Реферат: Соціальні організації

Вступ.

Соціальні інститути та соціальні організації

У кожному стабільному суспільстві формуються і функціонують відносно стійкі форми суспільного життя, які дають змогу створити міцну і стійку систему відносин між людьми у складному суспільному середовищі, сформувати соціальний порядок, необхідний для задоволення об’єктивних потреб щодо безпеки, збереження умов матеріального життя, соціальних благ, цінностей культури тощо. Таку роль виконують у суспільному житті соціальні інститути. Найзагальніше поняття «соціальний інститут» виражає ідею упорядкування суспільного життя. До вивчення цього феномену соціологія вдавалася з часу становлення її як науки. Так, Г. Спенсер вважав, що соціальні інститути (інституції є каркасом соціуму і виникають внаслідок процесу диференціації суспільства. Еволюцію регулятивної системи суспільства він поєднував з розумінням соціальних інститутів. Е. Дюркгейм пов’язував природу соціальних інститутів з визначенням суспільства як цілісності, тлумачив їх як «фабрики відтворення» соціальних відносин і зв’язків між людьми. Нині це поняття широко вживається у вітчизняній і зарубіжній літературах і вказує на такі суттєві ознаки соціальних інститутів:

- соціальні інститути є комплексом формальних і неформальних правил поведінки, принципів, культурних норм, які регулюють різні сфери діяльності індивідів у суспільстві (сферу економіки, політики, освіти) і обмежують вчинки людей відповідно до суспільних інтересів;
- соціальні інститути охоплюють певну сукупність людей та установ, які покликані розв’язувати важливі для розвитку суспільства завдання. Наприклад, інститут освіти реалізує свою діяльність щодо навчання, виховання, професійної підготовки через школи, університети та ін.

Соціальні інститути забезпечують відносну стійкість соціальних відносин, є подвійним соціальним утворенням: за формою – це організаційний механізм (сукупність організацій, спеціалістів, матеріальних та інформаційних засобів), за змістом – це функціональний механізм (сукупність соціальних норм у конкретній сфері соціальних відносин). Сучасне суспільство характеризується розростанням та ускладненням системи соціальних інститутів. З одного боку, одна і та сама потреба може породжувати існування численних інститутів, з іншого – кожен інститут реалізує комплекс базових потреб щодо соціалізації індивідів, трансляції соціальних норм і культурних цінностей, соціального досвіду.

Проте суспільство, як соціальна реальність, упорядковано не тільки інституціонально, а й організаційно. Соціальна організація є певним способом спільної діяльності людей, за якої вона набуває форми впорядкованої, врегульованої, скоординованої, спрямованої на досягнення конкретних цілей взаємодії. Організація як процес налагодження та узгодження поведінки індивідів притаманна всім суспільним утворенням: за об’єднанням людей, закладам, установам, тощо. Навіть поверхневий погляд на людське суспільство дозволяє сказати, що більша частина соціальних груп існує у вигляді організацій. Навіть ще в глибоку давнину люди усвідомлювали значну перевагу організованих груп. Чому ж організація служить найбільш ефективним засобом в діяльності соціальних груп? Сутність її ефекту полягає в тому, що люди, діючи спільними зусиллями, можуть зробити значно більше, ніж діючи поодинці. Результат спільної діяльності групи індивідів вищий, ніж сума результатів їх індивідуальних розрізнених зусиль. Таке явище збільшення зусиль в ході сумісної діяльності називається синергією і є невід’ємною властивістю організацій. Проте щоб ця властивість проявлялася в повній мірі, організація повинна створювати дійсно оптимальні умови, які забезпечують спільні дії. Якщо ж таких умов не створено, може статися, що кожен з учасників взагалі не зможе здійснити якусь корисну діяльність, для якої дана організація утворена. Таким чином соціальна організація – це соціальна група, орієнтована на досягнення взаємопов’язаних специфічних цілей і формування високо формалізованих структур. Багато соціологів називають соціальні організації різновидом соціального інституту, але вони мають відмінні від них ознаки:

1. Соціальна організація утворена усвідомлено і цілеспрямовано для досягнення конкретних цілей своєї діяльності. Вона є певним засобом (інструментом) розв’язання завдань. Переслідувана організацією мета не обов’язково збігається з цілями людей, що беруть участь у її діяльності. Тому організація створює різні системи стимулювання, за допомогою яких залучає індивідів до діяльності для досягнення загальної мети.

