Проблеми структурування релігії і визначення її поняття. Емоційне надолуження, міфотворчість, нормотворчість, інституціалізація, сакралізація – складові елементи релігійної діяльності
релігія світоглядний міфотворчість віруючий
Теоретичний аналіз передбачає аналіз не тільки каузальний, а і системний, структурно-функціональний. Каузальний аналіз релігії розглядає її як наслідок, творіння, форму культуротворчості, а людство – як причину, творця. Структурно-функціональний аналіз передбачає дослідження релігії або як складової частини – елемента більш загальної системи – суспільства, взаємодії релігії з іншими елементами системи – економікою, політикою, наукою, мораллю, правом, мистецтвом, філософією, або як самостійної системи з притаманною їй внутрішньою структурою. Під запозиченим з математики поняттям функції в соціології розуміють ту роль, яку виконує досліджуване явище, у нашому випадку – релігія, у відтворенні системи, її функціонуванні та розвитку, забезпеченні її стабільності. Дослідження ролі, яку виконує релігійна система у функціонуванні та розвитку більш загальної соціальної системи – суспільства і становить зміст проблеми соціальних функцій релігії.
Серед соціальних функцій релігії виділяють такі як світоглядна, інтегруюча, регулююча (ціннісно-орієнтаційна), компенсаторна. Базовою функцією релігії є функція комунікативна, функція спілкування. Саме на грунті спілкування формуються культура, всі функції релігії. Релігія залучає індивіда до накопиченого життєвого досвіду віруючих на основі сформованих у спілкуванні норм, цінностей, ідеалів. Вона схвалює, підтримує або засуджує поведінку людей, орієнтує їх, об’єднує або роз’єднує, проголошує легітимним суспільний лад або заперечує його. Формування та реалізація соціальних цінностей забезпечується їх сакралізацією. Релігія компенсує безсилля та самотність віруючих, психологічно підтримує їх, обіцяє їм справедливість, безсмертя, свободу, викликає впевненість у собі. "Прийдіть до мене всі знедолені та обтяжені і я заспокою вас", - кличе і обіцяє Ісус. В чому саме полягає компенсаційна функція релігії можна уявити, ознайомившись із змістом молитви Франціска Асізьского (ХІІІ ст.), одного з святих католицької церкви, засновника чернецького ордена францисканців. "Приєднай мене, Господи, до волі Твоєї, до любові Твоєї, до миру Твого! Даруй мені заронити любов у серця тих, хто злобствує, принести благодать пробачення тим, хто ненавидить, установити згоду ворогуючих! Даруй мені освітити істиною заблудлих, зміцнити віру тих, хто має сумнів, озорити світом розуму Твого тих, хто перебуває у темряві, даруй мені підтримати надією тих, хто перебуває у відчаї, одарити радістю тих, хто перебуває у скорботі… Зроби мене, Господи, не шукаючим втіхи для себе, а прагнучим дати її іншим…, не коханим, а закоханим! Про ці милості молю Тебе, Боже, бо віддаючи, ми одержуємо; забуваючи про себе – себе знаходимо; пробачаючи інших, знаходимо собі пробачення; Вмираючи – воскресаємо у життя вічне!"
Чи притаманна релігії пізнавальна функція? Так, хоч вона і підпорядкована вже розглянутим функціям. Пізнання відбуваються не тільки в науці. Існують позанаукові, донаукові форми пізнання світу, наприклад, буденна свідомість. Пізнавальні моменти містять в собі мистецтво, мораль, релігія, політична ідеологія, право. Про наявність у релігії пізнавальної функції свідчить те, що під впливом наукових та філософських знань релігія, хоч і повільно, або деміфілогізується, або одні міфи замінює іншими.
Узагальнює життєвий досвід віруючого його світогляд. Релігія переконує у тому, що якби життя тяжко не складалось, воно має сенс. У світ людини релігія може вносити і співчуття, любов, милосердя, і ненависть, жорстокість, нетерпимість, фанатизм. Перетворити безглуздий світ у розумний – в цьому об’єктивно полягає "мета", точніше функція релігійного світогляду.
