Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364139
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62791)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21319)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21692)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8692)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3462)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20644)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Курсовая работа: Публіцистика Е. Хемінгуея

Название: Публіцистика Е. Хемінгуея
Раздел: Рефераты по журналистике
Тип: курсовая работа Добавлен 16:51:59 09 апреля 2011 Похожие работы
Просмотров: 2176 Комментариев: 21 Оценило: 2 человек Средний балл: 5 Оценка: неизвестно     Скачать

Міністерство освіти і науки України

Дніпропетровський національний університет

Факультет систем і засобів масової комунікації

Кафедра масової і міжнародної комунікації

Курсова робота

Публіцистика Ернеста Хемінгуея

Виконавець: студентка гр. ЗЖ-06

Пономар А.Г

Керівник: канд. філол. наук,

доцент Гудошник О.В.

Дніпропетровськ 2009


ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Формування Хемінгуея-публіциста

1.1 Життєвий шлях Ернеста Хемінгуея

1.2 Напади західних критиків на творчість Е. Хемінгуея

1.3 «Канзас-Сіті стар» - професійна школа журналіста Ернеста Хемінгуея

Розділ 2. Ернест Хемінгуей – політичний журналіст

2.1 Тема фашизму в публіцистиці Хемінгуея

2.2 Репортажі Хемінгуея про Радянську Росію

Висновки

Список використаної літератури


ВСТУП

Найважча річ в світі – писати просту, чесну прозу про людину Е. Хемінгуей

Цьому кредо, викладеному у статті «Старий журналіст пише…», був вірний Хемінгуей-журналіст, який писав про багато речей: про спекуляцію валютою, про ловлю форелі в Швейцарії, про греко-турецьку війну, про полювання в Африці. Він пише про народного комісара закордонних справ Чичеріна і про Марселе Кашене, він бере інтерв'ю у Клемансо і в Муссоліні, розповідає про назрівання революції в Іспанії і про наближення загрози другої світової війни. Нариси про полювання або рибну ловлю були для Хемінгуея невід’ємні від самого процесу людського існування.

Об’єктом дослідження даної курсової роботи є Ернест Хемінгуей, а предметом дослідження – його публіцистика. У цій роботі ми займемося аналізом репортажів, щоб глибше і ширше зрозуміти інтереси Хемінгуея, його погляди, його "підтексти".

Зібрані воєдино статті і репортажі Хемінгуея змушують по-новому поглянути на його журналістську діяльність. Перш за все впадає в очі багатство життєвого матеріалу, зібраного Хемінгуеєм-журналістом. Цікавий далеко не повний перелік тих країн, в яких він побував і про які писав: Канада, Іспанія, Швейцарія, Франція, Італія, Німеччина, Туреччина, Греція, Болгарія, Кенія, Куба, Бірма, Китай.

Вважаємо, цю тему актуальною через те, що серед різноманітних чинників, які вплинули на формування Хемінгуея-письменника, вирішальну роль, поза сумнівом, зіграла журналістика, вона стала основним інструментом його літературного учнівства, яке, за словами самого письменника, продовжувалося до кінця його днів. "Я буду вчиться до самої смерті, – говорив він у 1949 р. – Бовдури думають, що опанували майстерність. Але я знаю – ніхто не досяг досконалості..." [12, с.48].

Протягом восьми років – з 1916 по 1924 р., коли стали з'являтися перші літературні твори Хемінгуея, - журналістика залишалася головною силою, що формувала стиль і життєві установки письменника, якими відрізняються всі його зрілі роботи.

Розглядаючи тему курсової роботи, ми звернемося до біографії письменника, зазначаючи найважливіші життєві події. Виходячи з формулювання теми роботи, зробимо акцент саме на діяльності Хемінгуея у різних редакціях.

Завдяки критичним матеріалам, які надходили в бік Е. Хемінгуея, спробуємо спростувати закиди літературознавців та критиків, а також твердження, що письменник не мав жодних політичних уподобань.

Відхилимо твердження й про те, що Хемінгуей був лише-но позером, егоїстом, людиною, якій нібито була властива одна пристрасть - долар, та до того ж боягузом, який все життя ризикував життям з єдиною метою - змусити оточуючих повірити у його хоробрість.


Розділ 1. Формування Хемінгуея-публіциста

1.1 Життєвий та творчий шлях Ернеста Хемінгуея

Ніхто не може показати світу, який я є, яскравіше, ніж це зміг зробити я сам. Ніхто не може втаїти себе від побратимів, оскільки кожен вчинок людини, кожен акт творчості говорить про його автора. Я розповідаю людям все про себе в своїх книгах. Е. Хемінгуей

Ернест Міллер Хемінгуей народився 21 липня 1899 р. в містечку Оук-Парк на середньому Заході США. Він був другим з шести дітей лікаря Кларенса Едмунда Хемінгуея та його дружини Грейс Ернестіні Холл. Батько захоплювався природою, полюванням, рибною ловлею. Мати — музикою, їх син успадкував від матері любов до мистецтва, артистизм, почуття ритму (воно пізніше стало однією з особливостей його прози), які своєрідно поєднувалися з любов'ю до природи, мисливства та спорту. Він отримував насолоду, слухаючи музику, захоплювався живописом, багато читав і не уявляв собі життя без рибалки, полювання, без лісів, гір і моря.

У школі йому все давалося легко. Улюбленець вчителів, він дивував їх своїми нестандартними творами. Юнак захоплювався літературою, дуже багато читав. З англійських авторів йому найбільше подобалися Чосер, Шекспір, Стівенсон, Кіплінг, з американських — Марк Твен. У школі він набув перших навиків роботи журналіста: був репортером і редактором шкільної газети, опублікував понад 30 статей, заміток, фейлетонів, друкувався в шкільному літературному журналі. У перших літературних спробах Хемінгуея відчувався вплив Джека Лондона та О’Генрі. Ернест закінчив школу 1917 р. і, попри бажання батьків, відмовився продовжувати навчання далі. Він збайдужів до науки і книг, його вабило до себе життя, повне пригод і небезпек, яке і стало його "університетами". Хемінгуей хотів навчитися писати про все, що бачив, про що довідався, тому почав працювати в газеті «Канзас-Сіті стар». Ця праця була доброю школою для початківця.

Хемінгуей знайшов собі суворого вчителя, редактора Піта Веллінгтона, який висував чіткі вимоги до репортерів. Вони були сформульовані у "Сотні заповідей газетяра". Конкретність описів, простота і лаконізм — це перші уроки майстерності. Пізніше Хемінгуей називав ці правила найліпшими і так визначив їх роль: «Жодна людина, котра відчуває і хоче писати правдиво, який би не мала талант, не може добре писати, відкинувши їх» [20]. У газеті письменник не лише засвоював секрети літературної майстерності, а й виїжджав на місця злочинів і таким чином пізнавав "дно" життя (цей матеріал письменник використав в оповіданні "Убивці").

Коли Америка вступила в першу світову війну, Хемінгуей рвався на фронт, але через поганий зір (око було ушкоджене під час занять боксом) йому відмовили. Тоді юнак попросив зарахувати його до Червоного Хреста, і він як водій медичної машини отримав призначення в Європу. Там він, прагнучи бути ближче до фронту, опинився в Італії, де своєю машиною їздив на передову. Під час одного з таких виїздів він був декілька разів важко поранений в ноги. Завдяки мистецтву лікарів Хемінгуей одужав, але після повернення додому перебував у пригніченому стані. Більшість дослідників та рідні схильні вважати, що ця депресія була наслідком війни і поранення. Вони назавжди травмували свідомість письменника, він не спав ночами, згадуючи війну, багато говорив про її жорстокі безглуздя. За участь у війні, за мужність і відвагу він був нагороджений військовим хрестом та срібною медаллю (найвищою нагородою Італії для іноземців).

Повернувшись в Оук-Парк героєм війни, Хемінгуей робить висновки, що життя у передмісті Чикаго надзвичайно нудне, і незабаром приходить на роботу в редакцію чикагського журналу, де знайомиться з письменником Шервудом Андерсоном, який переконує його виїхати до Парижа, щоб позбавитися від «бездуховної», як він виразився, атмосфери американського Середнього Заходу.

Одружившись у вересні 1921 р. на Хедлі Річардсон, Хемінгуей послухався поради Андерсона. Шервурд дав йому перед виїздом у Париж лист з рекомендацією до Гертруди Стайн. Хемінгуей знайомиться з письменницею, входить до її літературного естетського гуртка, який складався з найвидатніших модерністів того часу, зокрема Джеймса Джойса, Езри Паунда, Томаса Стернза Еліста. Він вчиться у них, але засвоює лише те, що співзвучне йому самому. Зокрема, він бере до уваги вимоги Гертруди Стайн писати стисліше, зображати, а не описувати, наголошувати на змістовому повторі. Він починає писати, виходячи з принципу «головне – вигадати одне речення правди, а далі піде» [20]. Рекомендаційний лист Андерсона відкрив перед Хемінгуеєм можливість користуватися найліпшими приватними бібліотеками. Він багато читає Шекспіра, Стендаля, Бальзака, Чехова, Толстого, Достоєвського, яких вважає своїми справжніми літературними вчителями.

Живучи за кордоном, Хемінгуей. багато подорожує, пише статті для «Торонто стар». Як кореспондент газети у Канаді та Парижі Хемінгуей висвітлював міжнародні конференції в Генуї (1922), в Рапалло (1923), писав про окупацію Руру, про італійських фашистів. Він одним з перших засудив італійський фашизм, викрив демагогію Муссоліні, висвітлював трагедії греко-турецької війни (1922-1923), очевидцем якої був, і політико-дипломатичний механізм її виникнення.

