Наукова і політична діяльність М.Грушевського: статті і замітки
Вступ до грушевськознавства: думки з приводу
п’ятдесятих роковин смерті Михайла Грушевського
“Свій довг, свій обов’язок перед українським народом, перед Україною, перед Українською Державою й насамперед перед українською. наукою Грушевський виконав. Але чи сповнили ми, сучасники й спадкоємці Грушевського, свій обов’язок визнання, пошани і вдячності перед пам’яттю великого українського історика й великого українського громадянина?”
Оглоблин О. Михайло Грушевський і українське національне відродження // Український Історик. – 1964. – Ч.2-3.
П’ятдесят років ділить нас від передчасної смерти академіка Михайла Сергійовича Грушевського, що постигла його 25 листопада 1934 року в Кисловодську на Кавказі, далеко від рідної землі.
В анналах український історик і організатор українського наукового життя, а в історії України від виступає як один з провідних суспільно-політичних діячів і батько першої української держави в 20-му столітті. Проте ці узагальнення не охоплюють повністю діапазону його діяльності і творчости. Михайло Грушевський становить епоху українського національно-державного відродження, яка охоплює усі головні ділянки українського життя і його динамічну боротьбу за самобутність української нації і її культури. Наукова і публіцистична творчість Михайла Сергійовича поставила твердий фундамент під наукове українознавство і розвиток української національної історіографії. Отже, маємо до діла з унікальною людиною енциклопедичного знання, широких світ оглядових горизонтів і динамічної суспільно-політичної дії в усіх ділянках громадського життя. Михайло Грушевський, поруч Тараса Шевченка й Івана Франка, належить до найвидатніших особистостей в історії України, якій він віддав ціле життя і творчу працю.
І саме тепер, коли відзначаємо 50-ліття смерти Михайла Сергійовича, бажаємо поділитися нашими думками про теперішній стан дослідження життя і творчості Михайла Грушевського, а також обговорити інші важливі питання, пов’язані з його діяльністю.
Михайло Грушевський,
Українська Центральна Рада
і відродження державності України
“Які б тяжкі проби не судила переходити Україні і українському народові історична доля, які пертурбації не лежали б ще перед ними, великі часи творчості Української Центральної Ради й її акти зостануться великою епохою її розвою, твердою підставою національного будівництва”
Грушевський М. На порозі Нової України. – 1992. – С.148.
Голова Української Центральної Ради і перший президент Української Народної Республіки Михайло Грушевський висловив вище наведені думки про історичне значення діяльності Української Центральної Ради ще на початку 1918-го року. І справді, сьогодні, з перспективи 75-ох років, оцінюємо Українську Центральну Раду як перший парламент, що спричинився до відродження української держави в 1917-18 роках. Тепер ми повністю усвідомлюємо пророче твердження Голови Укради про її державні акти, які стали основою українського державного будівництва. Закріплення і відновлення української державності 1991 року було б немислиме без політичної діяльності Української Центральної Ради і її IV-го Універсалу. Саме цей найважливіший конституційний державний акт УНР дав тверду основу для сучасного державного будівництва.
Як історик, хочу поділитися деякими думками щодо діяльності Української Центральної Ради саме в контексті неперервності українського державотворчого процесу. Спробую, бодай коротко, зупинитися на історично-політичній спадщині УНРеспубліки, яка, на нашу думку, має велику питому вагу в теперішній розбудові української державності. Не йдеться про “ювілейне за бронзування” Української Центральної Ради і її творців та провідників – мовиться лише про об’єктивне висвітлення її діяльності, яка мала свої сильні і слабші аспекти. Вони дозволяються нам глибше зрозуміти розбудову і занепад першої української демократичної держави в 20-му столітті.
Заки перейдемо до обговорення окремих питань, пов’язаних з діяльністю Центральної Ради, підкреслимо, що в сучасній Україні повністю розуміють її значення в боротьбі за український державний суверенітет.
У “Заяві” Української Республіканської партії “До 75-ої річниці утворення Центральної Ради” від 14 березня 1992 року підкреслюється важлива роль Центральної Ради у боротьбі за незалежність українського народу.
Сказано ясно і правдиво. Доводиться лише висловити своє повне вдоволення від того, що провідники і будівничі української держави так чітко пов’язують свої дії з Четвертим Універсалом Центральної Ради і державницькими традиціями Української Народної Республіки.
