Реферат

на тему:

Пізнавальні процеси

1. Поняття про відчуття

Про багатство навколишнього світу, про кольори, запахи, музичні тони та шуми, вагу предметів, про спрагу та голод ми дізнаємося завдяки органам чуття. За допомогою органів чутття людський організм отримує у вигляді відчуттів різноманітну інформацію про стан зовнішнього та внутрішнього середовища. Відчуття з’являються внаслідок впливу матерії на органи чуття. Вони є первинною формою відображення об’єктивної дійсності в мозку людини. У відчуттях інтегруються пізнавальні, емоційні та регулятивні аспекти психологічного.

Відчуття є відображенням у мозку людини окремих властивостей, якостей предметів та явищ об’єктивної дійсності внаслідок їх безпосереднього впливу на органи чуття.

Вивчення розвитку пізнавальної дійсності в еволюції тваринного світу (у філогенезі) й у дитини (в онтогенезі) показує, що відчуття є первинною формою орієнтування організму в навколишньому середовищі. Низькоорганізовані тварини відчувають тільки окремі, такі що мають безпосереднє значення для їхньої життєдіяльності, якості предметів і явищ. Новонароджена дитина в перші тижні життя теж реагує тільки на окремі якості предметів. Це свідчить про те, що відчуття є вихідною формою розвитку пізнавальної діяльності. Життєве значення відчуттів полягає також в тому, що вони завжди емоційно забарвлені. Експериментально підтверджено факт різної психофізіологічної дії кольору на людину: зелений – заспокоює, червоний – збуджує. Із двох однакових за вагою ящиків, пофарбований у білий і чорний колір, перший здається легшим. Особливі відчуття, що йдуть від внутрішніх органів, визначають самопочуття людини, її емоційний тонус. Не випадково в слові “чутливість” закладена характристика пізнавальної функції відчуттів, і слова “відчуття” і “почуття” (переживання) мають однаковий корінь.

Органічні відчуття перебувають у співвідношенні з об’єктами зовнішнього світу, викликають бажання, вони є джерелом вольового імпульсу. Рухи й дії, спрямовані на досягненні мети, регулюються відчуттями, які необхідні для побудови дії. Таким чином, відчуття забезпечують життєдіяльність людини.

Відчуття, сприймання – процеси чуттєвого пізнання. Це такий ступпінь чуттєвого відображення дійсності, коли значення про світ безпосредньо пов’язані з впливом предметів на органи чуття. В процесі діяльності, на практиці людина здобуває перші чуттєві знання про навколишні предмети, якості та властивості їх, про власне тіло. Фізіологічно ці знання забезпечуються діяльністю першої сигнальної системи, а тому чуттєві форми відображення спільні для людини і тварини.

Слід відзначити, що відчуття, сприймання й уявлення є як у тварини, так і в людини, але вони не тотожні. Праця і мова в процесі антропогенезу (походження людини) сформували специфічно людські відчуття, сприймання та уявлення. Вони відрізняються від подібних образів у тварин за змістом (людина відображає соціальні умови життя суспільства, предмети створені в процесі праці, і через них природу, на яку вона активно діє); за фізіологічними механізмами (відчуття, сприймання й уявлення людини виникають у взаємодії образу і слова в специфічно людській першій сигнальній системі); за роллю в процесі пізнавання (у деяких тварин це вища форма орієнтування, у людини – лише початковий ступінь пізнання).

Другий ступінь пізнання – абстрактно-теоретичне мисленя – характерний тільки для людини. Мислення базується на чуттєвому пізнанні, спирається на образи, але оперує не образами, а поняттями, зміст яких складається на основі трудової діяльності, а також культури багатьох поколінь людей.

Відчуття не є єдиною формою відображення світу. Більш високі форми чуттєвого пізнання, сприймання та уявлення не можуть бути зведені до суми або комбінації відчуттів. Кожна з форм відображення своєрідна, але без почуттів як початкової форми відображення будь-яка пізнавальна діяльність неможлива. Відчуття є джерелом наших знань про світ і про нас самих.