У Парижі вийшли перші книги Хемінгуея – «Три розповіді і десять віршів» (1923), написані під впливом Андерсона, а також збірка розповідей «У наш час», (1924), який через рік був перевиданий в США. Новелістичний цикл «У наш час» відрізняється простим економним стилем, характерним для зрілого Хемінгуея; з'являється тут і традиційний для письменника герой, який, висловлюючись самого Хемінгуея, «у скрутну хвилину не підведе» [20].

«Весняними водами» (1926), поспішно написаною пародією на один з романів Шервуда Андерсона, зацікавився відомий редактор Максуелл Перкинс з видавництва «Чарлз Ськрібнерс». У жовтні 1926 р. Хемінгуей публікує свій перший серйозний роман «І сходить сонце», який був надзвичайно прихильно прийнятий критикою і створив Хемінгуею міцну репутацію багатообіцяючого молодого письменника.

Потім було розлучення, нова дружина, збірка оповідань «Чоловіки без жінок» (1927). Хемінгуей повертається в Сполучені Штати і, оселившись у Флоріді, в Кі-Уесті, закінчує свій другий роман – «Прощавай, зброє», який мав величезний успіх. Багато літературознавців вважають «Прощавай, зброє», поряд з пізнішим романом «За ким дзвонить дзвін» (1940), найкращим твором Хемінгуея, у якому його стиль – ясний, стислий і дуже ємкий – досягає своєї досконалості.

Проте, у 30-і рр. у творчості Хемінгуея спостерігається деякий спад. Саме у цей період письменник починає хворіти горезвісною «зоряною хворобою», корчить з себе «справжнього чоловіка» (цікавість до іспанської кориди, африканського полювання на хижаків, непристойна поведінка), що багатьма сприймалося як позерство, найзгубнішим чином що позначилося на його творчості [20]. Але згодом розпочалася громадянська війна в Іспанії, під час якої Хемінгуей повною мірою розкрився як художник і громадянин. У 1937 р., зібравши гроші для республіканців, письменник вирушає до Іспанії як військовий кореспондент Північноамериканської газетної асоціації і сценариста документального фільму «Земля Іспанії», який знімав голландський режисер Йоріс Івенс.

Побувавши в Іспанії вдруге, Хемінгуей пише п'єсу «П'ята колона», де показує облогу Мадриду восени 1937 р.; тоді ж у нього починається роман з Мартою Геллхорн, військовим кореспондентом в Мадриді. Книга Хемінгуея «За ким дзвонить дзвін» присвячена подіям громадянської війни в Іспанії і описує останні події з життя американського добровольця, що воював на стороні республіканців. Цей роман, в заголовок якого винесені слова англійського поета Джона Донна («...Не запитуй ніколи, за ким дзвонить дзвін; він дзвонить за тобою»), є закликом до братерства людей. «За ким дзвонить дзвін» мав величезний успіх. На думку Карлоса Бейкера, «ця книга до цих пір залишається неперевершеним шедевром серед всіх творів (як художніх, так і нехудожніх), присвячених іспанській трагедії тих років» [20].

Після розлучення з Поліною Пфейффер Хемінгуей у 1940 р. одружується на Марті Геллхорн, купує будинок під Гаваною і разом з дружиною здійснює поїздку до Китаю, де в цей час йде японо-китайська війна. У 1944 р. Хемінгуей розлучається зі своєю третьою дружиною, вирушає до Лондона як військовий кореспондент, бере участь в польотах британських ВПС, описуючи висадку союзників в Нормандії, і 25 серпня 1944 р. входить з американськими військами до Парижу. Письменник так активно бере участь в бойових діях союзників, що ледь не потрапляє під трибунал за порушення правил Женевської конвенції про поведінку військових кореспондентів, що, втім, не перешкодило йому отримати Бронзову зірку за хоробрість. Повернувшись 14 березня 1946 р. до Гавани, Хемінгуей одружується на Мері Уелш, кореспондентові журналу «Таймс», з якою він познайомився в Лондоні в 1944 р. і з якою прожив до кінця життя. Після декількох років напруженої роботи Хемінгуей завершує роман «За річкою в тіні дерев» (1950), дія якого відбувається під час другої світової війни в Італії. Критика одностайно визнала цей роман невдалим: манірним, сентиментальним, самовдоволеним. Ліліан Росс помістила із цього приводу в «Нью-Йоркер» уїдливий фейлетон, а письменник-гуморист Е.Б. Уайт відгукнувся злою пародією «За гратами, в тіні дерев».

Але згодом, після публікації в журналі «Лайф» у 1952 р. повісті «Старий і море», репутація Хемінгуей була відновлена, і в 1953 р. письменник отримує за повість Пулітцеровськую премію.

У 1954 р. Хемінгуею була присуджена Нобелівська премія з літератури «за оповідну майстерність, в черговий раз продемонстровану в «Старому і морі», а також за вплив на сучасну прозу». У своїй промові при врученні премії Андерс Естерлінг, член Шведської академії, назвав Хемінгуея «одним з найвизначніших письменників нашого часу» [20].

Через стан здоров'я Хемінгуей не зміг бути присутнім на церемонії вручення премії. У його Нобелівській лекції, яка була прочитана Джоном Кеботом, американським послом в Швеції, говорилося, що «творчість – це в кращому разі самота. Письменник зростає в громадській думці і за це жертвує своєю самотою. Адже письменник творить один, і, якщо він досить хороший письменник, йому доводиться щодня мати справу з вічністю – або з її відсутністю» [14, с. 254].

У 1960 р. Хемінгуей перебував у клініці Майо в Рочестере (штат Міннесота) з діагнозом депресії і серйозного розумового розладу. Вийшовши з лікарні і переконавшись, що він не в змозі більше писати, Хемінгуей повертається в свій будинок, у Кетчом (штат Айдахо), і 2 червня 1961 р., приставивши до скроні рушницю, закінчує життя самогубством. У некролозі американський критик Едмунд Уїлсон відзначив, що «ця подія подібно до того, як якби раптом вкачався один з наріжних каменів нашого покоління» [20].

Деякі твори Хемінгуея, наприклад «Острови в Океані» (1970), були опубліковані посмертно. Втім, за винятком «Свято, яке завжди з тобою» (1964), спогадів про життя в Парижі в 20-і рр., більшість з опублікованих посмертно творів не покращили репутацію письменника, яка після його смерті неухильно падала. Маючи на увазі перш за все «Старого і море», критик Кен Моріц заявив, що «нам необхідна інтелектуальна мужність, а не романтичні міфи про героїв-одинаків». Противники Хемінгуея, писав критик Роберт П. Уїкс в своїй передмові до книги «Збори критичних есе про творчість Хемінгуея» (1962), вважають, що «Хемінгуей дуже обмежений... його герої мовчазні, бездушні... у його книгах описуються лише бокс, бій биків, бійки, лов форелі і інші чоловічі розради; стиль Хемінгуея і стилем не назвеш – настільки він простий» [1, с.68].

1.2 Напади західних критиків на творчість Е. Хемінгуея

Значна частина американських критиків продовжує свої нападки на творчість письменника. Їм спробував відповісти відомий американський критик, друг Хемінгуея Малькольм Каулі в журналі "Есквайр" (червень 1967 р.). "Тато і батьковбивці" - такий заголовок дав він своїй статті.

"Батьковбивці" - важко знайти кращу назву тим американським критикам, які виступали проти Хемінгуея, прагнучи принизити його творчість. В ролі "батьковбивць" виступають професори, відомі критики і літературознавці. Університетський професор Джон Томпсон з Нью-Йорку заявляє, що творчість Хемінгуея більше не впливає на літературу, і серйозні критики помічають, що його робота є менш цікавою. Томпсон стверджує, що лише роман "І сходить сонце" і небагато оповідань Хемінгуея "абсолютно ідеальні". Останні праці Хемінгуея не варто і передруковувати. Його робота, укладає Томпсон, "здається, більше не містить жодних обіцянок для інших, а його книги більше не цінуються письменниками" [17, с. 5].

Інший критик - Ванс Бурджейлі - скорочує список досягнень Хемінгуея до романа "І сходить сонце" і 15 - 20 оповідань. Ще далі йде Стенлі Едгар Ханлі, який залишає для майбутніх читачів роман "І сходить сонце" і "жменю коротких оповідань". Нарешті, Роберт Еммет Лонг встановлює свій рахунок досягненням Хемінгуея: до романа "І сходить сонце" він додає роман "Прощай, зброя!", зате скорочує число новелістичних досягнень мало не до півдюжини [17, с. 6].

Леслі А. Фідлер, відомий своєю психоаналітичною вівісекцією творчості багатьох американських письменників, зводить творчість Хемінгуея до прославляння смерті і порожнечі, стверджуючи, що після перших двох романів і ранніх розповідей він був здатний лише повторювати, а в кінці пародіювати себе.

Дуайт Макдональд заперечує у Хемінгуеї талант романіста: "Це факт - Хемінгуей новеліст, а не романіст"[17, с. 6].

Можна привести багато подібних тверджень, заперечливих значущість творчості Хемінгуея, причому деякі критики доходять до того, що зводять значення Хемінгуея до двох-трьох новел.

