РЕФЕРАТ
на тему:
“Анатомо-фізіологічні аспекти саморегуляції функції організму”
План
1) Анатомо-фізіологічні аспекти саморегуляції функцій організму.
2) Рухові, вегетативні, сенсорні функції.
3) Загальні принципи будови нервової системи. (види нейронів, ядра, види ядер, ганглії, види гангліїв).
4) Нервовий центр. (види нервових волокон мієлінові і безмієлінові).
5) Нерви, будова, види.
6) Синапс, поняття, види. Механізм передачі збудження у синапсах.
7) Нервова діяльність, види: (вища, нервова, психічна) діяльність людини.
8) Процеси нервової діяльності (збудження, гальмування, реакція - рефлекс).
Тема: “Анатомо-фізіологічні аспекти саморегуляції функції організму”
Живій речовині притаманна здатність сприймати зміни навколишнього середовища і відповідати на них пристосувальними реакціями. Які відбуваються у всіх вищих тварин і людини завдяки існуванню у них нервової системи (systemanervosum).
Нервова система регулює взаємовідносини органів та систем органів між собою, а також усього організму з навколишнім середовищем. Така регуляція процесів у організмі здійснюється за допомогою 2 механізмів: нервового і гуморального.
Нервова система впливає на утворення біологічно активних речовин, надходження їх у кров, лімфу і тканинну рідину та на їхнє перенесення цими рідинами, тобто вона впливає на функцію ендокринних залоз (наприклад, гіпоталамус – на утворення гормонів гіпофіза).
У свою чергу, гуморальні чинники діють на нервову систему, спричинюючи певні зміни у організмі (наприклад вуглекислий газ, що утворюється у процесі обміну речовин, надходить у кров, впливає на дихальний центр головного мозку). Тому ці регуляції об’єднують в одну – нейрогуморальну.
Рухові функції
Соматична нервова система охоплю ті відділи центральної і периферичної нервової системи, які іннервують скелетні м'язи й органи чуттів.
Рух – найбільш загальний прояв життєдіяльності організму, він один із основних засобів пристосування організму до зовнішнього середовища. Основним функціональним елементом руху є рухова
одиниця
(група м’язових волокон, іннервованих одним мотонейроном). Наявність у опорні руху різних за функціями рухових одиниць (швидкі і повільні, великі і малі) має велике пристосувальне значення.
По-перше, вона дає змогу включати в роботу ті з них, участь яких найдоцільніша для здійснення конкретного руху. По-друге, можливість вибіркової активації рухових одиниць сприяє боротьбі з втомою. В апараті руху можна виділити механізми керування, які формують рух і керують ним, та об’єкт керування, який здійснює рух.
Керування довільною руховою діяльністю людини – надзвичайно складний процес. Початкові рухової діяльності передує стадія аферентного синтезу, у процесі якої розв’язується 3 питання: що робити? як робити? коли робити?
Спочатку відбувається сприйняття від рецепторів інформації про стан зовнішнього і внутрішнього середовища, її відбір і ретельна обробка. На підставі цього синтезу приймається рішення, тобто остаточний вибір лише однієї конкретної програми руху, що найкраще задовольняє дані потреби і максимально сприяє досягненню мети.
Соматична нервова система здійснює взаємозв’язок організму і довкілля, забезпечуючи різноманітні рухи (скорочення скелетних м’язів) у відповідь на подразнення, сприйняті органами чуттів.
Вегетативні функції
Автономна нервова система – частина нервової системи людини, яка регулює діяльність внутрішніх органів, залоз, кровоносних і лімфатичних судин, не посмугованих і деяких посмугованих м'язів, обмін речовин.
Автономну нервову систему ще називають мимовільною оскільки функції, які вона регулює, не можуть бути довільно викликані або припинені.
Автономна нервова система, на думку багатьох учених, не має власних чутливих нервів.
Основна функція автономної нервової системи – забезпечувати сталість внутрішнього середовища організму (гомеостаз). При цьому симпатична
частина інтенсифікує діяльність організму в умовах, що потребують мобілізації фізичних сил, парасимпатична
забезпечує відновлення ресурсів, витрачених під час напруженої роботи. Симпатична і парасимпатична – діють на органи протилежно. ТНК симпатична нервова система: прискорює ритм роботи серця, розширює зіниці, гальмує секрецію шлункових залоз, перистальтику кишечника ... а парасимпатична навпаки: затримує роботу серця, звужує зіницю тощо.
Вищий контроль і регуляцію функцій автономної нервової системи здійснює кора великого мозку.
