Зміст
Вступ
Розділ 1. Теоретико-методологічні засади вивчення особистості в психологічній науці
1.1 Аналіз літератури дослідження особистості у вітчизняній науці
1.2 Аналіз літератури дослідження особистості зарубіжними вченими
1.3 Особистість, її характерні риси
Висновки до розділу 1
Розділ 2. Проблема особистості в роботах Б.Г. Ананьєва
2.1 Основні напрямки дослідницької діяльності Б.Г. Ананьєва
2.2 Вклад Б.Г. Ананьєва в розвиток онтопсихології та акмеології
2.3 Основні положення концепції людинознавства
Висновки до розділу 2
Розділ 3. Експерементально-психологічні методики дослідження особистості
3.1 Орієнтаційна анкета на визначення спрямованості особистості Б. Баса
3.2 Шкала прояву тривоги особистості по Джоржу Тейлору
Висновки до розділу 3
Висновки
Список використаної літератури
Текст - 39 с., джерел - 30, додатки - 2
У курсовій роботі проаналізовано теоретико-методологічні засади вивчення проблеми особистості в науковій психологічний літературі, зроблено огляд літератури з проблеми дослідження, висвітлена проблема особистості в роботах Б.Г. Ананьєва. Розглянуті основні напрямки дослідницької діяльності Б.Г. Ананьєва, його внесок у розвиток акмеології, онтопсихології, охарактеризована концепція людинознавства. Запропоновано експериментально-психологічні методики дослідження особистості.
Ключові поняття: АКМЕОЛОГІЯ, ВОЛЯ, ДІЯЛЬНІСТЬ, ІНДИВІД, ІНДИВІДУАЛЬНІСТЬ, ЛЮДИНОЗНАВСТВО, МОТИВАЦІЯ, ОБ′ЄКТ, ОНТОПСИХОЛОГІЯ, ОСОБИСТІСТЬ, ПЕРЕКОНАННЯ, САМООЦІНКА, СПРЯМОВАННІСТЬ, СУБ′ЄКТ, ТЕМПЕРАМЕНТ, ХАРАКТЕР, ЦІЛЬ, ЦІЛЕСПРЯМОВАННІСТЬ, УСТАНОВКА.
Актуальність дослідження. Особистість є об′єктом вивчення різних наук - філософії, соціології, етики, біології, педагогіки, психології тощо. Розумінню природи особистості сприяють література, музика, образотворче мистецтво. Особистість відіграє значну роль у вирішенні політичних, економічних, культурних, наукових, технічних проблем, загалом у піднесенні рівня людського буття. Категорія особистості посідає в сучасних наукових дослідженнях і в суспільній свідомості одне з центральних місць. Завдяки категорії особистості постають можливості для цілісного підходу, системного аналізу та синтезу психологічних функцій, процесів, станів, властивостей людини. У психологічній науці не існує загальноприйнятого визначення природи особистості.
Особистість вивчалась як зарубіжними, так і вітчизняними вченими, була створена велика кількість теорій особистості, найвідомішими серед них є психоаналіз, поведінкова школа (біхевіоризм), гуманістична психологія, екзистенціальна психологія, акмеологічний підхід, трансакційний аналіз особистості та ін.
Велику роль у вивченні особистості відіграв видатний радянський вчений Борис Герасимович Ананьєв. Він став автором концепції людинознавства, яка об'єднала науки про людину в одне вчення. Особистість за Ананьєвим - це суспільний індивід, об'єкт і суб'єкт історичного процесу. Тому в характеристиках особистості повністю розкривається суспільна суть людини, що визначає всі явища людського розвитку, включаючи природні особливості.
Формування і розвиток особистості визначене сукупністю умов соціального існування в дану історичну епоху. Особистість - об'єкт багатьох економічних, політичних, правових, моральних і інших дій на людину суспільства в даний момент його історичного розвитку.
особистість ананьєв психологічний онтопсихологія
Об'єкт дослідження - особистість, як основна категорія у психологічній науці.
Предмет дослідження - проблема особистості в роботах Б.Г. Ананьєва.
Мета дослідження - розглянути особистість, як центральну категорію психології; вивчити погляди на особистість Б.Г. Ананьєва.
Для досягнення мети дослідження необхідно виконати наступні завдання дослідження:
1. Проаналізувати літературу дослідження особистості у вітчизняній та зарубіжній науці;
2. Визначити основні напрямки дослідницької діяльності Б.Г. Ананьєва, дослідити його вклад у розвиток онтопсихології та акмеології;
3. Розглянути основні положення концепції людинознавства;
4. Запропонувати методики дослідження особистості в психології.
Методи (методики) дослідження:
аналіз існуючих джерел з проблеми дослідження;
спостереження;
аналіз існуючих методик за проблемою дослідження: орієнтаційна анкета на визначення спрямованості особистості, шкала прояву тривоги особистості по Джоржу Тейлору.
Сьогодні у вітчизняній психології широко поширений погляд на людину як на індивіда, особистість і суб'єкт діяльності, але при цьому відсутня більш менш загальноприйнята концепція особистості.
Приступаючи до огляду основних вітчизняних концепцій психології особистості, слід зазначити, що в змістовному плані все ж таки домінує структурний, а згодом, змінивший його, системно-структурний підхід.
Однією з перших слід назвати концепцію особистості, що запропонував
А.Ф. Лазурський. Значення цієї концепції в тому, що вперше було висунуте положення про стосунки особистості, які є ядром особистості. Особливе значення її ще і в тому, що ідея стосунків особистості стала відправною для багатьох вітчизняних психологів.
За думкою А.Ф. Лазурського, основне завдання особистості - це пристосування (адаптація) до навколишнього середовища, яке розуміється в найширшому сенсі. Міра (ступінь) активності пристосування може бути різною, що знаходить віддзеркалення в трьох психічних рівнях - нижчому, середньому і вищому. Фактично ці рівні відображають процес психічного розвитку людини. [23, 127]
Особистість в уявленні А.Ф. Лазурського - це єдність двох психологічних механізмів. З одного боку, це ендопсихіка - внутрішній механізм людської психіки, яка складає ядро особистості, її основу.
Іншу істотну сторону особистості складає екзопсихіка, зміст якої визначається відношенням особистості до зовнішніх об'єктів, середовища. Обидві ці частини пов'язані між собою і впливають одна на одну.
Аналізуючи погляди В.Н. Мясищєва на особистість, слід підкреслити, щонайменше, два положення, значущі для теоретичного осмислення проблеми особистості.
Перше з них в тому, що він став першим, хто у відкритій формі поставив питання про структуру особистості. Специфіка його поглядів на структуру особистості полягає в тому, що в ній немає окремих складових, але є психологічна даність - відношення, що замикає на себе всі інші психологічні характеристики особистості.
Друге положення - це розвиток і поглиблення традиції, що розпочалася ще А.Ф. Лазурським. Розвиваючи його ідеї про відношення особистості, радянський психолог В.Н. Мясищєв будує свою концепцію особистості, центральним елементом якої є поняття "відношення".
Відношення особистості - це активний, свідомий, інтегральний, виборчий, заснований на досвіді зв'язок особистості з різними сторонами дійсності. За думкою В.Н. Мясищєва, відношення - це системоутворюючий елемент особистості, яка предстає як система стосунків. [23, 178]
В.Н. Мясищєв виділяє у відношенні "емоційну", "оціночну" (когнітивну, пізнавальну) і "конативну" (поведінкову) сторони (структура відношення). Кожна сторона відношення визначається характером життєвої взаємодії особистості з навколишнім середовищем і людьми, що включає різні моменти від обміну речовин до ідейного спілкування.
Концепція особистості К.К. Платонова - найбільш яскравий зразок реалізації ідей структурного підходу до розуміння особистості людини. К.К. Платонов розглядає особистість як динамічну систему, тобто систему, що розвивається в часі, змінює склад вхідних в неї елементів і зв'язків між ними, при збереженні функції, в якій автор виділяє чотири підструктури особистості:
1. Підструктура спрямованості і стосунків особистості, які виявляються у вигляді моральних рис.
2. Підструктура досвіду, яка "об'єднує знання, навики, уміння і звички, придбані шляхом навчання, але вже з помітним впливом біологічно і навіть генетично обумовлених властивостей особистості". [14, 45]
3. Підструктура індивідуальних особливостей психічних процесів, процес формування і розвитку яких здійснюється шляхом вправи.
4. Підструктура біопсихічних властивостей, в яку входять "статеві і вікові властивості особистості, типологічні властивості особистості (темперамент)". [14, 45]
На відміну від попередніх і подальших вітчизняних концепцій особистості концепція особистості О.М. Леонтьєва характеризується високим рівнем абстрактності. О.М. Леонтьєв вважав, що особистість створюється суспільними стосунками, в які індивід вступає в своїй наочній діяльності.
