РЕФЕРАТ
На тему:
«ЕКОЛОГІЯ ВОДОРОСТЕЙ»
ЗМІСТ
Розділ 1. Фактори, що впливають на розподіл водоростей
Розділ 2. Екологічні групи
2.1 Планктонні водорості
2.2 Бентосні водорості
2.3 Наземні водорості
2.4 Грунтові водорості
2.5 Водорості гарячих джерел
2.6 Водорості снігу і льоду
2.7 Водорості солоних водойм
2.8 Свердлувальні і туфоутворюючі водорості
Література
РОЗДІЛ 1. ФАКТОРИ, ЩО ВПЛИВАЮТЬ НА РОЗПОДІЛ ВОДОРОСТЕЙ
Для водоростей як фототрофних організмів першою умовою існування є наявність світла, джерел вуглецю та мінеральних речовин, а основним середовищем життя для них служить вільна вода. Однак це справедливо не для всіх, а тільки для більшості водоростей і не вичерпує всього різноманіття спостерігаються у них способів харчування та місць поселення.
Крім того, на життя водоростей мають вплив і інші, хімічні та фізичні фактори зовнішнього середовища - хімічний склад субстрату, температура і т.д., дуже різні в різних місцях. Фізіологічна пластичність водоростей і їх пристосованість до різних екологічних умов воістину величезні. На склад і розподіл водоростей по окремим водоймам, на його зміну в однієї водойми впливає великий комплекс факторів. Першорядне значення з фізичних факторів мають світловий режим, температура води, а для глибоких водойм - вертикальна стійкість водних мас. З хімічних факторів основне значення мають солоність води та вміст у ній поживних речовин, в першу чергу солей фосфору, азоту, а для деяких видів також заліза і кремнію.
Вплив освітленості як екологічного чинника наочно проявляється у вертикальному і сезонному розподілі фітопланктону. У морях і озерах фітопланктон існує лише у верхньому шарі води. Нижня межа його в морських, більш прозорих водах знаходиться на глибині 40-70 м і лише в небагатьох місцях досягає 100-120 м (Середземне море, тропічні води Світового океану). У озерних, значно менш прозорих водах фітопланктон існує зазвичай у верхніх шарах, на глибині 10-15 м, а у водах з дуже малою прозорістю зустрічається на глибині до 2-3 м.
Температура води - найважливіший фактор загального географічного розподілу фітопланктону і сезонних циклів його, але діє цей фактор у багатьох випадках не прямо, а опосередковано. Багато водоростей здатні переносити великий діапазон коливань температури (еврітермні види) і зустрічаються в планктоні різних географічних широт і в різні сезони року! Однак зона температурного оптимуму, в межах якого спостерігається найбільша продуктивність, для кожного виду звичайно обмежена невеликими відхиленнями температури.
Одним з найважливіших факторів у розподілі водоростей є загальна солоність води. Основну масу природних басейнів складають басейни морські із середньою солоністю 35 г солей на 1 л води і басейни прісноводні, в яких міститься солей приблизно 0,01-0,5 г на 1 л води. Це визначає поділ водоростей на морські і прісноводні, і лише дуже небагато з них можуть жити як в одній, так і в іншій воді.
У межах кожного басейну - континентального і морського - водорості можуть населяти товщу води, вільно плавати в ній, складаючи угруповання, звану планктоном, або поселятися на дні, утворюючи бентос.
Однак водорості можуть жити не тільки у водоймах. При наявності хоча б періодичного зволоження багато хто з них успішно розвиваються на різних наземних предметах - скелях, корі дерев і т.д. Цілком сприятливим середовищем для розвитку водоростей служить також товща ґрунтового шару. Нарешті, відомі й такі угруповання, які характеризуються різко відмінними екологічними особливостями, що виходять за рамки звичайних умов, нормально властивих всюди поширеним водним та позаводним місцепроживанням. Деякі з них становлять великий інтерес.
РОЗДІЛ 2. ЕКОЛОГІЧНІ ГРУПИ
2.1 Планктонні водорості
Фітопланктоном називають сукупність свободноплавающіх (у товщі води) дрібних, переважно мікроскопічних, рослин, основну масу яких складають водорості. Відповідно кожен окремий організм зі складу фітопланктону називають фітопланктером.