Гіпоталамус
– це вищий інтегративний цент вегетативних функцій. У гіпоталамусі містяться нейрони, що реагують на зміни: температури, вміст глюкози у крові ..., крім того він контролює діяльність цієї ендокринної системи за допомогою специфічних нейронів. Гіпоталамус – є важливим інтегративним центром вегетативних, соматичних і ендокринних функцій, який відповідає за реалізацію складних гомеостатичних реакцій, є ланкою системи адаптації організму до довкілля.
Сенсорні функції
Наш мозок безперервно одержує інформацію про всі зміни навколишнього середовища, а також про внутрішній стан організму. Ця інформація сприймається особливими фізіологічними апаратами, які дістали назву сенсорних систем. Їх ще називають – аналізаторами.
Починається будь-яка сенсорна система з рецепторів.
Рецептори
- це спеціальні клітини, що перетворюють різні види енергії на нервовий імпульс. Наприклад: рецептор ока перетворює світлову енергію на нервовий імпульс. Далі нервові імпульси по нервових волокнах надходять до спинного мозку, звідки передаються до нервових центрів кори великого мозку, де відбувається аналіз та синтез збудження й формування відповідної реакції.
Структура сенсорної системи: рецептори, провідникові шляхи, нервові центри.
Загальна властивість сенсорних системи є: їхня здатність пристосувати рівень своєї чутливості до інтенсивності подразника. Цю властивість позивають адаптацією.
Саме у результаті діяльності цих центрів у нс формується суб’єктивне ставлення до подразників, психічні процеси, відчуття, враження, свідомість.
Загальні принципи будови нервової системи
Нервову систему поділяють на центральну і периферичну. Функціонально нервову систему прийнято поділяти на: соматичну і автономну (вегетативну).
До центральної нервової системи відносять: головний і спинний мозок. До периферичної – черепно-мозкові (їх є 12 пар) і спинномозкові (31 пара) нерви та їхні сплетіння і вузли.
Спинний мозок
– нижній відділ центральної нервової системи, розташований у каналі хребта.
У дорослої людини він завдовжки 41-45 см, діаметром від 8 до 14 см, масою до 38 г має вигляд тонкостінної трубки. У центрі спинного мозку проходить вузький (0,5 – 1,0 мм) спинномозковий канал. Заповнений спинномозковою рідиною. Спинний мозок вкритий 3 оболонками: твердою, павутинною, м’якою.
Сіра речовина
спинного мозку, що складається з тіл рухових (3%) і вегетативних (97%) нейронів, розміщена навколо центрального каналу мозку і формує парні виступи роги, навколо них розміщена біла речовина
, яка складається з нервових волокон.
Головний мозок
– вищий відділ нервової системи людини. У головному мозку розрізняють: мозочок, стовбур та кінцевий мозок, або великий мозок.
Довгастий мозок і міст утворюють задній мозок
. Він забезпечує: рефлекторну і провідникову функції.
У довгастому мозку
локалізуються: дихальні, серцево-судинні центри, а також центри, що регулюють секреторну діяльність травних залоз: жування, ковтання, блювання, кашлю, слиновиділення ...
Над довгастим мозком розташований мозочок.
Він відіграє важливу роль у регулюванні рівноваги тіла, координації рухів і підтримання тонусу м'язів.
Середній мозок
– розташований між заднім і проміжним мозком, забезпечує морфологічний і функціональний зв’язок цих відділів мозку.
Середній мозок впливає переважно на тонус цих м'язів, які протидіють силі гравітації (розгиначі ніг, м'язи спини).
Проміжний мозок
є кінцевим відділом стовбуру мозку, над яким міститься великий мозок. Він складається: із зорових горбів, підзоровогорбової ділянки (гіпоталамуса) та шишкоподібного тіла (епіфіза), яке належить до органів внутрішньої секреції.
Великий мозок
(кінцевий мозок) складається з двох півкуль (правої і лівої), з’єднаних мозолистим тілом.
Підкіркові вузли: смугасте тіло і бліда куля забезпечують умовно-рефлекторну діяльність скелетних м'язів організму.
У корі великого мозку розрізняють: чутливі (сенсорні), рухові й асоціативні зони.
Під час збудження цих зон у людини виникають відповідні відчуття. Великий мозок виконує коригуючу діяльність у нервовій системі.
Види нейронів
Основним структурним і функціональним елементом нервової системи є нервова клітина (нейрон), що складається з тіла і відростків (дендритів і оксона).
Дендрити – відносно короткі відростки, що сприймають і передають інформацію до тіла клітини.
Аксон – довгий відросток, за допомогою якого передаються імпульси від нервової клітини до інших нервових клітин або робочих органів.
