| Становлення самурайства, самурайського стану, одяг самураїв
Частина I
Виникнення самурайства
Виникнення самурайства не являє собою виняткового явища в соціальній історії народів світу. Стани і касти професійних воїнів існували в багатьох державах Європи й Азії в епоху панування феодалізму.
У Японії поява стану воїнів була тісно зв'язана зі становленням феодалізму, що розвивався загалом по тим же класичним законам, що і феодальний лад Західної Європи.
Постійні війни з аборигенами Японських островів - айнамы - вели до проникнення японців з південних і центральних областей Хонсю на північний схід країни, що супроводжувалися захопленням айнських земель. Ця експансія робила можливими розподіл території айныв між японськими дайме, що ставали панами айнської землі. Виникали сильні і постійні дружини для захисту володінь від вторгнення в них айнів і військ інших князівств, а також для придушення селянських повстань.
У XII ст. після перемоги коаліції під керівництвом феодалів з роду Мінамото над іншим могутнім угрупуванням на чолі з родом Тайра в Японії встановився режим військової диктатури, при якому влада в країні знаходилася в руках верховного воєначальника - сегуна. Подібна форма правління відсувала імператора, позбавленого фактичної влади, на задній план і дозволяла князям більш ефективно експлуатувати селян і інші нижчі шари населення, утримуючи їх у підпорядкуванні силою зброї. З цього часу самурайство, під яким у широкому змісті слова стали згодом матися на увазі світські феодали, починаючи від великих впливових князів (дайме), включаючи і самого сегуна, і кінчаючи дрібними дворянами, остаточно завоювало політичну владу, ставши пануючою силою країни. Феодальне лицарство складалося і юридично оформлялося як спадкоємний і привілейований стан усередині пануючого класу, будучи його складовою частиною.
У зв'язку з розходженням соціальних функцій і матеріального становища різних шарів самурайства воно мало складну ієрархічну структуру, зв'язану відносинами особистого служіння васала сюзеренові і заступництвом князя своїм слугам. Найбільш характерною рисою, властивої Японії, була численність військово-служивого дворянства. Це було обумовлено прагненням окремих дайме до могутності і переваги над конфронтуючими їм феодальними князями і необхідністю боротися в міжусобицях і при селянських повстаннях власними силами, без підтримки ззовні. У визначені тимчасові відрізки історії Японії (XVI - XVII ст.) стан воїнів нараховував разом з родинами близько 2 млн. чоловік (із прислугою - близько 3 млн.), що складало приблизно 10 % усього населення країни. У порівнянні з цим середньовічні лицарі в країнах Західної Європи, наприклад Англії і Франції, навряд чи складали 1 - 2 % населення. Тут же варто відзначити, що відношення європейських лицарів і японських самураїв до селян було різним. Якщо в Європі в епоху середньовіччя селянина розглядали як знехтувану і грубу істоту, то в Японії, незважаючи на антагонізм між станом воїнів і селянських мас, гноблення й експлуатацію селянства, хлібороб наближався по своєму соціальному стані до самурая, а його праця відповідно до конфуцианським навчанням вважався шановним. В ідеологічному плані між самурайством і селянством також не було різкого протиставлення, що спостерігалося щодо ремісників, купців, акторів і інших нижчих шарів суспільства. Не випадковим тому було те, що багато селян удостоювалися до старості права носіння малого самурайського меча. З іншого боку, селянство частіше орієнтувалося на самурайство, прагнучи наслідувати стану воїнів.
Крім того, самураї істотно відрізнялися від лицарства європейських країн часів середньовіччя економічними позиціями, своїм специфічним етичним навчанням бусідо, релігійними поглядами. В іншому самураї загалом були схожі з західноєвропейськими воїнами. Самурайство так само, як і лицарі Європи, займали особливе місце в соціальній структурі суспільства, вважаючи вірність сюзеренові головною чеснотою воїна, а військову справу - основним і єдиним заняттям будь-якої шляхетної людини, зі зневагою відносилися до трудової діяльності. Самурайство, як стан, проіснувало понад сім століть, і було формально скасоване після 1868 р. ( вірніше, було змінено його якісний стан відповідно до духу часу і буржуазних перетворень). Проте традиції самураїв, вироблені в плині тривалого часу, не зникли. Традиційні риси, властиві самурайству середньовічної Японії, були обновлені і трансформовані, ставши основою японської ідеології.