2. Соціальна організація має чіткий загальнообов’язковий порядок, а система її статусів і ролей – ієрархічну структуру. Їй властивий високий ступінь формалізації відносин. Відповідно, правила, регламенти, розпорядок, охоплюють усю сферу поведінки її учасників, соціальні ролі яких чітко визначені, а відносини передбачають владу і підпорядкування (субординацію).

3. Для підтримування стабільності відносин, координації дій, кожна організація повинна мати координаційний орган або систему управління. Функції її різноманітні, а оптимальний їх набір залежить від цілей організації, зовнішнього середовища.

1. Визначення організації та її внутрішня структура

В повсякденній практиці ми часто використовуємо поняття «організація», причому вкладаємо в нього найрізноманітніший зміст. А.І. Пригожин дає три найпоширеніших визначення терміну «організація»: [4, с.39-41]

1. Організація означає якусь діяльність по виробленню нових норм, налагодженню стійких зв’язків, та також по координації зусиль окремих членів соціальної групи. Ця діяльність краще всього характеризується словами «організовування». Інакше кажучи, ця діяльність направлена винятково на досягнення ефекту синергії шляхом забезпечення умов для узгоджених дій, кооперації і інтеграції індивідів в групі. Наприклад керівник підприємства організовує виробничий процес.

2. Організація часто розуміється як атрибут якогось об’єкту, його властивість мати впорядковану структуру. Це означає, що соціальний об’єкт має деяку внутрішню будову і складається з частин, певним чином пов’язаних. Говорять, наприклад, що якась група організована, якщо в ній існують стійкі соціальні ролі (тобто кожний виконує свою частину загальної справи), правила, що регулюють поведінку людей, а також впорядковані зв’язки з іншими групами

3. Під організацією розуміють штучно створену соціальну групу інституціонального характеру, яка виконує певну суспільну функцію. Банк наприклад в цьому відношенні являє собою організацію, члени якої приймають участь в виконанні функції накопичення, розподілу і впорядкування грошей

Всі три значення поняття «організація» тісно пов’язані поміж собою. Всяка організована група повинна формуватися в ході її «організовування», тобто діяльності по формуванню її внутрішньої структури, системи комунікації культурних особливостей, а також розподілу соціальних ролей. Очевидно, що коли така організована група оформиться, тоді вона буде володіти тими внутрішніми якостями які ми називаємо організованістю. Розгляд значення терміну «організація», який прийнятий в суспільстві, дає нам важливий ключ до розуміння суті організації і до формулювання її наукового визначення. Існує багато визначень організації, з яких в основному виділяється концепція організації як раціональної системи, спрямованої на досягнення цілі. Організації це перш за все соціальні групи, орієнтовані на досягнення взаємопов’язаних і специфічних цілей. Кожна організація цілеспрямована в тому сенсі, що дії її членів скоординовані певним чином для досягнення спільного результату в цілком певній області людської діяльності. Так підприємство існує для забезпечення випуску конкретної продукції, політична партія – для реалізації політичної програми, лікарня – для лікування хворих. Крім того організації – це такі групи, яким властивий високий ступінь формалізації. Їхня внутрішня структура високо формалізована в тому сенсі, що правила, регламенти, розпорядок охоплюють практично всю сферу поведінки її членів. Вони ясно і точно сформульовані і охоплюють всі ролі і ролеві зв’язки, визначають рольові дії незалежно від особистісних якостей індивідів, які займають ті або інші позиції в структурі організації. Директор, його помічники або рядові виконавці – всі вони підлягають правилам, які визначають їхні обов’язки, взаємовідносини на службі і субординацію незалежно від їхніх особистих якостей. На підставі перерахованих основних властивостей і рис можна дати визначення організації як соціальної групи, орієнтованої на досягнення взаємопов’язаних специфічних цілей, і на формування високо формалізованих структур.