Так на перший план виступає категорія діяльності суб'єкта, оскільки "саме діяльність суб'єкта є початковою одиницею психологічного аналізу особистості, а не дії, не операції або блоки цих функцій; останні характеризують діяльність, а не особистість". [15, 238]
Таким чином, по-перше, О.М. Леонтьєву вдається провести розмежувальну лінію між поняттями індивід і особистість. Якщо індивід - це неподільне, цілісне, зі своїми індивідуальними особливостями генотипічне утворення, то особистість - теж цілісне утворення, але не дане кимсь або чимось, а проведене, створене в результаті безлічі наочних діяльностей. Отже, положення про діяльність як одиницю психологічного аналізу особистості - це перший принципово важливий теоретичний постулат О.М. Леонтьєва.
Інший такий же важливий постулат - це обернене О.М. Леонтьєвим положення С.Л. Рубінштейна про зовнішнє, таке, що діє через внутрішні умови.
Отже, розвиток особистості предстає перед нами як процес взаємодій безлічі діяльностей, які вступають між собою у ієрархічні відносини. Особистість виступає як сукупність ієрархічних стосунків діяльностей.
Процес становлення особистості по О.М. Леонтьєву є процес "становлення зв'язної системи особистісних сенсів". [15, 233]
Якщо в концепції О.М. Леонтьєва центральне місце належить поняттю "особистісний сенс", то у Л.І. Божович як системостворююча ознака структури особистості виступає "внутрішня позиція особистості" або її спрямованість. Основу спрямованості складає "стійко домінуюча система мотивів, в якій основні, такі, що ведуть мотиви, підпорядковувавши собі всі останні, характеризують будову мотиваційної сфери людини". [9, 13] Саме зміст спрямованості особистості обумовлює всі її особливості: інтереси, прагнення, переживання, риси вдачі. Тому ведуча сфера в структурі особистості Л.І. Божович - це аффективно-потребнісно-мотиваційна сфера.
С.Л. Рубінштейн, приступаючи до характеристики особистості, звертає увагу на залежність психічних процесів від особистості. Це виражається, по-перше, в індивідуально-диференціальних відмінностях між людьми.
Експериментально вивчаючи різного роду ілюзії, Д.Н. Узнадзе прийшов до висновку, що вирішальна роль у їх виникненні належить так званій установці. Він підкреслював, що установка це "цілісний стан суб'єкта", його цілісна спрямованість в певну сторону, на певну активність. Згідно з концепцією Узнадзе, установка виражає готовність людини до активності, визначає її спрямованість і вибірковість поведінки. Установка як динамічний стан включає як момент мотивації, так і момент спрямованості. На думку цього вченого, установка регулює поведінку на двох рівнях регуляції психічної активності: несвідомому і свідомому. [27, 34]
Більшість зарубіжних теорій розглядають особистість як індивідуальне і водночас соціально-психологічне явище. Найвідомішими серед них є психоаналіз, поведінкова школа (біхевіоризм), гуманістична психологія, екзистенціальна психологія, трансакційний аналіз та ін.
Психоаналіз. Згідно з цією теорією рушійною силою, мотивами поведінки людини в соціумі є несвідомі біологічні потяги та інстинкти. її засновник, відомий австрійський психолог і психіатр Зиґмунд Фрейд (1856-1939), вважав, що душевний стан людини зумовлюється співвідношенням несвідомого (інстинктів, потягів, імпульсів) і свідомого, яке є результатом впливу соціального оточення. Боротьба між ними завжди драматична і призводить до конфліктів людини із суспільством.
Розвиваючи вчення Фрейда, швейцарський психолог і психіатр Карл-Густав Юнг (1875-1961) розглядав особистість як складне структурне явище, що поєднує в собі індивідуальне несвідоме і колективне несвідоме. Змістом колективного несвідомого є apxe - наділені енергетичною силою певні загальні форми уявлень, що у процесі Індивідуального життя наповнюються особистим емоційним та образним змістом. [23, 58]
К.Г. Юнг запропонував типологію характерів відповідно до переважаючої функції (мислення, почуття, інтуїція), спрямованості особистості на зовнішній або внутрішній світ, запровадив поняття “екстраверсія - інтроверсія" (лат. extra - поза, intro - усередину, versio - обертати) Для позначення двох протилежних типів особистості. Екстравертивний тип характеризується зверненістю особистості до навколишнього світу, для інтровертивного типу властива фіксація інтересів особистості на явищах власного внутрішнього світу. Виокремлення інтроверсії та екстраверсії дало змогу розрізнити дві великі групи психологічних індивідів. Також було виявлено відмінності між індивідами однієї групи, що залежали від основних психічних функцій: мислення, емоцій, відчуттів, інтуїції. Теорія відчуження німецько-американського психолога і соціолога Еріха Фромма (1900-1980) є найбільш “соціалізованим" ученням неофрейдизму. Втрату людиною зв'язків зі світом та з іншими Фромм називав відчуженням, “негативною свободою”. Такий стан пригнічує людину, адже вона прагне мати певні стосунки з іншими, вступати з ними у взаємодію та спілкування. Але такої можливості навколишній світ не дає, і тому вона стає самотньою. Це, на думку Фромма, підкреслює двоїсту природу людини, яка, з одного боку, хоче бути незалежною, а з другого - прагне позбутися цієї незалежності, що призводить до відчуження як фатальної основи міжособистісних стосунків. Воно може проявитися у формі конформізму, мазохізму, садизму, перерости в агресивність. Для подолання відчуження людям потрібно прищеплювати гуманістичні засади, основою яких є почуття любові до себе і до інших.
Неофрейдистською за своєю суттю є і теорія розвитку особистості американського психолога Еріка Еріксона (1902-1994). Згідно з нею розвиток особистості зумовлюється соціальним світом, а не біологічними чинниками, між особистістю та суспільством немає антагонізму. Центральною властивістю людини є “ідентичність особистості”, яка вказує на взаємозв'язок особи і соціального оточення та виявляється у спрямованості людини на себе, в ототожненні її з соціальною групою, у визначенні її цінності, соціальної ролі та призначення. [23, 78]
Біхевіоризм (англ. behaviour - поведінка). Згідно з цим напрямом свідомість як предмет наукового дослідження заперечується, а психіка зводиться до різних форм поведінки.
Засновником біхевіоризму є американський психолог Джон-Бродес Уотсон (1878-1958), який запропонував програму побудови нової психології, вважаючи її предметом не свідомість, а поведінку. Усі вияви поведінки людини, на його думку, можна описати, послуговуючись термінами “стимул" - зміна зовнішнього середовища і “реакція” - відповідь організму на стимул.
Його співвітчизник Беррес-Фредерік Скіннер (1904 - 1990) значно розширив класичну теорію умовних рефлексів, виокремивши серед них “оперантні” (від “операція”) реакції, що виробляються організмом мимовільно. їх можна підсилити чи послабити за допомогою покарання чи заохочення. Він звернув увагу на асиметрію між позитивним і негативним “підсиленням” стимулів: негативне часто зумовлює непередбачені, дивні, небажані наслідки; позитивне - викликає бажані зміни, формує поведінку, підвищує самооцінку людини.
Гуманістична психологія. Цей напрям у західній (переважно американській) психології протиставив себе біхевіоризму і фрейдизму як “третя сила”, наголосивши на спрямуванні особистості у майбутнє, до вільної реалізації своїх потенцій.
Згідно з поглядами її представників особистість є унікальною цілісною системою, відкритою до самоактуалізації, що притаманно тільки людині. Засновник цієї теорії американський психолог Карл-Ренсом Роджерс (1902 - 1987) виходив з того, що кожна людина наділена здатністю до особистісного самовдосконалення. Важливим компонентом структури особистості він вважав “Я-концепцію”, яка формується у процесі взаємодії людини з навколишнім середовищем, є інтегральним механізмом саморегуляції її поведінки і може бути позитивною, негативною та амбівалентною (суперечливою). [23, 77]
Тлумачення особистості з точки зору гуманістичної психології зводиться до таких положень: людину необхідно вивчати тільки в її цілісності; кожен індивід є унікальним, саме тому аналіз окремих випадків не менш виправданий, ніж статистичні узагальнення; головною психологічною реальністю є переживання людиною світу і себе в ньому; життя особистості має розглядатися як єдиний процес становлення і буття людини; індивід є активною, творчою особою; людина наділена потенціями до безперервного розвитку і самореалізації; особистість має певний ступінь свободи від зовнішньої детермінації завдяки смислам і цінностям, якими вона керується у своєму виборі.