Соціальні функції релігії визначають її структуру. Структурування релігії стає проблемою тому, що в залежності від ставлення до релігії, оцінки її соціальній ролі пропонується і різне рішення проблеми. З урахуванням того, що релігія виникає для задоволення перш за все суспільних, організаційних, практичних потреб, сакралізації соціальних цінностей, в релігії доцільно виділити такі структурні елементи, як емоційний, міфологічний, ціннісно-нормативний, культовий, організаційний.
Усі сфери діяльності людини пов'язані з емоціями, але в жодній із них, навіть у мистецтві, емоції не відіграють такої ролі, як у релігії. І хоч релігійні емоції вплетені в релігійні уявлення і релігійні дії, для розуміння різниці між релігією та наукою доцільно виділити такий самостійний структурний елемент релігії як емоційний. Загострена емоційність релігії пояснюється причинами, якими вона породжується. Якщо ідеал науки – "не плакати, не сміятися, а розуміти", якщо наука прагне елімінувати з результату пізнання суб’єктивне, відокремити пізнавальний об’єкт від суб’єкта, що пізнає, то релігія – це "серце безсердечного світу", "дух бездушних порядків". У релігії "вщухає весь біль почуття".
Саме тому, що віруючий шукає у релігії задоволення своїх емоційних і інших потреб, його не бентежать і не цікавлять ті протиріччя, що легко виявити, якщо до оцінки релігії підходити з точки зору ідеалів і норм наукової творчості. Християни в різноманітті релігійних почуттів виділяють Віру, Надію і Любов.
У житті всіх людей, незалежно від їхнього ставлення до релігії, ці почуття займають належне місце. Праця, віра, надія, любов повинні бути змістом стосунків нормальної родини. Але релігійні почуття не обмежуються цими трьома. Вони можуть бути збуджені до ненависті, до фанатизму, і тоді за любов до грішника видається його спалення. У почутті страху шукали причину, що породжує релігію, від Демокріта до Б.Рассела. Але мета релігійної міфотворчості полягає зокрема в тому, щоб подолати почуття страху, самотності, безсилля, не дати віруючому впасти у відчай, звільнити місце для віри та надії. Якщо сукупність релігійних емоцій уявити у вигляді піраміди, то почуття страху разом з почуттям безсилля, самотності, безпорадності будуть лише її основою, а вершину піраміди створюють почуття благоговіння, святості, священного.
Оскільки релігія формує сакралізовані авторитети, намагається задовольнити бажання, що реально не можуть бути задоволені, вона приречена у незрівнянно більшій мірі, ніж інші форми людської діяльності, звертатися до міфологічного засобу мислення.
Термін "міф" вживається сьогодні у двох основних значеннях. У вузькому значенні під міфологією розуміють світогляд, властивий лише архаїчному, первісному суспільству та до певного віку дитині, світогляд, який ще не здатний усвідомлювати якісних відмінностей між живою та неживою природою, перетворює дійсність ще виключно у наочно-чуттєвій, образній формі (навіть перші абстрактні поняття виникають тут у такій формі). У широкому значенні поняття "міф" вживається як синонім масової або індивідуальної хибної, помилкової свідомості, несвідомого або свідомого перекручення дійсності, коли масову або індивідуальну свідомість оцінюють з точки зору її істинності.
Оцінка поглядів як міфічних означає, що вони не відповідають вимогам істинності. Оскільки і загальнолюдський, і груповий, і особистий досвід завжди обмежені, а інтереси людей завжди стикались і будуть стикатись, діяльність людини приречена на те, що її необхідною стороною були, є і будуть перекручення дійсності, міфотворчість.
Необхідно пов’язана з ризиком помилок екстраполяція обмеженого досвіду окремої людини, соціальної групи, людства у цілому за його межі неминуче веде до міфотворчості, передбачає її. Тому судити про суспільні епохи по їх самосвідомості, а про окрему людину або соціальну групу по тому, що вони самі про себе думають – значить залишатись у полоні ідеологічних міфів. Кожна людина, зокрема та, якій належить вирішальна або значна, роль у формуванні будь-якої суспільної організації та її ідеології, в певній мірі залишається міфом не тільки для інших, а навіть для себе.
