| Курсова робота
Кераміка, витоки виробництва. Фарфорова справа в Європі і Росії. Українська кераміка
План
Вступ. 3
1. Основні види кераміки. 4
2. Витоки виробництва керамічних виробів. 14
3. Фарфорова справа в Європі 22
4. Російський фарфор. 24
5. Українська кераміка. 27
Висновки. 30
Література. 31
З того часу, як грудочка глини (а, може, це був і рукотворний глиняний виріб) випадково опинилася в багатті, де набрала міцності каменю, — розпочинається історія кераміки. З нею в людське життя ввійшло безліч корисних речей. Запам'ятаймо: перші вироби з випаленої глини з'явилися за доби неоліту — між VIII і III тисячоліттями до нашої ери (в різних куточках планети — по-різному).
Першим надбанням людства в опануванні нового матеріалу став посуд.
Посуд винайшла жінка. Це — частина домашнього господарства. Пораючись, прадавня господиня придумала посудини, аби зберігати в них харчі, готувати і споживати їжу. В ролі первісних посудин виступали шкури, міхури, роги, черепні й тазові кістки тварин, яйця великих птахів, кокосові горіхи, черепашки, гарбузи, цупке листя.
Жінки були першими гончарями. Про це вчені дізналися, обстежуючи давню кераміку: на ній назавжди лишилися відбитки тендітних жіночих пальців. Рука була першим гончарським інструментом. Можна припустити, що вм'ятина кулака в кулястій грудці глини стала першою посудиною. Форма посудини повторювала форму кулака, а отвір у ній дорівнював його величині.
Значення винаходу керамічного посуду важко переоцінити. Це збіглося в часі з переходом людини до осілого способу життя, коли на зміну збиранню прийшло рільництво, а на зміну полюванню — скотарство. Культивування злаків та одомашнення тварин сприяло розширенню господарства, незрівнянно більше стало зерна, м'яса, молока. У зв'язку з цим дедалі більше було потрібно різноманітного й міцного посуду. Докерамічний посуд — через обмеженість його форм, невелику місткість, не-вогнетривкість — уже стримував дальший розвиток господарства. Натомість керамічний посуд одразу розв'язав усі проблеми. Міцний, гарний, чистий — він давав змогу зберігати, а в разі потреби й переміщувати велику кількість води, інших рідин. У ньому робили запаси зерна, борошна, сухих фруктів, меду, жирів. Керамічний посуд прислужився й збагаченню способів приготування їжі й раціону харчування людей: до сирих і напівсирих продуктів завдяки йому додалася гаряча варена їжа (каша, юшка). Такий посуд убезпечував харчі від гризунів і мурах, від випаровування й псування. Важливо, що в ньому гаряча страва довго лишається теплою, а холодна — холодною. Керамічну посудину зручно тримати в руках, з неї легко пити, виливати рідину. Саме ці посудини вперше почали використовувати як мірчі — для визначення об'єму різних продуктів і рідин.
Глина — дуже поширений, легкодоступний природний матеріал. Видобуток її, приготування до роботи та й сама робота з нею не потребують якихось складних або особливих інструментів чи навичок. У людських руках глина вельми «слухняна». Її можна переминати, давити, рвати, м'яти, бити, сплющувати, тягнути, розкачувати, загладжувати, витискати. Вона легко набирає будь-якої форми. Кожен, хто хоч щось пробував ліпити з неї, мав можливість пересвідчитися в цьому. А коли вийшов невдалий «твір», його неважко переробити — досить лише знов змочити глину водою, вимісити грудку й почати все спочатку. Згадаймо ще одну чудову властивість глини: зустріч з вогнем, тобто випал у горні (спеціальній печі) гартує її, і вона вже більш не боїться ні води, ні фізичних чи хімічних впливів.
Так, біла глина йде на виготовлення фарфорових і фаянсових виробів, жовта і рожева — цегли, а червону, брунатну, сіру і навіть блакитну використовують для виготовлення посуду, черепиці, архітектурних оздоб, а також у декоративно-ужитковому мистецтві. Крім кольору, глина має й інші декоративні вартості. Вона може утворювати різні фактури — глянсову, шорстку, може вдаватися блискучою і матовою, легкою і важкою, холодною і теплою, м'якою і твердою. Усе залежить від бажання майстра.
Виходячи з різноманітності глин, а також способів обробки їх, кераміка поділяється на види: фарфор, фаянс, теракота, майоліка, шамот, так звана кам'яна маса, спецкераміка.
Майоліка (італ. maiolica, від Majolica – старої назви острова Мальорка, через котрий ввозилися до Італії витвори іспано-мавританської кераміки) – італійські керамічні вироби 15-17 ст. з кольоровим пористим черепком і сюжетним розписом по непрозорій олов’яній глазурі (продукція майстерень Фаєнці, Флоренції, Кафаджоло, Сієни, Урбіно, Кастельдуранте), а іноді з нанесеним зверху люстром (Дерута, Губбіо). Італійський майоліковий живопис (портрети, багатофігурні композиції на декоративному посуді, плакетках і панно; роботи Ніколо Пеліпаріо) і скульптура (роботи родини делла Роббіа та ін.) носять самостійний характер, що наближує їх до станкового і монументального мистецтва. В широкому смислі майоліка – вироби з кольорової обпеченої глини з крупнопористим черепком, покриті глазур’ю, їм притаманні масивність форм, плавність силуету, яскравий блиск полив, контрастні поєднання кольорів. Значного розвитку майоліка набула в країнах Давнього Сходу (Єгипті, Вавілонії, Ірані), в середні віки в державах Середньої, Центральної і Передньої Азії. Майоліка вироблялася також у ХІV – ХVIII ст. в кранах Європи (Іспанія, Німеччина, Франція). В Давній Русі майоліка була відома вже у ХI ст. Значного розквіту досягла архітектура Ярославля і Москви в ХVII ст. (наличники вікон, портали, фризи, фігури святих). В ХVIII ст. майоліковий посуд, ізразці, дрібну пластину переважно з монохромним розписом на білому тлі випускав завод Гребєнщикова в Москві, з поліхромним – майстерні Гелі. В декоративній майоліці на межі ХІХ – ХХ ст. працювали М. А. Врубель, В. М. Васнєцов, А. Я. Головин, С. В. Малютин та ін. російські художники, в 30-ті рр. – радянські скульптори І. Г. Фріх-Хар, І. С. Єфімов та ін. З 50-х рр. до майоліки звертаються багаточисельні радянські і зарубіжні художники-керамісти (в т. ч. Ф. Леже, П. Пікассо). Для сучасної майоліки притаманне експериментаторство, пошуки нових пластичних і живописних можливостей маси, глазурі, емалі.
