УРОК ЛІТЕРАТУРИ РІДНОГО КРАЮ
(Барвінковими стежками Тараса Мельничука)
Тема:
Барвінковими стежками Тараса Мельничука.
Мета:
Ознайомити учнів із багатогранною автобіографічною творчістю Тараса Мельничука; розвивати навики виразного читання та аналізу поезії; виховувати любов до свого краю, до поезії.
Обладнання: ілюстрації, портрет Тараса Мельничука, збірка поезій поета.
Хід уроку:
І. Організаційна частив.
ІІ. Мотивація навчання школярів.
1. Повідомлення теми, мети уроку.
- Діти, сьогодні у нас незвичайних урок – урок-подорож. Ми з вами помандруємо барвінковими стежками Т.Мельничука, разом з ним поглянемо на світ з усіма його болями і тривогами.
Ми навчимося засобами виразного читання передавати ті найтонші почуття та емоції, які переповнювали душу Поета.
Ми повинні з пошанівком та любов’ю ставитися до свої землі, до свого краю і до тих людей, які є сіллю землі – поетів.
2.Вступне слово вчителя.
Для більш повного аналізу поезій, для оптимальної праці наш клас поділений на групи. Кожна група буде мати своє завдання; аналізувати якийсь певний відрізок біографії поета і поезію, яка написана в цей час.
І група – “Дитинство поета”.
(Проблемне запитання: які фактори мали вплив на формування характеру письменника?)
Народився Т.Мельничук 20 серпня 1938 року в с. Уторопи, що розташоване біля підніжжя мальовничих Карпат, на Косівщині.
Карпати мене народили,
А хрестив Піп-Іван – напише пізніше поет. Батько поета – Юрій Федорович – був добрим господарем; потрібно було роботящих рук, тому він радів появі третього сина.
Сім’я Мельничуків була глибоко віруюча. Свідченням цього є капличка, збудована в 1899 році родичем Мельничуків, яка збереглася і до сьогоднішнього дня.
За давнім християнським звичаєм 6 вересня охрестили немовля і дали йому ім’я Тарас.
Цікавим є те, що з 1874 року це вперше в селі немовляті дали ім’я Тарас, і він виявився гідним свого імені, адже з грецької мови означає “бунтар”.
Уже з перших днів життя немовля відчувало на собі запах хліба і поту, ніжність і чистоту натруджених материнських долонь.
Назавжди в пам’яті залишилась згадка про батькову криницю:
“Пив я воду з сорока криниць” (ст.. 26)
Пив я воду з сорока криниць,
Грівся світом сорока зірниць.
То були криниці і чужі, і братні,
То були зірниці – грона виноградні.
То були криниці, мов столітні вина,
Із землі - з самої серцевини.
Дякую криницям та ще й тому роду,
Де у жовту спеку пив я синю воду.
Пив я синю воду, синю і прозору,
Тільки в кожній бачив – косівськії зорі.
Пив я синю воду із криниць глибинних,
А мені здавалось – вдома з-під калини.
Тарас був як звичайний сільський хлопець. Всі його любили, бо він був наймолодшим. Він мріяв літати, ганяти на велосипеді.
Батько виготовив йому дерев’яного ровера, і малий Тарас ганяв з гори. Та недовго тривали забави хлопця, бо треба було допомагати батькові по господарству. Старші брати працювали разом з батьком у майстерні – виготовляли сани, вози, колеса, шили постоли, ткали верети. Мав і Тарас свою роботу: пас худобу. У вільний час любив він малювати, роздумував про Олексу Довбуша. Неповторні краєвиди і музика справляли неповторне враження на дитячу душу, і він складав свої перші вірші.
“Така Гуцульщина” (ст. 31)
Така Гуцульщина!
Тут все співа:
Про волю - птаха, про косу трава,
Про горе матері – мальована трембіта,
Про чорного джмеля – черемха біла.
Гуцулка древня журними губами
Співа про Довбуша й червону його барду,
Струмок–джигун – про море сиве,
Барвінку синь – про жовть осінню,
Вітри про полонину, ніч про днину,
А кожне серце – про Вкраїну.
Гра “Мікрофон”
“Т. Мельничук народився в...ё.”.
(продовжити думку)
“На формування світогляду Тараса мали вплив...”
ІІ група “Шкільні роки письменника”
(Проблемне запитання: які уроки взяв Тарас у доросле життя?)
- Непомітно збігав час. У сім років віддали батьки Тараса до школи. Прийняли його відразу до 2 класу, бо вмів уже добре читати, писати, рахувати. У школі він виявився надзвичайно обдарованою дитиною: був дуже допитливим, все хотів знати. Прийшовши зі школи, Тарасик часто пропадав на самоті, а коли його знаходили, він завжди читав складені ним коломийки. Діти відповідали; “Ти, Тарасе, як поет говориш”.
Великою втіхою були для Тараса книжки. Наука настільки заполонила хлопця, що його не бралася робота, на що батько, киваючи головою, казав: “З тебе, Тарасе, ґазди не буде”.
Хлопець захоплювався Біблією, творами Т.Шевченка, Шекспіра. Мабуть, тоді і зародилися рядки:
“Великі знали завчасно...”
Великі знали завчасно,
Що їх жде ешафот.
Великі без бою не йшли
На ешафот.
Великі спокійно не ждали
На шию петлі –
Її заробляли трудом,
Наче хліб, на землі.
О, Господи, в височині
Ти цар
і царство там –
Твоє!
То ж в цій земній
у цій сумній,
у цій недолі навісній –
Дай царство, Господи,
й мені –
Своє! -
Амінь.
