Курсовая работа: Взаємозв’язок рівня емпатії та самоставлення особистості

Київський славістичний університет

Інститут славістики і міжнародних відносин

Кафедра психології

Спеціальність психологія

Курсова робота

на тему:

«Взаємозв’язок рівня емпатії та самоставлення особистості»

Студентки ІІкурсу

Група 01-Б.09 Пс(А)Д

Алексєєнко Наталії Володимирівни

Науковий керівник :

Крутюк Марина Володимирівна

Київ 2010

Зміст

Вступ

1. Самоставлення

1.1 Поняття самоставлення

1.2 Структура самоставлення

1.3 Розвиток самоставлення

2. Емпатійність

2.1 Поняття емпатії

2.2 Структурна організація емпатії

2.3 Розвиток емпатії

Вступ

Почну з того, що тема обраної мною роботи дуже цікава і важлива як для майбутнього психолога. Адже самоставлення та емпатія грають велику роль у роботі для людини такої професії.

Важко зрозуміти сповна клієнта не маючи емпатії, але важко його зрозуміти якщо ставлення до самого себе не являється нормальним.На мою думку,тема моєї курсової роботи є досить актуальною,а звідси - яка б гіпотеза не справдилась,результат моєї роботи не буде марним.

Отже, об’єктом дослідження являється взаємозв’язок рівня емпатійності та самоставлення особистості.

Мета роботи полягає у ствердженні або спростуванні гіпотези про існування цього взаємозв’язку.

1. Самоставлення

1.1 Поняття самоставлення

Глобальна самооцінка стала предметом психологічного аналізу завдяки виданим у кінці XIX століття робіт У. Джеймса (1890). Уряді джерел цей термін принципово розлучається з терміном «самопізнання». Так, західні психологи в самопізнанні традиційно виявляють причину і сенс власної поведінки людини, її ставлення до інших людей, в той час як самооцінка підкреслює позитивний або негативний модус сприйняття себе, своїх можливостей, якостей, місця серед інших людей.

Традиційно глобальна самооцінка особистості розглядаеється як похідна від її приватних самооцінок. Виділяють три підходи в описі механізмів формування глобальної сам оцінки з приватних самооцінок:

- Глобальна самооцінка як конгломерат приватних самооцінок, які пов'язані з різними аспектами Я-концепції;

- Як інтегральна самооцінка приватних аспектів, зважених за їх суб'єктивною значимостю;

- Як ієрархічна структура, що включає приватні самооцінки, інтегровані за сферами особистісних проявів і в комплексі складають узагальнене «Я», яке знаходиться на верху ієрархії .

Отже, глобальна самооцінка є тим психологічним поняттям, в якому найбільш детально відображена така сторона відношення людини до себе як його почуття на адресу «Я». Це почуття є стійким психічним утворенням і виявляє себе як особистісна риса (властивість, смислова диспозиція).

«Самоповагу» в західній психології найчастіше розглядається у зв'язку з вивченням уявлень особистості про себе як о системі соціальних установок. При цьому під установкою розуміється гіпотетичний конструкт, який позначає заснований на минулому досвіді стан готовності людини, направляючий чи викривляючий тим чи іншим образом,впливаючи на його поведінку.Можна виділити два підходи до визначення змісту самоповаги як установочної за своєю природою освіти:

- Самоповага як загальна установка особистості щодо своєї цінності . Під самоповагою при цьому розуміється позитивна чи негативна установка, звернена на специфічний об'єкт, званий «Я», що включає в себе пізнавальний (знання про себе, уявлення про свої якості, властивості), емоційний (оцінка цих якостей і пов'язані з нею почуття щодо себе) і практичний компоненти;

- Самоповага як емоційний компонент установки.

І.С. Кон визначає самоповагу як емоційний компонент особливої настановної системи - «образу Я», як «особисте ціннісне судження, виражене в установках індивіда до себе (схвалення або несхвалення), які вказують якою мірою індивід вважає себе способним, значним, процвітаючим і гідним».

Самоставлення особистості розуміється як складне когнітивно-афективне утворення, зрілість якого визначається якістю взаємозв'язку і ступенем узгодженості йогоскладових. Його структура розглядається складаючося з двох компонентів: раціонального ставлення до себе як суб'єкту соціальної активності («образ - Я» або категоріальне «Я») і емоційно-ціннісного ставлення до себе - переживання й оцінки власної значущості як суб'єкта соціальної активності, утворюють рефлексивне «Я» [36]. У результаті взаємодії зазначених компонентів з потребностно-мотиваційною сферою особистості ставлення до себе включається в процес діяльнісної та особистісної саморегуляції, стимулює розвиток пізнавальної та особистісної суб'єктності людини.

