Курс лекцій

Основи культурології

Курс лекцій «Культурологія» призначений для студентів економічних спеціальностей, висвітлює основні терміни та поняття культурології – науки про сутність, закономірності існування та розвиток культури, способи опанування нею. Наведено теоретичний виклад положень і концепцій культурології, розглядаються поняття «культура», прототип культури, питання щодо природи і сутності культури, властивості культурних форм, тенденції історичних змін культури тощо.

Передмова

культурологія культура субкультура

На основі програми, затвердженої Міністерством освіти і науки України, курс лекцій «Культурологія» висвітлює основні терміни та поняття культурології – науки про сутність, закономірності існування та розвиток культури тощо.

Курс лекцій призначений для студентів економічних спеціальностей. Складається з десяти тематично завершених лекцій, що дозволяє студенту детальніше ознайомитися з предметом, глибше пізнати його сутність, вільно орієнтуватись у концепціях культурології, мати уявлення про генезис культури, кризові явища в ній, засоби передачі культурної інформації, роль культурних орієнтацій у розвитку суспільства тощо, розуміти культуру як природну цілісність через призму культурного становлення людини і суспільства.

У курсі лекцій міститься не тільки емпіричний опис культури, але й порівняльний аналіз культур, проблеми міжкультурних комунікацій, вивчення витоків загального і специфічного, постійного і змінного в культурі. Культура розглядається як природна цілісність через призму культурного становлення людини і суспільства.

ТЕМА 1. СПЕЦИФІКА КУЛЬТУРОЛОГІЧНОГО ЗНАННЯ

1.1 Культурологія як навчальна дисципліна, її філософський сенс

У сучасній культурі домінантами стають процеси загальної інтеграції. В інтелектуальній діяльності це виявилось у взаємодії донедавна далеких одна від одної наук і виникненні на їх перетині нових: біохімії, генної інженерії, біофізики тощо.

Культурологія є також інтегративною сферою знання, народженою в широкому багатоаспектному діалозі на стику філософії, історії, психології, мовознавства, етнографії, релігієзнавства, соціології культури та мистецтвознавства. Базою культурологічного знання є окремі науки про культуру, в межах яких досліджуються певні феномени культури. Таким чином, культурологія належить до соціогуманітарних наук, хоча активно використовує як методи природничих наук, так і спеціальні методи дослідження в соціальній сфері.

Специфіка культурології полягає саме в її інтеграційному характері, в орієнтації на буття та діяльність людини й суспільства як цілісних феноменів.

Культурологія є системою знань про сутність, закономірності існування та розвитку, людське значення та способи пізнання культури. Тому важливим завданням теорії культури є пізнання сутності культури та виявлення законів і механізмів функціонування конкретних форм і сторін культури.

Серед основних завдань культурології можна виділити такі:

- аналіз культури як системи культурних феноменів;

- виявлення ментального змісту культури;

- дослідження типології культури;

- розв'язання проблем соціокультурної динаміки;

- вивчення культурних кодів та комунікацій.

Культура завжди цікавила філософів, соціологів, психологів, істориків як феномен суспільного життя, що розкриває особливості поведінки, свідомості та діяльності людей у конкретних формах життя (культура праці, культура побуту, художня культура, політична культура), а також як спосіб життєдіяльності людини, колективу і суспільства в цілому. Без світу культури важко собі уявити світ особистості. До культури в цілому належить широкий діапазон людських почуттів і думок – від пошуку смислу життя до естетики.

Уже у стародавніх міфах є спроба відповісти на питання про початок культурної історії людства. У легендах і міфах кожного народу є легендарні герої, які вчать людей оволодінню культурними досягненнями. Наприклад, Прометей навчив людей користуватися вогнем, а Гермес – виготовляти знаряддя, обробляти метали.

Духовний світ людини формується під впливом культурної діяльності, у процесі здійснення культурних зв'язків і стосунків між людьми. Проблема полягає в тому, що кожна народжена людина повинна стати повноцінною, бо вона повинна не просто успадкувати природні задатки своїх батьків, а й самостійно засвоїти все багатство культурних цінностей.

Одним із суттєвих моментів культурної історії людства є потреби, які, на відміну від потреб тварин, здатні збільшуватися. Зростання потреб і було першим історичним актом, який визначив суперечливу культурну історію людства. На початку свого існування людина не мала інших потреб, крім тих, які започаткувала в ній природа. Це, перш за все, потреба до самозбереження роду людського та окремого індивіда. Але щоб зберегти себе як вид у природі, людина повинна була задовольняти свої потреби зовсім інакше, використовуючи такі способи, які б принципово відрізнялися від тих, за допомогою яких зберігають себе тварини. Для людини в природі потрібна особлива їжа, житло, одяг. Тому перший культурно-історичний акт був спрямований на виробництво засобів, необхідних для задоволення цих потреб, на виробництво власне матеріального життя.

Культурна творчість людей, таким чином, проявляється відразу як подвійне відношення – природного і суспільного.

Природне відношення підказано людській діяльності самою природою. Воно полягає в тому, що людині потрібно вирішити питання, що їй робити, щоб вижити в природі.

Суспільне життя народжувалось у процесі спілкування індивідуумів і завжди зводилося до того, щоб загальними зусиллями визначити, як здійснити ту чи іншу діяльність.

Потреба в праці та спілкуванні – це потреба культурної історії людства, пов'язаної з появою повсякденного завдання, викликаного необхідністю й можливістю самому обирати свій образ життя, створювати самого себе і власний світ культури – державу, мораль, право, науку, мистецтво; створювати уявлення про добро й справедливість, совість і честь, які народжувались лише у процесі спілкування. Саме в цьому полягає філософський сенс культури.

1.2 Сутність культури

Основною категорією культурології є поняття «культура».

Термін «культура» у початковому його тлумаченні не позначав якогось особливого предмета, стану або змісту. Він був пов'язаний з уявленнями про дію, зусилля, спрямовані на дію чогось, і тому вживався з певним доповненням, що позначало завжди культуру чогось: культуру духу, культуру розуму тощо. Пізніше культуру стали розуміти як «людяність», що виділяє людину з природи, варварського стану.

Більшість людей переконана, що саме культура – те головне, основне, що відрізняє людське і соціальне буття від існування дикої природи. Пояснення і докази цієї тези наводяться найрізноманітніші, в залежності від того, що розуміється під культурою.

Слово «культура» – латинського походження, яке буквально означало обробку, догляд, поліпшення, обробіток. У класичній давнині воно вперше було зафіксовано в праці Марка Порція Катона «De agri cultura» (ІІІ ст. до н.е.), присвяченій турботам землевласника, який обробляв землю з використанням рабської праці. Турботи відповідали духові того часу. Автор рекомендував утримувати рабів надголодь, завантажувати їх роботою без міри, щоб утримати від крадіжки і легковажних занять. Господареві наказувалося бути скупим і обачним, не впадати в надмірності і нікому не довіряти.

Таке значення слова «культура» пішло в минуле. Слово «культура» набуло багатозначності у видатного римського оратора і публіциста Цицерона. В одному зі своїх листів він говорить про «культуру духу», тобто про розвиток розумових здібностей, що є гідним завданням для вільної людини і дається завдяки заняттям філософією.

Зігравши роль універсальної мови у середньовічній Європі, латина донесла до нас слово «культура» через пітьму сторіч. Хоча вживалося воно тільки у словосполученнях і означало ступінь майстерності в якій-небудь галузі, придбання розумових навичок (наприклад, «cultura juris» – вироблення правил поведінки, «cultura scientiae» – засвоєння науки, «cultura literarum» – вдосконалення письма).

Така різноманітність контекстів вживання слова «культура» не пройшла безслідно. До XVIII ст., згідно з висновками лінгвістів, слово «культура» стало окремою, самостійною лексичною одиницею, яка позначала обізнаність, освіченість, вихованість, тобто все те, що й зараз ототожнюють з культурністю.

Сучасні дослідники шукають аналоги до терміна «культура» в інших мовах. Так у давньогрецькій мові вживалося слово «пайдейя», що означало виховання гармонійної особистості (в дитині), у китайській мові – «жень» і «вень» означали виховання благородної людини, в давньоіндійській літературі говорилося про «дхармашастру» (вчення про життєві правила поведінки й обов'язки віруючого). Ця схожість виправдовує використання поняття «культура» для вивчення різноманітних історичних фактів.

Новітня наукова інтерпретація культури розглядає її як універсальну категорію, зміст якої трактується різними гуманітарними науками, дослідницькими школами та авторами досить умовно. Культурні процеси і явища відрізняються складністю і багатоплановістю. Тому в сучасній науці нараховується декілька сотень визначень культури. Деякі з них широко відомі: культура – це сукупність досягнень людства; все багатство матеріальних і духовних цінностей; це інтегральний образ, що об'єднує науку, освіту, літературу, мистецтво, мораль, уклад життя при визначальній ролі світогляду. За визначенням «Енциклопедичного словника з культурології», культура – це іманентна характеристика або параметр суспільства; те, що поза суспільством не є культурою. Б. Малиновський називає культурою соціальне наслідування як ключове поняття культурної антропології, X. Ортега-і-Гассет – соціальне спрямування, яке надає людство культивуванню індивідуальних біологічних потенцій. А. Флієр визначає культуру як соціальний досвід колективної життєдіяльності людей.

Крім того, існує багато визначень культури, де одні під культурою розуміють цінності духовного життя, інші – звужуючи це поняття, відносять до культури лише ідеологію, яка повинна обслуговувати сферу виробництва. Це пояснюється багатогранністю феномена та широким вживанням терміна «культура» в конкретних дисциплінах.

Суть соціального призначення культури розкривається в цілому ряді дефініцій (визначень). Наприклад, культура це:

1) надбіологічний спосіб адаптації (пристосування) людства до природного середовища, яке змінюється;

2) форми і способи комунікації людей;

3) соціальна пам'ять людства;

4) нормативно-спадкове програмування суспільної поведінки людей;

5) характеристика типу суспільства або певної стадії його розвитку;

6) єдність людських дій, стосунків, які забезпечують соціальну стабільність.

Сучасне розуміння культури в контексті соціальної історії розглядає її як систему життєвих орієнтацій людини. Культура – це сфера духовної, ціннісної, комунікативної організації суспільства, яка визначає норми поведінки, мислення, почуттів різних верств населення і націй у цілому.

Культуру можна визначити і як сукупність знаків, об'єднаних у системи. Знаки – це сигнали, предмети, взагалі все, що може бути носієм значення (наприклад, звуки мови, букви, цифри, слова і числа, символи, зображення тощо). Розрізняють «природні» знаки, тобто ті, які виникли стихійно, і «штучні», спеціально вигадані людьми для досягнення свідомо поставлених цілей (наприклад, математичні формули або знаки дорожнього руху). Завдяки системній організації, яка властива всім знакам загального користування, соціальна інформація зберігається, накопичується і передається від людини до людини, від покоління до покоління. У зв'язку з тим, що обсяг соціальної пам'яті не безмежний, культуру також визначають як спосіб організації та відбору знаків відповідно до їх значущості для майбутньої діяльності людей.

Однак, як і попередні визначення, знакова теорія спирається лише на зовнішні сторони буття культури. Якщо ж внаслідок якоїсь страшної епідемії люди зникнуть, то всі створені людством і зафіксовані у знаках культурні цінності втратять значення. Інакше кажучи, існування знаків має сенс тільки тоді, коли живуть люди, які їх створюють, відтворюють і, головне, розуміють. Тому у філософському значенні слова, в культурі розкривається творчий характер людського буття, здатність людини змінювати природу, суспільство і саму себе, а також наділяти продукти своєї діяльності загальнозначущими функціями.

Цінності стають фактом культури за допомогою їх семіотизації. Ніщо не може перетворитись на щось, доки не буде з'ясовано його ціннісне значення для культури. Для семіотиків, які досліджують знакові способи збереження та передачі інформації, органічним є уявлення про культуру як сукупність мов, що кодують інформацію про світосприйняття народу, характер, рівень його знань, вірувань, моральні уявлення тощо. Так, Ю.Лотман визначає культуру як механізм, що створює сукупність текстів, а Б. Успенський – як знакову систему.

Для знаково-інформаційної концепції принциповим є вивчення культури як системи висловлювань, текстів, мов, що матеріалізують смисли. Смисловий світ культури зберігається і передається нащадкам як значущі принципи світобачення і способи буття людей. Мови культури є універсальним способом утвердження смислу людського життя. Множинність мов культури (акти людської поведінки, художні образи у творах мистецтва, спеціальні обрядові, ритуальні, церемоніальні ситуації, особливі смислові конструкції у філософських, політичних, релігійних, літературних текстах) розкриває багатогранність її змістів. Відповідно, чим ґрунтовнішим є семіотичний фундамент індивідуальної культури особистості, тим глибше у процесі розпредмечення культурних смислів актуалізується для неї людський досвід. Розуміння культури як сфери знакової діяльності людини відображає її семіотичний вимір, міру символічної, смислової та інформаційної насиченості. Кожна культура творить свій світ як неповторний, однак і не замкнений на собі. Кожна культура, за образним висловленням В. Біблера, є своєрідним Дволиким Янусом, обличчя якого настільки напружено звернене до інших культур, до свого буття в інших світах, наскільки і всередину себе, в намагання змінити й доповнити своє власне буття.

Визначення культури як специфічного способу людської діяльності дає можливість феноменологічно виділити культуру. Культура розглядається в такому контексті як цілісна єдність способів і продуктів людської діяльності, в яких реалізується її активність і яка слугує її самовдосконаленню, задоволенню потреб, гармонізації відносин між людиною і суспільством, людиною і природою. Проте людина та її розвиток за таким трактуванням стають похідними щодо способів, прийомів, засобів, технологій діяльності, тобто культура виступає тільки в предметній формі існування.

Розуміння культури як сфери самоствердження та розвитку сутнісних сил людини істотно поглиблює уявлення про людський вимір культури. Культура і людина в певному розумінні – одне ціле: культура живе в людях, в їх творчості, діяльності, переживаннях, водночас люди живуть у культурі. Культура, з одного боку, постійно занурює людину в протиріччя і ситуації, які вимагають вирішення, а з іншого – пропонує матеріальні та ідеальні знаряддя і засоби, за допомогою яких людина утверджує себе в цьому світі.

Усі інтерпретації культури можна розглядати не як взаємовиключні, а як взаємодоповнюючі. Кожне з визначень об'єктивно оцінюється лише в тому разі, якщо не буде розглядатись ізольовано від інших і тим більш не абсолютизуватиметься шляхом редукування культури лише до нього. Компліментарність представлених концепцій феномена культури, кожна з яких певною мірою обмежена сама по собі й тому потребує доповнення іншими, породжена всеохоплюючим характером культури в просторі людського буття.

Таким чином, культура – це поняття, яке означає певний історичний рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, втілений у типах і формах організації життя і діяльності людей, а також у цінностях, які створюються ними.

1.3 Основні концептуальні парадигми культурології

Культурологія – порівняно молода наука. Оформлення її специфічної сфери гуманітарного знання сягає Нового часу і пов’язана з філософськими концепціями історії Дж. Віко, І. Гердера і Г. Гегеля. Уперше термін «культурологія» використав американський культурантрополог Л. Уайт. Більшість культурологів сходяться на тому, що в розвитку культурології можна виділити декілька основних теоретичних концепцій або парадигм як більш-менш відрефлексованих теоретичних і методологічних положень, на які спираються культурологічні дослідження. Вони простежуються в аналітичних моделях сучасної культурології як способи впорядкування емпіричних даних і пояснення культурних фактів. Ними є такі домінуючі напрямки:

- циклічний;

- еволюціоністський;

- психологічний;

- соціологічний;

- функціоналістський;

- ігровий;

- теологічний;

- структуралістський.

Основоположником концепції циклічного розвитку культури вважається італійський філософ Дж. Віко (1668-1740). Кожний народ, на думку вченого, проходить цикл у своєму розвитку, який включає три епохи: дитинство, або бездержавний період, де провідна роль належить жерцям; юність, для якої характерне формування держави і підкорення героям; зрілість людського роду, де стосунки між людьми регулюються совістю та усвідомленням свого обов'язку. Формою правління в цей період є монархія або демократична республіка. Досягнувши вищого ступеня розвитку, люди знову падають на нижчий. Епоху Середньовіччя Віко, наприклад, трактує як «друге варварство».

Концепція циклічного розвитку дістала подальшого розвитку у працях М. Данилевського (1882-1885), О. Шпенглера (1880-1936), А. Тойнбі (1889-1975) та інших вчених.

Формуванню еволюціоністської парадигми культурології передували емпіричні етнографічні дослідження культури, які будувались на порівняльному аналізі багатьох культур і на природничо-науковій концепції розвитку (специфіка попереднього стану культури розглядається як причина появи наступного). Основні ідеї еволюціоністів полягають у встановленні лінійної спрямованості розвитку культури, у розрізненні соціокультурних феноменів за ступенем складності їхньої організації та можливості їх впорядкування за шкалою еволюції (від простого до складного).

Еволюціоністська теорія культури представлена в працях американського вченого Л. Моргана (1818-1881), англійського історика Е. Тейлора (1832-1917) та інших дослідників. Суть цієї концепції культури полягає у тому, що висувається і обґрунтовується принцип єдності людського роду та спорідненості потреб різних народів у формуванні культури.

Англійський антрополог Е. Тейлор (1832-1917) запропонував одне з перших наукових визначень культури як сукупності знань, вірувань, мистецтва, моралі, законів, звичаїв, засвоєних людиною як членом суспільства. Таке розуміння культури ототожнює її з цивілізацією.

Л. Морган у розвитку суспільства виділяє такі основні стадії: дикість, варварство, цивілізацію. Провідна ідея еволюціонізму – це прямолінійність культурного прогресу та обов'язкова вимога для кожного народу пройти всі необхідні стадії розвитку.

Англійський соціолог Г. Спенсер (1820-1903) вважав, що суспільство розвивається під впливом зовнішніх (географічне середовище) та внутрішніх (фізична і психічна природа людини) факторів. У праці «Основи соціології» він уподібнював культуру організму, виділяючи в ній «харчувальну» систему (виробництво), «розподільчу» (торгівля) та «регулятивну» (держава) систему. Йому належить сама концепція еволюціонізму як послідовності незворотних змін культурних феноменів.

Англійський етнограф Дж. Фрезер (1854-1945) визначав прогрес суспільства як послідовність стадій розумового розвитку людства (магія – релігія – наука). У дванадцятитомному дослідженні «Золота гілка» він стверджував, що культурні зміни виникають внаслідок адаптації людей до оточення і здійснюються в напрямку диференціації та спеціалізації соціокультурних функцій.

Американський культурантрополог Л. Уайт (1900-1975) розумів культуру як спосіб оволодіння світом, перетворення й регулювання його процесів за допомогою символів. У своїй книзі «Еволюція культури» він виділив такі підсистеми культури: соціальну, технологічну, ідеологічну і поведінкову. Усі ці компоненти культури він вважав відображенням її матеріально-технічного базису.

У сучасній культурній антропології еволюціоністські ідеї залишаються найбільш впливовими.

Психологічна парадигма ґрунтується на ідеї психологічної обумовленості культуротворчості людства. Її засадою є ствердження вирішальної ролі несвідомих імпульсів у поведінці людей, яке становить суть психоаналітичної концепції австрійського психоневролога 3. Фрейда (1856-1939), який розглядав культуру як систему норм і заборон, що знімає психологічний конфлікт між устремліннями людини до індивідуальної свободи і стримуванням цих прагнень культурними нормами заради інтересів соціуму. Культура тлумачиться ним у роботі «Тотем і табу» як спосіб приборкання людської агресивності й деструктивності, пов'язаних із дією природного потягу до задоволення. Відповідно, прогрес культури, на його думку, не впливає на людину позитивно, навпаки, він «невротизує» особистість, негативно впливаючи на її психічне здоров'я. Сублімація як переключення частки статевої енергії на культуротворчість розглядається як її джерело.

Швейцарський психолог К. Юнг (1875-1961) ввів у науку поняття колективного несвідомого як загальнолюдського досвіду пам'яті про минуле, що є фундаментом формування психіки. У своїй праці «Архетип і символ» К. Юнг стверджує, що культура веде не боротьбу, а діалог з несвідомим у намаганні зберегти цілісність людської особистості. Проте розвиток цивілізації та раціоналізація свідомості, на його думку, веде до втрати психічної рівноваги людини. Якщо свідомість не приймає досвід архетипів, то вони вторгаються в культуру у своїх примітивних і жорстоких формах. Символічне знання оберігає людину від зіткнення з колосальною руйнівною енергією колективного несвідомого.

Важливим моментом психологічної концепції є визнання особистості, її внутрішньо прихованих процесів, поведінкових і ціннісних стереотипів, взаємодії з оточенням (основним предметом культурного аналізу).

Соціологічна парадигма пройшла шлях від природничо-наукової, орієнтованої парадигми (механістичне розуміння соціальних процесів, підкорення людини та її культуротворчості дії зовнішніх соціальних сил) до центрованої парадигми шляхом аналізу суб'єктивних смислів культури (ідей, цінностей, вірувань), що визначають її об'єктивні явища, соціальні інститути.

Німецький соціолог М. Вебер (1864-1920) вивчав вплив ідей і уявлень на формування соціокультурних типів. Він обґрунтував тезу про рівнозначність економічних і світоглядних факторів в історичному процесі та застосував її у своїх працях «Протестантська етика і дух капіталізму», «Господарська етика світових релігій». Створений ним метод «ідеальних типів» як теоретичних конструкцій був отриманий у результаті акцентування і зв'язування феноменів, характерних для різних культур. Ідеальні типи не мають прямого аналогу в культурній дійсності, проте уможливлюють цілісне вивчення множинності культурних явищ.

Російський соціолог П. Сорокін (1889-1968) розумів культуру як систему значень – цінностей, за допомогою яких підтримується інтеграція суспільства. Він стверджував, що культура не є конгломератом елементів, а завжди пронизана одним принципом і виражає одну цінність. Відповідно, культурологічний аналіз має бути підкорений пріоритетному виявленню культурних цінностей. У своїй роботі «Соціальна і культурна динаміка» П. Сорокін виокремлює три типи культури: ідеаціональний, ідеалістичний і чуттєвий. Ідеаціональний тип культури ґрунтується на єдиній реальності та цінності Бога, наближення до якого становить сенс людського життя. Чуттєва культура (її історія починається з Нового часу) визнає як єдину цінність сенсорно сприйнятий людиною світ. Вона позбавлена символізму і є натуралістичною. Ідеалістична культура має перехідний характер, оскільки поєднує в собі цінності інших двох типів (ренесансна, давньогрецька).

Російський соціолог М. Данилевський (1822-1885) у роботі «Росія і Європа» розробив концепцію локальних культурно-історичних типів, що послідовно проходять у своєму розвиткустадії народження, розквіту, занепаду й загибелі. Він виділив 10 культурно-історичних типів: єгипетська культура, китайська, давньосемітська, індійська, іранська, єврейська, грецька, римська, аравійська, європейська. В основі філософії М. Данилевського лежить ідея заперечення єдності людства, єдиного прогресивного напрямку його розвитку.

Німецький філософ О. Шпенглер (1880-1936) вважав, що культура є зовнішнім проявом внутрішнього складу душі народу. Розуміючи культуру як організм, він вважав, що кожна культура має свій темп розвитку, час життя і певні стадії: від зародження через молодість, зрілість і старість до смерті. Життєвий цикл культури він визначав у 1000 років, після чого вона втрачає творчий потенціал розвитку і перероджується на цивілізацію як останню механістичну фазу культури. У своїй праці «Занепад Європи» він виділяв вісім типів культур: єгипетську, індійську, вавилонську, «аполлонічну» (античну), «магічну» (візантійсько-арабську), «фаустівську» (європейську) і культуру майя.

Соціологічна парадигма культурології заклала основи розуміння культур як сутнісних феноменів, існування яких задається системою категорій культурної свідомості.

Функціоналістська парадигма полягає в аналізі культури як системи, що складається зі структурних елементів, пов’язаних між собою, які виконують функції підтримки і збереження цілого культури. Культурологічний аналіз у такому випадку ґрунтується на виявленні функцій культурних елементів у їх системі.

Англійський антрополог Б. Малиновський (1884-1942) пов'язував виникнення та розвиток соціокультурних інститутів із задоволення людських потреб. Відмінність між культурами, таким чином, виявляється в різних способах задоволення органічних потреб індивіда.

Американський соціолог Т. Парсонс (1902-1979) у дослідженні «Соціальна система» розглядав взаємодію і взаємозв'язок функціональних елементів культури як умову забезпечення розвитку й підтримки всієї системи.

Сучасна наука надає перевагу розгляду функціоналізму не як теорії, а як загальнонаукового методу дослідження культури.

Теологічна парадигма культурології ґрунтується на систематизованих принципах релігійного віровчення. Принцип її полягає в тому, що людська діяльність стає культурогенною мірою, що пронизана ідеєю Бога.

Російський філософ М. Бердяєв (1874-1948) вважав, що культура народилась із культу, отже, витоки її сакральні. Розглядаючи людину як творця культури, він у дослідженні «Смисл історії» виявляє прагнення до трансцендентного, що стримується символічними формами культури і протистоїть свободі особистості.

Німецький філософ К. Ясперс (1883-1969) створив концепцію «вісьового часу». Він намагався виявити універсальний смисл культурної історії. За його визначенням, у період з 800 по 200 рр. до н.е. зроблено якісний ривок свідомості людства, що відтворився одночасно в грецькій філософії, іудаїзмі, іранському зороастризмі, індійському буддизмі, китайських конфуціанстві та даосизмі, які служать джерелом єдності культур Сходу й Заходу.

Англійський соціолог А. Тойнбі (1889-1975) у своїй дванадцятитомній праці «Вивчення історії» бачить прогрес людства в духовному вдосконаленні та сходженні до синкретичної релігії. Він розкрив діалогічну сутність розвитку культури у своїй концепції «Виклики і Відповіді». Перешкода сприймається творчим началом як Виклик, Відповіддю на який стає акт культуротворчості. А. Тойнбі визначає розвиток культури як серію Відповідей, що дає людський дух на Виклик природи й суспільства. При цьому можливі різні Відповіді на один і той самий Виклик, відповідно можливі різні варіанти культурного розвитку. Його ідеї поклали кінець абсолютному пануванню концепції суспільно-економічних формацій класичного еволюціонізму, яка поступилась місцем сучасним концепціям нелінійності, дискретності та альтернативності соціокультурного розвитку.

Ігрова концепція визнає гру культурною універсалією і розглядає її як основу виникнення і функціонування культури.

Голландський історик Й. Хейзинга в книзі «Ноmо ludens» розглядає гру як спонтанну, самодостатню, неорієнтовану на досягнення практичної мети діяльність. Вона є джерелом, внутрішнім змістом і рушійною силою культури. Культуротворчий потенціал гри Й. Хейзинга пов'язує з продуктивністю людської уяви: перш ніж створити щось матеріальне, людина має «програти» цей процес у голові. Проте, зазначає автор, у сучасному світі гра, що сповнена естетичними і творчими елементами, перетворюється на сурогат ігрової діяльності – спорт.

Іспанський філософ Х. Ортега-і-Гассет (1883-1955) в роботі «Дегуманізація мистецтва» тлумачить гру як засіб порятунку культури від «повстання мас». Гра в його концепції протиставляється буденності, утилітаризму буття натовпу. Життя еліти – носія культуротворчості – він зосереджує саме у сфері ігрової діяльності. Духовній еліті X. Ортега-і-Гассет протиставляє масове суспільство і масову культуру, орієнтовану на виробництво і споживання примітивних норм і цінностей.

Швейцарський письменник Г. Гессе (1877-1962) в романі «Гра в бісер» розкриває сутність гри як культурного явища, що має здатність відтворення множинності смислових ситуацій людської життєдіяльності. Г. Гессе звертає увагу на те, що абсолютизація гри призводить до руйнування цілісності людського буття, чим заперечує можливості елітарних шляхів порятунку культури.

Структуралістська парадигма культурології виникла на шляху поширення методів сучасного мовознавства та семіотики. Структуралізм формувався як антитеза екзистенціальній спрямованості культурології. Структуралізм базується на таких уявленнях: культура є сукупністю знакових систем і культурних текстів; існують неусвідомлені універсальні інваріантні психічні структури, що визначають реакцію людини на оточення; культурна динаміка визнається як рух не самих цих структур, а їх конфігурацій.

Французький антрополог К. Леві-Строс (1908-1990) в аналізі культурних елементів, традиційних для суспільства як мови культури («Міфологіка», «Первісне мислення»), намагався виявити ті, що повторюються («бінарні опозиції», «медіатори»), і тим самим відтворити систему символів, що змістовно відображає структуру культури у всій її багатоманітності. Культура в його розумінні – це здатність людини позначити середовище свого існування.

Естонський вчений Ю. Лотман («Структура художнього тексту») застосовував методи вивчення мови для дослідження творів мистецтва як знакових систем. Він зміг реалізувати пізнавальні можливості семіотичного підходу шляхом тлумачення значень і смислів окремих культурних феноменів за допомогою їх внутрішньої будови і зв'язку з соціокультурним контекстом існування.

Французький філософ Ж. Дерріда визнається основоположником постструктуралізму. Йому належить ідея універсального прийому освоєння культурного тексту – деконструкція-реконструкція. Деконструкція Ж. Дерріда проголошує естетику хаосу, артефакти культури трактуються як метафори, що набувають смислу в грі зміщених значень. Відповідно, смисл культури вбачається ним не в раціональній впорядкованості, а в невпорядкованості хаосу. Тому й реальна дійсність, на його думку – ще один культурний текст.

Французький дослідник М. Фуко пов'язує культурологічний аналіз з інтерпретацією, підкреслюючи її безкінечність і незавершеність («Слова і речі», «Археологія знання»). Інтерпретація не може бути завершеною, оскільки їй підлягає не знак як річ, а як наявна інтерпретація інших знаків. Тому основним у процесі інтерпретації виступає сам інтерпретатор.

Французький філософ Ж. Лакан відводить головну роль у психіці людини символічному, що є сукупністю соціальних норм і заборон. Людина у Ж. Лакана є перехрестям символічних структур, порожниною, що заповнюється культурним змістом. А несвідомі структури й механізми повністю володіють людською свідомістю.

Французький дослідник Р. Барт обґрунтовував можливість опису культурної ситуації на основі лінгвістичних засобів метамови. Він визначає культурний текст як нелінійний багатовимірний простір, де поєднуються і дискутують одне з одним різні види письма. Тексту культури завжди притаманна множинність смислів та цитат, що відсилає до множинності культурних джерел («Смерть Автора»).

Методологія структуралізму завдяки абсолютизації формалізованих структур позбавляє культурологічний аналіз звернення до суб'єктної природи людини, проте реабілітує можливості об'єктивного пізнання у сфері культурології.

Представлені культурологічні парадигми не заперечують одна одній. Вони взаємодіють у своєму намаганні проникнути в сутність поліфонічного феномена культури, відображають його складність і багатофакторність. Кожна з них є окремим зрізом суперечної, але цілісної і відкритої системи культури людства, яка набуває своєї повноти лише у взаємовпливі та взаємодоповненні.

Представлені культурологічні парадигми вплинули на розвиток української культурологічної думки, яка має свою славну історію. Вітчизняна класична література завжди була уважною до культурних універсалій буття свого народу, сприяючи формуванню національної свідомості. У творах Т. Шевченка, І. Котляревського, І. Франка, Лесі Українки відображено глибоке проникнення в українську душу. Важливим виявом національного самопізнання стало дослідження М. Костомарова «Книга буття українського народу», нарис І. Нечуя-Левицького «Світогляд українського народу». Наукове вивчення проблеми українських культурних універсалій активізували вчені-українознавці Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові, очолюваного М. Грушевським: Ф. Вовк, В. Гнатюк, Ф. Колесса, М. Возняк, С. Томашівський. Заглибленням у світоглядні цінності української культури стали роботи Я. Яреми «Українська духовність в її культурно-історичних виявах», І. Мірчука «Головніриси українського світогляду в українській культурі», Д. Донцова «Дух нашої давнини», О. Кульчицького «Світовідчування українця», М. Шлемкевича «Душа і пісня», Є. Маланюка «Нариси з історії нашої культури», І. Огієнка «Українська культура», їх традиції продовжують розвивати сучасні українські культурологи В. Горський, О. Забужко, С. Кримський, А. Макаров, Ю. Павленко, М. Попович, В. Скуратівський, які зараховують українську традицію до світового загальнокультурного простору, вбачаючи в цьому діалозі неповторну значущість вітчизняної духовності.

На початку XXI ст. можна говорити про культурологічний підхід як такий, що визначає контекст сучасних принципів організації змісту навчання. Це виявляється не стільки в загальній гуманізації процесу навчання, скільки в урахуванні єдності онтогенетичних та філогенетичних процесів. Відповідно система навчання має стати відтворенням ситуації зростання особистості в культурі і разом з культурою, повторенням процесу культурогенезу на індивідуальному рівні. Так досягається максимальна відповідність змісту навчання психофізіологічним особливостям певного віку людини. Про результативність подібного підходу свідчить позитивний досвід так званої школи «діалогу культур» В. Біблера.

1.4 Види, форми та функції культури

Морфологія культури вивчає її внутрішню структуру, її організаційно-функціональну будову. Поділ культури на матеріальну і духовну не можна вважати достатнім з огляду на розкриття її смислового аспекту. Сучасні погляди на будову штучного середовища існування людини ґрунтуються на концепції російських дослідників Е. Орлової та А. Флієра, які виділяють два рівні функціонування культури – спеціалізований і буденний. Буденна культура пов'язана із побутовою практикою людини, засвоюється на рівні виховання і соціальних контактів. Спеціалізована культура вимагає спеціальної освіти.

