяких особливих биолого-генетических завдатків індивідуум не має, що соціальна не тільки особа, але і вся биолого-физиологическая структура людини;

біологізаторські — загальною межею, є тлумачення суті людини переважно з позицій біології.

Головним двигуном суспільного розвитку є боротьба за існування і природний відбір. Виживають тільки сильні (іноді при цьому уживається поняття «надлюдина»), гинуть або повинні гинути всі слабкі і непристосовані до середовища[3] .

Проблема самореалізації існує на всьому протязі історії. Важливе значення вона має як для великих соціальних груп, так і для конкретної людини. Як правило, самореалізація особи пов'язана з саморозвитком людини як переважно духовної істоти. В цьому випадку одним з основних для індивіда є питання про те, як залишитися активним членом суспільства і, в той же час, досягти глибинних рівнів свого «Я».

Це питання вирішувалося по-різному в різних культурах і в різні історичні епохи. Дослідженню одного з аспектів даної проблеми і присвячена дана стаття.

Метою дослідження даної роботи є розгляд проблеми самореалізації особи на прикладі конкретній філософській традиції. Це брахманістська традиція, що є одній з найважливіших в індійській культурі.

Із зрозумілих причин в роботі неможливо розглянути всі пов'язані з брахманізмом філософські напрями і тексти.

Як останні публікації в першу чергу необхідно відзначити перевидані наново тексти Упанішад і вперше опубліковані «Ньяя-сутри» і «Ньяя-бхашья», що дозволяють досліджувати проблему самореалізації брахманістська традиції достатня повно.

З робіт загального характеру слід зазначити монографію В.К. Шохина «Брахманістська філософія. Початковий і ранньокласичний періоди», що є першою російською мовою узагальнювальною працею, присвяченою брахманістській традиції історико-філософського процесу в Індії. А також роботу В.Г. Лисенко, А.А. Терентьева і В.К. Шохина «Рання буддійська філософія. Філософія джайнізму», яка включає дві самостійні частини і присвячена неортодоксальним традиціям індійської філософії – буддизму і джайнізму. У ній досліджуються філософські аспекти раннього буддизму і зроблена спроба визначити його значення в загальному комплексі буддійського догматизму і релігійної практики.

Час ставить нові завдання перед сучасним суспільствознавством, постійно перевіряючи на міцність ключові принципи і методології різних його направлений. Не є виключенням і наукова теорія суспільства. У даній статті ми намагаємося експлиціювати інтерпретативні і прогностичні можливості наукової соціальної філософії у сфері аналізу феноменів і процесів сучасної соціальної реальності. Ми розглядаємо процес індивідуалізації соціального буття західних суспільств і на основі науково-філософської концепції реалізації сутнісних сил людини пропонуємо типологію самореалізації і встановлюємо характер дії індивідуалізації на самореалізацію.

Процес індивідуалізації цікавий вже тим, що знаходиться в центрі уваги як зарубіжних (Ж. Ліповецки Е. Гидденс, У. Бек), так і вітчизняних (Г.Г. Ділігенський, В.С. Барулін) дослідників, які, хоча і належать до різних наукових традицій, виходять з різних теоретичних посилок і розглядають модифікації соціальної реальності в різних перспективах, проте, сходяться в своїх виводах по багатьом параметрам, часто навіть не підозрюючи про роботу друг друга.

