Реферат: Партії партійні системи країн світу

План.

1. Партія – основний елемент партійної системи.

¨ СУТНІСТЬ ;

¨ КЛАСИФІКАЦІЯ ;

¨ ОСНОВНІ ФУНКЦІІ.

2. Партійна система / теоритичні дані.

¨ ОСНОВНІ КОНЦЕПЦІЇ ВИЗНАЧЕННЯ ;

¨ ОСНОВНА КЛАСИФІКАЦІЯ ;

¨ ЗАГАЛЬНА ТИПОЛОГІЗАЦІЯ.

3. Партійни системи стран сучасного світу. Їх найсуттєвиши проблеми.

¨ ПОЛІТИЧНА БОРОТЬБА В ДВОХПАРТІЙНІЙ СИСТЕМІ ІТАЛІЇ періоду 40-90 років

¨ НЕДОЛІКИ БАГАТОПАРТІЙНОЇ СИСТЕМИ БРАЗИЛІЇ

¨ ПРОБЛЕМИ ДИКТАТОРСТВА В ПАРТІЙНІЙ СИСТЕМІ НІМЕЧЧИНИ

Політичні партії, як основний елемент партійної системи. Суть, функціїї, типологізація.

Одним із головних інститутів політичної системи є партії. Як суб”єкти формування владних відносин вони великою мірою визначають характер і спрямування політичного процесу, стратегію і тактику боротьби за владу, політичну стабільність суспільства. Розвиток політичних партій, їх громадянський статус і характер взаємодії з державою, ієрархія цих інститутів – найбільш істотні критерії оцінки природи існуючого в країні політичного режиму. Це специфічний інститут політичної системи, його функції тільки політичні.

Якогось загального універсального визначення політичних партій як специфічних організацій не існує. І це не випадково. Дають про себе знати різноманітність вияву функцій партій{залежно від суспільно-політичного устрок країни), неоднакова їх раіь у політичному житті народів різні засади виникнення та ін.

Деякі політологи розглядають партії як групи людей, об'єднаних спільною ідеологією, або такі, що діють на основі спільної програми. Інші звертають увагу на організацію як основну рису партії. Тобто вважається, що соціальний склад, ідеологічна доктрина — не найсуттєвіше. Насамперед партія — це своєрідний інститут, визначальною рисою якого є особлива структура і організація (М. Дюверже). Б. Констан визначав політичну партію як об'єднання людей, що визнають одну і ту ж партійну програму. М. Вебер вбачав у політичних партіях громадські організації, які спираються на добровільне прийняття членів, що ставлять своєю метою завоювання влади для свого керівництва і забезпечення активним членам певних вигод (духовних і матеріальних) чи особистих привілеїв або того й іншого водночас. Багато політологів виходять з того, що визначальним фактором діяльності політичних партій є їхня виборча функція — проведення виборів, вплив на електорат з метою завоювання державної влади.

Кожне із наведених визначень віддзеркалює щось істотне в політичних партіях як багатопланових явищах. З позицій політології найбільш суттєвим є визначення партії як суб'єкта політичного життя, з'ясування її місця в формуванні політичної системи і владних відносин.

\ Щодо цього можна вважати обгрунтованим висновок Е. Вятра, який розглядає політичну партію як особливу інституціоналізовану форму політичних рухів. Під останніми розуміються суспільні сили, що прагнуть змінити існуючі умови або закріпити їх шляхом впливу на уряд. Партія — це такий політичний рух, який має високий ступінь організації та намагається реалізувати свої цілі шляхом боротьби за владу і програмне не обмежується впливом на спосіб її здійснення.

Отже, сучасна політична партія — це спільність людей, об'єднаних ідеологічно та організаційно з метою завоювання (в результаті виборів або іншими шляхами), утримання і використання державної влади для реалізації інтересів тих чи інших соціальних груп, верств, етнічних та інших спільностей. Для цього партія повинна стати правлячою, тобто зайняти в політичній системі становище, яке дає змогу визначати політику держави.