Існування планктонних організмів у зваженому стані у воді забезпечується деякими спеціальними пристосуваннями. В одних видів утворюються різного роду вирости і придатки тіла - шипи, щетинки, рогоподібним відростки, перетинки. В інших видів відбувається накопичення в тілі речовин з питомою вагою менше одиниці, наприклад крапель жиру, газових вакуолей і т. д. Полегшується маса клітини також шляхом зменшення її розмірів: розміри клітин в планктонних видів, як правило, помітно менше, ніж у близькоспоріднених донних водоростей.
Фітопланктон існує у водоймах самої різної природи і самих різних розмірів - від океану до маленької калюжі. Його немає лише у водоймах з різко аномальним режимом, в тому числі в термальних (при температурі води вище +70, +80 ° С), заморних (заражених сірководнем), чистих Прильодовиково водах, що не містять мінеральних поживних речовин. Відсутня живої фітопланктон також у печерних озерах і на великих глибинах водойм, де бракує сонячної енергії для фотосинтезу. Загальне число видів фітопланктону у всіх морських і внутрішніх водоймищах досягає 300.
Морський фітопланктон складається в основному з діатомових і перідінієвих водоростей. Дуже різноманітний у морському фітопланктоні складу джгутикових форм пірофітових водоростей, особливо з класу перідіней. Характерною морфологічною особливістю представників морського фітопланктону є формування у них різного роду виростів: щетинок і гострих шипів у діатомових, комірців, лопатей та парашутів у перідіней. Схожі освіти зустрічаються і в прісноводних видів, але там вони виражені значно слабше. Передбачається, що подібні вирости сприяють ширяння відповідних організмів. За іншими уявленнями вирости типу шипів і рогоподібних утворень сформувалися як захисне пристосування від виїдання фітопланктеров рачками та іншими представників і зоопланктону.
Прісноводний фітопланктон відрізняється від типово морського величезною різноманітністю зелених і синьо-зелених водоростей. Особливо численні серед зелених одноклітинні і колоніальні вольвоксові і протококкові. Однією з істотних особливостей прісноводного фітопланктону є велика кількість в ньому тимчасово планктонних водоростей. Ряд видів, яких прийнято вважати типово планктонними, в ставках і озерах мають донну або перифітон (прикріплення до якого-небудь предмету) фазу у своєму життєвому циклі.
2.2 Бентосні водорості
До числа бентосних (донних) водоростей належать водорості, пристосовані до існування в прикріпленому стані на дні водойм та на різноманітних предметах, живих і мертвих організмах, що знаходяться у воді.
У залежності від місця зростання серед бентосних водоростей різняться:
1) епілети, які ростуть на поверхні твердого грунту (скелі, каміння і т. д.);
2) епіпелети, що населяють поверхню пухких грунтів (пісок, мул);
3) епіфіти, що живуть на поверхні інших водоростей;
4) ендоліти, або свердлувальні водорості, впроваджуються у вапняний субстрат (скелі, раковини молюсків, панцирі ракоподібних);
5) ендофіти, що поселяються у слоєвища інших водоростей, але, на відміну від паразитичних видів, містять нормальні хлоропласта в клітинах;
6) паразити, що живуть в слоевища інших водоростей, хлоропласти в клітках не виражені.
Іноді водорості, які ростуть на предметах, введених у воду людиною (судна, плоти, буї), відносять до перифітон. Виділення цієї групи обгрунтовують тим, що входять до її складу організми (водорості) живуть на предметах, здебільшого перебувають у русі або обтічних водою. Крім того, ці організми віддалені від дна і, отже, знаходяться в умовах іншого світлового та температурного режимів, в інших умовах надходження біогенних речовин, джерелом яких є донні відкладення. Іноді виділення перифітон обгрунтовують ще й практичними міркуваннями: це обростання, які можуть завдавати практичний збиток - зменшувати швидкість суден, засмічувати водозабірні отвори і трубопроводи.
Між епілітами, епіпелітами і епіфітами часто немає різкої межі, особливо це відноситься до мікроскопічним бентосних водоростей. Правда, існують види, які живуть тільки на інших водоростях, і притому лише на певному вигляді. Наприклад, полісіфонія шерстиста росте виключно на аскофіллумі вузлуватому.