2. Типи соціальних організацій.

Диференціації завдань і координація дій на етапі їх реалізації впливають на структуру і форму організації. Часто до визначення організації додають такі специфічні риси, як наявність координуючого і управляючого органу, як розподіл праці серед її членів. Проте ці риси проявляються в основному в великомасштабних організаціях і не являються строго обов’язковими для всіх організаційних груп. Центральним елементом любої організації є її соціальна структура. Вона відноситься до шаблонних або регульованих аспектів взаємовідносин учасників організації. Існує дві точки зору на соціальну структуру групи. Найбільш відомою є точка зору К.Девіса, який вважає, що завжди в людському суспільстві є те, що можна назвати подвійною реальністю: з одного боку, нормативна система, яка насправді нічого не втілює, а з іншого – фактичний порядок, який втілює усе. Кожен індивід оточений множиною правил, заборон і дозволів. Вони необхідні для впорядкування суспільного життя, але практичне життя постійно по правилах неможливе: наше життя – це постійне відхилення від правил, і в той же час – орієнтація на них. Нормативна структура включає в себе ціннісні норми і рольові очікування. Цінності – це критерії привабливості і розумного вибору цілей, а також оцінки оточуючих соціальних норм. Норми – це управляючі поведінкою узагальнені правила, які змінюються і вдосконалюються, приводячи індивідів до досягнення колективних цілей, цілей організації. Ролі визначають вклад в загальну діяльність в залежності від займаної позиції, а також взаємне очікування учасників, взаємний контроль за їх поведінкою. Цінності, норми і ролі організовані так, що складають відносно стійкі системи взаємної довіри і приписів, керуючих поведінкою членів організації.

Що ж стосується фактичного порядку – то його можна визначити як структуру поведінки. Вона значно відрізняється від нормативної структури перш за все тим, що в ній на перший план виступають особистісні якості учасників, і їх взаємні оцінки цих якостей. В цілому структура поведінки – це система відносин між людьми, які знаходяться в рамках нормативної структури, але в той же час яка відхиляється від нормативної структури в певних межах, обумовлених особистими почуттями, уподобаннями, симпатіями і інтересами. Таким чином соціальна структура включає в себе сукупність взаємопов’язаних ролей, а також впорядкування взаємовідношень між членами організації, в першу чергу – влади і підлеглості. Ці відношення змінюються в результаті обміну ресурсами і в результаті зміни характеру їх використання. Саме останній в зміні являється найважливішим резервом розвитку організації, який включає в себе перш за все новації в області поділу праці, мотивації учасників організаційного процесу, нові форми соціального контролю і обґрунтування управлінських рішень. Основним критерієм структурування соціальних організацій є ступінь формалізації існуючих у них відносин. З урахуванням його розрізняють формальні і неформальні організації:

Формальні організації. Формальна соціальна структура – це така структура, в якій соціальні позиції і взаємозв’язки між ними чітко спеціалізовані і визначені незалежно від особистісних характеристик членів організації, що займають ці позиції. Наприклад існують соціальні позиції директора, його замісників, начальників відділів і рядових виконавців. Директор може бути діловим і енергійним, таким, що повністю відповідає займаній посаді, а може бути й пасивним і некомпетентним – але все-одно формально він залишається директором. Виконавець може бути надталановитим, але все ж таки буде займати нижче місце в структурі організації. Взаємозв’язки між позиціями формальної структури засновані на жорстких правилах, регламентах, положеннях і закріплені в офіційних в офіційних документах. Таким чином формальні організації будують соціальні відносини на підставі регламентації зв’язків, статусів, норм. Ними є, наприклад, промислове виробництво, фірма, університет, муніципальна структура (мерія). Основою формальної організації є поділ праці, її спеціалізація за функціональною ознакою. Чим розвинутіша спеціалізація, тим багатостороннішими і складнішими будуть адміністративні функції, тим багатогранніша структура організації. Формальна організація нагадує піраміду, в якій завдання диференційовані на кількох рівнях. Крім горизонтального поділу праці, їй притаманна координація, керівництво (ієрархія посадових позицій) і різні спеціалізації по вертикалі. Формальна організація – раціональна, для неї характерні службові зв’язки між індивідами; вона принципово безособова, тобто розрахована на абстрактних індивідів, між якими встановлюються стандартизовані відносини, засновані на формально-діловому спілкуванні.