Слово "самурай" (сабурай), утворене від дієслова старо японської мови "сабурахи", має в японському словнику древньої мови наступне тлумачення: "служити великій людині, людині вищого стану"; "служити хазяїнові, захищати хазяїна". Для графічного позначення цього слова японці скористалися китайським ієрогліфом, що читається як "дзи". Розкладання цього ієрогліфа на складені (рен - людина і сі - буддійський храм) говорить про ймовірне застосування цього знака для позначення людей, що охороняли буддійські храми і службовців при них.
Самураєм називали в Японії слугу знатної особи, що служить його інтересам, що охороняє його маєток, майно і його самого. Самураїв можна як приклад порівняти зі скандинавськими хускарлами XI ст., що розглядалися в соціальній організації як слуги або дружинники, службовці тільки при дворі феодала.
Крім зазначеного позначення, поняття воїн, боєць, дружинник показувалося в японській мові ще ієрогліфами, що читалися як "бусі" (або просто "сі"), що були також узяті з китайської писемності (ву і ши).
Частина II
Початок становлення стану самураїв можна віднести до відносно пізнього часу - VI - VII ст.
У 645 р. після перемоги в боротьбі за владу двох будинків родоплеменної знаті Сумерагі і Накатомі, очолюваних принцом Накано Оє і Накатомі Каматарі, над родом Согана, на престол був зведений представник перемігшої коаліції - 36-й імператор Японії Котоку (645 - 650), що прийняв титул тенно - син Неба. Прихід до влади Котоку одержав у японській історії назву "переворот Тайка" ("Тайка" - девіз правління імператора Котоку, буквально - "Велика зміна"). Власне кажучи метою боротьби між родами і перевороту, що пішов за тим, були реорганізація племінного керування древньої Японії, прагнення до створення сильного централізованої держави і міцної державної влади. Еталоном такої влади, до якої прагнув принц Сетоку-Тайсі (593 - 622) на початку VII ст., була китайська держава династії Тан.
Переворот Тайка сприяв розвиткові японської монархічної держави з усіма властивими йому атрибутами, а також установленню виробництва, передумови якого вже склалися на той час у Японії. У 645 - 646 р. влада провела ряд реформ, найважливішою з яких була ліквідація звань родоплеменної знаті і її права володіння землею, що було перешкодою на шляху до оформлення нової держави. Країна була поділена на повіти й округи; така система одержала назву "гункен". Переворот і реформи Тайка оформили виникнення централізованої держави, забезпеченною регулярною армією, на чолі зі спадкоємним імператором. В областях, що мали стратегічне значення (прикордонні райони), з'явилися гарнізони, у яких служили люди, що досягли повноліття (20 років). Для несення гарнізонної служби на окраїнах у мирний час призивалося 1/3 чоловічого населення країни у віці від 20 до 60 років.Вони зводилися в загони, що називалися "гундан", тобто "місцеві дружини". Охоронці називалися "сакимори ("варта передових пунктів"). Деяких з них відряджали в Кіото для охорони імператорських палаців; їх називали "едзи" ("охоронні чоловіки").
У воєнний час кілька дружин з'єднувалися в армію - ітігун під командуванням воєводи - сьогуна, три армії у свою чергу зводилися в одну велику, керовану тайсегуном ("більший", "великий" сегун), якому імператор дарував меч - знак воєводських повноважень. Після військових походів війська розпускалися, їхня зброя складалася в комори. Цією зброєю відало одне із шести заснованих міністерств (військове міністерство). Дружинників-самураїв, що оформилися потім у стан воїнів, у той час ще не було. Реформи Тайка установили також поземельні феодальні відносини, що носили форму поділової системи. Основні принципи цієї системи були оформлені і зафіксовані в 701 р. У цивільному укладенні - кодексі "Тайхо рицуре", або "Тайхоре" (від "Тайхо", буквально "Великий скарб" - назва періоду правління імператора Момму (701 - 704) і "ре" - кодекс), створенному також за аналогією із законодавством імперії Тан. "Тайхоре" ознаменував початок покріпачення вільних общинників і складання феодальних аграрних відносин. Уся земля переставала бути власністю сільської землеробської громади, вона була державною (імператорською) власністю і віддавалася селянам у тимчасове користування.