Розрізняють нейрони:
Чутливі
(доцентровані, аферентні), які сприймають (рецепторами) і передають інформацію організму про стан внутрішнього та впливи зовнішнього середовища;
Рухові
(відцентровані, еферентні), які посилюють нервові імпульси до виконавчих органів (ефекторів);
Вставні
(проміжні), що зв’язують нейрони між собою і складають основну масу спинного і головного мозку.
Ядра. Види ядер
Ядро
– це важлива частина клітини.
Воно є центром керування її життєвими процесами. Ядро виконує функцію зберігання інформації щодо всіх ознак організму.
Базальні ядра.
Між білою речовиною півкуль лежать скуплення сірої речовини, які називають базальними ядрами або ядрами основи.
Вони тісно пов'язані з проміжним мозком і становлять смугасте тіло, огорожу та мигдалеподібне тіло.
Смугасте тіло під час ембріогенезу становить одну сіру масу, яка потім поділяється на: хвостате та сочевицеподібне ядра.
У довгастому мозку є такі ядра:
Ядро відвідного нерва
Ядро лицевого нерва
Рухове ядро трійчастого нерва
У середньому мозку є:
Червоне ядро та кілька ядер покриву.
Присередні та бічні ядра сосочкових тіл.
Ганглії. Види гангліїв.
Периферичний відділ представлений: нервовими волокнами і симпатичними нервовими вузлами (гангліями).
Ганглії містяться безпосередньо поблизу від тих органів, які вони іннервують або в них.
Симпатичні нервові вузли є ланцюгами з’єднаних між собою вузлів, що знаходяться з обох боків хребта, та вузлів, які розміщені на деякій відстані від хребта: 1) верхній шийний; 2) сонячне сплетіння; 3) верхні та нижні черевні; 4) грудні; 5) поперековий та крижовий.
Нервовий центр.
Від рецепторів нервові імпульси по аферентних шляхах поступають у нервові центри. Розрізняють анатомічні і фізіологічні поняття нервового центра.
Нервовий центр з анатомічної точки зору – сукупність нейронів, розміщених у відділі центральної нервової системи. за рахунок такого нервового центру здійснюється нескладна рефлекторна діяльність, н-д: колінний рефлекс. Нервовий центр цього рефлексу розміщений у поясничному відділі спинного мозку (ІІ-IV сегменти).
Нервовий центр – з фізіологічної точки зору – складне функціональне об'єднання декількох анатомічних нервових центрів, розміщених за рахунок своєї активності найскладніші рефлекторні акти.
Н-д: у забезпеченні травних реакцій беруть участь багато органів (м'язи, кровоносні і лімфатичні судини). Дія їхня регулюється нервовими імпульсами, які поступають із нервових центрів.
Фізіологічні властивості нервових центрів:
1) одностороннє проведення збудження;
2) затримка проведення збудження;
3) сумація збуджень;
4) 4) трансформація ритму збуджень;
5) рефлекторні наслідки;
6) швидка стомленість.
Види нервових волокон.
Мієлінові і безмієлінові.
Нервові волокна: це відростки нервових клітин. В склад нерва входить: довгий відросток аксона.
Види нервових волокон: рухові і чутливі.
Мієлінове волокно: складається із осьового циліндра покритого мієліновою і шванновськоюоболонками.
Мієлінова оболонка складається із жироподібних речовин, які мають високу опірність і виконують роль ізолятора.
Безмієлінові волокна – не мають мієлінової оболонки, вони покриті тільки лімфоцитами (шванновськими клітинами) між ліммацитами і осьовим циліндром знаходиться щілина у 15 мм – заповнена міжклітинною рідиною.
Нерви, будова, види.
Основним структурним і функціональним елементом нервової системи є нервова клітина нейрон.
Нервова клітина складається: тіло клітини, дендрити, аксон, мієлінова оболонка, нервові закінчення.
Будова нерва: загальний стовбур нерва, розгалуження нервового стовбура, пучки нервових волокон.
Нервова система поділяється на центральну (головний і спинний мозок) та переферичну (12 пар черепно-мозкових і 31 пара спинномозкових нервів).
Деякі з них:
Блоковий, великогомілковий, верхньощелепний, відвідний, вушний великий, грудний, діафрагмальний, зоровий лицевий, нюховий, око руховий, сідничний...
Синапс, поняття види, механізм передачі збудження у синапсах
.
Термін “синапс” ввів Ч.Шеррінгтон у 1897 р.
Синапс – це місце контакту двох нейронів.