Адекватну оцінку особі не можна дати без врахування епохи, об’єктивної ситуації, в якій вона вимушена діяти та особистих якостей тих, хто сприяв або заважав реалізації її намагань. Хоч міфи мають місце не тільки в релігії, а і в науці, наука та релігія відрізняються своїм ставленням до міфів. Наука намагається звільнитися від міфів, хоч вона цього ніколи не досягне. Ідеологія взагалі, релігійна зокрема, навпаки, намагається зберегти міфи, але невблаганний процес деміфологізації вимушує її шукати замість застарілих міфів нові. Оскільки метою науки є пізнання, істина, ідеали науки передбачали і завжди будуть передбачати елімінацію, усунення усього, що не притаманне об’єкту пізнання.
Дифузія науки та ідеології, зокрема науки та релігії, деміфологізація релігії під натиском науки, підхоплення віруючими наукових міфів не повинні бути підставою проти теоретичного розмежування науки та релігійної ідеології. Таке розмежування – не примха дослідника, а лише констатація реальних відмінностей соціальних функцій науки та ідеології, науки та релігії. Ця відмінність знайшла свій вираз зокрема у тому факті, що релігія виникає задовго до виникнення науки. На відміну від науки в міфології, як і у буденній свідомості та мистецтві, суб’єкт та об’єкт діяльності залишаються злитими, невідокремленими, колективні уявлення або індивідуальні переносяться на зовнішній світ.
Релігійна міфологія – це один із проявів творчого, практичного ставлення людини до світу, тобто людина в ній бачить світ не таким, яким він дійсно є – схрещенням безособової, несвідомої, безцільної необхідності та випадковості, а таким, яким хотілось би, щоб він був, перетвореним відповідно до незадоволених потреб та інтересів.
До релігійної міфотворчості віруючих спонукає не тільки обмеженість знань, а перш за все усвідомлення своєї дійсної несвободи, бажання позбавитись її, необхідність створення авторитетів. Світ, в якому не залишається місця для Бога-Отця чи Божої Матері, які здатні вислухати віруючого та домогти йому, не влаштовує його. В такому світі він залишається один на один з ворожими йому силами, самотнім, і існування такого світу він з більшою чи меншою впевненістю заперечує. Міфотворчість є засобом сакралізації.
Поняття "міфологія" за своїм обсягом ширше від поняття "релігія", тобто міфологія може бути як релігійною, так і нерелігійною. В процесі суспільного розвитку навіть релігійна міфологія може перетворюватись у нерелігійну, десакралізуватись. Так давньогрецька міфологія втратила свою сакральну функцію з охрещенням греків і зберегла для наступних поколінь лише пізнавальне та естетичне значення. Міфи можуть виконувати і емоційно-естетичну і пізнавальну, пояснювальну функції. Якщо міфи пронизують усю культуру, зокрема і науку, де пролягає межа між релігійною та нерелігійною міфотворчістю?
Ознакою для диференціювання міфології та релігії, релігійних міфів від нерелігійних є сакралізація міфа, його спрямованість на регуляцію міжлюдських відносин та віра у надприродне. Заперечують, що до певного часу сам віруючий не здатний протиставляти природне надприродному. Але за нього це може зробити дослідник релігії. Не треба змішувати практичне функціонування релігії та її теоретичне дослідження.
Оскільки релігія, як і політична діяльність, виникає з потреб регулювання суспільних відносин, духом релігійної діяльності є сакралізація життєво важливих соціальних відносин. Виразом сакралізації, засобом її здійснення є культ. Культ не зводиться до сукупності символічних дій – обрядів. Культ, сакралізація пронизує усю релігію – і релігійне мислення, і релігійні емоції, і релігійні дії. Оскільки будь-який культ, як релігійний, так і політичний, підносить некритичність мислення, орієнтує на авторитети, а не на перевірку, докази, засуджує і перетинає сумніви, він вступає у протиріччя з ідеалами науки.