Таким чином, замість общинної власності на землю затверджувалася феодальна; землі юридично була дана економічна основа вже у феодальному змісті. Кожен селянський двір одержував орну землю відповідно числу членів родини, рахуючи із шестирічного віку. Подільне селянство перетворилося в стан феодального суспільства, що стали називати "ремин". Селяни, що одержали наділи в тимчасове користування, не мали права залишати їх, тому що це могло принести збиток державі. Вони повинні були платити державі податок зерном і продукцією домашнього виробництва, виплачувати прядив'яним одягом і шовковою матерією, а також відпрацьовувати на користь держави і місцевого керування близько 100 днів у році. Крім того, із введенням обов'язкової військової повинності кожні 50 дворів (сільський округ) повинні були виставляти по одній людині в регулярну армію, приймаючи на себе повне його утримування.
Поряд з наділами селян існували і наділи пануючого класу. Однак вони істотно відрізнялися від селянських земель розмірами, що залежали від титулу або посади власника. Ці привілейовані наділи поділялися на рангові, посадові і жалувані, причому останні віддавалися в довічне користування, іноді, у залежності від заслуг, - навічно, іншими словами, були фактично приватними володіннями.
До привілейованих наділів приписувалися державні селяни, що передавали власникам земель значну частину своїх доходів.
По суті справи багато земельних наділів тільки формально можна було назвати державними. Здебільшого вони продовжували залишатися землями аристократії, що являла собою не що інше, як нащадків родоплеменної знаті дореформованої (до 645 р.) Японії.
Поступовий розвиток великого приватного господарства в наступні століття створював передумови для катастрофи принципу державної власності на землю і для розпаду подільної системи, тобто вело до розпаду реформ Тайка. Представники аристократії, середні дайме і розбагатілі селяни прагнули до повного переходу земель у приватне володіння. Згодом наділи перетворювалися в приватні маєтки - сеєн. Власники маєтків (ресю) ставали незалежними і безконтрольними хазяїнами своїх володінь. Селяни, приписані до земель дайме, також ставали власністю останніх, тобто кріпаками.
Жорстока експлуатація, важке податкове обкладання, численні повинності на користь дайме і держави і прагнення великих землевласників захопити селянські ділянки для розширення своїх маєтків викликали в селянства невдоволення, що переходило часто у відкритий опір. Феодали припинили видавати зброю навіть покликаним на військову службу селянам. У зв'язку з цим вже в 792 р. був видано указ про скасування військової повинності.
Частина III
Однієї з форм протесту селян проти гноблення були втечі зі своїх земель.
Швидких селян, що залишили свої села й ішли бродяжити, стали називати "ронин", "фуронин" і "футо" (букв.: "бурлака", або "людина-хвиля"). Пізніше термін "ронин" стали застосовувати до самураїв, що утратили васалітет і місце у своїй організації в силу добровільного відходу з неї, вигнання воїна із самурайського клану або розпуску васалів померлого (убитого) князя. На противагу їм жителі, що постійно жили на одному місці, називалися "донин", або "домин". Усі спроби уряду, прагнучого запобігти втечам селян із землі навіть силою зброї і сприяти їх поверненню, не мали істотних результатів.
Багато хто зі швидких селян групувалися в розбійницькі зграї, що займалися грабіжами на великих дорогах, нападали на маєтки дайме або ж йшли на службу в приватні володіння - сеєн, ставали служивими людьми (сохей) при великих буддійських храмах.
Тяга ронинов у сеєн, з одного боку, і нестаток власників маєтків у ронинах, використовуваних ними як військову силу для придушення селянських повстань, боротьби з загонами швидких селян і сусідніми дайме прагнучих урвати для себе кращі землі, - з іншої, привели до створення нового стану суспільства, відірваного від економіки,- стану самураїв, або воїнів (бусі або буке).