У психології представлена величезна кількість досліджень, в яких встановлено тісний зв'язок між ставленням особистості до себе як до суб'єкта життєвих відносин та її поведінки. У них відзначається, що висока самоповага особистості виступає умовою її максимальної активності, продуктивності в діяльності, реалізації творчого потенціалу , впливає на свободу вираження почуття, рівень саморозкриття в спілкуванні . Позитивне стійке самоставлення лежить в основі віри людини у свої можливості, самостійність, енергійність, пов'язане з його готовністю до ризику, обумовлює оптимізм відносно очікування успішності своїх дій у ситуації невизначеності. Люди з позитивним самоставленням менш поглинені своїми внутрішніми проблемами, набагато рідше страждають психосоматичними розладами. Одним із мотивів, що спонукають людину додержувати моральні норми, є його прагнення зберегти позитивне самоставлення.

У той же час негативне самоставлення є джерелом різних труднощів у спілкуванні, оскільки людина з таким ставленням до себе заздалегідь упевнено в тому, що оточуючі погано до нього ставляться. Проблема гідності, цінності свого «Я» майже повністю поглинає його увагу, у зв'язку з чим рівень активності людини надмірно підвищується, ускладнюючи тим самим вибір адекватного способу взаємодії, його поведінка становиться ригідною. Негативне, конфліктне ставлення особистості до себе обумовлює її поведінка, що відхиляється: здійсненя правопорушень, наркоманію, алкоголізм, агресивну і суіцідальну поведінку, пов'язану з неадаптивними, асоціальними формами поведінки, є однією з причин девіації,позитивно корелює з депресією.

1.2 Структура самоставлення

Зміст феномена цілісного самоставлення або окремих його аспектів не вичерпується поняттями, виражаючих самооцінку особистості і емоційне ставлення до себе, такими як: самоповага, симпатія, самоприйняття, любов до себе, самоприниження, самозвинувачення і т.д. Вітчизняний дослідник проблеми самоставлення Н.І. Сарджвеладзе вважає, що феномен самоставлення в якості своїх окремих сторін включає самосвідомість, самопізнання, самооцінку, емоційне ставлення до себе, самоконтроль, саморегуляцію, а поняття самоставлення є родовим щодо понять самопізнання, самооцінки та інших подібних понять, що мають приставку «само» і відображають широкий спектр феноменів внутрішнього життя особистості.

Трьохкомпонентна структура самоставлення включає в себе когнітивний, емоційний і конативний компоненти. Можна говорити про тенденції консистентності між цими компонентами, оскільки самоставлення є одним з видів аттитюдів, а аттитюди характеризуються цією генеральною властивістю.

Когнітивний компонент самоставлення за тією ознакою, які гностичні процеси включені до його функціонування (відчуття і сприйняття, уявлення і пам'ять, мислення і уява), складне гетерономне утворення. Так, самовідчуття, як це показано В. В. Століним, пов'язане з організмічним рівнем активності людини. У самосвідомості тіло зі своїми внутрішніми станами презентує за допомогою самовідчуття і на її основі формується «схема тіла». У онтогенетичного плані на роль дисоціації відчуття і самовідчуття у виникненні самосвідомості вказував І. М. Сєченов.

Процеси самосприйняття також у великій мірі «забезпечують» суб'єкт необхідною, селективною, а також надмірною інформацією про самого себе. Наприклад, в постпубертатному, юнацькому періоді розвитку особистості сприйняття своєї зовнішності інтенсифікується і значно визначає форму і зміст життєдіяльності особистості. Уявлення про самого себе сприяють соціальної регуляції міжособистісних відносин.

Значення функції пам'яті в організації внутрішньоособистісного досвіду важко переоцінити. Спогад про свої вчинки і пройдений життєвий шлях, т. зв. автобіографічна пам'ять, дає необхідний матеріал для побудови образу ретроспективного «Я» («яким я був»), про що мова піде нижче.

Розумові процеси, які реалізують у гностичному плані функцію самоставлення, утворюють «Я» - концепцію особистості. За допомогою операцій узагальнення, аналізу, синтезу, судження, умовиводу особистість у юнацькому віці виробляє стійкі концепти про самого себе, які утворюють певну консистентну структуру. Ш. О. Надірашвілі, спираючись на ідею Д. H. Узнадзе про два плани психічної активності, вважає, що акт об'єктивації, що виник при деякому перешкодженні у здійсненні імпульсивної поведінки і завершується його призупиненням і розгортанням теоретичної активності суб'єкта, супроводжується паралельним процесом суб'єктивації: теоретична активність спрямовується не лише на зовнішній об'єкт, але і на усвідомлення власних можливостей і особливостей. В результаті у особистості формується т. зв. психологічний автопортрет. Така ж ідея в контексті іншої теоретичної орієнтації експериментально обгрунтовується В. В. Століним.

Процеси уяви конституюють можливе «Я» і ідеальне «Я». Переважно наоснові процесів уяви формується образ «проспективного« Я », функція якого, полягає в проектуванні власного життя.

Таким чином, згідно Н.І. Сарджвеладзе, когнітивний компонент самоставлення включає в себе самооцінку, бо завдання «роботи» самосвідомості і самопізнання полягає не тільки в тому, щобприймати себе в розрахунок у процесі активності і знати щось про себе, але і в тому, щоб оцінити свої властивості і можливості за певними критеріями («гарний-поганий», «придатний-непридатний» і т. д.).