Неформальні організації ґрунтуються на товариських взаєминах та особистому виборі зв’язків учасників і характеризуються соціальною самостійністю. Неформальна структура складається з сукупності позицій і взаємозв’язків, які формуються на основі особистісних характеристик і базуються на відношеннях престижу і довіри. З точки зору неформальної структури компетентний і добросовісний начальник відділу може мати більш високий престиж і значити більше, ніж директор організації. Часто серед керівників, формально займаючи позиції одного рівня, ми виділяємо керівника, який вміє працювати з людьми, здатний швидко і чітко вирішувати поставлені перед ним завдання. Віддаючи йому перевагу, налагоджуючи з ним пріоритетні ділові контакти, ми тим самим встановлюємо один з взаємозв’язків неформальної структури. Такі взаємовідносини не закріплюються офіційними правилами, регламентами і нормами, а отже, можуть бути й легко зруйновані. Наприклад, якщо виділений якимсь чином керівник не виправдав довіри. Таким чином можна стверджувати, що неформальна структура більш мінлива, рухома і нестійка, ніж формальна. Прикладами неформальних організацій є любительські групи, відносини лідерства, симпатій, тощо. Неформальна організація має значний вплив на формальну і прагне змінити існуючі в ній відносини за своїми потребами.

3. Цілі та завдання соціальних організацій

Виходячи з сформульованого визначення організацій в принциповій схемі організації особливо важливими є цілі, так як заради їх досягнення і здійснюється вся діяльність організації. Організація, що не має цілі, безглузда і не може існувати хоч якийсь тривалий час. Разом з тим цілі – один з найбільш спірних моментів в розумінні організації. Одні вчені вважають, що цілі необхідні при аналізі організаційної поведінки, інші – навпаки, намагаються применшити їхнє значення. Біхевіористи, наприклад, вважають, що цілі можуть мати лише індивіди, а група і колективи їх не мають. Сучасна наука ставить цілі організації на одно з перших місць по значимості. Ціль розглядається як бажаний результат або ті умови, яких намагаються досягнути, використовуючи свою активність, члени організації для задоволення колективних потреб. Сумісна діяльність індивідів породжує в них цілі різного рівня і змісту. Вирізняють наступні цілі в діяльності організацій:

Цілі-завдання – це оформлені як програми загальних дій доручення, що видаються ззовні організацією більш високого рівня. Підприємствам даються міністерствами або диктуються ринком (сукупністю організацій, включаючи суміжників і конкурентів) завдання, які визначають цільове існування організацій. Очевидно, що ці цілі являються пріоритетними, і на їх виконання спрямована увага і основна діяльність всіх без винятку учасників організованого процесу. Викладання в школі, лікування і прийом пацієнтів в лікарні, лабораторні роботи в науково-дослідних інститутах – все це цілі-завдання, що визначають зміст існування організації.

Цілі-орієнтації – це сукупність цілей учасників, реалізованих через організацію. Сюди відносять узагальнені цілі колективу, які включають і особисті цілі кожного члена організації. Важливим моментом сумісної діяльності кожного члена організації являється суміщення цілей-завдань і цілей-орієнтацій. Якщо вони значно розходяться, втрачається мотивація на виконання цілей-завдань і робота організації може стати неефективною. Прагнучи досягнути цілей-орієнтацій, члени організації відмахуються від цілей-завдань або намагаються виконувати їх лише формально.