З X ст. у Японії все сильніше відбувалося відокремлення окремих провінцій, політична роздробленість, породжені посиленням князів на периферії. Економічною основою таких явищ були панування відособленого господарства маєтків, що зосередили 90 % усього земельного фонду країни, слабість господарських зв'язків між ними, нерозвиненість суспільного поділу праці. В міру росту і посилення великих маєтків дрібні землевласники, що не зуміли збільшити свої маєтки, не могли протидіяти сваволі місцевої адміністрації, їхні землі виявлялися перед погрозою поглинання великими земельними магнатами. Крім того, їм у більшому ступені загрожувала небезпека з боку селянських загонів. Унаслідок цього дрібні власники змушені були віддавати себе під захист великих дайме.
Подібні явища мали також важливе значення для розвитку і зміцнення самурайських дружин, тому що кожен дрібний землевласник, використовуючий захист свого сюзерена, був зобов'язаний йому військовою службою. Ці дружинники перетворювалися поступово з "двірських самураїв" у самураїв нового типу - збройних слуг, що одержували від свого хазяїна за вірну службу зміст - житло і їжу, а іноді і ділянки землі з приписаними до неї селянськими дворами.
Іншою не менш важливою причиною утворення стану воїнів була не припиняюча з давніх часів боротьба на північному сході країни з айнами (або едзо) - нащадками найдавнішого населення Японських островів. Ще в період правління імператорів Конин (770 - 781) і Камму (782 - 805) через часті воєнні дії на границях при дворі було прийняте рішення про створення спеціальних загонів, що повинні були набиратися з заможних селян, "спритних у стрілянині з лука і верхової їзди", для протидії айнам. (Треба відзначити, що становленню самурайства в чималому ступені сприяло поряд з розвитком озброєння саме широке вживання верхового коня. Раніше кінь найчастіше був власністю лише аристократії і був символом знатності і багатства і рідко вживався на території Японських островів у військових цілях). У 802 р. в області Муцу був споруджений замок Ідзава з керуванням оборони, що містився в ньому, (тиндзюфу), заснованим у 725 р. Керування (ставка гарнізону) призначалося для керівництва силами японців з метою підтримки спокою й утихомирення аборигенного населення. У замку Тага-тага-но дзе, побудованому небагато пізніше, містилися "охоронні воїни", або "воїни утихомирення й оборони" (тиндзю-но хей). Іншим опорним пунктом проти айнів був замок Акіта в області Дєва. З 802 р. стали споруджувати зміцнення в інших місцях, складаючи гарнізони з "різного незручного усередині імперії люду".
Границя притягала до себе також швидких селян, що рятувалися від гніта і прагнуючих опанувати землями айнів. Це були войовничі люди, що організовували загони і знаходилися в постійній бойовій готовності; їх називали "адзумабито" (люди сходу).
Згодом уряд став заохочувати переселення безземельних селян на північ. Поселенці, що одержали озброєння від влади, вели з айнами більш ефективну боротьбу, ніж військові експедиції, що починаються японцями під час великих виступів айнського населення.
Озброєння поселенців істотно сприяло зародженню самурайського прошарку в північних районах о-ва Хонсю. Причому особливо велику роль у формуванні самураїв у цих областях країни грали айнскі елементи. Одним з пояснень може служити те, що японські поселенці довгий час жили в безпосередній близькості від айнів, маючи з ними двосторонні контакти. У цьому плані показовий обряд харакірі, характерний тільки для стану воїнів, сприйнятий від айнів.
У процесі постійних воєн з аборигенами північно-східні князі створювали власні самурайські дружини. Найбільш значними збройними силами володіли в той час пологи Мінамото і Тайра, яким не раз приходилося вдаватися до допомоги своїх самураїв при утихомиренні айнів. Згодом саме ці збройні сили були використані великими дайме в боротьбі за владу при встановленні нової системи правління країною - сегуната.
Таким чином зароджуваний прошарок воїнів Японії оформлявся як специфічна група суспільства, на яку впливали як військові, так і мирні контакти з войовничими племенами айнів.
Зародження і становлення самурайського стану
Слово "самурай" ("сабурай"), утворене від дієслова старояпонского мови "сабурахи", має в японському словнику древньої мови наступне тлумачення: "служити великій людині, людині вищого стану"; "служити хазяїнові, захищати хазяїна". Для графічного позначення цього слова японці скористалися китайським ієрогліфом, що читається як "дзи".