Навіть у історії американської літератури, де є багато прикладів, коли критика намагалася знищити творчість «неугодних» їй письменників-гуманістів (пригадаємо хоч би про критичні нападки на Драйзера і Уїтмена), подібний наступ на Хемінгуея приголомшує бувалого Малькольма Каулі: "Цього разу, - пише він, - ми бачимо картину, на якій мертвого лева оточила зграя шакалів. Спочатку вони зібралися довкола нього обережно, готові втекти при першій ознаці життя, а потім, набравшись хоробрості один від одного, вони кидаються, щоб рвати м'ясо від кісток" [17, с. 6].

Намагаючись знайти причину нападок на Хемінгуея, Малькольм Каулі зводить їх по суті до боротьби різних поколінь. На нашу думку, тут він не має рацію, і багато моментів в його статті доводять цю неправоту. Критикам Хемінгуея не подобається не лише його художня манера. Їм не подобаються ідеї, які закладені в його творчості. Саме тому так старанно вони підкреслюють значущість поза сумнівом талановитого першого роману Хемінгуея і його перших розповідей і так зневажливо скидають з рахунків його творчість 30, 40 і 50-х років, коли Хемінгуей створив такі чудові твори, як роман "За ким дзвонить дзвін", повість "Старий і море", не говорячи вже про багато розповідей і публіцистичні виступи. Ми вважаємо, М. Каулі ближче до істини, коли говорить, що у Хемінгуея прекрасні не лише "ландшафт... рибний лов і полювання, розмови біля багаття і любов - ідеї теж цікаві, навіть якщо вони лише маються на увазі, бо він завжди був більш інтелектуальним, ніж він прикидався" [17, с. 7].

Виступаючи в захист творчості Хемінгуея, М. Каулі засуджує критиків, які намагалися звузити круг значних творів Хемінгуея, що рекомендуються широкому читачеві, або, як він говорить, намагаються скоротити "хемінгуеєвський канон".


1.3 «Канзас-Сіті стар» - професійна школа журналіста Ернеста Хемінгуея

Важливе значення для розуміння подальшої літературної діяльності Хемінгуея представляє аналіз його ранньої професійної журналістської діяльності в одній з найбільших американських газет того часу "Канзас-Сіті стар".

6 квітня 1947 р. Сполучені Штати вступили на стороні Антанти в першу світову війну, і для Хемінгуея, який закінчив в червні того ж року середню школу, стала проблема вибору між подальшим навчанням в коледжі, війною і роботою. Натягнуті стосунки в сім'ї змусили Хемінгуея відмовитися від ідеї продовжити освіту на засоби батьків. Проте, репортерські "університети" і війна дали йому значно більше, ніж могли запропонувати інші американські вищі учбові заклади.

Не страждаючи від відсутності формальної вищої освіти, Ернест Хемінгуей опублікував свою першу книгу "Три розповіді і десять віршів" у 1923 р., тобто в двадцять чотири роки. У тридцять років Хемінгуей вже був не лише дослідним журналістом, але і всесвітньо відомим автором романів "Фієста" і "Прощавай, зброє!".

Як зазначалося вище, відправитися на війну до Європи не вдалося відразу через дві причини: по-перше, вік – Хемінгуей був дуже молодий; по-друге, через травму лівого ока, отриманої під час тренувань по боксу. Залишалася робота. Хемінгуей жадібно прагнув до вивчення життя за межами устрою провінційного, буржуазно-міщанського, релігійного Оук-парку. Досвід репортера шкільної газети "Трапеція" дозволив йому поки що оволодіти лише рудиментарними принципами письменницької майстерності, і ще належало навчитися точно, безпосередньо і стисло виражати свої думки. Він сподівався, що робота в газеті "Канзас-Сіті стар" допоможе відшліфувати стиль, а життя у великому місті дасть можливість проникнути за куліси складної дійсності, що його оточувала. Дослідник творчості письменника В.М. Погостін зазначає, що Хемінгуей, очевидно, ніколи не сумнівався у виборі письменницької праці як своєї майбутньої професії і ще в школі усвідомлював, які його чекають труднощі на шляху до успіху. Підтвердження цьому ми знаходимо в незавершеному, а тому і не опублікованому за життя письменника і довгий час (до 1972 р.) прихованій від очей дослідників оповіданні "Останнє хороше місце". Всіма критиками і біографами одноголосо визнається літературний прототип юного Хемінгуея – Нік Адамс ховається зі своєю молодшою сестрою від інспекторів, що намагаються заарештувати його за випадкове вбивство самця оленя (такий випадок стався насправді, коли Ернесту було шістнадцять років) [12, с. 49]. Сестра Ніка запитує:

"- А ти зможеш заробляти як письменник?

- Якщо писатиму добре.

- Можливо, тобі для цього потрібно писати трішки оптимістичніше? Я так не думаю. Але мама сказала, що ти пишеш про все в похмурому світлі.

- Дуже похмурому для "Сант-Ніколаса", - сказав Нік. - Вони мені цього не сказали, але розповіді їм не сподобалися.

- Але "Сант-Ніколас" наш улюблений журнал. - Знаю, - сказав Нік. - Але для нього я вже пишу дуже похмуро. Адже я ще не став дорослим" [11, с 10, 14].

Звичайно, Нік Адамс всього лише літературний персонаж, а тому не виключено, що згадка про спробу ще в шкільні годи запропонувати свої розповіді популярному щомісячному журналу для юнацтва "Сант Ніколас" (заснований в 1873 р.) і, не дивлячись на відмову, не змінювати свого рішення стати професійним літератором є художньою вигадкою Хемінгуея-письменника. Проте той факт, що в цій розповіді йде мова про події, що дійсно мали місце, дозволяє засумніватися в аргументах тих біографів і критиків Хемінгуея (К. Бейкер, Ч. Фентон, Р. Стефенс), які стверджували, що в шкільні роки, він досить стримано відносився до всіх видів творчої діяльності, що деякий час навмисно прагнув розвивати інші можливості свого характеру, що коли його розповіді все-таки стали з'являтися в "Скрижалі", то сталося це мало не завдяки таємній змові його вчителів і що його роботи в цей період не можна розглядати ні як свідому частину його журналістської діяльності, ні як підготовку до діяльності літературною, оскільки він, нібито за прикладом свого батька, мав намір вивчати медицину [12, с. 49].

Залишаючись вірним своєму прагненню присвятити себе літературі, 18-річний Ернест Хемінгуей восени 1917 р. вирушає до Канзас-Сіті, де з допомогою свого дядьки, процвітаючого бізнесмена Тайлера Хемінгуея, поступає учнем репортера в одну з найбільших американських газет того часу "Канзас-Сіті стар" і, успішно пройшовши тридцятиденний випробувальний термін, стає повноправним співробітником газети з окладом 15 доларів на тиждень.

Багато років опісля Хемінгуей говорив: "Я хотів працювати в "Стар", тому що рахував її вважав її кращою газетою в Сполучених Штатах" [12, с. 50].

"Канзас-Сіті стар" була заснована у 1880 р. бізнесменом Уїльямом Р. Нельсоном і по своєму формату і вмісту мало чим відрізнялася від інших недорогих денних газет – на той час "найуспішнішої журналістської продукції в Сполучених Штатах" (невеликий розмір, головним чином розважальні матеріали, стислий стиль, тон захисника суспільних інтересів).

Перший номер "Канзас-Сіті івнінг стар" побачив світло 18 вересня 1880 р. (через декілька років слово "івнінг" – "вечірня" – випало з назви газети). Стан для народження нової газети був досить сприятливим. По суті, конкуренцію їй могли скласти лише дві ранкові газети міста - "Дейлі джорнел" (заснована у 1858 р.) і "Таймс" (заснована у 1868 р.). Тон поборника інтересів громадськості сприяв швидкому зростанню популярності газети. "Канзас-Сіті стар" активно включилася в кампанію за споруду в місті телеграфу, розширення трамвайних ліній, протестувала проти корупції міської влади, призначала винагороду за упіймання фальшивомонетників (навіть наймала власних детективів), виступала проти гральних будинків і проституції, ратувала за будівництво парків, бульварів і поліпшених будинків для середнього стану (при цьому Нельсон сам не упустив можливості побудувати і здавати в наймання нові будинки) тощо. Результати цих кампаній, а також той факт, що, будучи місцевою, регіональною за своїми інтересами газетою (перш за все в сферу її інтересів входили штати Міссурі і Канзас), "Стар" досить широко освітлювала події як усередині країни, так і за кордоном і в своїх передових статтях приділяла велику увагу питанням національної політики, позначилися на розширенні сфери впливу і зростанні накладу газети.

Перший номер "Канзас-Сіті стар" вийшов тиражем 3 тис. екз., але вже до кінця року наклад газети виріс до 10 тис., а до 1893 р. наклад склав 50 тис. екз., тобто в два рази більше накладу "Таймс" - основний конкурент "Стар" у Канзас-Сіті.

В кінці ХIХ - початку ХХ ст., коли в Сполучених Штатах вже повним ходом йшов процес концентрації капіталу (у тому числі газетного) і багато газет зникли зі сторінок історії, поглинені більш крупними виданнями, а основні газети країни значно збільшили свій наклад, прибуток і досягли високої міри капіталізації, Канзас-Сіті "Стар" Нельсона продовжувала зберігати свої домінуючі позиції. Більш того, у 1894 р. Нельсон організував недільний випуск, а у 1901 р. придбав конкуруючу "Таймс" і використовував її для видання ранкового випуску. Окрім "Канзас-Сіті стар" і "Таймс" Нельсон, починаючи з 1890 р., випускав щотижневу газету для фермерів "Уїклі стар", наклад якої до 1893 р. досяг 100 тис. екз., а на початок Першої Світової війни - третину мільйона.