Історія появи й поширення фарфору починається в VII столітті. Тоді в Китаї було відкрито поклади «фарфорового каменю» (пе-тун-тсе) — природної сполуки польового шпату з кварцом. З маси, що складалася із суміші «фарфорового каменю» і білої глини — каоліну, китайські гончарі виготовляли речі подиву гідної краси. «Блакитний, як небо після дощу, блискучий, як люстерко, тонкий, як папір, дзвінкий, як гонг, гладенький і осяйний, як озеро сонячної днини», — вихваляли свій винахід самі китайці. Вони називали каолін кістками фарфору, а «фарфоровий камінь» — його м'ясом.
Суміш каоліну, польового шпату й кварцу й була тим «китайським секретом», який упродовж кількох століть лишався секретом для всіх шанувальників китайського фарфору. Виготовлення фарфору становило державну таємницю.
до Європи він потрапив разом з товаром, що доправлявся Великим шовковим шляхом. Безпосередньо в Європу перші зразки китайського фарфору привіз Марко Поло — венеційський мандрівник XIII століття, який прожив у Китаї сімнадцять років. Китайський фарфор завозили також купці, що супроводили на Схід учасників хрестових походів. З XVI століття заморські дивовижі постачали до Європи португальці — через порт Макао та іспанці — через Філіппінські острови, а із XVII століття — англійська Ост-Індська компанія. Росія відкрила для себе китайське диво у XV столітті — завдяки Афанасію Нікітіну, тверському купцеві й мандрівникові.
Щодо назви «фарфор». У Франції та в Італії його називали «порцеляною» — від італійського слова «порчелла» — «поросятко», яким італійці називали морські черепашки. Вони були впевнені, що саме черепашки з дна Індійського океану правили китайцям за сировину для виготовлення їхнього білосніжного посуду. Слово ж «фарфор» прийшло до нас з арабськими купцями. Очевидно, це видозмінене іранське слово «фагфур», що означає «син бога» — титул китайського імператора, який був головним замовником фарфорової продукції. В українській мові співіснують обидві назви — фарфор і порцеляна. Але, зважаючи на змістове навантаження кожного з цих іноземних слів («син бога» і «поросятко»), вважається доречнішим вживання терміна «фарфор». У самому ж Китаї фарфор називають словом «тсені», яке нібито імітує звук, що лунає, коли по ньому постукують чимось твердим.
Всюди, де з'являлися вироби з китайського фарфору, починалися гарячкові спроби розгадати походження цього матеріалу. У лабораторіях європейських алхіміків велася копітка робота: експериментатори подрібнювали коштовне каміння, змішували тальк з кременем, додавали до глини соду, крейду й перепалені кістки тварин, топили метали, варили скло, вводили в нього білу глину...
На шляху до відгадки «китайського рецепту» було відкрито італійську майоліку, голландський і англійський фаянси, венеційське молочне скло, іспано-мавританську кераміку, так званий фарфор Медичі жовтавого кольору, французький м'який фарфор, англійський кістяний фарфор Веджвуда, кам'яний товар (керамічний матеріал, близький до фарфору, але непрозорий, має щільний черепок темного кольору). Та секрет фарфору й далі лишався нерозгаданим.
Королівські двори змагалися між собою в колекціонуванні китайського фарфору. Славнозвісними були зібрання іранського шаха Аббаса І, турецького султана. Саксонський король Август II Сильний за чотири фарфорові вази віддав прусському королю Фрідріху полк драгунів, щоправда, «без мундирів, без коней і без зброї», як зазначалося в документах. А іспанська королева Ізабелла наказала оздобити фарфорову скляночку золотою оправою, яка коштувала дорожче від кількох маєтків примхливої монархині. Вельможні панночки носили фарфорове череп'я на золотих ланцюжках, у вигляді кулонів. Вироби з фарфору зберігались як найцінніші державні коштовності — у державних і церковних скарбницях.
Фарфор з’явився в Китаї в ІV – VI ст.: подовжений стрункий посуд з гладкою полірованою поверхнею світлих кольорів, вази і глечики зі скульптурним зображенням жанрових сцен на кришках. В VII – ХIII ст. китайській фарфор і близькі до нього за складом вироби вивозяться в країни Азії і Європи. Це вишукані глечики з горловинами у вигляді птахів і звірів, вази, близькі за формою до античних амфор, з ручками у вигляді драконів, білосніжні і розписані кольоровими глазурями, а також блакитні і зеленувато-сірі судини з рельєфною орнаментацією (європейська назва селадон) з майстерень Лунцюаня, молочно-білий посуд “бей-дин” з Дінчжоу з витісненими малюнками, важкі глечики і бутилі з експресивним розписом коричневої фарби на світло-молочному тлі з Цічжоу, блакитні вироби “жу-яо” і вишукані, прикрашені глазур’ю з контрастом яскравих плям на нейтральному тлі глечики “цзюнь-яо” з провінції Хенань. З ХIV ст., коли центром виробництва фарфору став Цзіндечжень, розповсюдилися вироби, прикрашені свинцевими глазурями 3 кольорів (“саньцай”) або підглазурним розписом синім кобальтом, котрий в ХV ст. часто поєднувався з надглазурним розписом (“доуцай” – “боротьба кольорів”). В ХVI ст. зразками розпису іноді слугують узори шовкових тканин. Витонченість форм, чистота і білизна поверхні, яскравість розпису властиві виробам ХVII – ХVIII ст., особливо з розписом емалями зеленого і рожевого кольорів і так званого полум’яного фарфору з глазур’ю, що переходить з блакитного до червоного кольору. Багатством і пластичністю форм відрізняються фігури божеств, міфічних персонажів, легендарних красунь, відомі ще з епохи Мін (ХIV – ХVII ст.). З кінця ХVIII ст. форми стають вигадливими, імітують вироби з лаку, бронзи, каменю і т.п. В ХIХ ст. фарфорова промисловість прийшла в занепад. Сучасні вироби китайського фарфору зазвичай прості за формою, часто монохромні і покриті традиційними кольоровими глазурями (сірувато-зелена, блакитно-сіра, червона); розповсюджені також вироби з поліхромним розписом емалями. Виробляється багато посуду і фігурок з білого бісквіту (неглазурований фарфор). В Кореї фарфорові виробі відомі з Х ст.: чисто білі без декору, а також прикрашені зображеннями рослин, птахів і комах за допомогою техніки підглазурного розпису кобальтом – “чхонхва пекга” та ін. В Японії виробництво фарфору виникло в ХVI – ХVII ст. під впливом Китаю і Кореї. Особливо відомі вироби м. Арита (так звані імарі) з тонким поліхромним розписом емалями на білому тлі (квіти, птахи), що вплинули на розпис європейського фарфору ХVIII ст. В сучасному японському фарфорі (як і в кераміці) часто застосовується лаконічний, контрастний з формою виробів розпис, що потребує від виконавця тонкого композиційного такту.