У межах спеціалізованої культури виокремлюються її кумулятивний і трансляційний компоненти. Кумулятивний компонент реалізує процеси накопичення професійного соціокультурного досвіду, акумуляції цінностей суспільства. Кожному кумулятивному елементу на спеціалізованому рівні відповідає елемент на буденному рівні. Відповідно кумулятивний компонент складається з культури соціальної організації і регуляції (господарська, правова, політична культури на спеціалізованому рівні, домашнє господарство, мораль і суспільна думка, міжособистісні стосунки і звичаї на буденному рівні); культури пізнання і рефлексії світу та людини (філософська, наукова, релігійна, художня культури на спеціалізованому рівні, буденний світогляд, практичні технології, магія і містика, ужиткове мистецтво на буденному рівні); культури фізичної репродукції, реабілітації і рекреації людини (сексуальна культура, культура фізичного розвитку, медична культура, культура відновлення енергобалансу людини (кулінарія), культура відпочинку на спеціалізованому рівні, масовий спорт, самолікування, традиції споживання (неорганізовані форми відпочинку на буденному рівні).

На трансляційному рівні здійснюється взаємодія між кумулятивними і побутовими рівнями, відбувається обмін культурною інформацією. Він об'єднує культуру міжпоколінної трансляції соціального досвіду, культуру масової інформації, інформаційно-кумулятивну культуру (освіта, телебачення, радіо і преса, музеї, бібліотеки, архіви на спеціалізованому рівні, домашнє виховання й народна педагогіка, чутки й плітки, вірування й легенди на буденному рівні).

Оскільки будь-яка культура багатогранна і багатолика, її зміст має різні форми. Формальна структура культури може бути представлена єдністю духовної і матеріальної культур. У дидактичних цілях зручно відокремлювати від власне матеріальної, духовної культури фізичну і соціальну. Таким чином, міфологічний «зріз» культури може бути представлений чотирма елементами.

Форми культури. Першим структурним елементом морфології культури є матеріальна культура – перетворення природних матеріалів і енергії відповідно до людських цілей, створення штучного середовища проживання. Сюди включається також необхідний і достатній набір технологій для збереження й розвитку цього середовища. Матеріальна культура створює й задає рівень життя суспільства, формує матеріальні запити людей і пропонує засоби їх задоволення. Традиційно культурологи виділяють у ролі її об'єктів знаряддя праці, засоби виробництва, одяг, побут, житло, засоби повідомлення – все те, що потім одержало назву штучного середовища проживання людства; процес та результат матеріальної діяльності людини.

Матеріальна культура включає такі елементи, як породи тварин і сорти рослин, ґрунти і природні речовини (ресурси), які зазнали обробки. До неї входять також:

1) будівлі і споруди;

2) інструменти та обладнання для будь-яких видів діяльності;

3) шляхи повідомлення і засоби транспорту;

4) зв'язок і засоби зв'язку;

5) технології.

Духовна культура – продукти духовної діяльності людини, які існують переважно в ідеальному вигляді: поняття, уявлення, вірування, почуття й переживання, доступні свідомості й розумінню всіх людей. Духовна культура створює особливий світ цінностей, формує й задовольняє наші інтелектуальні та емоційні потреби; це продукт суспільного розвитку, її основне призначення полягає в продукуванні свідомості.

Завдяки закріпленню в знаках, символах, організаційних формах, комп'ютерній техніці духовна культура стає відносно самостійною від свого творця – людини. У ній об'єктивуються і виділяються особливі сфери духовної творчості. Духовне і духовно-практичне освоєння всієї реальності оформлюється у філософії, мистецтві, різноманітних науках. Духовно-практичне освоєння (включаючи регулювання) суспільного життя здійснюється в політиці, праві, моралі. Універсальні духовні функції, як світоглядні, так і нормативно-регулятивні, виконують міф і релігія. У майбутньому, можливо, відбудуться революційні зміни духовної культури у зв'язку з розвитком екологічної свідомості й освоєнням космосу.

Фізична культура – перетворення природного начала в самій людині; формування соціально необхідних навичок, умінь і якостей людського тіла. В основі фізичної культури лежить домашня фізична підготовка, що включає розвиток координації рухів усього тіла дитини (формування макродій) і артикуляційного апарату (мікрорухи щелепно-лицевих м'язів, органів дихання і травлення). Інакше кажучи, це вирішення такого відповідального завдання, як навчання мові, прямоходінню, переміщенню предметів та гігієнічним правилам, культивування відмінностей у поведінці за статевими або віковими ознаками.

На цьому фундаменті надбудовуються всі подальші, більш складні або спеціалізовані фізичні навички і координовані рухи на зразок балетного танцю, рухів рук хірурга або фокусника. Щоб усьому цьому навчитися, необхідні не стільки відповідні фізичні дані, скільки багаті культурні традиції й вихована в людині здатність до вдосконалення відповідно до тих або інших професійних завдань.

Соціальна культура становить виробництво, розвиток і вдосконалення суспільних умов життя людини. Ця культура характеризує діяльність держави, інших соціальних інститутів, цивільного суспільства, охоплює все різноманіття установ і практичних дій, що складають реальне «тіло» суспільного буття, те, що зазвичай називають соціальною матерією. Суспільна практика, яка розтрощує застарілі інститути, організаторська діяльність, що встановлює нові порядки, належать саме до цієї сфери культури.

Соціальна культура розкривається в соціальних відносинах, вона показує процеси, які відбуваються в суспільстві, його соціальну структуру, організацію політичної влади, правові норми, які існують, типи керування і стилі лідерства.

Політична культура є сукупністю елементів і феноменів свідомості, політичної поведінки, формування і функціонування держави і політичних інститутів, що забезпечують відтворення політичного життя суспільства, політичного процесу. Політична культура як спосіб політичної діяльності містить у собі як компонент практичне функціонування політичних інститутів. Ідеальний компонент – базові переконання, установки, орієнтації, символи, звернені на політичну систему, а також на орієнтацію урядових структур (оцінка суб'єктом основних державних інститутів, його символів, керівників і норм тощо). По відношенню до інших політичних систем – причетність суб'єктів до «політичних одиниць» – нації, держави, міста, району й осіб, до яких індивід відчуває або прихильність, або довіру, або лояльність тощо. По відношенню до власної політичної діяльності – участь суб'єкта в політичному житті, використання всіх засобів такої участі.

Останнім часом кажуть про правову культуру. Її також можна розглядати як сферу соціальну. Ця культура втілена в діяльності правової системи суспільства, правовому розвитку людини, найважливішим показником якого є її відношення до закону як до культурної цінності.

Види культури. Крім основних форм культури виділяють також різні її види. Серед безлічі класифікацій можна зупинитися на тій, яка спирається на поняття суб'єкта-носія культури, як найбільш узагальнене й універсальне. Застосовуючи все, що ми вже знаємо про це поняття, отримуємо такий розподіл видів культури: культура суспільства, культура колективу (організації), культура особистості.

Жоден з видів культури не зводиться до двох інших ані в сумі, ані окремо. Так, культура суспільства – це об'єктивна цілісність культурної творчості, структура і закономірності якої не залежать від діяльності окремих колективів або особистостей, первинних по відношенню до них. Культура колективу складається з результату накопичення досвіду, з традицій спільної діяльності групи людей, об'єднаних однією метою. Культура особистості визначається не тільки мірою засвоєння суспільної і колективної культури, але й суб'єктивністю, унікальним характером кожного конкретного «Я».

Потрібно зазначити, що будь-яка класифікація форм і видів культури певною мірою відносна, і в реальній діяльності вони взаємопов'язані між собою та переплітаються. Складність соціокультурної реальності обумовлюється також історичною мінливістю (варіативністю) всіх її істотних характеристик. Тому теоретичні поняття суб'єкта, видів і форм культури потребують подальшого тлумачення за допомогою конкретного історичного матеріалу.

Культура як спосіб організації суспільного, групового та індивідуального життя припускає можливість найрізноманітніших вирішень людських проблем, пристосування до умов соціального часу і простору. Які ж функції повинна виконувати культура, щоб забезпечити, з одного боку, стабільність суспільного буття людей, а з іншого – нові підходи до мінливого світу?

У зв'язку зі структурною складністю культури її соціальні функції численні і системно взаємопов'язані. Провідними серед них є функції комунікації, трансляції і трансмутації. Інші завдання культури підпорядковані цим функціям або доповнюють і конкретизують їх.

Комунікативна функція культури. Суть цієї функції полягає в тому, що поруч з біологічними формами спілкування, а потім замість них або перебудовуючи їх, люди створюють усе нові й нові способи обміну даними, думками, почуттями. Передача культурної інформації не забезпечується автоматично, на відміну, скажімо, від генетичної організації в природі. Спілкування як процес повинно постійно підтримуватися творчими зусиллями його учасників щодо оформлення змісту власної свідомості та розуміння інших людей. Найвеличніший продукт культури, який забезпечує комунікацію, – слово. Мова (усна й письмова) – це прадавній і вічно молодий винахід культури, що працює.

Трансляційна функція культури. Це, по суті, та ж комунікація, але розгорнута в соціально-історичному часі і просторі. Під трансляцією потрібно розуміти, передусім, функцію передачі соціального досвіду від одного покоління людей до іншого, від епохи до епохи. Культура забезпечує спадкоємність людського існування для багатьох поколінь, створюючи більш або менш надійний захист від екологічних законів регулювання життя.

Трансляція культури надзвичайно багатопланова. Частіше за все в ній виділяють духовний і матеріальний компоненти. Духовна або суб'єктна трансляція іноді називається людинотворчою функцією культури, бо вона спрямована на формування особистості в діапазоні, прийнятному для даного суспільства. На цей бік трансляції працюють усі соціальні інститути та відносини, які ми звикли називати системою виховання й освіти.

Матеріальний або предметний бік культурної трансляції полягає в тому, що ми успадковуємо і приймаємо як такий світ штучно створених предметів, механізмів. Середовище існування людини все більшою мірою перетворюється на техносферу завдяки механізмам культурної спадкоємності. Особливе значення для культурного виживання людства мають механізми успадкування технологічних знань. Саме передача «мозаїки технологій» від покоління до покоління сформувала потребу не просто у словах, а в поняттях про предмети і процеси, залучені до людської діяльності.

Функція трансляції разом з тим має свої особливості у передачі інформації. Очевидно, що обсяг соціокультурної пам'яті постійно зростає, але і він не безмежний. Виходячи за рамки комунікації, ця функція передбачає обов'язковий вибір та відбір матеріалу, який передається. А оскільки життєві цілі і потреби людей мінливі, накопичений культурний багаж постійно зазнає переоцінки, переусвідомлення. Не можна заперечувати і можливість втрати культурної інформації.

Функція трансмутації може бути визначена як творча функція культури. Мутацією називають реорганізацію структур відтворення інформації, перебудову самого апарату носіїв інформації. Щоб життя людей у суспільстві було стійким, необхідна різноманітність форм культурної спадкоємності. Збереження соціальної системи через посилення різноманітності елементів і зв'язків між ними – таке основне призначення даної функції культури. Наприклад, у примітивних суспільствах ім'я людини або предмета ніколи не було випадковим, оскільки в них втілювалася передбачувана «програма» поведінки, дій. Однак, відомості, які нагромаджуються у зв'язку з їх значущістю для людського співтовариства, не могли залишатися надбанням лише індивідуального досвіду. Тому виникли нові, надіндивідуальні канали передачі культурної інформації, зокрема міф, а значно пізніше – наука.

Додатково можна вказати такі функції культури, як нормативно-регулятивна, сигніфікативна, ігрова, рекреативна, стилеформуюча. Деякі дослідники вважають, що культура виконує також «репресивну» функцію через придушення біологічної агресивності людини соціальними засобами або перетворення її на соціально прийнятні форми.

Крім цього, слід назвати пізнавальну (гносеологічну, мислетворчу), експресивну (яка дає можливість «побачити» внутрішній світ індивіда), етичну, ідентифікаційну та консолідаційну функцію культури. Виявлення структури культури уможливлює з'ясування функціональних позицій культури щодо людського суспільства.

Так, адаптаційна функція культури забезпечує пристосування людських спільнот до динамічних природних і суспільних умов їхнього існування. Вона є одним з основних факторів культурогенезу, інноваційних процесів у людському суспільстві, а також підтримання балансу між людиною та її оточенням.

Інтеграційна функція культури здійснює соціальну консолідацію людей, підтримує комфортні умови їхнього колективного існування на основі формування системи соціальної ідентичності шляхом вироблення спільних смислів, спільних цілей та спільних ідеалів. Усе це надає існуванню людини певної захищеності та є засобом маніфестації її лояльності до соціальної групи.

Нормативна функція культури передбачає існування системи конвенцій, що впорядковують життєдіяльність людей у суспільстві. Ця система звичаїв, стандартів поведінки, способів життя базується на значному досвіді соціокультурної регуляції шляхом ціннісного детермінування і підтримання соціальної взаємодії та консолідації.

Аксіологічна функція дає можливість виробити ціннісні орієнтації людини, корегувати норми поведінки та ідентифікувати себе в суспільстві. Оцінка творів духовної й матеріальної культури розглядається в ній як артефакти у їх інформаційно-семіотичному значенні.

Пізнавальна функція культури сприяє здійсненню процесу накопичення соціально значущих раціональних або ірраціональних знань і досвіду, процесу впорядкування і систематизації уявлень про навколишній світ з метою перетворення й реформування навколишньої дійсності. Основним результатом реалізації цієї функції є створення універсальної картини світу.

Процес взаємодії між суб’єктами соціокультурної діяльності шляхом обміну інформацією між людьми за допомогою прийнятих певною культурою знакових систем забезпечується комунікативною функцією культури. Вона виконує передачу культурних цінностей. Їх засвоєння та збагачення неможливі без спілкування людей, а саме спілкування здійснюється за допомогою мови, музики, зображень тощо, які входять до скарбниці культурних цінностей.

Важливу роль відіграє інформаційна функція культури, яка дає людству й суспільству відповідну інформацію. Культура є засобом, що виробляє інформацію. Разом з цим вона є також пристроєм, що запам'ятовує цю інформацію. Якщо порівнювати людське суспільство з комп'ютером, то роль культури в суспільстві аналогічна ролі математичного забезпечення в комп'ютері: вона вміщує в собі мову, пам'ять, програми дій.

Слід відзначити гуманістичну функцію культури. Саме її мав на увазі М. Хотдегтер, розглядаючи культуру як реалізацію верховних цінностей шляхом культивування людської гідності.

Основу людинотворчої функції культури складає виявлення і культивування сутнісних сил людини, їх соціальне і духовне звеличення й ушляхетнення.

Особливе місце належить виховній функції : вона є універсальним фактором саморозвитку людства, людини.

Світоглядна функція культури полягає в тому, що вона синтезує в цілісну й завершену форму систему чинників духовного світу – пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінювальних, вольових. Світоглядне мислення і світоглядне уявлення в історичному плані черпають свій зміст у міфології, релігії, науковому пізнанні, тобто в таких формах суспільної свідомості, що включають зміст культури. Основним напрямком культурного впливу на людину є формування світогляду, через який вона включається в різні сфери соціокультурної регуляції.

Наведені функції не вичерпують усієї повноти взаємодії культури і людського суспільства, проте дають певне уявлення про ті завдання, які вона покликана виконати.

1.5 Види культурних норм та їх суспільне призначення

Будь-яке суспільство або окрема соціальна група повинні впорядковувати відносини у своєму середовищі, послабляти тенденції, які призводять до розладу і свавілля, усувати вплив стихійних настроїв. Суспільство також повинно погоджувати дії окремих осіб і груп, приводити їх у відповідність до спільних інтересів. Наведення порядку може бути досягнуто через насильство і примус, політичне, ідеологічне або психологічне маніпулювання суспільством. Однак, стійке і дійове саморегулювання соціальних відносин досягається також і через культурні норми. Вони забезпечують добровільну і свідому співпрацю людей, спираються на формалізовані мотиви і потреби, які відповідають поставленим цілям, стимулюють стабільні стосунки в колективі, що спираються на звичні очікування.

Норми культури в їх зовнішньому вираженні передбачають своєрідну символіку, визначену знакову систему, часом досить складну. Перетворення правил і норм культури на стабільний регулятор діяльності людини передбачає, що вони засвоюються людиною, стають її внутрішнім переконанням. Тобто норми культури – це певні зразки, правила поведінки або дії, які стали внутрішніми регуляторами людських дій.

Нормативний бік культури виявляється в таких формах як обряд, ритуал, етикет, канон, стандарт.

Обряд – це традиційна символічна дія, яка супроводжує важливі моменти життя людини і суспільства, покликана сприяти зміцненню соціальних зв'язків. Наприклад, емоційним і в той же час суспільно значущим є весільний обряд. Форми його в різних етнічних традиціях різноманітні, але спільна основа – освячення нового етапу в житті людини і побажання сімейного благополуччя – у всіх народів є незмінною. Символом такого благополуччя в різних етнічних традиціях є, наприклад, рис (Англія, США), пшеничне зерно або хміль (Україна, Естонія та ін.), коржик прісного хліба (азіатська народність).

Ритуал – це вид обряду, який становить форму складної символічної поведінки, що історично склалася; впорядковану систему дій, яка покликана підкреслити особливу цінність і значущість для людини певних соціальних відносин або процесів. Ритуал відіграє важливу роль в історії суспільства як традиційно вироблений метод соціального виховання. Усім відома детальність дипломатичних і урочистість військових ритуалів (привітання або прощання із прапором, прийняття присяги).

Етикет як норма культури являє собою встановлений порядок поведінки людини в рамках тієї або іншої соціальної групи. Поведінковий етикет останнім часом привертає все більшу увагу молоді, ділових кіл. У цьому інтересі простежується прагнення до краси і зручності у спілкуванні. Основна соціальна функція етикету – це закріплення внутрішньогрупових і міжгрупових культурних відмінностей (наприклад, придворний, діловий етикет).

Канон – зведення положень, які мають догматичний характер. Слово «канон» має декілька значень:

1) біблійний канон – сукупність книг Біблії, що визнаються церквою «богонатхненними» і застосовуються в богослужінні як «священне писання»;

2) церковний канон – правила в галузі догматики, культу, організації церкви, зведені християнською церквою в закон;

3) канон у мистецтві означає стійке правило художньої діяльності, художні принципи.

Стандарт як вид культурної норми широко використовується в науці, техніці, виробництві. Стандарт – це певний зразок (еталон), який приймається як вихідний для зіставлення з ним інших подібних об'єктів. Сучасне масове серійне виробництво продукції не може існувати без стандартизації, встановлення жорстких параметрів технології виробництва, обов'язкових параметрів якості продукції, яка випускається.

Норми культури мінливі. Вони піддаються тим же трансформаціям, яких зазнає суспільство. Разом з тим норми культури забезпечують надійність, передбачуваність і загальнозрозумілість поведінки.

Прийнято розрізняти норми загальнолюдські, національні, класові, групові, міжіндивідуальні. Вимоги, які випливають із цих різновидів норм, нерідко розходяться між собою.

Норми диференційовані за соціальними структурами, в різних соціальних групах вони можуть відрізнятися за своїм змістом. Норми підтримують дистанцію між класами, професійними групами, верствами, забезпечуючи механізм розподілу знань і типів діяльності та відповідно соціального статусу і привілеїв.

Норми відрізняються одна від одної ступенем обов'язковості. Стійкі норми зберігаються протягом багатьох поколінь, отримують етичне обґрунтування, нерідко освячуються авторитетом релігії і підтримуються законом. Часом норми зберігаються ще довгий час після того, як вони втратили свою ефективність, перетворившись на пусті ритуали, на застарілий стиль.

Таким чином, культурні норми – це норми, які підтримують стійкі принципи комунікації, взаємодії між індивідами і різними групами. Різке відхилення від прийнятих норм може розглядатися як ненормальна поведінка, якщо, звичайно, воно не отримає статус оригінальності або талановитості. Норми культури мають велике значення в житті кожної людини і суспільства.

ТЕМА 2. ГЕНЕЗА КУЛЬТУРИ

2.1 Генезис культури

Культура реалізується шляхом соціально успадкованої поведінки, що має небіологічну або надбіологічну природу. Згідно з концепцією В. Розіна, екстремальні умови виживання протолюдини стимулювали ситуацію парадоксальної поведінки, в якій істота порушувала інстинктивно біологічну програму, закладену на генетичному рівні. Ця поведінка примушувала її діяти відповідно до знаків (а не сигналів), які позначали певну ситуацію і вимагали певних дій. Це суттєво прискорювало процес передачі й закріплення інформації вже не на генетичному рівні, а на рівні комунікації. Це також зміцнювало соціальні зв'язки, обумовлені волею суб'єктів комунікативного процесу. Активність суб'єктів, спрямована на оволодіння ситуацією, є необхідною умовою формування зв’язків між знаковою формою і предметом. Саме так формуються знаки природної мови (слова).

Чим більше сигналів перетворювалося на знаки, тим ефективнішою ставала поведінка первісної людини. Ситуації, дії, предмети, які не набували певного значення, переставали існувати для спільноти взагалі. Відповідно, виживали лише ті істоти, які починали орієнтуватися не на сигнали і події, а на знаки, тобто адаптувалися до ситуації комунікації. Таким чином, у культурі головним є семіотичний процес (комунікація, означення, форми знакової поведінки). Саме він забезпечує відтворення ефективних типів поведінки, діяльності, життя.

Культурогенез – це не однократна подія походження культури в первісну добу людства, а процес постійного народження нових культурних форм і систем. Подальший розвиток культури відбувається як у межах окремих культур (у плані вдосконалення адаптації людини до певної системи цінностей), так і при зміні однієї культури іншою. Культура є процесом соціалізації, процесом формування психіки й тілесності людини.

Отже, з позиції еволюційної теорії основною причиною культурогенезу є необхідність адаптації людських спільнот до змінних умов їхнього існування шляхом виникнення форм, технологій, продуктів діяльності. Сам генезис культурних форм можна умовно структурувати на фази ініціювання новацій («соціальне замовлення»), створення нових форм, «конкурс» їх ефективності та впровадження відібраних форм у практику.

2.2 Археологічна культура

Первісна епоха – це найбільший період в історії людства від виникнення людини і до появи державності. Протягом первісної епохи відбувалися такі процеси:

1) антропогенез – біологічна еволюція людини, що завершилася приблизно 40 тисяч років тому виникненням виду «людина розумна» (Homo sapiens), а також виникненням основних людських рас, і соціогенез – формування суспільних форм життя у вигляді родової, а потім родоплемінної організації.

У ХІХ ст. склалося два погляди на проблему антропосоціогенезу:

- релігійний і близькі до нього (наприклад, життя занесене на Землю інопланетянами), суть яких у тому, що життя й людина мають неземне походження;

- еволюційний, який, виходячи із сучасних наукових знань, пояснює виникнення людини поступовим розвитком і ускладненням форм матерії.

Перший погляд не вимагає доказів, а приймається, зазвичай, на віру.

В еволюційній теорії на сьогоднішній день аксіомою є твердження, що людина – це підсумок космічної, біологічної та культурної еволюції.

Процес антропосоціогенезу здійснювався за двома напрямками:

- через зміну неорганічної природи (клімату, ландшафтів тощо);

- через зміну органічної природи (мутації, природний відбір);

2) формування мислення (або інтелекту) людини, її мови;

3) розселення людства на всіх континентах;

4) перехід людей від привласнювального господарювання (мисливство, збиральництво) до відтворювального (землеробство і скотарство);

5) поява перших світоглядних, релігійних уявлень, міфологічних систем.

Специфічною рисою первісної культури є синкретизм (нероздільність), коли форми свідомості, господарчі заняття, суспільне життя, мистецтво не відокремлювалися і не протиставлялися одне одному. Будь-який вид діяльності сполучав у собі інші. Наприклад, у полюванні були з'єднані: технологічні прийоми виготовлення зброї, стихійні наукові знання про звички тварин, соціальні зв'язки, які виражалися в організації полювання (індивідуальні, колективні), релігійні уявлення – магічні дії для забезпечення успіху, які у свою чергу включали елементи художньої культури: пісні, танці, живопис. Саме внаслідок такого синкретизму характеристика первісної культури передбачає цілісний розгляд матеріальної і духовної культури, чітке усвідомлення умовності такого розподілу.

Первісну історію людства традиційно поділяють на палеоліт, мезоліт і неоліт (кам’яний вік) – 2 млн. р. тому – межа III тис. до н.е.; епоху бронзи – II тис. до н.е.; ранній залізний вік – I тис. до н.е.

Палеоліт. Епоха палеоліту (давній кам'яний вік) – 40-12 тис. до н.е. Малюнки на стінах і стелях печер: петрогліфи (зображення тварин, зокрема стихійної сили життя звірів, людей, людської руки, обведеної фарбою, передача стрімкого бігу, боротьби, повадок, які виконано на камені, рідко, але зустрічаються, зображення людей у масках. Широко відомий так званий «Чаклун» з печери Трьох братів у Франції – напіволень-напівлюдина), гравюри на кістках і рогах, рельєфні малюнки, глиняні, кам'яні, дерев’яні, кістяні скульптури або статуетки.

Мистецтво танцю, ймовірно, також розвивається з імітації поведінки тварин, мисливських і військових вправ.

Питання про шляхи становлення образотворчого мистецтва є складною науковою проблемою. Одні дослідники першим намаганням зобразити щось вважають смуги на наносному шарі глини на стінах печер (їх називають «макарони») і «відбитки» рук. Інші ж доводять, що найдавнішим було «натуральне» мистецтво – виготовлення опудал тварин. На цій основі виникла скульптура, а вже потім – рельєф, гравюра, малюнок.

Працювали давні художники при світлі смолоскипів або світильників з моху. Рукою чи примітивними пензлями (жмут вовни, пучок трави) наносилися сажа, мінеральні фарби. Широко застосовували охру – природну червону фарбу різних відтінків, від жовтуватого до пурпурового. Її компонентами є цегла і сполуки заліза або марганцю. Охру спочатку знаходили в натуральному вигляді, а пізніше стали виготовляти, перепалюючи залізняк.

Художники палеоліту зображували переважно тварин: зубрів, коней, оленів, мамонтів. Перші малюнки недосконалі, але згодом майстерність досягла вражаючого рівня. Фігури тварин стали малювати впевненою лінією, дотримувалися пропорції. З'явилася штриховка, суцільне розфарбовування, застосування різних кольорів, що допомагало відображувати об'єм. Шедеври печерного живопису з печер Альтаміра (Іспанія), Ляско, Фон-де-Гом (Франція) передають тварин майже в натуральний зріст з великою життєвою переконливістю. Особливістю цих розписів є те, що між реалістично зображеними фігурами окремих тварин немає композиційного зв'язку, іноді вони навіть «находять» одне на одне.

Характерними для палеоліту також є невеликі за розміром жіночі статуетки. Вони виконані завжди за одним загальним принципом – кінцівки ледве намічені, риси обличчя не позначені, проте різко підкреслені ознаки жінки-матері. Такі статуетки образно називають «палеолітичними Венерами». Очевидно, що основна ідея цих зображень – ідея родючості, продовження роду. Вчені пов'язують їх з культом жінки-праматері в родовій общині, де спорідненість велася за материнською лінією.

В Україні досліджено багато палеолітичних пам'яток. Одна з них – стоянка біля села Мізин на Десні, поблизу Чернігова. Там знайдені фігурки, які зображають птахів, цікавий кістковий браслет, покритий складним геометричним орнаментом, жіночі статуетки.

Мезоліт. Середній кам'яний вік (10-6 тис. до н.е.). Загальний характер образотворчого мистецтва порівняно з попереднім етапом зберігся, проте, на відміну від палеоліту, в мезолітичних розписах провідне місце належить людині, її діям. З'являються сюжетні композиції: полювання, танок тощо. Художник уже прагне передати внутрішній зміст, динаміку того, що відбувається. Це свідчить про нові завдання, які вирішувало мистецтво.

Неоліт. Останній етап кам'яного віку (новий кам'яний вік) охоплює орієнтовно 6-4 тис. до н.е. Для неоліту характерна поява багатьох технічних і технологічних новинок: свердлування, пиляння і шліфування каменю, ткацький верстат, гончарство і гончарний круг, спорудження човнів, зародження монументальної архітектури.

Життя людей неоліту залежало від доброго або поганого врожаю, від гарної або поганої погоди. Люди почали замислюватися про явища природи, виникла необхідність втілити в мистецтві небо, сонце, воду, вогонь, землю. З'явилися такі символи як хрест, спіраль, трикутник, ромб, свастика. Фігури тварин, птахів, людей також перетворилися на символічні знаки, розгадати значення яких буває нелегко. У неоліті реалістичні зображення майже повністю змінилися на абстрактні мотиви, втілені в орнаменті.

Люди неоліту прагнули прикрасити майже все, що їх оточувало: кераміка покривалася орнаментом, дерев'яні вироби прикрашалися різьбленням. Завдяки розфарбованим глиняним статуеткам можна судити, якими були тканини. Численними були особисті прикраси: намиста, браслети, каблучки, тіло розфарбовували чи татуювали. Декоративно-прикладне мистецтво становить основну ознаку мистецтва неоліту.

Енеоліт. Виділяють перехідний період – енеоліт (мідно-кам'яний вік). Приблизно в 4-3 тис. до н.е. люди почали використовувати для виготовлення прикрас і знарядь перший метал – мідь. Спочатку кували чисту мідь холодною, а згодом навчилися вилучати мідь з руди шляхом виплавляння. Появі плавильної печі, ймовірно, передувало будівництво гончарних печей, але оскільки мідь поступається каменю за міцністю, тому витіснити його не могла. За формами життя, типом господарства цей період схожий на неоліт. Енеолітичною є дуже яскрава трипільська археологічна культура на території сучасної України.

Мегаліт. Мегалітична архітектура (мегаліт – від грецького «великий камінь») свідчить і про технічні можливості, що зросли, і про нові естетичні та ідеологічні потреби людей. Раніше люди вже придбали певний досвід будівництва житла: напівземлянки палеоліту, глиняні будинки трипільської культури, але ті споруди мали суто практичний характер і пов’язувались із релігійним культом. Мегалітичні споруди були декількох видів: менгір, дольмен, кромлех. Менгір – вертикальний камінь, висотою іноді до 20 м. У Франції зустрічаються поля таких стовпів, що тягнуться на 2-3 км. Вони були або об'єктом поклоніння, або позначали місце церемоній. Дольмен – кам'яний ящик, найпростіший варіант якого – два вертикально поставлені плоскі камені, перекриті третім. Дольмени, як правило, служили місцем поховання членів роду. Кромлех – кам'яні плити або стовпи, розташовані по колу. В Україні знайдені кургани, оточені кромлехом.

Найбільш відома і складна мегалітична споруда знаходиться в Англії, біля Стоунхенджа. Кам'яні стовпи різного розміру розташовані декількома концентричними колами. Зовнішнє кільце складене з невеликих каменів, а внутрішнє – з дуже великих менгірів, які попарно перекриті плитами. У центрі споруди лежить квадратна плита. Деякі вчені вважають, що ця споруда могла використовуватися для астрономічних спостережень, оскільки через вертикально поставлені пари каменів зручно стежити за рухом Сонця, Місяця. Тому в літературі Стоунхендзький кромлех іноді називають обсерваторією.

Епоха бронзи (ІІ тис. до н.е.). Обробка металу вимагала великої майстерності і спеціалізації, тому ливарна справа, як і гончарна, а пізніше ткацька, стає самостійною галуззю. Одним з основних видів творчості стала художня обробка металів. Досить швидко людина оволоділа різними її видами: кування, лиття, карбування, гравіювання по металу. Виготовлялися найрізноманітніші металеві прикраси: браслети, каблучки, сережки, підвіски, які нашивалися на одяг, пояси, пряжки. Особлива увага приділялася зброї. З’являються дрібні литі скульптурні зображення. Зміни в суспільному ладі підкреслює така обставина: жіночі зображення зникають, головним стає чоловічий образ.

Залізний вік. Для багатьох народів останній етап розвитку первісного ладу пов’язаний з появою заліза на початку I тис. до н.е. Новий метал був міцнішим і значно поширенішим. Це дало змогу впроваджувати його у всі галузі виробництва, на відміну від бронзи, яку при виготовленні знарядь праці майже не використовували. Розвивається військова техніка. Виокремлюються художники, співаки, розповідачі. Провідним видом творчості продовжує залишатися прикладне мистецтво.

З європейських культур залізного віку одна з найяскравіших і найбільш цікавих для нас – скіфська культура (VIIст. до н.е. – IIIст. н.е.). Скіфська культура – це культура багатьох кочових, напівкочових і землеробських племен, які жили на широкому просторі Євразії – в Північному Причорномор'ї, на Кубані і на Алтаї.

Скіфи-землероби отримували добрі врожаї пшениці, яка конкурувала на грецькому ринку з єгипетською. Високо цінувалися скіфські коні. У свою чергу греки ввозили до Скіфії вино, кераміку, ювелірні вироби. Торгівля йшла через грецькі колонії: Ольвію (поблизу сучасного Миколаєва), Херсонес (Севастополь), Пантикапєй (Керч) та інші.