Уїльям Р. Нельсон помер у 1915 р. і "Канзас-Сіті стар" і "Таймс" перейшли під опікування його вдови, а потім дочки. У цей час "Стар" досягла апогею свого розквіту і серед авторів, що співробітничали в газеті, з'явилося ім'я колишнього президента Теодора Рузвельта. Восени 1917 р., коли уряд США зволікав з відправленням до Європи експедиційного корпусу, відомий своєю експансіоністською політикою Т. Рузвельт опублікував в "Канзас-Сіті стар" ряд передових статей, що закликали до рішучих дій і швидкого вступу Америки в імперіалістичну війну. "Стар" не забарилася нажити на них політичний капітал, запропонувавши ці статті безкоштовно для передруку іншим газетам.

Саме тоді – восени 1917 р. – дядько Хемінгуея привів Ернеста до свого колишнього однокурсника Генрі Геськеллу, який був у той час старшим редактором редакційного відділу "Канзас-Сіті стар", а з 1928 р. став її головним редактором, пропрацював в "Стар" 54 роки і був двічі нагороджений премією Пулітцера. Під керівництвом цього досвідченого журналіста почав свою професійну діяльність молодий Хемінгуей.

У 1917 р. "Канзас-Сіті стар" входила в п'ятірку найбільших і популярних газет Сполучених Штатів. Журналістика шкільних років не могла повністю підготувати Хемінгуея до репортерської роботи в одній з провідних газет країни, і репортеру-початківцю довелося багато чому вчитися. З часів її засновника Уїльяма Р. Нельсона в "Канзас-Сіті стар" збереглася традиція підготовки власних репортерів, на відміну від інших газет, що вважали за краще брати репортерів з досвідом. 35 років опісля Ернест Хемігуей, згадуючи свою репортерську школу в "Стар" говорив: "Вони заставляли нас працювати по-справжньому, особливо суботніми вечорами. Втім, мені це було до душі, і я із задоволенням брався за спеціальні завдання і додаткову роботу" [12, с. 51]. Про незвичайну енергію Хемінгуея – репортера-початківця, його працьовитість, жадібноме прагнення якнайскоріше опанувати майстерність справжнього журналіста пише в своїх спогадах друг письменника по роботі в "Канзас-Сіті стар" і службі в частинах Червоного Хреста в Італії журналіст Теодор Брамбек, що прийшов в газету в листопаді 1917 р., на місяць пізніше молодого Хемінгуея:

"Щось не ладналося з друкарською машинкою, по якій люто бив високий темноволосий парубок, що сидів за сусіднім столом. Кожна десята буква вискакувала з рядка, але, схоже, його це не турбувало. Він не звертав уваги, навіть коли заклинювали дві клавіші.

...Це був мій перший день роботи в "Канзас-Сіті стар". ...Парубок за сусіднім столом закінчив статтю, крикнув розсильного і обернувся до мене.

- Погано надруковано, - сказав він, посміхаючись. - Варто трохи захопитися, і цей агрегат абсолютно перестає слухатися.

- Ваша думка випереджає пальці.

- Схоже, що так. - Він піднявся і підійшов до мене. - Мене звуть Хемінгуей, Ернест Хемінгуей" [2, с. 75].

Так Теодор Брамбак познайомився з людиною, яка незабаром стала одним з видатних сучасних письменників. Спочатку Брамбек не розгадав в ньому талант, але Хемінгуей відразу справив на нього враження парубка, що "розпирався від надлишку енергії". Енергія ця була настільки вражаючою, що саме її Брамбек вважав тією особливістю, яка відрізняє генія. "За день, - підкреслює Брамбек, - він видавав більше матеріалу, чим два будь-яких репортера разом узяті. Здавалося, він не знав, що таке втома" [2, с. 75].

Одного дня пізно увечері Хемінгуей запросив Брамбека переночувати у нього. До крихітної кімнатки Хемінгуея в мансарді старого дерев'яного будинку в не найреспектабельнішій частині міста вони добиралися на нічному трамваї. Було вже далеко за північ, і Брамбек буквально валився з ніг. Але Хемінгуей приніс червоного іспанського вина, том віршів Браунінга і став читати вголос. Коли Брамбек прокинувся, були чотири години ранку і Хемінгуей все ще продовжував читати.

«Заради Бога, Ерні, - звернувся до нього Брамбек, - ти і справді з'їхав з глузду.

- Звичайно, я з'їхав з глузду, - відповів він. - А втім, яка різниця? Я знав, що ти спиш. Люблю читати вголос. Так краще відчуваєш аромат поезії...

Наступного дня він працював як ні в чому не бувало. Інколи мені здається, що саме необмежена енергія є відмінною рисою генія. До кінця робочого дня нас, простих смертних, вистачає лише на те, щоб розважатися або улягтися спати. Для генія ж все лише починається" [2, с. 75].

Для того, щоб краще відчути аромат репортерської професії і опанувати перо, Хемінгуей з такою беззавітною енергією поринув у роботу. У репортерів "Канзас-Сіті стар" були свої постійні маршрути, де вони збирали інформацію, яка цікавить газету. Маршрут Хемінгуея складався з поліцейської ділянки №4, залізничного вокзалу і міської лікарні. Навіть у 1952 р. Ернест Хемінгуей пам'ятав усі найдрібніші подробиці своїх щоденних "університетів" в "Канзас-Сіті стар". "На 15-ій вулиці ти отримував матеріал про злочини, зазвичай незначні, але завжди можна було натрапити на щось справжнє. Міський вокзал був воротами міста... тут я зустрічався з деякими сумнівними особами і брав інтерв'ю у знаменитостей, які проїжджали... Міська лікарня знаходилася в стороні від вокзалу, на вершині горба, і тут можна було дізнатися про нещасні випадки і перевірити ще раз дані про злочини, пов'язані з насильством" [12, с. 52].

Користуючись непорушним принципом писати лише про те, що бачив, пережив або добре знаєш сам, Ернест Хемінгуей вже в ті роки прагнув постійно знаходитися у центрі подій. Частенько ризикуючи накликати на себе гнів завідувача відділом міських новин, забувши навіть попередити його, Хемінгуей виїжджав по виклику на місце випадку разом з каретою першої допомоги. Причому як під час його служби в частинах Червоно Хреста в Італії, так і двадцять років опісля в Іспанії, а потім під час другої світової війни, Хемінгуей-репортер ніколи не залишався стороннім спостерігачем, він завжди був активним учасником подій, завжди виступав на стороні прогресивних сил (факт, який буржуазні критики схильні відносити на рахунок випадкового збігу обставин його життя), не замислюючись, навіть ризикуючи собою, приходив на допомогу тим, хто її потребував. Прикладів тому в журналістській біографії Ернеста Хемінгуея багато, і коротко нагадати про них сьогодні доречно у зв'язку з тим, що на Заході останнім часом з'явилася безліч робіт, що провели ревізію життя і творчості письменника, що малюють його позером, егоїстом, людиною, якій нібито була властива одна пристрасть - долар, та до того ж боягузом, який все життя ризикував життям з єдиною метою - змусити оточуючих повірити у його хоробрість. Таким з'являється Хемінгуей в книзі А. Хотчнера "Тато Хемінгуей", яку один з найбільш серйозних дослідників творчості письменників Філіп Янг охарактеризував як "зрада довіри", "цинізм на свій страх і ризик" і "злодійський гімн Хотчнера" [12, с. 53], а також в тій, що вийшла в 1977 р. в США книзі С. Доналдсона "Силою волі" [12, с.53].

Об'єм і завдання даної роботи не передбачають детальний критичний розбір названих книг і статей інших псевдооб'єктивістів. Відзначимо, проте, що їх зусиллям протистоїть образ Хемінгуея-гуманіста, що зростає як з художніх і журналістських творів письменника, так і зі спогадів людей, що знали його в роки найбільш важких випробувань. Джозеф Норт, наприклад, який знаходився під час громадянської війни в Іспанії як кореспондент газети американських комуністів "Дейлі уоркер" і журналу "Нью мессис", згадує, як 1 травня 1938 р. вони з Хемінгуеєм їхали в машині до позицій, розташованих по берегу річки Ебро. Незабаром вони порівнялися з вантажівкою, що везла молодих солдатів, які весело вітали кореспондентів. Несподівано на крутому повороті водій не зумів впорається з машиною і вантажівка, перекинувшись, вилетіла в кювет на камені. Кореспонденти вискочили з машини, щоб надати посильну допомогу. Хемінгуей першим був серед поранених і вмираючих, він накладав бинти і старався, як міг, полегшити їх страждання. Норт допомагав йому. З цього дня, не дивлячись на певні політичні розбіжності з Хемінгуеєм, Норт назавжди зберіг пошану до його людинолюбства [12, с. 53].

Продовжуючи свої спогади про Хемінгуея – репортера-початківця в "Канзас-Сіті стар" (опубліковані в тій же газеті 6 грудня 1936 р.), Теодор Брамбек також говорить про беззастережну готовність Хемінгуея ризикувати собою ради порятунку інших. Він пише наступне:

«Одного дня він [Хемінгуей] помітив в кутку залу очікування натовп людей. На кам'яній підлозі на носилках лежала закутана в ковдру людина. Обличчя його було покрите огидними виразками, і люди, що стояли довкола носилок, прагнули триматися на відстані. Схоже було, що хворого ніхто не супроводжував. Людина тихо стогнала.