Сучасним політичним партіям передували їх прообрази — протопартії. Існує думка, що партії виникли тоді, коли з'яви­лася політика, тобто в рабовласницькому суспільстві. З ро­звитком рабовласницьких відносин, поглибленням соціальної диференціації суспільства, в тому числі й самого панівного класу, вже було недостатньо державних політичних структур для здійснення влади. Виникали громадські організації як форма політичної діяльності груп панівного класу, що протиборству­вали між собою, а також трудящих мас, які боролися проти нього. Виникали та діяли партії в епоху середньовіччя. Так, у середньовічній Італії ХП—XV ст. між собою ворогували гвельфи (прибічники світської влади папи римського) та гібеліни (при* бічними сильної королівської влади). В цілому партії античного світу і європейського середньовіччя найчастіше були тимчасо­вими об'єднаннями для підтримки певних знатних осіб, сімей — клієнтелами. Суперництво політичних груп, об'єднаних навко­ло впливових сімей або популярних лідерів, упродовж бага­тьох віків було суттєвою ознакою політичної історії. Особливо­го імпульсу розвиткові партій надали буржуазні революції в Англії, Франції та інших європейських країнах.

У Європі в другій половині XIX ст. виникли партії сучас­ного типу, що діяли в масовому середовищі. Виникненню масо­вих партій сприяли два основні чинники: розширення вибор­чих прав і розвиток робітничого руху. Масові політичні партії як інститут європейської культури поступово поширились і закріпилися в культурах країн і народів інших континентів. Партії як соціальний феномен постійно еволюціонують. Нині стали різноманітнішими причини і способи їх виникнення, ба­гато в чому змінюються їхні форми і суть, уявлення про їхню роль у суспільстві та сама ця роль, методи діяльності та функції.

Причинами виникнення партій є необхідність захисту со­ціально-класових, національних, а нерідко й племінних, релі­гійних, регіональних інтересів, потреба ведення виборчої бо­ротьби. Багатоманітними є способи виникнення партій. Свого часу М. Вебер в історії становлення партії вирізняв три етапи: аристократичного угруповання, політичного клубу, масової партії. Партії виростали з депутатських клубів і фракцій у парламенті, орієнтованих на інтереси різних кіл нової політичної та економічної еліти. Політичні партії утворюються: внаслідок об'єднання гуртків і груп одного ідейно-політичного спряму­вання, які виникли та існували розрізнено в різних місцях країни; через розкол однієї партії на дві та більше чи об'єднання двох та більше партій в одну; в надрах масових рухів; під впливом міжнародної партійної системи; як своєрідне відродження партій, які існували раніше, що підвищує їхню легітимацію, створює деяку наступність політичного розвитку; як наслідок діяльності лідерів, які організували партії «під себе»; на базі регіональних організацій партії, яка існувала раніше; з ініціативи профспілок. Так, лейбористські партії у Велико­британії, Австралії, Канаді та інших країнах, які переважно виражають інтереси робітників, було створено саме з ініціативи профспілок, що стали колективними членами цих партій і фі­нансують їх.

Утворення партій, як і громадсько-політичних рухів, від­бувається на установчих з'їздах або конференціях. Усні заяви про факт народження нової громадсько-політичної організації не вважаються достовірною інформацією. Такою інформацією є факт її реєстрації державним органом — в Україні, напри­клад, Міністерством юстиції.

Визначення поняття «політична партія» є справою непро­стою. Серед політологів немає одностайності щодо нього. Це пояснюється складністю та багатоманітністю партій як об'єкта дослідження, різними підходами до вирішення цієї проблеми та різними традиціями національних політичних шкіл. До полі­тичного лексикону слово «партія» увійшло ще з часів Старо­давнього Риму. Етимологічне поняття «партія» означає частину більшої спільності або цілісності, елемент політичної реальності.

Незважаючи на різні підходи, можна вирізнити спільні оз­наки, які характеризують партію. Серед них одна з найважли­віших — добровільність об'єднання.

Політичні партії іноді виражають не лише класові, а й інші інтереси, приміром, національні. Партія має ідеологію, політичну платформу, організаційну структуру, певні методи й засоби діяльності, соціальну базу, електорат (виборців, які голосують за неї). Основний зміст діяльності будь-якої політичної партії — здобути політичну владу в державі та реалізовувати свої про­грамні цілі — економічні, політичні, ідейно-теоретичні, моральні за допомогою законодавчої, виконавчої та судової гілок влади* Свої програмні цілі політичні партії проводять у життя через ідейно-політичну, організаційну, пропагандистську, державну (коли оволодівають державною владою) діяльність, виробляю­чи стратегію й тактику своєї поведінки на різних історичних етапах розвитку і за різних політичних умов.