Розуміння і аналіз українського державного будівництва Центральної Ради безпосередньо пов’язані з історичними і історіософічними концепц2іями її голови Михайла Грушевського, який справді був головним будівничим Української Народної Республіки. Тут важливо підкреслити, що й сам він повязував державотворчий період 1917-18 з попередніми періодами державності України, а саме, з українською княжою середньовічною державою (Київська і Галицько-Волинська) та Козацько-гетьманською з її основником Богданом Хмельницьким.
Українську демократичну республіку М.Грушевський не відділяв від діяльності Кирило-Мефодіївського братства в Києві (1846), від Костомарова, Шевченка, Куліша та інших братчиків, погляди яких “в’язалися з ідеологією визволення України” і мали домінуючий вплив на Грушевського. Цей зв’язок між Новою Україною Грушевського і попередніми історичними добами ясно представлені в його статті 1917 року “В сімдесяті роковини Кирило-Методіївської справи” (Літературно-Науковий Вісник. – 1917. – Т.67. – Кн.1).
Грушевський і його однодумці обстоювали федеральний постулат кириломефодіївців як постулат побудови української держави, що не суперечив її політичній незалежності. В основі української держави 1917-18 років було поставлено народовладдя з усіма атрибутами демократичної держави, а сам федералізм українською провідною верствою вважався тоді тією державною концепцією, яка віддзеркалювала самостійність і незалежність української нації. І саме в цьому історіософічно-ідеологічному контексті слід розглядати державне самовизначення української нації шляхом проголошення державної незалежності чотирма універсалами Української Центральної Ради. У “Книзі битія українського народу” в 104-му розділі виразно стверджується, що “І Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в союзі слов’янськім” (Книги битія українського народу. – 1947. – С.24).
Саме тому Голова Центральної Ради завжди наголошував на відновленні української державности, а не на її започаткуванню.
Тут схрещуються історичні концепції найвидатнішого історика України з політичними концепціями Грушевського 1917-18 років, який добре розумів, що треба наглядно наголосити на безперервності українського державотворчого процесу, що, врешті, завершився новою державною формацією – Українською Народною Республікою. І вже УНР своїми конституційними актами дала потім тверду основу для подальшого розвитку української державності.
На закінчення наших думок треба підкреслити, що починаючи від Богдана Хмельницького – творця козацько-гетьманської держави – на протязі понад 270-літнього історичного розвитку, Михайло Грушевський і Центральна Рада були єдині, які допровадили державний постулат української нації до його реалізації, проголосивши повну самостійність і незалежність України 1918 року. До М.Грушевського і Центральної Ради нікому з державних діячів, жодній українській політичній течії бабо партії зреалізувати це не вдалося.
Здається, що перший Президент сучасної Української держави Л.Кравчук добре зрозумів історичну вагу Грушевського. У статті “Велика постать державотворця” (Демократична Україна. – 1991. – 26.ХІ. – Ч.204) він на це робить наголос.
Від постання Центральної Ради з початком березня 1917 року аж до її ліквідації переворотом гетьмана П.Скоропадського та його декретом від 29 квітня 1918 р., М.Грушевський зі своїми соратниками послідовно закладав міцні основи під розбудову української держави, а тому разом з С.Єфремовим, Дм.Дорошенком, В.Винниченком, А.Ніковським, С.Петлюрою, Л.Чикаленком, Д.Антоновичем, П.Христюком та іншими вибраними до Центральної Ради діячами ставили перед собою винятково важливі завдання. Про це виразно можна прочитати в короткому нарисі Грушевського “Українська Центральна Рада і її Універсали – перший і другий” (1917).
Це й було початком діяльності Української Центральної Ради і чітким окресленням її завдань. Вона постала з ініціативи Товариства Українських Поступовців (ТУП) і представників політичних середовищ, наукових студентських, кооперативних та інших установ, але у відносно короткому часі поширила свою дію на усі головні ділянки суспільного життя. Створення Генерального Секретаріату Центральної Ради (15 червня 1917) із визначенням державних секретарів (міністрів), які відповідали за конкретні діяння державної розбудови (внутрішні, міжнаціональні, земельні, військові, освітні та інші справи), приспішили процес державного будівництва.