В Європі наприкінці ХVI ст. виготовляли м’який фарфор, близький за складом до молочного скла (так званий фарфор Медичі у Флоренції, який мав світлий черепок, покритий свинцевою глазур’ю і з розписом кобальтом, наслідувавшим східні моделі). Біля 1709 р. у Німеччині І. Ф. Бетгером (за сприяння Е. В. Чірнхауза) було відкрито спосіб виробництва твердого фарфору, а в 1710 р. заснований перший у Європі фарфоровий завод в Майсені, який випускав вишуканий за розписом і пластичному багатству посуд, вази, скульптуру в стилі рококо (живописець І. Г. Херольдт, скульптори І. І. Кендлер та ін.), а пізніше – класицизму. В 1717 – 1718 рр. була заснована мануфактура в Вені, а потім в Берлині, Хехсте, Нейдеке (в 1761 р. переведена в Німфенбург), Франкенталі, Фюрстенберзі, Людвігсбурзі; в деяких з них працювали видатні майстри (Ф. А. Бустелі в Німфенбузрі, І. П. Мельхіор в Хехсті), в основному в дусі рококо.
У Франції в ХVII – ХVIII ст. мануфактури (в Руані, Сен-Клу, Меннесі, Шатії, Венсені) виготовляли предмети розкоші (в тому числі липні квіти) з м’якого фарфору, вкриті легкоплавкою свинцевою глазур’ю і яскравим розписом на білих полях кольорових фонів. Твердий фарфор тут почали виробляти лише з останньої третини ХVIII ст. Особливе місце зайняло виробництво бісквітної скульптури (за малюнками і моделями Е. М. Фальконе, Ф. Буше та ін.) на Севрській мануфактурі. У Великобританії в середині ХVIII ст. виготовлявся посуд і скульптура з м’якого фарфору і потім його різновиду – “кістяного фарфору” з каоліном і перепаленою кісткою (мануфактури в Боу, Челсі, Вустері), покриті свинцевою глазур’ю і яскравим розписом (часто посеред кольорового тла). В Італії твердий і м’який фарфор випускався в ХVIII ст. в Венеції, Дочче поблизу Флоренції, Неаполі (в основному посуд з китайськими мотивами і гротесками і дрібна пластика, рельєфні панно для палаців). В ХVIII – ХІХ ст. мануфактури з виробництва твердого і м’якого фарфору були створені також в Данії (Копенгаген), Швеції (Марієберг), Голландії (Весп, Гаага), Бельгії (Турне), Швейцарії (Цюрих), Чехії (Славків, Клаштерець). На мануфактурах ХІХ ст. (в Бржезові в Чехії, Херенді в Угорщині) застосовувався надглазурний розпис емалями за зразком китайської. На протязі усього ХІХ ст., не дивлячись на покращення технологічного процесу, художня якість європейського фарфору знижується. Лише зрідка із технічних досягнень слідує художній ефект (підглазурний розпис м’якими фарбами з плавними, ніжними переходами відтінків на заводі в Копенгагені наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.). В ХХ ст. в оформлення масових виробів повсюдно вводяться механічні прийоми (перевідні поліграфічні зображення – декалькоманія, штамп, трафарет, ручне і машинне відведення), збільшується випуск технічного фарфору, ведуться пошуки сучасних виразних форм виробів, застосовується скупий, динамічний, часто експресивний розпис. Деякі заводи випускають вироби за старими (в основному ХVIIІ ст.) формами.
В Росії привізний фарфор був відомий з другої половини ХVI ст.: в ХVIII ст. над способом виробництва фарфору працювали М. В. Ломоносов, московський кераміст І. А. Гребєнщиков. В 1744 р. в Петербурзі був заснований перший в Росії фарфоровий завод, де біля 1747 р. Д. І. Віноградовим був відкритий засіб виробництва твердого фарфору з вітчизняних матеріалів (прості і вишукані за формі судини, сервізи, табакерки з декоративними зображеннями птахів, тварин, пейзажів, китайських сюжетів, портретів, гербів, монограм, особливо виконані живописцем А. І. Чорним, жанрові фігурки). В останній чверті ХVIII ст. на заводі працювали випускники петербурзької академії мистецтв і іноземні майстри, що виготовляли сервізи, вази, портретні бюсти, скульптуру (серія “Народи Російської держави”, 1780-ті рр.), в основному в стилі раннього класицизму, а на початку ХІХ ст. і особливо після Великої Вітчизняної війни 1812 р., в стилі ампір (вироби з живописом на військові теми, портретами героїв 1812 р., скульптури за моделями С. С. Піменова). З 1830-х рр. завод випускав електричні вироби; лише на рубежі ХІХ – ХХ ст. з застосуванням кристалічних і вогнетривких глазурей і підглазурного розпису, а також в період роботи на заводі технолога Н. Н. Качалова, художника Е. Е. Лансере, скульптора Н. Я. Данько були створені окремі визначні твори. Масова продукція відрізнялася стилізацією, великою кількістю побутових мотивів, перевантаженістю розпису золотом. В ХVIII – ХІХ ст. було відкрито багато приватних фарфорових заводів: Ф. Я. Гарднера в с. Вербілки Московської губернії, який поєднував ампірні форми з жанровою трактовою образотворчих мотивів; князя Н. Б. Супова в с. Архангельське, що випускав вироби за французькими зразками; А. М. Миклашевського в с. Волокитино Чернігівської губернії – виготовляв вази з ліпними квітами, статуетки і навіть іконостас. Завод А. Г. Попова в с. Горбуново Московської губернії випускав жанрову скульптуру підкреслено демократичного характеру. Традиція російського народного мистецтва яскраво проявилася у виробах багатьох дрібних заводів першої половини ХІХ ст., особливо Гжелі. До середини ХІХ ст. були засновані великі заводи: Дульовський фарфоровий завод (зараз в Московській області), завод біля с. Буди (Харківського повіту на Україні), завод в Ризі, котрі поступово перейшли в руки капіталіста М. С. Кузнєцова; продукція цих заводів, не дивлячись на високу якість фарфорового черепка, в цілому була еклектичною, відзначеною рисами абстрактної символіки і стилізації.