Структура політичних партій являє собою систему, до якої входять ядро (партійні лідери, активісти), рядові члени партії та прибічники. Організаційно партія розділяється на партійний апарат, партійну масу, способи зв'язку апарату з цією масою, партії та політичного середовища, партії та суспільства. До­сить часто до партійної системи входять створювані партією молодіжні, жіночі, іноді військові організації, які є засобом про­ведення партійної політики серед відповідних груп населення.

Партії як громадсько-політичні організації постійно ево­люціонують. У класичному вигляді вони постали як найбільш активна та організована частина класу або соціального про­шарку, що відповідно виражає і захищає інтереси певного класу або соціального прошарку. Однак останнім часом з'явились уні­версальні партії, які найбільш динамічно зростали і стали пер­спективними у Європі та Америці. Наприкінці XX ст. сталися великі зміни в соціальному й політичному житті суспільства, в суспільній орієнтації людей. Партії почали звертатися до всіх груп населення. Спершу американський політолог Дж.ЛаПаламбара назвав цей тип «партією хапай-усіх», потім — партією виборців. Згодом до останньої додалася назва універсальних партій. Ці партії та їхні лідери прагматичні щодо ідеології, нада­ють перевагу пошукові спільної мови з багатьма, часто проти­лежними, групами інтересів — тільки б завоювати виборців.

У 80-ті рр. стали заявлятися партії «рухівського типу». Вони взяли за взірець організаційну структуру і діяльність соціальних рухів (форми самодіяльності населення). Напри­клад, партія «зелених» ФРН, яка виникла на базі екологічного руху, характеризується повною відкритістю і гласністю внут­ріпартійного життя, скороченням до мінімуму партійного апа­рату, відсутністю постійного лідера, а також традиційно офор­мленого постійного членства. «Зелені» створили лише первинні (земельні) організації, відмовившись від об'єднання партії в єди­ний федеральний союз. Така полегшена, не заформалізована структура, що розрахована на оперативну гнучку роботу з ви­борцями, має свої переваги і нерідко дає позитивний результат.

Ставлення до партій та їхньої ролі в житті суспільства впро­довж тривалого часу — від античності аж до кінця ХУЛІ ст. було негативним. Знаменитий політик і оратор Стародавнього Риму Цицерон використовував слово «партія» так само, як і «фракція», — у значенні «поганий, неблагородний союз». Ще в XVII і навіть у XVIII ст. вважали, що партії, які сперечають­ся, шкідливі для здоров'я суспільства, бо вносять розлад у соціальний організм, гальмуючи його виборчу діяльність і тим руйнуючи його. Нарівні з цим, у європейській політичній думці XVII—XVIII ст. поширилося ставлення до партій як до «пози­тивного явища політичного життя». Нині в політичній науці остаточно утвердилася думка, що без наявності сильних полі­тичних партій, альтернативних політичних рухів демократич­на природа влади неможлива.

Політичні партії забезпечують необхідний зв'язок між на­родом і представницьким механізмом правління. Саме через партії уряд може практично звернутися до мас за підтримкою, а маси через партії можуть критикувати керівництво і висува­ти вимоги до нього. У Конституції Італії партії розглядаються навіть як пряме та безпосереднє знаряддя народного сувере­нітету, при цьому суверенні функції виконують партії як прав­лячі, так і опозиційні. Право правити і право бути в опозиції розглядаються як дві форми вияву народного суверенітету. Партії виступають динамічною силою розвитку політичної сис­теми. І не тільки. Цивілізоване людство поки що не придумало нічого розумнішого та оперативнішого, ніж політична гра партій, у перебігу якої виробляються досяжні орієнтири суспільного розвитку і реалізуються національні інтереси держав.

У сучасних суспільствах політичні партії виконують важ­ливі соціальне значущі функції:

— виявлення, формулювання та обґрунтування (політич­не відображення) інтересів суспільних груп;

— активізація та об'єднання великих суспільних груп;

— формування ідеології та політичних доктрин;

— участь у формуванні політичних систем, їхніх спільних принципів, компонентів;

— участь у боротьбі за владу в державі й формувань програм її діяльності;

— участь у здійсненні державної влади;

— формування громадської думки;

— політичне виховання всього суспільства або його частині

— рекрутування й соціалізація нових членів партії;

— підготовка й висунення кадрів для апарату держав,професійних спілок

Існують різні класифікації політичних партій, а оскільки; сучасному світі діє велика кількість різноманітних партій, то і класифікувати їх можна за різними підставами.