Центральною проблемою сучасної ситуації в західних суспільствах є «дезінтеграція соціокультурної гомогенності модерна і супутня їй релятивізація цінностей, моральних засад, образа життя». Причини подібної ситуації багато соціальних філософів бачать в корінних трансформаціях сучасної західної цивілізації. Точкою відліку практично для всіх соціальних теоретиків служить проект модерна. У відмінність ось багатьох філософів постмодерністської орієнтації, що оголосили про кінець проекту Освіти, німецький соціолог Ульріх Бек і британський соціальний філософ Ентоні Гіденс вважають, що некоректно говорить про кінець модерна, пориваючи всі зв'язки з той традицією, яка, власне, і привела західні суспільства до такого стану, який ми всі спостерігаємо. На даний момент можна лише говорить про поступову зміну класичного (простого) типу модернізації рефлексією: «Точно також, як в 19 столітті процес модернізації розчинив структуру феодального суспільства і привів до зародження індустріального суспільства, модернізація сьогодні розчиняє, розмиває індустріальне суспільство і веде до появи другого модерна». Рефлексивність же, про яку пишуть вищезазначені теоретики, пронизує всю організацію сучасного соціального миру і виражається в критиці соціальних встановлений і інститутів, що приводить до переоцінки традиційних детерминант суспільства модерного типу, критиці науки як форми суспільної свідомості, яка, на думку як інтелектуала, так і обивателя, багато в чому перевищила виданий їй кредит довіри, а також різних соціальних інститутів. Рефлексивність характеризує і «индивидный рівень - визначальний, базовий, початковий рівень суспільства»[4] . Соціальні форми класичного індустріального суспільства (класи, страти, нуклеарна сім'я) втрачають свій вплив на індивіда, і он відторгається ось групової приналежності, групової субкультури, групової свідомості і навіть ось традиційних тендерних статусів, що вимушує індивіда самостійно планувати біографію, ухвалювати рішення щодо освіти, працевлаштування, сімейного життя, організовувати свої соціальні відносини експериментувати зі своєю ідентичністю без опори на груповий авторитет. Особиста біографія і образ самого себе, таким чином, стають проектом «рефлексії».

Серед причин процесу індивідуалізації називають зміни у виробничій сфері суспільства, що веде до нових вимог на ринку праці і появи феномена «неповної зайнятості»; соціальну мобільність і «Слабкі взаємодії», що формують соціально-дифузний характер сучасного західного суспільства; зростаючу рухливість соціальної структури, що дестабілізує психологічні зв'язки індивіда з групами різного рівня, а також «прогресуюче витіснення групових джерел інформації надгруповыми, масовими». Якщо щодо домінуючих причин індивідуалізації в різних дослідників є різні думки, то практично всі сходяться в одному: ми є свідками «могутніх антропологічних зрушень, що охоплюють всі головні сторони людської природи». По суті можна говорить про появу «нової фази в історії західного індивідуалізму», яка характеризується «перманентною революцією в повсякденному житті і в самому індивідові: це і повсюдна приватизація, і ерозія соціальної самосвідомості, і ідеологічна і політична незадоволеність, і прискорена дестабілізація особистості»[5] .

Багато вітчизняних і зарубіжних дослідників указують на кризовий стан сучасної цивілізації, але лише деякі розуміють, що «глибокі основи кризи кореняться в людській суб'єктивності. І саме в цій суб'єктивній сфері сьогодні складається надзвичайно складна ситуація, особливості якої повинні були б привернути найпильнішу увагу наукового людино- і суспільствознавства». Результатам процесу індивідуалізації нелегко дати однозначну оцінку. Часто наслідки цього процесу оцінюються негативно, і для цього є серйозні підстави. На думку У.Бека, індивідуалізацію не можна ототожнювати з успішною емансипацією. У цьому плані нова індивідуалістична революція не означає в буквальному розумінні почало той епохи, коли «звільнений» і «воскреслий» індивід буде єдиним і вільним творцем навколишнього світу, оскільки індивідуалізація супроводжується тенденціями інституціоналізації і стандартизації індивідуального життя. Відторгнуті ось традиційних зв'язків детерміацій, індивіди все більше стають залежними ось ринку праці (і як споживачі, і як трудящі), а значить, і ось інститутів освіти, споживання, ось регулятивів і форм соціального забезпечення, ось планування дорожнього руху, ось можливостей медичною, педагогічною, психологічною сфер. Все це відкриває шлях новим, не відомим раніше, формам контролю і організації людського життя. Індивідуалізація, таким чином, приводить до можливості структурувати індивідуальні біографії і життєві ситуації політичними засобами, розширюючи і трансформуючи арсенал дії і маніпуляцій. Крім цього, індивідуалізація приводить до нової форми безпосередності взаємозв'язку між індивідом і суспільством, яка виражається в тому, що збій або суперечність соціальної системи, сприймаються як проблеми особистої сфери (як особова неадекватність і некомпетентність, тривога, відчуття провини, неврози). Майбутні ж конфлікти неминуче виникатимуть на основі суперечностей між потребами особи в самовизначенні і інституційними біографічними патернами, а також наказаними квазіприродними характеристиками, які безпосередньо пов'язані з різними формами дискримінації.