Фаянс – це матеріал, дуже подібний до фарфору. Тому що й фарфор і фаянс виготовляються з однакової сировини – з каоліну, кварцу і польового шпату. Щоправда ці складники при створенні фарфору і фаянсу беруться в різних пропорціях і мають відмінності. Їх кілька. Передусім якість сировини. Для виготовлення фарфору потрібен каолін, ретельно очищений від найменших домішок. Ось чому фарфорові вироби відрізняються надзвичайною білістю, тимчасом як фаянсові можуть мати землисто-сіруватий або кременевий відтінки. Та це ще не все. Фарфор випалюють при вищій температурі. Завдяки цьому всі часточки фарфорової маси спікаються, стоплюються і виріб у тонкому своєму шарі просвічується.
Фарфорові речі зверху вкривають прозорою поливою, а фаянсові — непрозорою молочно-білою емаллю. Фарфоровий посуд — тонший, до того ж — міцніший. Фаянсовий — дещо грубуватий, і не такий міцний. Можна сказати, що фаянс — це фарфор нижчої якості.
Близькі до фаянсу вироби виготовляли ще в Стародавньому Єгипті. Пізніше — у Вавилоні, Ассирії, Китаї. В Європі фаянс відкрили випадково, шукаючи рецепт фарфору. Вперше — у Франції, в XVI столітті, незабаром — у Голландії, Англії та Італії. В Україні фаянсові вироби почали виготовляти наприкінці XVIII, а в Росії — на початку XIX століття. Слово «фаянс» походить від назви італійського міста Фаенца, яке уславило себе виробництвом цього матеріалу.
З XIX століття фаянсова промисловість розвивалася паралельно з фарфоровою. Чимало мануфактур як Європи, так і Росії, України спеціалізувалося на одночасному виготовленні фарфору й фаянсу.
Сувора, кам’яниста, малородюча земля Еллади завжди потребувала для обробітку великих зусиль, тяжкої й копіткої праці. Оливки й виноград – це чи не все, що могло на ній родити.
З оливок елліни чавили олію, а з винограду робили вино. Олію й вино, а ще рибу, м'ясні й молочні продукти, срібло, тканини й художні вироби своїх ремісників вони вимінювали в інших країнах на хліб, овочі, будівельне дерево, папірус, килими, мідь і бронзу, а також на рабів.
Для вивозу олії і вина потрібна була тара. А що Греція мала великі поклади глини, то й тару тут виготовляли тільки керамічну.
Амфора — ваза з округлими боками, вузьким горлом і двома ручками — була основним видом тари. Закорковані амфори з вином і олією щільними рядами вкладали в трюми кораблів і так перевозили до країн Північної Африки, Європи й Передньої Азії.
Не менш прибутковим був вивіз самих керамічних посудин. Еллінські гончарі виготовляли близько двох сотень видів їх і кожна мала своє призначення.
Гідрія — масивний глек для води з широким горлом і трьома ручками. Йдучи по воду, жінка тримала порожню гідрію за одну довгу ручку. А наповнивши її джерельною водою, підіймала на голову і граційно підтримуючи за дві маленькі ручки, поверталася додому. Принесену воду переливали у великі діжки — піфоси. Вино давні греки пили тільки розведеним. Змішували його з водою в кратерах. Розведене вино переливали в глечики — ойнохойї, звідки черпалом — кіафом розливали по чашах — кіліках. Стамноси — посудини для культових церемоній. Псиктори — посудини-холодильники. Їх наповнювали снігом, доставленим з гір у полотні або в соломі, і ставили в кратери для охолоджування вина. З ріжкоподібних гутусів годували немовлят. Пінаками називався посуд, подібний до наших тарілок. Збираючись до гімнастичної зали, атлет підвішував собі до руки маленьку кулясту посудину — арібал. У таких формочках були ароматичні олійки, якими борці змащували своє тіло перед змаганнями. У маленьких коробочках — піксйдах і у великих — кальпідах жінки зберігали свої прикраси. Аскййле кани — це невеличкі пуделка на косметику. Лукерії — миски для вмивання. У весільних обрядах використовували лутрофори. Лекіфи правили за урни для праху померлих. Були ще диноси, оноси, канфари, ритони, фіали, скіфоси, котили, лагіноси, бомбілії... Здається, заповзятливі грецькі гончарі вирішили перевершити всіх гончарів світу, винаходячи керамічний посуд щораз нового й нового призначення і назви.
Оскільки таких назв дуже багато й запам'ятати їх досить складно, щодо всього грецького керамічного посуду вживають одне загальне слово — вази. Тим більше, що амфори, лекіфи, гідрії, ойнохойї та інші посудини мають форму гарних ваз. А мальовання на цьому посуді заведено називати вазописом.
Вазопис — це назва цілої галузі декоративного мистецтва давніх греків. У своєму розвитку він пройшов чотири основні етапи. Кожний визначив певний стиль розмальовування керамічного посуду.
IX—VIII століття до нашої ери — ранній період історії Греції — називають гомерівським, бо основними джерелами наших знань про ту добу є поеми Гомера «Іліада» та «Одіссея». Гомерівському періодові у вазопису відповідає так званий геометричний стиль. Назва стилю промовляє сама за себе. Малюнок на вазах складався з різних геометричних елементів — трикутників, ромбів, хрестів, меандру — ламаної безперервної лінії із закрутками, а також із стилізованих фігурок людей, тварин, рослин. Горизонтальними фризами орнамент вкривав усю поверхню посудини. Найвизначнішими пам'ятками геометричного стилю є так звані дипілонські вази.
Стрункі, високі (майже 2 м) дипілонські вази прикрашали усипальню Євпатридів — родової афінської аристократії. Цвинтар був неподалік Дипілонської брами, що й визначило назву ваз. На них уперше в історії грецького вазопису трапляються людські постаті, щоправда, ще стилізовані, геометризовані. Є тут багатофігурні сцени оплакування померлого вождя, ритуальних поховальних танків, а також морських і суходільних боїв, змагань колісниць тощо. Чіткі геометричні малювання дипілонських ваз демонструють суворий порядок, що відповідає сумному поховальному обрядові.