2.Поняття про сприймання

Знання про навколишній світ ми ожержуємо не лише за допомогою відчуттів, завдяки яким ми можемо відчувати окремі властивості предметів і явищ об’єктивної дійсності, але й сприймань, які дають нам цілісний образ предмета або явища. Ці форми відображення є процесами чуттєвого пізнання.

Сприймання – відображення у свідомості людини предметів і явищ у сукупності їх якостей та частин, що діють у певний момент на органи чуття.

Як і відчуття, сприймання виникають тільки пр безпосередній дії об’єктів на аналізатори. Перехід від відчуттів до сприймання – це перехід до складнішого і повнішого відображення. В процесі сприймання ми відображаємо не просто щось, що світиться, звучить чи пахне, а бачимо пейзаж, художню картину, чуємо музичну мелодію тощо.

Сприймання не зводиться до суми окремих відчуттів, хоча й передбачає їх наявність у відображенні дійсності. Сприймання залежить від певних відношнь, що існують між відчуттями, взаємозв’язок яких, у свою чергу, залежить від зв’язків і відношень між якостями, властивостями, різними частинами, що входять у предмети і явища.

Без відчуттів сприймання неможливе. Але, крім відчуттів, сприймання включає досвід людини у вигляді уявлень та знань. Всяке сприймання є залежним від попереднього досвіду людини. Предмет, діючи на аналізатори людини, завжди якоюсь мірою активізує раніше утворені тимчасові нервові зв’язки, що є здобутком її життєвого досвіду. Тому не можна в образі певного предмета відокремити те, що виникає в даний момент, від того, що додається за рахунок минулого досвіду. У нас не буває сприймань, які вичерпувалися б тільки враженнями, що безпосередньо одержуються від їх об’єктів.

Попередній досвід прискорює процес виділення об’єкта, розпізнання його особливостей, збагачує зміст сприймання, підвищує його повноту і точність.

Сприймання предметів і людей, з якими суб’єкту доводиться мати справу, умов, в яких протікає його діяльність, становить необхідну передумову усвідомленої людської дії. Життєва практика змушує людину перейти від мимовільного сприймання до цілеспрямованої діяльності спостереження; на цій стадії сприймання перетворюється уже на специфічну “теоретичну” діяльність (С.Л.Рубінштейн). Теоретична діяльність спостереження включає аналіз, синтез, осмислення та розуміння сприйнятого. Таким чином, виникаючи як компонент або умова будь-якої конкретної практичної дяльності, сприймання у формі спостереження переходить у більш або менш складну діяльність мислення, в системі якого вона набуває нових специфічних рис. Розвиваючись в іншому напрямі, сприймання дійсності переходить у художню творчість, стає естетичним.

Сприймаючи, людина не лише бачить, а й дивиться, не лише чує, а й слухає; а часом не тільки дивиться, а й розглядає, вдивляється; не лише слухає, а й прислуховується; вона активно вибирає установку, яка забезпечує адекватне сприймання предмета. Сприймаючи, вона таким чином виконує певну діяльність, спрямовану на те, щоб привести образ сприймання у відповідність із предметом. Предмет є об’єктом не лише усвідомлення, а й практичної дії, яка контролює це усвідомлення.

Процес сприймання тісно пов’язаний з іншими психічними процесами: завдяки мисленню ми усвідомлюємо те, що сприймаємо; завдяки мові називаємо предмет сприймання; почуття допомагають виробити певне ставлення до того, що сприймаємо; завдяки волі довільно організовуємо цей процес.

Сприймання посідає важливе місце в процесі пізнання людиною об’єктивної дійсності. Разом з відчуттями воно є джерелом усіх знань про довкілля.

Будучи необхідною умовою орієнтування в навколишній дійсності, сприймання формується в процесі діяльності людини. Людина відображає різні предмети та явища в мовах праці та інших різновидах своєї діяльності. Відповідність сприймання явищам об’єктивної реальності, що ним відображається, його правильність перевіряється на практиці.