Культ є виразом потреб суспільної організації у стабільності. Релігійний і політичний культ взаємно живлять один одного. Таємничий зміст як першого, так і другого – недопущення критичного ставлення до об’єкту культу. Об'єкт культу – це святиня, до якої можна ставитися тільки з благоговінням. У обожнюванні авторитету мета релігійного і політичного культів збігається. Єдність думок, почуттів, поведінки віруючих забезпечуються не тільки спільністю їхнього буття і спільністю інтересів, що виростає з цього буття, але і нагнітанням атмосфери культу, залякуванням, заборонами, насильством. "Неуцтво віруючого краще, ніж зухвалість того, хто мудрує", – вважав М.Лютер. Для тих, хто прагне маніпулювати свідомістю віруючих, дійсно краще. Але чого можна досягти в науці без "зухвалості того, хто мудрує?". Виправдовуючи відношення панування і підкорення між людьми, культ може формувати у віруючих психологію раба, черв’яка, нуля, вбивати, гасити в тих, кого життя поставило на коліна, бажання піднятися з колін. Віруючі можуть пишатись тим, що вони раби Божі. Але той, хто вважає себе черв’яком, не повинен ображатися, якщо його намагаються роздавити.
З величчю Бога не в'яжеться те, що він дозволяє, щоб перед ним падали на коліна, плазували, принижено благали допомогти, спасти. Спроба піднести, звеличити Бога за рахунок власного приниження, обертається приниженням Бога. Культ в цьому випадку не тільки не звеличує об'єкт культу, а навпаки принижує його. Справжня велич не потребує того, щоб його шанувальниками були раби і нулі. "Кожний, хто вважає себе володарем інших, сам є раб і якщо по своєму становищу він і не є таким, то перед першим, що зустрівся, більш сильнішим, він буде мерзенно плазувати.
Вільний лише той, хто усе навколо себе бажає зробити вільним". Це міркування німецького філософа И.Фіхте заслуговує уваги навіть тих, хто нехтує філософію. Його можна зробити критерієм оцінки не тільки різних типів релігії, але і політичних напрямків.
Серед борців за свободу було немало "надлюдей", яких свобода приваблювала лише можливістю їх особистої самореалізації. Свобода їм була потрібна для того, щоб позбавити свободи інших. Їм було байдуже те, що "умовою вільного розвитку кожного є вільний розвиток усіх". І якщо релігія ставала на перешкоді таким діячам, то це добре.
Що саме в структурі релігії є найважливішим об’єктивно і незалежно від дослідників релігії, визначають самі віруючі, і роблять вони це за допомогою обрядів – зовнішнього, матеріального втілення культу, його об’єктивізації. Обрядовість – це і є саме та практика, що дозволяє досліднику релігії дати вірні відповіді на питання: "Для чого існує релігія, раціональна чи ірраціональна вона?". Обрядами називаються символічні дії, за допомогою яких здійснюється освячення, сакралізація соціальних цінностей. Оскільки релігія задовольняє не тільки моральні, але й емоційні потреби віруючих, релігійна обрядність не може не набути в розвинених релігіях естетичного характеру.
Музика, архітектура, живопис, скульптура стають у релігійній обрядності одночасно і засобом формування релігійних почуттів, дозволяють досягти емоційної розрядки, закріпити той єдиний колективний настрій, що формується насамперед спільністю умов життя віруючих.
Одна з цілей, функцій релігійної обрядності – шляхом впливу на почуття віруючих домогтися їхнього згуртування на основі ідей, норм, ідеалів. За допомогою обрядів у свідомість мас, їхній побут в емоційній, чуттєво-конкретній формі впроваджуються центральні ідеї релігійної ідеології, підкреслюється життєва важливість певної норми поведінки, певної події для суспільства й індивіда, для віруючих.