Разом з такими негативними наслідками індивідуалізації, як десоціалізація, відхід в замкнутий світ адаптаційних, споживчих і гедонізму орієнтації, самота, що росте, можливість маніпуляції свідомістю і поведінкою індивіда, що розширюється, виникненням апатії і індиферентності, скептичного відношення до соціальної і політичної активності, можна говорить і про такі наслідки процесу індивідуалізації, які можна оцінити як позитивні. Мова йде про відвертості, розкутості індивідуальної свідомості, пошуковому стані рухливості, здібності до вибору моделей поведінки. Велика еластичність, різносторонність соціальних зв'язків людини приводить до нових можливостей прояву його індивідуальності, до здатності вносить творчо унікальний внесок до життя суспільства.

Підвищення інтересу до процесу індивідуалізації і його наслідків дозволяє по-новому ставить питання і про самореалізацію особи. Традиційно в науковій соціальній філософії самореалізація розглядається як реалізація сутнісних сил людини, ядром яких є здібності і потреби. Дійсно, «людська суть . існує через індивідуальну людську суть, є суттю кожного окремого індивіда як основного елементу суспільства». Таким чином, сутнісні сили присутні в кожному індивідові, але в різному складі і різною мірою вираженості, причому як виділення той або іншій потребі або здатності як сутнісна сила, так і визначення її пріоритетності конкретно-історичний. Неізольований, мінімально соціалізований індивід вже актуалізує свої сутнісний сили, чим би он не займався (спілкування, професійною діяльність, навчання, вільне проведення часу), якого б віку і підлоги он не був, до якої б соціальної групи не належав. Питання в тому, якою мірою суб'єкт є джерелом самореалізації, хто вирішує, що необхідне або можна реалізовувати, які здібності необхідно розвивати і актуалізувати, які потреби задовольняти, до яких цілей прагнути. На основі ролі індивіда в цьому процесі ми виділяємо пасивний і активний типи самореалізації. Пасивна самореалізація припускає орієнтацію на репродукцію, адаптацію, імітацію, на проходження традиції, на відтворення «Соціально успадкованих» способів дії і ментальних схем. Останні засвоюються в процесі первинної соціалізації, потім тих або інших форм навчання, виступають як «Дорефлексивних диспозицій», так і «Мінімально усвідомлюваних імпульсів», і використовуються «за умовчанням». Пасивна, латентна самореалізація протікає відносно незалежно ось суб'єкта, тобто лише оскільки індивід включений в ту або іншу діяльність. Тобто сам індивід і його сутнісні сили не є в даному випадку предметом рефлексії, вибору, оцінки[6] .

Активна самореалізація, відповідно, припускає наявність представлений суб'єкта про свої здібності і потреби, присутність певних ментальних інструментів і практичної техніки, що дозволяють формувати і культивувати одні індивідуальні сутнісні сили і нехтувати другими. Саме активна самореалізація знаходить аксіологічне і етичне вимірювання. За великим рахунком тільки про неї можна говорить як про творчість і самотворчість. В даному випадку індивід виступає у якості центру, що організуючого себе і своє життя, виробляє власні оцінки і погляди, робить відносно вільний ідентифікаційний вибір, залучаючись до тих соціальних груп, які на даний момент найбільшою мірою відображають його інтереси, цінності і цілі. На наш погляд, саме активний тип самореалізації дозволяє індивідові «перевершувати родове, суспільне. Кожен індивід, створюючи нове в матеріальній або духовній сфері, здатний фактично виходити за рамки колишнього родового. Індивідуальне в цьому випадку виявляється вищим родового, перевершує його наявний рівень і тим самим створює основу для його подальшого розвитку». Нескрутно відмітити, що модернізація рефлексії і процес індивідуалізації вимагають саме активного типу самореалізації.