Розкладання цього ієрогліфа на складені (рэн - людина і си - буддійський храм) говорить про ймовірне застосування цього знака спочатку для позначення людей, що охороняють буддійські храми і службовців при них.
Отже, самураєм називали в Японії слугу знатної особи, слугу феодала, що служить його інтересам, що охороняє його маєток, майно і його самого. Самураїв можна як приклад порівняти, зокрема, зі скандинавськими хускарлами XI ст., що розглядалися у феодальній соціальній організації як слуги або дружинники, службовці тільки при дворі феодала.
Крім зазначеного позначення, поняття "воїн", "боєць", "дружинник" показувалося в японській мові ще ієрогліфами, що читалися "бусі" (або просто "сі"), що були також узяті з китайської писемності (ву і ши).
Початок становлення стану самураїв - дрібнопомісного військово-служивого дворянства Японії можна віднести до відносно пізнього часу - VII-VIII ст.
У 645 р. після перемоги в боротьбі за владу двох будинків родоплеменної знаті (Сумераги і Накатомі), очолюваних принцом Нака-но Оє і Накатомі Каматари (Фудзивара Каматари), над родом Сога на престол був зведений представник перемігшої коаліції - 36-й імператор Японії Котоку (645-650), що прийняв титул тенно (син Неба). Прихід до влади Котоку одержав у японській історії назву "переворот Тайка" ("Тайка" - девіз правління імператора Котоку, букв. "Велика зміна").
Власне кажучи, метою боротьби між родами і перевороту, що потім відбувся, були реорганізація племінного керування древньої Японії, прагнення до створення сильного централізованої держави і міцної державної влади, здатної більш ефективно гнітити народні маси.
Еталоном тієї форми влади і держави, до якої прагнув ще принц Сетоку-тайсі (593-622) на початку VII ст., була китайська держава династії Тан.
Переворот Тайка сприяв розвиткові японської раньофеодальної монархічної держави з усіма властивими їй атрибутами, а також становленню феодального способу виробництва, передумови якого вже склалися на той час у Японії. У 645-646 р. влада провела ряд реформ, найважливішою з яких була ліквідація звань родоплеменної знаті і її права володіння землею, що було перешкодою на шляху до оформлення нової держави.
Країна була поділена на повіти й округи, така система одержала назву "гункен".
Переворот і реформи Тайка оформили виникнення централізованої держави, забезпеченої регулярною армією, на чолі зі спадкоємним імператором. В областях, що мали стратегічне значення (прикордонні райони), з'явилися гарнізони, в яких служили люди, що досягли повноліття (20 років). Для несення гарнізонної служби на окраїнах у мирний час призивалася 1/3 чоловічого населення країни у віці від 20 до 60 років.
Призовники зводилися в загони, що називалися "гундан", тобто "місцеві дружини". Охоронці називалися "сакиморі" ("вартові передових пунктів"). Деяких з них відряджали в Кіото для охорони імператорських палаців, них називали "едзи" ("охоронні чоловіки").
У воєнний час кілька дружин з'єднувалися в армію - ітигун під командуванням воєводи -сегуна, три армії у свою чергу зводилися в одну велику, керовану тайсегуном ("великий", "великий" сегун), якому імператор дарував меч - знак воєводських повноважень. Після військових походів війська розпускалися, їхня зброя складалася в комори. Цією зброєю відало одне із шести заснованих міністерств (військове міністерство). Дружинників-самураїв, що оформилися потім у стан воїнів, у той час ще не було.
Реформи Тайка встановили також поземельні феодальні відносини, що носили форму надільної системи. Основні принципи цієї системи були оформлені і зафіксовані в 701 р. у цивільному укладенні - кодексі "Тайхоре" (від "Тайхо", букв. "Великий скарб" - назва періоду правління імператора "Момму, 701-704 р., і "ре" - кодекс), створеному також за аналогією із законодавством імперії Тан. "Тайхоре" ознаменував початок покріпачення вільних общинників і складання феодальних аграрних відносин. Уся земля переставала бути власністю сільської землеробської громади, вона стала державною (імператорською) власністю і віддавалася селянам у тимчасове користування.