Наступний період грецької історії, який обіймає VII— VI століття до нашої ери, називається архаїкою.
Це були часи піднесення наукової думки й мистецтв. Зростання полісів стимулювало розвій архітектури. Сформувалася схема забудови міст. Виникли нові типи будівель — стадіон і палестра (гімнастична школа для хлопчиків), театр, булевтерій (будинок для зборів), стоя (галерейна споруда для відпочинку), терма (лазня), пінакотека (виставкова зала). В архітектурі складалася ордерна система — порядок розподілу окремих частин споруди і правила їх художнього оздоблення. Три види архітектурних ордерів («мужній» — доричний, «жіночний» — іонічний і нейтральний — коринфський) надавали спорудам надзвичайної гармонії.
Ордерна система архітектури справила вплив на кераміку. Вона була пластичним ідеалом для створення нових форм — керамічні посудини дістали довершеніші пропорції і чіткий силует.
Першим стилем вазопису доби архаїки став килимовий стиль. Як площина килима, так і поверхні грецьких посудин суцільно вкривались орнаментальними композиціями, що мали рослинні мотиви. Їх переривали фризи з рядами екзотичних звірів і фантастичних істот. Урочистість ритму, багатоколірність надають мальованням святковості, роблять їх подібними до візерунчастих килимів.
В епоху архаїки виник і наступний, чорнофігурний стиль вазопису. Він мав свої особливості. Чіткі силуети людей, тварин і орнаменту виконували густим блискучим чорним лаком по тепло-червонястому глиняному черепку. Творцями чорнофігурного стилю були вазописці Ексекій, Клітій, Амасіс, Нікосфен, Анакл.
Людина неоліту опанувала перший етап керамічного виробництва, пов'язаний з добуванням і очищенням глини, з додаванням до неї води й домішок, дозуванням їх, замісом глиняного тіста.
Спостережливість і досвід допомогли давньому гончареві встановити, що глини бувають жирні й пісні. Вироби з жирної глини, коли їх сушать, зменшуються і змінюють форму. А речі, виліплені з надто пісних глин, розкришуються. Отже, потрібно було знайти «рецепт» глиняної маси, який би усував ці хиби. Хімічний аналіз уламків неолітичної кераміки засвідчує, що вже на світанку керамічної ери люди здогадалися, що слід збагачувати пісну глину жирною, а до надто жирної додавати пісок, крейду, траву, Січену солому, шерсть тварин, дрібно товчений граніт чи інші домішки, які поліпшували властивості глини під час висихання й випалу. Все це було дуже важливим.
Наступним став етап оволодіння пластичними можливостями глини. Інакше кажучи — здобуття навичок виготовлення керамічних виробів. Основними «інструментами» були передусім руки, пальці людини, використовувалися й «дари природи» — камінчики, дерев'яні палички, скелети риб, кістки й зуби тварин, пташине пір'я, а також саморобні ножі, лощила, штампики.
Поступово набувався досвід і в тому, як найдоцільніше сушити вироби. На перший погляд, — це звичайнісінька справа, а проте й вона потребує певних знань. Головна умова тут — повільність, бо якщо волога швидко випаровуватиметься, виліплена річ тріскатиметься. Це знали вже первісні гончарі.
І нарешті — випал. Найскладніша й найвідповідальніша технологічна операція, завдяки якій глина і стає керамікою.
Племена зарубинецької і черняхівської культур населяли широку лісостепову смугу Наддніпрянщини. Період існування зарубинецької культури — II століття до нашої ери — II століття нашої ери, черняхівської — II—V століття нашої ери. Їхні досягнення лягли в підвалини майбутньої східнослов'янської культури. Характерний для них високий рівень обробки металу засвідчують різноманітні знаряддя праці — залізні сокири, серпи, пилки, ножі, а також кована зброя і прикраси, виготовлені із застосуванням техніки різьблення, карбування, позолоти, інкрустації коштовним камінням і кольоровими емалями. Праслов'яни чудово обробляли дерево й кість, мали гути (склоробні майстерні).
Гончарі зарубинецької культури вперше в історії нашої кераміки використали дві техніки декорування виробів — лощення й задимлення. Лощення — це полірування поверхні ще невипаленого виробу лощилом — гладеньким камінчиком чи кісткою. Після лощення поверхня посудини стає ущільненою, а тому — вологостійкою. Крім того, набуває вишуканого блискучого вигляду. А задимлення — це своєрідне «копчення» виробу в горні без доступу кисню. Внаслідок такого випалу він набуває чорного кольору.
Обома техніками декорування керамічних виробів послуговуються майстри й тепер. Якщо ж їх поєднати, тобто лощений глиняний твір випалити в режимі задимлення, дістанемо ефект блискучого чорного черепка, подібного до металу. Це так звана чорнолощена кераміка. Нині її виготовляють у Гавареччині на Львівщині, у Смотричі на Хмельниччині, в Коболчині на Буковині, в окремих осередках на Сумщині, Київщині, Волині. Особливо популярний цей спосіб декорування кераміки в фузинських митців.
Горщик, був основним видом посуду в українців. Він навіть виступав своєрідним символічним уособленням гончарства. Недарма самих гончарів прозивали горшкарями, горщаями, горшколіпами. Слово «горщик», як і його синонім «горнець», походить від назви гончарної печі — «горно».
Форма горщика — зручна. Відшліфована численними поколіннями гончарів, вона ідеально пристосована до всіх практичних вимог. Висота класичного горщика дорівнює його ширині в найширшому місці. Інакше кажучи, горщик вписується у квадрат, коло. Обтічність форми сприяє максимальному прогріванню всього об'єму у вогні. Задля цього й звужено нижню частину горщика, за яку його беруть рогачем, щоб поставити в піч. Діаметр отвору в ньому також зумовлений практичною доцільністю. Він якраз такий, щоб можна було покласти великий шматок м'яса, щоб посудину легко було вимити всередині рукою. Але не більший, бо інакше страва швидко холонутиме. Покришку, якою накривали горщик, коли готували страву, потім знімали, перевертали й використовували вже як миску.
Що ж правило за взірець такої досконалої форми? Сама природа, властиво, «божественна модель» — людина. На користь антропоморфного походження форми горщика свідчать і назви його частин і деталей. Найширше місце зветься пузцем, над ним — плечики, на які закріплюються одна або дві ручки (вушка). Верхня частина — то шийка, або горло, іноді — з носиком. Нарешті, нижня частина — боки. Ще донедавна гончарі рідко наважувалися ставити на денці готового горщика своє клеймо (підпис), мовляв: я був лише співавтором Її Величності Природи, творив за її «підказкою».