Проте, необхідно віддавати себе звіт в діалектичному характері зв'язку пасивної і активної самореалізації. Пасивна самореалізація є необхідною передумовою активної. Ступінь представленості пасивного і активного типів може відрізнятися як на різних ступенях індивідуального розвитку, так і на різних етапах людської історії. Можна лише говорить про передування пасивного типу самореалізації активному як в історії людства, так і в індивідуальній біографії. Ймовірно, розглядати пасивний і активний типи самореалізації як негативний або позитивний, відповідно, некоректно. Річ у тому, що то один, то інший більш затребуваний на певному етапі індивідуального і суспільного розвитку. Умови сучасності дозволяють говорить про те, що «за поверхневою масифікацією і стандартизацією ховається те, що різко розширилося політ вільного самовизначення особистості», виявляє і вимагає самореалізації активного типу. Не слід скидати з рахунків і супутні процеси стандартизації, институционализации, що приводять до нових форм контролю над життям індивіда. Вибір за людиною, тобто за кожним з нас.

2. Соціально-філософський аналіз напрямків самореалізації

Соціально-філософський аналіз проблеми самореалізації особи має важливе світоглядне, методологічне і практичне значення. Поняття «самореалізація» широко уживається в багатьох областях науки і суспільного життя, але однозначного трактування цього терміну немає, використовуються близькі по сенсу поняття, пов'язані з проблемою самореалізації: самоактуалізація, самоствердження, самоорганізація, самодетермінація, всесторонній розвиток особи, самотрансцендування, життєва стратегія і ін. У «Сучасному філософському словнику» дається таке визначення: «Само... - частина ряду складних слів — самобутність, самоорганізація, самодетермінація, самостояння, - що придбали у філософії XX сторіччя помітне значення, виявили і підкреслили специфіку її розвитку. Слова цього типу фіксують сили, якості, форми, що забезпечують особливе буття об'єктів, людей, природних і соціальних систем. Таким чином, їх існування розглядається на їх власній основі, їх внутрішня зв'язність трактується «на рівних правах» з їх зовнішніми зв'язками, а у ряді випадків як форма, що активно перетворює зовнішні воздействия»1. Ми спостерігаємо складність і багатозначність трактування поняття «самореалізація», що обумовлене різноманіттям взаємозв'язків індивіда з соціальним середовищем і виявляється в прагненні активного перетворення цього середовища відповідно до своїх потреб, інтересів, можливостей[7] .

Дослідження основних умов і механізмів самореалізації особи йде в рамках загальнофілософських концепцій людини, його включеності в життєдіяльність суспільства, що дозволяє зрозуміти основні шляхи розвитку особи і чинники, що впливають на нього. Вивчення проблеми самореалізації особи має давні традиції, як в художній, так і в науковій літературі. Але, в основному, розглядаються окремі сторони проблеми, підкреслюється специфіка її аналізу в різних науках і областях знань.

Самореалізація розуміється як процес якнайповнішого виявлення і здійснення особою своїх можливостей, досягнення намічених цілей у вирішенні особисто значущих проблем, що дозволяє максимально повно реалізувати свій творчий потенціал. Таким чином, поняття «Самореалізація особи» визначається як а) реалізація сутнісних сил або людської природи, би) максимальне розкриття її творчого потенціалу, в) якнайповніше використання своїх здібностей, талантів, можливостей в прагненні розкрити себе з відчуттям повноти життя. Крім того, уживається цілий ряд близьких понять, таких як «саморозвиток» (І. Кант, К.Д. Ушинський, П.Ф. Каптерев, СІ. Гессен), «сенс життя» (С.Л. Франк, В. Франкл, А.Г. Москаленко, В.Ф. Сержантів і ін.), «особовий сенс» (А.Н. Леонтьев), «життєва стратегія» (К.А. Абулханова-Славська), «самоактуализація» (Д. Роджерс, А. Маслоу), «самоствердження», «доля» (Л.Н. Коган), «самодетермінація» (Т.М. Ярошевський), «шлях до себе», які пов'язані з поняттям самореалізації особи. Не дивлячись на смислову близькість цих понять, вони не рівнозначні, тому необхідно провести їх аналіз з метою розмежування і визначення зв'язку з процесом самореалізації особи.