Восени 1946 р. в обійстя Мельничуків постукало горе. Хтось приніс вістку, що старшого сина Василя просто зі школи забрали в тюрму. Його звинуватили з іншими хлопцями у співпраці з бандерівцями. Три місяці відсидів Василь, а потім відпустили, визнавши невинним. Вже тоді в душі поета заробилась ненависть до невідомої системи, яка катувала й брата, й батька.
Батька на розстріл вели поляки,
Вели фашисти, вели свої.
Батькова кров – червоними маками.
Сто ночей і сто днів плакали
Батькові солов’ї...
Батько вмирав повільно.
Батько дивився на мене.
Крізь думи його пройшли війни,
Мов куля крізь груди оленів.
Батько вмирав і скаржився винно,
Що землю забрав колгосп.
А земля йому готувала віно –
Хрест серед цвинтарних рос.
І чого він за землю тримався,
Мов до неї приріс пуповиною?
Була земля для нього сонечком майським,
А стала навік домовиною.
Тяжко жив і вмирав він тяжко,
Просив синів, щоб його добили.
У світі червона ромашка
Востаннє цвіла йому біло.
Твердо запам’яталася Тарасові батькові слова, сказані в ті хвилини: “Сини мої, якщо ви українці, ви не можете бути ні поляками, ні росіянами”. Тарас зрозумів, що бути українцем – це вище від усіх святинь.
У 1952 р. він закінчив 7 класів Уторопської школи, продовжував навчання у сусідньому селищі Яблуневі. Не всім випадали нагода продовжувати навчання, але Тарас твердо вирішив продовжувати навчання.
Незважаючи ні на що, Тарас закінчив школу на відмінно. Відкрився широкий світ невідомого майбутнього.
Підведення підсумку:
- як навчався Тарас?
- яку рису характеру Тараса ви взяли б для себе?
Лірична пауза
(звучить пісня Степана Ткачука “Повези мене, батьку, на Україну”
ІІІ група “У пошуках шляху істини”
Проблемне завдання: Яке життєве кредо Тараса?
“Шукаю дороги, що знає про завтра,
Вірю дорозі, що веде до людей”.
Перед юнаком постало запитання: яку дорогу вибрати собі в життя, щоб гідно пройти її від початку до кінця.
Дороги, як долі, схрещуються.
Котра з них моя? Котра?
Напевно, ота в суперечностях
Як небо нова, і як небо – стара.
А може, дорога моя не визначена?
А може, шукаю дарма?
Тоді мені сили вистачить
Іти по дорозі, якої нема.
Після закінчення школи працює коректором Яблунівської районної газети, зарекомендував себе як фахівець своєї справи. Пізніше їде на заробітки в Комі АРСР, працює лісорубом. Приїздить з лісозаготівлі, і через кілька тижнів – на Донбас. Пізніше – одруження, народжена дочки, знову робота, негаразди в сім’ї, розлучення...
Навчання в університеті, але через за політизованість покидає навчання.
І жить охота, й неможливо.
З таким життям змиритися як?!
Прожив я он, - а ще ж не жив я.
І в цім не лиш моя вина.
Хотілось чесно, принципово,
Та де там принципи оті,
Коли ридає ридма слово
На шибениці золотій.
Весь край, вся Русь – кривава плаха,
Повік з якої не втекти.
Життє моє, підеш ти прахом,
Як скарб загублений в путі.
Іди!... Байдуже... Чорт з тобою...
Мені не жаль убитих літ.
А тільки жаль, що я без болю
Віддам, цей раз нам даний, світ.
В усьому я і все в мені:
І швидкоплинне, й невмируще.
Йти по житті, яке по вогні, -
І не стоптати білі ружі.
І зберегтися в чистоті –
У тій високій, в тій єдиній...
Щоб у кінці мого путі
Промовив клен: “Пройшла людина”
У 1967 р. в Ужгороді виходить перша збірка поета “Несімо любов планеті”, яка вміщувала 23 вірші.
Доки буде Людина – буде пісня й калина,
Буде віра в життя.
І світатиме росами Україна,
І буде всміхатися до сонця дитя.
Буде вірність, краса і розум,
Й вища сила, що творить нове.
Будуть вихори, смерчі і грози,
Будуть! -
поки Людина живе.
Гаряча любов до рідної землі незгасимим вогнем нуртувала у Тарасовій крові.
Батьківщино моя...
за травинку твою,
за ромашку
Я віддам
свою серце
світло.
Все віддам
Усього себе.
До краплини.
А інакше –
не варто жити...
Як нема Батьківщини
в людини,
То й людини не треба
на світі!
Пізніше за свою палку любов до України, до її народу тяжко поплатився поет – його неодноразово арештовують. Так виникає поезія “Чага” – тобто приріст на березі, де в образі чаги автор бачить поета.
Чага – наріст на березі,
чорний паріст кострубатий.
Він смокче тіло берези,
як маму дитина,
а поета – слово...
Тяжке життя, душевна розпука сильно підірвали здоров’я: вороги навмисне підпалили хату, до кінця свого життя поневірявся по чужих домівках. 31 березня 1995 року Тараса не стало.
Девізом його життя, його творчості можна вважати слова:
“Не снись мені, кривавий сон,
Не сніться рани і руїни, -
Мені не треба десять сонць –
Живу тобою, Україно.
В мене ланів, в мене пшениць,
Я срібла – злота по всім світу.
За сто чужинських зоряниць
Я не віддам й вишневу віту.
ІІІ. 1.Підведення підсумку.
- Отож, яка життєва кредо поета?
Заключна частина.
2. Домашнє завдання.
Написати твір-роздум “Поезія – це завжди неповторність...”
|