Зазвичай зачатки водоростей (спори, гамети, зиготи) з водою заносяться на найрізноманітніші субстрати. Багато епіліти виростають в якості епіфітів. Можливість зростання їх до зрілого стану визначається розмірами їхніх слоєвищ і слоєвища господаря. Коли в якості епіфітах росте велика водорість, слань господаря рветься під дією хвиль і течії.
Існує певний зв'язок між розмірами водоростей, розміром частинок грунту, до яких вони прикріплюються, і інтенсивністю руху води. На піску і мулі здатне рости відносно невелике число макроскопічно водоростей. В умовах руху води в морях до цього добре пристосовані, наприклад, деякі види роду халімеда: їх тонкі ризоїди цементують пісок при підставі слоєвища в щільну масу. Як правило, чим більше доросле слоєвище водорості і чим сильніше рух води, тим більших розмірів (більшої маси) повинні бути камені, на яких вони ростуть. Інакше хвилі або течії зносять їх на великі глибини або викидаються на берег.
Зачатки водоростей здатні закріплюватися на частинках грунту будь-якого розміру. У міру їх зростання відбувається відсів і загибель тих слоєвищ, які ростуть на недостатньо великих каменях. При зростанні водоростей на пухких грунтах, наприклад на піску, існує небезпека переміщення грунту придонними течіями, в результаті чого рослини або заносяться грунтом, або перетираються ім. Але навіть у таких місцях пісок не залишається абсолютно позбавленим водоростей. У нерівностях піщинок живуть мікроскопічні одноклітинні і колоніальні види.
2.3 Наземні водорості
Екологічну угруповання наземних водоростей становлять усі ті форми, які мешкають поза водойм на поверхні різних твердих субстратів, завдяки, чого вони протягом усього життя оточені повітрям (звідси й походить друга назва цього угруповання - повітряні водорості). Ці водорості поселяються на стовбурах дерев і чагарників, на мохах, валунах і скелях, у вологому тропічному кліматі - на листі дерев і чагарників і надземних частинах трав'янистих рослинах, а також на парканах, стінах будинків, кришках і т.п.
До несприятливих умов наземних місцеперебувань пристосувалися порівняно не багато водоростей, але все ж загальна кількість водоростей, здатних вести наземний спосіб життя, перевищує кілька сотень. Наземні місцеперебування заселяють мікроскопічні одноклетинні, колоніальні і нитчасті водорості, як правило, здатні розвиватися в масовій кількості у вигляді порошкоподібних або слизових нальотів, войлокообразних мас, м'яких або твердих плівок і скоринок. Більшість з них відноситься до синьо-зеленим і зеленим водоростям, значно меншим числом видів представлені діатомові водорості.
На корі дерев самими звичайними поселенцями є такі повсюдно поширені зелені водорості, як одноклітинний плеврококк і нитчата трентеполія. Перша водорість утворює порошкуваті яскраво-зелені нальоти переважно біля основи дерев і пнів, а друга займає часом все протяг стовбура доверху, добре впадаючи в очі цегляно-червоним кольором своїх нальотів, обумовленим скупчуються в її клітинах помаранчевим маслом. Обидві вони завжди займають північну (тіньову) бік стовбурів. Особливо ефектні нальоти трентеполіі на білому тлі кори беріз. Ці водорості, раз оселившись, вже не зникають, а зберігаються цілий рік. У несприятливі періоди, коли водорості взимку промерзають, а влітку часом зовсім висихають, вони, звичайно, не живуть, а перебувають у стані анабіозу, але варто тільки наступити сприятливим умовам, як водорості знову починають пишну вегетацію. У цих же умовах можуть зустрітися види широко відомої хлорели, хлорококк, деяких інших протококкових і дрібних нитчастих зелених водоростей, але вони рідко утворюють такі чисті порослі, як плевракокк і трентеполія.
У ще більш суворих умовах перебувають водорості, що поселяються на поверхні оголених скель, але систематичний склад їх вже інший. Поряд з діатомовими і деякими, переважно одноклітинними, зеленими тут найбільш звичайні синьо-зелені водорості, що утворюють різноманітні нальоти і кірочки.
