КОМПОЗИЦІЯ “ДОСЛІДІВ” МОНТЕНЯ. РОЛЬ ІНТРОСПЕКЦІЇ ТА ПСИХОЛОГІЗМУ
.
Твори філософа й гуманіста Монтеня можна читати, починаючи з юності, і повертатися до них усе життя, - вони завжди будуть залишатися для людини цікавими та пізнавальними. Наш життєвий досвід, накопичуючись та збагачуючись, буде все більш плідно проектуватися на “Досліди”. “Я зовсім не повчаю, лишень повідаю, “ – стверджує він у своїй книзі. Незважаючи на це, ми вчимося в Монтеня – розширюється наше розуміння світу, розвивається наш філософський погляд на природу, суспільство, людину.
Мішель Ейкем де Монтень прожив 59 років, з 1533 до 1592 года. Він багато бачив, багато осмислив. Народився в родині гасконських буржуа, що купили або ж здобули на війні дворянський титул. Після класичної домашньої освіти він вивчав право в колежі. Замолоду брав участь у війнах. Дванадцять літ був радником парламента і чотири роки – мером міста Бордо. Відвідував Париж, був при королівському дворі. Мандрував. Його вводили в оману, грабували, він пережив пожежу, чуму, смерть дітей, важкі хвороби. У 37 років Монтень відмовився від посади у парламенті Бордо, усамітнився у родовому маєтку та повністю віддався справам свого життя: читав, писав та думав. Результатом того були випущені в 1580 році перші книги “Дослідів”. У 1582 році роботу над книгою він мусив перервати, бо його було вибрано мером Бордо. Лише в 1586 році, відійшовши від неспокійної роботи, він зайнявся довершенням “Дослідів”, і в 1588 році випустив їх трьома книгами.
“Досліди” Монтеня – справжня криниця життєвої мудрості, кожне слово та речення хочеться вивчити напам*ять. Французькою мовою слово “дослід” звучить як “есе”. . . Отже, виникненням літературно-філософського жанру роздумів над конкретними історичними фактами минулого та теперішнього, побутом та менталітетом людей різного соціального стану, рівня культури ми зобов*язані Мішелю Монтеню. Стимулом для виникнення нового жанру була, передусім, неспокійна атмосфера у феодальному світі, де народжувався новий клас – буржуазія, але не відгриміло ще відлуння середньовіччя. Громадянські та релігійні війни між знаттю та монархією, між протестантами та католиками – усе це знаходило відбиток у Монтеневому стилі. Його широкий і коромольний на той час світогляд, своєрідний гуманістичний скептицизм спрямовані проти забобонів, рудиментів віджилої епохи, церковної ортодоксії та схоластики, жорстокості та цинізму правителів. Монтень піддав тонкій критиці моральну структуру вже цивілізованого, але ще просякнутого варварським духом суспільства, порівнюючи його з набагато гуманнішим, по суті, духовним світом дикунів. Розповідаючи при тому про свій власний досвід, схильності, любов до здорового глузду, Монтень створює реалістично правдивий критичний автопортрет. Змішаний зі скепсисом, здоровий глузд висувається їм як основний принцип ідеального суспільства.
У нашій свідомості поняття “есе” завжди пов*язане із самовираженням, самопізнанням. В есе неодмінно присутня у оригінальній формі власна думка автора. Монтень, роблячи історичні та літературні екскурси, збираючи у кожній темі багатий та різноманітний матеріал, завжди головну роль залишає за своєю власною думкою. Есе рідко мають одну сильну, яскраво виражену ідею, найчастіше це – підбірка фактів, що повинна служити не інструментом зміни людської свідомості, а грунтом, підставою для роздумів. Там, де Монтеневим есе бракує сили та концептуальності, він надолужує методичністю та ерудованістю.
Не варто навіть намагатися повною мірою осягнути “Досліди” Монтеня, не будучи обізнаним хоча б наполовину так, як він, у античній історії та літературі. Кожне есе містить притчі, історії, сюжети з античного життя. Усе це було ближче тогочасній просвітленій людині – і в культурному, і часовому вимірі (Монтень жив на 400 років раніше від нас, коли античні книжки у монастирях ще зберігалися в оригінальному вигляді. ). Інколи засилля античних імен, сюжетів та важко зрозумілого підтексту відлякує, але, розібравшися у світогляді автора, ми бачимо, що для нього антична історія та література була тим, чим для античних авторів – міф. Маса латинських цитат, вживання імен античних героїв, письменників, правителів, полководців як загальних назв. . . Усе це – зріз тогочасної культури. Втім, до двадцятого століття усе це було необхідно кожній людині, що претендувала на звання освіченої.