Екзистенціальна психологія. Суть її полягає у визнанні унікальності особистого досвіду конкретної людини. Одним із своїх завдань вона вважає розв'язання проблеми відновлення аутентичності особистості - забезпечення відповідності її буття у світі внутрішній природі. Австрійський психіатр і психолог Віктор-Еміль Франкл (1905 - 1989) вважав, що основним прагненням людини є усвідомлення смислу свого існування. Нереалізованість цього прагнення породжує фрустрацію або екзистенціальний (буттєвий) вакуум. На його думку, пізнання сенсу життя може бути доступним кожному. [23, 45]
Трансакційний аналіз особистості. Як метод групової психотерапії, трансакційний аналіз особистості побудований на своєрідному уявленні про структуру людської психіки. Засновником цього методу є американський психолог Брік Берн (1910-1970), який стверджував, що в кожній людині можна знайти три типи станів власного “Я”: Дитина, Дорослий, Батько. Трансакцією він вважав одиницю спілкування, яка може бути трансакційним стимулом (звернення до іншої людини) або трансакційною реакцією (відповіддю на це звернення). На думку Берна, “незрілих особистостей” немає, а є люди, в яких Дитина невчасно та невміло бере на себе функцію управління всією особистістю тоді, як у них є і добре структурований Дорослий, якого потрібно тільки виявити і привести в дію. У так званих “зрілих людей" навпаки: контроль за поведінкою завжди здійснює Дорослий, але й у них Дитина може здобути владу. Усі три аспекти особистості важливі для функціонування та виживання, заслуговують однакової уваги, адже кожний стан по-своєму робить життя людини повноцінним і плідним. Найнеобхіднішим для життя є стан “Дорослий”, оскільки людині доводиться опрацьовувати різноманітну інформацію, долати труднощі тощо. Дорослий, будучи посередником, контролює дії Батька й Дитини.
Вивчення особистості в соціальній психології невід'ємне від аналізу суспільства, в якому відбувається її соціальний розвиток. Становлення особистості є культурно-історичним відтворенням індивіда як людини, засвоєнням ним суспільно вироблених здібностей через оволодіння способами діяльності, що сформувалися в суспільстві. Створивши новий предметний світ, цивілізацію, людина відокремилася від тваринного світу і розвивається за принципово новими законами - законами соціального руху, що й робить її людиною, розвиває як особистість.
Особистість - суб'єкт власної життєдіяльності, суспільна істота, наділена свідомістю і представлена психологічними характеристиками, які є стійкими, соціально зумовленими, виявляються у суспільних зв'язках, відносинах з навколишнім світом, іншими людьми, визначають поведінку людини.
Особистість виражає належність людини до певного суспільства, певної історичної епохи, культури, науки, традицій тощо. Поняття “особистість” має сенс лише в системі суспільних відносин - там, де може виявлятися соціальна роль чи сукупність ролей. Йдеться не про своєрідність і різноманітність цих ролей, а насамперед про специфічне розуміння індивідом своєї ролі, про внутрішнє ставлення до неї, вільне і зацікавлене чи вимушене і формальне її виконання. Нині існує дві основні концепції особистості. Одна з них трактує особистість як функціональну (рольову) характеристику людини, інша розглядає її як сутнісну характеристику людини.
Опановуючи та засвоюючи завдяки діяльності й спілкуванню суспільний досвід, надбання попередніх поколінь, індивід оволодіває матеріальними і духовними цінностями суспільства. Навколишнє середовище не є для нього незмінним, а сам він не пасивний продукт взаємодії спадковості й середовища. Щоб скористатися накопиченими багатствами, кожне нове покоління повинно пізнати їх завдяки діяльності, адекватній тій, що представлена в результатах і соціальному досвіді людей. Оволодіння ними є формою, всередині якої відбувається розвиток психіки, свідомості людини, її особистості загалом.
Людська психіка не є результатом або прямим продовженням природного розвитку елементарних форм поведінки, психічного життя тварин. Психічні функції людини формуються в процесі її розвитку і становлення в суспільстві шляхом засвоєння нею соціального досвіду. А сам процес засвоєння розглядають як специфічну, властиву лише людині форму психічного розвитку.
Людина є істотою біологічною, що володіє мовою, здатністю працювати, і водночас істотою суспільною, якій необхідно спілкуватися і взаємодіяти з іншими людьми. Особистість людини - специфічна, унікальна єдність біологічного і соціального, система, в якій фізичне і психічне, природне і соціальне утворюють нерозривний ланцюг. Біологічна основа особистості охоплює нервову систему, систему залоз, процеси обміну речовин, статеві відмінності, анатомічні особливості, процеси дозрівання і розвитку організму; соціальний “контекст" особистості зумовлюється впливом культури і структури спільностей, у яких людина була вихована і до яких вона належить.
Погляд на особистість як функціональну характеристику людини спирається на поняття “соціальна функція людини”, “соціальна роль”. Таке розуміння особистості не дає змоги цілком розкрити її внутрішній, глибинний світ, оскільки зовнішня поведінка не завжди і не обов'язково виражає справжню сутність індивіда. Значно глибшим є намагання пізнати особистість у сутнісному плані. Йдеться про регулятивно-духовні потенції особистості, її самосвідомість, джерела волі, ядро характеру, які реалізуються у соціальному способі життя, суспільних відносинах і певним чином впливають на них. При цьому головною властивістю особистості як результату відтворення соціальної реальності є світогляд, одночасно з яким формується і характер особистості - психологічний стрижень людини, що стабілізує її соціальні форми активності. У цьому контексті особистість розглядається як міра цілісності людини. Без внутрішньої цілісності немає особистості. Водночас в особистості важливо бачити не тільки загальне, а й своєрідне. Таке розуміння її сутності передбачає погляд на неї не тільки як на соціальну, а й як на індивідуально-самобутню істоту. Особистість є унікумом, зумовленим як її спадковими особливостями, так і умовами соціального середовища, в якому вона формується і розвивається.
Для пізнання особливостей формування властивостей особистості, у тому числі й соціально-психологічних, необхідно розглядати її життя в суспільстві, її рух у системі суспільних відносин. Без колективу, групи, людських спільностей особистість в її діяльній соціальній сутності не можлива, тому охарактеризувати її можна тільки в системі міжособистісних стосунків, у колективній діяльності. Суспільство для особистості є не просто зовнішнім середовищем, а певною системою взаємозв'язків.
У суспільстві реалізується особистість кожної людини. Властиві тільки їй риси і особливості утворюють її індивідуальність, тобто психологічні особливості, що становлять її своєрідність, відмінність від інших людей. Індивідуальність особистості виявляється в рисах характеру, темпераменту, у звичках, інтересах, якостях пізнавальних процесів, у здібностях, індивідуальному стилі діяльності. Індивідуальні особливості людини не виявляються, доки не стануть необхідністю в системі міжособистісних взаємин, суб'єктом яких виступить ця людина як особистість.
Індивідуальність (лат. individuitas - неподільність) - сукупність особливостей і певних властивостей людини, які характеризують її неповторність і виявляються у рисах характеру, у специфіці інтересів, якостей, що відрізняють одну людину від іншої.
Індивідуальність є неодмінною і найважливішою ознакою особистості. Поняття “особистість” та “індивідуальність" не тотожні. Особистість завжди є суб'єктом відносин із конкретним соціальним оточенням. Тому структура особистості ширша від структури її індивідуальності. Поступ від людини, індивіда через індивідуальність до особистості можна розглядати і як процес соціалізації, і як внутрішнє вдосконалення людини.
Наукове бачення взаємозв'язку особистості і суспільства пов'язане з розумінням особистості як цілісної системи з її професійними, національними, сімейно-побутовими, психологічними та іншими ознаками, які формуються в процесі взаємин людини з іншими людьми, соціальними групами, суспільством. При цьому в поняття “соціальне” входять умови життєдіяльності людини, особливості суспільних відносин, виробництва, соціальних інститутів, специфіка системи виховання, поширення інформації, які визначають поведінку людини і водночас самі визначаються соціальною активністю індивіда, його творчою діяльністю. Отже, людський індивід у своєму розвитку відтворює досягнення історії людської культури та цивілізації. Цей процес є якісно своєрідним і суттєво відрізняється від онтогенезу тварин. Властивості, що сформувалися в результаті еволюції тварин, зумовлені морфологічними особливостями організму, які фіксуються спадково. Досягнення в розвитку людини виявляються в результатах її діяльності, у створених нею знаряддях виробництва, у мові, творах науки, літератури, мистецтва тощо.
Від народження людина перебуває у світі собі подібних, в соціально-економічних, політичних, соціально-психологічних умовах, серед предметів, що виконують соціальні функції. Вона використовує створені протягом історії людства предмети і засоби, володіє мовою як соціально сформованим інструментом мислення, за допомогою якого засвоює загальнолюдський досвід і спілкується з іншими людьми. У цих процесах засвоєння людиною соціального досвіду та культури задіяні всі органи і механізми її індивідуальності: зір, слух, нюх, смак, мислення, відчуття, бажання, діяльність, почуття. Здобуті людиною можливості сприймання світу в кольорах, музиці, слові засвоюються в постійній взаємодії із соціумом, з іншими людьми, в результаті вивчення явищ, предметів, у процесі творчої діяльності.
Психологія особистості отримала свій розвиток в ХХ столітті, у відповідь на кризу традиційної вундтівської психології. Слід визнати, що і для зарубіжної, і для вітчизняної психології проблема особистості виявилася важкою. Навіть наявність у вітчизняній радянській психології об'єднуючого ідеологічного знаменника у вигляді марксистської філософії не стимулювала однозначного тлумачення особистості та її природи.