Нарешті, вельми своєрідну групу наземних водоростевих розростань становлять види, що поселяються в печерах - на їх стінках, склепіннях, сталактитів і сталагмітів. У міру вивчення печер, яким займається самостійна наука спелеологія, таких «печерних» водоростей знаходять все більше і більше, і в даний час список видів, виявлених у цих умовах, налічує вже понад 100 назв, що відносяться майже до усіх відділів водоростей. У деяких відносинах печери надають водоростям дуже сприятливі умови, що відрізняються до того ж постійністю, - такі температура і ступінь зволоження повітря (у багатьох досліджених печерах відносна вологість досягає 100%). Повна відсутність світла або ледь помітні сліди його, здавалося б, роблять печери вкрай невідповідними для життя водоростей, але тим не менш вони там існують. Як і в інших наземних місцепроживання, тут також переважають синьо-зелені водорості.
2.4 Грунтові водорості
На поверхні грунту нерідко можна бачити неозброєним оком різні розростання - шкірясті або войлокообразні плівки або слизові слоєвища синьо-зелених водоростей. Часто спостерігається також загальне позеленіння грунту, обумовлене масовим розвитком мікроскопічних форм, розсіяних серед грунтових частинок.
Загальна кількість виявлених в грунті видів водоростей наближається вже до 2000. Стосовних головним чином до синьо-зеленим, зеленим, жовто-зеленим і діатомових водоростей.
Грунт як середовище проживання характеризується цілим рядом екологічних особливостей. Вона подібна як з водними, так і з повітряними місцепроживанням: у грунті є повітря, але насичений водяними парами, що забезпечує дихання атмосферним повітрям без загрози висихання. У грунті значніше і різкіше коливання температури в порівнянні з водним середовищем, а на поверхні; її характерні нестійка вологість і сильна інсоляція.
Життєздатні водорості знаходять на глибині до 2 м в цілинних грунтах і до 1,1 м в орних. Грунтові водорості відрізняються мінливістю способу харчування. На невеликих глибинах, у межах проникнення світла, вони, як і вищі рослини, є типовими фототрофів. Тому основну масу водоростей, як правило, виявляють у самих верхніх шарах грунту: при достатній вологості в шарі від 0 до 1 і навіть до 0,2 см. З глибиною, як чисельність, так і видову різноманітність водоростей різко падає. У більш глибокі горизонти водорості заносяться з поверхні шляхом вимивання, а також грунтовими тваринами, і корінням рослин. Однак і в повній темряві вони можуть залишатися живими, а в ряді випадків навіть розмножуватися. При неможливості фотосинтезу водорості переходять на харчування готовими органічними речовинами. Правда, їх гетеротрофний зростання в темряві йде значно повільніше, ніж автотрофний зростання на світлі. Багато водоростей, незважаючи на здатність до засвоєння органічних речовин, потребують світлі і в грунті зберігаються лише спочиваючому стані. Тому в глибоких шарах грунту виявляється порівняно невелике число видів, переважно одноклітинні зелені і жовто-зелені водорості.
У грунті життя водоростей зв'язана з водними плівками на поверхні грунтових частинок. У зв'язку з цим грунтові водорості мають відносно дрібні розміри в порівнянні з відповідними водними формами тих же видів. Зі зменшенням розмірів клітин зростають їх водоутримуюча здатність і стійкість проти посухи. У деяких грунтових водоростей важливим пристосуванням до захисту від посухи є рясне утворення слизу - слизових колоній, чохлів та обгорток, що складаються з гідрофільних полісахаридів, здатних швидко поглинати і утримувати велику кількість води, які у 8-15 разів перевищують суху масу водоростей. Крім того, клітинні оболонки більшості грунтових водоростей теж здатні до ослизнення та накопичення води. Таким шляхом водорості не тільки запасають воду, сповільнюючи висихання, а й швидко поглинають її при зволоженні.
Особливість грунтових водоростей - «ефемерність» їх вегетації, тобто здатність швидко переходити зі стану спокою до активного життя і навпаки. Скориночки водоростей на грунті, висихають в сухі періоди, починають рости вже через кілька годин після зволоження. Є багато прикладів тривалого збереження життєздатності водоростей. З грунтів, що зберігалися в сухому стані десятки років, були виділені багато видів водоростей. Вдалося оживити гербарний примірник синьо-зеленої водорості носток після 107 років зберігання.
Точно так само грунтові водорості здатні переносити різні коливання температури грунту. У дослідах багато хто з них залишалися живими при дуже високій (до +100 ° С) і дуже низькою (до -195 ° С) температурі.) Холодостійкість водоростей підтверджується широким розповсюдженням їх в місцепроживаннях з постійною або тривалої низькою температурою.