Горщики різнилися розмірами, а відповідно — і своїм призначенням. Так, горщик місткістю до одного літра мав назву горнятко, на півтора літра — півторашник, трохи більший — кашник. Трилітровий — то вже варінник, у ньому варили борщ. У золійнику виварювали золою білизну (можна сказати, що золійник — «бабуся» сучасної виварки). Найбільший горщик називався снозиком. У ньому готували страву на велику кількість гостей, він навіть не вміщався в піч, його ставили на багаття. А для малечі ліпили ще іграшковий посуд, зокрема, маленькі горщички — «монетки».
Крім горщиків, давньоруські умільці робили миски, макітри, куманці, ринки, глечики, амфори... У селах і містах, князівських і монастирських гончарнях крутилися десятки, сотні гончарних кругів. Про поширеність і популярність глиняного рукомесла в Україні свідчать численні назви сіл, селищ, вулиць — Гончарі, Гончарне, Гончарівка, Гончариха, Горщик, Глинське, Глинянка, Горни... Та й прізвища Гончар, Гончаренко, Гончарук, Гончаров, Горшков, Глинка, Глинський — аж ніяк не рідкісні. Якщо ж ти живеш у Києві, то мусиш знати, що на давньому Подолі є вулиця Гончарна. Там з XI століття була місцевість Гончарка, де жили й працювали майстри-горшколіпи. Глину добували поруч — з глинищ на київських пагорбах. І готовий крам недалеко було возити — Житній, Сінний, Волоський торги містилися поблизу.
Тогочасні ремісники поділялися на три групи — сільських, вотчинних і міських.
Сільські гончарі обслуговували потреби свого й довколишніх сіл. Рівень їхнього виробництва був невисокий. Форма посуду й техніка його декорування — традиційні. Технологія виготовлення виробів — також доволі архаїчна. Таких тодішніх новинок, як ножний гончарний круг і полива, сільські майстри не знали. Вони не мали навіть горна й випалювали свої вироби просто в багаттях або в домашніх печах.
Вотчинні гончарі були феодальне залежними людьми. Їхня діяльність розгорталася в князівських і боярських вотчинах, при великих монастирях.
Міські горшколіпи працювали на міський ринок, а також виконували замовлення князів, бояр. Вотчинні й міські гончарні, говорячи сучасною мовою, можна вважати «лабораторіями передового досвіду». Конкуренція стимулювала експериментаторський характер їхньої діяльності. Саме в містах народжувались і втілювались усі технічні й художні досягнення гончарства тієї доби.
Перші ремісничі цехи в Україні постали наприкінці XIV століття. Поява перших гончарних цехів датується тридцятими роками XVII століття. Про шанобливе ставлення до майстрів з гончарного цеху свідчить уже те, що в церкві попереду інших ремісників належало стояти тільки гончарям і мірошникам.
Цехові братства являли собою навчально-трудову спільноту, в якій кожному з її членів були гарантовані моральна й матеріальна підтримка, допомога й порада досвідчених майстрів. А головне — цехи були осередками виготовлення високоякісних виробів. За феодального господарства всі ужиткові речі — посуд, одяг, меблі, зброю, засоби пересування — виготовляли вручну міські цехові й сільські позацехові ремісники. Капіталістичний спосіб виробництва замінив цехи спочатку на мануфактурні підприємства з ремісничою технікою, а пізніше, з XIX століття — на механізовану фабричну індустрію.
За цехового виробництва завершилося формування асортименту українського керамічного посуду.
Відповідно до свого призначення гончарний посуд поділявся на:
господарчий, у якому зберігали харчі, воду та інші рідини (глечики, куманці, дзбани, тикви, банки, барильця, фляги);
кухонний, у якому готували страви (горщики, макітри, чавуни, ринки, ступки); столовий, з якого споживали їжу (миски, полумиски, тарелі, кухлі, келихи, чашки, цукорниці, сільнички); аптекарський, у якому готували й зберігали ліки (ступки, мисочки, баночки);
ритуальний, який використовували в релігійних обрядах (кадильниці).
В Англії фарфорові виробництва були приватними. До найперших належали мануфактури в Бау (1744 p.), Чеслі (1745 p.), Бустері (1751 p.) та Дербі (1776 p.). Вироби цих підприємств були дуже дорогими і задовольняли попит тільки заможних англійців.
Головні здобутки англійського фарфору справедливо пов'язують з ім'ям Джозайї Веджвуда (1730—1793 pp.), що був керамістом з діда-прадіда. В історію кераміки він увійшов як винахідник механічного гончарного круга, принцип дії якого ліг в основу сучасних формівних автоматів, пірометра (приладу, що дає змогу контролювати температурний режим у печі під час випалу), кам'яної маси (керамічного матеріалу, близького до фарфору, але сірого чи коричневого кольорів) і так званого кістяного фарфору (різновиду фарфору, до складу якого входять перепалені кістки рогатої худоби).
1769 року на території графства Стаффордшир, у містечку Стоун-на-Тренті, Джозайя Веджвуд відкрив свій приватний завод «Етрурія». Він діє і досі. Яскравий талант королівського гончаря сприяв створенню оригінальних і високохудожніх зразків фарфору.
Яскраві особливості виробів Веджвуда виявлялися, по-перше, в тому, що його кістяний фарфор був кольоровим — кремового, салатового, блакитного кольорів, а також імітував різні породи каменю — агат, яшму, базальт, малахіт; по-друге, кольорові вази, чайники, чашки, молочники мали ребристу поверхню, яку до того ж прикрашав тендітний накладний рельєф білого кольору у вигляді квітів, птахів, тварин, краєвидів. Веджвудові новації належно можна оцінити, тільки врахувавши, що всі тогочасні підприємства Європи орієнтувалися на китайський і майсенський зразки. Англійський же фарфор від самого початку являв собою самобутнє явище. Він був дуже популярним в Європі, зокрема в Росії.
У Франції першу фарфорову мануфактуру засновано в 1673 році. Однак відомо, що перший фарфор в Європі виготовлено в 1709 році, і було це в Саксонському королівстві. Справді так. Але фарфор, який відкрили французи, не є ним у властивому розумінні цього слова. Виготовлений на основі гіпсу, соди, селітри, піску й морської солі, він лише зовні скидався на традиційний фарфор.