За свідченням Геродота, у скіфів був звичай за межами свого поселення викладати великі горби з хмизу, а на їх верхівку ставити меч. Такій споруді поклонялися, а потім спалювали. Скіфи зводили курганні насипи значних розмірів, іноді завершуючи їх кам'яними скульптурами чоловіків-воїнів. На Полтавщині декілька десятків років ведуться розкопки так званого Більського городища, яке, на думку деяких авторитетних фахівців, є залишками столиці Скіфії – легендарного міста Гелон.

У похованнях скіфів знаходять чудові вироби прикладного мистецтва, а саме: прикраси, парадну зброю, кінську збрую, посуд. Всесвітню популярність отримала золота пектораль з кургану Товста могила на Дніпропетровщині.

В орнаментах, дрібній пластиці, прикрасах побутових речей одне з головних місць посідає тваринний світ, а саме: декоративні зображення тварин або окремих частин їх тіла (кіготь, дзьоб, голова). Такий напрям у прикладному мистецтві отримав назву «звіриний стиль». Існували певні закономірності, наприклад, риба зображалася тільки на кінських налобниках. Це доводить, що зображення відігравали не тільки естетичну, але й магічну роль. Скіфський звіриний стиль має свої особливості, одна з яких – об'єднання реалізму з декоративними мотивами.

Унікальні пам'ятки культури скіфського часу знайдені на Алтаї, в Пазирикських курганах. Завдяки кліматичним та геологічним особливостям вода, що потрапила у внутрішньокурганний зруб, замерзла, і таким чином збереглися вироби з дерева, шкіри, хутра, тканини. Археологи змогли навіть вивчити татуювання на тілі похованого вождя.

З появою сарматських племен скіфи були витіснені в Крим, де склалося державне утворення на чолі з царем Скілуром.

2.3 Найдавніші релігійні уявлення

Походження й розвиток людської духовності є однією з найскладніших і найцікавіших наукових проблем, у розв'язанні якої беруть участь усі науки про людину. Десятки тисячоліть біологічної еволюції були також часом кристалізації людської розумності та емоційності. Людина обживала світ не тільки в прямому значенні слова, вона обживала його і своєю думкою, збагачуючи себе враженнями і знаннями, формуючи те, що називається духовною традицією. Ця традиція формувалася надзвичайно повільно, на найменше зрушення витрачалися тисячоліття, але саме в первісне мислення, в первісну духовність проникає своїм корінням увесь інтелектуальний світ, уся невичерпна духовна істота сучасної людини.

Тотемізм. Перші релігійні уявлення виникають уже в палеоліті у зв'язку з особливим ставленням до тваринного світу. Надзвичайно поширеним був на території Європи своєрідний культ ведмедя (дослідники вважають, що мова йшла про печерного ведмедя). Археологам відомі численні культові сховища черепів цього хижака – у Франції, Швейцарії, Австрії, а також в Україні (Одеська область). З цього моменту можна впевнено говорити про виникнення тотемізму.

Тотемізм – віра в тварину або рослину, яку давні люди вважали предком роду, з якою пов'язували своє існування й добробут. Частіше тотем був твариною, рідше – рослиною. Тотему приписувалися надприродні можливості, йому поклонялися. Племена індіанців Північної Америки під час появи там європейців мали імена своїх тотемів. У світі тотемів вживаються такі назви, як «люди-леопарди», «люди-антилопи». Ставлення до тотемних тварин буває різним. В одних народів суворо заборонено полювання на тотемну тварину і вживання її м'яса, в інших – особливий ритуал поїдання м'яса тотема.

Залишки тотемізму ми бачимо у світі фольклору. У чарівних казках тварини мають надзвичайні здібності, вони часто сильніші за людину, стають її другом, захисником. З тотемізмом пов'язані, очевидно, і перекази про «перевертнів».

Магія. На дуже ранніх етапах історії виникають і різноманітні магічні уявлення та відповідні дії. Деякі дослідники саме в цьому вбачають специфічну й докорінну відмінність первісного мислення від сучасного.

Магія – дії та обряди, що здійснюються з метою вплинути надприродним шляхом на довкілля, тварин або людину. Основою магії є уявлення про загальний зв'язок усіх речей і явищ природи, про можливість впливати на ціле через його частину, на людину або тварину – через зображення, спрямовувати перебіг розвитку подій, заздалегідь імітуючи їх. Наприклад, практично всі племена тропічної Африки, Австралії вірять, що володіння нігтями, волоссям, частинами одягу дає владу над людиною. Тому, якщо волосся і нігті зрізують, то їх ретельно збирають і ховають. Особливо охороняється вождь, оскільки вважається, що від його самопочуття залежить доля всього племені.

Магія за своїм призначенням різноманітна. Вона може бути лікувальною (одна зі складових народної медицини – замовляння, шепотіння), шкідливою (наслання «причини», «зурочення»), любовною («причарування»), промисловою (забезпечення успіху полювання), аграрною («стимулювання» сил родючості) тощо.

Одна з найпоширеніших теорій пов'язує походження мистецтва саме з магічними ритуалами, які здійснювалися над зображеннями тварин і мали забезпечити вдале полювання (наприклад, перед тим як іти на полювання, в зображувану на землі, стіні тварину випускали стрілу, виголошуючи при цьому якесь замовляння).

Фетишизм. Система магічних дій включає особливу обрядовість і особливі предмети – фетиші («фетиш» – слово французького походження, воно означає талісман, амулет). Фетишизм – віра в надприродну силу матеріальних предметів. У стародавньої людини об'єктами поклоніння були камені (особливо незвичайних розмірів і форм), дерева або цілі священні гаї. Форми поклоніння були різними: від принесення жертв до спричинення шкоди. До реальної корисності предметів додавали надприродні властивості – бути помічниками й заступниками людей. У фетишизмі в зародковій формі з’являється ідея Бога.

У сучасних релігіях фетишизм зберігся у вигляді поклоніння священним предметам (хрести, ікони, мощі) в християнстві, священному каменю (метеоритного походження) в мечеті Кааба у мусульман та у вірі в талісмани й амулети. Талісман, на думку забобонних людей, приносить щастя, амулет оберігає від нещастя. Сучасними фетишами є, наприклад, іконки, ладанки, кулони, «щасливі» квитки та ін.

Шаманізм. Виконавцями магічних обрядів поступово стають особливі люди – знахарі, чаклуни, шамани. Шаманізм (з евенської мови «шаман» – знахар) – віра в можливість спілкування служителів культу (шаманів) з надприродними силами, духами, впливати на них за своїм бажанням, подорожувати у потойбічний світ. Як показують етнографічні спостереження, шамани бувають умілими гіпнотизерами, ілюзіоністами, а також і співаками, поетами, розповідачами. Можна пригадати газетні матеріали про «безкровні операції» філіппінських цілителів. На російській півночі, де сильно розвинений був шаманізм, знаходилося немало «свідків» того, як шамани літали, оживляли мертвих, бачили за сотні верст, створювали своїх і чужих двійників.

Анімізм. Перші поховання належать неандертальцям. Одна з найцікавіших для науки знахідок – поховання двох хлопчиків на річці Сунгір (північ Росії) 23 тис. років тому. Одяг похованих був багато прикрашений намистинами, списи і кинджали з бивня мамонта красиво оздоблені різьбленням. Вивчаючи поховання в горах Загра (Ірак), вчені встановили, що останки покоїлися на ложі з квітів. Якщо смерть супроводжувалася ритуалом, це означає, що вона була пов'язана з низкою відповідних уявлень. Цей комплекс уявлень отримав назву – анімізм (від латинського – «душа»).

Анімізм – віра в існування в тілі людини її двійника – душі, від якої залежить життя особи, фізіологічний і психологічний стан. Анімістичні образи – це, по-перше, душі живих людей; по-друге, духи померлих пращурів (тому анімізм нерозривно пов'язаний з культом предків); по-третє, уособлення сил природи (душі озер, гаїв, вітрів тощо).

Анімізм бере початок з приписування якостей двійників матеріальним об’єктам: людському тілу, тваринам, знаряддям праці тощо. З часом до анімізму ввійшли уявлення про двійників матеріальних процесів: хвороби, війни, ковальська справа та ін.

У сучасних релігіях анімістичний елемент посідає значне місце. Уявлення про Бога, сатану, ангелів, безсмертні душі – все це є ускладненим анімізмом. Самостійно анімізм живе у вірі в привиди, спіритизмі (віра у можливість спілкування з душею померлого за допомогою блюдця, що крутиться).

Обряд поховання у прадавніх людей був досить складний. Померлих ховали в заглибленнях і ямах, клали на спину чи на бік в зігнутому положенні, іноді голови огороджували кам'яними плитами. Мертвих наряджали і клали поруч з ними посуд, знаряддя праці, їжу і різні цінні предмети. Наявність поховального інвентарю пояснюється по-різному: або люди намагалися таким чином відігнати смерть від себе, запобігти помсті померлого, або хотіли забезпечити всім необхідним для життя в потойбічному світі, або давали речі в дорогу, щоб померлий добрався до світу предків і знайшов там спокій. У більшості поховань знаходять червону охру – своїм кольором вона нагадує кров – символ життя. Вичерпного пояснення цього ритуалу поки що не існує.

Етнографи зібрали великий матеріал, що характеризує первісні уявлення про душу і потойбічний світ. Ці уявлення містять картини «відлітання» душі померлої людини зі світу живих, її мандрівок у далеку країну мертвих, а також описи життя, що чекає душу в потойбічному світі. Розташування країни духів могло бути різним – під землею, на землі, на Місяці, на зірках. Але вони чітко діляться на дві великі категорії. Одні вважають, що життя душі в царстві мертвих буде щасливим, на думку інших – частина душ у потойбічному світі втішається, а частина – страждає. Більшість народів вважала, що душі померлих можуть приходити з царства тіней, відвідувати живих уві сні, протегувати їм у земних справах або ж, навпаки, заважати.

Так перші магічні, тотемічні, анімістичні вірування переважають протягом усього верхнього палеоліту. Наприкінці цього періоду вони переросли в певні культи. Таким був, вірогідно, культ жінки-праматері («палеолітичні Венери»). З виникненням землеробства і скотарства в неоліті пов'язана поява землеробських культів, поклоніння Сонцю, стихіям, виникнення певної картини світу. Поступово утвердилася трирівнева система світобудови: підземний світ – мешкання божеств, зміїв, чудовиськ; земний світ – світ людей, живої природи; небесний світ – помешкання більшості божеств і душ померлих. Ці три світи втілювали в орнаментах на неолітичній кераміці, уявлення про них залишаються й потім. Виникли стійкі міфологічні образи, що пізніше склалися в цільну міфологію.

Протягом первісної епохи внаслідок дуже тривалого біологічного розвитку самої людини, вдосконалення її матеріальної культури, розвитку видів діяльності (від мисливства і збиральництва до землеробства і скотарства), еволюції мистецтва (від перших примітивних зображень через розквіт первісного реалістичного мистецтва до складних абстрактних образів, виражених в орнаменті), ускладнення і розшарування суспільства, поглиблення уявлень про навколишній світ були закладені фундаментальні основи всієї сучасної людської культури.

ТЕМА 3. СПІВВІДНОШЕННЯ КУЛЬТУРИ ТА ЦИВІЛІЗАЦІЇ

3.1 Суть і визначення цивілізації

Слово «цивілізація» походить від латинського кореня «сіvitas», що означає «громадянство», «міське населення», «громадянин», «община». Спочатку використовується як прикметник «сіvilis», тобто гідний громадянин, вихований, чемний, і лише в середині XVIII ст. вживається для характеристики якісного стану суспільства, маючи на увазі його зрілість. На думку багатьох вчених, поняття «цивілізація» було введене в науку як назва певного етапу в культурній еволюції людства, що починається з 3500 року до н.е. і триває дотепер. Це поняття багатозначне. Ніхто не може сказати, скільки цивілізацій на Землі. Навіть А. Тойнбі називає різну кількість цивілізацій. Починаючи з 21 цивілізації, він пізніше збільшує їх кількість до 23, потім до 26, а вже наприкінці своєї діяльності втрачає вісім і ніби не помічає цього.

Для визначення поняття цивілізації та оцінки конкретних цивілізацій велике значення мають позиції дослідника. Більшість дослідників, визначаючи поняття цивілізації, вказують на труднощі, які передують цьому, а саме: складність внутрішньої системи кожної із цивілізацій; напружена внутрішня боротьба в рамках цивілізації за лідерство над природними та людськими ресурсами; напружена боротьба за гегемонію в символічній сфері у вигляді ідеології та релігії.

Велику роль у поширенні й науковому збагаченні терміну «цивілізація» відіграли твори французького історика Н. Гізо, присвячені історії цивілізації в Європі і окремо у Франції, а також двотомна праця англійського історика Т. Бокля «Історія цивілізації в Англії». На їх думку, вся загальносвітова культура сприймалась як єдина цивілізація. Але з розвитком суспільства та історичних наук стає зрозумілим, що цивілізація сформувалася лише на певному етапі розвитку людства і являє собою якісну межу на еволюційному шляху. Виділяють різні типи, етапи, рівні цивілізації. Принциповою позицією вчених радянського періоду було виділення формаційних типів цивілізації (рабовласницький тип, феодальний тип тощо). Такий підхід відрізнявся від поглядів інших учених, які пояснюють цивілізацію через взаємодію з культурою.

Єдиного, загальноприйнятого визначення терміну «цивілізація» не існує, в різних контекстах цей термін може означати прямо протилежні поняття.

Сьогодні на Заході поняття цивілізації розуміють як сукупність історичних, географічних, соціокультурних та інших особливостей того чи іншого конкретного суспільства, народу, країни. У той же час словник «Американський спадок» подає такі визначення «цивілізації»:

- розвинений стан інтелектуального, культурного і матеріального розвитку в людському суспільстві, що відзначається прогресом у мистецтві та науках, інтенсивним використанням писемності, появою політичних і соціальних інститутів;

- тип культури та суспільства, розвинений окремою нацією або утворений у певному регіоні чи в конкретній епосі;

- акт або процес удосконалення чи збагачення цивілізаційного стану;

- культурне або інтелектуальне вдосконалення;

- сучасне суспільство з його комфортом.

Інші сучасні західні довідкові видання визначають цивілізацію як стан людського суспільства, що характеризується високим рівнем культурних та технологічних досягнень і відповідним комплексом соціального та політичного розвитку.

Характеризуючи цивілізацію, слід зауважити, що вона з часом змінюється, набуваючи нових рис, які дозволяють нейтралізувати її антигуманні ефекти. Прикладом є перехід до інформаційного суспільства на основі кібернетичних систем. Виробництво, організоване на основі кібернетичних систем, не потребує безпосередньої участі людини на нижчому рівні виробничих процесів, оскільки багато функцій оперативного управління машинами та станками тут передані кібернетичним механізмам, а людина виведена зі сфери безпосереднього впливу на природу. Через це людина перестає бути частиною машини, а жорстка дисципліна праці, народжена індустріальним виробництвом, стає непотрібною.

Цивілізація, таким чином, дає можливість покращити, підняти рівень життя та умови розвитку особистості на новий, більш якісний рівень. Інший приклад доводить, що всередині цивілізації без використання її можливостей та продуктів стають неможливими оптимізація взаємодії суспільства і природи та вирішення екологічних проблем, створення ноосфери.

Фактично під цивілізацією розуміють культурну спільноту людей з певним соціальним генотипом, соціальним стереотипом, що освоїла стійке місце у світі.

Як бачимо, поняття «цивілізація» ще не визначено, хоча в жодного немає сумніву відносно того, що «цивілізація» є основним феноменом історичного розвитку.

3.2 Специфічні й серединні культури. Етнічні та національні культури

Кожна культура має свої особливості, які зберігаються в типологічно однорідному суспільстві. Ця специфічність означає особливість даної культури, її відмінність від усіх інших і виявляється по-різному. По-перше, як специфічна може виступати так звана «маргінальна культура», яку іноді називають периферійною, прикордонною, відмінною від тієї, що домінує в суспільстві (серединної) культури, від способу життя більшості людей. Така культура виникає, як правило, при відмові людей з якихось причин від традиційної (серединної) культури; зокрема, у зв'язку з різкою зміною способу, умов життя (з переїздом із села до міста, до іншої країни, іншого культурного середовища). Люди маргінальної культури мають труднощі з культурною ідентифікацією, не можуть чітко визначитися, хто вони, яка їх культура.

По-друге, специфічна культура може виступати як субкультура – особлива форма організації життя людей (соціальних груп), які прагнуть облаштувати всередині панівної, серединної культури своє власне, відносно автономне культурне існування.

По-третє, специфічна культура може виступати і як контркультура, якщо субкультурні цінності прагнуть проникнути в «ядро» серединної, домінуючої культури, замінити її фундаментальні цінності своїми – часто протилежними.

Етнічні і національні культури характеризують проблему культури і суспільства. Розгляд цих типів культури обумовлено змістом понять «етнос» і «нація», які часто ототожнюються, мають багато спільного.

Під етнічною розуміють культуру, в основі якої лежать цінності, що належать тій або іншій етнічній групі. Ознаками такої групи є спільність походження (аж до міфологічної), расові антропологічні особливості, мова, релігія, традиції і звичаї, фольклор, побут тощо. Але найголовнішим є відчуття етнічної ідентичності – загальної історії і культури, яка відрізняє «нас» від «них». Етнічною є культура, носії якої, перш за все, чітко усвідомлюють свою приналежність до своєї культури (причому, що дуже важливо, незалежно від місця проживання або від самоназви), мають особливий психічний склад, менталітет групового характеру.

На відміну від етнічної, національна культура, перш за все, характеризується єдністю території, державністю, спільністю економічного життя, тоді як ідентифікаційні ментальні ознаки йдуть на другий план. Національна культура втілюється в цінностях способу життя конкретної країни, яку розділяють етнічні групи.

Тому іноді говорять, що, з одного боку, етнічні культури формують національну в рамках держави, а з іншого – національна залишає свої відбитки на етнічних культурах. Якщо останні мають відгук культури міфу, то національні – культури Логоса, держави, політики, економіки.

Етнічні й національні культури утворюють органічну єдність, вони неможливі одна без одної. Задача культурної людини – бачити і поважати етнічні складові національної культури, з одного боку, а з іншого – не допускати розчинення національної культури в «загальносвітовій», заміни національних і етнічних культурних цінностей якимись «загальнолюдськими», оскільки останні так чи інакше присутні в будь-яких етнонаціональних культурах.

3.3 Взаємозв’язок культури та цивілізації

Як культуру, так і суспільство часто ототожнюють із цивілізацією. Це поняття було введено французькими просвітителями на позначення суспільства, заснованого на засадах Розуму, Справедливості, Закону. З кінця XVIII ст. термін «цивілізація» практично виступає синонімом культури. Цивілізація втілює цілісність усіх культур, їх єдність, що протистоїть варварству, уособлює єдність та ідеал прогресу людства. Але в той же час формуються й інші, менш широкі уявлення про цивілізацію – вона розглядається як матеріальна культура, як сфера речей і послуг, тоді як за власне культурою закріплюється лише духовна творчість. На межі XIX–XX ст. такий «розподіл» цих понять посилюється до протиставлення. О. Шпенглер, М. Вебер, М. Бердяєв характеризують цивілізацію як свого роду антигуманне виродження культури, пов’язане з пануванням техніки, урбанізації, грошей, матеріальних потреб і спадом моралі, духовності. У марксистській теорії цивілізація є ступенем суспільної історії, культури, що слідує за варварством, характер якої визначається матеріальним розвитком, станом способу виробництва.

У наш час цивілізація частіше за все розглядається як стан культури, що виникає (разом з державою) на певному історичному етапі розвитку. При цьому, якщо культура акцентує ступінь розвитку людини, її внутрішній світ, духовні сили, то цивілізація перш за все втілюється в організації суспільного життя, у формах присвоєння культурних цінностей, характеризує «зовнішнє», соціальне буття культури, створює ті чи інші умови для її розвитку (в руслі цього підходу виділяють аграрну, індустріальну і постіндустріальну цивілізації).

Крім того, цивілізаціями називають також унікальні історичні утворення, обмежені просторово-часовими рамками, що відрізняються характером свого відношення до світу природи, суспільства, самої людини. У руслі культурологічного підходу цивілізація розглядається як соціально-культурне утворення, основу якого складає унікальна однорідна культура, що є свого роду «перетином» культури і суспільства.

Спроби зрозуміти відношення поняття «культура» і «цивілізація», визначити їх взаємодію та застосування часом призводять до різних результатів: одні дослідники доводять, що цивілізація породжує культуру, є більш загальним по відношенню до неї поняттям; інші – висловлюють цілком протилежну думку. Наприклад, згідно з концепцією А. Флієра, культура є «механізмом цивілізації», тобто похідною від цивілізації. При цьому цивілізацію пропонують розуміти як історично складний спосіб існування великої спільноти людей, специфічну форму її самоорганізації та регулювання процесів колективної життєдіяльності. Культура тоді виконує деякі функції в рамках цивілізації. В іншому підході цивілізація і культура опиняються зануреними в особливу технологію. Культура тут входить до технології як її компонент і є «натуральним органічним акумулятором знань та інформації». На думку А.І. Ракітова, автора даної концепції, цивілізація також є особливим соціальним феноменом, народженим технологією, свого роду «сукупністю раціональних загальноприйнятих правил» або «загальноприйнятих і загальнозначущих для відповідного соціуму стандартів, правил та еталонів поведінки і їх гармонією з боку державних структур».

Дуже часто культуру протиставляють цивілізації. Так, у праці «Росія і Європа» М.Я. Данилевським була чітко сформульована концепція про духовність культури та бездуховність цивілізації, де цивілізація протиставлялася західному явищу культури. Автор поділив людство на 11 культурно-історичних типів. Кожний культурно-історичний тип проходить три основні фази розвитку: етнографічну, державну і цивілізаційну.

Німецький філософ і соціолог М. Вебер вважає, що культура – це неповторна і позбавлена будь-якої мети форма вияву духовного змісту світу, наслідком якого є створення неповторних міфів і символів через різні види мистецтва, науки і світогляду. Цивілізація ж, на його думку, має підпорядкований характер. Наприклад, техніка як елемент цивілізації є засобом створення благ для задоволення життєвих потреб людини.

Легко помітити, що протиставлення культури і цивілізації має місце тоді, коли зміст культури зводиться до вужчого її тлумачення – лише як духовної культури. Насправді ж протиставляти культуру цивілізації неправомірно. Поняття «цивілізація» означає в першу чергу рівень соціального прогресу суспільства на певному історичному етапі його розвитку. Характер цивілізації утворює певні виробничі відносини, які складаються між людьми і становлять її частину. В цьому розумінні виділяють античну цивілізацію, буржуазну цивілізацію тощо.

Цивілізацію розглядають ще як етап суспільного розвитку, що настає після варварства. Дехто з дослідників розглядає цивілізацію як характеристику цілісності культур усіх народів світу в минулому і сучасному. Культура в цьому плані виступає суттєвим аспектом цивілізації; ці поняття близькі, але не тотожні. Ми можемо вести мову, наприклад, про сучасну технотронну цивілізацію, але не про технотронну культуру, бо суть культури не в рівні техніки, а в якості духовно-морального потенціалу суспільства, який виражений також і через техніку даного часу. Серед витворів сучасної цивілізації є й атомна бомба, однак нікому не прийде в голову вважати атомну бомбу явищем культури.

Значну роль у розрізненні понять «культура» й «цивілізація» відіграло ознайомлення з життям племен Америки, Австралії, Африки, що зберегли архаїчні культурні комплекси. У результаті термін «цивілізація» дедалі більше використовувався для визначення особливого етносу в культурно-історичному процесі. Значний внесок у розробку поняття «цивілізація» зробили К. Маркс та Ф. Енгельс, які довели зв'язок процесу виникнення цивілізації з появою антагоністичних класів, створенням держави, появою міст і купецтва, а також писемності й мистецтва.

Поряд із марксистською культурологією, яка відстоює концепції висхідної культурно-історичної еволюції людства, існує значна кількість концепцій, де відкидається ідея єдиного культурно-історичного простору й часу. Цю наукову тенденцію заклав німецький учений О. Шпенглер у своїй праці «Занепад Європи», де описав цивілізацію як заключний етап розвитку культури, як «смерть» культури, цим самим показав цивілізацію та культуру як протилежні явища. Якщо культура – це природний розвиток соціальних систем, то цивілізація є знищенням культури. О. Шпенглер вважає головними рисами цивілізації «гостре холодне міркування, інтелектуальний холод, практичний раціоналізм, схиляння перед грошима, розвиток сучасної науки» тощо. Разом з тим перехід до цивілізації означає і відмову від демократії, прав людини, політичних свобод.

Погляди О. Шпенглера на співвідношення культури та цивілізації продовжив англійський мислитель А. Тойнбі, автор 12-томної праці «Дослідження історії». Учений довів, що кожна цивілізація проходить у своєму розвитку 4 стадії: виникнення, ріст, надлом і розпад. Після цього вона гине, а її місце заступає інша цивілізація. Спільне між культурою і цивілізацією – це релігійна приналежність.

Він розвинув також ідею культурно-історичного розвитку людства як коловороту локальних цивілізацій, де зробив спробу пояснити перебіг розвитку всіх людських культур, застосувавши поняття «цивілізація» до особливостей розвитку народів і культур різних регіонів і країн. У результаті всесвітня історія мала вигляд мозаїчного панно, складеного багатолінійним розвитком незалежних культур, які співіснують. Однак, А. Тойнбі довів, що при всій відмінності і несхожості культур різних народів всі вони належать до єдиної цивілізації, і в своєму розвитку рано чи пізно проходять ідентичні етапи, які характеризуються однаковими ідеями, і хоча мають свої особливості, та сутність їх єдина. Наприклад, основні ідеї Просвітництва, без яких сьогодні неможливо уявити сучасну цивілізацію: всі люди від природи рівні, кожна людина – неповторна особистість, людина – мета розвитку суспільства, а не засіб, та інші – це доробок європейської культури XVIII ст. Парламент – феномен розвитку англійського генія культури, але поширившись як невід'ємний елемент демократії на всі країни, він є фактором сучасної цивілізації.

Існують теорії, які розуміють цивілізацію як продукт культури, її специфічну якість і складову частину. Цивілізація – це створена соціумом протягом культурного процесу система засобів функціонування та вдосконалення людини, суспільства, визначений за своїми якостями та можливостями результат функціонування культури, засіб і умова її зміни. Таке розуміння співвідношення культури та цивілізації пропонувалося американськими вченими. Таким чином, цивілізація може бути представлена і як феномен громадянського суспільства, і як достатньо розвинене явище самої культури.

Спроби по-новому поглянути на шлях, який пройдено людством, і знайти на ньому ті опорні точки культури, що тримають складну конструкцію людської цивілізації, тривають і дотепер. Сьогодні більше ніж будь-коли вчені прагнуть осмислити спеціальні галузі наукового знання (як гуманітарного, так і природничо-наукового) в контексті культурної епохи. Такий підхід в науці дістав назву цивілізаційного. Він ґрунтується на загальнолюдських цінностях. Не відсуваючи в бік реальну конфліктність історії, ця концепція історії дозволяє зрозуміти її реальну безперервність, розкрити механізм дій людей, витоки і зміст загальнолюдських цінностей.

Для аргументації класифікації стану розвитку культур різних народів у різних історичних періодах учені виділяють різну кількість головних ознак цивілізації. Так, систематизація, яка була запропонована Г. Чайлдом, нараховує 10 основних ознак:

1) міста;

2) монументальні громадські будівлі;

3) податки або данина;

4) інтенсивна економіка, в тому числі торгівля;

5) виокремлення ремісництва;

6) писемність;

7) зачатки науки;

8) розвинене мистецтво;

9) привілейовані класи;

10) держава.

Саме Г. Чайлд на основі археологічних досліджень вказав, що постійними супутниками вищих цивілізацій були монументальні споруди – культові, поховальні або світські. Під час наукової дискусії вчений К. Клакхолм запропонував скоротити список Г. Чайлда до 3 ознак: монументальна архітектура, міста, писемність. Зазначена тріада виразно характеризує цивілізацію як культурний комплекс, тоді як соціально-економічна сутність цього явища пов'язана з появою класового суспільства й держави.

Зупинимося на загальній характеристиці тріади. Пам'ятки монументальної архітектури не лише вражають своїм масштабом, а й досить показові з точки зору виробничого потенціалу суспільств, що їх створили. Саме обсяг вкладеної праці підносить перші величні храми над родовими святилищами. Крім того, зведення будівлі вимагало знань з математики, розвинених знарядь праці.

Надзвичайно важливе значення мала поява писемності. Для первісної і навіть ранньої землеробської общини кількість інформації, що підлягала переданню для збереження стабільності господарства й культури, була порівняно невеликою. Ця сума знань зберігалася жерцями або шаманами й передавалася усним шляхом під час навчання молоді. Складна соціальна й економічна система, якою стала цивілізація, веде до різкого збільшення найрізноманітнішої інформації. Усе вимагало чіткої регламентації. Створення єдиної системи релігійних вірувань, які приходять на зміну локальним культам родів і племен, також потребувало писемності для її кодифікації та твердої фіксації. У соціальному плані розвиток писемності вказує на розподіл розумової й фізичної праці, який залежав від загального процесу класоутворення.

Третя найважливіша ознака цивілізації – розвиток поселень міського типу. Саме в містах особливо інтенсивно розгортається процес накопичення багатств і, відповідно, соціальної диференціації. Тут розташовуються центри громадського та ідеологічного керівництва, концентруються спеціалізовані ремісничі виробництва, набирають сили обмін і торгівля.

Культурний комплекс перших цивілізацій є складним організмом, в якому активно взаємодіють усі основні елементи, в тому числі й ландшафтні. Але вивчення ідеології та соціальної психології давніх суспільств становить особливу складність, адже тільки в часи класичної античності з’являються писемні свідчення про ці важливі елементи культурного комплексу. Тому саме матеріальні пам’ятки культури, які в той час стали носіями духовних надбань, дають змогу більш-менш достовірно реконструювати культурно-історичний комплекс як цілісність.

Вище зазначені ознаки цивілізації найбільш абстрактні і загальні, а тому не визначають особливостей окремих цивілізацій і культур. Існує величезний пласт культурологічних досліджень і концепцій щодо специфіки окремих цивілізацій, культурно-історичних епох, культурантропологічних течій.

Отже, в історії людства цивілізація складає суперечливу єдність з культурою. Цивілізація і культура – це два різних способи реалізації творчих сил людини. У культурі все матеріальне і практичне служить духові. В рамках цивілізації дух служить матеріальному та практичному.

3.4 Співвідношення культури та цивілізації на прикладі проблеми Заходу та Сходу

Якщо мірою культури є самовіддача, то мірою цивілізації – самоствердження, автономність людини перед сліпими силами природи. Звідси зрозуміла відмінність цивілізаційних шляхів Заходу та Сходу. Відомий дослідник В. Шейніс запропонував три критерії зіставлення західних і східних культур.

1. Становище індивіда в групі й суспільстві в цілому, що визначається рівнем індивідуалізації, чи навпаки – включення людини до соціальної ланки. Культурам Сходу звичайно притаманна досить жорстка залежність індивіда від групи, принципова духовна підпорядкованість групі, коли лише в її рамках особистість відчуває себе цінністю, поза нею вона ніщо. У деяких національних системах виховання, зокрема в Японії, людину виховують саме як представника групи, об'єднання. Цей процес починається в родині, продовжується в дитячому садку, школі, університеті, фірмі. Тобто індивід – лише частинка якоїсь цілісності, в якій він повинен розчинитися. Оцінку собі індивід може дати тільки через своє місце в групі.

Така особистість не здатна навіть подумки протиставляти себе спільноті, і найвищим покаранням для себе вважає відлучення від неї. Звідси виникнення символів духовної приналежності до касти, клану, верстви у вигляді різноманітних кодексів честі. Ці кодекси базуються на уявленнях про притаманний кожній групі тип поведінки. Індивід повинен зберігати свій образ в очах громади; кодекс громади (формальний чи неформальний) переходить у внутрішній світ особистості, інтеріоризується, і громадська думка немовби стає внутрішнім еталоном особистої поведінки. Ця громадська думка передбачає васальну вірність групі чи особі, що є символом групи чи супергрупи; наприклад, символом дітей в Японії є богиня Аматерасу, а символом цілої нації в її міфологічній іпостасі є імператор.

У західних суспільствах, що вже давно подолали патріархальні структури і прийшли до суспільства атомізованих індивідів, будь-які форми соціокультурного патерналізму сприймаються як замах на свободу самодостатнього індивіда.

2. Перевага світської або релігійної орієнтації в панівному світогляді.

Як відомо, майже всі західні суспільства пережили процес секуляризації, тобто відокремлення релігійного життя від світського. Більшість релігій Сходу не визнають такий підхід, оскільки пронизують цілу тканину східного суспільства, регулюючи усі галузі громадського й особистого життя. Визнання секуляризованого принципу не має сенсу чекати, скажімо, в ісламі, що прагне панувати в економіці, праві, мистецтві, політиці, моралі, побуті, вихованні дітей. Уся система судочинства в країнах арабо-мусульманського культурного регіону побудована на нормах шаріату, і хоча в окремих державах крім фікха (мусульманського релігійного права) існує й цивільне право, відрізнити в цих країнах ісламське від неісламського вкрай складно. Тому деякі вчені стверджують, що іслам – це не стільки релігія, скільки спосіб життя мільйонів людей, складний соціокультурний комплекс, що наповнює собою майже всі елементи повсякденного життя.