Емоційне ставлення також один з компонентів самоставлення. В. В. Столін виділяє три емоційні осі самоставлення: 1) симпатія - антипатія, 2) повага - неповага і 3) близькість - віддаленість. Цікаво, що ці осі, як показав автор, визначають також будова емоційно-ціннісного ставлення людини до іншої людини, а їх представленість у самоставленні пояснюється зазначеним Л. С. Виготським механізмом переходу інтерпсихічних відносин в інтерапсихічну сферу.

Конативний компонент самоставлення виступає в якості внутрішніх дій на власну адресу або як готовність до таких дій. Маються на увазі маніпуляторно-інструментальне і діалогічне ставлення до себе, самовпевненість (відкидання сумнівів) і самопослідовність, самоприйняття (схвалення самого себе, довіру до себе і самозгода) і самозвинувачення, самобичування, самоконтроль і самокорекція, очікуване ставлення від інших (відбір інформації про себе) і самопредставлення іншому і т. д.

1.3 Розвиток самоставлення

Особливості самоставлення визначають своєрідність внутрішнього світу особистості, цілий комплекс психічних властивостей, які реалізуються певним стилем поведінки. Позитивне самоставлення пов'язане з самоповагою, упевненістю в собі, відчуттям переваги і прийняттям себе, а поведінкові прояви описуються як незалежна і впевнена манера триматися. Оскільки позитивне самоставлення відображає впевненість індивіда в своїх силах і очікування успіху, то воно пов'язується зі схильністю до ризику, здатністю приймати відповідальні рішення.

Вивчення розвитку особистості, формування самоставлення неможливо без урахування конкретних умов життєдіяльності людини, того реального життєвого контексту, в якому воно здійснюється. Практично це означає, що справді наукове розуміння психології особистості досягається лише тоді, коли особистість розглядається не ізольовано, як якась абстракція, а у цілісності її соціальних зв'язків і міжособистісних відносин. Реалізацією такого підходу, що здобуває останнім часом все більшого поширення, є, зокрема, вивчення особистості в рамках сімейних взаємин - подружніх і дитячо-батьківських.

З перших днів життя дитини соціальне середовище представлена їй як система сімейної взаємодії. На перших порах саме батьки дитини є єдиними носіями соціальних відносин і єдиною ланкою, яка опосередковує всі інші зв'язки дитини зі світом. Представляючи собою складний вузол людських взаємовідносин, що реалізуються в системі сімейної взаємодії і спілкування, сім'я саме в цій якості є найважливішим чинником повсякденного існування і розвитку особистості.

Однак до теперішнього часу зроблені лише перші кроки в осмисленні тих психологічних параметрів сім'ї, які є детермінантами індивідуального розвитку дітей, формування їх особистісних властивостей у даному середовищі (В. І. Гарбузов, О. І. Захаров, А. Є. Личко, Т. В. Соколова та ін.)

Зупинюсь на особливостях взаємин батьки - дитя, що мають вирішальне значення в становленні особистості дитини, її самооцінки і самоставлення.

За висловом Г. Саллівана, «Я-концепція» відображає досвід взаємодії зі значущими іншими. Зв'язок між самоставленням і ставленням інших розкривається як інтроекція: шляхом ідентифікації дитина засвоює,інтеріорізує певні параметри материнського відношення, формуючи образ себе як «поганого» чи «доброго». Таким чином, приймаюче, тобто уважне, любовне, шанобливе ставлення батьків до дитини сприяє самоприйняттю дитини, відкидає ж - неприязне, зневажливе, нехтуюче - ставлення призводить до неприйняття ним самого себе, переживання своєї малоцінності і непотрібності. Це положення експериментальне було підтверджено в ряді досліджень (Л. І. Божович, Т. В. Соколова, І. І. Чеснокова, Г. Фідгор та ін.) Образ і ставлення до дитини, що склалися у батьків, передують розвитку власного «Я »дитини. Він значно раніше починає відчувати себе істотою улюбленою чи відторгнутою, ніж набуває здатності і способів самопізнання і самооцінювання. На основі аналізу літературних даних і власного дослідження В.В. Столін прийшов до висновку, що крім батьківського ставлення і конкретної оцінки дитини, на його самосвідомість впливають, конструюючи його, такі фактори:цінності, норми параметри оцінок та самооцінок, якими постачають його батьки, і за якими він починає оцінювати себе сам;образ себе як володіє тими чи іншими здібностями або рисами;власне самооцінка батьків;спосіб регуляції поведінки дитини батьками, який стає способом саморегуляції.

Можна виділити ряд неадекватних способів впливу батьків на формування образу «Я» дитини. Це перш за все нав'язування, навіювання дитині нереалістичного образу. Досить часто різноманітні спотворення образу дитини та емоційного ставлення до нього бувають обумовлені психологічним неблагополуччям самих батьків (А. М. Захаров, В. Н. Мясищев, І. І. Чеснокова та ін.) Так, акцентуація характеру батька чи матері у вигляді тривожності, ригідності, гіперсоціалізірованності здатні породити «комплекс розумною Ельзи» - бачення в дитині рис, зараз відсутніх або виражених в мінімальному обсязі. У цьому випадку образ дитини відчуває спотворення під впливом негативних очікувань матері як прояву страху, що дитина повторить риси некоханої людини (наприклад, колишнього чоловіка), або в дитині втіляться власні небажані якості, які таким чином несвідомо проектуються на дитину.