Такий поділ певною мірою умовний, одначе можна виразити декілька найбільш значних груп партій.

За класовою визначеностю: буржуазні, селянські, робітничі, зокрема комуністичні, соціа­лістичні та соціал-демократичні, причому до кожного типу нале­жать і відповідні прошарки інтелігенції.

За ставленням до суспільного прогресу: радикальні (у тому числі революційні), рефор­містські, консервативні, реакційні, контрреволюційні.

За ставлен­ням до влади: правлячі, опозиційні, нейтральні або центристські (умовно, позаяк абсолютно нейтральних до влади партій у полі­тиці не існує).

За формами і методами правління: ліберальні, де­мократичні, диктаторські.

За принципами організації та членства: кадрові та масові.

За місцем у системі влади: легальні та неле­гальні.

За ідеологічним спрямуванням: комуністичні, соціалістичні, фашистські, неофашистські, ліберально-демократичні, націоналіс­тичні, анархістські та ін.

За віросповіданням: християнські, му­сульманськію Називають іще партії прагматичні (виборчі), парла­ментські, харизматично-вомщистські та ін.

За певними критеріями можна класифікувати і політичні партії, в Україні. Такими критеріями можуть бути:

¨ ставлення до державного суверенітету,

¨ соціально-економічні пріоритети,

¨ ідейно-політичні засади тощо.

За ідейно-політичним спряму­ванням в Україні можна вирізнити такі типи партій: націо­нально-радикальні, національно-демократичні, загальнодемок­ратичні, соціалістичного спрямування, національних меншин.

Партійна система

Сутність,класифікація

та загальна типологізація

Політичні партії, що діють у певному суспільстві, як правило, утворюють певну партійну систему. Останню можна коротко визначити як систему відносин суперництва та співробітництва між існуючими у суспільстві політичними партіями.Партійна система — це частина (підсистема) політичноі системи, що, в свою чергу, являє собою в широкому розумінні певну єдність політичних інститутів, політичних норм, політичної свідомості (ідеології та психології), політичних відносин (режиму функціонування, зв'язків політичних інститутів між собою та із зовнішньою сферою політичноі системи), а у вузькому, чисто інституційному розумійні — систему політичних інститутів, що беруть участь у здійсненні політичної влади.

Оскільки суспільство диференційоване, то йому властива різноманітність соціальних, у тому числі політичних інте­ресів. А це означає неминучість існування кількох полі­тичних партій, в усякому випадку, якщо йдеться про демократичний устрій. Тому складовою частиною політичних відносин є стосунки між партіями щодо державної влади. Це означає існування партійних систем як складової частини структури більш високого порядку — політичної системи країни.

Характер партійних систем визначає вид політичного режиму, механізм та ефективність демократії. Тому цей аспект теорії і практики діяльності політичних партій особ­ливо привертає до себе увагу політологів.

Використовуються різноманітні визначення партійної си­стеми. Так, партійна система тлумачиться як право партій на формування власної системи правління (С.Ньюмен), як сукупність політичних сил, представлених в парламенті, або таких, що прагнуть до представництва в парламенті (Е. Каак). Дещо інший підхід, при якому під партійною системою розуміється сукупність відносин між легальне діючими політичними партіями. Ці відносини виявляються в суперництві або спільній боротьбі за владу (Е. Вятр).

Вони визначаються і як інститут, визнаний та санкціоно­ваний державою, в якому віддзеркалюються умови форму­вання і діяльності партій, їхні взаємовідносини, основні засади та принципи стосунків з іншими елементами полі­тичної системи, особливо з державним механізмом (Л. Енгін). Вважаємо плідним визначення партійної системи, згідно з яким мається на увазі характер і взаємовідносини існуючих у країні партій, умови їхньої діяльності та фактична роль у керівництві державними справами, особливо в сфері формування уряду. Нарешті, таке досить універсальне тлу­мачення партійної системи, коли вона розглядається як загальна сукупність політичних партій, що існують в тій чи іншій країні, незалежно від того, визначаються вони чинним законодавством, чи ні (В. Євдокимов).