Розгляд суті, умов і чинників самореалізації особи з позицій різних соціогуманітарних наук, в контексті соціальної життєдіяльності і життєвого шляху, дозволяє прослідкувати вплив ціннісної системи на цей процес[8] .

Самореалізація зв'язується, як правило, з проблемою формування установок і ціннісних орієнтації особи під впливом освіти як основної системоутвррюючої цінності (роботи І.В. Бестужева-Лади, Б.М. Бім-Бада, Е.В. Бондаревської, Б.С. Гершунського і др).

Один з основоположників вітчизняної філософії утворення -П.Ф. Каптерев (1849-1922) - цілком обґрунтовано розглядав саморозвиток людини початковою основою для всього педагогічного процесу. Розвиваючи услід за К.Д. Ушинським ідею національного виховання як основу гуманізації особи, він відзначав, що педагогічний процес «є всебічне удосконалення особи на грунті її органічного саморозвитку і в міру її сил, згідно соціальному ідеалу» . Основним завданням розвитку людини видатний російський педагог вважав стратегію «виховного ідеалу», що додає педагогічному процесу цілеспрямований «ідеалоподібний» характер. При цьому суть соціального ідеалу убачалася їм в єдності загальнолюдських і національних духовно-етичних цінностей. Вітчизняний мислитель і педагог пропонував будувати на основі цих цінностей систему цілеспрямованого виховання самостійної особи, оскільки був переконаний, що сама людина володіє здатністю до самовдосконалення. Важливо відзначити і те, що ідеал формованої особи, згідно П.Ф. Каптереву, повинен бути вільний від національно-конфесійної винятковості. У зв'язку з цим він висував на перший план завдання формування «міцного фундаменту широкого і світлого світогляду», а також необхідність практичного виховання з урахуванням умов російського життя.

Як видимий, звернення П.Ф. Каптерева до філософської антропології дозволило йому зрозуміти цілі освітнього процесу як культурні цінності, виступаючі підставами формування і саморозвитку особи.

Ці ідеї розвивалися в працях С.І. Гессена, В.В. Зеньковського, С.Л. Франка, а також в роботах філософськи орієнтованих сучасних теоретиків педагогічної антропології, схильних розглядати освіту як формування культури саморозвитку особи.

Педагогічний підхід акцентує складність і взаємозв'язок цілей особи і суспільства, де головним питанням ставиться духовний розвиток особи, її активності, самостійності, здібності до критичного мислення, рефлексії, поступовому з'єднанню особистого і соціального досвіду в спеціально організованому розвиваючому середовищі. Освіта стає найважливішим засобом повноцінного розвитку особи, а значить, і суспільства. Так, наприклад, Б.М. Бім-бад цілком вірно відзначає, що для розвитку суспільства і особи «...необхідні такі особливі властивості, здібності, достоїнства («досконалість») останньою, які самі по собі і випадково не формуються або формуються в недостатній для блага суспільства і самої особи ступеня. Ці «додаткові» людські властивості, достоїнства і здібності задаються не довільно...в що б те не стало повинні бути отримані на користь «відтворення» прогресу суспільства... можуть бути сформовані в кожному індивідові. Для формування необхідної і можливої «додаткової» досконалості існує їх системний набір, «програма» (стратегія і тактика, хронологічний план) і способи їх формування». Як видимий, педагогічна антропологія підкреслює необхідність цілеспрямованої дії на особу з метою розвитку соціально значущих якостей, причому наполягає на системності таких дій.

Загальним положенням сучасних педагогічних теорій стало твердження, що ефективним можна рахувати лише те навчання, яке будить в людині духовність, прагнення до самопізнання і самовизначення. Навчання, з якого виключена духовно-етична складова, яке орієнтоване лише на отримання знань і вузьких технологій, неминуче веде до збіднення і кризи особи. У зв'язку з цим метою освіти визнається максимальний розвиток здібностей особи, активне включення її в життєдіяльність суспільства і можливість подальшого саморозвитку і самовдосконалення[9] .