Свій образ і ставлення батьки транслюють дитині в різній формі: або у прямій вербальної, або в непрямій - у формі такої поведінки з ним, яке передбачає певні риси і якості дитини. Чим старшою стає дитина, тим очевидніше конфлікт між потребою в самоствердженні, повазі і визнання права на самостійність і які йому нав'язує знеціненими образом «Я». Цей конфлікт ускладнюється ще й тим, що дитина завжди прагне порозуміння з батьками, задовольняючи таким чином потребу у приєднанні «Ми» з батьками, причому нерідко ціною за відчуття своєї захищеності є ототожнення власної «Я-концепції» зі спотвореним, навіюваним чином. Виникає реальний ризик того, що спонуканий цим образом (всупереч усвідомленим прагненням батьків) дитина буде розвивати саме ті якості і зразки поведінки, які випливають з негативного батьківського образу. Той же механізм обумовлює і розвиток дитини в напрямку самовдосконалення, якщо у батьків склався позитивний образ дитини, але при умовній батьківської любові і невідповідність цього образу реальним можливостям і схильностям дитини, перетворюється на потворну форму: дитина зі шкіри геть лізе, намагаючись відповідати образу «хорошого дитини ».

Р. Лейнга, аналізуючи відносини батьків та дітей у неблагополучних сім'ях, ввів поняття «містифікація» - навіювання батьками дітям того, чого вони потребують, ким є і в що вірять. Однією з форм містифікації є приписування, наприклад, «слабкості» - несамостійності, нездатності самому знайти вихід у важких ситуаціях, - або «поганості» - ницості, аморальності. Іншою формою містифікації можна вважати інвалідизацію дитини - примусове забезпечення точок зору дитини, його планів, намірів, інтересів.

Істотним чинником, що викривляє адекватне сприйняття батьками своєї дитини, може бути неадекватна батьківська самооцінка. Відомо, що матері, які тепло і з симпатією ставляться до своєї дитини, частіше мають високу самооцінку, ніж матері, які не висловлювали таких установок до власних дітей.

С. Куперсмит показав, що матері з високою самооцінкою були впевнені у своїйбатьківській компетентності і виконували свою материнську роль реалістично і ефективно. Матері з низькою самооцінкою частіше карали своїх дітей, застосовуючи більш суворі покарання, хоча і не вважали його дієвим. Матері ж з високою самооцінкою, застосовуючи покарання, завжди вважали його ефективним, що приносить позитивний результат. На думку багатьох дослідників, те, як мати сприймає і звертається зі своєю дитиною, і те, як вона сприймає себе, невіддільне одне від іншого. Вибудовується наступний логічний ланцюжок: звернення батьків з дітьми відображає їхні почуття щодо себе, а ставлення батьків до дітей буде визначати самооцінку дитини. Це означає, що батьки, які приймають себе, з більшою ймовірністю будуть приймати і свою дитину, ставитися до нього тепло і уважно, в результаті чого їхня дитина також буде приймати себе.

Матерям з вираженою тривожністю і невпевненістю у своїй батьківської компетентності важко бути ніжними, люблячими і приймаючими в спілкуванні з дитиною. З цим положенням узгоджується і висновок А.С. Співаковський, яка показав, що оцінка батьками дитини грунтується не тільки на його об'єктивних якостях, успіхи, досягнення, а й перебуває під сильним впливом «батьківської позиції», в якій переломлюються мотиваційно-емоційні структури їх особистості.

Хоча більшість дослідників приходить до висновку про наявність зв'язку між самооцінкою дитини і батьківським ставленням, в ряді досліджень не було виявлено значимої залежності між особистісними характеристиками дітей і батьківським поведінкою. Вказується, що на різних дітей подібне виховання надає різну дію. Підкреслюється, що важливо не стільки батьківське ставлення саме по собі, скільки те, як воно сприймається дитиною. Так, наприклад, Медіннус показав, що підлітки з високим рівнем самоприйняття і хорошою адаптацією частіше сприймали своїх батьків як люблячих, а не відторгаючих, що було характерно для підлітків з низьким рівнем самоприйняття.

Л.І. Божович вважає, що причини формування неадекватної самооцінки у дітей слід шукати в їх неправильному вихованні.