- Що тут сталося? - запитав Хемінгуей.

- У нього якесь інфекційне захворювання, - відповіли з натовпу. - Ніхто не насмілюється доторкнутися до нього. Здається, вже послали по "швидку допомогу".

- Чому ж він тут один? Де санітар?

- Двоє чоловіків винесли його з поїзда, поклали тут і сіли назад у вагон. Мабуть, безробітний, в якого немає грошей заплатити за санітара.

- Коли послали за "швидкою"?

- Десь півгодини назад.

Хемінгуей вилаявся.

- Я б і собаку так не кинув. Що з вами, люди? Невже ніхто не міг віднести його на носилках до таксі і відправити до міської лікарні? У нього ж віспа. Він помре, якщо йому не надати допомогу негайно. Я знаю, що таке віспа, я син лікарки і знаюся на симптомах. Хто допоможе мені віднести його?

При згадці про віспу натовп подався назад. Ніхто не викликався допомогти Ернесту.

Хемінгуей прийшов в лють.

- Та що ж з вами, боягузи? Так і дивитиметеся, як він вмирає?

Але і цього разу ніхто не ворухнувся. Тоді Хемінгуей згріб хворого своїми сильними руками, виніс його із залу, велів викликати таксі і сам відвіз його в лікарню" [2, с. 75 - 76].

Як свідчить один з дослідників життя і творчості Хемінгуея Карлос Бейкер [12, с. 54], обстановка у "Канзас-Сіті стар" в значній мірі сприяла подальшому розвитку літературних схильностей і вихованню літературного смаку репортера-початківця. Певну роль в цьому зіграв літературний відділ "Стар" - інститут, створений ще її засновником Уїльямом Р. Нельсоном і що був далеко не у всіх американських газетах. У відведених під літературний відділ колонках поміщалися передруку з сучасних і класичних художніх творів найбільш відомих американських і зарубіжних авторів. Наявність літературного відділу, публікації якого широко обговорювалися репортерами, служила для журналістів своєрідною стимул-реакцією до пошуку та роботі над матеріалами складнішими, ніж просте освітлення подій дня.

Літературний відділ та обов’язкова для репортерів «Казас-Сіті стар» інструкція про стиль газетника дали Ернесту Хемінгуею першу, але доволі ґрунтовну журналістську освіту.

Сьогодні видання брошур з інструкцією про стиль, стало звичайною практикою багатьох газет Сполучених Штатів. У 1917 р. 110 пунктів інструкції про стиль «Канзас-Сіті стар» поміщалися на одній довгій, розміром з газетну шпальту, сторінці. Окрім звичайних настанов з пунктуації, граматиці та використанню сленгу, пункти інструкції «Стар» включали й такі параграфи, які, можливо, зіграли позитивну роль для літературного навчання Хемінгуея [12, с.54]. Так, наприклад, перша заповідь цієї інструкції свідчила: «Пиши короткими реченнями. Абзаци не мають бути довгими. Користуйся живою, енергійною мовою. Будь доброзичливим». У 21-ому пункті тієї ж інструкції говорилося: «Не зловживай прикметниками, особливо такими екстравагантними, як «відмінний», «неперевершений», «грандіозний», «чудовий» та ін.» [12, с. 54].

«Вони давали нам їх (інструкції) для вивчення перед тим, як ми починали працювати, - згадував Ернест Хемінгуей в інтерв’ю, що було опубліковане в газеті «Канзас-Сіті таймс» 26 листопада 1940 р. – І потім ти ніс ту саму відповідальність за їх дотримання, як ніби тобі зачитали військовий кодекс… Це були кращі з правил письменницької праці, які я пізнав. Я ніколи їх не забував. Жодна людина, яка мала хоч якийсь талант та правдиво писала про те, що хоче розповісти, не може написати погано, якщо вона буде наслідувати їх» [12, с.55].

На жаль, за всі сім місяців 1917/18 р., коли Хемінгуей працював у «Канзас-Сіті стар», у газеті не було опубліковано жодного матеріалу з його підписом. Тому навіть у найбільш повну бібліографію робіт Хемінгуея, що була випущена у 1967 р. у Принстонському університеті, не входять його матеріали, які написані для «Канзас-Сіті стар» [12, с. 55]. На сторінках «Стар» того періоду друкувалося багато репортажів. Навіть на першій сторінці, яка складалася, наперекір звичному, з семи стовпчиків, як правило, розміщувалось три-чотири репортажі або нариси. Інше місце на шпальті займали різноманітні короткі повідомлення, які могли торкатися всіх можливих подій, які відбувалися як у штаті Канзас, так і в усій країні або на міжнародній арені. Згідно з свідоцтвом бібліографів письменника, у «Канзас-Сіті стар» репортер-початківець Хемінгуей працював саме над такими повідомленнями [12, с. 55].

У своєму дослідженні раннього періоду творчості Хемінгуея Чарлз Фентон будує висновки на аналізі усього лише трьох коротких повідомлень («Канзас-Сіті стар», 17 липня 1917 р. та 1 березня 1918 р.) та одного репортажу «Суміш війни, мистецтва та дансингу» (« Канзас-Сіті стар», 21 квітня 1918 р.) – сумної історії про повію, яка плакала біля входу у дорогу танцювальну залу, поки солдат, якого вона любила, весело кружляв у танці з елегантно одягненими студентками [12, с. 55]. Користь дослідження, яке провів Фентон, була обмежена перед усім тому, що він не міг встановити, які матеріали «Канзас-Сіті стар» були написані Хемінгуеєм, і пояснюється це двома факторами: як вже говорилося, нариси, репортажі та короткі повідомлення Хемінгуея у «Стар» не були підписані його іменем, а окрім того, у період коли вийшла книга Фентона, у 1954 р. Ернест Хемінгуей сам у значній мірі перешкоджав вивченню біографами раннього журналістського періоду його творчості, враховуючи, що ці не досить зрілі, а іноді й швидкостиглі газетні повідомлення можуть спричинити шкоду його репутації художника слова. Ось чому Фентон не міг піти далі аналізу трьох повідомлень та одного нарису, які, якщо судити за манерою викладу – несенетиментальному тону, подачею образу за допомогою мовних характеристик, використанню деталей, перегукуються з пізнішими художніми працями Ернеста Хемінгуея та виразністю оповідання відрізняються від звичайних сухих інформаційних повідомлень з обов’язковим лідом та вставним абзацом [5, с. 207].

Хемінгуея, як і інших найкрупніших репортерів-новелістів, у яких він вчився – Марка Твена та Стівена Крейна, цікавило дещо більше, ніж традиційні критерії репортажу: хто, що, де, коли. Вже у ранніх репортажах Хемінгуей прагнув ввести ще один вимір. Так, у репортажі про подію, яку рекламувала міська влада, - перший бал, що організувала Військова рада з проведення культурних заходів для новобранців, що відправлялися на фронт, з’явилася плачуча, закохана, недопущена в дорогу танцювальну залу повія, яка надала репортажу зовсім інше соціально-психологічне звучання.

Після смерті Хемінгуея у 1961 р., коли творче наслідування письменника стало надбанням історії, бібліографам вдалося з більшою або меншою достовірністю виділити біля 50 коротких повідомлень, які належали перу письменника та опублікованих або у «Канзас-Сіті стар», або «Канзас-Сіті таймс» за сім місяців 1917/18 р.. В. М. Погостін вважає цілком зрозумілим те, що п’ять років опісля, працюючи над своєю другою книгою «У наш час», перше видання якої (170 екз.) вийшло у 1924 р. у Парижі, Ернест Хемінгуей використовував свої журналістські замальовки, зроблені під час роботи у «Канзас-Сіті стар», в крайньому разі у двох коротких розділах, які у наступному американському виданні книги 1925 р. передували оповіданням «Революціонер» та «На Біг-рівер ІІ» [12, с. 56]:

«О другій годині ранку два угорці забралися у тютюновий магазин на розі 15-ої вулиці та Гренд-авеню. Древітс та Бойл приїхали у форді з поліцейської дільниці на 15-ій вулиці. Вантажівка угорців як раз виїжджала заднім ходом з тупіку. Бойл застрелив спочатку того, хто сидів у кабіні, потім – того, який був у вантажівці. Древітс злякався, коли побачив, що обидва вони вбиті наповал» («Революціонер»).

«Сема Кардинелла стратили о шостій ранку у коридорі окружної в’язниці… До шибениці виходили через двері у стіні. Усього було сім чоловіків, включно з двома священиками. Сема Кардинелла довелося нести» («На Біг-рівер ІІ») [8, с. 77, 134].

У 1928 р. у збірці «Чоловіки без жінок» з’явилося оповідання «Гонка переслідування» про зацькованого життям улаштовувача трупи вар'єте в Канзас-Сіті, який спився та приохотився до наркотиків.

Замальовки, зроблені у міській лікарні Канзас-Сіті, були використані також у надрукованому у 1933 р. оповіданні «Вдалих свят, джентльмени!»: «В ті часи відстані були зовсім іншими, пил несло з горбів, - тепер їх зрівняли з землею, - і Канзас-Сіті більш за все був схожий на Константинополь» [18, с. 293].

Як зазначає один з дослідників життя і творчості цього письменника К. Бейкер, місце вбивства двох угорців – ріг 15-ої вулиці та Гренд-авеню – знаходилося недалеко від будівлі редакції «Канзас-Сіті стар». Салуна братів Вульф, згадувана в оповіданні «Вдалих свят, джентльмени!», насправді не існувало, але так називався найкрупніший у місті магазин чоловічого одягу, який також знаходився поблизу від редакції «Стар» [12, с.56].