3. Ставлення до традицій і новаторства, що виражається в настанові щодо зміни або консервації наявних структур. Культури Заходу і Сходу досить неоднозначно ставилися й ставляться до «традиції» та «інновації». Для того, щоб забезпечити конкурентоспроможність ідеї на ринку Заходу, треба довести, що вона новітня, цілковито нова – це головне для суспільного сприйняття на підсвідомому рівні, незалежно від реальних переваг цієї ідеї. «Нове – отже, хороше» – підсвідомий рівень західної культури. Натомість на Сході будь-яку нову ідею треба замаскувати під добре забуте старе, революційне – під реакційне, тільки тоді вона має шанс на успіх. Історія Сходу знає безліч «консервативних реформаторів», які, змінюючи досить радикально сучасне й керуючись модерними ідеологемами, демонстративно спиралися на традиційні, звичні комплекси ідей.

Але й ці критерії потребують уточнення, бо є наслідками глибинних соціально-економічних процесів. Існували ще в далеку давнину принципові відмінності між Заходом і Сходом у формах власності, розподілу та обміну. У своїх світоглядних і соціокультурних орієнтаціях античний Захід і стародавній Схід відрізнялися не менш суттєво, ніж тепер. Досить згадати поняття «античний капіталізм», який радянські науковці запровадили в науковий обіг у 20-ті рр. Але за тих часів відмінності перебували ще тільки в зародковій формі, остаточно розвинувшись набагато пізніше.

Приватна, індивідуальна власність Заходу створила особливу соціокультурну систему, де панують матеріально-предметні, в завершеному вигляді – товарно-грошові відносини і зв'язки.

На відміну від міжособистісних, товарно-грошові зв'язки породжують анонімне суспільство, суспільство тотальної рівності всезагального еквівалента – грошей. Це є типовим для розвиненого капіталістичного суспільства. Товарно-грошові відносини домінують над усіма іншими й опосередковують усі інші. На Сході переважають саме міжособистісні відносини, що домінують над товарно-грошовими й опосередковують їх. Гроші не мають тут анонімно-абстрактної сили, їх спроможність залежить від приналежності власника до каст, клану, верстви, що може бути безсумнівно важливим.

Звичайно, ці відмінності не слід сприймати як абсолютні, але вони існують.

ТЕМА 4. ТЕХНІКА, КУЛЬТУРА ТА ПРИРОДА ЛЮДИНИ

4.1 Виникнення та сутність техніки

Світ стоїть на порозі грандіозних соціальних змін, технічних та культурних нововведень. Потужними каталізаторами прогресу наразі стали мікроелектроніка, обчислювальна техніка, приладобудування, індустрія, інформатика. Людина оволодіває енергією термоядерного синтезу й освоює космос. Технологія в цілому стала важливим фактором суспільної динаміки і прискореного сучасного розвитку.

Глибинне і вражаюче розгортання потенціалу техніки впливає на всі аспекти соціального життя. По суті народжується новий цивілізаційний устрій життя, в якому принципово іншими стають сфери праці, керівництва тощо.

Е. Капп намагався зрозуміти феномен техніки на базі «органопроекції», тобто шляхом вичленування її з розвитку самої природи. Техніка є деяким штучним середовищем, але йде від природи і зовсім не є витвором субстрату. Машина – не що інше, як проекція органів людини на природний матеріал. Соціальна техніка – це результат вирішення протиріч між органами тіла та їх функціями, проекція анатомічних і фізіологічних особливостей органів людської істоти. Така проекція детермінує становлення свідомості, яке своєрідно продовжує «априродну душу».

Ф. Дессауер висловив думку про існування деяких верховних, передбачених технічних ідей, які не народжуються в людському розумі, а лише вловлюються ним. Технічні ідеї – це думка Бога, проявлення світлого розуму Творця. Предмет техніки може існувати матеріально, але може знаходити себе у світі ідей, у сфері «можливого буття».

М. Хайдеггер тлумачить техніку як спосіб самореалізації людства, як першоджерело, кореневе людське начало. Техніка – найважливіший спосіб знаходження глибинних властивостей буття. Однак, імпульс може бути вгаданий невірно, оскільки техніка провокує людину на неправдиве саморозкриття. На його думку, головна небезпека є не в техніці, не в «технізації життя», а в непорозумінні її сутності. Найголовніше завдання – це знайти для техніки позатехнічне обґрунтування, визначити її істинну перспективу в історії людської культури.

На думку М. Бердяєва, техніка – це остання любов людини, і вона може змінити свій образ під впливом предмету своєї любові. Усе, що відбувається у світі, залежить від цієї нової віри людини. За його словами, техніку можна розуміти як у широкому, так і у вузькому значенні. «Тесhnе» і «tесhnаха» – слова грецького походження, перше з яких означає як «індустрію», так і «мистецтво», а друге – «фабрикувати», «створювати за мистецтвом». Ми говоримо не тільки про техніку економічну, військову, техніку, пов'язану з життєвим комфортом, але й про техніку мислення, живопису, права, навіть про техніку духовного життя. Наприклад, існує своєрідна духовна техніка. Вона скрізь вчить досягати найбільшого результату при найменшому використанні сили. Це особливо характерне для техніки нашого економічного століття.

На відміну від техніки старих культур, в сучасній техніці кількісні досягнення перевищують якісні. О. Шпенглер у книзі «Людина і техніка» визначив техніку як боротьбу, а не як зброю. Безперечно, техніка завжди є засобом, зброєю, а не метою. Не може бути технічної мети життя, мета життя завжди залежить від духу. Засоби життя, на думку М. Бердяєва, дуже часто замінюють мету життя. Учений вважав, що техніка для вченого або інженера, що займається наукою, може стати головним смислом і метою життя. Але при цьому заміна мети життя технічними засобами може означати занепад духу.

У своїй праці М. Бердяєв розглядав характерний парадокс: без техніки неможлива культура, з нею пов'язана сама поява культури, але остаточна перемога техніки в культурі, входження людства до технічної ери веде культуру до знищення. Учений виділив у культурі два етапи: технічний і природно-органічний. Остаточна перемога першого над другим означає переродження культури в щось інше, не подібне до культури. Він виділив три стадії в історії людства:

- природно-органічну;

- культурну;

- технічно-машинну.

Цим стадіям притаманне різне ставлення духу до природи та утворення особливої сфери духовності. Ці стадії, напевно, ідеальні типи, а не хронологічно зафіксовані стадії якогось процесу. Людина ж культури все ще жила в природному світі, який був створений не самою людиною, а Богом. Ця людина пов'язувала себе із землею, рослинами та тваринами. У зв’язку з цим велику роль відіграли рослинні та тваринні релігійні культи.

На природно-органічній стадії люди хотіли розуміти культуру, державу. Розквіт культур та держав уявлявся їм як рослинно-тваринний процес. Культура була сповнена символів, в ній відображалось небо в земних формах. Для техніки є чужою символіка, вона реалістична, нічого не відображає, створює нову дійсність, існує в ній. Техніка відриває людину і від природи, і від інших світів.

М. Бердяєв у своїй праці також з’ясовує відмінності між організмом та організацією. Організм сам народжується з природного, космічного життя. Ознака народження є ознакою організму. Організація ж зовсім не народжується. Вона створюється через активність людини. Організм не є машиною, він не складається з частин, а народжується цілим і залишається таким протягом усього існування, оскільки росте, розвивається.

На думку вченого, механізм, створений організаційним процесом, складається з частин, він не може рости й розвиватися. Організм визначається пануванням цілого над частинами, доцільністю, яку закладає в нього його Творець або природа.

На противагу ж організму, в організації доцільність вкладається в неї його організатором. Механізм складається залежно від визначеної мети. Він не народжується із задумом. Годинник дуже потрібний, але ця необхідність не в ньому самому, а в тому, що його створила і завела людина. Тому створений механізм у своїй доцільності залежить від організатора. Але в ньому є інерція, яка може діяти на організатора і навіть робити його залежним від себе.

Довгий час панувала віра в існування вічного об'єктивного порядку природи, з яким повинна погоджуватися і підпорядковувати своє життя людина. Єдність з природою подавалася як добре і справедливе.

Існування такого порядку визнавали Аристотель, Фома Аквінський. Земля і Небо, на їх думку, складають ієрархічну систему. Розуміння незмінного порядку в природі було пов'язане з об'єктивним теологічним принципом.

Але в XVIII ст. зародилась техніка, яка стала активно руйнувати цю віру у вічний порядок природи. Нова природна дійсність, сучасна техніка, що постають перед людиною, є продуктом не еволюції, а винахідливості та творчої активності самої людини, не органічного, а організаційного процесу.

Таким чином, панування техніки і машин є, насамперед, переходом від органічного життя до організованого, від рослинного до конструктивного. Власне техніка відкриває новий крок дійсності, і ця дійсність, створена людиною, є результатом «прориву» духу в природі і запровадженням розуму в стихійні процеси. Техніка руйнує старі органічні тіла і створює нові, більш організовані. Саме в цьому М. Бердяєв бачив прояв трагедії, вважаючи, що сам дух, який створив техніку і машину, не може бути повністю технізованим і машинізованим, у ньому завжди залишається ірраціональне начало. Техніка ж прагне оволодіти духом і раціоналізувати його. Людина, яка спочатку залежала від природи, тепер розпочинає титанічну боротьбу з технізованою нею природою: людині ще не вдалося пристосуватися до нової дійсності, яка розкривається через техніку та машину, вона не знає, чи зможе жити в новій електричній та радіоактивній атмосфері, чи «виживе» в новій «холодній металічній дійсності», без тепла, яке потрібне живим організмам.

Панування техніки та машин відкриває нову дійсність. Цю нову дійсність видно лише з історії, цивілізації, а не з природи.

4.2 Роль інформаційних технологій у розвитку людства та суспільства

Історія соціального розвитку переконує нас у тому, що людина споконвіку здобувала інформацію завдяки своїй діяльності, тобто практичному знанню про закони природних процесів, і використовувала їх у досягненні своєї мети. Таким чином, інформаційно-цільова основа будь-якої діяльності людини є природно закономірною і через необхідність опосередковує соціально-економічне життя людини.

Людство усвідомило той факт, що прогрес суспільства неможливий без фундаментальної ролі в ньому інформаційного ресурсу. Фундаментальний механізм соціального розвитку базується, на думку О. Скаленка, на трьох глибинних основах:

- інформаційній;

- інтелектуальній;

- інноваційній.

На інформаційній основі формуються цілі та образ очікуваного результату, шляхи й методи його досягнення. При відповідному ставленні суспільства до інформаційних знань вони можуть стати запорукою позитивної або негативної орієнтації суспільної діяльності.

Сьогодні ми можемо констатувати актуальність розробки цієї проблематики, якщо всерйоз брати курс на необхідність прискореного розвитку процесу реформ в Україні та на перспективу наближення постіндустріального, інформаційного, соціального стану людства.

Інтелектуальна основа нерозривно пов'язана з феноменом інформації. Остання забезпечує ефективність процесу цілеспрямованої творчості.

Інноваційна ж основа має розглядатись у системі інформаційного та соціального-економічного розвитку держави. Цивілізаційні процеси здійснюються таким шляхом: людство добуває інформаційні знання про закони природи і в межах цих законів творчо здійснює вибір напрямів інновації та інтенсифікації життєво необхідних виробничих процесів за допомогою прискорених технологій.

Усі три основи пов'язані між собою: інформаційна основа живить інтелектуальну, інтелектуальна – інноваційну, а інноваційна основа забезпечує створення нових технологій для пошуку нової інформації, посилення інформаційної основи. Процеси виробництва й передачі інформації, що здійснювалися людьми на практиці за допомогою засобів, відповідних рівневі розвитку виробничих сил протягом усієї історії суспільства, потрапила до числа об'єктів наукового інтересу лише на початку XX ст. Це сталося не раніше, ніж наука накопичила достатній обсяг емпіричних спостережень відносно фактів, які стосуються виникнення, обробки, оцінки, збереження, вимірювання і передачі того, що є «організованою засадою будь-якої форми людської діяльності», тобто інформації.

Допомогло впоратися з «інформаційним вибухом» створення нових технологій. Традиційні засоби масової комунікації вже перестали задовольняти потреби суспільства в обміні інформацією; все більше використовуються космічні апарати – штучні супутники Землі, які транслюють теле- і радіопрограми, що покликані вже сьогодні забезпечити «терміновий зв'язок» у термінових ситуаціях. Це свідчить про те, що потреби в інтенсивному обміні інформацією набувають глобального характеру.

Нова технологія виникає зовсім не довільно і стихійно, а як результат усвідомлення і втілення соціальних потреб. Тобто з великої кількості відкриттів суспільство відбирає й цілеспрямовано селекціонує саме ті, які йому необхідні.

Телекомунікації, друк, різні форми зв'язку, комп'ютери тощо інтегровані в єдину систему інформаційних технологій. Конвергенція цих технологій у всеохоплюючу інформаційну технологію та пошуки застосування цієї технології в індустрії, комерції, побуті породжують революцію у впливі на людину, яка не має аналогів в історії розвитку суспільства.

Процеси використання інформаційних технологій для виробництва, що прогресивно зростає, переробки, зберігання, розповсюдження інформації й особливо знань визначають інформатизацію суспільства. Результатом цього є виникнення інформаційного суспільства, що радикально перетворює не тільки сферу виробничих структур і технологій, але й сферу соціальних і економічних відносин в культурі, духовному житті й побуті, визначаючи рівень соціалізації людини.

За О. Ракітовим, суспільство є інформаційним, якщо:

- у суспільстві виробляється, функціонує і є доступною для будь-якого споживача сучасна інформаційна технологія, де індивід, група осіб тощо можуть за відповідну плату або безкоштовно отримати на основі автоматизованого доступу і систем зв'язку інформацію, необхідну для їх життєдіяльності та вирішення особистих і соціальних завдань;

- існують розвинені інфраструктури, які забезпечують створення національних інформаційних ресурсів в обсязі, необхідному для підтримання науково-технологічного прогресу;

- у суспільстві відбувається процес прискореної автоматизації й роботизації всіх сфер і галузей виробництва й управління, розширюються сфери інформації та послуг.

Таким чином, інформатизація суспільства завдяки використанню інформаційних технологій, інтегруючи, синтезуючи й акумулюючи в собі ряд технічних і технологічних процесів і субпроцесів, є процесом реалізації соціально-технологічної інформаційної революції.

4.3 Взаємозв’язок техніки та культури

У культурній, соціальній сфері поширення інформації допомагає будувати збалансоване суспільство, поліпшувати добробут людини. У зв'язку з цим на основі впровадження нових інформаційних технологій у культуру розвиваються і взаємодоповнюють одна одну дві протилежні тенденції – масифікація (забезпечує рівень взаємопорозуміння і взаємодію) та демасифікація особистості, суспільства (самобутність та індивідуальна самоцінність особистості). Отже, зв'язок інформаційно-комп'ютерної революції з фундаментальними трансформаціями культури очевидний.

Діалектика масифікації та демасифікації, заснована на використанні сучасної техніки в соціальному і психологічному аспекті, визначає мислення й сприйняття сучасної людини. Більш того, технічний стиль мислення, притаманний технологічній культурі, переноситься і на розуміння людини та суспільства. Як правило, культурні процеси мають тенденцію до незворотності. Тому, обираючи напрямок суспільного розвитку, заздалегідь можна уявити передбачений результат: відставання або інформатизація, регрес, тоталітаризм або науково-технологічний прогрес і гуманізм. Тому, щоб оцінити історичне значення рішень, які ухвалюються, і правильно обрати стратегію, важливо ясно уявити реальну ситуацію і найбільш правдоподібні сценарії розвитку.

Під час того, як інформаційні технології забезпечують створення інформаційного суспільства, виникає потужна індустрія інформаційних технологій, яка призначена задовольнити його потреби. Індустрія інформаційних технологій виробляє інформаційний продукт та засоби, які доводять його до споживачів. Під інформаційним продуктом розуміються різні аспекти знань, твори мистецтва та інші форми інформації та розваг, отримані традиційним шляхом або за допомогою електронної техніки. Таким чином, інформаційні технології виявляють себе в різноманітних секторах економіки, таких як організація розваг, видавнича справа, виробництво офісного обладнання та обчислювальної техніки, системи телезв'язку та побутової техніки.

Інформаційні технології роблять можливим доступ людини до глибин комп'ютерної пам'яті, масивів інформації, численних варіантів організації дозвілля і знань мільйонів людей. Інформаційна технологія дозволяє зближувати й інтернаціоналізувати культури, що мають глибокі історичні, моральні, релігійно-філософські і світоглядні корені. Сучасні інформаційні технології дозволяють здійснювати культурогенез у країнах, що йдуть шляхом інформатизації, у дуже стислі часові проміжки, бо об'єднують цілий спектр різноманітних явищ: дороги, фінанси, мову, писемність, науку, телебачення та ін.

Не можна заперечувати перспективи морально-етичного плану, що розкриваються завдяки стрімкому розвиткові інформаційних технологій, оскільки в інформаційному суспільстві володіння інформацією, яка зберігається в пам'яті інформаційної системи, рівнозначне володінню правом на життя окремої людини й усього людства в цілому. Наприклад, знання групи крові людини, яка потрапила в катастрофу, може врятувати їй життя, а знання можливостей доступу до програм управління запуском міжконтинентальної ракети може поставити людство на грань третьої світової війни.

4.4 Завдання та способи захисту інформації

Головним завданням є захист інформації від випадкового або навмисного перекручування з метою уникнення непередбачених наслідків. На сьогодні захист інформації організовано на основі ієрархічного доступу, що охоплює організаційні, фізичні і програмні способи захисту.

Ієрархічний спосіб захисту будь-якої інформації породжує нерівність між людьми, які знаходяться на різних сходинках інформаційної ієрархічної піраміди:

- люди, що знаходяться на нижчій сходинці, безправні та підконтрольні всім;

- люди, що знаходяться на верхній сходинці, мають право контролювати абсолютно всіх і не підконтрольні нікому;

- люди, що знаходяться на проміжних сходинках, мають право контролювати тих, хто стоїть нижче, і бути підконтрольними тим, що стоять вище.

Нерівність у правах породжує нестабільність суспільства, оскільки безправні будуть прагнути здобути права, а ті, хто має владу, завжди будуть прагнути до її примноження або збереження, застосовуючи при цьому будь-які дії, в тому числі і протиправні.

Однобічна інформаційна прозорість суспільства замість того, щоб виховувати в людях чесність, навпаки, заохочує до брехні та хитрощів, принаймні по відношенню до підлеглих. На думку А. Задворного, інформаційне суспільство з ієрархічним способом захисту інформації має тенденцію до тоталітарності, що може призвести його до повного виродження, оскільки кожна людина, крім тієї, яка належить до влади, перебуває під таким тотальним контролем інформаційної системи, який може розвиватися лише в бік деградації.

Крім того, ієрархічний спосіб захисту потребує значних витрат, темпи зростання яких перевищують зростання витрат на саму інформацію і рано чи пізно перевищать її вартість. Отже, такий спосіб захисту інформації є нереальним, бо веде до безвихідної ситуації.

Вихід з цієї ситуації розвитку інформаційної системи можливий шляхом введення до законодавчого порядку заборони на обмеження санкціонованого доступу до інформації і побудови її захисту від випадкового чи навмисного перекручування на основі зберігання всієї інформації, що надходить до системи. При інформаційному способі захисту інформації в системі обов'язково зберігається інформація про первинне введення даних, і таким чином завжди можна буде виявити автора програмного вірусу.

Одним із шляхів підготовки умов переходу до інформаційної системи захисту інформації є заборона в законодавчому порядку приховування інформації, крім тієї, яка становить особисту, комерційну й державну таємниці. Це дозволить відкривати архіви, створювати незалежні органи масової інформації, що висвітлюватимуть усі аспекти життя суспільства.

4.5 Інформаційна політика в Україні та у світі

Неповнота, недосконалість законодавчої бази свободи слова та інформаційної діяльності в Україні, а також реальне становище й окремі позиції засобів масової інформації представляють дві супротивні векторні сили взаємодії, які загострюють негативні процеси і наслідки, небажані якраз для утвердження свободи слова, конструктивності й достатньо високого ефекту інформаційної діяльності. Сьогодні засоби масової інформації України в цілому перебувають у нездоровому правовому, економічному, творчому стані, що вимагає енергійної та дійової реакції держави.

Так, наприклад, Закон України «Про інформацію» включає норми забезпечення прав громадян, юридичних осіб і державних органів на інформацію, гарантію цих прав, здійснення інформаційної діяльності тощо. Визначено обов'язки держави щодо забезпечення дотримання цього закону в межах України. У статті 6-й ідеться про державну інформаційну політику, її головні напрями і зазначено, що цю політику «розробляють і здійснюють органи державної влади загальної компетенції, а також відповідні органи спеціальної компетенції».

На жаль, в Україні поки що відсутня виважена і цілеспрямована державна інформаційна політика, хоча на різних рівнях державного управління про це говориться багато.

У 1997 р. видавництво «Молодь України» випустило збірник законодавчих актів, нормативних документів стосовно проблем діяльності ЗМІ. У цьому збірнику представлено роздуми, міркування різних авторів, як тих, хто зараз творить законодавство з питань регулювання інформаційних відносин, так і вчених, практичних працівників. Як зазначає А.М. Задворний, аналізуючи стан інформаційної безпеки і свободи слова, в Україні під гаслами «розвитку демократичного суспільства», «переходу до ринкових відносин» та через недосконалість законодавства вітчизняний телеефір став предметом політичних спекуляцій та жорстоких суперечок. Гине вітчизняний кінематограф, майже повністю втрачено український кіноринок. У цій ситуації численні телекомпанії та кінопрокатні організації демонструють іноземну кінопродукцію, часто сумнівного змісту і низької моральної якості, зі сценами вбивств і насильств.

Національно незалежні країни намагаються проводити політику «покладання на власні сили» щодо інформації та інформаційних технологій. Складовою частиною такої політики є розробка довгострокової політичної орієнтації засвоєння інформаційних технологій на національному і на регіональному рівнях, створення відповідних національних та регіональних принципів і норм.

ТЕМА 5. АПОЛЛОНІЧНА ТА ДІОНІСІЙСЬКА ЗАСАДИ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

5.1 Античність та її місце в історії європейської культури

Античність називають колискою європейської цивілізації, бо там її витоки, прототипи майбутніх форм економіки, політичного устрою, науки, мистецтва, менталітету, права. Деякі здобутки цієї доби віками залишалися нормою та недосяжним зразком. Дух еллінсько-римської античності, якому притаманні «геніальна простота і спокійна велич», досі пронизує найглибші підвалини європейської культури. Античність – спільне минуле, величне й героїчне, всіх європейських народів, що є членами однієї європейської культурної сім'ї, яка має одних учителів: стародавніх греків і римлян. І всі ми так чи інакше є спадкоємцями і правонаступниками їхньої спадщини, збагаченої та вшляхетненої християнством.

Духовну скарбницю Еллади й Риму становлять філософія як особлива форма мислення та культури, логіка й головні засади раціоналістичного світогляду, першовитоки багатьох наук: геометрії, арифметики, астрономії, фізики, хімії, історії, етики, естетики, літературознавства і мистецтвознавства. Античність – наріжний камінь багатьох галузей людської діяльності, зокрема політики, де наш лексикон і сьогодні майже не вийшов за греко-римські рамки: демократія, олігархія, монархія, республіка, тиранія, партія, диктатура, деспотія. Те саме можна зустріти в мистецтві та інших галузях.

Європа щоразу повертається до цієї спадщини у своєму культурному і політичному розвитку. Декларацію прав людини і громадянина, Конституцію США не можна зрозуміти без знання античних джерел.

Відсутність політичного деспотизму, вибірність влади, певна політична рівність вільних громадян сприяли тому, що тут людина вперше відчула себе особистістю, вільною й незалежною, мірилом усіх речей. Кожна людина прагнула до самовираження, бо відчувала свою самоцінність. Елліни не знали пієтету перед політиками, філософами, вождями, які були такими ж громадянами полісу.

Динамізм античної науки невіддільний від динамізму громадського життя і поєднується із суворим раціоналізмом, прагненням до системного осмислення накопиченого матеріалу. Греки ламали міжкультурні бар'єри, бо надзвичайно активно й систематично запозичували у близьких і далеких народів деякі досягнення науки. Чимало досягнень геометрії Єгипту й Вавилону стали надбанням грецької математики. У них же запозичено сонячний календар, а у фінікійців – алфавіт. Але, засвоюючи чуже, греки часто докорінно його переробляли і додавали щось принципово нове.

Намагаючись якось пояснити цей феноменальний сплеск грецького генія, виникнення надзвичайно розвиненої потужної цивілізації, європейські історики відзначали дуже зручне географічне розташування, торгівельно-ремісничу орієнтацію давньогрецьких держав, активне спілкування з сусідами. Поліси Еллади приваблювали талановитих людей з інших земель до Афін, Мілету, Ефесу, Сіракуз.

Ця блискуча культура, «грецьке диво», як називав її Бертран Рассел, однією із засад мала автономію індивіда. Еллада, як і Рим, знала громаду, але над цією громадою не було деспота і в ній індивід зберігав свою незалежність і усвідомлення свого «я». Античність створила механізми політики й управління, які й дотепер не втратили актуальність і цінність. Саме античність, її політичні ідеї та практика була невмирущим ідеалом для наступних етапів історичного руху Європи. За словами Г. Гегеля, будь-який новий розквіт науки і мистецтва, освіти й культури неможливий без звернення до античності, а людина, яка незнайома з витворами античного мистецтва, прожила життя, не знаючи краси.

Антична філософія створила настільки гнучкий, багатий і глибокий категоріальний апарат, що природознавство активно користується ним і досі. А деякі дослідники античності вважають, що науку взагалі можна визначити як роздуми про світ, ґрунтуючись на позиціях греків.

Ставлення нащадків до античної культури в різні епохи не було однаковим. Скажімо, Середньовіччя, хоч і використовувало деякі надбання античної думки, загалом ставилося досить вороже до попередньої культурної епохи. Ренесанс і Просвітництво ідеалізували античність, вважаючи її своїм ідейним союзником у боротьбі з середньовічними поглядами. Реформація в особі М. Лютера, Цвінглі, Кальвіна, Меланхтона успадкувала від Середньовіччя підозру до античності, але це було скоріше наслідком ідейних конфліктів з гуманістами.

Для ідеалізації античної культури в XVIII ст. чимало зробив німецький дослідник Вінкельман. Саме його погляди на античність відбив веймарський класицизм Ґете, Шіллера, німецький класичний ідеалізм Шеллінга та Ґеґеля. Еллінську культуру вони вважали ідеальним відображенням природного начала. Шіллер у панегірику до Гомера розрізняє «дійсну» і «правдиву» природу. «Дійсна природа» – випадкова, «правдива» – необхідна. Перша може бути низькою, друга – ні, тобто це природа ідеальна. Грецька культура з цього погляду – класична, їй властиві внутрішня збалансованість, неприйняття крайнощів, небажання виходити за рамки, її класичність настільки очевидна, що не потребує доказів, і настільки незбагненна, що здається дивом.

Філософський декаданс, що заступив класичний ідеалізм, також виявив протилежні орієнтації: як позитивізм, так і ірраціоналізм. Позитивісти підхопили традицію ідеалізації античності. Ернест Ренан і Анатоль Франс, що перебували під впливом позитивізму, схилялися перед величчю античної мудрості і мистецтва.

Для Т. Манна та його сучасників Еллада – явище вже суто європейське, пов’язане зі світоглядними категоріями, із традиціями ліберального гуманізму, успадкованими від демократичних Афін. Вільна Еллада, на його думку, була символом античності, яка боролася проти «задушливого Сходу», проти перського деспотизму.

Зовсім інакше, ніж Гумбольдт, Шіллер, Ґете чи Ґеґель, сприймали античність Буркхардт і Ніцше. Класичний ідеал тут розколовся між раціоналізмом і неоромантизмом. Ґете і Шіллер, оцінюючи давньогрецьку цивілізацію як тріумф людської гідності, не заперечували відомі їм факти рабства і приниження людини. Вони відносили ці факти не до сфери «правдивого», а до сфери «дійсного». Для раціоналістів другої половини XIX ст. ідеалом стає «неприхована дійсність», і через це вони звертають увагу на такий феномен античної культури як рабство. Рабство – це реальний факт і «дійсність» тут повинна скасувати «істину», щоб потім втратити свою властивість дійсного і перетворитися на міф.

Однак, Ф. Ніцше всупереч гуманістичній традиції намагався зв'язати культуру й рабство, вважаючи, що якщо рабство уможливило настільки високу культуру, то воно є необхідною передумовою культури, культура без рабства й деспотизму неможлива.

Якщо сучасники Вінкельмана, Ґете і Шіллера бачили в античності лише ясне й величне олімпійське світло, розглядали античність як позачасовий, вічний ідеал і піднімали його над природою, то Ф. Ніцше та його послідовники стали на шлях заперечення класики і звеличення архаїки античності.

Така антикласична тенденція європейської культури XX ст. непомітно руйнувала позицію, саме з якої й можна сприймати класику як таку. Але руйнація античного ідеалу цілісної культури на основі великої триєдності істини, добра і краси є не лише руйнацією культурного минулого Європи, а й смертним вироком її культурному майбутньому.

5.2 Аполлонічне та діонісійське начала в культурі

Визначення Ф. Ніцше людської природи як шкідливої стало основою для всієї філософсько-антропологічної традиції XX ст. Ф. Ніцше поставив важливі філософські питання про природу людини, про її побут, про культуру як засіб людської самореалізації. Він намагався зрозуміти світ, виходячи з людської природи. Для німецького філософа характерною була естетизація життя та волі. Зрозуміти імпульси волі, виразити її характер неможливо за допомогою розуму та науки. Це може зробити тільки така синтетична форма життєдіяльності людини, як культура. Культура уявляється йому як додаток та завершення буття. Роздумуючи про сучасну йому культуру, Ф. Ніцше дійшов висновку, що коріння її – в культурі античності і в дисонансі (внутрішньому протиріччі) цієї культури.

Внутрішні протиріччя культури (і людини) пов'язані з тим, що в ній знаходяться в постійному протиборстві два начала: аполлонічне та діонісійське. Названі вони так філософом за іменами двох грецьких богів – Аполлона та Діоніса. Аполлон символізував спокій, устремління до гармонії, раціоналізм та критичність; Діоніс – стихію життя, неспокій, чуттєвість та ірраціоналізм. За твердженням Ф. Ніцше, культура розвивається, переборюючи інстинкти. У ній поперемінно перемагають то пластичне мистецтво, краса, спокій, які підтримуються богом Аполлоном, то все це відштовхується, заперечуються традиції та мораль, мистецтво, релігія, і здається, що сама природа святкує свято примирення зі своїм «блудним» сином, тобто людиною.

Ці погляди Ф. Ніцше розвинув у своїй праці «Народження трагедії із духу музики», яку він так назвав аж через 15 років після її написання. У ній він розвинув думку, що підпорядкування Діоніса Аполлону породжує трагедію, трагічне світосприйняття, яке є рушійним стрижнем розвитку культури. Ця трагедія – не тільки вид мистецтва, але й стан людини, в якому творчо-імпульсивне, образно-художнє начало створюється понятійним раціонально-критичним аналізом. Саме трагічне світосприйняття, що засноване на боротьбі в культурі аполлонічного та діонісійського начал, дозволили, на думку Ніцше, досягти древнім грекам великих успіхів. Говорячи про аполлонічне та діонісійське філософсько-естетичне поняття, треба згадати про молодіжний бунт 60-70 рр. у західній культурології, який продовжується в різних формах до цього часу і був передбачений Ф. Ніцше. Цей молодіжний протест називають явищем діонісійського начала, відродженням самої природи, її рухом протесту проти всього визначеного та впорядкованого в культурі. Ніцше виступав проти формалізму, називаючи його крайнощами аполлонічного начала; був противником формалізму в освіті, науці, мистецтві. Формалізм та догматизм, вважав учений, дуже шкідливі, через те, що формують особливий тип людини, яка впевнена, що на всі питання можна і потрібно давати остаточну відповідь; сумнів або ж інакодумство треба карати, оскільки це «вороги думки» і «вороги бога».

Подібна впевненість шкідлива для культури, бо породжує утилітарність і технократизм як в думках, так і в культурі. Уявлення про життя стають надто практичними, зникають мрії, фантазії, без яких неможливий пошук істини. Ця шкідлива впевненість може призвести до авторитаризму, придушення духу та культури.

Отже, головним змістом концепції культури Ф. Ніцше була ідея оригінальності, унікальності культури, а традиції та звички він вважав найбільшим ворогом культури, оскільки був ідеологом протесту проти традиційної культури.

Аполлон та Діоніс – це два різні полюси космічного буття. Ці два начала були відзначені у світобаченні, культурі та історичному розвитку греків. Два символи великою мірою відобразили повноту вічного життя.

Страждання народів Еллади виробили кристали надмірної правди. Аполлон та Діоніс – не плід міфотворчої фантазії і не образи, народжені таємницею, це два дійсні зосередження одного буття, дві першооснови, що доповнюють одна одну, створюють космос еллінської культури.

Протиставлення аполлонічної та діонісійської культур застосовується не тільки до античності. Воно охоплює всю європейську свідомість.

Назви «аполлонічне» та «діонісійське» філософ запозичив у греків, які пояснювали глибокі езотермічні погляди на мистецтво не за допомогою понять, а за допомогою чітких образів, узятих зі світу богів.