Поряд з наділами селян існували і наділи пануючого класу. Однак вони істотно відрізнялися від селянських земель розмірами, що залежали від титулу або посади власника. Ці привілейовані наділи поділялися на рангові, посадові й жалувані, причому останні віддавалися в довічне користування, іноді, у залежності від заслуг, - навічно, іншими словами, фактично були приватними володіннями.
До привілейованих наділів приписувалися державні селяни, що передавали власникам земель значну частину своїх доходів.
По суті справи багато земельних наділів тільки формально можна було назвати державними. Здебільшого вони продовжували залишатися землями аристократії, що являла собою не що інше, як нащадків родоплеменної знаті дореформованої (до 645 р.) Японії.
Поступовий розвиток великого приватного господарства в наступні століття створював передумови для катастрофи принципу державної власності на землю і для розпаду надільної системи, тобто вело до краху реформ Тайка. Представники аристократії, середні феодали і розбагатілі селяни прагнули до повного переходу земель у приватне володіння. Згодом наділи перетворювалися в приватні феодальні маєтки, екстериторіальні володіння феодалів - сеєн. Власники маєтків (ресю) ставали незалежними і безконтрольними хазяїнами своїх володінь. Селяни, приписані до земель феодалів, також ставали власністю останніх, тобто кріпаками.
Жорстока експлуатація, важке податкове обкладання, численні повинності на користь феодалів і держави і, нарешті, прагнення великих землевласників захопити селянські ділянки для розширення своїх маєтків викликали в селянства невдоволення, що переходило часто у відкритий опір. Феодали припинили видавати зброю навіть покликаним на військову службу селянам. У зв'язку з цим вже в 792 р. був видано указ про скасування військової повинності.
Однієї з форм протесту селян проти феодального гноблення були втечі зі своїх земель. Швидких селян, що залишили свої села й ішли бродяжити, стали називати "ронин", "фуронин" і "футо" (букв. "бурлака", або "людина-хвиля"). На противагу їм жителі, що постійно жили на одному місці, називалися "донин", або "домин". Усі спроби уряду, намагаючогося запобігти втечам селян із землі навіть силою зброї і сприяти їх поверненню, не мали істотних результатів.
Багато хто зі швидких селян групувалися в розбійницькі зграї, що займалися грабежами на великих дорогах, нападали на маєтки феодалів або ж йшли на службу в приватні володіння - сеєн, ставали служивими людьми (сохей) при великих буддійських храмах.
Тяга ронинів у сеєн, з одного боку, і нестаток власників маєтків у ронинах, використовуючих їх як військову силу для придушення селянських повстань, боротьба з загонами швидких селян і сусідніх феодалів, прагнучих урвати для себе кращі землі, - з іншої, привели до створення нового стану раньофеодального суспільства, відірваного від економіки (тобто не приймало участі у виробництві матеріальних благ), - стану самураїв, або воїнів (буси, або буке).
Повсякденний і церемоніальний одяг самураїв
Показником суспільного положення самурая в соціальній структурі феодальної Японії, особливо в епоху Токугава, був його костюм. Самураї відрізнялися від маси населення особливим платтям, яке дозволялося носити лише стану воїнів. Тільки в окремих випадках (весілля, похорони, великі свята) як виняток і особливої милості представникам низьких станів (торговцям, ремісникам і т. ін.) дозволялося надягати хакама - приналежність костюма самурая, тоді як на носіння церемоніального одягу бусі була накладена для "низів" найстрогіша заборона, порушення якої спричиняло за собою покарання.
У повсякденному житті самураї носили одяг, що складався з трьох основних частин: плечового халата - кімоно, поясного елементу - хакама і накидки - хаорі, мала такий же прямий крій, що і кімоно. Всі ці частини (в комплексі - рейфуку), виконані в темному або чорному кольорі, могли також використовуватися як парадний костюм.
На верхнє кімоно, що надягає на біле нижнє кімоно з вузькими рукавами (косоде), і хаорі нашивалися фамільні герби (мон) самурая, що вважалися привілеєм пануючого класу. Такий одяг з гербами називався "монцукі". Відповідно до правил герб нашивався на одяг в п'яти місцях: на спині, між плечима, на грудях (справа і зліва), на обох рукавах. Проте були відомі випадки, коли самураї замовляли собі верхній одяг, який весь було покрито витканими або нанесеними фарбою фамільними гербами. Такий одяг мав назву "тобімон".