Дослідження, що зіставляють стиль дитячо-батьківського спілкування та особливості самооцінки дитини, поки ще нечисленні. У роботі В.Е. Пахальяна, що досліджує зв'язок між формою спілкування дитини в сім'ї і ступенем адекватності і стійкості самооцінки, було виділено два типи спілкування: довірче та регламентоване. У дітей, що мали довірчі відносини з батьками, переважала адекватна і стійка самооцінка. Для дітей з сімей з регламентованим типом спілкування була більш характерна нестійка і неадекватна самооцінка. У самому фундаментальному з наявних у цій області досліджень С. Куперсмит на основі тестових даних показав наявність позитивної кореляції між самооцінкою молодших підлітків і стилем дитячо-батьківських відносин. Він аналізував батьківське ставлення та поведінку за такими параметрами: прийняття-відкидання; демократичне ставлення-домінування, під якими розумів терпимість / нетерпимість батьків до незалежної і суперечливої думки дитини, надання дитині права голосу в сімейних справах, способи домогтися послуху - за допомогою сили або методом переконання); ступінь автономії і типи контролю (ступінь вимогливості і строгості батьків, наскільки батьки контролюють виконання своїх вимог і які методи покарання застосовують - нейтральні або більше емоційні). Було показано, що висока самооцінка і хороша соціальна адаптованість поєднується з наявністю теплих, довірчих відносин між дітьми і батьками, вимогливістю і суворою дисципліною одночасно з повагою і відносною автономією підлітка.

Діти з низькою самооцінкою, вираженим почуттям власної ізольованості і непотрібності, малої соціальною активністю і незадоволеністю в міжособистісних контактах мали негативний досвід сімейних відносин, в якому переважали раціональні виховні впливи над безпосередніми емоційними відносинами, суворе покарання як основний спосіб контролю, відсутність чіткої виховної програми.

З вищевикладеного С. Куперсмит робить висновок, що найбільш сприятливими умовами розвитку позитивної самооцінки дитини є емоційна залученість батьків у життя дитини та наявність чітких, зрозумілих правил, що регулюють поведінку, але не перешкоджають розвитку самостійності дитини.

Таким чином, розвиток у дитини уявлень про себе багато в чому залежить від того, наскільки взаємини батьків з дітьми задовольняють вимогам, необхідним для благополучного вирішення протиріч, що виникають на різних стадіях розвитку. Кожна з цих стадій вносить свій особливий, унікальний внесок у формування самоідентичності особистості. Це положення перегукується з ідеєю А.В. Запорожця про те, що «виникають на різних вікових ступенях психологічні новоутворення мають неминуще,« абсолютне »значення для всебічного розвитку індивіда, вносять свій особливий, неповторний внесок у формування людської особистості.

Ми вважаємо важливим положення Е. Еріксона про те, що дитина сенситивна до особливого аспекту соціальних відносин, що передбачають специфічний характер його власної діяльності. Тоді вплив взаємин батьки-дитина в перспективі формування особливостей його особистості аналізується з точки зору того, як ці взаємини співвідносяться із завданнями розвитку даного віку і індивідуальних потреб дитини. Це положення дуже співзвучно розвиває Л.І. Божович уявленням про внутрішні позиції дитини, згідно з якими той чи інший вплив набуває сенс тільки в контексті прагнень, потреб і мотивів дитини.

Розвиваючи ідеї Л.С. Виготського, Л.І. Божович виходить з положення, що умови життя самі по собі безпосередньо не здатні визначити психічний розвиток дитини. Всі зовнішні впливи переломлюються через призму внутрішньої позиції дитини, яка визначається вже склавшимися структурами психіки. Тому в одних і тих же умовах можуть формуватися різні особливості психіки, в залежності від того, в яких взаємовідносинах із середовищем буде знаходитися сама дитина. Щоб зрозуміти, який вплив надає середовище на дитину, треба зрозуміти характер його переживань, за якими стоїть світ його потреб, бажань, прагнень у співвідношенні з можливостями їх задоволення. У свою чергу, для того щоб проаналізувати систему потреб дитини, треба врахувати його місце в системі доступних йому суспільних відносин, які визначаються двома умовами: історично склавшимиися вимогами суспільного середовища, що пред'являються дітям різного віку, і тією діяльністю, яку вони при цьому виконують, і тими вимогами, які оточуючі пред'являють до даної особи, виходячи з його особливостей і конкретної ситуації розвитку.

Формування особистості дитини і буде визначатися співвідношенням між тим місцем, яке він займає в системі людських відносин, і психологічними особливостями, які в дитини вже сформувалися. З цього співвідношення виникає внутрішня позиція дитини, тобто система його потреб і прагнень, суб'єктивно представлених у відповідних переживаннях, які, преломлюючи вплив середовища, стають рушійною силою розвитку психічних властивостей.

Підіб'ю деякі підсумки теоретичного обговорення даної проблеми. Уявлення дитини про себе починають складатися в процесі взаємодії з батьками. Саме батьки служать основним джерелом задоволення провідних потреб маленької дитини, і його емоційна прив'язаність до них породжує своєрідну залежність його самосвідомості від батьківського ставлення та наявного в батька образу дитини, і саме в сім'ї закладається основа для сприятливого або несприятливого розвитку самоставлення дитини.

Приймаюче, тобто уважне, любовне, шанобливе ставлення батьків до дитини сприяє самоприйняттю дитини.

Відхилене, тобто неприязне, зневажливе, нехтуюче ставлення призводить до неприйняття дитиною себе, до переживання своєї малоцінності і непотрібності.