Опис окружної в’язниці у розділі, передуючому оповіданню «На Біг-рівер ІІ», співпадає з описом окружної в’язниці у Канзас-Сіті, і Чарльз Фентон, посилаючись на спогади журналістів, працюючих з Хемінгуеєм в «Стар», пише, що він часто розповідав друзям про злочинця на ім’я Сем Кардинелл.

У надрукованому в «Канзас-Сіті стар» 20 січня 1918 р. нарисі «В кінці маршруту "швидкої допомоги"» ми читаємо про важко пораненого негра, який, не дивлячись на смертельну небезпеку, відмовляється назвати детективу тих, хто робив замах на його життя, і який, абсолютно очевидно, послужив прототипом Каетано в розповіді "Гравець, черниця і радіо" (1933 р.).

Бібліографічні дослідження кінця 60-х - початки 70-х років, в результаті яких ряд репортажів були передруковані в 1968 р. в тій же «Канзас-Сіті стар» і журналі "Есквайр" і навіть виданий в 1970 р. окремим виданням [12, с.57], дозволили значно розширити уявлення про значення раннього журналістського досвіду Хемінгуея для всього нього подальшої творчості. Проте опубліковані в «Канзас-Сіті стар» матеріали Хемінгуея-репортера цікаві не лише з точки зору їх прямих або непрямих проекцій в творчість Хемінгуея-пісьменника. Звертає на себе увагу підбір тем, що цікавлять 18-річного репортера. Він абсолютно ігнорує світську хроніку і дешеві сенсаційні сюжети, хоча саме на них зароблялася скороспіла популярність, прагнення до якої приписують письменникові буржуазні критики. Ризикуючи попасти в немилість, Хемінгуєй пише про нелегку долю простих людей, про спекулянтів від спорту, про жорстокість американського способу життя, про процвітаючих в Канзас-Сіті наркоманії і злочинності, про неефективність швидкої на розправу поліції, про байдужість мещан-обивателів, про медичне обслуговування лише за дзвінку монету і багато інших пороків буржуазного суспільства.

Так, наприклад, свій перший крупний нарис "Керенський - боксер у вазі мухи" («Канзас-Сіті стар», 16 грудня 1917 р.) початкуючий репортер присвячує хлопчиськові - разносчикує газет (Керенським його прозвали завдяки зовнішній схожості з "збіглим російським політиком"), якому так часто доводилося пускати в хід кулаки, відвойовуючи місце на жвавому перехресті, що врешті-решт він став першокласним боксером. Але і тут доля не дуже-то прихильна до нього. За два долари він готовий битися з ким завгодно, не дивлячись на прокурені зали і злорадіючу публіліку, яка в кінці бою кидає на ринг монети, щоб продовжити задоволення і поглянути на справжню бійку за справжні гроші. "Все відбувається, як на іподромі, - розповідає Керенський (справжнє ім'я героя Лео Кобрін) репортерові Хемінгуею, - їм подобається дивитися, як ми б'ємося із-за монет, але хто б не переміг, ми все одно ділимо гроші порівну. Мені перепадає від півтора до двох з половиною доларів" [12, с. 57].

У репортажі "Сутичка поліцейських нарядів" («Канзас-Сіті стар»,6 січня 1918 р.) розповідається про безкарність торговців наркотиками і недбайливості поліцейських служб. Дивно, як нагадує нижченаведений уривок за будовою і манерою викладу короткі оповідні пропозиції сцени вбивства поліцейськими двох угорців з книги "У наш час".

"Службовці митниці зробили наліт на передбачувану явочну квартиру наркоманів... Декілька хвилин опісля за тією ж адресою і з тією ж метою прибули міські детективи. Обидва наряди прийняли один одного за торговців наркотиками". В результаті виниклої перестрілки декілька митників і поліцейських було доставлено в лікарню з важкими пораненнями.

Злочинність, вказує в черговому репортажі Хемінгуей, досягла таких розмірів, що кожен з районів міста вже має свій злочинний почерк: "Ми майже безпомилково визначаємо, з якого району міста убитий, по тому, як його прикінчили, – ділиться з репортером поліцейський, що допитував афроамериканця, який відмовлявся назвати своїх вбивць. - В негритянському районі користуються бритвою. У італійських кварталах віддають перевагу обрізу» [12, с. 58].

У міській лікарні, що входила, як вже було сказано, в обов'язковий маршрут Хемінгуея, репортер-початківець, наділений загостреним почуттям справедливості, стикається з найбільш потворним проявом соціальної несправедливості, коли мірою надання допомоги тим, що постраждали служить їх фінансове положення. Звичайно ж, тут лікують, іронічно помічає Хемінгуей, лише «для одного це лікування означає чисте ліжко і ліки з віскі, а для іншого - місце на кладовищі бідняків» [12, с. 58].

Є серед матеріалів цього періоду, встановлених після смерті письменника, і репортаж про вже відомому нам за спогадами Теодора Брамбека випадку з хворим віспою, кинутим без нагляду на вокзалі, і репортаж про страйк, якому вихований в традиційно-буржуазному середовищі Оук-парку Хемінгуей, звичайно, не мого дати правильної оцінки і тому обмежився скрупульозно-об'єктивістським описом сутички страйкарів з поліцією [12, с. 58]. І, звичайно ж цілий ряд репортажів, присвячених темі, яка ще зі шкільної лавиці не переставала володіти юнацькою уявою Хемінгуея, – війні в Європі і участі у ній отруєних мілітаристською пропагандою таких же молодих, як і сам репортер, людей. Правильне розуміння затіяною імперіалістичними державами бійні прийде до Хемінгуея декілька пізніше, а доки шість репортажів присвячуються бравим молодим янкі, що квапляться записатися у "найромантичніші" роди військ, - танкові частини і військово-морський флот.

За сім місяців професійної репортерської роботи у крупній газеті Хемінгуей не лише пройшов "прискореним курсом" школу письменницької майстерності, але і набув необхідних журналістських навичок, що дозволили йому за короткий період багато що винести з досвіду війни. У «Канзас-Сіті стар» Хемінгуей почерпнув також життєвий матеріал, що згодився йому пізніше, коли він почав свою письменницьку діяльність.

Замальовки до збірки оповідань "У наш час", розповіді "Вдалих свят, джентльмени!", "Гонка переслідування", "Гравець, черниця і радіо" - лише частина літературного врожаю, зібраного Хемінгуеем в Канзас-Сіті. На жаль, валіза з рукописами оповідань, що безпосередньо розповідають про події того часу, безслідно зникла з купе поїзда наприкінці 1922 р., коли перша дружина письменника Хедлі Річардсон їхала до Лозанни до Хемінгуею, який висвітлював за завданням іншої крупної газети "Торонто дейлі стар" хід Лозаннської мирної конференції.

30 квітня 1918 р. Ернест Хемінгуей звільнився з "Канзас-Сіті стар" і 23 травня того ж року разом зі своїм другом журналістом Теодором Брамбеком відплив до Європи у складі однієї з частин Червоного Хреста.


Розділ 2. Ернест Хемінгуей – політичний журналіст

2.1 Тема фашизму в публіцистиці Хемінгуея

"Я бився з фашизмом усюди, де можна було реально воювати з ним"

Ставши європейським кореспондентом тижневика «Торонто стар уіклі» в Парижі, Хемінгуей багато писав про післявоєнну Європу, про своїх співвітчизників, які обжили після війни злачні місця Парижу. Життя американських «галантерейних» у Франції, нью-йоркської богеми, що окупувала Латинський квартал, — його улюблені теми... А ще він багато подорожував європейськими країнами, ставав свідком розпаду імперій, революцій і безкінечних людських трагедій на бурхливо змінному світі.

Один з перших він став писати про зародження фашизму. Його боротьба з ним розтягнулася на усе життя.

Його перші статті про фашизм відносяться на початок 20-х років. Власне, з появою самого слова «фашизм», з виходом на арену фашиста Муссоліні Хемінгуей виступив проти фашистської загрози і був вірний своїм антифашистським ідеалам все життя. Тоді він назвав Муссоліні «найбільшим шарлатаном Європи» [17, с.67]. Хемінгуей говорить і про те, що Муссоліні грає Диктатора, але тут же знаходить недоліки цієї гри: «Муссоліні сидів за столом та читав книгу, на його лобі пролягали відомі зморшки. Він розігрував Диктатора… Я навшпиньках зайшов до нього за спину, щоб розглянути яку це книгу він читає з такою цікавістю. Це був французько-англійський словник, і тримав він його до гори ногами» [17, с. 68].

У статті «Італійські фашисти» Хемінгуей ретельно аналізує, як розвивається фашизм в Італії, коли переживає вищу стадію свого розвитку: "Першою була організація контратак проти комуністичних демонстрацій, другою - створення партії і, нарешті, тепер це політична і військова партія, яка вербує робітників і прибирає до рук діяльність профспілок. Вона панує від Риму до Альп» [17, с. 52 - 53].

Хемінгуей був не лише ворогом фашизму – він ретельно намагався досліджувати причини, які ведуть фашистів до влади: «Ситуація, що склалася в Італії, вимагає деяких пояснень і порівнянь. Платформа фашистів - крайній консерватизм. Уявіть собі, що 250 тисяч членів консервативної партії Канади озброєні, тобто уявіть "політичну партію, побудовану за принципом військової організації", голова якої не приховує, що у неї досить сил, щоб скинути ліберальний, а втім і будь-який інший уряд, що наважиться виступити проти неї... До того ж уявіть, що створена спеціальна військова поліція для того, щоб перешкоджати вуличним зіткненням між консерваторами і лібералами, і у вас буде правильна точка зору на сучасне політичне положення в Італії» [17, с 52], - пише Хемінгуей у статті «Італійські фашисти».