Ф. Ніцше стверджував, що розвиток мистецтва пов'язаний із подвійністю цих двох начал, так само як і народження залежить від двох людей чоловічої та жіночої статі. При цьому аполлонічне начало він пов'язував з мистецтвом пластичних образів, а мистецтво Діоніса – з музикою. Для того щоб пояснити природу цих відмінностей, Ф. Ніцше пропонував намалювати у своїй уяві художні світи сновидінь.

У сновидіннях, на думку Лукреція, душі людей уперше представлені дивними образами богів. За словами Ніцше, прекрасна ілюзія уявлень, у створенні якої людина виступає художником, є передумовою появи пластичного мистецтва, а також одним із важливіших аспектів поезії. Але при всьому цьому ця дійсність у нас залишає відчуття ілюзорності. Філософськи налаштована людина має передчуття, що під тією дійсністю, в якій вона живе, лежить прихована інша дійсність. Відповідно, перша дійсність і є ілюзією. Шопенгауер вважав людську здатність уявляти людей та всі речі, які їх оточують, здатністю філософського хисту людини.

Бог Аполлон – це відображення радісної необхідності сновидінь у греків. Він є повним почуттям міри, самообмеженням, свободою. Про Аполлона можна було б сказати, що в ньому втілений принцип індивідуальності. Він увібрав у себе спокійну нерухомість охопленої ним сутності.

А що ж таке діонісійське начало? Суть його краще за все зрозуміти, порівнюючи із сп’янінням. «Під впливом наркотичного напою, про який говорять у своїх гімнах усі первісні люди й народи, або під впливом могутнього радісного охоплення всієї природи, пов’язаного з наближенням весни, пробуджуються ті діонісійські почуття, в піднесенні яких зникає все суб’єктивне».

Ще в німецькому Середньовіччі, пояснює Ф. Ніцше, охоплені тією ж діонісійською силою, цілі юрби співали і танцювали, так само як і хори греків. Під чарами Діоніса людина знову зливається з природою. Земля добровільно пропонує свої дари, мирно приходять хижі звірі. Квітами та вінками прикрашена колісниця Діоніса. Ф. Ніцше уточнює: перетворіть пісню «До Радості» Л. Бетховена на картину, і якщо у вас спрацює сильна уява, щоб побачити мільйони людей, які схилилися біля його колісниці, то ви зможете підійти до Діоніса. Потім Ніцше запропонував звернутися до греків і подивитися, якою мірою ці художні інстинкти природи були розвинені в них і якої висоти вони досягли. Про сни греків, не дивлячись на їх розвинену літературу, можна лише здогадуватися.

У всіх кінцях стародавнього світу проводилися діонісійські святкування. Майже завжди ці святкування супроводжувалися розбещеністю.

Діонісу протистояв Аполлон. Його велична постать увінчана дарійським мистецтвом. Музика Аполлона являла собою ні з чим не зрівняний світ гармонії.

5.3 Аполлон – геній гармонії

Проблема співвідношення аполлонічного та діонісійського начал вивчається в працях Ф. Ніцше, В. Шмакова та ін. Аполлона Ніцше уявляє генієм гармонії.

За словами В. Шмакова, Аполлон розгортає форми буття і наповнює їх жагою прекрасного. Він намагається зі змісту життя виділити навіть найменшу його частину і скрізь реалізувати його форми. Відображаючи взаємозв'язок частин життя, філософ довів, що вони повинні вливати одна в одну могутність, а своєю єдністю відображати неспокійну творчу думку Світового Художника.

Але в цій гармонії багатства форм є тільки стійкість, порядок, прагнення до спокою, не дивлячись на всі видозміни та смерть.

В аполлонічному началі є тільки яскраве світло. Але світ цього генія чужий трепету життя. Яким би величним і світлим він не був, він пригнічує людину відсутністю тепла та співчуття, своїм бездушним спокоєм. Закони, які тут існують, не знають ні милосердя, ні дива, ні казки, тому що гармонія краси є тут господарем. І ця краса вабить людину, перетворює звуки світла бога ліри та сонця на різні види мистецтва.

Відмінність аполлонічного та діонісійського начал розкривається, за Ніцше, перш за все у відношенні до принципу форми та індивідуальності як форми духу. Тут, на його думку, серед олімпійських богів можна зустріти й Аполлона, який започаткував цей олімпійський світ, тому в цьому розумінні його можна вважати батьком цього світу.

Але постає питання: «Які причини спонукали до утворення блискучих олімпійських істот?» На що Ф. Ніцше відповідає, що тільки завдяки богам народ зміг вижити в таких складних умовах і що тільки через мистецтво було створено олімпійський світ.

Через це боги виправдовують людське життя і самі живуть ним. Щоправда, відмінність між людьми і богами полягає в тому, що останні живуть вічно, а перші є простими смертними.

Єдність людини і природи, для пояснення якої Шіллер використав термін «наївність», в жодному разі, вважав Ніцше, не є простим, зрозумілим станом, з яким ми безперечно зустрічаємося на порозі кожної культури. «Там, де ми в мистецтві зустрічаємося із «наївним», – зауважує В. Шмаков, – ми вимушені визнати вищу дію аполлонічної культури, яка завжди руйнує царство титанів, і при цьому одержує перемогу над жахливою глибиною світорозуміння та схильністю до страждань».

Але наївність, на думку Ф. Ніцше, досягається рідко, це повне поглинання красою ілюзії. Гомерівська «наївність» може бути зрозумілою лише як перемога аполлонічної ілюзії, якою так часто користується природа для досягнення своєї мети. Дійсна мета ховається за образом химери. Ми простягаємо руки до останньої, в той час як природа своїм обманом досягає мети.

За словами Ф. Ніцше, у греків «воля» хотіла виразитися в перетворенні генія і в світі мистецтв. Для того щоб себе прославити, греки і створили олімпійців. І як пам'ятник перемоги еллінської «волі» постає перед нами Гомер, наївний художник.

Філософ зазначив, що в природі існує багато художніх інстинктів, які також прагнуть до ілюзії. Таку ілюзію створює наївний художник з його витвором мистецтва. Наприклад, Рафаель, один із цих безсмертних «наївних», відтворив нам у символічній формі своєї картини «Перетворення» метаморфози ілюзії в ілюзію. Аполлон тут виступає перед нами в ролі принципу індивідуальності, в якому знаходить своє втілення вічне завдання першості – позбавлення її через ілюзію.

Принцип індивідуальності знає лише один закон – збереження межі індивіда, міри в еллінському значенні. Аполлон як етичне божество вимагає міри і самопізнання. Таким чином, поряд з етичною необхідністю краси постає вимога «Пізнай самого себе» та «Бережись надмірного». Надмірність розглядалася в еллінській культурі як ворожі демони і як риси доаполлонічного часу, часу титанів, світу варварів. За свою титанічну любов до людини Прометея було віддано на розтерзання орлу. Надмірність мудрості, яка розгадала загадку сфінкса, повинна була затягнути Едіпа в коловорот злочинств.

Дія діонісійського начала уявлялась аполлонічному греку «титанічною» і «варварською», хоча він, на думку Ніцше, не приховував від себе своїх родинних зв'язків з тими переможеними титанами і героями. Мало того, він повинен був відчувати ще й те, що все його існування при всій красі зберігається під прихованою основою страждань і пізнання, яке відкривається йому знову через посередництво діонісійського начала. Аполлон і Діоніс невід'ємні між собою.

Гомер – прабатько грецької поезії, аполонійський тип наївного художника. А ось еврипідівська драма є одночасно і чимось холодним, і гарячим, що може і заморозити, і спалити. Вона не може досягнути аполлонічної дії епосу і, де тільки можна, пориває з діонісійськими елементами. Замість аполлонічних поглядів у ній можна бачити холодні парадоксальні думки, а замість діонісійських захоплень – полум’яні ефекти.

Аполлон відділяє окремі істоти одну від одної, своїми вимогами самопізнання і міри знов і знов нагадує про ці межі як про священні закони, таким чином намагаючись привести їх до спокою. Але для того щоб аполлонічні форми не захололи в єгипетській холодності та закостенілості, приплив діонісійства час від часу знову руйнував ці невеликі кола, якими аполлонічна «воля» намагалася замкнути весь еллінський світ. За словами Ніцше: «Аполлон стоїть переді мною як світлий геній, за допомогою якого тільки і досягаються справжній порятунок та звільнення в ілюзії; разом з тим за містичним покликом Діоніса розбиваються пута індивідуальності і широко відкривається дорога до Матерії буття, до багатющої скарбниці речей».

5.4 Діоніс – серце світу

На відміну від Аполлона, генія гармонії, за словами В. Шмакова, Діоніс є серцем світу.

Аполлонічне та діоносійське начала, розчиняючись одне в одному, повинні встановити знищену колись єдність. Але, за словами В. Шмакова, в цьому прагненні до подолання форм є тільки стихія. Будь-яка система, порядок, послідовність тут зневажаються. Це прагнення у своїй власній стихії створює якийсь ритм, гармонію. Воно не знає і не хоче знати ніяких законів, через те що воно біжить від внутрішньої краси і гармонії форм, вгамовує спрагу прекрасного безпосередньо в першоджерелі життя, зливається із життєвим потоком.

Діонісу не властиве космічне сновидіння, проте він обіймає собою все його внутрішнє життя, всі зміни сердець, що страждають, їх сум, мрії і сподівання. І всі ці прагнення душі, її почуття, тихий світ і вибух сумнівів, все те, що народжується із буття, і складає світ Діоніса.

Сильним знаряддям Діоніса є таке сп’яніння, яке не знає перешкод, яке пробуджує душу від тяжкого сну і вабить її до чарівного життя. Природа цього світу – екстаз. Він відносить душу на крилах солодкого безумства у світ Любові, де, зливаючись із життям, вона одночасно випиває й кубок Смерті, згораючи в її полум’яних обіймах.

Це світ дивної казки. Він не знає жодної цінності, крім насолода, в ньому все живе, розквітає і через смерть своєї самобутності залучається до безсмертя буття. Цей світ вабить до себе людину, наповнює її дух, вириває її з тенет космічного сновидіння.

Ніцше вважав, що діонісійська культура повинна була знайти символічне вираження, їй був потрібний світ символів. Не тільки символіка вуст, обличчя, слова, але й досконалий, ритмічний танцювальний жест. Потім народжувались інші символічні сили. Сила музики народжувалась в ритмі, динаміці та в гармонії.

Поява античної трагедії від самого початку була позбавлена кровопролитного відображення дійсності. Вона створювала фантастичний світ між небом і землею, подібний до Олімпу.

Із сатири починається трагедія, як і з хору народжується трагедія. Ніцше вважає, що хор на примітивній стадії в первісній трагедії є відображенням діонісійської людини. На основі цього філософ пропонує уявляти собі грецьку трагедію як діонісійський хор, який знов і знов розряджається аполлонічним світом образів. Хор грецької трагедії – символ діонісійської збудженої маси.

За визначенням В. Шмакова, Діоніс вабить людину до розкриття глибинних витоків життя. Уся його істота прагне злитися всіма частинами своєї душі з джерелом, яке наповнює світ життям, намагається зростися з будь-якою душею.

Усі форми діонісійської культури ілюзорні. Це означає, що вони випадково створені, виходять з небуття на коротку мить, щоб перейти у прах, звідки вийшли. Будь-яке прагнення до форми неможливе, оскільки все, що існує, не потребує права на своє буття. Тільки те може шукати своєї мети серед умовного і перехідного, що не є вічним, що здатне лише до ілюзорного існування. Сковане буття не може існувати. Призначення людини полягає в пошуках вічно живих форм.

Усі створіння рук, слова людини наповнюються змістом і значенням завдяки символам, які розкривають правду. Єдиною метою буття всієї навколишньої природи є розкриття вічної гармонії і невичерпного багатства життя серед зміни існування форм та істот. Кожну мить створюються нові форми, але їх власна цінність завжди дорівнює нулю, оскільки в природі цінним є тільки все вічне.

В екстазі Діоніса людина цілком охоплена його безмежністю. Усі перешкоди безслідно зникають, але водночас сильно загострюється почуття своєї істинності. Все у світі, навіть те, що донедавна було чужим і далеким, стає близьким, рідним. І серед цієї єдності людина відчуває себе непотрібною. Призначення і смисл конкретного життя залишаються далекими й недоступними. Уся суть людини наповнюється глибиною загальної єдності і гармонії. Через це душа наповнюється любов'ю до безмежного простору. Закон Життя – це постійні зміни, суцільні рухи. І тільки цілком занурившись в потік буття, жива душа може досягти спокою.

У діонісійському пориванні торжество спокою і рухів створює особливий ритм, невиразний, чудернацький, але одночасно і чаруючий до самозабуття. Занурюючись усе глибше і глибше в цей потік, людська душа на останньому щаблі таємниці життя починає чути голос, який кличе до творчого пізнання всіх багатств. Але душа відкидає цей клич. Вона занурюється далі в глибину своїх витоків.

Можна ще довго говорити про аполлонічне та діонісійське начала, і про те, як вони панували над еллінством. Взаємно доповнюючи одне одного, вони створили чарівну казку її культури, яка надалі мала вплив на розвиток усієї європейської культури.

ТЕМА 6. КРИЗОВІ ЯВИЩА В КУЛЬТУРІ

6.1 Культурна криза

Внутрішні колізії культурного явища призводять до розпаду, руйнування, часом до повного знищення. Але ще частіше вони породжують кризу, яка є обов'язковим і закономірним етапом у розвитку кожної культури.

Культурна криза – це порушення балансу структурної упорядкованої локальної соціокультурної системи, узгодження та взаємодоповнення у функціонуванні її різних підсистем, ефективності взаємозв'язків між її компонентами, що врешті-решт призводить до зниження рівня соціокультурної інтегрованості та консолідованості суспільства, деградації нормативно-регулятивних функцій культури, руйнування її відповідних механізмів.

Культурна криза супроводжується різким послабленням традиційних зв’язків між найважливішими елементами й інститутами культури. Внаслідок цього система зазнає розпаду. Криза може бути остаточною, але може також дати початок формуванню інших, більш актуальних елементів та їх зв’язків, ставши зародком нової культури.

Постає питання: чи можна визначити відмінності між розквітом культури та її занепадом? Що є критерієм для їх поділу? Таким критерієм є перш за все внутрішнє самовідчуття людини всередині культури. Якщо воно психологічно комфортне, гармонійне, тоді рано говорити про культурну кризу. І навпаки, дуже загострене почуття самотності, невлаштованості, яке народжується в людській душі, свідчить про надірваність самої культури, про її кризу.

Існує багато культурних епох, де ідея, яка назріла, розгортає свій багатий зміст, реалізує замкнутий у ньому потенціал. Кризові процеси, можливо, виявляють тут свій прихований хід. Але говорити про підірваність культури передчасно.

Про рівень розквіту культури можна говорити тоді, коли вона має внутрішньо стійку уяву про саму себе. І навпаки, криза говорить про розпад постійного образу. Інакше кажучи, культура перестає розуміти, що вона собою представляє. Виникає туга за усталеним архетипом. Народжується неспокій. Поступово створюється новий образ культури.

Усе це говорить про те, що культурна криза прямо пов’язана з екзистенційним відчуттям людини, з процесом соціодинаміки тощо. Протягом багатьох тисяч років здійснюються нагромаджувальні процеси: раціоналізація стосунків з природою, диференціація культури, приріст населення, соціальна диференціація. Саме ці процеси розхитують єдність суспільства й людини, породжують переоцінку ціннісних орієнтацій, почуття єдності людей один з одним.

Отже, культурна криза – це не випадковий феномен. Культура не може розвиватися без криз, які супроводжують її на всьому шляху історичного процесу.

К. Ясперс у праці «Джерела історії та її цілі» пов'язує кризові явища з розпадом інтегрованої єдності. Культурна криза, за його словами, пов'язана з розпадом конкретного типу цілісності.

Вік існування безкризового розвитку культури остаточно визначити неможна, оскільки всередині культури, за О. Шпенглером, відбуваються метаморфози, які характеризують різні етапи розвитку культури.

Культурна криза може бути викликана причинами як внутрішнього, так і зовнішнього походження. До зовнішніх причин можуть бути віднесені:

- великі зміни природно-кліматичних умов у зоні проживання населення та неспроможність суспільства адаптуватися до таких змін;

- агресія або підкорення одного народу іншим, при якому завойовник прагне не тільки до встановлення свого політичного правління, але й до руйнування традиційних устроїв, інститутів соціальної організації, релігійних і ціннісних орієнтацій підкореного народу.

У цих двох випадках змінюються умови існування суспільства, що призводять до серйозних змін у стереотипах свідомості та поведінці людей, девальвації традиційних норм та правил, соціальній взаємодії моралі, ціннісних імперативів і табу; починає руйнуватися система соціально інтегрованих мотивацій, функціональних взаємодій між людьми; у свідомості людей починає домінувати принцип «кожний за себе», тобто настає криза соціокультурних зв'язків та норм, де суспільство починає самостійно виживати без їх дотримання.

Внутрішні причини культурної кризи можуть бути пов’язані:

- з політичною кризою в суспільстві та падінням ефективності роботи інститутів соціальної регуляції, що в свою чергу веде до збільшення кримінальних та інших девіантних форм поведінки населення (включаючи революційні); з деградацією консолідованої ідеології;

- із соціально-економічною кризою, яка веде до серйозних змін у характері соціальних інтересів та потреб людей, по відношенню до яких існують норми та цінності;

- з кризою панівної ідеології, коли втрачається ефективний вплив на свідомість мас;

- з нерівномірним розвитком різних частин соціальної життєдіяльності в суспільстві, який при підвищенні окремих розбіжностей може призвести до соціального вибуху та насильницького руйнування застарілих нормативно-ціннісних правил та організаційних норм (революцій);

- з неефективністю перебігу процесів соціокультурної модернізації, коли в суспільстві попередні нормативно-ціннісні регулятори соціального життя вже деградували, а нові ще не склалися або не почали повноцінно функціонувати.

Практичні форми, в яких з'являються культурні кризи, ініційовані внутрішніми причинами, по суті, аналогічні варіантам криз культури, викликаних причинами зовнішніми. І в тому, і в іншому випадку спостерігаються, насамперед, зниження рівня соціальної інтегрованості суспільства, падіння мотивації щодо здійснення діяльності, яка відповідає колективним інтересам, деградація нормативно-ціннісних регуляторів спільної та узгодженої життєдіяльності. Наслідки культурної кризи можуть бути різні й залежати від сукупності конкретно-історичних факторів, які його породили. В одних випадках культурна криза веде до деструкції та депопуляції суспільства. Класичним прикладом є загибель Римської імперії в IV-V ст. В інших випадках суспільство знаходить внутрішні резерви для мобілізації та відновлення структури своєї соціокультурної організації, ефективності роботи політичних, економічних та ідеологічних регулятивних механізмів. Наприклад, патріотичний вибух французів, ініційований Жанною д’Арк у роки Столітньої війни XIV-XV ст.

Технології виходу з кризи, як свідчить історія, також дуже різні. Але у всіх випадках спостерігаються дві постійні умови:

- накопичення критичної маси населення, яке зацікавлене в збереженні або встановленні тих або інших форм своєї соціальної інтегрованості (політичної структури, релігійної єдності тощо);

- формування нової ідеології або функціональне відновлення традицій, за допомогою яких досить чітко формуються цільові настанови, що вимагають соціальної мобілізації.

6.2 Історія розвитку культурних криз

В історії світової культури першою великою кризою був час руйнування первісних культур і створення імперій.

На думку К. Ясперса, майже одночасно в трьох місцях земної кулі виникли найдавніші культури: шумеро-вавилонська, єгипетська та егейська (IV тис.); відкрита в розкопках доарійська культура долини Інду (III тис.) і мало досліджений архаїчний світ Китаю (ІІ тис. до н.е.).

Появі цих культур, на думку К. Ясперса, сприяв духовний переворот. У той час було розроблено основні поняття та категорії, якими користуємося і сьогодні, закладено основи світових релігій, що на сьогодні визначають життя мільйонів людей.

Названим культурам можна протиставити американські культури Мексики та Перу, розквіт яких припадає на пізніші тисячоліття. Вони зникли тоді, коли з’явилася західна культура.

Великі культури давнини мають багато спільних рис, наприклад, писемність. Але між ними існує і багато розбіжностей. У Китаї є тільки засади міфології, космічних уявлень про світовий порядок, живе споглядання природи, якому притаманна природна людяність. Для культури Месопотамії характерні сила, суворість, жорсткість та, деякою мірою, драматичність. В Єгипті ми бачимо розваги, життєрадісність в інтимній сфері, почуття стилю, що характерно для всього мистецтва тієї епохи.

Ці відмінності, за словами К. Ясперса, сприяли і різному ставленню до великих культур давнини з боку більш пізніх культур. Греки та іудеї сприймали стародавні культури як щось далеке та чуже, вони знали та зберігали пам'ять про них. Індійці більш пізнього часу нічого не знали про стародавні культури, повністю забули їх. Китайці цього періоду виділили у великій культурі давнини своє минуле, ідеалізувавши його, перетворивши на взірець, який потрібно наслідувати.

Наслідком культурної кризи був величезний поділ народів, який визначався тим, як вони ставились до великого «прориву» основного часу. Основні народи, за словами П. Гуревича, – це ті, які послідовно продовжували свою історію, здійснили стрибок і ніби вдруге народилися в ньому, тим самим заклавши основу духовної сутності людини та її історії. До цих народів можна віднести індійців, іранців, китайців, греків та іудеїв.

За своїм значенням «прорив» був вирішальним, але не суцільним явищем. Деякі народи великих культур давнини, що існували до «прориву» не були зачеплені ним і залишилися для нього чужими.

До даного періоду належить час розквіту єгипетської та вавилонської культур. За словами К. Ясперса, обидві вони не відчули метаморфоз, не відреагували на «прорив». Вони залишились фактично такими, як і були до виникнення основних культур, досягнувши при цьому величезних успіхів у галузі організації державного та суспільного життя, в архітектурі, живопису, у створенні своєї магічної релігії.

Але все це відбувалося вже на стадії повільного вмирання, оскільки культура в Месопотамії перероджувалася в персидську, а потім в іслам; в Єгипті – в римську і християнську, а пізніше в іслам. І єгипетська, і вавилонська культури мали всесвітньо-історичне значення, бо вплинули на утвердження як культури іудеїв, так і культури греків.

Постає питання: чи є культурні кризи феноменом світової культури чи ці перехідні епохи характерні тільки для Європи? На Заході змінюють одна одну зовсім різні культури: спочатку середньоазіатські та єгипетські, потім греко-римська і, нарешті, романо-германська. Змінюються географічні центри, території, народи. В Азії, навпаки, залишається все незмінним. Та незважаючи на це, східні культури також зазнають кризових явищ. Зберігаючи свій традиційний вигляд, стабільність, ці культури піддаються перетворенням. Тут виникає інша тема – традиціоналізм та динамізм у культурі. Східні культури більше ніж західні спираються на традицію. Але незважаючи на відмінності західної та східної культур, кризові процеси притаманні всій світовій культурі. Вони не є випадковим епізодом «покарання» в її долі чи тяжким вироком. У світовій культурі такого роду процеси супроводжують усю історію. Культура весь час не може розвиватися за єдиною визначеною схемою. У її розвитку настають певні проблеми. Вони можуть, на думку О. Шпенглера, свідчити тільки про закінчення періоду існування даної культури, а про будь-яке переродження культури мови бути не може. Криза – це сигнал остаточної загибелі.

6.3 Соціально-культурна ентропія

Ентропія – це процес зниження рівня системно-ієрархічної структурованості, складності та поліфункціональності культурного комплексу суспільства в цілому або окремих підсистем цього комплексу, тобто повна або часткова деградація даної локальної культури як системи. Незважаючи на те, що будь-яка локальна культура включає і певний пласт зовнішньо-системних явищ («маргінальних полів» та інших феноменів), її соціально-інтегрувальне ядро є порівняно жорсткою структурованою та ієрархічною системою ціннісних орієнтацій, форм та норм соціальної організації та регуляції, мов та канонів соціокультурної комунікації, комплексів культурних інститутів, ідеології, моралі, церемоніальних та ритуальних форм поведінки, механізмів соціалізації та інкультурації особи, нормативних параметрів її соціальної та культурної адекватності суспільства. Частина елементів цього комплексу складається конвенціально, на основі практичного досвіду соціального життя людей та передається від покоління до покоління через традиції. Інша частина формується та регулюється за допомогою різних соціокультурних інститутів, але працюють вони як єдина, дуже складна, поліфункціональна та полісемантична система.

Соціально-культурна ентропія є порушенням функціональної цілісності та збалансованості цієї системи, її, так би мовити, дисфункцією, яка спричиняє зниження можливості ефективного регулювання соціального життя людей. У цьому соціально-культурна ентропія пов'язана, в першу чергу, з процесами маргіналізації населення, які збільшуються, з виходом якнайбільшої кількості людей із зони ефективної регуляції їх свідомості та поведінки за допомогою засобів домінантної в даному суспільстві культурної системи і, насамперед, з боку комплексу його культурних інститутів, падінням ефективності процедур соціалізації та інкультуризації особи, членів суспільства засобами виховання, освіти, церкви, панівної ідеології та пропаганди, деградації підсистеми ціннісних орієнтацій, традиції, моралі тощо; падінням престижності легітимних форм досягнення бажаного соціального статусу та доступу до соціальних благ при одночасному зростанні популярності протизаконних та кримінальних методів вирішення цих проблем.

Зона дій, що склалися історично та закріпилися в культурній традиції соціально прийнятної моралі та поведінки людей, поступово скорочується, так само як і процент населення, який контролюється та регулюється з боку впливу «маргінальних полів» культури, де управління формами життєдіяльності людей здійснюється з боку локальних та «маргінальних квазісистем» (на зразок «бандитського закону», «хіпової тусовки», сект тощо), що і складає соціально-культурну ентропію.

Причини виникнення соціально-культурної ентропії пов'язані з різними змінами природних або історичних умов існування суспільства (революція, повстання, бунт, різні зміни в загальній основі соціальної організації, нормах соціального споживання, деградація існуючих та своєчасно не модернізованих інститутів соціального управління тощо; наприклад, криза Римської імперії в IV–V ст., українська національна революція 1917-1920 рр., «перебудова» XX ст.).

Історичні наслідки ентропії можуть бути різні: від фактичної дезінтеграції соціуму, який утратив цілісність, до консолідації та мобілізації його культурної системи (наприклад, загибель Західної Римської імперії в V ст.), до поступового відновлення регулятивної ефективності попередньої системи в її більш-менш традиційній формі (наприклад, відродження Запорізької Січі після монголо-татарських нашесть у XIV ст.) або формування нової системи, заснованої на нових консолідованих цінностях (наприклад, відродження Східної Римсько-Візантійської імперії на християнських, ідеологічних та феодальних соціально-економічних основах або утворення СРСР після революції та громадянської війни на засадах комуністичної ідеології та соціалістичної форми господарювання).

Проте, ентропія у всіх випадках є серйозним випробуванням суспільства на стійкість та міцність його соціокультурної системи як універсального механізму соціальної інтеграції та регуляції.

6.4 Культурний конфлікт

Культурний конфлікт – це критична стадія протиріч у ціннісно-нормативних орієнтаціях, позиціях, судженнях між окремими особами, їх групами, окремою особою і групою, окремою особою і суспільством, групою і суспільством, між різними суспільствами або їх коаліціями. На відміну від більшості інших видів конфліктів, конфлікт культурний є специфічним саме через свою ідеологічну обґрунтованість, несумісність оцінюваних позицій, світобачення, традиційні норми і правила здійснення тієї чи іншої соціально значущої діяльності тощо, тобто основною відмінністю сторін, які конфліктують, є їх різна ідеологія (індивідуальна або групова).

Отже, основною причиною появи культурних конфліктів є виникнення напруженості між різними системами норм та цінностей.

Форми культурного конфлікту можуть мати різні масштаби і характер: від сварки в міжособистісних відносинах до міждержавних та коаліційних війн. Прикладом жорстокості, до якої призвели культурні конфлікти, були хрестові походи, релігійні та громадські революції, частково – національно-визвольні війни, діяльність церковної інквізиції, геноцид, політичні репресії та ін. Так, культурний конфлікт був однією із причин Другої світової війни. Культурний конфлікт, як правило, відрізняється особливою жорстокістю, безкомпромісністю, а у випадку застосування сили переслідує цілі не стільки підкорення, скільки практичного знищення носіїв чужих цінностей. З цим пов'язана і складність винайдення компромісів та примирення сторін, які конфліктують і намагаються відстояти свої погляди «до переможного кінця». Компроміси, як відомо, краще досягаються між сторонами, які конкурують, а ніж між несумісними цінностями та ідеологічними інтересами.

Проблема конфлікту невід'ємно пов'язана із проблемами культурної толерантності та компліментарності, з інтересом до іншої культури та пошуком спільних поглядів, оскільки у всіх людей і суспільств існує багато спільного в розмаїтті культур. Пошук такого роду основи для вирішення конфлікту, зменшення рівня напруженості між обома сторонами є одним з головних завдань усієї політики.

Особливим типом культурного конфлікту є творчий конфлікт між напрямками, школами або окремими корифеями науки, філософії, художньої культури. Тут, насамперед, має місце суперництво між різними методами пізнання, конфлікт для визначення критеріїв істинності того чи іншого методу. Близьким до цього типу є конфлікт інтерпретацій, притаманний як галузям інтелектуально-творчої діяльності, так і сферам релігії, права, освіти тощо, в якому також велику роль відіграє питання про критерії істинності тієї чи іншої інтерпретації тексту. Вирішення таких конфліктів пов'язане з укладанням конвенції, яка вивчає рівноправність та взаємодоповнюваність різних позицій, методів. У таких випадках мова йде про конфлікти не спільних інтересів, а про амбіції осіб, груп суспільства. Можливо тому культурні конфлікти відрізняються такою безкомпромісністю. Крім таких конфліктів можуть виникати конфлікти культурні між різними етнічними групами (наприклад, між українцями і кримськими татарами); між різними поколіннями (проблема «батьків і дітей»); між законослухняними громадянами і кримінальним світом. Можуть бути культурні конфлікти і між застарілими політичними лідерами, які ще не зійшли з політичного олімпу, і новими силами.

Якщо в рамках одного суспільства є декілька субкультур, то контакти між ними завжди викликають проблеми, які інколи набувають конфліктної ситуації або переходять, інакше кажучи, у конфлікт.

Ще один фактор появи конфлікту культурного – це наявність у суспільстві інтелігенції. Чим її більше, тим більша вірогідність розхитування нормативної системи культури. Якщо ж матеріальний рівень життя населення високий, то ймовірність конфліктів менша.

Слід також зауважити, що загроза моральним засадам суспільства йде від кращої її частини, а не від гіршої.

Ще один фактор, який впливає на виникнення культурних конфліктів, – це рівень правової культури населення. Якщо демократія приходить в державу, в якій немає відповідної правової основи, немає жорстких законів, то зростає кількість тих, хто вважає себе вище над законом. У суспільстві розквітає культ вседозволеності, причому чим частіше закони порушують «верхи», тим частіше їх починають порушувати «низи». А це в свою чергу призводить до конфліктів культурних.

ТЕМА 7. КУЛЬТУРА. СУБКУЛЬТУРА. КОНТРКУЛЬТУРА

7.1 Культура як продукт суспільної практики

Поняття «культура» надто багатозначне, має різний зміст і сенс не лише в мові, а й у різних науках, у тому числі філософії. Одні під культурою розуміють цінності духовного життя, інші, звужуючи це поняття, відносять до культури лише ідеологію, яка покликана обслуговувати сферу виробництва.

Культура постає перед нами як багатогранна проблема історичного розвитку. Незважаючи на різноманітність визначень культури, в них можна виділити синтезуюче ядро, що об'єднує різні точки зору.

Культура у світі наукового підходу до історії ґрунтується на динаміці суспільно-історичного розвитку. Це означає, що «культура» фіксує змістовно-людський аспект суспільних відносин. Його можна визначити завдяки залученню до процесу суспільного виробництва об'єктів (предмети, знання, символічні системи та ін.), способів діяльності та взаємодії людей, механізмів організації й регуляції їх зв'язків з оточенням, критеріїв оцінок оточення та зв'язків з ним. Тут культура розуміється як процес, результат і поле здійснення потенцій людьми у певний час.

Поняття «культура» необхідно розглядати в його диференційно-динамічних аспектах, що вимагає використання категорій «суспільна практика» та «діяльність», які пов'язують між собою категорії «суспільне буття» та «суспільна свідомість», «об'єктивне та суб'єктивне» в історичному процесі. У науковій філософській літературі поняття «діяльність» постає як одна з найфундаментальніших характеристик людського буття. К. Маркс і Ф. Енгельс писали: «Історія – не що інше, як діяльність людини, яка переслідує свою мету». Таким чином, поняття діяльності вміщує специфіку соціальної форми руху матерії.

Предметна діяльність людини є основою, дійсною субстанцією реальної історії людського роду. Вся сукупність предметної діяльності є рушійною передумовою історії людства, всієї історії культури. І якщо діяльність – це спосіб буття суспільної людини, то культура – спосіб діяльності людини, технологія цієї діяльності. Можна сказати, що культура є історично й соціально обумовленою формою людської діяльності, є історично змінною й історично конкурентною сукупністю засобів, процедур і норм, які характеризують рівень і спрямованість людської діяльності, взятої в усіх її вимірах і взаємостосунках. Іншими словами, культура – це спосіб регулювання, збереження, відтворення й розвитку всього суспільного життя. А кожний окремий індивід лише тоді може вважатися «культурною людиною», коли навчиться користуватися досягненнями суспільства, в якому живе. Адже суспільне виробництво виступає як умова й передумова її діяльності. Культура ж є принципом зв'язку з людиною, способом її вступу до соціального життя. Розвиток здібностей до користування тим, що вже створено й накопичено суспільством, оволодіння способами цього користування – ось що характеризує процес культивування людини.