У багатьох випадках у водоростей, що живуть на поверхні грунту, з'являються пристосування для захисту від надмірного освітлення - темні слизові чохли навколо клітин. Особливо стійкі проти ультрафіолетового опромінення синьо-зелені водорості.
Грунтові водорості володіють стійкістю проти радіоактивних випромінювань. Першими рослинами, які з'явилися на грунті, зруйнованому ядерним вибухом при випробуваннях в штаті Невада (США), були синьо-зелені водорості.
Завдяки перерахованим пристосуванням грунтові водорості здатні існувати навіть при вкрай несприятливих умовах середовища. Цим пояснюються широке поширення грунтових і наземних водоростей і швидкість їх розростання навіть при короткочасному появі необхідних чинників. Грунтові водорості становлять великий загально ¬ біологічний інтерес як організми незвичайною витривалості і стійкості до крайніх умов існування.
водорість екологічний планктонний бентосний
2.5 Водорості гарячих джерел
Гарячі джерела є в різних місцях земної кулі. Зміни, пов'язані з підземними водами, вони можуть мати високу температуру води, що доходить іноді майже до точки кипіння. Виявляється, і в таких умовах можуть поселяться водорості. Нерідко вони розростаються синьо-зеленого або коричневого кольору, плаваючими на поверхні води, або вистилають дно і стінки водойм. Граничну температуру води, при якій ще вдавалося знаходити водорості, різні дослідники вказують різну.
Крім високої температури, вода гарячих джерел зазвичай відрізняється також високим вмістом солей, тобто вони відносяться до числа так званих мінеральних джерел.
Найбільш типовими мешканцями гарячих вод, або, як їх ще називають, термофільних (люблячими тепло) водоростями, є синьо-зелені. У значній кількості тут зустрічаються також діатомові, але вони зазвичай туляться в більш холодних місцях по околицях водойм. Нарешті, найменше термофільних форм серед зелених водоростей.
При всій простоті списків водоростей, виявлених в гарячих джерелах, все ж специфічно термофільних водоростей, характерною ознакою яких вважають нездатність до існування при температурі нижче + 30 ° С, не так багато. Нерідко виявляється, що велика частина водоростевого населення гарячих джерел складається з водоростей холодних вод, лише пристосувалися до високої температури.
Умови життя термофільних водоростей відрізняються рядом особливостей. Крім того, що температура води в таких джерелах високу, вона не схильна тут різких коливань і навіть у зимові місяці залишається вище 0 ° С, тому водорості вегетують цілий рік. Отже, єдине, до чого вони повинні бути добре пристосовані, це до перенесення високої температури, що досягається виключно внутрішніми фізіологічними змінами в клітинах, так як ніякими зовнішніми особливостями термофільні водорості не відрізняються. Є лише одна відмінність від водоростей холодних вод, яке кидається в очі, - це порівняно малі розміри їх клітин. Нарешті, цікавою особливістю багатьох термофільних водоростей є їх здатність до виділення з води вапняних і кременистих відкладів.
2.6 Водорості снігу і льоду
Пряму протилежність теплолюбним (термофільним) водоростям становить угруповання розвиваються на поверхні снігу і льоду холодолюбивих, або Кріофільні, водоростей. У цих, здавалося б, вкрай несприятливих умовах можуть жити багато водоростей, причому вони розмножуються тут настільки інтенсивно, що своєю масою виразно забарвлюють поверхню снігу і льоду. Найбільшу популярність з давніх пір отримало явище так званого «червоного снігу».
Головним організмом, викликає забарвлення снігу, є один з видів хламідомонади, названий хламідомонада сніжна. Велику частину часу ця водорість знаходиться в стані нерухомих кулястих клітинок, густо заповнених червоним пігментом гематохромом, але при відтаванні верхніх шарів снігу вона починає дуже швидко розмножуватися, утворюючи нерухомі дрібні клітини і типові рухливі хламідомонади.
Відомо багато інших випадків, коли водорості викликають «цвітіння» снігу. Забарвлення снігу при цьому може бути зеленою, жовтою, блакитною, бурого і навіть чорної - залежно від переважання в ньому тих чи інших видів снігових водоростей та інших організмів. Все ж таки частіше інших зустрічається зелене «цвітіння» снігу, що викликається різними видами зелених водоростей.
