Залучення тимчасово вільних грошових коштів населення, юридичних осіб та державного бюджету для інвестиційних потреб здійснюється за допомогою банківського кредиту. В умовах нестабільної економіки України, коли інвестиційні можливості підприємств усіх форм власності є обмеженими, а зовнішні інвестиції через низький рейтинг нашої держави на міжнародних ринках капіталу є також незначними, вітчизняним банкам, як найбільш розвиненому сектору серед комерційних фінансових організацій, належить реально впливати на розвиток інвестиційної активності. Вони мають взяти на себе основний тягар інвестиційного процесу, що забезпечує реструктуризацію народного господарства, економічне зростання та трансформацію відносин власності.
Міжнародна організація UNIDO (Організація Об’єднаних Націй з промислового розвитку) вважає, що саме в таких складних соціально-економічних умовах вітчизняні банки мають активно стимулювати збільшення заощаджень домогосподарств і інших секторів економіки та активно впливати на інвестиційний процес [1, 185]. Мобілізуючи тимчасово вільні грошові кошти, вони забезпечують економіку країни додатковими інвестиційними ресурсами, оскільки кошти одних використовуються іншими на умовах повернення. Банківські кредити підприємцям забезпечують покупку сировини, комплектуючих, палива, енергії, машин і механізмів тощо. В підсумку розширюється виробництво, збільшується капітал, зростають доходи населення, що спричинює збільшення сукупного попиту, інвестиційних вкладень і подальше зростання виробництва.
Зарубіжний досвід показує, що навіть процвітаючі фірми рідко обходяться без довгострокових кредитів. Так, наприклад, у Німеччині приблизно 70% усіх банківських кредитів, які надаються підприємствам та приватним особам, – це довгострокові кредити на чотири і більше років. Звичайні строки дії кредитів у галузі створення, розширення та модернізації виробничих об’єктів у Німеччині становлять від 12 до 25 років, у галузі житлового будівництва – від 5 до 30 років. Отже, довгострокові кредити комерційних банків, з точки зору всього народного господарства, мають особливо велике значення, оскільки в поєднанні капіталу-грошей з факторами виробництва створюється продукт-капітал, який є основою для подальшого зростання економіки [2, 73].
В Україні кредитні ресурси комерційних банків дуже обмежені, але в останні роки поступово збільшуються. В 1996 р. вони становили лише 5,4 млрд. грн., в 1998 р. – 8,3 млрд. грн. або збільшились на 53,7%. На кінець 1998 р. кредити в економіку України становили 10261 млн. грн. Передбачається, що в 1999 р. їхня величина складе 12765 млн. грн. [3, 4]. Основна частка кредитів припадає на суб’єкти господарювання – 76,9%, міжбанківський кредит – 12,3%, фізичним особам – 3,9% [4, 44].
Збільшення кредитної діяльності банків супроводжується зростанням заборгованості. На кінець 1995 р. загальна величина заборгованості за кредитами всієї банківської системи становила 6173 млн. грн., а на кінець 1996 р. – 7672 млн. грн., тобто за один рік її приріст склав 24,3%. Заборгованість за кредитами комерційних банків збільшилася за цей час з 3029 млн. грн. до 4203 млн. грн., тобто на 35,5%. На розвитку кредитної діяльності негативно позначається зростання простроченої заборгованості підприємств, організацій, населення за позиками банків. У 1995 р. вона становила 388 млн. грн., в 1996 р. – 417 млн. грн., приріст склав 7,5%. Частка простроченої заборгованості за довгостроковими кредитами незначна (відповідно 3,1 і 6,5%), але приріст її дуже великий – майже в 2,5 раза за один рік (з 11 до 27 млн. грн.) [5, 69].
Важливим показником, який характеризує роль кредитної діяльності банківської системи України, є обсяг кредитів стосовно валового внутрішнього продукту. У 1992 р. цей показник склав 54,0% (в тому числі у національній валюті 48,0%), у 1993 р. – відповідно 27,4% і 26,0%, у 1994 р. –12,9% і 10,0%, у 1995 р. – 7,5% і 5,5%, у 1996 р. – 6,7% і 4,9%, а у 1997 р. – 7,9% і 5,6% [6, 83-84].