З середини 60-х років робляться спроби з'ясування загальної структури особистості, а Всесоюзний симпозіум, що відбувся в 1969 році, по проблемах особистості пройшов під знаком розуміння особи як біосоціальної істоти і структурного підходу. Подальша критика цього підходу полягала в тому, що в особі виділялися як біологічна, так і соціально обумовлені підструктури, а це приводило до того, що між поняттями "особа" і "людина", "особа" і "індивід" ототожнювалося.
Насправді ж, біологічне, входивши в особу в людину, стає соціальним, переходить в соціальне.
До кінця 70-х рр. орієнтація на структурний підхід до проблеми особи змінялася тенденцією застосування системного (або структурно-системного) підходу, що вимагає виділення системоутворюючих ознак особі.
Визнання безперечної єдності, але не тотожності понять "особистість" і "індивід" (Б.Г. Ананьєв, О.М. Леонтьев та інші) породжувало ряд питань, серед яких було і питання про те, що є цією особливою системною якістю індивіда, яка позначається терміном "особистість" і виявляється такою, що не зводиться до біологічних передумов, включених в природу її носія - індивіда.
Погляди зарубіжних психологів на особистість характеризуються ще більшою строкатістю. Л. Хьєлл та Д. Зіглер в своїй монографії виділяють щонайменше дев'ять напрямів в теорії особистості.
Б.Г. Ананьєв народився 14 серпня 1907 р. в м. Орджонікідзе. У 1928 р. він закінчив Горський педагогічний інститут, а в 1930 р. - аспірантуру при Ленінградському інституті по вивченню мозку ім. В.М. Бехтерева.
Перша наукова робота Б.Г. Ананьєва, написана ще в студентські роки, вийшла в світ в 1927 р. і була присвячена експериментальному вивченню впливу музики на поведінку людини. [7, 19]
Аналіз отриманих в експерименті даних дозволив Б.Г. Ананьєву зробити висновок про існування об'єктивних симптомів складних афектних реакцій, що відображають збуджуючий і пригноблюючий вплив музики на поведінку і рухову сферу людини.
Свою професійну наукову діяльність Б.Г. Ананьєв почав в Ленінграді, в Інституті по вивченню мозку ім. В.М. Бехтерева, під керівництвом професора В. Н. Осипової. Перший цикл його наукових робіт пов'язаний з вивченням особливостей умовно-рефлекторної діяльності людини з позицій рефлексологічного напряму В.М. Бехтерева. Це роботи по дослідженню типів сполучно-рефлекторної діяльності, вивченню мовних рефлексів у сліпих дітей і ін.
У 1933 р. Б.Г. Ананьєв починає роботу над монографією "Психологія педагогічної оцінки", що узагальнює цикл досліджень питань психології навчання і виховання, які розроблялися сектором психології Інституту по вивченню мозку ім. В.М. Бехтерева.
Для доказу важливої ролі індивідуального підходу в процесі виховання, заснованого на врахуванні індивідуально-типових особливостей дитини, вчений у 1936 році приступає до розробки проблеми темпераменту і особливостей його розвитку. У роботі "Вчення про темперамент" він критикує вчення про незмінність темпераменту, що розвивається деякими дослідниками, і буржуазну "теорію" біологічної і соціальної приреченості людини. Він підкреслює величезне значення виховання і практичної діяльності для розвитку і перетворення всіх властивостей людини, у тому числі і особливостей його темпераменту.
По сукупності опублікованих робіт, виконаних в період 1929-1936 рр., Б.Г. Ананьєву в 1937 р. присуджується вчений ступінь кандидата педагогічних наук (по психології). Як основна робота цього циклу указувалася монографія "Психологія педагогічної оцінки". Розробляючи пізніше проблему особливостей формування характеру (у 1938 році), Борис Герасимович пише про необхідність враховувати особливості темпераменту і характеру дитини при здійсненні індивідуального підходу в процесі її виховання.
На початку 40-х рр. Б.Г. Ананьєв приступає до дослідження індивідуальних особливостей чутливості, кінестезії і ін. У цей період він публікує роботи "Виховання спостережливості школярів", "Виховання пам'яті школяра", "Виховання уваги школяра", "Виховання характеру школяра", "До постановки проблеми чутливості", "Індивідуальні відмінності чутливості", "Про сучасне полягання психологічної науки в СРСР".
У своїх роботах Б.Г. Ананьєв виходить з того, що відчуття людини є наслідком його життєдіяльності, оскільки вони відображають явища зовнішнього світу, природу тих форм речовин і форм рухомої матерії, дія яких на органи чуття і породжує ці відчуття. [7, 23]
Особливу групу досліджень в період важких випробувань для нашої країни, що має величезне практичне значення, представляє цикл робіт радянських психологів по відновленню втрачених функцій у поранених бійців.
Навесні 1944 р. в Ленінградському університеті, на філософському факультеті, створюється кафедра, а пізніше і відділення психології, керівником якого стає Б.Г. Ананьєв. Ядро цього наукового центру по психології склали учні і співробітники академіка В.М. Бехтерева.
Перед створеним колективом Борис Герасимович поставив ряд проблем, але основною стала проблема сенсорних процесів. Як показали дослідження по педагогічній і медичній психології, назріла крайня необхідність в створенні загальної теорії сенсорних процесів.
В кінці 40-х рр. були опубліковані такі роботи, як "Матеріали до психологічної теорії відчуттів", "До проблеми сприйняття", "Досвід дослідження бімануального дотику".
Пізніше цей матеріал був узагальнений в монографіях "Просторове розрізнення", "Теорія відчуттів" і в ряду інших монографій, збірках і статтях.
У зв'язку із створенням в 1943 р. Академії педагогічних наук РРФСР особливо актуальними стають проблеми педагогічної психології, тому, разом з розробкою різних аспектів проблеми сенсорних процесів, співробітники Бориса Герасимовича Ананьєва і він сам продовжують дослідження з проблеми дитячої і педагогічної психології. У цей період розробляються психолого-педагогічні аспекти внутрішньої мови, проблеми розвитку волі і характеру в процесі дошкільного виховання, розвитку дитячої самосвідомості і ін.
З 1951 по 1960 р., залишаючись професором кафедри психології Ленінградського університету, Б.Г. Ананьев очолює Науково-дослідний інститут педагогіки АПН РРФСР, де організовує комплексне вивчення проблем виховання і розвитку школярів в процесі первинного навчання. Результати цієї колективної праці опубліковані в серії статей Ананьева: "Про систему учбово-виховної роботи в I класі", "Про шляхи підвищення ефективності учбово-виховної роботи в I класі", "Аналіз труднощів оволодіння навиками читання і письма, чому вчаться в першому класі школи", в роботі, написаній спільно з А.І. Сорокіною, - "Підготовчий період в першому класі і формування готовності дітей до навчання". Загальний підсумок названих досліджень підводиться в колективній монографії "Первинне навчання і виховання".
Однією з найголовніших якостей Б.Г. Ананьєва завжди було уміння організовувати діяльність не тільки тих наукових колективів, якими він безпосередньо керував, але і діяльність колективів інших психологічних установ Ленінграда, об'єднуючи їх в науковий комплекс, вирішуючий єдине завдання. [7, 34]
Особливо яскрава ця якість виявилося в останнє десятиліття життя Б.Г. Ананьєва, коли за його ініціативою і під його керівництвом сформувався єдиний науковий колектив співробітників факультету психології і лабораторії диференціальної психології і антропології Ленінградського університету і співробітників сектора психології Науково-дослідного інституту загальної освіти дорослих АПН СССР для проведення багатокомпонентного комплексного дослідження, направленого на вирішення одного з головних завдань сучасної психології - побудову загальної теорії індивідуально-психологічного розвитку людини.
У найзагальнішому вигляді ця проблема піднімалася Б.Г. Ананьєвим в кінці 50-х рр. в роботах "Людина як загальна проблема сучасної науки", "Про систему вікової психології" і ін.
Основні ідеї, що визначають шляхи створення єдиної теорії людинознавства, викладені Б.Г. Ананьєвим у 1968 році в монографії "Людина як предмет пізнання" і в серії збірок і статей.
За 45 років творчої діяльності Б.Г. Ананьєв опублікував більше 180 наукових робіт, з них декілька монографій з різних розділів психологічної науки.
Принцип розвитку в розумінні Б.Г. Ананьєва вказує на історичний характер детерміації психічного. "Внутрішні умови, заломлюючі зовнішні дії, в процесах життєтворчості, здійснення діяльності, функціонування поведінки, постійно змінюються, формуються, еволюціонують". [5, 34]
Рушійною силою психічного розвитку, згідно з переконаннями вченого, є внутрішні суперечності, які виникають тому, що психічні структури неоднорідні. Так, наприклад, вже в психічному процесі дають про себе знати і онтогенетичні, і натуральні, психофізіологічні функції, і органічні потреби, а також вищі форми мотивації - пізнавальні, моральні, естетичні. І ще складніше ця картина спостерігається в психічних властивостях і станах.
