План:
1. Загальне вчення про право як науку.
2. Функції науки загальної теорії держави і права. Її соціальне призначення.
3. Виникнення і розвиток загальнотеоретичної юридичної науки в Україні.
4. Список використаної літератури.
Загальне вчення про право як науку
Загальну теорію держави і права можна розглядати як логічне узагальнення державно-правової практики, що відбиває закономірності розвитку держави і права, сукупність положень узагальнюючого характеру, що становлять самостійну юридичну науку. Теорію держави і права можна визначити як систему узагальнених знань про основні і загальні закономірності розвитку держави і права, про їх сутність, призначення, функціонування і розвиток.
Предмет загальної теорії держави і права складає, практично, вся система юридичних наук. Пояснюється це тим, що галузеві й інші юридичні науки вивчають лише окремі аспекти держави і права або історію державно-правового життя, тому не можуть дати цілісного й повного уявлення про державно-правову організацію суспільства.
Держава і право як відносно самостійні складові всього суспільства підпорядковуються дії як загально соціологічних закономірностей, так і специфічних, властивих тільки їм як певній соціальній системі. Без розуміння специфічних закономірностей, властивих державі і праву як єдиній системі, не можна не тільки скласти цілісного уявлення про державно-правові інститути, але й значною мірою глибоко зрозуміти окремі правові й державні явища. Вивчення специфічних закономірностей держави і права є основним завданням загальної теорії держави і права. При цьому під специфічними закономірностями держави і права слід розуміти реальні стійкі зв'язки, котрі виражають сутність даних явищ.
Закономірності розвитку і функціонування держави і права розглядаються в нерозривному зв'язку із законами розвитку суспільства. Тому предметом загальної теорії держави і права є також вивчення загальних закономірностей розвитку суспільства в тій мірі, в якій вони впливають на розвиток держави і права.
Існують певні державно-правові явища (правовідносини, правопорушення і т. ін.), котрих вивчають галузеві науки лише в певному аспекті, з погляду характеристик, властивих даним явищам в конкретних галузях державно-правового життя. Загальні ж закономірності даних явищ в цілому — предмет дослідження загальної теорії держави і права. Так, теорія держави і права вивчає не кримінально-правові правопорушення, не цивільно-правові і т. ін., а досліджує правопорушення, враховуючи загальне і спеціальне, що їх характеризує.
Таким чином, предметом вивчення загальної теорії держави і права є загальні й специфічні закономірності виникнення, розвитку і функціонування державно-правової організації суспільства, держави і права, що розглядаються як цілісні соціальні інститути.
Теорія держави і права не ставить перед собою завдання вивчити всі сторони діяльності держави, зміст конкретних юридичних норм, практику їх застосування. Таке завдання виконує вся система наук про державу і право.
Предмет науки не залишається незмінним. Навпаки, він перебуває в постійному розвитку. Знання загальних закономірностей дозволяє заздалегідь розпізнавати головні тенденції розвитку державно-правових норм. Тим самим методом здобуття нових знань виступає сама теорія та пізнані нею закономірності. Предмет загальної теорії держави і права вдосконалюється не тільки у зазначених напрямах, його становлення відбувається і на базі спеціальної науки, включення у сферу наукового пізнання нових явищ, руху науки від пізнання менш глибокої до більш глибокої сутності явищ, насамперед, держави і права.
Предмет загальної теорії держави і права потрібно відрізняти від її об'єкта. Коли поняття "об'єкт пізнання" виражає об'єктивну реальність явищ, що вивчаються (стосовно теорії держави і права — це сфера державно-правового функціонування суспільства, самі держава і право), то поняття "предмет науки" акцентує увагу на закономірностях, які характеризують об'єкт наукового знання, визначає межі, в яких вивчається об'єкт.
Держава і право, як відомо, є об'єктами пізнання різноманітних гуманітарних наук (філософії, політекономії, соціології, політології і т. ін.). Ці науки вивчають і деякі закономірності виникнення та розвитку держави і права, але вони вивчають їх лише у прикладному плані, у тому обсязі, який потрібен для більш глибокого пізнання саме об'єкта та предмета цієї науки. І лише для юридичної науки, зокрема, для теорії держави і права, держава і право становлять самостійний об'єкт наукового знання, а закономірності, що характеризують державу і право,
предмет і юридичної науки в цілому, і загальної теорії держави і права.
Отже, як загальний висновок варто відзначити, що загальна теорія держави і права досліджує загальні і специфічні закономірності виникнення, розвитку і функціонування держави і права, виробляє свою систему наукових понять, визначень і принципів, внаслідок чого є самостійною юридичною наукою в системі юридичних наук, що має для цих наук загальнотеоретичне і методологічне значення.