Роль та місце культури в діяльності людини можливо зрозуміти тільки на основі уявлень про діяльність людей, яка врешті-решт має відтворювальний характер. Суспільна репродукція містить відтворення особистості, всієї системи громадських відносин, у тому числі технологічне, організаційне та культурне відтворення. Сутністю, головним змістом і призначенням сфери культури є процес суспільного відтворення й розвитку людини як суб'єкта різнобічної соціальної діяльності та громадських стосунків. Культура розглядається як необхідний елемент суспільного відтворення й одночасно як важлива характеристика суб'єкта діяльності, розвивається в єдності з репродукційним процесом взагалі в усій його історичній конкретності. Тому зрозуміло, що з кожним типом суспільного відтворення (простим, інтенсивним та деструктивним) пов'язаний свій тип культури, що окреслює її місце й значення в життєдіяльності суспільства.

Звичайне відтворення співвідноситься з культурою, яка склалася в умовах домашнього виробництва та сільськогосподарської праці. Для цієї культури характерне уявлення про навколишнє середовище як про дане людині зовнішніми силами переконання, яке не може змінюватися діяльністю людини, оскільки створене не нею. У культурах, що склалися в таких умовах, навіть активність самої людини розглядається як результат дії надлюдських антропоморфних сил.

З інтенсивним типом відтворення пов'язаний якісно відмінний тип культури. На відміну від суб'єкта простого відтворення, орієнтованого на адаптацію до заданих ритмів як систему незмінних смислів, суб'єкт динамічного типу культури націлений на вдосконалення власне себе в єдності з удосконаленням світу людей, уже сформованого, створеного всією попередньою людською активністю. Багатство накопиченої культури треба перетворити, осмислити й переосмислити, потрібно постійно поглиблювати створені раніше поняття, сформувати нові ідеї, культурні новоутворення. Світ уже виступає результатом відповідальної напруженої репродуктивної діяльності людини.

Деструктивному типу відтворення притаманна недостатня здатність суб’єкта через ті чи інші причини долати внутрішні й зовнішні протиріччя, обмежувати потік деструктивних інновацій, забезпечувати необхідні параметри простого суспільного відтворення, утримувати на мінімальному для даного суспільства рівні ефективність виробництва й відтворення. Деструктивний тип характеризується занепадом культури, недостатньою здатністю знаходити ефективні засоби й мету, які стабілізуватимуть ситуацію. Взагалі, така ситуація складається тоді, коли технологія, організація виробництва розраховані на тип культури, націлений на розвиток, а реальний робітник, орієнтований на звичайне відтворення, – на адаптацію в межах своїх «природних» можливостей до рівня техніки й організації, що вже склалися.

Типи відтворення й культури – поняття, покликані розкрити філософську основу, дати теоретико-методологічні обґрунтування внутрішнього розмежування культури. Культура має власні закони і функціонування. Істотні зміни, що відбуваються в культурі, не завжди можна пояснити соціальними причинами. Адже культура не переставала розвиватися в найкритичніші періоди тієї чи іншої епохи, вона продовжувала розвиватись в умовах гострої кризи рабовласницького і феодального суспільства, а також у роки фашистських диктатур та за часи тоталітарних режимів.

Культура, як продукт суспільної практики, здійснює активний вплив на людей, на їх життєдіяльність. Люди не лише створюють культуру в процесі матеріальної та духовної діяльності, але й оволодівають здобутими знаннями, тобто зайняті засвоєнням культури. Будь-яка діяльність – практична чи теоретична, матеріальна чи духовна – поряд із творчим аспектом включає й аспект функціонування, тобто засвоєння культури. Законом функціонування культури є її засвоєння, збереження і передача наступним поколінням. Суспільство формує різноманітні форми і способи передачі культурних цінностей. Передача і засвоєння культури здійснюється різними способами: шляхом виховання, мови, освіти, через традиції та звичаї. Протягом історії відбувається не лише оволодіння набутим досвідом, але й подальший розвиток і вдосконалення культури, створюються нові культурні цінності, змінюються традиційні форми передачі і засвоєння культури. У найбільш загальній формі можна виділити два аспекти діяльності: професійний й непрофесійний, що спрямовані на збереження духовності.

7.2 Поняття субкультури

Субкультура – це конкретна форма буття загальнолюдської культури, сукупність символів, ідей, тверджень, цінностей, норм, зразків поведінки, які приймає те чи інше суспільство або яка-небудь соціальна група. Кожне суспільство створює свою субкультуру. Хоча спільної думки вчених різних спеціальностей стосовно поняття «субкультура» та його застосування поки що не досягнуто, в більшості випадків мається на увазі внутрішня диференційованість культури, що виражається в наявності специфічних для соціальних груп культурних ознак. Ці ознаки можна узагальнити в категоріях «образ» та «стиль» життя, які вирізняють соціальні групи і дають можливість виділити соціально прийнятні форми соціокультурної диференціації:

- національні;

- професійні;

- етнічні;

- субкультури соціальних груп;

- субкультури організацій.

Роль субкультур у культурі визначається необхідністю для кожної культури завойовувати і «пропускати» через себе різноманітність світу. Субкультура – нагромаджувач своєрідності в культурі, вона дозволяє культивувати неосвоєне, виступаючи як «лабораторія майбутнього». Культура й суспільство не мають дозволу рухатися, не «перевіривши» шлях. Такими природними й необхідними експериментами на шляху руху культури є субкультури, які апробують ті чи інші новоутворення.

Субкультури певною мірою автономні, закриті і не претендують на те, щоб замінити собою панівну культуру, витіснити її. Ми можемо говорити про особливий кодекс правил і моральних норм усередині етносу. Цигани, наприклад, не вважають ганьбою красти в «чужих», але крадіжки всередині табору вважаються злочином. У них не практикується також правове життя. Долю людини, яка порушила звичаї, вирішують старійшини, які керуються не правовими законами, а своїми традиціями, життєвим досвідом і власним розумінням.

У Закавказзі, наприклад, неповага до старої людини буде жорстоко засуджуватись. Серед засуджених, які говорять своєю мовою, складаються також своєрідні стандарти поведінки, типові тільки для даного середовища.

Подібні феномени й називаються субкультурами, фіксуючи таким чином герметичність даного явища. Цигани зовсім не претендують на всезагальність їх життєвих і практичних норм. Навпаки, вони зацікавлені в тому, щоб зберегти лише свої власні закони на противагу панівним у культурі, яку вони сприймають як «чужу». Те саме можна сказати і про кримінальний світ. Субкультура повинна тримати соціокультурні ознаки у певній ізоляції від «інших» культурних прошарків і не перетворюватись на загальноприйняту.

Отже, базові орієнтації більш-менш значної варіації, що якісно розрізняють громадянські цінності, лежать в основі субкультур. Кожна субкультура крім раціональних переконань має і рефлексивні, неоформлені (підсвідомі) переконання, але між тим вони є визнаними людськими поглядами, оцінками, асоціаціями і почуттями. Субкультури також відрізняються одна від одної за принциповим, в тому числі й ідеологічним, менш значущим, периферійним відтінком. Прикладами субкультур, що формуються на незначних відмінностях в політичній орієнтації і діях громадян, є стилі політичного мислення і поведінки жителів Львова, Тирасполя і Києва, Харкова, Донбасу або Одеси, Полтави і Сум тощо. Історично розходяться субкультури в політичному мисленні, нормах, цінностях, політичній активності більшості жителів Слобожанщини, Донбасу, Лівобережної України або стиль політичної поведінки в Україні, Росії, Білорусії тощо. Так, для ряду регіонів України у вигляді базових і разом з тим відмінних у політичних культурах цінностей виступають індивідуалізм, слабка ідеологізованість громадянських позицій, схильність до жалю і терпимість до людей, що дотримуються інших поглядів, відданість законним формам політичної поведінки, яскраво виражений символізм, критичність і вимогливість у ставленні до владних керівних структур. У ряді регіонів України ще переважає ритуальність над реальним політичним життям, ще страждає значна частина населення України через деформацію загальнокультурних і загальногромадянських цінностей тощо.

Різноманітні політичні субкультури існують внаслідок соціальної різнорідності суспільства. Але субкультури можуть стати і джерелом дестабілізації суспільно-політичного життя. Не виключено, що ступінь суміжності між різноманітними субкультурами є фактором, що впливає на політичну стабільність суспільства. Однак, не виключений і незбіг політичних субкультур, що призводить до знищення загальнонаціональних ідеалів, втрати мети, можливості сприяння розвитку мистецтва тощо. Для формування різних політичних субкультур серйозними підставами є соціально-етнічні відмінності. Так, політичні субкультури населення Криму, Слобожанщини, Придніпров'я і Галичини, насамперед, не співпадають якісно, бо вони просто різноманітні і зумовлені особливостями соціально-культурного й економічного розвитку регіонів. Відмінності в субкультурах виявляються у сприйманні сучасних проблем суспільства тощо.

Але після розгляду поняття «субкультура» та її взаємозв'язку з культурою, виникає питання: чому субкультури, яким притаманна стійкість, не мають впливу на основний стрижень культури? Чому вони народжуються, живуть і зникають, а провідний устрій культури при цьому зберігається? Коли К. Мангейм звернувся до цієї проблеми, він зрозумів її в традиційних рамках філософії життя. Культурні цілі він уподібнив життєвим, біологічним і тому визнав, що субкультури – це наслідок тих розбіжностей, які характерні для різних поколінь людей.

7.3 Молодіжна субкультура

У культурології проблема субкультури розглядається, як правило, в рамках концепції соціалізації. Припускається, що приєднання до культурних стандартів, входження у світ панівної культури – процес складний і суперечливий. Він постійно наштовхується на психологічні або інші труднощі. Це й породжує особливі життєві прагнення молоді, яка із духовного фонду присвоює собі те, що відповідає її життєвому запалу. Так, на думку багатьох культурологів, народжуються певні культурні цикли, які обумовлені зміною поколінь.

За даними фахівців, на сьогодні лише 2 % української молоді перебуває в офіційно зареєстрованих молодіжних організаціях, натомість понад 25 % знайшли собі місце у неформальних угрупованнях. У соціологічній науці так звані неформальні угруповання узагальнюються терміном «молодіжна субкультура» і відображають ставлення певної групи молоді до процесів у суспільстві. Угруповання мають свої цінності, які є дещо відмінними від загальноприйнятих, специфічну манеру спілкування, стиль поведінки та одягу, певний спосіб мислення і світосприйняття.

Молодь нашої столиці не надто рясніє зовнішніми ознаками приналежності до якогось особливого молодіжного середовища. Трапляються, звичайно, деякі юнаки у відвислих штанях і «блайзерах», що називали себе реперами, бо зібравши по можливості навколо себе весь контингент дискотеки, могли вразити його кількома суто реперськими «па». Проте, їх не можна було б виділити в окрему віху молодіжної субкультури. Скоріше це було звичайнісіньким мавпуванням Заходу, що, на жаль, часто у нашій свідомості асоціюється з чимось «продвинутішим», тобто модним і прогресивним. Між іншим реп як музичний напрямок виник у США у 80-і роки і був музикою молоді «чорних кварталів». Виник він на основі реґґі та етнічних груп і з’явився у першій половині 90-х рр. Перші популярні серед молоді реп-групи: «Dr. Alban» та «HIP-HOP». Сформувався і класичний «прикид» українського репера: штани «дизелі», дуті короткі куртки – все ніби на кілька розмірів більше. Репери поділяються на ортодоксальних і поміркованих. Ортодоксальні слухають виключно реп-групи та намагаються якомога менше контактувати з навколишнім світом.

Справжній репер має знати напам’ять близько сорока реперських груп. Для них нехарактерним є вживання «важких» наркотиків та великої кількості алкоголю. На відміну від ортодоксів, помірковані репери знаходять спільну мову з брейкерами. На сьогодні вони фактично утворюють одне ціле. Відмінності полягають у вмінні одних танцювати брейк, а інших – впізнавати реп-групи. Для реперів характерним є підвищена необхідність спілкування з однолітками. Вони найбільше цінують індивідуальність, а своєю корпоративністю протестують проти усамітнення і обмеження сучасної людини.

Звичайно, молодь втілює в собі нову історичну реальність. Вона створює власну субкультуру. Філософія представника субкультури зводиться до того, щоб будь-що звертати на себе увагу і не губитися в натовпі. За його логікою, бути оригінальним – чи не найголовніша життєва установка. І не важливо, яким чином вона виконується. Скажімо, можна давати фортепіанні концерти, не маючи слуху і не знаючи нот; або писати нецензурні віршики, говорити, що життя це лайно, а смерть – найкраще, що може спіткати людину. Можна запевняти, що чоловікам більше пасує довге волосся і «художнє оформлення» обличчя, і що жінка – суцільна незграбність. Можна врешті-решт ставитись до Мерліна Менсона, як віруючий до розп’яття і вважати його тіло (в якому бракує кількох ребер) еталоном чоловічої краси. Головне – це відрізнятись!

Зокрема, ще у 50-60-ті роки минулого століття вулиці і майданчики Великої Британії заповнила молодь у яскравому одязі – хіпі. Вони називали себе «діти квітів» і закликали до любові до ближнього. Це були переважно студенти вищих навчальних закладів, діти з високоінтелігентних родин. Хіпінамагались звернути на себе увагу, протестували проти споживацького способу життя, загального снобізму (сноб – це людина, яка ретельно стежить за смаками, манерами сучасної моди і претендує на вишуканість, особливу інтелектуальність), «масовізму», де людина перестає бути помітною, де тиражуються цінності, умови та сенс життя, відбувається обездуховлення. Хіпі проголошували гасла рівності, радості, свободи і любові до всіх людей. Проголошували нову еру – Еру Любові.

Популярним серед тогочасних хіпі був культ «растафарі». Це напіврелігійний культ, що зародився у 1930 році на Ямайці з суміші афро-християнських, неоафриканських культів та елементів руху за створення автономних «ефіопських» церков, які очікували скорого приходу Месії та визволення чорних з тисячолітнього рабства. Проголошення Т. Мекконена (чи Рас Тафарі – що дало назву руху «растафарі») імператором Ефіопії на ім’я Хайле Селасіє стало початком масового поширення «растафарі». Його проповідники закликали курити «божественну» траву маріхуану, яка очищує від «розумового рабства» західного раціоналізму та дарує проникнення у сутність речей. «Назад до Африки!» – було гаслом растафарі. Специфічною особливістю цього культу була, безсумнівно, музика «реґґі». Соціально-критичний аспект пісень чорношкірих виконавців реґґі став причиною поширення растафарі в США та Європі.

В Україні на початку 90-х років з’явилися растома́ни, якісвоюназву отримали через солідарність з культом растафарі. Тоді поширення цього явища пояснювалось захопленням музикою «реґґі», екзотикою африканських атрибутів та ідеєю «трави» як очищення свідомості. Сьогоднішні растомани мало що знають про рух «растафарі», а саме про походження слова «растоман», яке пов'язують з хіп-хоп напрямком.

Варто згадати ще одну форму прояву субкультури, тобто молодіжної своєрідності – рух скінхе́дів. Скінхеди з'явилися наприкінці 60-х рр. у Великобританії. Їхнім гаслом спочатку було: «Борись за свій клас, а не за расу!». Траплялися навіть чорношкірі скіни. Це була переважно патріотично налаштована робітнича молодь, що захоплювалась реґґі та футболом і не цікавилася політикою. Економічна криза в Англії в кінці 70-х років та збільшення етнічних мешканців з колишніх колоній витіснила пролетарську молодь з робочих місць. Саме хвиля безробіття і безперспективності стала причиною расистського руху скінів. Деякою мірою свою роль у його формуванні відіграли неонацистські партії. Стиль одягу звичайного скіна мав бути, перш за все, адаптованим до вуличних бійок: чорні джинси, важкі шнуровані армійські черевики, короткі куртки-«бомбери», брита чи коротко стрижена голова. Перша хвиля скін-руху в Росії співпала з подіями 1994 року, коли «праві» політичні організації отримали «бойове хрещення». Друга хвиля, що розпочалася у 1998 році, виникла на тлі боротьби російської офіційної влади з кавказьким сепаратизмом. У цей час з'являються перші російські скін-групи «Русское гетто», «Штурм», «Коловрат». Виходять журнали «Русскийхозяин», «Подноль», «Отвертка». Зараз скінхедів у Росії близько 20 тисяч. Дійшли вони і до України. Серйозна українська організація починає формуватись навколо скін-групи «Бульдог» («Сокира Перуна»).

Лідер однієї з молодіжних організацій, В’ячеслав Кононов, доволі скептично ставиться як до офіційних молодіжних угруповань, так і до неформалів. За його словами, скінхедів у Києві налічується близько двох тисяч і це в основному футбольні фанати. Вони крім традиційного «бомбера» і камуфляжних штанів носять ще й шарф улюбленої команди. Нерідко скінів разом з іншими неформалами використовують різні політичні організації в різноманітних акціях. Тоді пересічному скіну можна заробити від 20 гривень до З0 доларів залежно від поблажливості лідера. Особливою національною ідеєю, зі слів самих скінів, вони не переймаються. Не кажучи вже про расизм. Більш сумлінними в плані національної свідомості є львівські скінхеди. Вони, звичайно, розмовляють українською мовою, вигукують гасла на кшталт: «Україна – thе bеst!», не п’ють горілки, а підтримують вітчизняного виробника – пиво «Львівське».

У 60-і рр. продовжував спостерігатися складний спектр різних субкультурних феноменів. Серед них рокери – це вдягнуті з ніг до голови в шкіру мотоциклісти, які наганяють жах на людей. Світ рокерів – їх банда, їх релігія – рок, їх Бог – спортивний Ісус на зразок Джеймса Бонда. Французький соціолог Жозет Аліа зауважував, що самі рокери вважають себе «королями», володарями інших авангардних груп.

Що стосується світосприйняття рокерів, то, як зауважує англійський соціолог П. Уілліс, вони оцінюють світ із «життєстверджуючою надійністю». Їх власні цінності, почуття так сильно укорінились в них самих, що утворюють частину очевидної буденної реальності. Рокери культивують «чоловічий дух», жорстокість і прямоту спілкування.

Живучи у створеному ними однозначному світі, рокери покладаються, головним чином, на власну силу і фізичний самоконтроль. Центральне значення їх принципу полягає у відмові від наркотиків. Загальна орієнтація отримала у рокерів втілення у підкреслено «чоловічому» стилі поведінки. Цей стиль притаманний і внутрішньо груповому спілкуванню. «Шкіряні» чоловіки люблять бійки. Зовнішній вигляд їх підкреслено агресивний. Шкіряний одяг із металічними планками робить їх подібними до машини. Високі черевики нагадують про те, що вони можуть бути застосовані, коли почнеться бійка. На руках і грудях рокерів – татуювання, у вухах – кільця – так звана данина молодіжній моді. Навіть зображення розп'ятого Ісуса Христа використовується як символ залякування.

Впевненість рокерів, як і їх стиль – грубий, прямо перетинається із стилем рок-н-рол . Своєю «музикою» вони вважають особливий ранній рок-н-рол, символами якого були Елвіс Преслі та Бадді Холлі. Наступну стилізацію року вони відкидають.

У 80-і рр. спостерігався складний спектр екзотичних феноменів. Візьмемо, наприклад, панків . Це слово відоме ще з XVI ст., у перекладі воно означає «вулична дівка». Оксфордський словник перекладає його як «зіпсований», «нікчемний». У 1970 р. Іггі Поп вийшов на сцену в Детройті і розпоров собі осколком скла оголені груди, а потім у супроводі членів своєї групи «Маріонетки», вдягнутий у нацистську форму, почав викрикувати фрази типу: «Мене нудить від вас!» тощо. Через декілька років у західній пресі з'явилися слова: «панк-музика», «панк-політика», «панк-культура». На кінець 70-хрр. набув величезної популярності панківський ансамбль «Секс пістолз». У той час панк-групи росли як гриби.

У 1977 р. виникла нова субкультура, яка протистояла панкам. Це були те́ди , які оголосили себе охоронцями соціального порядку.

Рок-культура в цілому продовжує розвиватися і сьогодні. Як правило, рок-група виступає в ролі лідера, демонструючи на особливому сленгу специфічну систему цінностей та норм, цим самим задаючи зразок стилю та манерам поведінки, спілкування, а також висловлюючи дух групової солідарності на основі протиставлення себе офіційному суспільству. Ці риси роблять рок-групу специфічною моделлю субкультурного молодіжного об'єднання.

Прикладом специфічної молодіжної субкультури може бути і баба́. Вигляд її представників зберігає риси відомої ідентифікації з Христом. Вони носять довге волосся «під Ісуса», натільні хрестики, затаскані штани. Разом з тим хлопці та дівчата одягаються також в індійські туніки, прикрашають волосся квітами. Люблять запах сандалового дерева, їх бог – та ж суперзірка, тільки з домішками чогось «східного».

Баба́ – послідовники хіпі, каліфорнійських молодіжних кампусів кінця 60-х рр. та їх ідеології, їх світ подібний до нереалізованої мрії. Цілими днями баба слухають музику, перебуваючи в наркотичному сп’янінні. Представник цієї субкультури м'який та пасивний. Він проповідує християнську мораль та марить Індією, де тільки й можна створити свої общини. Жозет Аліа вважає, що музика цієї субкультури найбагатша, найкрасивіша у світі джазу.

Загалом ситуація зрозуміла. Проте, чому все ж таки є тільки певна група, яка гуртується у такий спосіб? Чому вона свідомо хоче набути ознак «шок-протесту» і відмежуватись від оточуючого суспільства?

Один із домінуючих мотивів утворення молодіжних угрупувань, штучних ізольованих субкультур полягає в психологічній особливості розвитку особистості. Річ у тім, що в молодшому шкільному віці референтною (авторитетною) групою для дитини є батьки та вчителі. У більш дорослому віці – це друзі-однолітки, об’єднуватися з якими є дуже важливою потребою. З іншого боку, з розвитком поп-культури буквально на очах змінюються культурно-світоглядні і духовно-психологічні пріоритети молодої людини.

По-перше, щодо чинників, які, поєднуючись, дають первоцвіт у вигляді молодіжної субкультури, – це почуття ідентифікації з групою. Саме ця потреба ідентифікації з групою призводить до пошуку штучних форм відокремлення своєї групи від світу.

По-друге, це потреба в самоствердженні через отримання певного статусу в своїй групі. Засвоєння певного стилю життя потрібно для того, щоб таку людину визнали за свою. Особливо потреба в самоствердженні виражена через бажання привернути на себе увагу. Це питання гостро стоїть для юнаків. Дівчині, для того щоб привернути увагу, достатньо бути привабливою. Для чоловіків же фізична краса не є засобом соціального ствердження. Ознаки визнання чоловіка суспільством – це певний статус, рівень влади, кількість грошей. Юнак цього всього поки що не має. Тому найпростіший спосіб привернути увагу дівчини, – одяг, зачіска, металеві ланцюги тощо.

По-третє, до втечі людини в субкультуру призводить і певна потреба в активації. Крім полюсів, які постійно супроводжують людину – добро і зло, задоволення і незадоволення – є ще нудьга та збудження. Стан нудьги пов’язаний з певною психологічною порожнечею, що спрямовує людину на пошуки факторів збудження. Вона шукає засоби активності для самореалізації. Якщо людина не знаходить їх у оточуючому середовищі, то створює їх штучно. Постійна нудьга призводить до накопичення надлишкового збудження, що час від часу може давати немотивовану деструктивну розрядку. Існує також потреба у грі. І коли немає культури реалізації цієї потреби, молода людина починає грати у велику гру під назвою субкультура.

Якщо говорити про субкультурні явища, що були в середині минулого століття, і ті, які є тепер, то вони дуже різняться. Вони подібні за формою, але різні за мотивацією і змістом. Раніше це був протест проти якогось перенасичення і глобалізації, а зараз немає протесту проти глобалізації, навпаки, за допомогою субкультур вона стверджується. Масова культура, споживачем якої є українська молодь, продукує певні цінності – гроші, статок, благополучний спосіб життя. Однак, молодь у нас – найбільш незахищена верства суспільства. Вона не має роботи, заробітку, власного житла. Навіть займатися якоюсь творчою діяльністю: танцями, музикою або спортом – стало практично неможливо. Субкультурна активність молоді в Україні – це втеча від реального життя, яке не завжди радує. Приєднання до якогось угруповання може давати можливість приховати свої комплекси або нереалізованість. Навіть зовнішня стилізація – потертий, пошарпаний одяг – це власне теж намагання приховати свою убогість або вписатися з нею у суспільство. Однак, єте, що об’єднує західну субкультуру і нашу, – це проблема відчуження. Людина зосереджена в праці, але відчужена від того, що виробляє. Вона потребує колективності, а натомість відчуває відчуження і самотність. Здається, що поруч є люди, а ти все одно сам на сам зі своїми проблемами. Цим завжди користувались ідеологи, наприклад, релігійні. Тому останнім часом так багато з’являється різних сект, гуртків з екстремальною спрямованістю, що іноді призводять до самознищення. Саме тому молодь шукає спільності зі своїми однолітками.

Проте, якщо говорити про молодіжну субкультуру взагалі, то вона єприродним елементом постмодерної культури. А що таке постмодерн? Постмодерн – це різноманіття культур, різноманіття цінностей. Це робить життя насиченим і різнобарвним.

Людина сама виліплює візерунок свого життя. Можна жити так, як закріпила традиція, і так, як більшість вважає правильним. Але чи зробить це людину щасливою? Можна і в субкультурному середовищі почуватися впевнено і гармонійно. Це краще, ніж дотримуватись загальноприйнятих суспільних норм, почуватися спустошено. Інша справа, коли втрачається рівень особистісної культури. Ось це трагедія, але ця трагедія й суспільства в цілому.

Незважаючи на всі різновиди молодіжних субкультур, жодна з них, якою б екзотичною вона не була, не може ліквідувати панівну культуру. Хоча, по суті, субкультура і не ставить перед собою такого завдання.

7.4 Контркультура

Стійкість та відновлюваність молодіжних субкультур ніби робить зайвим термін «контркультура».

Контркультура – це ідейна течія суспільного руху «бунтівних» соціальних груп студентства, хіпі, альтернативних комун, які отримали найбільший розвиток у 60-70-і рр. XX ст.; сукупність соціально-культурних цінностей та орієнтацій, які протистоять сучасній культурі.

Необхідно відзначити, що в сучасній культурології поняття «контркультура» використовується у двох значеннях:

- для визначення соціально-культурних напрямів, які протиставляються фундаментальним принципам пануючої культури;

- для ототожнення із західною молодіжною субкультурою 60-х рр.

Уперше слово «контркультура» запропонував застосовувати американський соціолог Теодор Роззак, який намагався об'єднати різні духовні впливи, спрямовані проти панівної культури.

З точки зору культурфілософії, контркультура постійно виявляє себе у вигляді механізму культурних новацій. Вона володіє величезним потенціалом відновлення.

Ідеологія контркультури мала різні форми вираження. Анархічна та вкрай нігілістична течія пояснювала контркультуру як антикультуру та закликала повернутися до докультурної первісної «природності». Більш поширеною є інтерпретація контркультури як протикультури, яка суперечить цінностям та ідеалам західної культурної традиції.

Ідеологія контркультури висловлювала здебільшого полемічну загостреність проти «масового суспільства» та полягала в критиці міщанського матеріального добробуту, накопичення, життєвого успіху, соціального конформізму. Дуже сильно в ній була виражена направленість, пов'язана з поширенням антигуманного духу утилітаризму та наукової раціональності. У ролі альтернативи розглядалось індивідуалізоване суспільство, яке відкривало б перед людиною можливості спонтанної самореалізації та встановлення істинних, вільних від диктату внутрішньої необхідності та меркантильної заінтересованості стосунків з іншими людьми та природою. Природі як джерелу натуральності та чистоти в системі альтернативних цінностей контркультури відводиться особливе місце. У ній бачиться сакральне начало, і все з чого складається природа сакралізується (від латинського – священне), тобто предмети, речі, явища наділяються «священним» змістом, вводяться як обов'язковий атрибут у культуру та мистецтво, релігію. Символом у сакральному може бути звичайне для певного часу явище чи церемонія, в результаті якої життєва колізія набуває «значущості». Наприклад, страта Ісуса Христа разом з двома злодіями на хресті для початку нової ери була звичайним явищем для Римської імперії, а з часом переросла в один із провідних символів християнства. Е. Дюркгейм виводив ідею священного як діалектично-природну основу людського буття, громадську колективістську сутність, яка протистоїть індивідуалістичному, егоїстичному існуванню.

Чим вище рівень розвитку суспільства, тим більше розмежовуються розуміння і сприйняття сакралізації. У кризових ситуаціях завжди знаходяться люди, які намагаються сакралізувати минуле, зокрема релігійні постулати, і подавати їх як єдино правильні для всього суспільства. Ці люди намагаються створити контркультуру, пов'язану із становленням нової чутливості, вивільненням підсвідомих сил, розвитком внутрішнього досвіду та релігійного оновлення. Засобом досягнення цих цілей є використання наркотиків, створення невеликих груп альтернативних комун. Ці комуни частіше формувалися на політичній та релігійній основі. Найбільшого поширення в них отримали східні культи. Однією з відмінних особливостей контркультури є міфологізація культури Сходу, яка, на думку деяких вчених, нібито має змінити західну культуру, яка вже своє віджила.

Інші культурфілософи стверджують, що традиційна західна культура вже замінена новою, модерністською (А. Белл). Професор Каліфорнійського університету Б.Бергер в книзі «Виживання контркультури» говорить, що в 60-і рр. на Заході виникла нова культура. Увібравши в себе старовинні традиції – анархізм, пасторалізм, азіатські релігійні та містичні культури, розум американських індіанців, нігілізм – вона змогла розкрити в собі потенціал альтернативної культури. Б.Бергер доводить, що молодіжні субкультури не зникли безслідно, вони вплели в тканину традиційної урбаністичної культури чужі для неї різнокольорові барви. У результаті цього і сама тканина виявилась зміненою. На його думку, процес створення нової культури буде продовжуватись.

Сьогоднішній плюралізм духовних і ціннісних орієнтацій – запорука майбутньої універсальної культури, яка у свою чергу закладе основу наступному діянню «батьківської» культури.

Таким чином, залежно від реалій сучасного світу для визначення ролі контркультури мають значення не тільки окремі феномени, а й уся сукупність субкультур.

ТЕМА 8.РОЛЬ КУЛЬТУРНИХ ОРІЄНТАЦІЙ У РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА

8.1 Фундаменталізм та традиціоналізм

Значення культурних орієнтацій у розвитку суспільства дуже велике. На сьогодні не існує одностайної думки щодо фундаменталізму. Зазвичай, коли мова йде про фундаменталізм, у свідомості виникає уявлення про щось архаїчне, про агресивне втручання в соціальну динаміку безнадійно застарілих навичок мислення та поведінки. Існує навіть думка, що саме ця культурна орієнтація відроджує тоталітаризм, фашизм, екстремізм. У такому випадку поняття наділяється негативним змістом і часто асоціюється з ексцентричними образами патріархальності, дикості. Прогресивно орієнтована свідомість дуже легко відкидає подібні канонічні твердження.

Як з'явився фундаменталізм? Реакцією на що він є сьогодні? Чи існує інша культурна орієнтація, протилежна фундаменталізму? Яка його роль у сучасній культурі?

Слід розпочати з того, що фундаменталізм несе на собі відбиток неадекватного відтворення власної суті. Він ідеологічний, бо породжується у сучасних світоглядних розмежуваннях. Про фундаменталізм згадують тоді, коли, наприклад, супервиробництво і суперспоживання в індустріальній цивілізації народжують тупикову ситуацію, яка не забезпечена можливостями людського роду, і людина тоді змушена пристосовуватися до наявної цивілізації, але якщо це пристосування виявляється для неї болісним процесом, то у свідомості людини нерідко заявляє про себе фундаменталістська настанова, яка вимагає звернення до першоджерел життя. Інколи першоосновою фундаменталізму називають кризу традиційного суспільства. Криза – це перш за все розпад усіх форм природної спільноти, що не може не викликати контртенденцію – сум за первісною простотою та органічністю традиційних форм загального людського життя. На жаль, фундаменталістські тенденції з'явилися раніше, ніж традиційне суспільство зазнало кризового стану. Через це можна говорити про інші, більш основні причини фундаменталізму.

Очевидно можна визнати правомірним твердження про те, що у феномені фундаменталізму виражені деякі антропологічні закономірності. Філософська антропологія XX ст. довела, що людина – це відкрите, несформоване створіння. Людська природа хоча і зберігає в собі деякі стійкі структури, в той же час перебуває в пошуках. Ці імпульси – прагнення, що спираються на корінну основу людської натури та потребують власного перетворення – є базою фундаменталізму.

Говорячи про традиціоналізм, треба сказати, що його прагненням є збереження того, що набуло людство. Але саме бажання зберегти людські надбання постійно наштовхуються на своєрідну природу людини. Культура фіксує ці прагнення. У результаті цього виникає складна драматургія культурної творчості, яка далеко не завжди дозволяє бачити фундаменталізм як ідеальний тип.