Важливо відзначити ту обставину, що в цих роздумах виявляється тісний зв'язок філософії з педагогікою: філософія розуміється як наука про цінності, а педагогіка предстає, як відзначали П.Ф. Каптерев і С.І. Гессен, «прикладною філософією», або наукою про те, як ці цінності прищепити особі в процесі її виховання і розвитку.

Джерелом формування повноцінної особи є здібність людини до саморозвитку, а результативність залежить від активності і готовності індивіда до самовиховання, а також від правильного визначення цілей, способів, методів і засобів, вживаних в процесі виховання. У роботах по психології аналізуються внутрішні механізми дії потреби в самореалізації, що розуміється як процес реалізації власних можливостей, що забезпечує сенс і цінність існування людини і що виявляється в зв'язку ціннісних орієнтації з психічною структурою. Можна вказати на роботи К.А. Абульханової-славськой, Б.Г. Ананьева, А.Г. Асмолова, А.А. Бодальова, Н.Р. Бітянової, Л.С. Вигодського, Л.А. Коростильовой, А.Н. Леонтьева, В.Н. Мясищева, А.В. Петровського, С.Л. Рубінштейна і ін.

Особа при такому підході розглядається як єдність психічних процесів окремої людини. Увага акцентується на суб'єктивності (самозвеличанню), «саморозвитку як фундаментальній здатності людини ставати і бути справжнім суб'єктом свого власного життя;

Здатності перетворювати власну життєдіяльність на предмет практичного перетворення». Саморозвиток виступає тут як основний внутрішній механізм розвитку особи, що виявляється в системі відносин в соціумі, установках і мотивах діяльності і, відповідно до цього, «основним психологічним принципом саморозвитку служить трансформація і розвиток смислових утворень особи унаслідок динамічних відносин надситуативної активності і установки...Саме уявлення суб'єкта про способи і засоби діяльності відкривають йому власну ідентичність». При цьому наголошується, що основними характеристиками саморозвитку є ціннісні орієнтації, особові сенси, самооцінка, мотиваційно-вольові компоненти.

Саме вони визначають спрямованість і динаміку саморозвитку, зрілість і гармонійне поєднання особових компонентів, дають можливість самовдосконалення, особового зростання[10] .

Завдяки діяльності і власним зусиллям людини створюється середовище, сприятливе для саморозвитку і самореалізації особи, а через розширення соціальних зв'язків, включення особи в новий вигляд діяльності створюються принципово нові внутрішні можливості для розвитку. Так Л.С. Виготський показав в своїх дослідженнях, що особа є наслідком соціального способу життя, вона не врожденна, а виникає в процесі оволодіння культурою, регуляції своєї поведінки. А.Г. Асмолов в контексті історико-еволюційного підходу в психології вважає, що «освіта виступає як механізм соціогенеза, що підтримує або елімінуючий прояви індивідуальності особи в природно-історичному процесі, а варіативність виступає як спосіб розширення можливостей особи на її життєвому шляху».

ВИСНОВКИ

Отже, особистість - це людський індивід в аспекті його соціальних і духовних якостей, що формуються в процесі історично конкретних видів діяльності і суспільних відносин. У особі цінується автономність, здатність індивіда бути паном самому собі, готовність до самопізнання і самореалізації. Автономність особистості, пов'язана з орієнтацією на цінність свободи (що припускає розвиток інтелекту і волі), виявляє себе і як незалежність до чого-небудь, і як ініціативність, і як відповідальність. Здатність індивіда бути паном самому собі припускає орієнтацію на причетність і виявляє себе як самодисципліна, як готовність підпорядковувати свою поведінку єдиної життєвої стратегії завдяки добровільно вибраним принципам. Готовність індивіда до самопізнання, саморозвитку і самореалізації пов'язана з його здатністю виступати не тільки як об'єкт, але і суб'єкта суспільних відносин і культури, але бути творцем по відношенню до самого собі. Ефективне вирішення проблем особового саморозвитку неможливе без і поза оволодінням філософською культурою. «Сократ - явно особа і – філософствує; а, може бути, той факт, що він філософствує, - запитує Мамардашвілі, - пов'язаний з тим, що він конституює себе як особу?»[11] .