Функції науки загальної теорії держави і права. Її соціальне призначення
У функціях загальної теорії держави і права виявляють себе її сутність, зміст, призначення. Вони визначаються особливостями її предмета, місцем і роллю у системі юридичних наук.
Теорія держави і права виконує, насамперед, онтологічну функцію, призначення якої пізнати і пояснити державно-правові явища, що досліджує загальна теорія держави і права. Онтологічна функція властива кожній науці, бо вона у повному обсязі виражає основне призначення кожної науки — здійснення дослідження свого предмета і розкриття, пояснення результатів цього дослідження.
Теорія держави і права в системі юридичної науки виконує методологічну функцію, оскільки успіх будь-якого пізнавального пошуку юриста здебільшого залежить від його теоретичної культури, глибини оволодіння ним теорією держави і права, її понятійним апаратом, від того, наскільки теорія використовується юристом як настанова до дії. Теоретичні знання дозволяють правильно інтерпретувати факти, групувати їх за певними зв'язками і відношеннями. Теоретичні знання і культура сприяють безпомилковому відшуканню належної до виконання правової норми і ефективному її здійсненню. Ці знання є необхідною передумовою для правильного вирішення будь-якої правотворчої чи правоохоронної проблеми.
З онтологічною і методологічною функціями теорії держави і права тісно пов'язана ідеологічна функція, що органічно випливає із самої природи теоретичного мислення, кінцевим результатом якого є народження ідей. Спираючись на певні засади, теоретичне мислення у системі юридичної науки породжує нові духовні цінності, ідеї, що відображають державно-правову дійсність і покликані обслуговувати правотворчу і правоохоронну практику. Ідеї, як продукт теоретичного мислення, реалізують себе як необхідний матеріал для творчо перетворювальної діяльності у сфері державно-правового життя. Вони відображають цілі державно-правової активності і тому стають засобом досягнення цих цілей. Так, ідея "правової держави" є метою розвитку нашого суспільства і засобом його досягнення. З цього випливає висновок, що ідеї, продуковані теорією держави і права, — є відображенням і передбаченням реального буття державно-правової дійсності, спонуканням до дії, що перетворює цю дійсність.
Теорія держави і права виконує також евристичну функцію. Будь-яке пізнавальне вирішення юриста-вченого і практика виявляється можливим лише з позицій того чи іншого, а нерідко цілої сукупності теоретичних положень. Теорія держави і права, в цьому розумінні, відкриває нові закономірності, властиві державно-правовим явищам в нових соціальних умовах. Її відкриття дозволяє по-новому поглянути не лише на сучасність, не тільки передбачити майбутнє, але й оцінювати минуле. Вони нібито висвітлюють те, що було здійснено раніше, дозволяють виявити
новий зміст у тому, що передувало сучасності і що містить прообраз майбутнього.
Теорія держави і права має системотворчу функцію. У системі юридичних наук теорія держави і-права відіграє роль системотворчої науки. Саме вона об'єднує всю юридичну науку в злагоджено гармонійну пізнавальну систему, визначає її інтегральну єдність. Системотворча функція теорії держави і права виступає як процес, зумовлений властивостями єдності і диференційованості державно-правової надбудови суспільства.
Практично-прикладна функція загальної теорії держави і права підвищує рівень її престижності, бо як би глибоко абстрактні знання не відображали сутність державно-правової дійсності, узяті поза практичним їх виявом, вони мають обмежене значення. І тільки застосування теорії держави і права на практиці підвищує професійний рівень останньої. Практичний аналіз будь-яких чинників і явищ державно-правового життя здійснюється не лише на основі галузевих юридичних наук, але і з позицій загальної державно-правової теорії. Тому, чим вищий рівень теоретичної підготовки спеціаліста, тим точнішим і глибшим буде рівень аналізу ним тих фактичних сполучень, з якими він стикається за родом своєї професії, тим меншою буде ймовірність юридичної помилки і більш результативною діяльність правозастосовчих органів.
Комунікативна функція загальної теорії держави і права дозволяє вирішувати, зокрема, проблеми піднесення юридичної науки до рівня розвитку науки в цілому. Цьому сприяє те, що найновіші досягнення деяких галузей знання загальна теорія держави і права "перекачує" в юридичну науку, пристосовує до її потреб. Теорія держави і права вирішує також проблеми забезпечення найкращих умов для розвитку інших юридичних наук.
Загальна теорія держави і права виконує й навчальну функцію. Як навчальна дисципліна, що є першоосновою дисципліною в опануванні юридичних наук, теорія держави і права викладається у більш чи менш популярній формі, спрощеній до рівня можливостей її активного сприйняття особами, що не мають попередньої юридичної підготовки. В такій якості вона стає ключем до оволодіння юридичними знаннями. У той же час загальна теорія держави і права є складовою завершального циклу дисциплін, необхідних для оволодіння професією юриста.