До чинників розвитку Б.Г. Ананьєв відносив спадковість, різноманітні умови природного і соціального середовища, навчання і виховання, структуру особистості, що сформувалася до даного моменту, індивідуальність. [3, 117]
Послідовно застосовуючи принцип розвитку при аналізі психофізіологічних функцій, психічних процесів, психічних властивостей і станів людини, він особливо глибоко спирався на цей принцип в своїй концепції онтопсихології, суттю якої було багатобічне дослідження буття людини як індивіда і особистості, суб'єкта і індивідуальності в онтогенезі.
Формулюючи комплекс теоретичних, науково-дослідних і прикладних завдань, які вирішуються в процесі побудови онтопсихології як науки, вчений об'єднав їх в чотири блоки проблем:
1) встановлення суті розвитку індивідних і особових характеристик з позицій біосоціальних стосунків в різні періоди онтогенезу і життєвого шляху людини;
2) дослідження взаємозв'язків індивідних і особових властивостей на різних етапах індивідуального розвитку людини;
3) виявлення зв'язків як індивідуальних, так і особових феноменів людини з її суб′єктно-діяльнісною характеристикою;
4) дослідження становлення індивідуальності як процесу інтеграції основних характеристик людини як індивіда, особистості та суб'єкта діяльності, що відрізняється по своїм багатьом параметрам неповторною своєрідністю. [3, 44]
У дослідженнях, які Б.Г. Ананьєв здійснював для виявлення індивідної організації і її онтогенезу, було доведено, що порівняльно-вікове вивчення індивідних характеристик є одним з найважливіших аспектів пізнання природних форм психіки, які не втрачають відносної самостійності у міру ускладнення психічної діяльності, продовжуючи виконувати функцію її потенціалу впродовж всього життя людини.
Інший важливий напрям в цьому циклі досліджень - дослідження відносин і ступеня взаємозв'язку індивідних властивостей в різні періоди життя людини. У складній структурі індивідної організації, що включає елементи різного роду, під керівництвом Б.Г. Ананьєва вивчалися як однорівневі, так і різнорівневі зв'язки. Було показано, що наявність різнорівневої структури індивіда за рахунок розшарування, стратифікації його елементів спричиняє за собою дослідження процесів диференціації і інтеграції в даній системі людини. Наслідком соціалізації виявляється також подальше розшарування вторинних індивідних властивостей. На основі природних форм психіки утворюється соціалізований рівень психофізіологічних функцій (мнемічні, вербальні, довільні та інші). Разом з природними структурами виникають інтеркорреляції в результаті соціалізації. Як природні, так і придбані кореляційні зв'язки характеризуються (хоча і в неоднаковому ступені) все зростаючою спеціалізацією, динамічністю і надзвичайною пластичністю під впливом соціальних чинників, особливо тих, що впливають на процеси перебудови кореляційних стосунків.
У дослідженнях, проведених під керівництвом Б.Г. Ананьєва, було показано, що цілий ряд психологічних особливостей людини виявляється зв'язаним з особливостями протікання процесів на вегетативному і біохімічному рівнях. І це не випадково, оскільки психічна діяльність забезпечується роботою всіх систем людського організму, починаючи з біохімічних процесів і закінчуючи процесами, що протікають на вищому кортикальному рівні. Причому, в умовах підвищеного інтелектуального та емоційного навантаження між психологічними характеристиками людини і особливостями вегетативних і біохімічних рівнів виявляються ті зв'язки і залежності, які не уловлюються у фонових дослідженнях. [2, 68]
Ще один важливий напрямок, пов'язаний з вивченням індивідної організації в онтопсихології, полягає у виявленні її ролі як основи для формування особистості, суб'єкта діяльності та індивідуальності. Комплекс проблем, що стосуються взаємозв'язків індивіда і інших підструктур людини, включає розгляд не тільки генетичних, але і структурних стосунків на різних етапах життєвого шляху, що дає можливість ближче підійти до розуміння психічного розвитку як цілісного феномену". [2, 144]
До наступного циклу досліджень з онтопсихології відноситься вивчення особистості і її життєвого шляху. На відміну від індивідної організації, особливостями особистості є психологічні ефекти соціального розвитку людини. Психологічним результатом активного включення людини в різні системи соціальних стосунків і типи спільностей є "розвиток людини як особистості з її багатовимірними і багаторівневими підструктурами, різноманітними властивостями". [2, 46]
Значущість соціально-психологічних характеристик особистості, підкреслював Б.Г. Ананьєв, визначається їх регулюючою функцією. Людина приймає те або інше рішення саме на основі включення своїх суб'єктивних стосунків до різних сторін навколишньої дійсності. У сферу їх включається також відношення до себе як до суб'єкта соціальних стосунків і як до особистості в цілому. Ступінь зрілості особистості, згідно з Б.Г. Ананьєвим, виражається в здатності ухвалювати власні рішення і свідомо здійснювати вибір в складних ситуаціях. [5, 218]
У контексті онтопсихологічної науки одне з основних питань - вивчення процесу становлення цілісності особистості як багаторівневої системи, процесу перетворення її з "об'єкту соціальних дій в суб'єкт індивідуального і суспільного розвитку впродовж всього життєвого шляху людини". [3, 34]
Наступний розділ онтопсихології присвячений взаємозв'язкам індивіда і особистості, що складаються впродовж життя. Комплекс проблем, що стосуються стосунків цих основних підструктур людини, включає розгляд не тільки генетичних, але і структурних зв'язків і чинників, що визначають їх характеристики в різні періоди життєвого циклу. Це дає можливість ближче підійти до розуміння психічного розвитку як цілісного феномену, що має різнорівневу, ієрархічну структуру. Такий комплексний підхід "важливий не тільки для конкретизації методологічного біосоціального принципу, але і для внутрішньої детермінації процесу психічного розвитку". [3, 22]
Якщо попередників Б.Г. Ананьєва при вивченні стосунків різнорідних компонентів психіки найбільшою мірою цікавила проблема зв'язків темпераменту і характеру, то Б.Г. Ананьєв при вивченні взаємин різнорідних, різнорівневих компонентів психіки робив упор на з'ясуванні зв'язків пізнавальних функцій і процесів із особливостями особистості.
Окрім розробки проблем онтопсихології, Б.Г. Ананьєв вніс великий і змістовний вклад у створення акмеології, - науки, що виникла на стику природних, суспільних, гуманітарних і технічних дисциплін, і що вивчає феноменологію, закономірності і механізми розвитку людини в період її дорослості і особливо при досягненні нею найбільш високого рівня в цьому розвитку.
Услід за Бєхтєрєвим, Б.Г. Ананьєв був проти ствердження деяких учених, що розвиток людини завершується при досягненні ним дорослості, після чого нібито наступає своєрідна "скам'янілість" в прояві цього процесу.
Зрілість людини, що досягається в дорослому стані, і так звана вершина цієї зрілості або, як її називають, акме, підкреслював Б.Г. Ананьєв, - це "багатовимірна констелляція різних характеристик людини, яка хоча і охоплює значний по часу протяжності етап її життя і завжди показує, наскільки вона відбулася як індивід, особистість і суб'єкт діяльності, але разом з тим ніколи не є статичною освітою, а, навпаки, відрізняється більшою або меншою варіативністю і мінливістю". [2, 11]
Б.Г. Ананьєв і його учні в серії експериментальних робіт показали, що фізичний стан людини постійно несе типові характеристики і зазнає перебудову в рамках параметрів зрілості. І така ж "рухома єдність змістовної специфіки і форми її виразу дає про себе знати, коли людина проявляє себе як особистість і як суб'єкт діяльності". [2, 13]
У цих дослідженнях було показано, що, як правило, не відбувається фронтально одночасного досягнення ступеня зрілості всіма блоками утворень, в яких людина виступає як індивід, як особистість і як суб'єкт діяльності; далі, вже на ступені зрілості, у неї спостерігаються також різні темпи протікання змін в названих утвореннях: "і час виходу на рівень акме людини як індивіда, як особистості і як суб'єкта творчої діяльності дуже часто не збігається". [2, 13]
Стан зрілості не з'являється у людини несподівано і відразу. Не тільки від природної схильності, але і від вже прожитого життя великою мірою залежить, з яким запасом фізичної міцності підійде людина до ступеня зрілості, які ціннісні орієнтації і стосунки складуть ядро його особистості.