3.Поняття про пам’ять

Пам’ять – одна з форм психічного відображення. Завдяки пам’яті індивід може закріплювати, зберігати і відтворювати свій життєвий досвід. Образи предметів і явищ дійсності, що виникають у процесі сприймання, а також пов’язані з ними думки, емоції, дії за певних умов знову з’являються тоді, коли предмети і явища, що їх викликали, не діють на органи відчуттів. Ці ідеально відтворені образи предметів і явищ навколишнього світу називаються уявленнями . Вони утворюються внаслідок взаємодії різних аналізаторів і поділяються на зорові, слухові, дотикові, рухові, нюхові та ін. Завдяки пам’яті людина може утримувати безліч змістових зв’язків між явищами світу; за її відсутності створюються “болісні розриви” в усьому духовному житті людини, що може призвести до тяжких хворобливих явищ.

Набуття життєвого досвіду в широкому розумінні можливе тому, що до сучасного пам’ять додає минуле, а уява допомагає перенестись у майбутнє. Досвід охоплює не лише індивідуальне, а й суспільне життя. Завдяки пам’яті, індивід у формі знання привласнює досягнення попередніх поколінь, оволодіває продуктами культури. Людська пам’ять, таким чином, - ланка зв’язку між минулим , сучасним та майбутнім. Втрачаючи пам’ять, індивід втрачає не лише своє минуле, а й здатність нормально жити.

Пам’ять - - хатактеристика пізнавальної функції психіки, складова пізнавальної діяльності індивіда, причому не лише чуттєвої, а й раціональної. Вона виконує функцію накопичення, збереження і використання наслідків дії відчуттів, сприймання, мислення, уяви.

Отже, пам’ять забезпечує цілісність і розвиток особистості людини, посідає важливе місце в системі пізнавальної діяльності.

Пам’ять – це психічний процес, який відображає досвід людини шляхом запам’ятовування, зберігання, відтворення.

4.Поняття про мислення

Прокинувшись вранці, людина підходить до вікна і бачить, що дахи будинків мокрі. “Значить, уночі був дощ”, думає вона.

Цей випадок дає нам типовий приклад процесу мислення. Людина безпосередньо не сприймала дощу. Вона дізналась про нього побічним шляхом, через інші факти, тобто опосередковано. Розв’язуюси усяке хоч трохи складне завдання, ми дістаємо відповідь через ряд міркувань. Перша ознака мислення і полягає у тому, що воно є процесом опосередкованого пізнання речей і явищ дійсності.

Кожна наука дає нам безліч прикладів опосередкованого пізнання. Наприклад, лікар на підставі огляду хворого може зробити висновки про стан внутрішніх органів, недоступних безпосередньому спостереженню. Будову атома не можна спостерігати безпосередньо, але вона визначена докладно і точно. Безпосередньо спостерігати фізіологічні процеси, які відбуваються в корі головного мозку, неможливо; проте І.П.Павлов встановив основні закони вищої нервової діяльності.

На чому грунтується можливість такого опосередкованого пізнання? Насамперед на усвідомленні зв’язків і відношень поміж речами і явищами. Навіть найпростіший висновок про те, що вночі йшов дощ, людина могла зробити тільки тому, що їй відомий причинний зв’язок між дощем і вологістю дахів.

Друга не менш вожлива ознака мислення полягає в тому, що воно являє собою узагальнене пізнання дійсності.

Наше пізнання починається з відчуттів і сприймань. Але сприймаємо ми завжди поодинокі факти. Як могли б ми знати, наскільки швидко розчиниться в гарячому чаї саме ця грудка цукру, якщо ми цю грудку ще не пробували розчиняти, а того, що було, коли опускали в чай інші грудку цукру, ми ніяк не узагальнювали? Опускаючи цукор в чай, ми знаємо, що з нього вийде, тільки тому, що ми узагальнили наслідки наших минулих спостережень і знаємо деякі загальні властивості цукру, знаємо зв’язок між швидкістю розчинення цукру і температурою рідини.