Не менш інтенсивний розвиток водоростей спостерігається і в льодах арктичних і антарктичних басейнів. Це - справжня стихія діатомей, що розмножуються тут у величезних кількостях і фарбувальних лід у брудно-бурий або жовто-коричневий колір на таких великих просторах, що в деяких місцях в літній час лише зрідка вдається зустріти чисто-білу поверхню крижаних полів. Однак таке «цвітіння» льоду, як показали дослідження, на відміну від «цвітіння» снігу, відбувається головним чином за рахунок масового розвитку водоростей не на поверхні льоду, а на нижніх частинах його - у заглибленнях і на виступах, занурених у морську воду.
Інтенсивний розвиток діатомей триває в Арктиці протягом всього світлого періоду, а з настанням зими, коли лід знизу починає наростати, водорості, природно, вмерзати в його товщу. Далі, у міру річного танення льоду з поверхні вмерзлі діатомей разом з детритом виходять на поверхню льодів, де і дають ті бурі плівки, які так часто можна спостерігати на льодах полярних басейнів. Однак тут, у калюжах опріснення води, водорості вже не можуть розмножуватися і поступово відмирають. І все ж ці темні плівки мають важливе значення: вони, як і всі темні предмети, поглинають більше теплових променів, ніж навколишня їх біла поверхня, лід під ними тане швидше, і в результаті утворюються глибокі ямки з товстим шаром діатомей на дні. Ямки можуть протавали і до кінця, перетворюючись на канали, наскрізь пронизують лід.
Всі ці водорості пристосовані до життя у вкрай несприятливих умовах низьких температур. Перебуваючи в поверхневих шарах снігу та льоду, вони піддаються дуже сильному охолоджуванню в зимові стужі, коли температура повітря опускається на кілька десятків градусів нижче нуля, а в літній час живуть і розмножуються в талій воді, тобто при температурі близько 0 ° С. І якщо сніжна хламідомонада має стадію спокою у вигляді округлих товстостінних клітин, то багато інших водорості, в тому числі і діатомей, позбавлені будь-яких спеціальних пристосувань для перенесення таких низьких температур.
2.7 Водорості солоних водойм
До числа чинників, що створюють особливі умови для життя водоростей, відноситься також підвищений вміст у воді солей, властива деяким пов'язаних з морем і континентальним водойм. Кількість видів водоростей у міру збільшення солоності убуває, дуже високу солоність переносять тільки деякі з них, але в цілому Солевитривала форм чимало.
З зелених водоростей у водоймах з великою концентрацією солей (до 285 г на літр) широко поширена і надзвичайно характерна дюналіелла, що отримала відповідне видову назву «сольова». Це - мікроскопічна одноклітинна водорість рухлива з порядку вольвоксових. Тіло дюналіелли грушоподібної або яйцевидної форми, загострене на передньому кінці, де розташовуються два джгута. Виразною, віддільні від протопласта оболонки немає - тільки зовнішня ущільнена плівка. Вміст клітини таке ж, як у хламідомонад; крім того, є ще червоний пігмент гематохром, що маскує зелений колір хлоропласта. При масовому розмноженні, коли клітини дюналіелли відмирають, її пігменти повідомляють сольовому розчину (ропі) і випадає з нього солі в пересолених водоймах характерну забарвлення - від рожевого до червоного.
З синьо-зелених водоростей великий інтерес представляє хлороглея сарціноідна, у величезній кількості розвивається в деяких сольових озерах з високою концентрацією солей, зокрема в Мойнакське озері біля Євпаторії. Тут вона розростається на підводному гряді «вапняків, утворюючи суцільний шар товщиною 1до 2 см. У міру наростання зверху окремі ділянки цього шару відриваються хвилями і переганяються вітром по всьому озеру. При цьому вони продовжують рости, а потім хвилі викидають їх на берег, утворюючи потужні підводні і берегові вали синювато-зеленого кольору. Ці поклади, що складаються з маси слизових крупинок різної величини, місцеве населення називає «кашкою». При розгляданні під мікроскопом крупинки хлороглеї виявляються колоніями своєрідного будови, що складаються як би з безлічі слизових пакетів (сарцини), містять численні правильно розташовані клітини.