Аналізуючи проблему особового розвитку в соціально-психологічному аспекті, А. Маслоу розробив ієрархічну теорію потреб, розташувавши їх у висхідному порядку - біологічні, екзистенціальні, соціальні, престижні і духовні. Він вважає, що потреба в самореалізації – це по суті потреба стати особою , бо тільки там, де починаються вищі духовні потреби, починається особа. Ж.Ж. Руссо свого часу висунув ідею про «подвійне» народження особи. На рівні першого народження - особа кожен індивід. На цьому етапі особа, актуалізуючись в рамках структури самосвідомості, що задається суспільством, виявляє велику залежність від оцінок інших людей. Друге народження особи пов'язане з формуванням світогляду на основі самопізнання, з орієнтацією на пошук і реалізацію смысложизненных орієнтирів, з наявністю активної волі, що забезпечує індивідові готовність здійснювати вчинки.

У розвиток ідеї про подвійне народження особи С.А. Рубінштейн виділяє у людини як суб'єкта життя два основних його способу існування і два відношення до життя. Перший спосіб існування являє собою життя в умовах, що склалися, повсякденного побуту, що не виходить за межі безпосередніх життєвих зв'язків. У цих умовах соціальна регуляція у вигляді норм моральності визначає саморегуляцію поведінки індивіда. Другий спосіб існування пов'язаний з появою рефлексії, коли людина стає здатною займати позицію як би поза процесом життя, дивитися на неї як би з боку. Свідомість виступає тут як прорив, як вихід з повного поглинання безпосереднім процесом життя для вироблення відповідного відношення до неї, заняття позиції над нею, поза нею для думки про неї з метою побудови етичного людського життя на свідомій основі. З появою рефлексії починається філософське осмислення життя, бо з цієї миті виникає проблема “ближнього” і “дального”, проблема співвідношення, взаємозв'язки, безпосереднього, неусвідомленого відношення людини до життя і опосередкованого через “дальнє”, усвідомленого відношення. Філософська рефлексія припускає усвідомлене зіставлення стихійного потоку буденного життя з тим або іншим ідеалом, що приймається за дороговказну зірку, “життєвий маяк”, проходження якому і робить життя індивіда духовно осмисленим

Для розгляду умов, при яких філософія виявляється здатна виступати як інструмент самореалізації і саморозвитку рядової особи, ми спиратимемося на той аспект філософії М. Мамардашвілі, коли він розглядає саму філософію як вчення про філософію. В цьому випадку в самій філософії він виділяє рівень «реальної філософії» і рівень «філософії теорій і систем».

«Реальна філософія» припускає як би єдність, відому нерозчленовану думки і дії (вчинку). У ній можна виділити три етапи. Перший етап – це етап становлення і думки і дії, коли вони ще нероздільні і до певної міри невиразні в їх самостійності (як би безперервно переходять один в одного). Йде процес зародження самої ідеї, самого сенсу, з одного боку, а з іншою, становлення найосновнішого вчинку в низці тих, що змінюють один одного і здійснюваних ще як би на дотик окремих надходжень. Це ті моменти, коли ми намагаємося вирватися з нескінченної і одноманітної низки вчинків, що повторюються, коли ми вступаємо на шлях «усвідомлення своєї вдачі», на шлях виходу за його обмежені межі. Підсумком цих пошуків виступає другий етап, коли у нас складається цілісне і усвідомлене розуміння тієї проблемної ситуації, в якій ми опинилися, а також можливих шляхів виходу з неї. Це особливий період в наший життя, коли ми відчуваємо потребу зробити особовий вчинок Відомий монолог Гамлета «Бути або не бути!» - яскравий зразок «реальної філософії» другого її етапу. Третій етап припускає вибір певного варіанту вирішення проблеми і послідовну реалізацію його в життя, твердження себе в житті на основі виходу за межі колишнього рівня буття. Готовність до рефлексії на рівні «реальної філософії» визначається виходом індивіда на екзистенціальний рівень буття, а тим більше на рівень «роботи душі», в тих ситуаціях, коли він реалізує себе як людина, творить «живу думку». Реальна філософія виявляється в центрі нашої уваги, коли ми ставимо завдання або усвідомити «хто я», або усвідомити «де ми і куди йдемо разом зі своїми співгромадянами», або намагаємося зрозуміти, яка реальна філософія лежить в основі наших, умонастроїв, відчуття і настроїв. «Реальна філософія, - помічає М. Мамардашвілі, - завжди присутній в основі будь-яких проявів людського духу, що творить, бо певні внутрішні установки, внутрішні форми свідомості існують у всякої людини, що займається думкою, проводить думку»[12] .