Праця життя Монтеня вповні втілила всі його погляди на життя, всі найсерйозніші й найсміливіші сподівання. Треба неодмінно підкреслити надзвичайну жанрову насиченість “Дослідів”: взявши за об*єкт своїх роздумів якусь тему або предмет, Монтень дає вичерпну характеристику – після прочитання книги не виникає жодних питань, не залишається почуття недовисказаності. В стилі “Дослідів” багато запозиченого у середньовічних латинських наукових, філософських трактатів, надто ж у тих самих схоластів, які, безжально критикуючи та переробляючи, однаково донесли до епохи Відродження твори античних філософів. Отже, неможна казати про те, що кожне есе “Дослідів” займає своє місце, що всі вони взаємопов*язані і послідовно витікають одне з одного. Хоча, звичайно, ніщо не буває випадковим.
У передмові до першої книги Монтень каже, звертаючись до читачів “Дослідів”: “Це щира книга, читачу. Вона від самого початку попереджує тебе, що я не ставив собі жодної іншої мети, окрім родинної та окремої. Я аніскільки не турбувався ані про твою користь, ані про свою славу. Сили мої недостатні для подібної задачі. Призначення цієї книги – приносити своєрідне задоволення моїм рідним та друзям: втративши мене (а це відбудеться у близькому майбутньому), вони зможуть розшукати в ній деякі сліди мого характеру, моїх думок. Мої недоліки постануть тут як живі, і весь мій вигляд такий, яким він був дійсно. Таким чином, зміст моєї книги – я сам, а це зовсім не причина, щоб ти віддавав своє дозвілля предметові настільки легковажному й неважливому. Тож прощавай!”
Немає потреби перелічувати усі глави “Дослідів”, позаяк це дуже великий за обсягом твір, і сам перелік назв, навіть без коментарів, заважатиме діяти аналітичній думці. Отже, корисніше буде взяти для розгляду по одному есе з кожної з трьох книг, проаналізувати їх побудову і зробити відповідні висновки.
КНИГА ПЕРША
. Глава 49 “Про старовинні звичаї”.
Есе починається спостереженнями на тему моди. Монтень помічає, що мода є швидкоплинною та мінливою, і людина так само легко сміється з учорашньої моди, як завтра сміятиметься з сьогоднішньої. “.. . Відкинуті форми часто знов починають користуватися загальним визнанням, щоб невдовзі знов опинитися у загальній зневазі”. Звичаї, отже, усталюють моду, змушують людські погляди та звички модифікуватися в одному руслі.
Далі Монтень наводить приклади звичаїв, котрі повинні довести безперервну змінність речей. Тут нам відкривається цікава панорама дивних звичаїв людей Давнього Риму. Очевидно, усі ці примхи та забаганки по-своєму витончених римлян здавалися смішними не тільки нашому сучасникові, а й сучаснику Монтеня. В той самий час у цих звичаях очевидне раціональне зерно. “”Я і ти” для них так само байдуже, як “ти і я”” – цей приклад вказує на надмірну шанобливість французів.
Врешті-решт, вивчаючи різні звичаї давніх римлян, ми доходимо до останньої фрази – “Але про всі ці речі написані цілі томи”. Як, питаємо ми, і все? Ніякого висновку, ніякої сильної ідеї на завершення. . . Навіть у “Фастах” Овідія, хоч у скільки разів більш обмеженим був світогляд творчої людини в його час, було більше ідей. Але. . . Не забуваймо, що Монтень жив у часи, коли відкрита критика каралася церквою і законом. Більш уважно передивившися наведені давньоримські звичаї, ми помітимо, що в них багато чого спільного не тільки з тогочасним французьким – а й з нашим, сучасним забобонним світом. Людина як тоді, так і тепер накладає на себе дивні, часто безпідставні обмеження. Отже, головна ідея есе : звичаї модифікуються, набувають нової форми та змісту, але сутність їхня – та сама. Вражає розуміння Монтенем, людиною своєї епохи, психології людини. Він спостерігає такі тонкі деталі людської душі, про які не мріяли навіть генії наступних кілької століть.
КНИГА ДРУГА
. Глава 21 “Проти неробства”.
“Імператор повинен вмирати стоячи!” – цей вислів імператора Веспасіана Монтень робить нібито епіграфом для даного есе. Отже, його ставлення ясне з самого початку. Монтень – палкий противник неробства, не тільки особистого, що притаманне окремій людині, а й неробства цілих верств, нашою сучасною мовою – соціальних груп. Монтень створює образ “рішучого і сміливого монарха” – прикладом того ставить султана турецького Селіма Першого – який завжди сам веде військові походи. “Жоден кормчий не виконує своїх обов*язків, сидячи на березі”. Монтень гнівно викриває тих монархів – в даному випадку зокрема іспанських та португальських – котрі, сидячи у своїх теплих палацах, “керували” завоюванням неосяжних просторів Америки та Африки. Основну частину есе займає історія Молея Молука, африканського правителя, який здобув перемогу над королем португальським. Автор щиро захоплюється героїзмом Молея: “Хто довше за нього жив у самому передпокої смерті? І хто вмер до такого степеня стоячи, як він?”