Складові частини синапсів це пре- і постсинаптичні мембрани та симпатична щілина. У пресинаптичних частинах утворюються і накопичуються специфічні хімічні речовини – медіатори, що сприяють проводженню збудження.
Синапси, розташовані між різними компонентами нервових клітин, називають 1) нейро-нейрональними; - утворені відростками нейроцитів та структурами інших тканин – периферичними синапсами, або нервовими закінченнями.
У ц.н.с розрізняють:
Збуджуючі і гальмівні синапси.
У збуджуючих синапсах під впливом нервових імпульсів звільняються медіатор і ацетилхолін, нерадреналін) який через симпатичну щілину поступає до пост симпатичної мембрани і визиває короткочасне збільшення її проникності для іонів натрію і виникнення деполяризації.
Коли деполяризація збільшується до опреділеного рівня, виникає збудження – потенціал дії.
Нервова діяльність, види:
Вища Нервова і Психічна діяльність людини.
Пристосування організму до безперервних змін навколишнього та внутрішнього середовища відбувається завдяки двом типам рефлекторних реакцій: природженим і набутим протягом індивідуального розвитку людини чи тварини.
Вища нервова діяльність є функцією кори великого мозку та підкоркових ядер. Під нижчою нервовою діяльністю І.П.Павлов розумів рефлекторну регуляцію фізіологічних функцій організму, а вищу нервову діяльність він визначив як психічну діяльність, що зумовлює рефлекторну регуляцію взаємовідношень організму з навколишнім середовищем, тобто поведінки людини і тварин. Саме завдяки вищій нервовій діяльності при зміні факторів навколишнього середовища людина поводить себе так, що наслідок усіх рефлекторних реакцій стає корисним для організму. Вища нервова діяльність людини є фізіологічною основою психічних процесів. Поділ на вищу і нижчу нервову діяльність є дещо умовним, оскільки ці процеси у організмі взаємопов’язані. Зміна психічного стану людини позначається на діяльність фізіологічних систем і навпаки, функціональний стан організму зумовлює психіку людини.
Фізіологія вищої нервової діяльність й психологія тісно пов'язані, оскільки мають один об’єкт дослідження – головний мозок. Але між ними є суттєві відмінності.
Завданням вищої нервової діяльності є пізнання фізіологічних процесів, що відбуваються у головному мозку під час сприйняття переробки і відтворення інформації, навчання, емоційних і різноманітних поведінкових реакцій.
Психологія вивчає роботу мозку, яка проявляється у вигляді уявлень, образів, емоцій, мотивів. Вона також вивчає, яким чином під впливом умов життя, навчання і виховання формується особистість людини.
Знання закономірностей вищої нервової діяльності має велике значення для навчання, виховання, трудової діяльності, збереження, здоров'я. Так, вироблення рухових навичок при фізичних вправах і різних видах роботи відбувається згідно із закономірностями вищої нервової діяльності. Розробка режимів навчання, праці і відпочинку для людей різного віку також базується на знанні роботи мозку.
Процеси нервової діяльності.
Збудження. Гальмування.
В основі діяльності нервової системи лежать процеси збудження і гальмування. При збудженні здійснюються рефлекторні реакції, а при гальмуванні – вони припиняються. За допомогою гальмування людина позбувається рефлексів, що втратили пристосувальне значення, навчається розрізняти подібні подразники, серце пристосовується до змін умов навколишнього середовища.
Збудження і гальмування можуть розширюватися або концентруватися у певних нервових центрах. Ці процеси забезпечують координацію роботи нервових центрів, є основою таких психічних якостей, як увага та риси характеру – воля, витримка.
Рефлекс – це причинно обумовлена реакція організму на зміни зовнішнього і внутрішнього середовища, здійснюється за допомогою ц.н.с. у відповідь на подразнення рецепторів.
За характером поділяються: рухові, секреторні, серцево-судинні, дихальні, обмінні...
За біологічним значенням: орієнтувальні, захисні, травні, статеві, локомоторні... У основі будь-якого рефлексу лежить рефлекторна дуга.
Елементарна (двонейронна) рефлекторна дуга складається з 2 нейронів – доцентрового (чутливого) і відцентрового (рухового).
Рефлекси поділяються:
1) безумовні (природжені);
2) умовні (набуті)
3) розумова діяльність.
Умовні рефлекси дають змогу людині пристосувати свою поведінку відповідно до змін зовнішнього середовища. Утворюються умовні рефлекси на базі безумовних. Основою механізму утворення умовних рефлексів є становлення тимчасових нервових зв'язків у корі великого мозку між нервовими центрами безумовного рефлексу й умовного подразника.
|