Раціональний зміст християнських обрядів водохрещення і вінчання зокрема, полягає у тому, що обов’язки, котрі пов’язують чоловіків і дружин, батьків і дітей, повинні бути священними, обряду поховання – у формуванні шанобливого ставлення до мертвих. Де його немає, немає такого ставлення і до живих. Чому християни оцінюють Великдень як "свято свят і торжество торжеств"? Тому, що це свято дозволяє разом із Ісусом співчувати і страждати, спокутною жертвою Христа і його воскресінням із мертвих створює віруючому привабливу перспективу особистого безсмертя і загробного блаженства. Для цього віруючий повинен поводитися так, як Ісус напередодні і під час страти. "Христос терпів і нам велів". Поведінка Ісуса повинна стати еталоном поведінки для кожного віруючого.
Виразом нездоланної антирелігійної тенденції в релігіознавчій літературі є те, що при розгляді проблеми структурування релігії поза полем зору аналітиків іноді залишається головне – її ціннісно-нормативний елемент, те, заради чого зокрема виникає і існує релігія. Таке підкреслене ігнорування, виключення із структури релігії її нормативної складової продиктовано двома антирелігійними цілями: зобразити релігію як щось чужорідне, зовнішнє моралі, звести її до ролі "узурпатора" і спотворювача моралі, що виникає нібито до і незалежно від неї і тим самим виникнення та існування релігії оцінити як безглуздя.
Але мораль набуває самостійності по відношенню до релігії лише в процесі історичного розвитку. Спочатку релігія виникає саме на грунті морального напрямку думок. Бажання віруючого, щоб Бог існував ("якщо Бога навіть нема, я все одно буду в нього вірити"), виникає із спраги справедливості, помсти, надії на кінцеву перемогу добра над злом.
Якщо функція формує структуру, віднесення регулюючої і інтегруючої функції до найважливіших соціальних функцій релігії обумовлює і наявність у структурі релігії елемента, що забезпечує відправлення цих функцій і необхідність виокремлення його в якості самостійного при науковому дослідженні релігії.
На певному етапі розвитку релігії передумовою виконання нею регулятивної функції стає її інституалізація, тобто виокремлення від маси пересічних віруючих групи осіб, що монополізують за собою право сакралізації соціальних цінностей, виникнення релігійної влади – організації у вузькому значенні слова, надбудови над організацією пересічних віруючих. Релігійні організації займаються систематизацією, інтерпретацією, розповсюдженням, пропагандою релігійної ідеології, монополізують за собою право її "істинного" тлумачення, право визначати "кому быть живым и хвалимым, кто должен быть мёртв и хулим", стежать за настроями і поведінкою віруючих, орієнтують їх, засуджують і припиняють інакомислення. При цьому істинність у релігійній ідеології, як і ідеології взагалі, набуває прагматичного тлумачення, істина зводиться до того, що корисно церкві і віруючим. Істинним оголошують усе, що може утішити, сприяє згуртуванню, консолідації, єдності, а помилковим, єретичним все, що веде до розбіжностей, розколу, підриву єдності віруючих і церкви. Оскільки вільнодумство віруючих і невіруючих погрожує згуртованості, єдності релігійних організацій, загрожує стабільності тих суспільних відносин, що виправдовуються релігією і церквою, остання, як і в інших формах ідеології, у міру можливостей прагне припинити вільнодумство. Ось красномовна рекомендація "світоча науки" Фоми Аквінського, ім’я якого носить Папська академія наук: "Спотворювати релігію, від якої залежить життя вічне, значно більший злочин, ніж підробляти монету… Отже, якщо фальшивомонетників, як і інших злодіїв, світські государі справедливо карають смертю, ще справедливіше стратити єретиків… Бо, як казав св. Єронім, члени, що гниють, повинні бути відсічені, а паршива вівця вилучена з стада, щоб все тіло і все стадо не зазнали зарази, псування, загнивання, і загибелі. Арій був в Олександрії лише іскрою. Проте, не загашена відразу, ця іскра підпалила весь світ." Відмінність соціальних функцій науки та ідеології, зокрема науки та релігії представлене тут досить виразно.