Антифашистська тема звучить і в статтях з журналу "Есквайр". Вона надихає Хемінгуея, що пише з республіканської Іспанії і арен військових дій Другої Світової війни. Хемінгуей у той же час уважно стежить за розвитком революційного руху. Ось його стаття "Королі тепер займаються не тим, ніж раніше". Він детально розповідає про розвиток революційного руху і про долі королівських сімейств у Європі: «Джордж – король грецький, – найновіший король у Європі і, можливо, найнеблагополучніший…Він приємний хлопець і тягне вельми безрадісне існування»; «Рано чи пізно великі шматки Румунії відколються та попливуть так само нестримно, як крижини, що попали в Гольфстрім. Королева Марія, першорозрядний гравець в бридж, другорозрядна поетеса і прекрасний знавець лабіринтів європейської політики...робить зараз спробу створити такий європейський союз, який припинив би катастрофу, що загрожує. Але з іншого боку, принц Кароль, незвичайно чарівна молода людина, здається, зовсім не зацікавлений в цьому» [17, с. 80 - 81]. Ось Хемінгуей пише про болгарського короля: «Борис – приємний, товариський блондин. Він чистосердечно не любить Болгарію і хоче жити в Парижі» [17, с.81]. І тут же автор говорить, як у 1918 році "болгарські війська повернулися додому з революційними комітетами у голові" і як потім розвернулися революційні виступи в Болгарії, які були розгромлені старими пронімецькими армійськими офіцерами, хабарниками, інтриганами, політиканами» [17, с. 81].

Як бачимо, Хемінгуей блискуче опанував телеграфну мову репортажу, йому подобалася крута стислість, чіткість і ємкість кодів, він навіть красувався навмисним спрощенням та огрубленням. Але, ми вважаємо, газеті необхідні більш гострі факти, сенсації. А Хемінгуея якраз цікавили не стільки події самі по собі, скільки люди і поведінка їх в даній ситуації.

Хемінгуей, як політичний журналіст, був дуже серйозним аналітиком. У 1934 році в статті "Друг Іспанії" він говорив про те, що Іспанія не може жити по-старому і що наближається трагедія. Він передчував наближення революційного вибуху в цій країні.

У статті, опублікованій 11 серпня 1938 року в журналі "Кен", – "Програма реалістичної політики США" – Хемінгуей писав: "Вже два роки йде війна в Іспанії. Рік - в Китаї. У Європі війна почнеться найпізніше майбутнім влітку" [17, с. 175]. Він не помилився. Друга світова війна почалася 1 вересня 1939 року. У тій же статті він писав: "Гогенцоллерни були огидні, але нацисти будуть ще гірші" [17, с. 177]. І тут Хемінгуей виявився правий.

2.2 Репортажі Ернеста Хемінгуея про Радянську Росію

Під час аналізу журналістської діяльності Ернеста Хемінгуея передусім вражає насиченість та багатогранність зібраного ним життєвого матеріалу. Спадок Хемінгуея-журналіста включає прекрасні військові репортажі, нариси зі спортивного життя, інтроспективні міркування, статті та коментарі з естетичних, соціальних, економічних та політичних питань. Останні представляють особливу зацікавленість, тому що саме в них ховається головна причина «неуваги» буржуазних критиків до аналізу журналістського спадку письменника, – їм не подобаються ідеї, яким слугувало журналістське перо Хемінгуея, – ідеї послідовного антифашиста, супротивника імперіалістичних війн, борця за демократію.

Особливе місце в політичній журналістиці Хемінгуея посідає тема радянської Росії, що отримала своє відображення в його ранніх репортажах. Згадування про Росію в статтях Хемінгуея (хай небагаточисельних та невеликих за обсягом) викликає зацікавленість передусім через те, що вони різко відрізняються від основної маси статей західних кореспондентів, що намагалися очорнити перші кроки в зовнішній та внутрішній політиці Радянського Союзу.

Вперше згадування про радянську Росію у Хемінгуея зустрічаємо в його статтях та репортажах про роботу Генуезької економічної конференції, що відбулася у квітні 1922 року. На цей час стаж роботи Ернеста Хемінгуея в якості європейського кореспондента «Торонто стар» складав не більше чотирьох місяців, але починаючий письменник вже зарекомендував себе досвідченим газетником, і газета вимагала від нього не лише побутової, але й політичної інформації. Події, що мали розігратися у Генуї, привабили туди журналістів та коментаторів багатьох буржуазних газет. Вперше після війни країни Європи, включаючи Німеччину, сідали за стіл переговорів. Радянська Росія, «Червона Росія», котра так лякала буржуазну владу, також мала взяти участь в конференції, і одна її присутність викликала багато неоднозначних думок. Канадську газету не могла не цікавити проблема відновлення торгових відносин між Західною Європою та Росією. Категорична відмова Сполучених Штатів взяти будь-яку участь в роботі конференції сприяла підсиленню напруги, що погрожувала шквалом сенсаційних повідомлень. Від Хемінгуея вимагали миттєвої передачі «гарячої» політичної інформації, і тому його повідомлення друкувалися не в щотижневику «Стар уіклі», а в щоденній «Дейлі стар». За період з 10 до 24 квітня 1922 року в «Дейлі стар» з’явилися п’ять репортажів від власного кореспондента Ернеста Хемінгуея, при чому чотири з них вміщували не тільки детальний звіт про хід конференції, але й глибокий аналіз політичного стану.

Перша кореспонденція «Революція і контрреволюція» була написана Хемінгуеєм 27 березня і з’явилася в «Стар» 13 квітня 1922 року. Редактор газети поспішив дати курсивом наступну вставку, щоб хоч якось пом’якшити різкий антифашистський тон повідомлення: «Ернест Хемінгуей, штатний кореспондент «Стар» знаходиться в Генує для висвітлення ходу конференції з канадської точки зору. В наступній кореспонденції він розповідає про реальну загрозу виникнення безпорядку у зв’язку з присутністю делегації радянської Росії» [13, с 27].

Насправді ж Хемінгуей вказував на те, що серйозна загроза порядку надходить не від комуністів, а від фашистів. Документально підкріплена точка зору Хемінгуея була значно достовірнішою за матеріали, що заповнили в той час багаточисельні нью-йоркські газети та телеграфні агенції. Слухняні американські газетники надсилали з Генуї повідомлення про «червону небезпеку», що їх так прагнули отримати їхні редактори. Хемінгуей не виправдав очікування своїх замовників. Добре знаючи мову та країну, він зміг розібратися в подіях і дав реалістичну оцінку внутрішньополітичній ситуації Італії, як революційному руху, так і фашистському контрреволюційному терору. Репортаж був першим антифашистським виступом письменником. З того часу фашизм став його головним політичним ворогом.

Хемінгуей і надалі продовжував висвітлювати хід конференції, будуючи свої кореспонденції на контрастах. Даючи зовнішні характеристики та змальовуючи манеру триматися радянських представників – Чичерина, Литвинова, Красіна, Йоффе – та голів західних держав, автор схиляє свої симпатії далеко не на користь останніх, а російські дівчата-секретарі, за його думкою, «безсумнівно, найпривабливіші в цій залі» [17, с. 45].

Щоправда, повідомлення про зустріч з радянською організацією в Рапалло, що з’явилося на першій шпальті «Дейлі стар» 19 квітня 1922 року, було доволі сухим, але не слід забувати, що від Хемінгуея вимагали підтвердження «червоної небезпеки», а він писав про «червоного дипломата Чичерина та елегантно вдягнених російських дівчат з чудовим кольором обличчя» [17, с. 45], що викликали загальну зацікавленість, та цілком ймовірно, що канадські цензори плідно «попрацювали» над текстом його кореспонденції.

І все ж навіть в цьому сухому повідомленні Хемінгуей зосереджує основну увагу на чітких відповідях Чичерина, стосовно боргів царської Росії, твердого наміру більшовиків не допустити «перетворення їх країни на колонію», мір боротьби з голодом, що їх застосувала радянська влада тощо. Хемінгуей підкреслює, що Чичерин «звертається до журналістів їх власною мовою» [17, с. 46].

У наступних кореспонденціях Хемінгуей, виправляючи сухий тон формального викладення інтерв’ю з радянською делегацією, передає драматичний момент появи радянських дипломатів у залі конференції: «Усі зібралися, не вистачає лише росіян. Зала переповнена та знемагає від спеки. Чотири крісла радянської делегації все ще порожніють, і здається, що таких порожніх крісел мені досі не доводилося бачити. Усіх цікавить – чи прийдуть вони взагалі. Нарешті, росіяни з’являються у дверях та пробираються повз натовп. Ллойд Джордж уважно дивиться на них, притримуючи пальцем окуляри».