І нарешті, загальній теорії держави і права властива прогностична функція. Опановуючи закономірності розвитку держави і права, загальна теорія держави і права не лише спроможна дати пояснення їх минулому і правильно зорієнтуватися у сучасному, а й передбачати шляхи їх розвитку в майбутньому. Більше того, загальна теорія держави і права є системою знання, що перебуває у стані розвитку й переосмислення на основі і в інтересах сучасної соціальної практики.
Із вченням про функції загальної теорії держави і права в тісному взаємозв'язку перебуває питання про її місце і роль у системі юридичних наук. У складі юридичної науки умовно можна виділити кілька груп відносно самостійних наук. Першу групу становлять загальнотеоретичні та історичні науки (теорія держави і права, історія держави і права, історія політичних і правових вчень). Предметом їх дослідження є загальні і специфічні закономірності виникнення, розвитку і функціонування держави і права, а стосовно історії — історичний процес розвитку держави і права, політичні і правові вчення в конкретно історичній обстановці та хронологічній послідовності. Другу, найбільша групу складають галузеві юридичні науки. Це, зокрема, науки адміністративного права, цивільного права, кримінального права, цивільно-процесуального права і т. ін. Предмет їх дослідження становлять закономірності правового регулювання відповідних галузей суспільних відносин.
Третю групу становлять міжгалузеві юридичні науки, що виникли в результаті поєднання тих чи інших якостей галузевих юридичних наук. Так, господарське право поєднує якості цивільного і адміністративного права (адміністративне регулювання майнових відносин), природоохоронне право захищає природу, використовуючи методи різних галузей права, і т. ін. Четверту групу складають спеціальні юридичні науки (судова медицина, судова психологія, криміналістика і т. ін.) Специфіка їх полягає у тому, що вони виникли на стику юридичних (наприклад, кримінального процесу) і неюридичних наук. їх завданням є використання досягнень природознавства і техніки для вирішення проблем юриспруденції.
П'яту групу складають так звані прикладні юридичні науки, прикладом якої до останнього часу була наука радянського будівництва, яка вивчала питання, пов'язані з організацією роботи Рад народних депутатів усіх рівнів. Така наука потрібна і нині для вивчення роботи представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Шосту групу становлять науки, що вивчають міжнародне і зарубіжне право.
У системі юридичних наук загальна теорія держави і права дає найширше за обсягом і глибиною знання державно-правових явищ. Вони використовуються галузевими й іншими юридичними науками як важливі, з методологічного аспекту, вихідні пункти дослідження, що дозволяють уникнути однобокості у вирішенні галузевих наукових проблем. Тим самим загальна теорія держави і права вносить методологічну єдність у дослідження галузевих та інших юридичних наук. Тому вона й виступає у системі юридичних наук як наука методологічна за своїм характером.
Виникнення і розвиток загальнотеоретичної юридичної науки в Україні
Виникнення і розвиток загальнотеоретичної юридичної науки в Україні — надто широка й об'ємна тема, тому, аби сформувати початкове уявлення про неї, необхідно проаналізувати одну з найважливіших її проблем, а саме, розвиток доктрини "правової держави" в юридичній думці України.
Історія розвитку правової державності у вітчизняній юридичній думці починається з розвитку ідеї обмеження верховної влади в державі, зафіксованої у перших, що дійшли до нас, пам'ятках давньоруської юридичної літератури. Осмислення державно-правових проблем в давньоруській юридичній думці проводилось на конкретному соціальному матеріалі. Верховна влада в державі з самого початку свого виникнення була обмежена владою боярської думи і народних зборів (віча).
На відміну від мислителів Київської Русі, що ставили питання про відповідальність князя тільки перед Богом, в період утворення Російської централізованої держави верховна влада вже обмежується як моральними, так і юридичними нормами, шляхом взаємних зобов'язань правителя й підданих, причому останні вважались як вільні індивіди.
У середині XVI ст. у сфері юридичного мислення з'явились висловлювання, засновані на ідеях природних прав особи і її відносної незалежності від верховної влади позитивним законом. Ідеали природного права в Україні відстоював наприкінці XVI — на початку XVII століття
І. Вишенський. Вільнодумницькі ідеї тут розвивались і зміцнювались завдяки утворенню козацьких поселень, незалежних, у певному розумінні, від феодальної держави. Сама поява такої воєнізовано-владної структури, як Запорозька Січ, була викликана, в кінцевому підсумку, необхідністю захисту свободи той мірою, як це визначали тодішні політичні і моральні інституції. Відповідно до питань державотворення та встановлення демократичних інститутів велике значення мали ідеї, що проголошувалися Конституцією Пилипа Орлика, повна назва якої була "Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького", від 10 травня 1710 р. В ній визнавалося право українського народу на власну державу, у загальному плані обґрунтовувалася ідея поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову, особливо підкреслювалася роль представницького органу — Ради, членами якої були полковники зі своєю старшиною, сотники, "генеральні радники від всіх полків" та "посли від Низового Війська Запорозького".