Виходячи з цих даних, Б.Г. Ананьєв сформулював завдання, які повинна вирішити акмеологія: це наукове освітлення феноменології акме, об'єктивування загального і різного в ній у різних людей, дослідження у дії чинників, які визначають якісно-кількісні характеристики акме. Останнє фактично означає важливість розкриття закономірностей і механізмів, функціонування яких необхідне, щоб "повноцінне акме було досягнуте людиною і вона реально відбулася як гідний громадянин своєї країни і як професіонал високого класу". [2, 11]
Борис Герасимович за сорок з гаком років роботи в психології гранично продуктивно проявив себе при розробці багатьох актуальних проблем. Він опублікував капітальні праці по психології плотського пізнання, психології волі і характеру, залишив нам роботи по нейропсихічній регуляції, статевому диморфізму і психофізіологічній еволюції людини. І понині широко використовуються фахівцями результати його дослідження проблем психології мистецтва, історії психології, психології педагогічної оцінки людини як предмету виховання і багато інших.
Проте головний напрям його теоретичних шукань як ученого - науково обґрунтоване осмислення принципів сполучення наук, предметом пізнання для яких виступає людина, теоретична і інструментальна розробка і впровадження в науку основ комплексного підходу до вивчення як найпростіших, так і найбільш складних утворень психіки і всього психічного світу в цілому, а також форсування розвитку нових, важливих, з його точки зору, напрямів в психологічній науці - онтопсихології та акмеології.
Виходячи з діалектико-матеріалістичного розуміння природи людини, множинної, системної детермінації її поведінки, діяльності і розвитку, її багаторівневої структури, ефектом якої є психіка, Б.Г. Ананьєв як крупний теоретик і експериментатор обґрунтував, розвинув і успішно застосував для вирішення тих, що цікавили його в людинознавстві і конкретно в психології проблем комплексний підхід - особливу методологічну стратегію, орієнтовану на "багатоаспектне, міждисциплінарне пізнання складних різноякісних об'єктів і їх множинної причинної обумовленості, результатом чого виявляється цілісне уявлення про об'єкт". [5, 211]
Логіка ученого при цьому була така: оскільки поведінка людини визначається умовами його минулого життя, значущими для нього обставинами, а також його спадковістю і природженими особливостями, то треба ці умови, обставини і особливості (ширше - всі органічні підстави психіки) вивчати, застосовуючи методи і дані суміжних наук. Через зв'язок поведінки з мозком і організмом в цілому психологія, підкреслював він, змикається з природними науками, а через зв'язок з умовами життя людини в суспільстві - з соціальними, гуманітарними і технічними науками.
Акцентуючи увагу на суті комплексного підходу, розробленого і успішно застосованого в науковій школі Б.Г. Ананьєва, слід особливо підкреслити, що концептуальне трактування ученим людини і її психіки як об'єктів наукового дослідження в змістовному відношенні істотно відрізняється від традиційного.
Принцип цілісності людини став системостворюючим в його концепції, що і зумовило її своєрідний антропологізм. Цей принцип робить явнішою складну і багаторівневу детермінацію психічного в структурі людини як суб'єкта, в яку входять не тільки власне особові властивості і стани, що формуються соціумом, але і "природні, індивідні характеристики - властивості людини в цілому". [2, 78]
Вся ця система властивостей людини опосередкує зовнішні детермінуючі дії, внаслідок чого і виникає психічний процес і поведінковий акт. Предметом психології тому, на думку Б.Г. Ананьєва, є багаторівнева системна організація психіки, що розглядається у всіх її зв'язках з різними сторонами природи людини - її структурою, розвитком і діяльністю.
Обґрунтувавши необхідність системно-комплексного вивчення людини і її психіки і нетрадиційно визначивши предмет психології, Б.Г. Ананьєв у вибраній ним логіці трактує принцип детермінізму і розвитку. Для розкриття першого принципу, як було показано вище, він використовує не тільки антропологічний принцип, але ще і принцип віддзеркалення, який "указує на детермінуючу роль об'єкту, що впливає на суб'єкт, і фіксує залежність психічних явищ від матеріальної дійсності". [2, 23]
Концепція людинознавства побудована на теоретичних і експериментальних дослідженнях індивідуального розвитку людини в системі синтетичного людинознавства. Згідно з Б.Г. Ананьєвим, людська еволюція - це єдиний процес у всій множинності його станів і властивостей, детермінований історичними умовами життя людини в суспільстві.
Індивідуальність - це продукт злиття соціального і біологічного в індивідуальному розвитку людини. Індивідуальність направляє розвиток індивіда, особистості і суб'єкта в загальній структурі людини, стабілізує її, взаємопов’язує властивості і є важливим чинником високої життєздатності і довголіття.
"Особистість - складова індивідуальності, її характеристика як суспільного індивіда, об'єкта і суб'єкта історичного процесу". [2, 177] Якщо особистість - "вершина" всієї структури людських властивостей, то індивідуальність - це "глибина" особистості і суб'єкта. Своєрідність і неповторність індивідуальності виявляються в співвідношенні відкритої і закритої систем, що розкривають людину як суб'єкта діяльності і суб'єкта психічної активності. [2, 178]
Як відкрита система, людина, знаходячись в постійній взаємодії з природою і суспільством, здійснює індивідуальний розвиток своїх людських властивостей як особистості з її соціальними зв'язками і суб'єкта діяльності, що перетворює дійсність. Але людина є і закритою системою унаслідок внутрішнього взаємозв'язку властивостей особистості, індивіда і суб'єкта, що складають ядро її особистості (самосвідомість і "Я"). Неповторність індивідуальності виявляється в переході внутрішніх тенденцій і потенцій в продукти творчої діяльності особистості, що змінює навколишній світ і його суспільний розвиток. Онтогенез індивідуальності - "внутрішньо суперечливий, нерівномірний і гетерохронний процес". [5, 173] Внутрішня суперечність розвитку особистості обумовлює зміну її суспільних функцій, ролей, станів, які, у свою чергу, підсилюють суперечність еволюції індивіда.
У особистості Б.Г. Ананьєв розрізняв интеріндивідуальну структуру як те соціальне ціле, до якого належить особистість з її суспільними зв'язками і взаєминами в діяльності, та інтраіндивідуальну структуру, що включає п'ять ієрархічно зв'язаних підструктур (психічні процеси; стани; властивості особистості; сенсорні і мнемічні функції; мотивація з потребами і установками), як внутрішнє психічне утворення самої особистості.
Структура особистості будується одночасно за субординаційним принципом супідрядності більш загальних властивостей елементарним, приватним соціальним і психофізіологічним властивостям і координаційному принципу, при якому взаємодія корельованих властивостей поєднується з їх відносною автономією (наприклад, система ціннісних орієнтацій, установок). Сукупність властивостей інтраіндивідуальної структури складає характер як систему властивостей особистості, її суб'єктних стосунків до суспільства, інших людей, самої себе, що постійно реалізуються в суспільній поведінці і закріплені в образі життя. Характер - це вершина особових властивостей. [5, 189]
Особистість - суспільний індивід, об'єкт і суб'єкт історичного процесу. Тому в характеристиках особистості якнайповніше розкривається суспільна суть людини, що визначає всі явища людського розвитку, включаючи природні особливості.
Історико-матеріалістичне розуміння суті людини і суспільного розвитку склало основу наукового вивчення законів розвитку всіх властивостей людини, серед яких особистість займає провідне положення
Формування і розвиток особистості визначене сукупністю умов соціального існування в дану історичну епоху. Особистість - об'єкт багатьох економічних, політичних, правових, моральних і інших дій на людину суспільства в даний момент його історичного розвитку, отже, на даній стадії розвитку даної суспільно-економічної формації, в певній країні з її національним складом.
Можливо, що цією обставиною пояснюється ідентифікація більш загального поняття "людина" з більш приватним поняттям "особистість", поширена в сучасній філософській і психологічній літературі.
Лише охарактеризувавши основні сили, що впливають на формування особистості, включаючи соціальний напрям освіти і суспільного виховання, тобто визначивши людину як об'єкт суспільного розвитку, ми можемо зрозуміти внутрішні умови її становлення як суб'єкта суспільного розвитку. У цьому сенсі особистість завжди конкретно-історична, вона - продукт своєї епохи і життя країни, сучасник і учасник подій, складових віхи історії суспільства і її власного життєвого шляху.
Подібно до того, як не існує позасоціальної особистості, так не існує і позаісторичної, що не відноситься до певної епохи, формації, класу і його певного шару, національності і так далі. Саме в цьому, соціально-історичному сенсі, що відноситься до її суті, особистість завжди конкретна.
Для визначення спрямованості особистості в даний час використовується орієнтаційна анкета, опублікована Б. Басом в 1967 р.
Анкета складається з 27 пунктів-думок, по кожному з яких можливі 3 види спрямованості особистості. За допомогою методики виявляються: спрямованість на себе (Я), спрямованість на спілкування (С), спрямованість на діло (Д).
Інструкція. Лист з питаннями складається з 27 пунктів. Можливі три варіанти відповідей - А, Б, В.
1. З відповідей на кожен із пунктів виберіть ту, яка краще всього виражає вашу точку зору з даного питання. Можливо, якісь з варіантів відповідей здадуться вам рівноцінними. Проте ми просимо Вас відібрати з них тільки одну, яка найбільшою мірою відповідає вашій думці і понад усе цінна для вас.