Другу кореспонденцію «Доля роззброєння», відправлену з Генуї 10 квітня (обидві кореспонденції з’явилися на першій та другій шпальтах «Дейлі стар» 24 квітня 1922 року), Хемінгуей присвятив найгострішому моменту у роботі конференції – заклику до роззброєння, зробленого Чичеріним від імені Радянської Росії, і яке, як підкреслював Хемінгуей, пролунало викликом політичним інтригам західних держав. Хемінгуей з притаманною йому силою зображувальної майстерності дав опис «вибуху», викликаного заявою Чичеріна: «Чичерін підвівся. Руки його тремтіли, і він заговорив французькою… Перекладач дзвінким голосом перекладав. У паузах стояла така тиша, що було чутно, як дзенькають відзнаки на грудях італійського генерала, коли він переступав з ноги на ногу» [17, с. 46]. Так, поступово, Хемінгуей підводив читача до кульмінаційного моменту, коли Чичерін, відповідаючи на протест французького представника відносно «небезпеки», яку ніби-то представляла для Франції велика армія Росії, заявив: «…Я, від імені Росії, знімаю цю небезпеку. Якщо конференція вирішить, що питання про роззброєння не повинно розглядатись, я підкорюся. Але роззброєння – це головне питання для Росії» [17, с. 47].

Хемінгуей залишався у Генуї ще тиждень, але конференція більше не цікавила його. 18 квітня він відправив у «Торонто дейлі стар» свою останню телеграму з Генуї, в якій коротко інформував про провал спроб добитися від Росії визнання царських боргів та про успіх радянської дипломатії – підписання Рапальської угоди між Радянською Росією та Німеччиною про економічну співпрацю.

Десять місяців потому Хемінгуей-журналіст знову зустрівся з представниками Радянської Росії. 20 листопада 1922 р. у Лозанні відкрилася Мирна конференція, яка була прикликана вирішити територіальні питання між Грецією та Туреччиною. Хемінгуей поїхав у Лозанну 22 листопада, уклавши додаткову угоду з двома херстовськими агентствами «Інтернешнл Ньюс Сервіс» та «Універсал Сервіс», згідно якому він мав передавати по телеграфу з Лозанни у паризькі відділення агентств усі інформацію про роботу Мирної конференції. Трьохтижнева робота у якості кореспондента телеграфних агентств виявилася настільки трудомісткою, що перше лозаннське повідомлення з’явилося у «Торонто стар» тільки 27 січня 1923 року.

Конференція відбувалася за зачиненими дверми. Йшли секретні засідання, і інформація для журналістів майже не просочувалася. Внимание Хемінгуея було пригорнуте до особистостей голів делегацій. Він з симпатією описує зміни, які відбулися в радянському міністрі закордонних справ: «Чичерін вже не той, що в Генуї…, тепер він тримається значно впевненіше» [17, с. 68]. Саме в цій статті Хемінгуей малює знищувальний портрет «найвеличнішого шарлатана Європи – Муссоліні» [17, с. 67], який був присутнім на конференції вже в якості нового голови італійської держави.

В наступній кореспонденції Хемінгуей також будує своє повідомлення на принципі контрастного протиставлення характерів голів делегацій. Цього разу симпатія Хемінгуея до Чичеріна підкреслюється у порівнянні з твердокамінним лордом Керзоном, «високою холодною людиною-сосулькою, яка загрожує британським флотом, як хлистом». Зброя російського дипломата – «аргументи, історичні реалії, факти, статистика, палкі доводи»; а «коли, нарешті, він розуміє, що все дарма, то каже просто так, для історії, висуває заперечення на суд майбутніх поколінь…».

У репортажах про Радянську Росію, що ми розглянули, сказано небагато, але навіть по цьому хемінгуеєвському телеграфному коду можна зробити висновок, що Хемінгуей уважно стежив за становленням нової країни, до того ж не тільки у зовнішній, а й у внутріполітичній сфері. Так, наприклад, у статті «Остання ставка марки», що вийшла у «Торонто стар уиклі» незабаром після Лозаннської конференції (8 грудня 1923 р.), Хемінгуей знову обігрує черговий контраст на користь тепер вже радянської економіки. Говорячи про падіння німецької марки, Хемінгуей розповідає про торговця, який збуває російські банкноти. Він пише: «Ніхто не пояснив присутнім, що ці дешеві російські гроші друкувалися банкнотами у мільйони рублів зі швидкістю, на яку тільки були спроможні друкарські станки, з єдиною метою – знецінити старі царські гроші, а з ними разом і майновий клас. Тепер Ради випустили гроші, які забезпечуються золотом. Гроші, які не продаються з молотка» [17, с. 110].

Політичні репортажі Хемінгуея та ті нечисельні з них, де журналіст дає оцінку Радянській Росії (де він ніколи не бував), її людям та політиці, не тільки спростовують твердження західних критиків про те, що у письменника не було політичних уподобань, але показують Хемінгуея серйозним політичним аналітиком, який не дивлячись на антирадянську істерію офіціальної західної преси, не дивлячись на тиск, який чинили на нього редактори-роботодавці, проникати у суть подій та, вміло використовуючи зображувальні засоби, змушувати читача мислити самостійно, вчитися відрізняти мнимих ворогів від справжніх.

хемінгуей письменник журналіст публіцист


ВИСНОВКИ

Виходячи з раніше дослідженого і вище написаного, зазначаємо, що Ернест Хемінгуей створив оригінальний, новаторський стиль. Він розробив цілу систему специфічних прийомів художнього відображення: монтаж, обігравання пауз, перебивання діалогу. Репортажі Хемінгуея лаконічні. Отже, читач виявляє багатозначність в найпростішому епізоді.

Вважаємо, що на формування Хемінгуея-письменника великий вплив здійснила публіцистика. Вона залишалася головною силою, що формувала стиль і життєві установки письменника, якими відрізняються всі його зрілі роботи, стала основним інструментом його літературного учнівства.

Бачимо, що літературний відділ та обов’язкова для репортерів «Казас-Сіті стар» інструкція про стиль газетника дали Ернесту Хемінгуею першу, але доволі ґрунтовну журналістську освіту. Конкретність описів, простота і лаконізм — це перші уроки майстерності.

Користуючись непорушним принципом писати лише про те, що бачив, пережив або добре знаєш сам, Ернест Хемінгуей прагнув постійно знаходитися у центрі подій. Це заперечує думку про те, що він був лише-но позером, егоїстом, людиною, якій нібито була властива одна пристрасть - долар, та до того ж боягузом, який все життя ризикував життям з єдиною метою - змусити оточуючих повірити у його хоробрість.

Завдяки аналізу публіцистичних творів Ернеста Хемінгуея, можемо спростувати твердження західних критиків про те, що письменник не мав жодних політичних уподобань. Статті та нариси Хемінгуея свідчать не лише про наявність політичного мислення, але й про вміння письменника давати всебічну, глибоку оцінку найважливішим політичним подіям, свідком яких він був.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

1. Анастасьев Н. Открытое слово публициста // Радянське літературознавство. – 1969. - № 7.

2. Брамбэк Теодор. С Хемингуэем до романа «Прощай, оружие!» // Журналист. – 1974. - № 1.

3. Грибанов Б. Эрнест Хемингуэй: жизнь и творчество. Послесловие//Хемингуэй Э. Избранное. М.: Просвещение, 1984.- 304 с.

4. Грибанов Б.Т. Эрнест Хемингуэй. М. - 1998.

5. Денисова Т. Секрет «айсберга»: О художественной особенности прозы Э. Хемингуэя // Литературная учёба. – 1980. - №5.

6. Засурский Я.H. Хемингуэй и журналистика // Хемингуэй Э. Репортажи. - M.: Сов. писатель, 1969.

7. Индивидуально-художественный стиль и его исследование. К.-О., «Вища школа». - 1980.

8. Кашкин И. Эрнест Хемингуэй. - М. - Сов. писатель. - 1966.

9. Лидский Ю. Бурные годы // Радуга. – 1965. - № 3.

10. Микоян С. Слово о человеке // Хемингуэй Э. Праздник, который всегда с тобой. М.. - 1990.

11. Неделя. – 1979. - №29.

12. Погостин В.М. «Канзас-Сити стар» - профессиональная школа журналиста Эрнеста Хемингуэя // Вестник Московского университета. Сер. 10. Журналистика. – 1980. - №5.

13. Погостин В.М. Советская Россия в ранней журналистике Эрнеста Хемингуэя // Вестник Московского Университета. Сер. 10. Журналистика. – 1978. - № 3.

14. Хемингуэй Э. Избранные произведения. – М.: Панорама, 1993. - 589, [1] с. - (Лауреаты Нобелевской премии).

15. Хемингуэй Э. Кредо человека. – «Иностранная литература», 2002, №2.

16. Хемингуэй Э. «По ком звонит колокол. Праздник, который всегда с тобой», М.: Правда, 1988

17. Хемингуэй Э. Репортажи. М., 1969

18. Хемингуэй Эрнест. Собр. соч. в 4-х т. Т. 1. М., 1968

19. Хемингуэй Э. Старый газетчик пишет. Серия: Зарубежная художественная публицистика и документальная проза.М. Прогресс. 1983 г. - 343 с.

20. n-t.ru/nl/lt/hemingway.htm

21. www.courier.com.ru

22. roman-chuk.narod.ru/1/Hemingway.htm

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Хватит париться. На сайте FAST-REFERAT.RU вам сделают любой реферат, курсовую или дипломную. Сам пользуюсь, и вам советую!
Никита07:21:07 03 ноября 2021
.
.07:21:06 03 ноября 2021
.
.07:21:05 03 ноября 2021
.
.07:21:03 03 ноября 2021
.
.07:21:01 03 ноября 2021

Смотреть все комментарии (21)
Работы, похожие на Курсовая работа: Публіцистика Е. Хемінгуея

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(287811)
Комментарии (4159)
Copyright © 2005-2021 HEKIMA.RU [email protected] реклама на сайте