2. Емпатійність

2.1 Поняття емпатії

Коли об'єктом емоційної сприйнятливості індивіда стають переживання інших людей, у нього проявляється властивість, звана емпатією (від грец. pathos - сильне і глибоке почуття, близьке до страждання, з префіксом «ете», що означає напрям всередину). Емпатія означає таке духовне єднання особистості, коли одна людина настільки переймається переживаннями іншого, що тимчасово ототожнюється з ним, як би розчиняється в ньому. Ця емоційна особливість людини відіграє велику роль у спілкуванні людей, у сприйнятті ними один одного, встановлення взаєморозуміння між ними. Л. М. Толстой вважав, наприклад, що найкраща людина живе своїми думками і чужими почуттями, а найгірший - своїми почуттями і чужими думками. Посередині письменник розташовував все розмаїття людських душ. Треба відзначити, що виділення емпатії в якості особливого психологічного феномена було тривалим, складним і до цього дня його розуміння не збігається в різних вчених і в різних психологічних школах. Спочатку цей феномен обговорювався в рамках філософії, зокрема - етики та естетики.

Тому і позначався він або етичним поняттям «симпатія» (Сміт, 1895; Спенсер, 1876; Шопенгауер, 1896), або естетичним поняттям «відчуття» (Ліппс, 1907). А. Сміт розумів симпатію як здатність співчувати іншому. Г. Спенсер визначав симпатію як здатність співчувати людям, виявляти зацікавленість у їхній долі. Він виділяв два типи емпатії: інстинктивну (емоційне зараження) і інтелектуальну (співчутливу). Для А. Шопенгауера симпатія - це співчуття до всіх істот, що породжується усвідомленням спільності їх природи і походження. Для нього співчуття є властивістю самого життя. У процесі співчуття людина забуває про відмінності між собою та іншими.

3. Фрейд (1925) вважав, що співучасть в емоційному стані іншого здійснюється за допомогою двох механізмів - зараження і наслідування. Як механізм пізнання розглядав симпатію (емпатію) М. Шелер (Scheler, 1923). Для нього симпатія - не просто поділ (співучасть) емоцій іншого, а акт, спрямований на пізнання особистості іншого як найвищої цінності. Він виділяв рівні симпатії - від нижчих до вищих, серед яких Einsfuhlung означало стан злиття з об'єктом симпатії, ідентифікація з його переживанням, a Mitgefuhl-участь в переживанні іншої людини при збереженні незалежності власних переживань.

У роботах психологів кінця XIX століття симпатія розглядається як властивість тварин і людини і як первинна емоція. За Т. Рібо (1897), на нижчому психофізіологічному рівні розвитку емпатія виступає як синергія (наслідування руховим прагнень), а на вищому - як синестезія, тобто узгодженість почуттів, переживань, що викликають подібні вчинки. Щоправда, він відзначає, що в ряді випадків люди прагнуть позбавити себе від співпереживання страждань іншої людини. На вищому інтелектуальному рівні симпатії виникає узгодженість почуттів і вчинків, заснованих на єдності уявлень і темпераменту з об'єктом симпатії.

B. Штерн (1922) теж вважав симпатію первинної емоцією, на основі якої розвиваються соціальні почуття. Він поділяє «почуття до інших» (ніжність, любов) і «почуття з іншими» (співчуття, співрадість). Перші служать передумовою виникнення других. Любов до близьких веде через наслідування і навчання до формування здатності реагувати на страждання інших людей, до розвитку альтруїстичної поведінки.

Американський психолог У. Мак-Дугалл (1889) висунув теорію походження симпатії як стадного інстинкту емоційного реагування на емоції інших тварин, важливого для виживання стада. У той же час він підкреслює, що це прояв симпатії не тотожне формам людської симпатії - співпереживання та співчуття. Для Мак-Дугалл симпатія - чисто афективний процес, здійснюваний за типом зараження або індукції.

Погляди Мак-Дугалл зазнали критики з боку ряду психологів (Allport, 1924; Asch, 1952). Зокрема, Ф. Олпорт звернув увагу на те, що в експериментах У. Мак-Дугалл заражалися експресивно вираженими емоціями менше 50% піддослідних, у той час як симпатія як інстинкт повинна була проявитися у всіх. Крім того, в експерименті не було враховано вплив ситуації експерименту, яка сама може викликати емоції.

Поняття «емпатія» вперше ввів в психологію Е. Тітченер (Titchener, 1909), спираючись на подання Ліппса про ввідчуття як перцептивний акт. У наступні роки, увійшовши в європейські мови, цей термін придбав безліч лексичних і психологічних значень, багато в чому втративши свою специфіку. Так, значна частина американських робіт з емпатії відображає її розуміння як когнітивного процесу, як сприйняття і розуміння внутрішнього світу іншої людини, емоційного змісту твору мистецтва, природи (Cotrell, Dymond, 1949; Bronfenbrenner et al., 1958).