Фамільний герб (камон) був великою цінністю для самурая, оскільки він був елементом родоводу воїна і передавався по спадку разом з ім'ям. Багато хто з родових гербів бусі має стародавнє походження, що йде своїм корінням в початок II тисячоліття н.е. і в ще більш ранній час. Можливо, що мон з'явився в результаті розвитку орнаменту одягу або ж, як припускав П. Швінтек, це залишкове явище, породжене тотемізмом.
У якості власне гербів бусі камон спочатку з'явилися на прапорах. На зброю і шоломи герби починають наносити вже в період Інсей, епоху правління екс-імператорів (XI-XII вв.). Приблизно з того ж часу фамільні герби сталі зображати на холодній зброї (великі мечі), кінському спорядженні, щитах і т.ін.
Фамільні герби часто скаржилися феодалами самураям або просто переходили від сюзерена до васала, що знаходиться у нього на службі. В середині усобиці Гемпей білі прапори роду Мінамото і червоні прапори (і знаки) роду Тайра стали переходити як особисті знаки до підданих цих родів. Те ж відбулося в провінції Мусасі в об'єднанні Кодама, що мало на своєму прапорі герб у вигляді круглого віяла. Три клани, що вийшли із згаданої партії, перейняли цей герб, що став потім у багатьох самураїв фамільним.
Сюжетами для самурайських гербів могли бути небесні світила і елементи зоряного неба, представники східно-азіатської флори і фауни, предмети культу, геометричні фігури і т. ін., які часом наділялися магічними властивостями і повинні були служити володарю мона талісманом, що рятує від сил зла і невдач в житті.
Поверх кімоно бусі надягали хакама – спідницеобразні, часто плісировані, штани, схожі на широкі шаровари. Хакама були відмітним елементом одягу самурая. Вони шилися різної довжини, що залежало від положення бусі в соціальній організації стану. Якщо, наприклад, рядові самураї носили малі хакама (кобакама), то дайме і хатамото на прийомах біля сьогуна з'являлися в нагабакама, мали довгі штанини, які волочилися по підлозі.
У військових походах і подорожах хакама, а також довге кімоно самураї піднімали і затикали для зручності за пояс. Хакама могли заправляти і в наголенники.
На кімоно і хакама зверху надягало хаорі, як правило, темного кольору. Підлоги хаорі, що не сходяться, скріплялися спереду білим бантом, який гармонував з білими фамільними гербами. Хаорі самурая мало особливий крій, відмінною рисою якого був невеликий розріз внизу на спині; в комплекті з хакама воно складало японський офіційний костюм - "хаорі-хакама".
Під час важливих церемоній самураї надягали поверх свого офіційного костюма ще і щільну накидку без рукавів з накрохмаленими плечима, "катагіну", що називалася. Звичайно хакама і катагіну робилися з одного матеріалу. Таке поєднання утворювало камі-сімо - парадний костюм самурая, що надягав в особливо урочистих випадках.
Виділялися самураї серед решти населення Японії також і своєю зачіскою. Типи зачіски були показником соціальної градації населення; всяке порушення встановлених правил загрожувало тому, що провинився покаранням. Низькі стани були зобов'язані носити тільки ті зачіски, які визначалися для них. Усередині станів пануючого класу зачіска була своєрідним мірилом, що визначало ранг людини. Вища знать і дайме відрізнялися від рядових самураїв; низькі самураї і челядь, у свою чергу, - від самураїв, що стояли вище.
У старовині зачіска японського воїна була проста, що зрівнювало її із зачіскою основної маси населення. Волосся збирало в пучок і зв'язувало шнурком в один вузол на верхівці або в два вузли на скронях. Згодом бусі стали виголювати передню частину голови і робити зачіску, що одержала назву "сакаякі". Звичайно таку зачіску самурай починав носити після обряду ініціації - гембуку. Сакаякі робили самураї всіх віків. Виголювання волосся у лоба представниками військового стану, швидше за все, було обумовлено запозиченням цього виду зачіски, як, втім, і інших елементів культури, у айнов, з якими військові поселенці VII-VIII вв. знаходилися в безпосередньому контакті.