Цілі-системи – це стремління зберегти організацію як самостійне ціле: тобто зберегти рівновагу, стабільність і цілісність. Іншими словами, це прагнення організації до виживання в умовах існуючого зовнішнього оточення, інтеграція організації і ряду інших організацій. Цілі-системи повинні органічно вписуватися в цілі-завдання і цілі-орієнтації. У випадку організаційної патології цілі-системи можуть повністю заступати інші цілі. При цьому на перший план виступають бажання будь-якою ціною зберегти організацію, незважаючи на виконання нею завдань або задоволення колективних цілей учасників. Таке явище нерідко спостерігається в крайніх випадках проявів бюрократії, коли організація, втративши реальні цілі, існує лише задля того, щоб вижити, зберегти свою самостійність.

Перераховані цілі організації являються основними, або базовими цілями. Для їх досягнення організація ставить перед собою безліч проміжних, вторинних, похідних цілей: зміцнення дисципліни, стимулювання робітників, покращення якості роботи, та ін. Таке подрібнення цілей повинно відповідати розподілу організації на рівні (відділи, сектори, лабораторії, цехи, дільниці, і т.д.), де кожен підрозділ повинен мати набір похідних цілей, виконання яких служить виконанню основних або базових цілей.

Переважна більшість цілей, які ставлять перед собою люди, соціальні спільноти, неможливо досягнути без соціальних організацій, що зумовлює їх повсюдність і різноманітність. Найбільш значущі серед них:

- організації з виробництва товарів в послуг (промислові, сільськогосподарські, сервісні підприємства і фірми, фінансові установи, банки);

- організації в галузі освіти (дошкільні, шкільні, вищі навчальні заклади, заклади додаткової освіти);

- організації в галузі медичного обслуговування, охорони здоров’я, відпочинку, фізичної культури і спорту (лікарні, санаторії, туристичні бази, стадіони);

- науково-дослідні організації;

- органи законодавчої, виконавчої влади;

Їх називають ще діловими організаціями, які виконують суспільно корисні функції: кооперацію, співробітництво, підпорядкування (спів-підпорядкування), управління, соціальний контроль. Загалом кожна організація існує у специфічному фізичному, технологічному, культурному, політичному і соціальному оточенні, повинна адаптуватися до нього і співіснувати з ним. Немає організацій самодостатніх, закритих. Усі вони, щоб існувати, функціонувати, досягати цілей, повинні мати численні зв’язки з навколишнім світом.

4. Управління організаціями

Кожна організація має штучну, створену людьми, природу. Крім того, вона завжди прагне до ускладнення своєї структури і технології. Ці дві обставини роблять неможливим завдання ефективного контролю і координації дій членів організації на неформальному рівні або на рівні самоуправління. Члени організації, або учасники – важлива складова організації. Це сукупність індивідів, кожен з яких повинен володіти певним набором якостей і навиків, які б дозволяли йому займати певну позицію в соціальній структурі організації і грати відповідну роль. Всі разом члени організації являють собою персонал, який взаємодіє один з одним в відповідності з нормативною і поведінковою структурою. Володіючи різними здібностями і потенціалом (знаннями, кваліфікацією, мотивацією, зв’язками), учасники організації повинні заповнити всі без виключення комірки соціальної структури, тобто соціальні позиції в організації. Виникає проблема розміщення кадрів, поєднання здібностей і потенціалу учасників з соціальною структурою, в результаті чого можливе об’єднання зусиль і досягнення організаційного ефекту

Для управління членами організації кожна більш чи менш розвинута організація повинна мати в своєму розпорядженні орган, основним видом діяльності якого служить виконання деякої сукупності функцій, направлених на забезпечення учасників організації цілями, координацію їхніх зусиль. Управління – це функція специфічного органу організації, яка забезпечує спрямування діяльності всіх без винятку елементів організації, утримує в допустимих межах відхилення окремих частин і організації в цілому від поставлених цілей. Наприклад відділ в державному закладі має норми і правила, якими регулюється розподіл робочого часу робітників, кількість і якість їхньої роботи, відносини з іншими відділами і т.д. Керівництво відділу, виконуючи функцію управління, контролює виконання цих норм і правил, застосовуючи методи винагороди або покарання. Проте застосуванням санкцій процес управління не завершується, його зміст значно складніший. Управління являє собою зворотній зв’язок, який починається з вимірювання ресурсів, наявних на виході. Після вимірювання інформація про параметри входу потрапляє на блок управління, де вона порівнюється з певним еталоном (програмою або планом), після чого виробляється управлінське рішення, яке змінює вхідні параметри системи, режим діяльності процесори і в кінцевому результаті – параметри виходу. Після того вихідні параметри вимірюються знову – і процес повторюється. Ця схема прийнятна для всіх систем – і технічних, і соціальних – тому справедливо розглядати соціальну організацію з точки зору прояву специфічних характеристик системи управління. Так, наприклад одна з сучасних систем управлінських функцій може бути представлена наступним чином:

- діяльність керівника організації;

- інтеграція членів організації;

- формування і підтримка контактів;

- фільтрування і поширення інформації;

- розподіл ресурсів;

- попередження порушень;

- ведення перемовин;

- введення інновацій;

- планування;

- контроль і спрямування дій підлеглих.

Очевидно, що це далеко не повний перелік можливих дій спеціаліста по управлінню. Досвід показує, що йому доводиться займатися рекламою, вибиванням додаткових ресурсів, в багатьма іншими видами діяльності. Зрозуміло, що справжній управлінець повинен бути високопрофесійним робітником.

В організації ті, хто займається виконанням функцій управління, входять в особливу групу, яку називають бюрократичною адміністрацією, діяльність якої необхідно централізувати. Під бюрократією звичайно розуміють організацію, яка складається з числа офіційних осіб, посади яких утворюють ієрархію і які відрізняються формальними правами і обов’язками, які й визначають їхні дії і відповідальність. Термін «бюрократія» французького походження, від слова «бюро» – контора, канцелярія. Форми правління бюрократії взяти з класичних грецьких полісів: влада не багатьох – олігархія, влада одного – автократія, влада всього народу – демократія.

На думку М.Вебера [2], бюрократія є найкращою адміністративною формою для раціонального досягнення організаційних завдань. Переваги бюрократії найпомітніші, якщо їй під час виконання службових обов’язків вдається виключити особисті, ірраціональні та емоційні елементи. Бюрократії притаманні: раціональність, надійність, економічність та ефективність, невиразність, нейтральність, ієрархічність, законність дій, централізація влади адміністрування, довгострокова служба, просування на основі старшинства чи заслуг, фіксована платня, лояльність кожного працівника до організації, прагнення дотримуватися встановлених правил. Головний її недолік полягає у відсутності гнучкості, шаблонності:

«Повсякденне владарювання – це перш за все управління. Самим чистим типом легальної влади є влада за допомогою бюрократичного штабу управління. Штат штабу управління в самому чистому вигляді складається з окремих чиновників (монократії), які:

- підкоряються тільки об’єктивним службовим обов’язкам;

- призначені на службу (а не обрані) в незмінній чиновницькій ієрархії;

- мають постійні службові компетенції;

- працюють по контракту, тобто на основі вільного відбору по професійній кваліфікації, в найбільш раціональному випадку – визначені за допомогою екзамену, підтвердженого дипломом;

- оплачуються постійним грошовим утриманням;

- вважають свою службу єдиною або головною професією;

- бачать для себе кар’єру: просування за строком служби або за успіхами в роботі;

- працюють в повному відчуженні від засобів управління і без присвоєння робочого місця;

- підлягають чіткій одноманітній службовій дисципліні і контролю.

Виходячи з всього досвіду, можна сказати, що чисто бюрократичне, тобто бюрократичне-монократичне управління справами в чисто технічному відношення наближається до найбільш досконалої праці в смислі точності, постійності, дисципліни, підтягнутості і надійності, інтенсивності і екстенсивності праці, в його формально універсальній застосовності до любих завдань. В усіх цих смислах воно являється самою раціональною формою влади.»[2, с72]