Щоб потішити своє самолюбство, оптимісти-французи назвали новий матеріал фарфором, щоправда обумовивши: «м'який». На відміну від справжнього керамічного, м'який французький фарфор був крихким і непрозорим. Тому місцеві майстри далі працювали над його вдосконаленням. У 1745 році одному з них, робітникові-керамістові Ґравану, поталанило. Він здогадався, що основу справжньої фарфорової маси має становити біла глина. Винахід Ґравана відкрив історію славнозвісного севрського фарфору.
У середині ХVIII століття фарфоровий секрет знала вже майже вся Європа. До оволодіння ним наближалася й Росія.
Фарфором уже давно цікавився російський двір. Знаючи його якість, Петро І не раз замовляв у Китаї фарфоровий аптекарський посуд для Московського аптекарського приказу. Перебуваючи в Голландії, він придбав для себе фарфоровий чайний сервіз. Тоді ж король Август віддячив російському монархові за визволення Саксонського королівства від шведів, подарувавши йому майсенський кавовий сервіз. Усе це заохотило Петра І шукати можливості для налагодження свого, вітчизняного фарфорового виробництва.
“Батьком” російського фарфору випало стати Дмитру Виноградову.
Виноградов власноруч проектував і зводив численні конструкції печей для різних етапів роботи: для. першого (він називається утильним) випалу фарфорових виробів, для випалу вже полив'яних і — окремо — мальованих, а також для виплавки самих полив. Добирав види палива. Ретельно розробив режим кожного виду випалу — скільки годин і при якій температурі випалювати, якою мусить бути кінцева температура. Шукав найдоцільніший хімічний склад полив і фарб, спосіб покриття фарфорового черепка.
Перші, експериментальні фарфорові вироби почали виходити з мануфактури вже в 1747 році. Та справжня його історія ведеться від 1752 року. Тогочасні вироби прості за своєю формою й невигадливі за оздобленням: ґудзики до камзолів, свічники, дзвіночки, колодочки до ножів і виделок, шахи, посудини на кав'яр, великодні крашанки, ефеси до шпаг, чайні сервізи. Тобто речі порівняно невеликі, які було легше формувати і вміщувати в маленькі «ручні» горна Виноградова. До нас дійшло дев'ять авторських виробів цього майстра — табакерка, чашечка, мисочка, сільничка, стопка, інші дрібнички.
В 1756 році на мануфактурі виготовили перший вітчизняний фарфоровий столовий сервіз. Він називається «Власний», оскільки особисто належав імператриці Єлизаветі. Складається цей сервіз із глибоких і мілких тарілок, сільнички, сухарниці, гірчичниці, фарфорових ложок і виделок з фарфоровими колодочками. Увесь посуд прикрашено рельєфною сіткою й маленькими квіточками на її перетинах. Ажуровий декор — сіточку, гірлянди, квіти й листочки — виліплено вручну. Це перша велика робота російських фарфористів, у якій вже проглядає розуміння специфіки нового матеріалу й бажання виявити в ньому свій художній стиль. Сервіз «Власний» зберігається в Москві, в Історичному музеї, а одну десертну тарілочку можна побачити в експозиції Київського музею російського мистецтва.
Отже, російське панство було вдоволене, що нарешті й воно прилучилося до європейської традиції фарфорового посуду. Поширилася також мода на фарфорові статуетки, на нюхання табаку з фарфорових табакерок і парфумів — з фарфорових ароматниць.
Продукція російських фарфористів гідно конкурувала з найкращим в Європі майсенським фарфором. Про це красномовно свідчить такий факт. Катерина II замовила була майсенському заводові столовий сервіз для мисливського будиночка в Оранієнбаумі. З часом частина сервізу розбилася. Відновити її доручили майстрам з міста на Неві. Вони зробили це так майстерно, що не можна було відрізнити, де робота німецьких, а де російських майстрів.
Уряд стимулював розвиток вітчизняної фарфоро-фаянсової промисловості (про фаянс ми говоритимемо далі). У 1800 році імператор Павло І видав наказ про обмеження довозу в Росію іноземного фарфору. Тричі (у 1806, 1810 і 1822 pp.) для зменшення імпорту запроваджувалися високі митні тарифи. Це відбивалося на цінах. Охочих купувати дуже дорогий іноземний фарфор, коли був недорогий вітчизняний, знаходилося обмаль.
Тим часом попит на фарфор постійно зростав. І єдиний у країні завод уже не встигав задовольняти потреби всіх його шанувальників. Ще донедавна — коштовний матеріал, предмет розкоші, доступний тільки багатіям, — фарфор починав задовольняти запити купецтва, заможних міщан. А що з другої половини 60-х років XIX століття технологія виробництва фарфору вже не становила таємниці, з'явилися передумови для виникнення численних приватних підприємств. Їхня продукція орієнтувалася на смаки масового покупця.
Перший російський приватний завод заснував англійський купець і підприємець Франц Ґарднер. Після того, як його люди виявили великі поклади каоліну спочатку в селі Полошки, поблизу Глухова на Чернігівщині, а пізніше — у Підмосков'ї, Ґарднер у 1766 році відкрив у селі Вербівках Ґжельського повіту Московської губернії перший завод. Невдовзі він заснував під Москвою ще кілька заводів.
У XIX столітті приватні заводи виникають як гриби після дощу. Серед найвідоміших були заводи Попова і Юсупова — у Підмосков'ї, заводи Батеніна й братів Корнилових — у Петербурзі. Починаючи із 70-х років XIX століття більшість великих заводів (серед них — і ґарднерівські, після смерті власника) поступово було монополізовано в «Товариство Кузнєцова». Матвій Сидорович Кузнєцов, підприємець, «король російського фарфору», давав 75 відсотків фарфорової продукції Росії. Кількість фарфоро-фаянсових підприємств країни обчислювалася десятками, сотнями. Можна сміло твердити, що державна політика «забезпечити всю Росію фарфором» здійснювалась успішно.
Ґжель — село, відоме ще з часів князя Івана Калити, з початку XIV століття. Чудова глина, ліс сприяли виникненню тут гончарського осередку. Ґжельськими кахлями обличковували груби й коминки в будинках старої Москви, ґжельські цеглини лежать у кремлівських вежах. У Ґжелі гончарювали мало не в кожному дворі. «Глина — то хліб наш», — кажуть і тепер ґжельські умільці.