Загалом діяльність Центральної Ради як українського національного парламенту можна поділити на два основні етапи: ранній – це період державності, впродовж якого Центральна Рада шляхом проголошення трьох універсалів та інших конституційних актів намагалась реалізувати українську державність й рівночасно розбудовувала різні ділянки суспільно-громадського життя (цей період закінчився проголошенням Української Народної Республіки Третім Універсалом Центральної Ради 20 листопада 1917 року). І другий період, який випливав з першого та значно поглиблював та поширював зміст державного суверенітету української нації. Цей другий період знаменний проголошенням і створення найважливішого державного акту – Четвертого Універсалу, яким стверджувалася повна самостійність і незалежність української нації: “Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, суверенною державою Українського Народу”. Отже, хоч новий етап діяльності Центральної Ради базувався на ідеологічних основах першого періоду її діяльності, проте він уже мав зовсім іншу політичну орієнтацію.
Інша винятково важлива характеристика другого періоду Центральної Ради – це, як уже говорилось, кінець московської орієнтації, під впливом якої перебували деякі її провідники. І це визволення “від песього обов’язку” перед Москвою Грушевський вважав винятково важливим і цінним.
Вслід за виникненням московської орієнтації народжуються нові концепції “орієнтації чорноморської” і “західної”. Водночас міцнішає державний апарат України, розбудовуються військові кадри, а голова Центральної Ради пише історико-соціологічний трактат про “Підстави Великої України”, в якому наголошує роль села, армії, міста і цілої нації в державному будівництві демократичної України. Багато з вище наведених думок Грушевського не втратили своєї цінності і по сьогоднішній день.
Треба підкреслити, що відродження і розбудова української державності Центральною Радою проходила серед надзвичайно складних внутрішніх і зовнішніх політичних обставин. Перш за все маємо на увазі непідготовленість українського народу до побудови власної держави. А ще – зрусифікованість значної частини українського населення, зокрема в містах. Тоді ж на терені України в розпорядженні російського Тимчасового Уряду була мільйонна армія, яка постійно загрожувала державній діяльності Центральної Ради. Деякі дослідники, які критично ставляться до державного будівництва Ц.Р., забувають, що Тимчасовий Уряд в жовтні 1917 року почав готувати судовий процес проти Центральної Ради, обвинувачуючи її в “державній зраді”, але жовтневий переворот перервав цю підривну діяльність і на місце Керченського до влади прийшов Ленін з більшовиками, які ще нетерпиміше поставилися до державних аспірацій української нації. Совєт Народних Комісарів відразу ж розпочав криваву війну з Українською Народною Республікою. Тут навіть не згадуємо про різні політичні ускладнення між українськими політичними партіями, які, звичайно ж, не сприяли загальній національній консолідації і підривали державне будівництво. І все ж, незважаючи на ці величезні перешкоди, Центральна Рада і М.Грушевський не лише спричинилися до національного самоусвідомлення українського народу, але й надали відповідну легально-державну структуру українській державі. Якщо б лише перерахувати законодавчі акти Центральної Ради, то й наглядно побачимо всі необхідні державні атрибути розбудови народ оправної української демократичної держави. Згадаємо тут чотири Універсали Центральної Ради, а також закон про національно-персональну автономію національних меншин в Україні, закон про громадянство, закон про генеральний суд, закон про утворення війська, про випуск кредитових білетів, земельний Закон Центральної Ради, міжнародні договори та інші державні акти. Аналізуючи законодавчу діяльність Центральної Ради, окрему увагу звернемо на основний закон української держави – Конституцію Української Народної Республіки, яка були прийнята на останній Сесії Центральної Ради 29 квітня 1919 року.
Саме Конституція УНР віддзеркалила тодішні державницькі концепції Президента М.Грушевського і його сподвижників. Вона, як і IV Універсал Центральної Ради, стала фундаментом, на якому формувалися і розбудовувалися пізніші державотворчі концепції української нації, включно із теперішньою українською державою, яка пов’язує себе з демократичними основами УНР. Цей основний документ про державний устрій, права і вільності громадян може в усучасненій формі значно придатися при укладанні і прийнятті Конституції сучасної Української держави.
Хочеться вірити, що сьогодні, в першу річницю проголошення Акту про державну незалежність України, спадкоємці Четвертого Універсалу Центральної Ради зуміють виповнити свій державницький обов’язок.
|