Якщо релігію аналізувати під кутом зору, хто її створює, то в ній слід виділити:
1) буденно-практичну діяльність мас, свідомість, що виростає із цієї діяльності, стихійно формується нею;
2) ідеології релігійних організацій, що проникають у повсякденну релігійну свідомість мас, нав’язуються їй, або узагальнюють її, орієнтуються на неї, але ніколи з нею цілком не збігаються;
3) релігійна творчість окремих осіб, яка спроможна, здатна впливати на обидва згаданих, рівня або один із них у тій мірі, в якій ця творчість орієнтується на інтереси релігійних, політичних, релігійно-політичних організацій та інтереси, потреби, ілюзії, настрої, установлення повсякденної релігійної свідомості мас.
Не Бог, не потойбічні сили, а саме релігійні та політичні організації на чолі з їх харизматичними лідерами разом з масами віруючих або всупереч їм створюють релігію, є її справжніми, дійсними творцями.
Аналіз соціальних функцій і структури релігії дозволяє перейти до розгляду проблеми визначення поняття релігії і проблеми раціональності релігії. Більшість студентів вважає, що наукове визначення поняття релігії взагалі неможливе, тому що кожна людина має своє поняття релігії. Помилковість цієї поширеної думки в тому, що різноманіття думок не є перешкодою для виявлення їхнього об’єктивного, загального змісту. До кінця 80-х років у вітчизняній літературі мало розповсюдження наступне визначення її поняття: "Релігія - віра у надприродні сили та поклоніння їм".
Недолік цього узагальнення в тому, що воно не тільки не вказувало, а приховувало реальні соціальні функції релігії. Релігія проголошувалась цілком ірраціональною. З цим не можна погодитись, перш за все тому, що релігійна діяльність пов’язана з усвідомленням життєвої необхідності сакралізації соціальних відносин.
У тій чи іншій мірі релігія – це благання про допомогу. Але віруючий не може помилятись у тому, чи потрібна йому допомога чи ні. Можна заперечити: поведінка віруючого ірраціональна, бо він шукає допомоги там, де її напевно не можна знайти. З таким аргументом можна було б погодитися, якби ті, що оточують віруючого, були б готові кинутись йому на допомогу. Оскільки такої готовності вони або не виявляють, або не здатні, не мають можливості її надати, створення образу уявного помічника, співрозмовника, рятівника не можна вважати цілком ірраціональним.
Сакралізація сімейних відношень, осуд розлучень, варварських методів регулювання народжуваності, прагнення будувати стосунки у релігійних громадах як братерські та сестринські, підтримувати один одного духовно і матеріально, не пити, не палити, (не опоганювати тіло – "храм божий") – втілення цих вимог у життя може принаймні в якійсь мірі принести віруючому і реальне щастя. Критерієм раціональності, розумності людських дій є зокрема збіг цілей і результатів діяльності. Релігія поступається науці в ступені раціональності, але її не можна оцінювати як цілком ірраціональну. Це достатньо переконливо довела вже німецька класична філософія. На відміну від французьких просвітників, що повністю ірраціоналізували релігію, Кант розрізняв в релігії розумне та нерозумне. До розумного він відносив мораль, до нерозумного все інше – молитву, культ. Але те, що Канту здавалось нерозумним, для віруючого є розумним. Молитва створює у віруючого певний настрій (згадаємо "Молитву" М. Лермонтова), а культ є засобом сакралізації. Коли Кант оцінював основний закон моралі як обов’язковий для кожної людини категоричний імператив, коли він зворушливо порівнював моральний закон з небом, з зірками на небі, він сам намагався сакралізувати мораль, моральний обов’язок. У тій мірі, в якій відбувається процес деміфологізації релігії, розкривається, оголяється її моральна природа, сфера сакралізованого морального регулювання поширюється з окремих соціальних груп на людину взагалі, ступінь її раціональності збільшується.
Аналіз соціальних функцій та структури релігії є підставою запропонувати наступне визначення поняття релігії: "Релігія – це світогляд, що за допомогою системи міфів та дій (обрядів), віри у надприродне створює сакралізовані авторитети, обґрунтовує необхідність дотримання сакралізованих соціальних цінностей, раціоналізує світ, психологічно підтримує віруючого". Це визначення на відміну від попереднього вказує на раціональні соціальні функції релігії.
|