У цьому есе Монтень робить висновок: “Найвищий прояв мужності перед лицем смерті, і найприродніший до того ж – дивитися на неї не тільки без страху, а й без тривоги, продовжуючи в її чіпких обіймах рішуче дотримуватися звичайного способу життя. “ Власне, назва есе - “Проти неробства” – повинна була б бути дещо модифікована, приміром, “Проти неробства правителів”. Історія про Молея – з недавнього для Монтеня минулого, себто його інтереси торкаються не тільки хрестоматійної, давно вивченої античної політики, а й сучасної йому.
КНИГА ТРЕТЯ
. Глава 3 “Про три види спілкування”.
“Не варто завжди і в усьому триматися своїх звичок та схильностей. Найважливіша з наших здатностей – це вміння пристосовуватися до найрізноманітніших звичаїв. Неухильно дотримуватися за власною волею або в силу необхідності одного й того самого способу життя – значить існувати, а не жити. Найкращі душі – ті, в яких більше гнучкості та різноманітності. “ – так починає есе Монтень. – “Якби мені було дано вирізати себе за своїм смаком, то нема такої форми – хоч яка б вона була прекрасна – в яку я бажав би втиснутися з тим, щоби ніколи вже з нею не розлучатися. Життя – нерівне, неправильне та багатоманітне пересування. “
Глибина розуміння людської душі Монтенем і тут вражає. Відійшовши від своєї звички ілюструвати усе цитатами та сюжетами античності, він вдається до самоаналізу. “Більшості умів, щоби ожити, потрібні нові враження: мені ж вони потрібні більше для того, чтобі прийти до себе та заспокоїтися, бо найголовніше зайняття – самопізнання. “Ось, либонь, найважливіше кредо Монтеня. Самопізнання, інтравертність, намагання зрозуміти світ через себе, а не себе через світ. Далі автор аналізує різноманітні особливості свого характеру. Він підкреслює, що його незвичайність та холодність у спілкуванні позбавила його прихильності багатьох людей, але водночас він здатен заводити міцну і піднесену дружбу. Далі Монтень переходить до стосунків між слугами та панами, і доходить висновку, що “нелюдяно та вкрай несправедливо надавати настільки велике значення неістотній, дарованій долею перевазі, і порядки, встановлені в домах, де різниця між панами та слугами відчувається найменш різко, здаються мені найкращими. “ Звідки такий гуманізм, такий нетрадиційний підхід в епоху кривавих винищень цілих народів за релігійною, соціальною ознакою, в вік колонізації та работоргівлі, насилля та темряви?
Монтень – прагматик, а в двадцятому столітті неодмінно був би екзистенціалістом. “Забудьте про виразність та тонкість:у повсякденному побуті достатньо толкового викладу думки. Якщо від вас цього хочуть, плазуйте по землі”. І тут же він не жаліє вчених (чий авторитет, лише частково визнаний церквою, у тогочасному суспільстві був величезний):”Ученим властиво перепинатися через цей камінь. Вони люблять виставляти на позір свою освіченість та повсюду пхають свої книги. “Подальші роздуми стосуються жінок: чи варто їм залишати царину дітонародження та любовних стосунків та займатися наукою?
“Усамітнення, яке я проповідую, полягає головним чином у перенесенні моїх уподобань та думок на самого себе и в обмеженні та скороченні не тільки моїх зусиль, а й моїх турбот та бажань. . . “ Згадуються Епікур, Діоген, уся та тисячолітня традиція життя у діжках з-під капусти. Але що ж то за три види спілкування? Отже, це – спілкування з самим собою, зі своїм “Я”; спілкування з жінкою, в якій Монтень, окрім власне жіночого, знаходить багато розуму та смислу, або з другом, “недурною і цікавою людиною”; і спілкування з Книгою. Про свою любов до Книги Монтень повідає у кінці есе. “Книги посідають багато приємних якостей: але не буває добра без худа, у книг є свої недоліки. Читаючи, ми вправляємося душою, але не тілом, котре також не треба залишати. “ Отже, за великим рахунком, автор залишає питання відкритим, закривши перед тим усі аспекти проблеми.
Остання глава “Дослідів” – “Про досвід” – повинна була б завершувати третю книгу зокрема і всю працю в цілому. Але вона виглядає скоріше не як жирна крапка, а як розважливе напучування читачеві: “Найпрекраснішим, як на мене, життям живуть ті люди, котрі рівняються на загальнолюдську мірку, в дусі розумі, але без усяких чудес та незвичайностей. Старість же потребує більш м*якого ставлення. Хай буде милостивий до неї Бог здоров*я та мудрості, та хай допоможе він їй проходити життєрадісно та в постійному спілкуванні з людьми. “ Це все, чого міг бажати автор “Досвідів” після того, як залишив у найближчій перспективі своїм близьким, а у дальшій – всьому людству цей геніальний твір.
|