Менш поширеним є розуміння емпатії якввідчуття, причому і тут є багато нюансів. В одних авторів емпатія виступає як вид чуттєвого пізнання об'єкта через проекцію та ідентифікацію (Beres, Harlow, 1953), в інших - як здатність поставити себе на місце іншого, передбачити його реакції (Mahoney, 1960; Speroff, 1953), у третіх - як здатність розуміння емоційного стану іншої (Wilmer, 1968) або як здатність проникати в психіку іншого, розуміти його афективні орієнтації (Шибутані, 1969).

К. Роджерс вважає, що бути в змозі емпатії означає сприймати внутрішній світ іншого точно, але без втрати відчуття «начебто». Це значить, що зберігається здатність у будь-який момент повернутися у власний світ переживань. Якщо цей відтінок «начебто» зникає, то мова йде вже про ідентифікацію з емоційним станом іншої, про зараження його емоцією і переживанні її в такій же мірі по-справжньому.

В. В. Бойко розглядає емпатію як раціонально-емоційно-інтуїтивну форму відображення, яка є особливо витонченим засобом «входження» у психо-енергетичний простір іншої людини. За допомогою емпатії «пробивається» захисний енергетичний екран партнера по спілкуванню, а для цього необхідна підвищена прохідність. Вона виникає, коли людина демонструє іншому співучасть і співпереживання. Звідси співучасть і співпереживання - не сенс і не функція емпатії, а всього лише емоційні засоби досягнення мети - виявлення, розуміння, передбачення індивідуальних особливостей іншого і потім на нього на потрібному напрямі (домогтися його розташування та довіри). У зв'язку з таким розумінням Бойко визначає емпатію наступним чином: «це форма раціонально-емоційно-інтуїтивного відображення іншої людини, яка дозволяє подолати його психологічний захист і збагнути причини і наслідки самовиявів - властивостей, станів, реакцій - з метою прогнозування та адекватного впливу на його поведінка ». Він вважає, що непідробний щирий інтерес до іншої особистості як такої, до її суб'єктивної реальності-основна передумова глибокої емпатії. Бойко виділяє в емпатії три канали: раціональний, емоційний та інтуїтивний. Раціональний канал характеризує спрямованість уваги, сприйняття і мислення емпатірующего на сутність іншої людини, на його стан, поведінку, на наявну у нього проблему. Це прояв спонтанного інтересу до іншого. Емоційний канал дозволяє емпатірующему входити в емоційний резонанс з іншими - співпереживати, брати участь. Інтуїтивний канал дає можливість бачити поведінку інших, спираючись на досвід, що зберігається в підсвідомості емпатуючого.

Однак нерідко емпатія дає викривлену картину внутрішнього світу іншої людини внаслідок того, що емпатуючий необгрунтовано проектує на нього свої якості - недоліки, звички, емоційний досвід, застарілі погляди, упереджені судження.

Одні вважають, що емпатія характеризується співпереживанням, що виникають по механізму емоційного зараження, тобто мимоволі і несвідомо. Тут емпатія має властивість щирості вираження своїх емоцій. Інші вважають, що в емпатії значну роль грає розум, раціональне сприйняття людини або тварини, тобто співпереживання розглядають як довільну і усвідомлювану емоційну ідентифікацію з іншою людиною. В останньому випадку, як вважає Т.П. Гаврилова (1981), співпереживання переростає в співчуття, супровождуючеi прагненням до надання допомоги. Емпатія ж володіє властивістю щирості вираження своїх емоцій. Л. П. Калінінський та ін (1981) вважають, що при поділі емпатичних реакцій правильніше було б говорити про ступінь емоційного залучення свого «Я» у ці реакції, ніж про різну спрямованість потреб суб'єкта.

Особливості особистості високоемпатійних. За даними А. П. Василькової (1999), для високоемпатічних характерні м'якість, доброзичливість, товариськість, емоційність, високий інтелект, а для нізкоемпатічних - замкнутість, недоброзичливість.

За даними Дж. Сальзера і Р. Бергласа (Sulzer, Burglass, 1968), найбільш емпатійні суб'єкти в найменшій мірі схильні приписувати людлм провину за несприятливі події і не вимагають особливих покарань за їх проступки, тобто проявляють поблажливість. П. Мартін і Т. Тумі (Martin, Toomey, 1973) виявили, що висо-коемпатійние особи проявляють себе як полінезалежні.

Фактори, що впливають на емпатійність. Л. Мерфі (Murphy, 1937) показано, що прояв емпатії дітьми залежить від ступеня близькості з об'єктом (чужий або близька людина), частоти спілкування з ним (знайомий дитина або незнайомий), інтенсивності стимулу, що викликає емпатію (біль, сльози), попереднього досвіду емпатії. Розвиток емпатії у дитини пов'язане з віковим зміною у нього темпераменту, емоційної збудливості, а також із впливом тих соціальних груп, в яких вона виховується.

Важливу роль у формуванні та розвитку емпатії грає емоція печалі. Плач дитини викликає у матері почуття жалю, спонукає звернути на дитину увагу, заспокоїти його. Точно так само спогад про сумну подію, що стався з близькою людиною, викликає жалість і співчуття до цієї людини, бажання допомогти йому.