Букву, якою позначена відповідь (А, Б, В), напишіть на листі для запису відповідей поряд із номером відповідного пункту (1-27) під рубрикою "Більше всього".
2. Потім з відповідей на кожен пункт виберіть ту, яка найбільш не збігається з Вашою точкою зору, найменш для Вас цінна. Букву, якою позначена відповідь, знов напишіть на листі для запису відповідей поряд з номером відповідного пункту в стовпці під рубрикою "Менше всього".
3. Таким чином, для відповіді на кожне з питань Ви використовуєте дві букви, які і запишіть у відповідні стовпці. Решта відповідей ніде не записується.
Опитувальник призначений для вимірювання рівня тривожності (твердження входять до складу МMPI як додаткова шкала). У 1966 році адаптований Т.А. Немчиним.
Опитувальник складається з 50 тверджень. Для зручності користування кожне твердження пропонується обстежуваному на окремій картці. Згідно з інструкцією, обстежуваний відкладає вправо та вліво картки залежно від того, згоден він або не згоден із твердженнями, що містяться в них. Тестування продовжується 15-30 хв.
У 1975 р. В.Г. Норакидзе доповнив опитувальник шкалою брехні, яка дозволяє судити про демонстративність, нещирість у відповідях.
Оцінка результатів дослідження по опитувальнику проводиться шляхом підрахунку кількості відповідей обстежуваного, що свідчать про тривожність. Кожна відповідь "так" на вислови 6, 7, 9, 11, 12, 13, 15, 18, 21, 23, 24, 25, 26, 28, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 40, 42, 44, 45, 47, 48, 49, 50, 53, 54, 56, 60 і відповідь "ні" на вислови 1, 3, 4, 5, 8, 14, 17, 19, 22, 39, 43, 52, 57, 58 оцінюється в один бал.
За брехливі вважаються відповіді "так" на пункти 2, 10, 55 і "ні" на пункти 16, 20, 27, 29, 41, 51, 59.
Сумарна оцінка: 40-50 балів розглядаються як показник дуже високого рівня тривоги; 25-40 балів свідчать про високий рівень тривоги; 15-25 балів - про середній (з тенденцією до низького) рівень; 0-5 балів - про низький рівень тривоги.
Як перший, так і другий варіант опитувальника використовується при індивідуальному і груповому обстеженні, здатен вирішувати як теоретичні, так і практичні завдання і може бути включений до інших тестів.
За допомогою орієнтаційної анкети на визначення спрямованості особистості виявляються наступні спрямованості.
1. Спрямованість на себе (Я) - орієнтація на пряму винагороду і задоволення безвідносно роботи і співробітників, агресивність в досягненні статусу, владність, схильність до суперництва, дратівливість, тривожність, інтровертність.
2. Спрямованість на спілкування (С) - прагнення за будь-яких умов підтримувати стосунки з людьми, орієнтація на спільну діяльність, але часто в збиток виконанню конкретних завдань або надання щирої допомоги людям, орієнтація на соціальне схвалення, залежність від групи, потреба в прихильності і емоційних стосунках з людьми.
3. Спрямованість на діло (Д) - зацікавленість у вирішенні ділових проблем, виконання роботи якнайкраще, орієнтація на ділову співпрацю, здатність відстоювати на користь справи власну думку, яка корисна для досягнення мети.
Шкала прояву тривоги особистості була розроблена Джоржем Тейлором у 1953 році. Цей опитувальник призначений для вимірювання рівня тривожності (твердження входять до складу МMPI як додаткова шкала). У 1966 році він був адаптований Т.А. Немчиним.
У 1975 р. В.Г. Норакидзе доповнив опитувальник шкалою брехні, яка дозволяє судити про демонстративність, нещирість у відповідях. Другий варіант містить не 50, а 60 тверджень.
Як перший, так і другий варіант опитувальника використовуються при індивідуальному і груповому обстеженні, здатні вирішувати як теоретичні, так і практичні завдання і можуть бути включені до інших тестів.
Борис Герасимович Ананьєв за сорок з гаком років роботи в психології гранично продуктивно проявив себе при розробці багатьох актуальних проблем. Він опублікував капітальні праці по психології плотського пізнання, психології волі і характеру, залишив нам роботи по нейропсихічній регуляції, статевому диморфізму і психофізіологічній еволюції людини. І понині широко використовуються фахівцями результати його дослідження проблем психології мистецтва, історії психології, психології педагогічної оцінки людини як предмету виховання і багато інших.
Проте головний напрям його теоретичних шукань як ученого - науково обґрунтоване осмислення принципів сполучення наук, предметом пізнання для яких виступає людина, теоретична і інструментальна розробка і впровадження в науку основ комплексного підходу до вивчення як найпростіших, так і найбільш складних утворень психіки і всього психічного світу в цілому, а також форсування розвитку нових, важливих, з його точки зору, напрямів в психологічній науці - онтопсихології та акмеології.
Б.Г. Ананьєв як крупний теоретик і експериментатор обґрунтував, розвинув і успішно застосував для вирішення тих, що цікавили його в людинознавстві і конкретно в психології проблем комплексний підхід - особливу методологічну стратегію, орієнтовану на багатоаспектне, міждисциплінарне пізнання складних різноякісних об'єктів і їх множинної причинної обумовленості, результатом чого виявляється цілісне уявлення про об'єкт.
Оскільки поведінка людини визначається умовами його минулого життя, значущими для нього обставинами, а також його спадковістю і природженими особливостями, то треба ці умови, обставини і особливості вивчати, застосовуючи методи і дані суміжних наук.
Таким чином, мету дослідження досягнуто, поставлені цілі та завдання виконано.
1. Ананьев Б.Г. Избранные психологические труды. М.: Педагогика, 1980. - 288 с.
2. Ананьев Б.Г. О проблемах современного человекознания. М.: Наука, 1977. - 380 с.
3. Ананьев Б.Г. Психология и проблемы человекознания. М.: Институт практической психологии, 1996. - 384 с.
4. Ананьев Б.Г. Психодиагностические методы в комплексном лонгитюдном исследовании студентов. Л.: ЛГУ, 1976. - 278с.
5. Ананьев Б.Г. Человек как предмет познания. Л.: ЛГУ, 1968. - 339 с.
6. Асмолов А.Г. Психология личности. М.: МГУ, 1990. - 344с.
7. Бодалёв А.А. Об основном вкладе Б.Г. Ананьева в психологическую науку. М.: Институт практической психологии, 1996. - 421с.
8. Бодалёв А.А., Ломов Б.Ф., Фришман Е.З. Ананьев Б.Г. Избранные психологические труды. М.: Педагогика, 1980. - 322 с.
9. Божович Л.И. Личность и ее формирование в детском возрасте. М.: Наука, 1986. - 460с.
10. Данилова Н.Н. Психофизиология. Учебник для вузов. М.: Аспект Пресс, 2001. - 244с.
11. Денисюк Н.Г. Традиции и формирования личности. - К.: Сфера, 1998. - 404с.
12. Ильенков Э.В. Что такое личность? К.: Освита, 2002. - 390с.
13. Карелин А.А. Большая энциклопедия психологических тестов. К.: Эксмо, 2007. - 416 с.
14. Крутецкий В.А. Психология. Учебник для учащихся пед. училищ. М.: Просвещение, 2001. - 269с.
15. Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. М.: Политиздат, 1977. - 322с.
16. Ломов Б.Ф. Экспериментальная и прикладная психология. Л.: ЛГУ, 1968. - 512с.
17. Ломов Б.Ф. Методологические и теоретические проблемы психологии. М.: Наука, 1984. - 444 с.
18. Мазилов В.А. Вестник Псковского Вольного университета. Л: Заря, 1997. - 239с.
19. Мазилов В.А. Психотехнологии в социальной работе. К.: 1997.499с.
20. Немов Р.С. Психология. М.: Постбук, 2003. - 428с.
21. Петровский В.А. К пониманию личности в психологии. К.: Баттерс, 2007. - 375с.
22. Петровский В.А. Личность. Деятельность. Коллектив. М.: Политиздат, 1982. - 569с.
23. Роговин М.С. Психология. М.: Высшая школа, 1969. - 384 с.
24. Рубинштейн С.Л. Очерки. Воспоминания. Материалы. М.: Наука, 1989. - 411с.
25. Рубинштейн С.Л. Принципы и пути развития психологии. М.: Изд-во Академии наук СССР, 1959. - 366с.
26. Рыбалко Е.Ф. Вопросы психологии. М.: Знамя, 1977. - 386с.
27. Столяренко Л.Д. Основы психологии. Ростов н/Д.: Феникс, 1997. - 322с.
28. Уотсон Дж.Б. Психология как наука о поведении. - М.: АСТ, 1998. - 544с.
29. Фресс П., Пиаже Ж. Экспериментальная психология. М.: Прогресс, 1998. - 471с.