Різновиди партійних систем можуть виділятися на базі різноманітних критеріїв. Визначимо теоретичні підходи, що можуть застосовуватися для створення детальнішоїтипології партійних систем, розрізняючи при цьому, по-перше,загальносистемні та суто політичні критерії класифікації, подруге, виділяючи цілу низку конкретних критеріїв у межах кожного з цих двох великих блоків.

На основі специфіки загальносистемних характеристик можна зробити такі класифікації партійних систем :

1) стабільні та нестабільні;

2) здатні зберігати цілісність і такі, що розпадаються;

3) діючі у нормальній та у надзвичайній обстановці;

4) поляризовані (біполярні), багатополярні та атомізовані;

5) альтернативні (з визнанням ротації, зміни правлячих партій) та неальтернативні;

6) молоді й такі, що мають досить тривалу історію й базуються на сталих традиціях;

7) партійні системи, що знаходяться на етапі зародження(це може бути так званий період "протопартійності", тобто відсутності партій як таких, але виникнення двох або кількох чітко виражених, хоча ще недостатньо структурованих політичних блоків, що протистоять один одному), і такі що успішно розвиваються або увійшли у фазу занепаду і саморуйнування;

8) наднаціональні, загальнонаціональні (ті,що належать до конкретної країни), регіональні та локальні партійні системи тощо.

Загальносистемні характеристики партійної системи у конкретній ситуації набувають певного політичного забарвлення, тому поділ критеріїв класифікації на загальносистемніга "суто політичні" є досить умовним і застосовується лише у пізнавальних цілях.

На основі "суто політичних" критеріїв типології партійних систем виглядають таким чином:

- системи, де партії мають дійсно політичний характер, та ті, де переважають партії псевдополітичні за своєю природою і, по суті, являють собою побудовані на комунальних, родинних чи земляцьких принципах клани, кліки, чисто ситуативні угруповання тощо;

- провідні щодо формування реальної політики держави, суспільства і такі, що відіграють другорядну роль у політичній системі (через суто декоративну роль політичних партій або їх недостатню розвиненість);

- системи з неповним політичним спектром (коли заборонені партії певних ідеологічних напрямів) та ліберальні (у суто політичному, а неекономічному розумінні)— без встановлення суворих ідеологічних критеріїв для офіційного визнання правомірності існування партій;

- однопартійні, двопартійні, багатопартійні;

- революційні, реформаторсько-стабілізаційні, консервативні;

- плюралістичні, обмежено плюралістичні та монолітичні;

- націоналістичні та полікультурні;

- релігійні та світські;

- марксистські, "національного" ("араб-ського","африканського" тощо) соціалізму та несоціалістичні;

- соціалістичні, капіталістичні, феодальні, рабовласницькі тощо. Можуть бути застосовані й інші критерії і теєретичні підходи для визначення "історичних типів" партійних систем, як і політичних систем у цілому. Наприклад, можна розрізняти партійні системи доіндустріального,індустріального, постіндустріального та інформаційного суспільства.

Така класифікація партійних систем не є вичерпною і всеохоплюючою. Тут були вказані лише теоретично виділею, так би мовити, "чисті" типи партійних систем, між якими є багато змішаних та проміжних типів, які відповідають реадіям тих чи інших країн.

Слід зауважити, що одне й те саме термінологічне позначення певного різновиду партійної системи може даватися, виходячи з різних засад: а) формальних офіційних норм та б) фактично існуючих у політичній системі відносин, що віддзеркалюють сутність системи. Тобто віднесення партійної системи до того чи іншого типу може базуватися на оцінці її сутності та декларованої форми. Так, характеристика системи як двопартійної може даватися на підставі:

а) офіційного закріплення у законодавстві країни при пустимості існування лише двох політичних партій і відповідно заборони всіх інших партій;

б) визнання факту переважання у політичному житті конкретної країни двох партій,які час від часу змінюють одна одну при владі (при цьому іноді законодавство може офіційно надавати їм юридичні та фактичні переваги перед будь-якими третіми партіями, хоча й не обмежувати загальну кількість легальних партій).