По всій Росії розходилася багатоколірна гжельська майоліка* — чудернацькі звірята, фантастичні птахи, глечики у вигляді двоголових орлів, квасники з ліпною скульптурою, вигадливі соусники, келихи, боклаги, квітники, кумгани-жартівники...
1724 року заповзятливий московський купець Афанасій Кирилович Ґребенщиков об'єднав місцевих гончарів, створивши фабрику, де виготовлялися майолікові вироби. Мануфактура Ґребенщикова — перше керамічне підприємство Росії.
Розширюючи й удосконалюючи свою діяльність, Ґребенщиков почав вивчати місцеву глину білого кольору. Разом із синами він винайшов масу, близьку до фаянсу. Ґжельський напівфаянс розмальовували в традиціях модного тоді дельфтського фаянсу: синьою фарбою (кобальтом) з усім багатством її відтінків — від ніжно-блакитного до дзвінкого волошкового й насиченого фіолетового — по білій емалі. Це був переважно столовий посуд.
На відміну від фарфору фаянс ніколи не вважався предметом розкоші. Споживачі фаянсового посуду сиділи і за царськими, і за селянськими столами. У XIX столітті це був найпоширеніший керамічний матеріал для столового посуду.
1814 року в межах Російської імперії налічувалося близько 60 фаянсових підприємств. Майже половина з них була в Україні.
Києво-Межигірська фаянсова фабрика — перше фаянсове підприємство не лише в Україні, айв усій Російській імперії.
Містилася фабрика в Межигір'ї, на мальовничих пагорбах уздовж Дніпра, за 20 кілометрів на південь від Києва. Межигірські пагорби — це суцільні поклади прегарного каоліну. Недарма з давніх часів у Межигір'ї та в навколишніх селах Петрівцях і Валках селяни гончарювали, ліпили посуд, а з XVIII століття — і цеглу-«межигірку» для зведення груб-гола-нок у Києві.
1795 року про межигірський каолін доповіли Катерині II. Вона наказала дослідити його властивості. Отримані зразки задовольнили монархиню. Це й вирішило долю Межигір'я.
Чимало приватних осіб, передчуваючи комерційний успіх справи, пробували дістати дозвіл царського уряду на відкриття в Межигір'ї фабрики. Але це право Катерина II надала Київському магістратові, одразу ж визнавши цим статус фабрики як державної, а не приватної. Нагляд за діяльністю підприємства було покладено на київського генерал-губернатора.
Фабрику було вирішено розташувати в стінах старовинного Межигірського монастиря.
На час відкриття фаянсової фабрики чернецтва в монастирі вже не було. За три роки полагодили давні й збудували нові приміщення. А в 1801 році з-під склепіння колишнього монастиря вийшла перша партія фаянсових виробів.
Продукція межигірців вписувалася в рамки стилю ампір, але збагаченого національним колоритом, зокрема використанням українського орнаменту. У виробах відчувалася велика культура, що йшла від традицій української народної кераміки.
В асортименті виробів фабрики було понад 120 назв чайні й столові сервізи, вази, салатниці, фруктовниці, лампади, «роги достатку», декоративні таці з портретами Шевченка, Костомарова, Куліша, Ґарібальді, з київськими ведутами — краєвидами Хрещатика, Золотих воріт, лаври, а також самого Межигір'я. І навіть — тираж фаянсових ікон «Вознесіння Христа». Києво-Межипрський фаянс мав репутацію найкращого в країні, був своєрідним еталоном якості Досвід фабрики запозичували інші підприємства Тут уперше впроваджено такі новинки, як декорування виробів способом друку (щось подібне до сучасних перебивних картинок), «гіпюровим» рельєфом, суцільне покриття поверхні виробів кольоровими поливами — зеленою, бузково-блакитною, «шоколадною».
Фаянс Межигір'я був популярним не лише на Батьківщині, а й у Європі. Навіть після закриття фабрики в 1874 році деякі європейські заводи далі копіювали її зразки. У Британському музеї колекція межигірської кераміки експонується в окремій залі!
Нині в Україні діє 17 фарфорових і фаянсових підприємств. Історія деяких із них сягає 80-х років XVIII століття. Тоді на Волині й на Чернігівщині було виявлено багатющі поклади сировини для фарфоро-фаянсового виробництва. Тут також є великі лісові масиви — дешеве паливо для випалу кераміки.
Фарфорову справу в Україні започатковано 1783 року. У волинське містечко Корець, у маєток князя Чарторийського, було виписано з Польщі братів-інженерів Мезерів — Міхала й Франтішка. На основі чудових місцевих каолінів вони розробили рецептуру фарфорової маси, заснували й керували Корецькою фаясарнею (так на Волині звали фарфорові підприємства). У Корці виготовляли й фаянс. Це було велике підприємство: чисельність його робітників уп'ятеро перевищувала кількість робітників на Імператорському порцеляновому заводі в Росії.
3 1810 року, після смерті князя Чарторийського, мануфактура переходила з одних рук до інших, а в 1832 році згоріла. Робітники порозходилися по численних довколишніх фаясарнях. Більшість із них подалася на Городницьку фабрику, яку також заснував Чарторийський.
У XIX столітті на Волині діяло кілька десятків фарфорень — великих і малих. Цей край і досі вважається найбільшим в Україні центром з виготовлення фарфору й фаянсу. Художня й технічна продукція заводів Коростеня, Полонного, Кам'яного Броду, Олевська, Довбиша, Городниці, Баранівки знана в усьому світі.
Отже, кераміка – це вироби з природних глин, а також їх сполук з мінеральними і органічними добавками. Поширення кераміки відіграло велику роль в історії людства: воно допомогло вижити первісній людині, тому що приготування їжі в глиняному посуді дозволило розширити коло продуктів, що вживала людина. З тих часів кераміка отримала широке застосування у всіх сферах життя – в побуті (різні види посуду), будівництві, промисловій техніці. Зараз кераміка – один із найбільш поширених матеріалів, що застосовується для виготовлення предметів прикладного мистецтва, особливо – різних видів посуду.
1. Блаватский В. История античной керамики. – М., 1963.
2. Волинський Л. Українській художній фарфор. – К., 1985.
3. Дмитриева Н. Античное искусство. – М., 1979.
4. Кащук Ю. Українські гончарі. – К., 1972.
5. Крутенко М. Розповіді про кераміку. – К., 2002.
6. Логвинська Л. Майоліка. – К., 1996.
7. Мелентьев Ю. Ваятели. – М., 1976.
8. Никифорова Л. Родина русского фарфора. – М., 1979.
|