Недосить помітити, що одного разу дощ викликав вологість дахів. З цього ще ніякого висновку зробити не можна. Треба прийти до загального твердження: після всякого дощу достатньої сили дахи бувають мокрі. Інакше кажучи, потрібно, щоб людина узагальнила наслідки своїх спостережень. Мало помітити зв’язок між двома фактами; треба усвідомити, що цей зв’язок має загальний характер, що він визначається загалиними властивостями речей. В нашому прикладі причинний зв’язок між дощем і вологістю дахів визначається не окремими особливостями якого-небудь дощу, а властивостями, притаманними всякому дощу достатньої сили.

В усякому процесі мислення ми маємо справу з відображенням загальних властивостей речей, тобто властивостей, які стосуються цілої групи схожих предметів або явищ.

Основу мислення становить утворення тимчасових зв’язків, які відбивають об’єктивні зв’язки предметів реальної дійсності. вчення І.П.павлова про дві сигнальні системи вказує на фізіологічний механізм мислення: це – утворення тимчасових зв’язків у другій сигнальній системі, які спираються на зв’язки в першій сигнальній системі.

Мислення дає нам змогу знати те, чого ми безпосередньо не спостерігали. Мало того, воно дає нам змогу передбачити хід подій і наслідки наших власних дій.

Відомо, наприклад, з якою великою точністю астрономія передбачає заздалегідь затемнення Сонця і положення планет у певний відрізок часу.

Отже, мислення – це соціально зумовлений, пов ’язаний з мовленням психічний процес самостійного відображення істотно нового, тобто процес узагальненого та опосередкованого відображення дійсності в ході її аналізу і синтезу, що виникає на основі практичної діяльності з чуттєвого пізнання і здатний виходити далеко за його межі.

5. Поняття про уяву

Уява належить до вищих пізнавальних процесів. Вона є необхідною стороною будь-якої людської діяльності. Уява породжується потребами, що виникають у житті людини, і насамперед потребою змінити ті чи інші предмети навколишнього світу. Людина не може розпочинати роботу, не уявивши собі готовий результат своєї праці. Уява виникла і розвинулась в процесі праці людини. За образним визначенням А.Ейнштейна, “уява важливіша за знання, тому що знання обмежені. Уява ж охоплює все на світі, стимулює прогрес і є джерелом його еволюції”. Людина має бузліч уявлень, які щоденно виникають у голові. Деякі з них не лишають сліду, а найцікавіші, найзначущіші уявлення залишаються в паммяті людини й складають уяву. Отже, уява – це психічний процес створення людиною нових образів на основі її попереднього досвіду.

Функції уяви полягають:

1) у моделюванні кінцевого результату діяльності людини і тих засобів, які необхідні для його досягнення;

2) у створенні програми поведінки людини, коли проблемна ситуація невизначена;

3) у створенні образів, які не програмують діяльність, а підміняють її;

4) у створенні образів об’єктів з опорою на схеми та описи.

Характерні риси уяви:

1) Уява властива лише людині і є необхідною умовою її трудової діяльності.

Уява завжди спрямована на практичну діяльність. Перш ніж щось зробити, людина уявляє, що потрібно зробити і як вона це робитиме. Людина також заздалегідь уявляє кінцевий результат своєї праці і цим відрізняється від найуміліших тварин. Уява значною мірою залежить від спрямованості особистості: її інтересів, прагнень, потреб, переконань.

2) Уява тісно пов’язана з мисленням, пам’яттю, відчуттями та емоціями.

Відокремити уяву від процесів відчуття і пам’яті, а також від процесів мислення не так уже й легко. Розв’язанню цього завдання Арістотель присвятив майже всю книгу “ Про душу”.

Уява, як і мислення, виникає в проблемній ситуації, тобто тоді, коли потрібно віднайти нове рішення. Так само, як і мислення, уява мотивується потребами особистості. Реальний процес задоволення потреб може інколи підмінятися ілюзорним, уявним задоволенням їх.

Уява знаходить розв’язання проблемної ситуації навіть за відсутності необхідної повноти знань, які потрібні для мислення. Уява дає змогу “перескочити” через деякі етапи мислення й уявити кінцевий результат. Але саме в цьому й полягає слабкість процесу уяви, оскільки намічені уявою розв’язання не завжди правильні.

Образи уяви відрізняються від образів пам’яті тим, що в уяві ми змінюємо згадуване або створюємо щось таке, чого не було в нашій пам’яті.