У культурі постійно присутні дві тенденції – зберегти витоки і в той же час розширити сферу творення культурного. Отже, культурна природа фундаменталізму полягає в протистоянні постійному зростанню складності життя та його оновленню. Якби культура не гналася за інноваціями, то не виступав би й фундаменталізм у його нав’язливо-директивних формах. Модернізм же черпає свої сили у протистоянні будь-якій ортодоксії та охороні.

Бажання переосмислити історію часто виявляється способом прориву в новий культурний простір. Але готовність творити культурні нововведення перетворюється на відродження патріархальних духовних стандартів. Отже, фундаменталізм можна зрозуміти лише у співвіднесенні із соціодинамікою через призму модернізму. Останній, у свою чергу, розкриває власну ідентифікацію через фундаменталізм. Так, зразком фундаменталістської настанови може бути воскресіння язичництва на тілі європейської культури. Язичництво ближче до людської природи, ніж християнство, бо виражає деякі константи людської поведінки. Але в той же час язичництво кожен раз відроджується в новій соціокультурній ситуації. У результаті факт фундаменталістської зацікавленості виявляється фрагментом культурної творчості.

У цілому фундаменталізм амбівалентний (двоякий). З одного боку, він дозволяє апелювати до традицій, які є базою для усвідомлення, розуміння значення прогресивних ілюзій. З іншого – пропонує не стільки розмотування назад історичних витоків, скільки досягнення нового соціального ідеалу. Саме тут виявляється ідеологічність фундаменталізму. Якщо традиціоналізм наполягає на вірності традиції, то фундаменталізм аранжує цю традицію в дусі нових соціальних орієнтирів.

Таким чином, поняття «фундаменталізм» позначає таке спрямування думки, що виступає за повернення до глибинних, кореневих основ доктрини або взагалі принципів життєдіяльності. У більш широкому смислі фундаменталізм – це релігійно-культурна настанова, спрямована на переосмислення втраченої, але надзвичайно значущої традиції.

8.2 Види релігійного фундаменталізму та їх роль у розвитку суспільства

Слово «фундаменталізм» сформувалося в другій половині XIX ст., коли в американському протестантизмі з'явилася група теологів, які виступили проти алегоричного та символічного тлумачення Біблії, за її буквальне розуміння. Євангелісти, в теологічному значенні, належали до консервативної течії протестантизму. Вони наполягали на тому, щоб Біблію приймали такою, якою вона є, при цьому ставлячи віру вище за розум. Головне завдання фундаменталістів зводиться до того, щоб призупинити модернізм у релігії.

Слово «фундаменталізм» походить від багатотомної праці «Фундаменталій», виданої американськими та англійськими консервативними теологами. У 1910-1915 рр. вони випустили 15 книг цієї серії, які отримали широке визнання серед віруючих і створили визначний культурний напрямок. Насамперед, фундаменталісти виступали проти натуралізму, який вони ототожнювали з теорією еволюції. Їх вимоги були зумовлені тим, що у 20-і рр. законодавчими зборами штатів було прийнято 37 законів, які забороняли викладання в школах дарвінської теорії еволюції.

Треба сказати, що мода на фундаменталізм цілком визначається соціокультурною динамікою. Якщо, наприклад, у 20-і рр. фундаменталісти перейшли на позиції самоізоляції, стали відходити від світових справ, від участі у справах загальнонаціональної політики, то у 80-і рр. почався новий бум релігійного фундаменталізму.

Фундаменталісти повернулися до загальнонаціонального політичного життя, звернули свою увагу на процеси, які, на їх думку, підривали основи віри та моралі в суспільстві. Поштовхом стало скасування в школах США обов'язкової молитви, а також заборона писати на стінах класів у державних школах десять заповідей.

Звичайно, фундаменталісти виступили проти агресії держави, яка мала на меті зруйнувати релігійний напрямок освіти. У політичному відношенні фундаменталісти були солідарні з правими консервативними силами, які виступили за заборону абортів, порнографії та гомосексуалізму, наркоманії та інших проявів «модернізму» в американському суспільстві. Це свідчило про те, що значна частина американців не приймала стрімких мутацій культурного життя. Більше того, в американському суспільстві, як і в цілому на Заході, склалась неоконсервативна ідеологія, яка виступила проти «прогресивних» нововведень.

На думку деяких американських соціологів, нові християнські праві – це один з найважливіших рухів XX ст. Вони вважають, що фундаменталізм може означати революцію порядку і може досягти великого розмаху. Нова хвиля консерватизму здатна викликати наступ іншої ери, але може знаменувати лише відхід від ліберальної традиції. Демографічна революція стала важливим фактором, який має вплив на процес відродження консерватизму.

Звичайно, що сучасний фундаменталізм несе в собі комплекс традиційних ціннісних орієнтацій. Оскільки фундаменталізм – це релігійні напрями, які проголошують незмінність канонічної догматики, вимагають ортодоксії (неухильне додержання певного вчення, переконань, тверда послідовність у поглядах), то виділяють євангелістський, ісламський, православний фундаменталізм.

Сучасний фундаменталізм відрізняється від «старого фундаменталізму», несе в собі комплекс традиційних ціннісних орієнтацій, основою яких, відповідно, є теологічні передумови.

Один з ідеологів євангелістського фундаменталізму, американець Д. Феллуел, писав: «Фундаменталіст вірить, що Біблія була в прямому розумінні слова натхненна Святим Духом, і тому вона непогрішна. Фундаменталісти вірять у божественність Ісуса Христа, визнаючи його народження від діви Марії, безгрішне життя, смерть заради прощення гріхів. Фундаменталіст вірить в євангелізм і у вчення через посередництво місцевої церкви як здійснення великої місії нашого Господа».

Смисл євангелістського фундаменталізму полягає в тому, що фундаменталісти відмовляються пристосовувати Євангеліє до філософської та культурної кон’юнктури, пропонуючи повернутися до основ християнської віри. Теологи називають шість «фундаментальних істин», які фундаменталісти вважають правильними:

1) непогрішність Писання;

2) непорочне зачаття Христа;

3) спокута Христом гріхів людства;

4) воскресіння Христа;

5) правдивість біблійних чудес;

6) преміленіаризм.

Коли теологи сперечаються про те, коли, на їх думку, настане тисячолітнє царство – після другого пришестя Христа чи до нього, то модерністи вважають, що пришестя Христа в плоті буде завершенням тривалої людської історії. Воля Бога, як вони вважають, зовсім не суперечить становленню сучасної цивілізації. Преміленіаризм виходить з прямо протилежних настанов. Таким чином, сучасний релігійний фундаменталізм в протестантизмі є реакцією на світські форми прогресу, на ті культурні обґрунтування, які пов’язані з ним. У світській культурі йому відповідає неоконсервативна хвиля, що пропонує різнобічні розрахунки з ліберальною політичною і філософською традицією.

Крім євангелістського фундаменталізму в сучасній літературі існує феномен ісламського фундаменталізму. Він пов'язаний з канонічним прочитанням інших священних текстів. На формування даного культурного напрямку впливають, насамперед, загальні політичні процеси, які дозволяють переоцінювати значення ісламу як світової релігії в сучасному світі. Вторгнення нових технологій у традиційний устрій ряду країн, наприклад, Ірану, породжує страх у зв'язку з руйнуванням звичних порядків життя людей. Так почалася фундаменталістськи обґрунтована релігійна революція аятоли Хомейні. Ця консервативна ідеологія спрямована не на збереження існуючого порядку, а на встановлення якогось вигаданого, майже фантастичного ідеалу.

У словах «ісламський фундаменталізм» криється образ Сходу в цілому. Але Схід не зводиться до ісламу і народів, які його сповідують. Як поняття, «ісламський фундаменталізм» є значно ширшим, різноманітнішим, повноцінним. Схід зберігає інші стародавні форми культури та способи виживання і стабільності, які можна відшукати, наприклад, в Індії.

Якщо говорити про класичні фундаменталістські організації, то вони виступають за «очищення» ісламу як такого від усього, що було привнесено в нього протягом усієї історії його існування, та звинувачують його в продажництві, прислужництві офіційних мусульманських служителів культу. Фундаменталісти закликають до створення ідеального мусульманського суспільства.

Хто складає соціальну базу фундаменталізму? Звичайно, насамперед, маргінали, особливий суспільний прошарок людей, які під час модернізації традиційних мусульманських суспільств вибилися із соціально-культурних сфер, відірвалися від традиційної культури. Породжує ісламський фундаменталізм також інтелігенція, яка звертається до першооснов мусульманської релігії, щоб вистояти в умовах модернізації.

Фундаменталізм як ідеологія активізує ірраціональні сили історії. Так, російський дослідник Г.С. Померанц, розглядаючи дане питання, говорить про сліпу прив’язаність не тільки до народних звичаїв, але і до всього етнічно-закритого. Такі сили досить великі. Називають їх традиціоналізмом. А фундаменталізм, за словами вченого, – це спроба міфологізувати культурний розвиток.

Крім ісламського існує ще і православний фундаменталізм. Православна церква претендує на збереження канонів і фундаменталістськи обдуманих джерел християнства. Православ'я наполягає на збереженні широко трактованої традиції, а саме на використанні старослов'янської мови для богослужінь. Воно претендує на роль панівної державної релігії, хоча багато разів заявляло, що відмовляється встановлювати своє панування.

На формування сучасної версії православного фундаменталізму значно вплинуло пожвавлення інших напрямів світового фундаменталізму і не лише у сфері культури, але й в інших сферах: політичній, економічній, військовій тощо.

Подальша доля фундаменталізму невід'ємно пов'язана з колізіями універсальної всесвітньої свідомості. Справа в тому, що вже саме існування світових релігій стає перешкодою для вироблення загальнолюдського світогляду. Уніфікований вплив цивілізації буде породжувати контртенденції. Неоконсервативна свідомість висуває на сьогодні ідеал мозаїки культур, які будуть протистояти ліберально обдуманій тенденції пошуку глобальних рішень.

До парадоксів нашого століття належить, як не дивно, піднесення національної самосвідомості. Воно не було передбаченим, однак, стало жорсткою реальністю століття. Можливо, джерелом даного національного піднесення є ідентифікація народів, відірваних від своєї крові та землі. Відродження національного духу породжує фундаменталістські напрямки. Зокрема російська православна церква намагається обґрунтувати істинне, ортодоксальне розуміння християнства. Вона освячує авторитарну державу, яка, на думку російських фундаменталістів, ідеально сприяє об’єднанню людей за духовним покликанням.

8.3 Релігійний модернізм як протилежність релігійному фундаменталізму

Крім релігійного фундаменталізму існує ще релігійний модернізм, під яким розуміють протилежність традиційного та фундаменталістського філософського напрямку в рамках тієї або іншої релігії. Він відображає необхідність змін та розвитку релігійного фундаменталізму. Релігійний модернізм виражає тенденцію оновлення релігійного життя.

Класичним прикладом релігійного модернізму в історії європейської культури є Реформація. Розпочавшись у вченнях М. Лютера, Т. Мюнцера, Ж. Кальвіна як спроба відновити біблійні витоки віри, цей рух не тільки відтворив норми та цінності початкового християнства, але сприяв також стрімкому розвитку європейської культури в цілому. Процес різнобічних змін перетворив протестантизм на різновид християнства. Католицизм та православ'я зайнялись цим значно пізніше.

Представники релігійного модернізму переосмислили багато фундаментальних категорій ортодоксальної віри, в тому числі і поняття про Бога, релігію, про надприродне тощо. Релігійний модернізм відтворює світовідчуття сучасної людини, її моральні пошуки. У той же час це не тільки колізії всередині релігії. Вони охоплюють живий нерв європейської культури. Насправді, різниця між язичництвом і християнством здається часом не такою великою, якою вона є всередині самого християнства.

Типологічні ознаки протестантського модернізму, як і взагалі будь-якого, сформувалися в процесі його історичного розвитку. До них належать:

- наближення теології до переживань і відчуттів конкретної людини;

- розкриття змісту віри як відношення між людиною і Богом;

- різниця між вірою та релігією, де віра виступає як щось таке, що притаманне людській природі, що відображає суб'єктивність особистості, її багатий внутрішній світ, а релігія оцінюється як необов'язковий комплекс ідей та ритуалів.

При цьому Христос стає центром віри, її стрижнем. Його образ дозволяє відтворити відношення людини і Бога. Причому саме розуміння Бога звільняється від абстрактних, умоглядних характеристик, коли Бог виступає в образі чистого буття або першопричини. Христос втілює в собі живі риси, які дозволяють людині вступити з ним в контакт. Звідси постійна апеляція всіх протестантських теологічних концепцій до первісного християнства.

Треба зауважити, що в рамках сучасної протестантської думки можна виділити різноманітні теологічні доктрини: «діалектична теологія» К. Барта, теологія «деміфологізації Нового Заповіту» Р. Бультмана, «універсальна теологія» П. Тілліха, «теологія революції» М. Шретера, Х.-Д. Вендланда і Р. Шокля, «есхатологічна теологія» Р. Нібура, «теологія надії» Ю. Мольтмана, теологія «мертвого бога» і «християнського атеїзму» в постбультманівському та постбонхефферівському тлумаченні, «теологія сучасного екуменізму» (зближення релігій).

8.4 Світський модернізм

Американський культуролог Д. Белл під модернізмом розумів сучасний етап розвитку західної культури, протиставляючи йому ранньобуржуазний, протестантський. З точки зору філософії культури, модернізм – це ціла епоха розвитку західної культури. Мова йде зовсім не про художньо-естетичну систему, яка об'єднує багатство самостійних ідейно-художніх напрямків і течій (експресіонізм, футуризм, кубізм, абстракціонізм, поп-арт, конструктивізм тощо).

На думку Д. Белла, культура є сферою «експресивного символізму», який виражає значення людського існування в образних формах, використовується в поезії, художній літературі, живопису й релігії. Далі вчений говорить, що теми (точніше, «модальності») культури нечисленні через те, що вони сягають екзистенційних ситуацій, з якими люди зустрічаються в усі часи, та природи свідомості (проблеми смерті, трагедії, героїзму, любові, жертви тощо). На відміну від технічно-економічних змін, культура розвивається не лінійно, вона йде по колу, повертаючись знов і знов до тих самих турбот і питань.

Ще одна відмінність розвитку культури від технічно-економічних або соціально-структурних змін полягає в тому, що розширення взаємодії людей у сфері культури веде не до диференціації та спеціалізації, а до синкретизму (наприклад, змішання всіх існуючих стилів у сучасному мистецтві, східних і західних релігій у сучасній філософській свідомості). Взагалі, для сучасної культури характерна безмежна свобода у виборі стилів. Це пов'язано з її основним принципом – вираженням власного «Я».

Ілюструючи короткий історичний нарис еволюції моралі буржуазного суспільства, Д. Белл показує роз'єднання соціальної структури і культури. Притаманний капіталізму розвиток індустріалізму втілився свого часу в економічній сфері в тип буржуя-підприємця, а в галузі культури – в незалежного художника, вільного від усіх соціальних умовностей. Для обох характерний пошук нового, прагнення до перетворення природи і свідомості.

З часом з їх роз'єднання розвинувся антагонізм. Радикальна в економіці буржуазія стала фундаменталістськи консервативною в галузі моралі та культури. Необхідність максимальної мобілізації енергії у виробництві породжувала, на думку вченого, прагнення до отримання й самообмеження, викликала страх перед інстинктом, стихійними імпульсами. Культурний інтерес, у свою чергу, виробив ненависть до буржуазних цінностей.

Найважливіший напрямок розвитку – перехід від розуміння індивіда як істоти, яка володіє природними якостями, до розуміння його як одиничного та неповторного «Я». Автентичність особи, а не її моральна перевага в суспільстві, стає джерелом етичних і естетичних суджень. Цьому відповідає перехід від релігії до світської культури та від самообмеження до апології свободи особистості, до ідеї, що все дозволено, хоча б в уявленні. Боготворіння «Я» стає джерелом сили модернізму. Саме життя розглядається ним як витвір мистецтва, виявлення «Я» всупереч умовностям буржуазного суспільства.

Як вважає Д. Белл, культура здійснила крок від фундаменталістськи поясненого протестантизму до модернізму. Старі духовні опори суспільства вже не діють, а нові, засновані на вірі в історичний прогрес, втратили свою утопію. Духовна криза посилює тенденцію до нігілізму, але, на відміну від прогресивного нігілізму «базарного» типу, він безперспективний. Модернізму ж притаманна спроба знайти втрачений зміст існування в літературі та мистецтві. Культурна криза позбавляє суспільство життєвих сил, дезорганізовує індивідуальну мотивацію, послаблює громадянські почуття та волю, насаджує культ швидкого задоволення.

Завдяки модерністській орієнтації, культура набуває ролі ініціатора змін. Вона здійснює пошук нових способів почуттєвого сприйняття та нових стилів поведінки. Сучасне суспільство, віддане ідеї оновлення, інституціалізувало культурний авангард і визнало культуру в процесі соціальних змін. Розрив, що зберігається між культурою і соціальною структурою суспільства, супроводжується глибокими змінами в характері самої культури, в її зв'язках з іншими сферами суспільного життя. Культурний стиль окремої частини населення все більше втрачає зв'язок з її соціально-класовим станом. Змінилися взаємовідносини творців культури і публіки. У живопису та кінематографі художник-авангардист домінує на культурній сцені. Тепер саме він формує аудиторію та ринок, а не створюється ними, як це було в минулому. Д. Белл пов'язує це явище зі збільшенням чисельності «культурного класу», що поширює смак до нового мистецтва.

Культурна революція 50-х рр. була обумовлена кризою політичного радикалізму західної інтелігенції («кінцем ідеології»), а її протест проти буржуазних цінностей зосереджений у культурній сфері. У ситуації політичного консерватизму він втілився, насамперед, у критиці масового суспільства, в темах відчаю, апатії, відчуження.

Модернізм спочатку був ворожий до буржуазного суспільства. Існує паралель між модернізмом і тенденцією соціальної науки кінця XIX ст. до виявлення ірраціональних основ дійсності за її поверховим раціональним устроєм.

Як вищу цінність модерністи проголошують естетичний експеримент, нічим необмежений пошук самовираження та чуттєвого сприйняття, в якому воля та бажання перемагають над розумом і мораллю. Ці риси пояснюються тим, що модернізм став реакцією, по-перше, на зміни в чуттєвому сприйнятті соціального середовища і дезорієнтацію почуття простору та часу, пов'язані з революцією в галузі комунікацій та транспорту, по-друге, на кризу самосвідомості, обумовлену втратою релігійної культурної орієнтації.

У своїх «класичних», традиційних формах модернізм простежує свою історичну еволюцію, наполягає на заміні релігії та моралі естетичним сприйняттям життя, розглядає художню творчість як єдино можливий спосіб самопізнання та самосприйняття. У сучасному постмодернізмі закладена, як і в модерністському русі, тенденція до звільнення підсвідомих інстинктів. Це не обмежується художньою уявою та художньою формою. Інстинкт оголошується рушійною силою реальної поведінки. Пафос сучасного модернізму спрямовано проти цінностей та мотивації «звичайної» поведінки заради свободи імпульсів тощо. Значення модерністської доктрини в сучасному житті визначається, насамперед, саме цим поворотом від елітарно-естетичних до більш масових форм людської життєдіяльності.

ТЕМА 9. ІДЕЯ РІВНОПРАВНОСТІ КУЛЬТУР У СУЧАСНОМУ СВІТІ

9.1 Ідея рівноправності культур

На сьогодні вчені по-різному дивляться на проблему рівноправності культур. Деякі культурологи виходять з уявлення про рівність культур, про неможливість їх протиставлення як різних величин. Інші, навпаки, думають, що розмаїття культур не виключає принципу ієрархічності. У цій системі відліку одні культури оцінюються як значні, розвинені, ціннісно багаті. Інші – сприймаються як менш багаті, патріархальні, виснажені та ті, які втратили верховенство.

Канадська дослідниця Л. Марсіль-Лакост, намагаючись розкрити єдність культури як феномену, правильно помітила концептуальні непорозуміння, які притаманні прихильникам різних підходів до факту множинності культур. На жаль, її власна позиція будувалася на протиставленні двох понять – егалітаризму (рівності) та плюралізму, які, по суті, не є альтернативними. Насправді, якщо розмаїття культур розглядається як багатство рівних, самостійних, хоча й різних духовних сутностей, то плюралізм не протистоїть егалітаризму.

Ідею рівності всіх культур обґрунтовували багато культурфілософів, зокрема російський філософ М.Я. Данилевський, німецькі філософи О. Шпенглер і В. Шубарт. Так, О. Шпенглер критикував європоцентрист-ські погляди, за якими, наприклад, можна було б ігнорувати історію Китаю або вважати невартою уваги культуру майя. Зрозуміло, що відсутність ієрархії культур допомагає їм прикривати одна одну. Феномен окремих культур, які йдуть одна за одною, виростають одна біля одної, стикаються, прикривають і придушують одна одну, вичерпують весь зміст історії.

Своє розуміння історії культури виклав В. Шубарт у роботі «Філософія історії»:

1. Історичні процеси ритмічні, тому циклічні пояснення соціокультурних процесів є переконливими.

2. Найбільш значний історичний розвиток полягає в чергуванні вічних прототипів культури та особистості. Розвиток кожного з цих прототипів і його боротьба проти попередника та послідовника складають стрижень історії культури та задають епосу ритм, напруженість і конфлікт.

3. Кожний вічний прототип переступає межу нації або раси. Він здатний поширюватися на цілий континент. У межах свого господарства прототип пронизує всю культуру, і кожна людина повинна рахуватися з ним, слідкувати за ним або виступати проти нього.

4. Завжди, коли людство «заражається» новим прототипом, попередній прототип здається застарілим. Новий прототип сприймається як вища цінність, як мета, відносно якої вся попередня історія була лише підготовкою. Новий прототип повністю розкривається і втілює всі свої цінності. Потім, використавши свої ресурси, старіє і поступається місцем новому.

5. Ми можемо говорити про чотири головні прототипи культури та особистості – гармонійний, героїчний, аскетичний і месіанський.

6. Усі періоди рівні перед Богом, навіть героїчні епохи. Безперервне розгортання творчих божественних сил здійснюється весь час, і тому будь-який історичний момент сам по собі виправдовує своє існування. У цьому Шубарт солідарний з Данилевським, Шпенглером і Тойнбі, які відкидають лінійне тлумачення історичного процесу та «виправдання» історії за допомогою майбутньої мети прогресу.

Концепція багатства культур припускає обговорення ще одного питання: чи можуть культури впливати одна на одну, чи вони фатально розділені. В європейській філософії протягом багатьох століть найбільш поширеними були уявлення про відкритість різних культур, про їх вплив одна на одну. Щоправда, ця думка поєднувалась з особливим ставленням до самої культури. Прихильники ідеї європоцентризму вважають, що незахідні культурні системи відображають патріархальний світ та є варіантами стародавніх або середньовічних етапів розвитку, які давно пройшов Захід.

К. Леві-Строс також виходить із принципу рівності культур. Він дуже високо оцінює досягнення ескімосів, які чудово пристосувалися до суворого клімату півночі, і культуру Індії, яка створила неперевершені за своєю глибиною релігійно-філософські системи. Але при рівності культур є причини для їх ціннісного зіставлення. Так, наприклад, культури Мексики і Перу не витримали натиску завойовників, оскільки були неміцними. Тут також мала місце культурна коаліція. Але культури, які ввійшли до неї, були, по суті, однаковими, тоді як в Європі це мало інші наслідки.

Чим більше розвинені форми спілкування між культурами, тим більше причин для прогресу.

З цього всього випливає, що ідея рівноправності культур у сучасному світі стає досить поширеною. Це пояснюється тим, що будь-який етнос, нація мають рівні права, ніхто не може бути другосортним. Отже, і культури їх рівноправні, але одночасно й самобутні, через те що кожному етносу, нації притаманна самобутність.

9.2 Національна самобутність народів

Самобутність має для людських спільнот дуже велике значення. Самобутність – сукупність рис духовної й матеріальної культури, що історично склалася, характерна для конкретної національно-етнічної спільноти, що відрізняє її від відповідних рис іншої національно-культурної спільноти і сприяє формуванню етнічної самосвідомості, яка на соціально-психологічному рівні базується на антитезі «ми» й «вони», на уявленні про свої якості, відмінні від інших. Самобутність виявляється майже в усіх елементах культури. Усвідомлення власної самобутності матеріалізується в етнонімі, тобто самоназві народу, у способі співіснування зі своїм природним ландшафтом, у найпоширенішому антропотипі, культурно-господарській діяльності, у повсякденній поведінці й побутових звичках, у ролі релігійних традицій в житті суспільства. Культурна самобутність часто формується через специфічні умови існування етносу в своєрідних обставинах природного оточення. Народ обирає спосіб життя й стає землеробом або кочовиком, мореплавцем тощо. Етнос може опинитися в інших природних умовах, і тоді можуть докорінно змінитися ознаки спільноти. Етнологи полюбляють наводити приклад про народ маорі. Проживаючи колись на островах Океанії, він був відомий чудовими здібностями до мореплавання. Згодом, переселившись до Нової Зеландії, маорі повністю втратили свій хист до морських справ. В етнології цей феномен називається «вторинна дикість», коли зі зміною умов існування етнос втрачає якусь попередню здатність. Але зазвичай існує дуже тісний зв'язок між «ґрунтом» і «кров'ю», зв'язок етносу зі своєю землею. Елементи рідного ландшафту стають символами етнічної незалежності (береза в росіян, тополя в українців, сакура в японців, Дніпро й Карпати в українців, Рейн у німців, Волга в росіян).

Проблема самобутності постає в тяжкі історичні періоди, на зламі соціально-економічного й політичного характерів епохи.

Самобутності не шкодять запозичення, причому не тільки зі споріднених, а навіть із зовсім чужих культур. Але перевищення міри корисного запозичення призводить до розчинення однієї культури в іншій, до асиміляції, до цілковитої втрати духовного суверенітету культури.

9.3 Динаміка культурних процесів

Поняття «самобутність» тісно пов'язане з політичними поняттями «незалежність» і «суверенітет», оскільки без усвідомлення власної самобутності не можна бути незалежним. Отже, суверенітет – це духовна самостійність етносу, яку усвідомлює широкий загал, емоційно забарвлене переживання унікальності власного бачення світу як самодостатньої цінності, почуття етнонаціональної гідності та впевненості у творчих силах власного етносу, комплекс етнокультурної повноцінності.

Суб'єктивне розрізнення особою й етносом «свого» та «не свого» – водночас є однією з найсуттєвіших і найпростіших умов духовної суверенності культури. Це усвідомлюється на рівні сюжетів, традицій. Представники того чи іншого етносу, якщо вони не втратили етнічну самосвідомість, досить чітко визначають межу між «своїми» і «не своїми» культурами, традиціями, звичаями. Нормальний розвиток етнічної культури не можна уявити без запозичень, але йдеться про те, які саме впливи та запозичення сприяють збереженню власних духовних надбань етносу, його етнокультурної ідентичності, а які відіграють роль своєрідного «троянського коня», призводять спочатку до вирівнювання рис етнічної самобутності, а потім і до повного розчинення етносу у складі іншої людської спільноти. Асиміляторські зусилля дуже часто починаються із замаху на духовний суверенітет народу, знецінення його культурних цінностей. Увага зосереджується на рисах, які закликають відмовитися від того, що робить спільноту людей несхожою на інших.

Духовну суверенність етносу, нації охороняють своєрідні «фільтри», особливі механізми етнокультурного самозбереження. Сприяючи засвоєнню окремих елементів іншої культури, специфічному редагуванню цих запозичень, перетворенню в дусі власної культури, вони затримують те, що може спотворити, підірвати зсередини культуру – реципієнт. Але ці фільтри культури спрацьовують тільки за умови духовної суверенності етнічного менталітету, коли етнос відчуває себе самостійним суб'єктом культурної творчості, а не асоційованим, духовно залежним від іншого етносу, який він вважає взірцем, законодавцем «мод» для менш зразкових, вагомих у галузі політичного, культурного, економічного життя. Асоційований етнос немовби «прив’язаний» до етносу-«суверена». Етнокультурні фільтри виходять з ладу і вже неспроможні захистити свій етнос, його культуру від вимивання, спотворення, набуття проміжних форм, маргіналізації й подальшої деградації в таку етнокультурну біомасу, яка зберігає лише регіональні ознаки в межах культури етносу-переможця.

Комплекс меншовартості етносу може переходити в комплекс упередженості, зарозумілості й навпаки. Коли етнос відчуває в собі ідею історичного покликання, вищої санкції, поштовху до «порятунку» та «вдосконалення» інших народів на підставі власної уявної «бездоганності», то народжується феномен культурного месіанізму. Охоплений цією ідеєю, етнос схиляється до думки, що в його духовності є щось вище, потойбічне, таке, що свідчить про обраність цього народу Богом або історією. Проте, кожен національно забарвлений культурний месіанізм формувався по-своєму. Загальні тези, гасла, принципи культурного месіанізму однакові, але форми їх прояву різні. Українцям довелося розвивати свою культуру в умовах постійного тиску: спочатку польського, західно-християнського, згодом російського, східно-християнського, пізніше комуністичного месіанізму.

Вивчення історичного походження народів та етносів, зокрема питання про «чистоту» націй, показує, що «чистих» націй на землі не має і не може бути, оскільки відбувалися великі переселення народів, військові походи, міграційні процеси, коли люди невеликими групами або цілими народами переходили з одного місця на інше, освоюючи нові території, змішувались з аборигенним населенням або витісняли його. Мігранти привносили свої культурні цінності, асимілювали корінне населення або асимілювалися самі. Прикладів історія знає багато: еллінізм, який Олександр Македонський запроваджував майже по всьому Середземномор'ю, загальноєвропейська римська експансія, американізація значної частини земної кулі. Культурна асиміляція може відбуватися також під впливом релігійної експансії, особливо під час зміни світоглядної домінанти, коли релігія починає набувати статусу «загальноприйнятої».

Зазначені процеси мають як негативне, так і позитивне значення, оскільки зумовлюють синтез культурно-мистецького процесу, збагачують національні культури. Так, в європейській культурі завдяки арабському посередництву західних цивілізацій активізувався інтерес до античної культури. Схід збагатив рицарське Середньовіччя Європи. Візантійські канони в архітектурі визначили особливість стилів Західної Європи. Особливо помітними ці традиції стали на початку XX ст. Так, до Європи прийшло мистецтво Індії, Японії, Океанії, а також негритянське мистецтво, під впливом яких європейські митці завдяки культурно-мистецькому синтезу досягли високих результатів, сформувалися такі непересічні творчі особистості як П. Гоген, П. Пікассо та ін. Взаємовплив Сходу й Заходу позначився на філософській та мистецькій школах Росії, що суттєво збагатило творчість Ф. Достоєвського, М. Бердяєва, В. Соловйова, В. Іванова, О. Скрябіна та ін. У художній творчості з’явились нові виражальні засоби, розширилась світоглядна база.

Проте активне введення чужих культурних цінностей зумовило конфліктну ситуацію. У світоглядну систему прийшли люди, налаштовані проти традиційних релігій, культур. Поряд із цим виникло багато релігійних об'єднань і новітніх культів: спіритизм, містицизм, окультизм, теософія та ін. Усе це разом з нестабільною економічною та політичною ситуацією кинуло Європу у вир Першої світової війни, революцій, аж до завершення Другої світової війни.

Ще одна суттєва проблема, що стосується динаміки культурних процесів, пов'язана зі складністю їх об'єктивної оцінки, насамперед, коли йдеться про культурно-історичні події, віддалені за часом. Будь-який дослідник не вільний від власного історичного простору й часу, від особистих поглядів, уподобань, розуміння та оцінок. Збагнути події далекого минулого попри свої суб'єктивні гносеологічні, пізнавальні настанови дослідник може тільки через ментальні конструкції власного сьогодення, а вони функціонують у свідомості, й головне – в підсвідомості індивіда і мас. Отже, дослідник повинен остерігатися, щоб його культурно-історична заангажованість не викручувала картину, а також намагатися звести її до мінімуму. Інакше науковець стає жертвою так званого модерноцентризму, коли людина оцінює минуле з позицій свого часу. Ця небезпека усвідомлена тільки в XIX – XX ст., а до того модерноцентризм був нормою. В уста діячів античної культури автори Середньовіччя вкладали промови, можливі лише за християнської доби. Деякі вчинки й думки людей минулого нам буває вкрай складно зрозуміти, і завжди постає спокуса розтлумачити їх, керуючись власними усталеними ментальними позиціями, накинути свої погляди людям іншої епохи. Але спрощені тлумачення не є правдиві.

Інша небезпека – етноцентризм, коли дослідник тлумачить цілу світову історію виключно через історичні потреби й реалії етносу, до якого він належить, розглядаючи історію інших народів тільки як складову частину історії свого етносу. Часто етноцентризм дослідника віддзеркалює етноцентризм його народу, усталений у масовій ментальності, в моделі природного і соціального світу, що властива свідомості та підсвідомості цього народу. Інколи це набуває крайніх форм, наприклад, у давньоєгипетській мові слово «люди» позначало лише єгиптян.

Але в науці така позиція абсолютно неприпустима, бо несумісна з об'єктивністю та правдивістю дослідження. У культурі кожного народу є те, що видатний німецький соціолог Макс Вебер називав «своя раціональність», тобто те, що виступає надзвичайно логічним, послідовним і раціональним у межах власної культури. А це означає, що кожна культура має бути оцінена за її власними критеріями, адже вона утворювалася часто в унікальному природному середовищі й за особливих соціально-історичних умов.