У кредитному портфелі комерційних банків України на довгострокові кредити припадає приблизно 4%. Ще меншою є частка кредитів комерційних банків у структурі інвестицій. У 1997 р. їхня частка складала лише 1,7%, у 1998 р. – 1,8% [7]. Основна частина кредитних ресурсів спрямовується на кредитування комерційних, фінансових операцій, поповнення обігових коштів підприємств, для потреб торгівлі, різних посередницьких структур та уряду. Кредити у виробництво в 1998 р. складали лише 0,4%. Таким чином, бачимо, що протягом всього періоду економічної кризи спостерігається стійка тенденція до невпинного падіння обсягів кредитів на одиницю новоствореної вартості суспільного продукту. Незначна частка кредитів комерційних банків, в тому числі довгострокових у фінансуванні інвестиційного процесу є наслідком кумулятивної дії ряду факторів.
По-перше, надмірно високих ставок рефінансування Національного банку. У 1992 р. ставка рефінансування складала 90%, у 1993 р. – 190%, у 1994 р. – 225,9%, з 1995 р. вона була знижена до 131%, у 1996 р. – до 62,3% протягом 1998 р. вона змінювалася шість разів - від 35% до 82% [5, 67]. На VII з’їзді УСПП з цього приводу відзначалося, що абсолютно ненормально, коли в 1998 р. при темпах інфляції у середньомісячному обчисленні, які виражались в 1,7%, на кінець року облікова ставка процента складала 82% у річному обчисленні, що практично не дає можливості використовувати кредитні ресурси в інвестиційному процесі [8]. З 21 грудня 1998 р. облікову ставку НБУ знижено до 60% [9, 41].
По-друге, середні ставки позикового процента комерційних банків демонстрували динаміку аналогічну обліковій ставці. У 1992 р. середня відсоткова ставка комерційних банків за кредитами складала 76%, у 1993 р. – 221,1%, у 1994 р. – 201,7%, у 1995 р. – 107,1%, у 1996 р. – 77,0%, у 1997 р. – 49,1% [10, 57].
В окремі періоди процентна ставка за кредитами була ще вищою і змінювалася дуже часто. Так, у другому кварталі 1993 р. вона зросла з 84,8% до 178,1% і до 216,7% – у третьому кварталі, до 263,8% – у четвертому кварталі, до 287,0% – у першому кварталі 1994 р. і аж до 363,0% у другому кварталі 1994 р. Влітку 1994 р. Національний банк України видав постанову, згідно з якою максимальна ставка комерційних банків за кредитами встановлювалася на рівні 250% на рік [2, 74]. Зрозуміло, що за такого високого рівня процентної ставки за кредитами підприємства не були зацікавлені у банківських кредитах.
По-третє, процентні ставки за депозитами, хоча і відповідали тенденції ставки за кредитами, все ж виявилися недостатніми для стимулювання залучення депозитних вкладів, особливо на довгостроковий період. У 1992 р. середня величина відсотка за депозитами складала 68,0%, у 1993 р. – 187,3%, у 1994 р. – 171,0%, у 1995 р. – 61,2%, у 1996 р. – 34,3%, у 1997 р. – 18,2% [10, 57]. Незважаючи на відносно високу номінальну процентну ставку за депозитами, реальна процентна ставка упродовж всього періоду (аж до 1997 р.) мала від’ємне значення. Це не могло спонукати суб’єктів ринку до розміщення їхніх грошових коштів на рахунках в банках, а відтак останні позбавлялися одного з важливих ресурсних джерел формування пасивів.