3) Уява завжди є відходом від дійсності, проте в будь-якому разі джерело уяви - об’єктивна дійсність.

Зазнаючи впливу емоцій, почуттів, симпатій та антипатій, уява дає змогу глибше осмислити і пізнати дійсність, але інколи спотворює її. Так, під впливом почуття кохання до певної людини наша уява породжує бажаний образ, хоча цей образ може і не відповідати справжньому. Уява в такому разі готує чимало гірких розчарувань.

4) Уява – складова творчості.

Уява постає як янтипод само собою зрозумілого, тривіального. Уява – це почуття новизни, яке є неоціненною якістю людини.

5) Уява нерозривно пов’язана з усіма ланками психіки людини.

Так, найвищий “ розквіт” уяви проявляється в хвилини небезпеки: перед атакою, перед операцією, перед смертельною небезпекою.

Сприймання, запах, ритми музики стимулюють уяву.

6. Поняття про увагу.

Увага – зосередженість діяльності суб’єкта в певний момент часу на якомусь реальному чи ідеальному об’єкті – предметі, події, образі, міркуванні тощо (В.І.Страхов).

Увага є не психічним процесом, а формою організації пізнавальних процесів та умовою її успішного протікання, бо мислить не саме по собі мислення і не саме по собі сприймання, а сприймаюча та мисляча особистість. Як пише С.Л.Рубінштейн, у кожному психічному процесі присутній момент, що виражає різні ставлення особистості, зокрема до світу людей, природи, свідомості до об’єкта. Це ставлення виявляється в увазі. Наприклад, коли учень з інтересом ставиться до математики, вона, ніби в полон, бере його свідомість. Він глибоко й зосереджено, зі стійкою увагою, виявляючи витривалість, працює над виконанням математичних задач.

Функції уваги полягають у тому, що людина серед безлічі подразників, що діють на неї, обирає потрібні, важливі, а інші гальмує, виробляє таки чином програми дій та зберігає зосередженість, контроль над протіканням їх.

Самостійною формою психічної діяльності вважає увагу П.Я.Гальперін. Він дотримується гіпотези, що увага є діяльністю психічного контролю. Основні положення цієї гіпотези полягяють у тому. що увага є однією зі складових орієнтовно-виконавчої діяльності, що в цій діяльності увага не має власного продукту, а виконує функцію контролю, поступово стаючи внутрішньо скороченою автоматизованою дією.

Довільна увага є увагою планомінарною. Це – контроль за дією, що відбувається на підставі виробленого плану, вирізнених критеріїв та способів їх використання.

Мимовільна увага також являє собою контроль, але такий контроль, який обмежується тим, що є у предметі, ситуації, тим, що “саме по собі впадає в око”. Зміст діяльності такої уваги становить те, що відображається сприйманням або мисленням, пам’яттю або почуттям.

Увагу як дію контролю можна формувати. Для цього потрібно не просто поставити завдання, а й навчити перевіряти його виконання на основі певних критеріїв у конкретному напрямі та послідовності. Розпочинати слід з організації контролю як зовнішньої дії, дії, що виконується в матеріальній або матеріалізованій формі. А потім дія контролю, шляхом поетапного опрацювання, доводиться до розумової, узагальненої, скороченої та автоматизованої форми, коли вона, власне, і перетворюється на акт уваги.

Увага відіграє важливу роль у житті людини. Завдяки увазі здійснюється регуляція діяльності та поведінки людини. Без уваги неможлива цілеспрямована практична діяльність, неможлива ні фізічна, ні розумова діяльність, бо людина повинна з увагою ставитися до об’єкта діяльності, до плану своєї діяльності, уважно стежити за перебігом цієї діяльності та її наслідками. Особливо велике значення має увага в навчальній діяльності школяра. Увага є необхідною умовою чіткого, усвідомленого відображення навчального матеріалу та міцного засвоєння його. Згідно з поглядами К.Д.Ушинського, увага є тими єдиними дверима нашої душі, через які, безумовно, проходять усі об’єкти зовнішнього світу, відображені свідомістю.