Етноцентризм може набувати рис релігійного чи політичного явища, коли уявлення про найправдивішу віру, передове вчення зливаються з уявленнями про «великий народ», що уособлює цю віру, вчення.

Ще один суттєвий аспект перебігу культурних процесів у межах етнічних культур – «архаїзація» та «етнографізація» культури, повернення до витоків зі спробою штучно воскресити минулі, давно втрачені культурні феномени, які вже не здатні природно функціонувати за нових умов, тобто приєднання до сучасного культурного організму старих, архаїчних образів, ідей, традицій водночас.

Буває, що певні історичні епохи прагнуть використати у своїх цілях потужний культурний потенціал попередніх, особливо, коли знаходять там щось конгеніальне собі. Причому слід відрізняти ідеологічно забарвлену архаїзацію культури від примітивної етнографізації, що не зважає на сучасні урбаністичні форми життя і перетворює функціонування складного організму національної культури на різновид етнографічного заповідника, який попри всі зусилля однаково залишається на узбіччі реального буття нації. В умовах етноциду широка етнографізація часто стає для етносу чи не єдиною можливістю вижити і зберегти ідентичність хоча б на рівні спогадів, відчуттів і ледве вцілілого вміння розрізняти «своє» і «чуже». Але в незалежній державі, відкритому поліетнічному суспільстві, за умов конкуренції культур і потужного іншоетнічного культурного впливу, ззовні етнографізація, фольклоризація культури корінного етносу й нації загалом – шлях у безвихідь, шлях, історично приречений. Не можна заперечити вельми корисну роль етнографічної і культурної просвіти, перш за все, у вихованні етнічної й національної самосвідомості молоді, проте, необхідно мати почуття міри і добре розуміти динаміку сучасних культурних процесів. Культура тісно пов'язана з політикою, політика здійснюється націями, нації ведуть безупинну боротьбу за свої національні інтереси. Але нації намагаються розширити не лише свій екологічний, політичний, географічний, але й культурний простір. Реалії міжкультурної боротьби досить однозначні. Не всі національні культури її витримують. Культури, які є недостатньо модерними, провінційними, «хуторянськими», або гинуть, або ледь жевріють, що теж є загибеллю, уповільненою в часі. Культурна поразка нації – пролог усякої іншої поразки.

Етноцентризм і культурний месіанізм спонукають до утворення національно-культурних міфів, що розчиняються в масовій ментальності і стають рушіями історичної активності народів. Такі міфи поділяються на:

- «божественні» – їх завдання полягає в тому, щоб обожнювати історію та культуру власної нації, милуватися ними (це своєрідний феномен національно-культурного нарцисизму), закликати свій народ іти вперед, породжувати в ньому ентузіазм;

- «сатанинські» – міфи, спрямовані на створення «образу ворога», його «примітивної», «другорядної», «жалюгідної» культури. Набуваючи усталеності, такі міфи стають виправданням мільйонів людей та їх частих злочинних дій.

9.4 Методологічні засади розуміння національної культури

Культура українського народу розвивалася не ізольовано від культур інших народів, а перебувала в контексті світового культурного процесу. Українці віками творили власну самобутню культуру, успадковуючи культурні цінності своїх предків, переймаючи і творчо осмислюючи надбання інших народів. Цим самим вони розвивали не лише національну культуру, але й зробили вагомий внесок у скарбницю світової. Характерною особливістю української культури є її відкритість і стабільність, здатність сприймати й українізовувати різні культурні впливи. Завдяки цьому українська культура протягом своєї історії двічі змогла відродитись і зберегти духовний генофонд нації в умовах колоніального гніту.

Здобуття Україною незалежності, розбудова самостійної держави, зростання самосвідомості нації і складний процес переходу до нового суспільства на зламі епох вимагають нового висвітлення культурологічних проблем, відкривають нові обрії розвитку української культури. Усе це зумовило зростання інтересу до історії та проблем української культури, який, на жаль, задовольняється недостатньо, оскільки в науковому плані особливості української культури досліджені фрагментарно.

Розкрити сутність і національні особливості української культури можна на основі сучасної теорії культури, яку прийнято називати культурологією. Серед перших дослідників, які користувались терміном «культурологія» при аналізі проблем культури, був американський антрополог Леслі Уайт (1900-1975 рр.). Цей термін вийшов за академічні межі й набув значного поширення після публікації праць Л. Уайта, в яких була викладена загальна теорія культури й обґрунтована її об'єктивність.

Сучасній науці вдається виявити і проаналізувати структурні частини культури, які в наш час прийнято виділяти на основі її носіїв. На цій підставі в культурі правомірно виділяти світову й національну культури. Світова культура – це синтез кращих зразків національних культур різних народів, що стали загальнолюдським надбанням. Національна культура є синтезом цінностей, створених різними соціальними групами людей і класами даного суспільства. Своєрідність національної культури, її неповторність та оригінальність виявляються в духовній сфері, перш за все, в мові, літературі, музиці, живописі, філософії, традиціях, релігії. Матеріальну сферу національної культури складають лад економічного життя, традиції праці й виробництва, культура господарювання тощо.

За конкретними носіями виділяються культури міська і сільська, класова й етнічна, професійна й молодіжна, культура сім'ї чи окремої людини. Загальновизнаним є виділення непрофесійної культури, яку іноді називають народною творчістю. Відомий російський учений Н.О. Лосський підкреслював, що «національна культура стає відомою в цілому світі лише тоді, коли цінності, розвинені в ній, стають досягненням усього людства». Перш за все, світове значення мала культура Стародавньої Греції і Стародавнього Риму. У наш час таке значення притаманне культурам Англії, Франції, Німеччини, Америки. Світового звучання поступово набуває й українська культура. Проблема співвідношення національного, інтернаціонального і класового в культурі – актуальна і досить складна проблема сучасності. При розгляді цього питання важливо мати чіткі критерії й об'єктивно-історичний погляд на культуру, позбавлений ідеологізації та політичних пристрастей. Протиставлення національного інтернаціональному, загальнолюдському призводить до самоізоляції культури і зрештою до її деградації. На основі різновидів людської діяльності сучасна наука виділяє дві форми культури: матеріальну і духовну. Зрозуміло, що цей поділ доволі умовний, оскільки в реальному житті ці форми культури взаємопов'язані.

До матеріальної культури належать такі її різновиди: здобутки праці й матеріального виробництва; культура побуту; культура регіону і місця проживання; особиста культура; фізична культура. Матеріальна культура є нерівнозначною матеріальному виробництву. Вона характеризує матеріальну діяльність людей з точки зору її впливу на розвиток особи і створення умов для реалізації творчих здібностей та обдарувань людини.

Духовна культура утворює досить складну систему, що включає пізнавальну культуру (науку, освіту, філософію), моральну, художню, правову, педагогічну та релігійну культури.

На думку багатьох фахівців, існує чимало різновидів культури, які належать і до матеріальної, і до духовної сфери. Вони пронизують всю систему духовної культури по вертикалі. До таких різновидів відносять політичну, економічну, екологічну та естетичну культури.

Можливе виділення інших елементів культури. За ознакою актуальності можна вирізнити сферу культури, що є найбільш популярною і має масове поширення. Кожна епоха створює притаманну їй актуальну культуру. Це підтверджується наявністю моди не лише в одязі, але й в культурі. Актуальність культури – це безпосередній, живий процес, в якому щось народжується, набирає сили, розквітає, а потім завмирає чи зникає.

Структура культури є досить складним і багатогранним явищем. Усі її елементи взаємодіють між собою, утворюючи єдину систему культури. У широкому розумінні культура – це штучне явище, створене людиною. Саме через культуру пізнається людина як суспільна істота і соціально-діюча особа, реалізується людське «Я».

Методологічні засади дозволяють розкрити сутність та особливості національної культури. Вона охоплює систему різноманітних форм національного життя, серед яких – географічні, господарські, побутові, ідеологічні, державно-правові, релігійні чинники. Вони забезпечують збереження й відтворення економічного та морально-духовного потенціалу нації, формують почуття національної свідомості, інтегрують культуру нації у світову культурну співдружність. У структурі національної культури виділяються такі складові: матеріальна, побутова, політична і правова культури, наука, освіта й філософія. Особливість національної культури полягає в тому, що вона характеризує інтегральні моменти національного життя, які становлять основу нації і забезпечують подальший національно-культурний процес. До них належать мова, звичаї, традиції народу, релігія, художня культура, національний характер, національна самосвідомість, почуття національної гідності.

Сучасна теорія культури виходить з широкого розуміння національної культури як певної сторони життєдіяльності суспільства в усіх її сферах не тільки в духовному, але й у матеріальному виробництві, суспільно-політичній діяльності, побуті. Культура, з цієї точки зору, є процесом розвитку сутнісних сил людини та їх практичного вияву в усіх сферах, а разом з тим є системою матеріальних і духовних цінностей, створених людьми й застосованих в їх діяльності, норм її регулювання, способів організації поведінки та спілкування людей. Вона з'ясовує, якою мірою культурний рівень індивідів відповідає духовному багатству суспільства, наскільки повно втілюються духовні цінності, накопичені суспільством.

Поступальний розвиток людства вимагає, з одного боку, глибокого освоєння культурної спадщини, розширення обміну неосяжними культурними цінностями між народами, а з іншого – вміння вийти за межі звичних, підтримуваних консервативною силою традиції, але вже застарілих уявлень. У вирішенні цих проблем помітну роль відіграють знання й адекватне сучасності розуміння історії світової й національної культури.

Динаміка культурних цінностей розкривається у процесі зіставлення їх у минулому й в сучасності. Глибина соціального запиту на взаємопроникнення історичних часів настільки велика, що усталена формула «минуле – сучасному» легко трансформується. Саме обертаючись у такій ціннісній двоєрідності, сучасна людина відшукує свої «горизонти пам'яті», свою доріжку від суті до сутності.

Реалії світу, що склалися нині, призвели до зламу у свідомості людини, її погляди розширилися до турботи про долю всього людства. Закономірною тенденцією стає усвідомлення себе в контексті історичного часу, в орієнтації на соціально-культурні ідеали та можливості їх реалізації в аспекті розширення міжнародних зв'язків.

ТЕМА 10. ПОНЯТТЯ КУЛЬТУРНОЇ ІДЕНТИФІКАЦІЇ

10.1 Поняття «ідентичність»

На відміну від пасивного пристосування, яке наявне у тварин, люди намагаються перетворити світ. Творчий акт завжди є звільненням і подоланням. У ньому є переживання сили. Творчість невід’ємна від свободи. Найкраще розкривають сутність творчого акту мистецтво, художня творчість. Будь-який творчий художній акт є частковим перетворенням життя. Великі художники володіють значною творчою енергією, проте, вона ніколи не може бути реалізована в їх свідомості повністю.

Без внутрішньої готовності до романтичного пориву особистість не може піднятися над повсякденним життям. На думку Е. Фромма, ця потреба продиктована наявністю творчих сил у кожному індивіді, серед яких особливе місце займають уявлення, емоційність. В акті творчості людина поєднує себе зі світом, розриває межі пасивності свого існування, входить до царства свободи.

Пошук меж індивідуальних зв’язків, реалізація творчих можливостей неможливі без третьої людської потреби – потреби у відчутті глибоких коренів. Кожна людина намагається усвідомити себе ланкою в певному стабільному ланцюгу людського роду, який виник у праісторії.

Четверта потреба людини полягає у спробі пізнання, освоєння світу. Одне з глибоких таємних бажань особистості – це розпізнати логіку навколишнього світу, зрозуміти смисл універсуму.

П’ята потреба людини – устремління до пошуку об’єкта для поклоніння. Індивід, закинутий у світ таємних речей та явищ, просто не в змозі самостійно пізнати своє призначення і суть буття, яке оточує його. Йому потрібна система орієнтації, яка дала б йому можливість ототожнити себе з певним визнаним взірцем. Ось чому велику роль у культурології відіграє проблема культурної ідентичності.

Уперше механізм культурної ідентифікації був розкритий у психологічній концепції З. Фрейда. Вона виникла на основі патопсихологічного спостереження, а потім поширилась на «нормальне» духовне життя. Учений розглядає ідентифікацію як спробу дитини (або слабкої людини) перейняти силу батька, матері (або лідера) і, таким чином, зменшити почуття страху перед світом, що оточує його.

Дослідження сучасних учених і, насамперед, психологів дозволяють значно розширити уявлення про такий механізм. Світ людських переживань надзвичайно складний. В основі емоційного стану, яким є любов, ніжність, співчуття, відповідальність, лежить щось таке, що пропонує поглянути не тільки на самого себе, але й на інших. Адже ці почуття за своїм визначенням «відкриті», «спрямовані» на інший об'єкт. Через це значна потреба людини полягає в тому, щоб постійно бачити перед собою якісь персоніфіковані образи, з якими вона може себе ідентифікувати. Таких образів дуже багато. Тому в науці виникла потреба в їх типологізації.

Американський соціолог Г. Абрамсон запропонував типологію персоніфікації, що втілює в собі форми культурної ідентифікації.

Тип «традиціоналіста». Люди такого типу поділяють цінності даної культури та інтегруються у відповідну структуру. Автор підкреслює новаторський дух етнічних традиціоналістів – представників культурних меншин, які компенсують творчими починаннями маргінальність та нестійкість свого суспільного становища. Шотландці у Великобританії, євреї в християнському світі, вірмени та грецькі купці в діаспорі, китайці в Південно-Східній Азії часто є ініціаторами нововведень.

Тип «прибульця»-неофіта. До цього типу належать люди, які включаються у структурну систему етнічних зв'язків, але не мають спадкового коріння у відповідній етнічній культурі. Вона не становить їх внутрішнє духовне багатство. Рання ідентифікація «прибульця» відбувалася за межами культурної спільноти, до якої він приєднався. Він відчуває себе на порозі зовсім нового культурного досвіду. Звідси випливає більш гостре почуття невпевненості та маргінальності, ніж маргінальність «традиціоналіста». Вростаючи в чужу структуру, людина попередньо або одночасно приживається до її культурних цінностей та символів.

Тип «вигнанця». Він протилежний «прибульцю»-неофіту. Мова йде про втрату первинних соціальних зв'язків із одноплемінниками при збереженні етносу та символічних традицій рідної культури. Духовний досвід «вигнанця» – це, насамперед, досвід ізоляції та самотності. Життєві типи «вигнанця» зустрічаються на різних рівнях соціально-класової системи: китаєць-прачка або власник ресторану, іноземний чорноробочий, єврей при дворі німецького князя в ХVІІ-ХVШ ст.

Тип «євнуха». Це люди, які позбавлені пам'яті про своє культурне минуле, не мають ніякої традиційно-символічної пам'яті та на сучасному етапі не вросли в будь-яке соціокультурне середовище. Такий тип ще, за Ч. Айтматовим, називають «манкурт», тобто людина без коріння. «Євнух» – тип, протилежний «традиціоналісту». Класичним його образом можна вважати євнуха при дворі східного правителя. Євнух в гаремі, яничар у війську, охоронець в іноземному посольстві, християнин-віровідступник, який став візиром при стамбульському дворі, – такі форми втрати попередньої культурної ідентифікації були в епоху монголо-татарського панування.

Сьогодні в культурологію входить ще одне поняття, яке є опозицією до нормальної культурної ідентичності, – маргінали. Це слово з'явилося у Франції в 1927 р. Маргіналами стали називати тих, хто сам відкидає суспільство або сам відкинутий ним. Маргінальність – це не стан автономії, а результат конфлікту із суспільними нормами. Маргінальність не виникає всередині реальної або видуманої сутички із оточуючим світом.

На думку французького соціолога А. Фарж, стати маргіналом можна двома шляхами: або розірвати всі традиційні зв'язки і створити власний, зовсім інший світ, або поступово витіснитися за межі «офіційних норм».

Але як би там не було, чи внаслідок «вільного вибору», чи внаслідок процесу декласування, який провокується наляканим суспільством, маргінали – це його тіньовий бік. Суспільство виставляє відкинутих напоказ, щоб підкріпити, прикрасити свій власний вигляд, який воно визнає світлим, «нормальним».

Сьогодні, говорячи про маргіналів, маються на увазі не тільки аутсайдери суспільства. Маргінальність взагалі стає універсальним феноменом. Багато людей залишаються ніби між культурними позначками. У світі немало людей, яких називають «напівкровними». Більшість не можуть чітко ідентифікувати себе з жодною культурою. Вони залишаються, наприклад, між традиційною і сучасною культурами, між різними віросповіданнями тощо.

Е. Фромм відзначав, що англійський джентльмен, який не знімає фрака в найекзотичнішій ситуації, або дрібний буржуа, відірваний від свого середовища, почуває себе так само, як конкретна група або якийсь її символ. Американський фермер, відірваний від цивілізації, починає робочий ранок з того, що встановлює державний прапор США. Люди постійно перебувають у процесі напруженого пошуку культурної ідентичності. Тут виникає широке поле проблем, які вимагають культурологічного аналізу.

Але, з іншого боку, кожний етнос, кожний народ має риси, притаманні лише йому. Науковцями це визначається як характер нації, народу. Він також має вплив на визначення поняття культурної ідентифікації.

Важливу роль у визначенні культурної ідентифікації відіграють також звичаї, які з часом стають традицією. Звичай – найпростіший тип культурної регуляції, що базується на звичних зразках поведінки в певний час, у певному місці. Він є продуктом поділу традиції. У сучасному світі спостерігається тенденція надавати окремим звичаям значення повномасштабної традиції. Наприклад, звичай вітати старших, шанувати їх став традицією. Обряд перейшов у ритуал, що унормувало формалізовану поведінку. Дійства, які мали символічне значення, часто були позбавлені доцільності, але зміцнювали зв'язки як між окремими особами, так і між групами. Наприклад, домовленість про дружні взаємовідносини, поділ території тощо. Як правило, обряди, звичаї, традиції, які є загальновживаними в суспільстві, не пояснюються, а сприймаються всіма членами спільноти як належне. Вони виконують нормативні функції регулювання поведінки й обов'язкові для всіх. Завдяки їм формуються неповторні риси, які відрізняють один народ від іншого, визначають його культурну ідентифікацію. Саме тому індивідууму завжди важко адаптуватися в інокультурному середовищі. У кожному суспільстві існують обрядові системи, притаманні лише йому. Рівень виконання їх визначає знаковий статус певного суспільства.

10.2 Національний характер

Характер – це сукупність моральних якостей народу, нації, особистості, які визначають об'єкт моральної оцінки та є предметом морального виховання людини суспільством. Характер нації чи людини найяскравіше виявляється в їх поведінці. Умовно складові характеру розрізняють так:

- ідейність;

- свідомість;

- принциповість;

- ініціативність;

- переконання.

Ці складові характеризують ставлення народу, людини до праці (працелюбність чи споживання), до власності (ощадливість чи користолюбство), особливостей міжособистісних стосунків як всередині нації, так і у зв'язках з іншими народами (людинолюбство і людиноненависництво, повага і зарозумілість, ввічливість і брутальність); якостей, що розкривають риси людини (правдивість, вірність, щирість, лицемірство, підступність). До останніх належать вольові якості особистості, також притаманні народу: самолюбство, самовладання, витримка, мужність, сміливість, боягузтво. Мораль кожної суспільно-економічної формації виробляла специфічні уявлення про характер і взірці позитивних чи негативних моделей поведінки, морального виховання громадськими інституціями.

У періоди активної пропаганди релігійних концепцій створювалися моделі відповідності характеру до життя «святих праведників», які переборювали потяг до радощів земного буття. У період формування буржуазних відносин пропагувався образ ощадливого господаря, який накопичення первинного капіталу ставив понад усе. У період перерозподілу та стабілізації накопиченого капіталу почав утверджуватись характер впевненої в собі людини, яка забезпечена матеріально і може займатися меценатством та благодійництвом. Надмірне заселення територій, зокрема Європи, спровокувало завойовницькі війни з метою розширення життєвого простору та одержання прибутків. Колонії європейських країн (Англії, Франції, Португалії, Німеччини та ін.) були розкидані по всіх континентах. Росія в ХVІІ-ХVІІІ ст. «освоїла» Урал, Сибір, Аляску і частину Канади.

Національний характер визначається цілісністю, але в кожній спільноті формуються окремі угруповання, які своєрідно сприймають особливості моделі загальнонаціонального визначення. Так утворюється опозиція, яка може бути як конструктивною, так і деструктивною. Це залежить від багатьох чинників, насамперед, від рівня політичної культури опозиційних структур, які можуть позитивно вплинути на розвиток держави, а можуть призвести до її розвалу, як, наприклад, у СРСР, Югославії та Чехословаччині наприкінці XX ст. Причина тут абсолютно тривіальна – опозиція не знайшла спільної мови із владними структурами, для того щоб виробити компромісне рішення. В усіх постсоціалістичних країнах люди, які прийшли в управління з опозиції, є «взірцями» класичного бюрократизму в системі управління. Зрозуміти особливості національного характеру можна лише через порівняльно-культурологічні дослідження, які передбачають вивчення культурних процесів, їх досягнень на основі порівняльного аналізу, з тим щоб виявити та ідентифікувати схоже та відмінне в культурно-мистецькому процесі певного етносу. У галузях соціально-гуманітарних наук дослідження на основі порівняльного аналізу найбільш помітні в історико-культурних студіях, порівняльному мовознавстві, літературознавстві, мистецтвознавстві, антропології, орієнталістиці, порівняльній політології. Визнання факту, що існують культурні розмаїття різних народів, історичних епох, цивілізацій, стало висхідною базою досліджень. Важливо також, що науковці широко використовують дані порівняння, аналізу, варіативні модифікації культурних показників. Це уможливлює порівняння регіональних самостійних культур, які сформувались за всю історію людства, та етапів загального поступального розвитку. На цьому ґрунті виведено порівняльно-типологічні методики, які активно використовують досягнення соціальної статистики. У соціально-культурних дослідженнях набувають популярності субкультурні порівняння підсистем, які суттєво відрізняються від культур подібного типу. Залежно від спрямованості визначаються чотири провідні типи:

- соціокультурний простір стає предметом досліджень, а порівняльний аналіз – допоміжним інструментом для уточнення специфіки об'єкта;

- порівнювані культури стають об'єктом дослідження, визначають орієнтацію на виявлення тієї чи іншої культурологічної характеристики;

- порівнювані характеристики є одиницею аналізу при вивченні цілісних соціальних систем;

- дослідження мають транснаціональний характер, тобто коли окремі культури вивчаються і вважаються елементами загальної системи. При цьому потрібно з'ясувати визначення типологічних понять при виборі порівняльних показників, щоб вивести найоптимальнішу систему кодування з метою утворення моделі загального.

10.3 Свідомість і самосвідомість як феномен культури

Національний характер формує національну свідомість, яка відображає соціальне буття. Національна свідомість охоплює весь життєвий спектр: виробничі, економічні та політичні відносини, культурно-мистецький процес. Усе це уособлює психологічний рівень моральних стосунків як у самому об'єкті, так і в його зовнішніх зв'язках. Кожна історична епоха має певні особливості. Історичний процес розвивається циклічно, мирні періоди співжиття чергуються з конфліктними, переважно воєнними, коли ставиться мета: загарбницька – одержати нові території, міжетнічна – певну кількість людей вивести з території, як це, наприклад, відбулось в Європі в період хрестових походів.

На жаль, людство дуже полюбляє воювати. За підрахунками воєнних істориків, за останні 5500 років відбулося понад 15000 війн, де загинуло понад 4 млрд. осіб. За цей період мирними були лише 292 роки. Війни постійно дорожчають. Витрати на озброєння також величезні. Так, у 80-ті рр. XX ст. танк «Абрамс» коштував 2 млн. дол. За ці гроші можна було збудувати школу із загальною кількістю 500 класів по 30 учнів у кожному. На кошти, які щорічно витрачаються у світі на озброєння, можна було б протягом п'яти років виконати всі завдання, що стоять перед Всесвітньою організацією охорони здоров'я.

Свідомий вибір морального імперативу визначає поведінку людей, їх почуття обов'язку перед суспільством. Ця моральна домінанта визначає мотивації вчинків, творення моральних цінностей, якісних ознак суспільних відносин, ідеалу народу. Моральна свідомість формує одну з провідних категорій етики – совість, завдяки якій особистість здійснює самоконтроль у своїх діях, яка утверджує людину, визначає її належне місце в громадських структурах, виробляє особистісні переконання, виявляє її честь і гідність. На цій основі формується категорія національного інтересу, яка поєднує індивідуальні, загальнолюдські та державні настанови. Лише в такому разі можна досягти кінцевої мети – об'єднати нації у творенні та становленні держави.

Вищий рівень формування національного характеру, свідомості нації – вироблення ідеї, що визначає прагнення до високої мети, якій присвячується все життя.

Особистості притаманна ідейність як моральна якість, що характеризує одну з найважливіших форм моральної самосвідомості, визначає її життєдіяльність і зумовлює систему вчинків, що допомагають втілити певну ідею в життя. Особистість завдяки своїм переконанням обирає єдино правильний шлях до поставленої мети. У результаті формуються позитивні якості – героїзм, благородство, самопожертва, але, на жаль, спостерігаються й негативні – безпринципність, лицемірство, цинізм, особливо в політичній діяльності, догматизм і нігілізм в ідеології. Відмежувавшись від негативного, маємо визнати, що найвищий рівень ідейності – це позитивна якість народу, що сприяє створенню ідеалу, який утверджує людину в суспільстві, суспільство – в державі, всіх разом – у співдружності країн.

Ідейність та ідеал визначають обов'язок особистості перед суспільством. Обов'язки поділяються на дві великі групи. До першої групи належать світоглядні засади – релігійна мораль і політична культура. За систематикою їх можна об'єднати в одну групу. Щоб вони реалізувались у суспільних відносинах, потрібен мінімум догматів для максимального їх сприйняття широким загалом.

До другої – належить система суспільних відносин, складовою яких є культурно-мистецький процес як провідний формуючий чинник морально-етичних засад у суспільстві. Залежно від політичної, світоглядної моделі, виробленої керівними структурами, або за її відсутності суспільство споживатиме пропоноване чи нав'язане мистецтво адекватно до рівня розвитку на певному етапі. Наприклад, в Україну після розпаду СРСР через відсутність чітко визначеної культурної політики широким потоком увійшло те, що давно викинуто на смітник західною культурою, – пропаганда насильства, вбивства тощо, тобто все те, що формує, особливо у молодого покоління, нігілізм, неповагу до власної держави, її історичного минулого та сьогодення.

Висока ідея національної ідентифікації як усвідомлення ролі та значення свого народу в міжнаціональній спільноті ставить за мету остаточне національне державотворення. Як ідеальна модель вона передбачає утворення державних структур на демократичних засадах, коли всі народи, що проживають на території країни, мають рівні права й рівні обов'язки перед державою. Кожна багатонаціональна держава для самоутвердження, а також утвердження національних інтересів має виробити таке законодавство, яке не суперечить нормам міжнародного права, сприяє розвитку національної освіти, виховання, культури. Мають бути дотримані обов'язкові умови, щоб усі етнонаціональні групи мали рівні права, можливість збереження й розвитку своїх національно-культурних закладів, інституцій, інформаційної мережі тощо.

Таким чином, у державі мають ідеально поєднуватись національне й загальнолюдське. Незважаючи на те, що провідна нація має особливе становище, усі інші мають бути шанованими, оскільки вони становлять державу як єдину цілісність. На початку XX ст. оприлюднено маніфест Рассела-Ейнштейна зі зверненням до людей: «Пам'ятайте про те, що ви належите до роду людського, та забудьте про все інше». Перша його частина констатувала політичну інтеграцію у світі (було утворено Європейську співдружність, блок соціалістичних країн, які успішно співпрацювали до 1991 р.), а от друга частина виявилась досить абстрактною: умоглядні декларації про подолання політичних, ідеологічних та інших відмінностей, що уможливило б об'єднання націй, і досі звучать на рівні побажань. Цілком ймовірно, що нівелювати класи, об'єднати держави набагато легше, ніж звести нанівець націю, адже нація – це динамічна субстанція, а не перехідна історична функція. Досвід свідчить про «живучість» нації в історичному часі. Нація є визначальним фактором при утворенні держав саме за національними ознаками, що й підтверджується практикою. Так, на уламках Радянського Союзу та Югославії утворюються національні держави, об'єдналася Німеччина, розпадається Чехословаччина та ін. Цей процес, напевно, триватиме. Залишається сподіватися, що він відбуватиметься мирним шляхом.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.Арнольдов А.И. Введение в культурологию. – М., 1993. – 312 с.

2.Барт Р. Мифология. – М., 1996. – 133 с.

3.Белик А.А. Культурология. Антропологические теории культур. – М., 1998. – 209 с.

4.Бердяев Н.А. Смысл истории. – М., 1990. – 118 с.

5.Библер В.С. Нравственность. Культура. Современность: философские размышления о жизненных проблемах. – М., 1990. – 234 с.

6.Библер В.С. Цивилизация и культура. – М., 1993. – 187 с.

7.Бокань В. Культурологія: Навч. посіб. – К., 2000. – 288 c.

8.Бонгард-Левин Г.М. Индийская цивилизация. – М., 1993. – 499 с.

9.Вейнберг И.И. Человек в культуре Древнего Ближнего Востока. – М., 1987. – 267 c.

10. Вернан Т.П. Происхождение древнегреческой мысли. – М., 1988. – 109 с.

11. Гончарук Т.В. Культурологія: Навч. посібн. – Тернопіль: Карт-бланш, 2004. – 214 c.

12. Горичева Т. Православие и постмодернизм. – Ленинград, 1991. – 69 с.

13. Гуревич П.С. Культурология: Элементарный курс: Учеб. пособ. – М.: Гардарики, 2001. – 334 с.

14. Древние цивилизации. – М., 1990. – 455 с.

15. Ерасов Б.С. Социальная культурология. – М., 1997. – 117 с.

16. Єрмашенко М.М., Канигін Ю.М., Калитич В.І. та ін. Концепція національної політики інформатизації України. – К., 1993. – 78 c.

17. Иванов В. Дионис и прадионисийство. – СПб., 1994. – 111 с.

18. Ионин Л.Г. Социология культуры. – М., 1996. – 303 с.

19. Історія і теорія світової і вітчизняної культури. – К., 1993. – 512 c.

20. Кравченко А.И. Культурология: Учебное пособие для вузов. – М., 2001. – 341 с.

21. Культура українського народу: Навч. посіб. – К., 1994. – 261 c.

22. Культурология в вопросах и ответах / Под ред. проф. Г.В. Драча. – Ростов н/Д, 2001. – 406 c.

23. Культурология: Краткий тематический словарь / Под ред. проф. Г.В. Драча. – Ростов н/Д, 2001. – 115 c.

24. Левен П. Эллинистический мир. – М., 1989. – 112 c.

25. Леви-Брюль Л. Первобытное мышление. – М., 1996. – 96 c.

26. Лосев А.Ф. Философия. Мифология. Культура. – М., 1991. – 295 c.

27. Любимов Л. Искусство древнего мира. – М-П., 1980. – 599 c.

28. Межуев В.Н. Культура и история. – М., 1997. – 290 c.

29. Митрохин А.Н. Философия религии. – М., 1993. – 179 c.

30. Морфология культуры. Структура и динамика / Под ред. Э.А. Орловой – М., 1994. – 116 c.

31. Назаретян А.П. Агрессия, мораль и кризисы в развитии мировой культуры: (Синергетика исторического процесса). – М., 1996. – 54 c.

32. Ницше Ф. Рождение трагедии из духа музыки / Сочин. В 2 т. Т. 1. – М., 1997. – 403 c.

33. Петров М.К. Язык, знание, культура. – М., 1991. – 114 c.

34. Подольська Є.А. Культурологія: Навч. посіб. – К.: Центр навчальної літератури, 2003. – 288 c.

35. Полікарпов В.С. Лекції з історії світової культури: Навч. посіб. – Харків-Київ, 1999. – 543 c.

36. Ракитов А.Й. Философия компьютерной революции. – М., 1991. – 178 c.

37. Розин В.М. Введение в культурологию. – М., 1994. – 298 c.

38. Роль ЗМІ в процесах державотворення / За заг. ред. А.З. Москаленка. – К., 1997. – 137 c.

39. Сорокин П. Человек, общество, цивилизация. – М., 1993. – 219 c.

40. Тейлор Э. Первобытная культура. – М., 1989. – 201 c.

41. Українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. // М.М. Закович, І.А. Зязюн та ін. – К., 2001. – 569 c.

42. Успенский Б. Семиотика искусства. – М., 1995. – 108 c.

43. Учебный курс по культурологии / Под ред. проф. Г.В. Драча – Ростов н/Д, 1998. – 432 c.

44. Фрейд З. Тотем и табу. Психология первобытной культуры и религии. – СПб., 1997. – 301 c.

45. Фромм Е. Душа человека. – М., 1992. – 164 c.

46. Шевнюк О.Л. Культурологія: Навч. посіб. – К.: Знання-Прес, 2004 – 353 с.

47. Шпенглер О. Закат Европы. – М., 1993. – 312 c.

48. Эйзенштадт Ш. Революция и преобразование обществ. Сравнительное изучение цивилизации. – М., 1999. – 226 c.

49. Энциклопедический словарь по культурологии / Под общ. ред. А.А. Радугина. – М., 1997. – 789 c.

50. Юнг К.Г. Архетип и символ. – М., 1991. – 357 c.

Размещено на http://www.