Як показали А.А. Бодальов і Т. Р. Каштанова (1975), широке коло спілкування з однолітками позитивно корелює зі здатністю до співпереживання.

2.2 Структурна організація емпатії

На думку А.А. Меграбяна, емпатія включає в себе три компоненти:

1) емпатичних тенденцію - здатність до співпереживання, вразливість;2) тенденцію до приєднання - здатність до прояву тепла, дружелюбності, підтримки;3) сензитивність до відкидання - здатність до виникнення адекватного почуття провини, сприйнятливість до критики на свою адресу . Деякі дослідники, що представляють розглянутий підхід, називають такі компоненти емпатії: співчуття, естетичні почуття, а також подяку. Важливий елемент подяки - висока оцінка реципієнтом допомоги донора як альтруїстичного акту, при цьому двоє людей з'єднані емпатичних відносинами: з одного боку, щира емоційна підтримка або допомога суб'єкта - означає стати на місце об'єкта, - з іншого прихильно отримати допомогу чи підтримку - означає відчути позитивні наміри донора .

Згодом виявилося, що рамки емоційної концепції занадто вузькі для пояснення такого складного психологічного феномена, тому вструктурі емпатії починають виділяти когнітивний компонент, що базується на інтелектуальних процесах (порівняння, аналогія тощо). У роботах Бодалева А.А., Даймонд Р., Климова Є.А., Муканова М.М., Селіванової Р.Г., Стрілецької Л.П., Шибутані Т. та ін робиться спроба визначити зміст і основні характеристики когнітивної емпатії , а емпатія в цілому розглядається як двомірне освіту.

Психологами виділені три рівні емпатії:

1-й рівень - найнижчий, це сліпота до почуттів і думок інших. Таких людей більше цікавлять свої власні і, якщо їм здається, що вони добре знають і розуміють інших, їх висновки часто помилкові. Втім, усвідомити свою помилку їм заважає низький рівень емпатії та власні помилки можуть тривати все життя.

2-й рівень - епізодична сліпота до почуттів і думок інших, зустрічається найчастіше. Властивий будь-яким типам особистості, хоча і в різних проявах.

3-й рівень емпатії - найвищий. Це постійне, глибоке і точне розуміння іншої людини, уявне відтворення його переживань, відчуття їх як власних, глибокий такт, що полегшує усвідомлення людиною своїх проблем і прийняття правильних рішень без будь-якого нав'язування своєї думки або своїх інтересів. Для цього треба вміти відректися від свого "Я", будувати відносини за принципами взаємної довіри і альтруїзму.

2.3 Розвиток емпатії

самооцінка самоставлення емпатія особистість

Величезний вплив на розвиток людини роблять батьки, сім'я, дитинство. У сім'ї зазвичай проходять перші, вирішальні для становлення, розвитку та формування роки життя людини. Сім'я багато в чому визначає коло його інтересів і потреб, поглядів і ціннісних орієнтацій. У сім'ї закладаються моральні, соціальні якості.

Воснові розвитку емпатії, засвоєння моральних норм лежить формується спрямованість дитини на оточуючих, обумовлена особливостями спілкування дітей з дорослими і, перш за все, з батьками.

У сфері вікової психології А. Бек і В. Штерн поклали початок вивченню емпатії та її проявів у дітей. Проблема емпатії розглядається у зв'язку з формуванням особистості дитини, розвитком форм поведінки, соціальною адаптацією.

У подальшому А. Валлон (1967) приваблює ця проблема в аспекті розвитку емоційної сфери дитини, і він намічає еволюцію емоційної чуйності дитини на почуття дорослих і дітей. Валлон зазначає, що дитина на перших етапах життя пов'язана зі світом через афективну сферу, і його емоційні контакти встановлюються за типом емоційного зараження.

За А. Валлон, на другому році життя дитина вступає в «ситуацію симпатії». На цій стадії дитина як би злита з конкретною ситуацією спілкування і з партнером, чиї переживання він поділяє. «Ситуація симпатії» готує його до «ситуації альтруїзму». На стадії альтруїзму (4-5 років) дитина навчається співвідносити себе та іншого, усвідомлювати переживання інших людей, передбачити наслідки своєї поведінки.

Так у міру психічного розвитку дитина переходить від нижчих форм емоційного реагування до вищим моральним формам чуйності.

Л.Б. Мерфі визначає емпатію як здатність до емоційної чуйності на неблагополуччя іншого, прагнення полегшити або розділити його стан. Емпатія проявляється в адекватних формах у адаптованих до соціального життя дітей, що отримали в сім'ї максимум довіри, любові, тепла.

Х.Л. Рош і Є.С. Бордін вважають емпатію одним з найважливіших джерел розвитку особистості дитини. На їхню думку, емпатія - поєднання теплоти, уваги і впливу. Автори спираються на ідею про розвиток дитини як процесі встановлення балансу між потребами батьків і дитини. Дотримання балансу потреб робить виховання ефективним, якщо емпатія визначає психологічний клімат навчання дитини взаєминам з людьми.