Торін Рюдзо указував, зокрема, на запозичення японцями у айнов деяких видів зачісок, єством яких було виголювання волосся на темені.
У кінці XVI в. самураї носили особливу зачіску з поголеними у лоба і на темені волоссям. Волосся на скронях, які бусі спеціально залишали неголеними, одержало в едо назву "кобін" - "локон, що залишається збоку". Кобін був характерною межею зачіски самурая. Ремісники і торговці були зобов'язані збривати його. В Кіото і Осаке зачіска з поголеними скронями стала називатися "аебітай" - "опуклий лоб". Тоді як кобін вільно звисав з скронь, все волосся, що залишилося на голові, збиралося назад і зв'язувалося в товстий вузол (маге).
У роки Бунроку (грудень 1596 - жовтень 1592), після відкриття порту Іокогама бусі повернулися до старих звичаїв, зав'язуючи собі на голові великий вузол волосся. Городяни і селяни також прилучилися до цієї моди, проте їх зачіски, не дивлячись на наслідування самураям, не були подібні маге військових.
Бороду і вуса самураї цієї епохи, як правило, не відпускали; щоки і підборіддя, як і волосся у лоба, голили щодня. Проте, в більш ранній час борода і вуса були дуже популярні у бусі, тому що бородатих чоловіків називали чоловіками "з мерзенним зовнішнім виглядом", а це вважалося за необхідне для воїна. Ймовірно, тим же було обумовлено виготовлення військових напівмасок з неприємним і відштовхуючим виразом обличчя, забезпечених вусами і бородою іноді неприродного кольору, які повинні були вселяти жах і огида супротивнику. Старовинні описи приводили найпоширеніший серед воїнів вид стрижки бороди і вусів: бороду залишали тільки на кінчику підборіддя, кінці вусів опускалися вниз, як у Сугавара-но Мітідзане, і називалися "тендзінхіге".
Найчастішою серед самурайської молоді цих же часів (епоха Тенна, вересень 1684 - лютий 1681) була зачіска, що називалася "дзін", тобто "буддійський храм". Пізніше, в роки Генроку, ця зачіска дещо змінилася, але суть її залишилася колишньою - волосся виголювалося тільки на темені. Біля лоба їх залишали, зав'язували в маленький вузол і об'єднували з великим вузлом, який робили на потилиці.
Самураї, що втратили вассалітет і що стали ронінами, або роси, не робили сака які і відпускали довге волосся. Це було як би зовнішнім показником відсутності у воїна пана (покровителя).
При відвідинах двору сьогуна і феодала самураї надягали головні убори, які повинні були відповідати їх рангу. В повсякденному житті і під час подорожей бусі носили великі конусоподібні солом'яні капелюхи (каса), що повністю приховували їх обличчя. В такому капелюсі самурай міг ходити по вулицях міста, займаючись покупкою необхідного, міг ввійти і вийти з купецької лавки невпізнанним.
Самураї і роніни користувалися також плетеними з соломи або бамбука капелюхами амігаса, що мали вид низького широкого конуса. Такий капелюх мав в своїй передній частині невелике плетене віконце, що дозволяло бачити оточуюче при прихованому обличчі. Іноді бусі носили капелюх, сплетений з осоки. Він називався "сугегаса".
Своєрідним був головний убір (тенгай) членів братства "Комосо" - ордена мандруючих ченців, в який приймали тільки самураїв. Його плели з бамбука і надавали форму бджолиного вулика. Тенгай віддавали перевагу носити і багато хто з ронінов.
Під час негоди і при яскравому сонці самураї вживали доладні парасольки (каса), виготовлені з бамбука і промасленого паперу.
Звичним взуттям, ношеним станом воїнів, були сетта - солом'яні сандалі на шкіряній підошві або плетені сандалі - дзорі. В дощову погоду застосовувалися дерев'яні гега або асіда, що розрізнялися по висоті цокольних опор. До цього взуття додавалися цумагаке - шкіряні щитки з шнурами для захисту пальців ніг від дощу і бруду.
Всі вказані види взуття були забезпечені ременями і пристосовані для носіння спеціальних шкарпеток з вирізами – табі.
|