У сфері професійної філософської діяльності «реальна філософія», явивши собою як би базис самої філософської рефлексії, як би доповнюється філософією теорій і систем, що включає систему понять, принципів, а також певну техніку, за допомогою якої вдається говорити про людський в людині (підсилювати і підтверджувати його) і одночасно дізнаватися щось про світ, в якому ми живемо. Володіння філософськими поняттями і філософською технікою дозволяє більш поглиблено і ґрунтовно вирішувати для себе задачу затвердження достовірно людського початку в кожному з нас, бо в цьому випадку філософія виконує «людиноутворюючу функцію».

Філософія може бути співучасна індивідові в тих випадках, коли життєва необхідність звернення до проблем “реальної філософії” дає свою підтримку у конкретних мислителів, що вирішували до цього подібні проблеми “для себе”, і що зуміли поставити “гостро сформульовані питання”, що дозволяють виявляти незнання опонентів, що допомагає занурювати їх свідомість «в семантичне поле, збуджене граничними питаннями буття».

СПИСОК Лі тератур И

1. Большаков А.В. Основи філософії знань. М., Знання 2004.

2. Брихадараньяка упанишада. Пер., предисл. и коммент. А.Я. Сыркина. – М.: Наука, 1964. – 237 с.

3. Бубер М. Два образа веры. М., 1995.

4. Гримак П.П. Общение с собой: начала психологии активности. М., 1991.

5. Енциклопедія з філософії. - М., 1994.

6. Ильенков Э.В. Философия и культура. М., 1991.

7. Історія світової культури. - К., 1993.

8. Костюченко B.C. Классическая веданта и неоведантизм. М.: Мысль, 1983. – 272 с.

9. Мамардашвили М. Как я понимаю философию. М., 1990.

10. Надольний Я.І. Філософія. Підручник. - К., 2000.

11. «Основы философии» В.Ф. Шаповалов, Москва «Гранд» 2000.

12. Толстой Л.Н. Исповедь. - Собрание сочинений, т.16., М., 1964.

13. Філософія. Під ред. Л.Г. Кононовича, Г.И. Медведєва, Ростов-на-Дону «Фенікс» 1998.

14. «Философия» В.А. Канке, Москва «Логос» 1998.

[1] Мамардашвили М.Как я понимаю философию. М., 1990.

[2] Ильенков Э.В. Философия и культура. М., 1991.

[3] Бубер М. Два образа веры. М., 1995.

[4] Історія світової культури. - К., 1993.

[5] «Основы философии» В.Ф. Шаповалов, Москва «Гранд» 2000.

[6] Енциклопедія з філософії. - М., 1994.

[7] Надольний Я.І. Філософія. Підручник. - К., 2000.

[8] «Философия» В.А. Канке, Москва «Логос» 1998.

[9] Філософія. Під ред. Л.Г. Кононовича, Г.И. Медведєва, Ростов-на-Дону «Фенікс» 1998.

[10] Ильенков Э.В. Философия и культура. М., 1991.

[11] Мамардашвили М. Как я понимаю философию. М., 1990.

[12] Бубер М. Два образа веры. М., 1995.