По-четверте, реальна процентна ставка за кредитами протягом 1992-1995 рр. була також від’ємною: у 1992 р. вона склала – 1924,0%, у 1993 р. –9934,9%, у 1994 р. – 199,3%, у 1995 р. – 74,9%. Лише починаючи з 1996 р., вона набула позитивного значення. В 1996 р. вона склала 37,0%, в 1997 р. – 39,0% [11, 9]. В умовах від’ємного значення реальних процентних ставок за кредитами банкам невигідно займатися довгостроковими кредитними операціями. Вони змушені займатися переважно спекулятивними, зокрема валютними операціями. Відповідно, й основні джерела прибутку та швидке їхнє зростання у комерційних банків в період 1992-1994 рр. були спекулятивними за своїм характером, оскільки забезпечувались валютними операціями та непомірно високими процентами за надані, переважно короткострокові, кредити.
По-п’яте, значна кількість банків зі зміною умов функціонування економіки, її переходу від інфляційного до поступового формування безінфляційного стану продемонструвала неготовність і невміння пристосуватися до нової економічної ситуації, за якої база спекулятивних операцій стала різко звужуватися, а отже, почали зникати можливості отримувати інфляційні надприбутки і втратила платоспроможність.
По-шосте, велика кількість українських банків є надто слабкими, неспроможними акумулювати достатні кредитні ресурси, обслуговувати інвестиційний процес. З кожним роком все більше комерційних банків перетворюється в неконкурентоспроможні.
Посилити роль довгострокового кредитування у фінансуванні інвестицій можна, з одного боку, шляхом забезпечення позитивних процентних ставок не тільки за кредитами, а й за депозитами, а з другого боку, внаслідок суттєвого зниження процентних ставок за кредитами. Без активної процентної політики очікувати зростання ролі банків в інвестиційному процесі не доводиться.
Окрім того, зростання ролі довгострокового кредитування можливе за умови стабілізації гривні та суттєвого зниження темпів інфляції. Досвід показує, що за високих темпів інфляції банківський капітал витісняється з реальної економіки у віртуальну, пріоритетного значення у діяльності банків набувають спекулятивні операції, операції з цінними паперами, іноземною валютою тощо. Спрямувати діяльність комерційних банків у русло реальної економіки і виконання найважливішої своєї функції – кредитування та інвестування підприємницьких структур можна як шляхом посилення їхньої заінтересованості у здійсненні цих операцій, так і створення таких умов, за яких ці операції стануть для них найбільш вигідними. За інфляції, яка не перевищує 10-15% на рік, становище можна, на нашу думку, певною мірою змінити запровадженням плаваючих процентних ставок, величина яких складається з достатнього реального банківського процента в межах 5-7% за кредитами і 3-5% за депозитами та інфляційної складової, тобто номінальна ставка процента за кредитами становитиме максимально 22%, а за депозитами 20%. Такий підхід забезпечить платність кредиту для позичальника і реальний дохід для вкладника. Це, на нашу думку, посилить зацікавленість вкладників у зберіганні тимчасово вільних грошових коштів у банках, а також зробить вигідним надання довгострокових кредитів для фінансування інвестицій. Все це буде сприяти оздоровленню економіки і зниженню темпів інфляції.
Максимальна величина розриву в річних процентних ставках за депозитами і кредитами (маржа) повинна в перехідний період регулюватися державою з урахуванням досвіду інших країн і не перевищувати 2-4%. Банківська політика стосовно інвестицій повинна удосконалюватися шляхом перетворення кредиту в знаряддя досягнення високої ефективності капітальних вкладень.
Разом з тим відзначимо, що ці заходи можуть виявитися недостатніми, більше того, навіть марними, якщо Національний банк України буде займатися невластивими йому функціями, а саме фінансуванням дефіциту державного бюджету, що обмежує кредитування реального сектора економіки. В 1992-1994 рр. дефіцит державного бюджету на 100% фінансувався за рахунок Національного банку України, в наступні роки вона зменшується до 72,7% в 1995 р., 40,2% в 1996 р. Проте загальна сума кредитів НБУ уряду неухильно зростає: в 1992 р. вона складала 17,5 млн. грн., 1993 р. – 114,6 млн. грн., 1994 р. – 1244,0 млн. грн., 1995 р. – 4295,4 млн. грн., 1996 р. – 5995,0 млн. грн. У 1992-1995 рр. щорічний приріст суми кредитів уряду постійно збільшувався, починаючи з 1995 р. намітилася позитивна тенденція до зменшення цього показника внаслідок зміни механізму запозичень [12, 100-101].