Бюрократія являє собою кар’єрну структуру, в якій просування відбувається або згідно до заслуг, або по старшинству, незалежно від суджень начальника. Посада, яка займається індивідом в організації, розглядається ним як єдине, або принаймі головне заняття. Діяльність представників бюрократії базується на строгій службовій дисципліні і підлягає контролю. Визначивши специфічні властивості бюрократії, М.Вебер розробив таким чином ідеальний тип управління організації. Бюрократія в такому ідеальному вигляді являє собою найбільш ефективну машину управління, засновану на строгій раціоналізації. Її характеризує відповідальність за кожну ділянку роботи, координація в вирішенні завдань, оптимальна дія безособових правил, чітка ієрархічна залежність. Проте таке ідеальне положення не існує в дійсності, більше того – бюрократія призначена для досягнення цілей організації, на ділі часто відходить від них і починає не тільки працювати вхолосту, але й гальмує всі прогресивні процеси. Вона доводить формалізацію діяльності до абсурду, відгороджуючись формальними правилами і нормами від реальності. Постійна опора на правила керівництва до дії призводить до того, що вони стають всезагальними і остаточними, а їх дотримання – основною задачею і результатом, замість того, щоби заставити ці правила і норми працювати на результат. Все це зумовлює відмову представників бюрократії від творчого, самостійного мислення і навіть від компетентності. Р.Мертон назвав таке явище «навчанням некомпетентності». Наслідком такого навчання стає стереотипний бюрократ, що не має уяви і здатності до творчості, негнучкий в застосуванні офіційних норм і правил в ситуаціях простих, зрозумілих для всіх, крім нього. Вищий наслідок бюрократизації – кастовість, замкнутість бюрократів, зверхність їх над іншими людьми, спроба показати, що вони знають таємні пружини управлінського механізму. На ці ж небезпеки бюрократичного правління вказував і Бурдьє [1] « Вебер, а після нього і Еліас не враховували процеси формування державного капіталу і монополізація цього капіталу державною знаттю, яка приймала участь в його виробництві, або, точніше, яка формувалася, як така, виробляючи цей капітал», зауважуючи проте, що:

«Соціологічний погляд не може не помічати розходження між офіційною нормою як вона формулюється в адміністративному праві і дійсністю адміністративної практики з усіма її порушеннями зобов’язання некорисливості: «використання службового положення в особистих цілях» (зловживання матеріальними благами або суспільним положенням, корупція або хабарництво) або, в більш спотвореній формі, незаконні пільги, адміністративне невтручання, відступ від закону, торгівля службовим положенням – усім тим, що служить отриманню вигоди від незастосування або порушення закону. Але разом з тим соціолог не може не бачити результатів діяльності цієї норми, яка вимагає агентів принести свої особисті інтереси в жертву обов’язків, які входять в їхні функції («службовець повинен віддавати себе роботі цілком»); точніше – якщо бути реалістом – він не може не бачити ефектів особистої зацікавленості в безкорисності і всіх тих різновидах «лицемірного благочестя», появі яких може сприяти парадоксальна логіка бюрократичного поля.» Тому незважаючи на таку закладену в бюрократії небезпеку втрати компетенції і «обюрокрачування» діяльності в сфері управління, така форма управління в теперішній час являється єдинопрацездатною і прийнятною, і тому одним з основних завдань сучасного управління служить зміна ролі бюрократії в діяльності організації в відповідності з принципами, розробленими М. Вебером. Шлях до досягнення цієї цілі багато дослідників бачить в зміні установок представників бюрократії, у встановлення зв’язку їх благополуччя і кар’єри з кінцевим результатом діяльності організації.

Література:

1. Бурдье П. Дух государства: генезис и структура бюрократического поля. http://ihtik.lib.ru/sociology_21sept2007/sociology_21sept2007_130.rar http://ihtik.lib.ru/sociology_21sept2007/sociology_21sept2007_130.rar

2. Вебер Макс.Типы господства. Журнал «Социологические исследования», 1988, №5.

3. Дюркгейм Э. Социология и теория познания; Хрестоматия по истории психологии. М., 1980

4. Пригожин А.И. Социология организаций. М., 1980.

5. Соціологія з/ред. В.Г.Городяненка, Київ, Видавничий центр «Академія, 2008

6. Спенсер Герберт. Принципы социологии. http://ihtik.lib.ru/sociology_21sept2007/sociology_21sept2007_200.rar