Пристосувавшись до настільки незвичайних умов існування, ці водорості відіграють дуже велику роль в житті солоних водойм. Поєднання органічної маси, утвореної водоростями, і великої кількості розчинених у воді солей обумовлює ряд своєрідних біохімічних процесів, властивих цим водойм. Зокрема, хлороглея і ряд інших водоростей, теж розмножуються в масовій кількості, беруть участь в деяких озерах (наприклад, в Мойнакське) у процесі утворення лікувальних грязей.
2.8 Свердлувальні і туфооутворюючі водорості
Окремого розгляду заслуговують надзвичайно цікаві і своєрідні водорості, що володіють здатністю впроваджуватися в субстрат або відкладати його навколо себе. І в тому і в іншому випадку життя цих водоростей зв'язана з вапном. Вони зустрічаються як в субстратах, занурених у воду, тобто відносяться власне до бентосу, так і поза води, включаючись тим самим у угруповання наземних водоростей, але в обох випадках відрізняються своєрідним «активним» ставленням до субстрату.
Водорості, впроваджуються всередину вапняного субстрату, отримали назву «свердлувальних». Свердлувальні водорості за кількістю видів нечисленні. Однак поширені вони надзвичайно широко, починаючи з численних на земній кулі вапняних скель і закінчуючи каменями, вапняними раковинами численних тварин, коралами, просоченими вапном великими водоростями і т. д., у прісних і морських водах, у поверхні води і на глибині понад 20 м , від холодних морів півночі до вічно теплих морів тропіків.
Всі свердлувальні водорості - мікроскопічні організми. Основна їх особливість полягає в тому, що, оселившись спочатку на поверхні вапняного субстрату, вони поступово впроваджуються в глиб його, де і розростаються. Глибина проникнення їх може бути досить значною, до 10 мм і більше. У процесі життєдіяльності свердлувальні водорості виділяють органічні кислоти, які розчиняють перебуває під ними вапно. Спочатку виходить невелика ямка, яка поступово все більше і більше поглиблюється, до тих пір, поки водорість цілком не занурюється в субстрат. Однак процес на цьому не припиняється, і водорість проникає все далі в глиб субстрату. У результаті деякий шар вапняного породи (а тонкі раковини тварин часто і наскрізь) виявляється пронизаним численними каналами. Іншими словами, свердлувальні водорості руйнують вапняний субстрат, в якому вони поселяються.
Прямо протилежний процес - процес творення вапняних порід - здійснюють водорості, здатні виділяти вапно. Вони зустрічаються у воді і в наземних місцях проживання, у морях і прісних водоймах, у холодних і гарячих водах.
Кількість виділеної водоростями вапна, по-різному. Деякі форми виділяють дуже невелика кількість вуглекислого кальцію, який у вигляді дрібних кристалів розташовується між особинами або утворює футляри навколо клітин і ниток. Інші водорості виділяють вапно настільки рясно, що виявляються зовсім зануреними, як би замкнутими в неї, і тоді вони відмирають, зберігаючись живими лише в самих поверхневих шарах тих часом дуже потужних відкладів, які вони утворюють.
Перебування водоростей всередині вапняного субстрату не завжди сприятливо відбивається на їх життєздатності. У потужних туфоутворювачів, як вже було сказано, остаточно занурилися в вапно особини звичайно відмирають, тому що виявляються зовсім ізольованими від навколишнього середовища. Однак при досить інтенсивному розмноженні ці водорості зберігаються живими в поверхневих шарах відкладень, де ще можливий обмін речовин. Інша справа - свердлувальні водорості. Проникаючи всередину субстрату, вони зберігають зв'язок із зовнішнім середовищем через ті канали, які вони утворили. У цьому свердлувальні водорості уподібнюються хазмолітичними водоростям, що населяють тріщини скель. Тому тут занурення в субстрат можна розглядати як таке пристосування водорості, яке дає їй переваги в боротьбі за існування. Займаючи настільки надзвичайне місце проживання, свердлувальні водорості позбавлені від конкуренції з-за місця з іншими, так би мовити, нормальними формами; крім тоги, всередині субстрату вони менш схильні до впливу несприятливих зовнішніх впливів.
ЛІТЕРАТУРА
1. Водорості. Г.С Антіпіна Петрозаводськ 1992 112 стор
2. Життя рослин 3 тому, водорості лишайники. М.М Голлербах Москва «просвітництво» 1977 р. 488 стор
|