Нині для покриття дефіциту державного бюджету уряд все активніше вдається до операцій на відкритому ринку. В 1995 р. фінансування бюджету за рахунок розміщення облігацій внутрішньої державної позики складало 7,4%, в 1996 р. – 37,0% [там само]. Використання такого механізму запозичень для покриття дефіциту державного бюджету є більш ринковим, ніж додаткова грошово-кредитна емісія. Але в сучасних умовах України він зумовлює підвищення відсоткової ставки за банківськими кредитами, а тривале його застосування за умови збереження незмінними всіх інших параметрів економічної системи (тобто без зростання валового внутрішнього продукту, рівня податкових надходжень) призводить лише до механічного стримування грошової маси й сукупного платоспроможного попиту і в певних межах перетворює відкриту інфляцію на відкладену.
Зменшення коштів для кредитування комерційними банками національних виробників відбувається також внаслідок встановлення НБУ високої норми обов’язкового резервування. В 1992 р. вона складала 13%, в 1993 р. – 25%, в 1994-1996 рр. – 15% [5, 67]. На цьому рівні норма утримувалась до 31 серпня 1998 р. З 1 вересня її було підвищено до 16,5%, а з 15 лютого 1999 р. – до 17% [13, 5]. Необхідно зменшити норму обов’язкового резервування та доцільно її диференціювати за видами вкладів та в залежності від частки капіталу банку, використаного на довгострокові інвестиції у виробничу сферу.
Реалізація вказаних пропозицій сприятиме залученню банківського капіталу до інвестування реального сектора економіки України і контролювати ефективність його використання та інтенсифікувати сам інвестиційний процес.
ЛІТЕРАТУРА
Буряк П. Активізація діяльності банків у розвитку інвестиційних процесів в економіці України // Персонал. - Спецвипуск. - 1998. - С. 182-186.
Степаненко В., Мейнард Дж. Банківський капітал. На кого він працює // Віче. - 1999. - № 1. - С. 71-88.
Ющенко В. Здобутки і витрати минулого року // Вісник НБУ. - 1999. - № 2. - С. 3-6.
Костюченко В. Формування резервів для покриття кредитних ризиків. // Вісник НБУ. - 1999. - № 2. - С. 43-45.
Статистичний щорічник України за 1996 рік. - К.: Українська енциклопедія, 1997. – 618 с.
Лютий І.О. Проблеми монетарної політики в Україні // Фінанси України. - 1999. - № 2. - С. 82-88.
Кучма Л.Д. Приоритеты и насущные задачи экономической политики. Выступление Президента Украины Л. Д. Кучмы на VII съезде УСПП// Деловая Украина от 28 мая 1999 г.
Кинах А. О социально-экономическом кризисе в Украине и путях его преодоления. Доклад Президента на VII съезде УСПП // Деловая Украина от 19 февраля 1999 г.
Примостка Л. Вразливість строкового ринку України в домінуванні спекулятивних тенденцій // Вісник НБУ. - 1999. - № 2. - С. 38-41.
Статистичний щорічник України за 1997 рік. - К.: Українська енциклопедія. - 1999. – 624 с.
Ющенко В., Лисицький В. Надмірне державне споживання - головний фактор фінансової нестабільності України // Вісник НБУ. – 1998. - № 8. – С. 3-10.
Мельник О.М. Особливості нового етапу в антиінфляційній політиці України // Фінанси України. – 1998. - № 9. – С. 91-101.
Гребеник Н. Основні засади грошово-кредитної політики на 1999 рік. // Вісник НБУ. – 1999. - № 5. – С. 3-5.
|