Принципи природно-правової теорії розвивали як російські, так і українські просвітителі (С. Десницький, Я. Ковельський, М. Новиков, І. Третьяков, Д. Фонвізін, О. Куніцин та ін.), декабристи, демократи. Саме вони розробили два критерії щодо обмеження суб'єктивізму і сваволі у здійсненні верховної влади: нормативний і організаційний. Воля правителя обмежена, насамперед, законом, причому в це поняття вкладається найширший зміст (релігійний канон, моральна заборона, юридична настанова, звичай). Крім того, одноосібна воля правителя обмежена волею колегіального органу. На Русі воля князя чи царя практично завше певною мірою врівноважена волею радника, Думи, Соборів і т. ін. Таким чином, постійне протиборство одноосібного і колегіального начала у функціонуванні верховної влади вочевидь спостерігається і в сучасних державах.
У розвитку доктрини "правової держави" велику роль відіграли тогочасні вчення представників різних юридичних шкіл, що існували на той час (юридичного позитивізму — О. Градовського, О. Романовича-Славатинського, М. Рен-ненкампфа, ф. Тарановського та ін., соціологічного позитивізму — М. Капустіна, М. Коркунова, М. Ковалев-ського, О. Кістяківського та ін., психологічної школи — Л. Петражицького, синтетичних підходів — О. Алексєєва,
С. Котляревського, П. Новгородцем, Б. Кістяківського, М. Палієнка та ін.).
Також варто визнати, що процес формування доктрини "правової держави" в Росії і в Україні відзначався великою суперечністю. З одного боку, в них були відсутні правові традиції, що створювало сприятливі умови для збереження самодержавних начал в управлінні країною. З іншого боку, після реформи 60—70-х років XIX ст. набув динамічного, хоч і не завжди послідовного, розвитку процес лібералізації у політичному житті країни, що не могло не позначитися на темпах розробки теоретичних і практичних проблем правової державності, які на рубежі XIX—XX ст. були досить високими і не поступалися зарубіжним. Так, без сумніву може ввійти до золотого фонду історичного політичного досвіду людства позиція вчених, які вважали, що державна влада обмежується конституцією (О. Градовський, В. Гессен, М. Малицький). Дійсно, у самому факті наявності конституції вже закладено визнання народом держави, як можновладцями — своєї більшої чи меншої обмеженості у здійсненні влади.
На думку інших учених, державна влада обмежується встановленими законом конкретними напрямами і формами діяльності органів державної влади (О. Алексєєв, М. Палієнко, С. Котляревський, Б. Кістяківський, А. Жилін, ф. Тарановський). Цілком логічна і позиція авторів, які вважали засобом обмеження органів державної влади межі, що визначаються закономірностями соціально-психологічного життя людей, а також системою моральних категорій (С. Котляревський, Б. Кістяківський, М. Лазаревський, П. Новгородцев, Є. Трубецькой, М. Бердяєв). Вирішення питання зводилось до обґрунтування юридичного обмеження держави її власними законами, що є вираженням волі держави, і насамперед, правової ідеї як незалежної від держави психічної сили, яка є зовнішнім авторитетом для самої держави. На думку інших авторів (М. Коркунов, Ф. Кокошкін та ін.), державна влада має бути обмежена "правами громадянської свободи".
Отже, можна резюмувати, що думки російських і українських дореволюційних юристів щодо основ і шляхів правової єдності державної влади не були одностайними, хоч ця ідея була присутня. Відмінність підходів можна пояснити, насамперед, відмінністю філософських поглядів учених і методологічних прийомів щодо пояснення суті держави і права. І як результат у різних аспектах, з тією
чи іншою мірою конкретності, розроблялась загальна демократична ідея правової державності. Конкретно ж можна виділити позитивістський, соціологічний, нормативно-соціологічний (як синтез юридичного позитивізму і неокантіантства), психологічні напрями, а також концепцію правової держави, сконструйовану представниками етичного нормативізму.
Список використаної літератури:
1. Кельман “Загальна теорія права”. Київ 2002 р.
2. Котюк “Основи держави і права” Київ 1997 р.
3. Бармак “Основи правознавства”
4. Додоров “Основи правознавства” 1997 р.
|