30. Хьелл Д., Зиглер Д. Теория личности. М.: Литера, 1997. - 268с.
Додатки
Додаток А
Тестовий матеріал до орієнтаційної анкети на визначення спрямованості особистості Б. Баса
1. Найбільше задоволення я отримую від:
а) схвалення моєї роботи;
б) усвідомлення того, що робота зроблена добре;
в) усвідомлення того, що мене оточують друзі.
2. Якби я грав у футбол (волейбол, баскетбол), то я хотів би бути:
а) тренером, який розробляє тактику гри;
б) відомим гравцем;
в) вибраним капітаном команди.
3. Здається, кращим педагогом є той, хто:
а) виявляє цікавість до тих, що вчаться і до кожного має індивідуальний підхід;
б) викликає інтерес до предмету, так що всівчаться із задоволенням і поглиблюють свої знання в цьому предметі;
в) створює в колективі таку атмосферу, при якій ніхто не боїться висловити свою думку.
4. Мені подобається, коли люди:
а) радіють виконаній роботі;
б) із задоволенням працюють в колективі;
в) прагнуть виконати свою роботу краще за інших.
5. Я хотів би, щоб мої друзі:
а) були чуйні і допомагали людям, коли для цього представляються можливості;
б) були вірні і віддані мені;
в) були розумними і цікавими людьми.
6. Кращими друзями я вважаю тих:
а) з ким складаються хороші взаємини;
Продовження додатка А
б) на кого завжди можна положитися;
в) хто може багато чого досягти в житті.
7. Більше всього я не люблю:
а) коли у мене щось не виходить;
б) коли псуються стосунки з товаришами;
в) коли мене критикують.
8. Здається, найгірше, коли педагог:
а) не приховує, що деякі учні йому несимпатичні, насміхається і жартує над ними;
б) викликає дух суперництва в колективі;
в) недостатньо добре знає свій предмет.
9. У дитинстві мені більше всього подобалося:
а) проводити час з друзями;
б) відчуття виконаних справ;
в) коли мене за що-небудь хвалили.
10. Я хотів би бути схожим на тих, хто:
а) добився успіху в житті;
б) по-справжньому захоплений своєю справою;
в) відрізняється дружелюбністю і доброзичливістю.
11. Насамперед школа повинна:
а) навчити вирішувати завдання, які ставить життя;
б) розвивати перш за все індивідуальні здібності учня;
в) виховувати якості, що допомагають взаємодіяти з людьми.
12. Якби у мене було більше вільного часу, більш охоче за все я використовував би його:
а) для спілкування з друзями;
б) для відпочинку і розваг;
в) для своїх улюблених справ і самоосвіти
Продовження додатка А
13. Найбільших успіхів я добиваюся, коли:
а) працюю з людьми, які мені симпатичні;
б) у мене цікава робота;
в) мої зусилля добре винагороджуються.
14. Я люблю, коли:
а) інші люди мене цінують;
б) відчуваю задоволення від добре виконаної роботи;
в) приємно провожу час з друзями.
15. Якби про мене вирішили написати в газеті, мені б хотілося, щоб:
а) розповіли про яку-небудь цікаву справу, пов'язану з навчанням, роботою, спортом і іншим, в якій мені довелося брати участь;
б) написали про мою діяльність;
в) обов'язково розповіли про колектив, в якому я працюю.
16. Краще всього я вчуся, якщо викладач:
а) має до мене індивідуальний підхід;
б) зуміє викликати у мене інтерес до предмету;
в) влаштовує колективні обговорення проблем, що вивчаються.
17. Для мене немає нічого гіршого, ніж:
а) образа особистої гідності;
б) невдача при виконанні справи;
в) втрата друга.
18. Більше всього я ціную:
а) успіх;
б) можливість хорошої спільної роботи;
в) здоровий, практичний розум і кмітливість.
19. Я не люблю людей, які:
а) вважають себе гірше за інших;
б) часто сваряться і конфліктують;
Продовження додатка А
в) заперечують проти всього нового.
20. Приємно, коли:
а) працюєш над важливою для всіх справою;
б) маєш багато друзів;
в) викликаєш захоплення і всім подобаєшся.
21. Здається, насамперед керівник має бути:
а) доступним;
б) авторитетним;
в) вимогливим.
22. У вільний час я охоче прочитав би книги:
а) про те, як заводити друзів і підтримувати хороші стосунки з людьми;
б) про життя відомих і цікавих людей;
в) про останні досягнення науки і техніки.
23. Якби у мене були здібності з музики, я б вважав за краще бути:
а) диригентом;
б) композитором;
в) солістом.
24. Мені б хотілося:
а) придумати цікавий конкурс;
б) перемогти в конкурсі;
в) організувати конкурс і керувати їм.
25. Для мене найважливіше знати:
а) що я хочу зробити;
б) як досягти мети;
в) як організувати людей для досягнення мети.
26. Людина повинна прагнути до того, щоб:
а) інші були нею задоволені;
б) перш за все виконати своє завдання;
в) їй не потрібно було дорікати за виконану роботу.
27. Краще всього я відпочиваю у вільний час:
а) у спілкуванні з друзями;
б) проглядаючи розважальні фільми;
в) займаючись своєю улюбленою справою.
Додаток Б
Тестовий матеріал до шкали прояву тривоги особистості Дж. Тейлора
1. Я можу довго працювати не втомлюючись.
2. Я завжди виконую свої обіцянки, не зважаючи на те, зручно мені це чи ні.
3. Частіше за все руки і ноги у мене теплі.
4. У мене рідко болить голова.
5. Я впевнений в своїх силах.
6. Очікування мене нервує.
7. Інколи мені здається, що я ні на що не придатний.
8. Частіше за все я відчуваю себе цілком щасливим.
9. Я не можу зосередитися на чомусь одному.
10. У дитинстві я завжди негайно й покірливо виконував все те, що мені доручали.
11. Раз на місяць або частіше у мене буває розлад шлунку.
12. Я часто ловлю себе на тому, що мене щось турбує.
13. Я думаю, що я не нервовіший, ніж більшість людей.
14. Я не дуже сором'язливий.
15. Життя для мене майже завжди пов'язане з великою напругою.
16. Іноді буває, що я говорю про речі, про які не знаю.
17. Я червонію не частіше, ніж інші.
18. Я часто турбуюся через дурниці.
19. Я рідко помічаю в себе серцебиття або задишку.
20. Не всі люди, яких я знаю, мені подобаються.
21. Я не можу заснути, якщо мене щось турбує.
22. Частіше за все я спокійний і мене нелегко роздратувати.
23. Мене часто мучать нічні кошмари.
24. Я схильний все приймати дуже серйозно.
25. Коли я нервую, у мене посилюється пітливість.
26. У мене неспокійний і преривістий сон.
Продовження додатка Б
27. У грі я вважаю за краще вигравати, ніж програвати.
28. Я чутливіший, ніж більшість інших людей.
29. Буває, що нескромні жарти й гострота викликають у мене сміх.
30. Я хотів би бути так само задоволений своїм життям, як, можливо, задоволені інші.
31. Мій шлунок сильно турбує мене.
32. Я постійно стурбований своїми матеріальними та службовими справами.
33. Я недовірливо відношуся до деяких людей, хоча знаю, що вони не можуть заподіяти мені шкоди.
34. Мені інколи здається, що переді мною нагромаджені такі труднощі, яких мені не подолати.
35. Я легко приходжу в замішання.
36. Часом я стаю настільки збудженим, що це заважає мені заснути.
37. Я вважаю за краще ухилятися від конфліктів і скрутних положень.
38. У мене бувають приступи нудоти й блювоти.
39. Я ніколи не спізнювався на побачення або роботу.
40. Часом я ясно відчуваю себе нікчемним.
41. Іноді мені хочеться вилаятися.
42. Майже завжди я відчуваю тривогу через що-небудь або кого-небудь.
43. Мене турбують можливі невдачі.
44. Я часто боюся, що ось-ось почервонію.
45. Мене часто охоплює відчай.
46. Я - людина нервова та легко збуджуюся.
47. Я часто помічаю, що мої руки тремтять, коли я намагаюся що-небудь зробити.
48. Я майже завжди відчуваю голод.
49. Мені не вистачає впевненості в собі.
50. Я легко пітнію навіть у прохолодні дні.
Продовження додатка Б
51. Я часто мрію про такі речі, про які краще нікому не розповідати.
52. У мене дуже рідко болить живіт.
53. Я вважаю, що мені дуже важко зосередитися на якомусь завданні або роботі.
54. У мене бувають періоди такого сильного неспокою, що я не можу довго всидіти на одному місці.
55. Я завжди відповідаю на листи відразу ж після прочитання.
56. Я легко засмучуюся.
57. Я практично ніколи не червонію.
58. У мене значно менше різних побоювань і страхів, ніж у моїх друзів і знайомих.
59. Буває, що я відкладаю на завтра те, що слід зробити сьогодні.
60. Частіше за все я працюю з великою напругою.
|