У сучасній політичній літературі досить поширена типологія партійних систем на основі двох критеріїв: кількості існуючих партій та принципу альтернативності (можливості ротації, зміни правлячих партій). Відповідно розрізняються:

1. Ситуація відсутності партійної системи . Вона може виникати у випадках:

- панування у суспільстві такої політичної культури, що не передбачає існування політичних партій у їх сучасному розумінні (у докапіталістичну епоху таке становище було в більшості феодальних країн);

- введення найвищою державною владою заборони на створення будь-яких політичних партій.

Приклади тимчасового запровадження безпартійної системи— африканські країни після багатьох військових переворотів у 60—80-х роках (Дагомея,Верхня Вольта, Нігер та ін.), а приклади режиму постійного функціонування безпартійної системи — Саудівська Аравія,Оман тощо.При цьому перший тип ситуацій може іноді характеризуватися такими моментами: певні політичні сили намагаються утворити партії і відповідно партійну систему, але традиціоналістське суспільство фактично відкидає та зводить нанівець ці спроби, перетворюючи ^новостворенГ політичні партії на кліки, клани та інші неполітичні за своєю природою (а скоріше за все комунальні) соціальні утворення. А в другому типі ситуацій можуть виникати нелегальні партії, причому нерідко їх основна діяльність зосереджується або за кордоном, або в тих регіонах країни, що виходять з-під контролю правлячих у державі сил (це сталося, наприклад, в Омані в 70-х роках).

2. Однопартійні системи . Вони представлені двома головними і зовсім несхожими один на одного варіантами:

- системи, де, крім правлячої, решта партій офіційно заборонена або їх створення "де-факто" унеможливлюється;

- системи,за яких в умовах демократії, але при переважанні непартійноі політичної культури існує лише одна партія, а спроби сформувати інші партії ще не робилися або зазнали поразки через неадекватні дії самих ініціаторів, а не внаслідок протидії їм з боку політичної влади.

Прикладами першого різновиду однопартійної системи є СРСР до 1989 р., сучасні В'єтнам, Куба та ін. Фактично гакою ж можна було б визнати й ^безпартійну" систему в Соціалістичній Народній Лівійській Арабській Джамахірії,якби не офіційна характеристика у "Зеленій книзі" М. Каддафі (одному з основних документів лівійської революції)будь-яких партій як організацій, що не відповідають духу ісламу та принципам народовладдя. Дуже все ж таки схожі за своєю роллю та місцем у суспільстві лівійські "революційні комітети" на правлячу в умовах однопартійної системи єдину політичну партію. Другий варіант — специфічний тип однопартійної системи, який, по суті, був різновидом безпартійної системи, зумовленої специфікою домінуючої традиціоналістськоїполітичної культури. На початку нинішнього десятиліття на острові Мен офіційно існувала лише одна Лейбористська партія — невеличка і неправляча, але й не підпільна політична організація. Серед класичних різновидів однопартійних систем треба розрізняти два основні стани цих систем (тобто правлячої єдиної партії): а) наявність широкої внутрішньопартійної демократії та свободи політичних дискусій; б) нав'язування офіційної одноманітності.

3. Двопартійні системи . Серед багатьох варіантів найбільш характерні такі:

- неальтернативна, ротаційна, суто двопартійна. Так, у 1957 р. у Колумбії дві традиційні партії (Консервативна та Ліберальна), підписавши угоду про "паритетне правління", домовилися про те, що по черзі й без виборів через кожних чотири роки посада президента переходитиме від однієї парти до другої, діятиме паритетний принцип формування уряду, регіональних та місцевих органів влади. Двопартійна система Національного фронту проіснувала до 1970 р.;

- неальтернативна, неротаційна, суто двопартійна система з партією-гегемоном. Прикладом її була Болгарська Народна Республіка, де існувало дві легальні партії —правляча Комуністична та її "молодший партнер" — Болгарський землеробський народний союз;

- альтернативна, ротаційна, суто двопартійна. У Нігерії через деякий час після одного з військових переворотів у 80-х рр. державою офіційно декларувалося створення двох політичних партій, і на період "стабілізації демократії" у країні заборонялася діяльність будь-яких інших партій;

- "де-факто" двопартійна при формальному існуванні багатопартійності з відсутністю обмежень на чисельність партій. Приклади — США й до певної міри Великобританія, яка нині поступово відходить від цієї моделі.

4. Неальтернативні багатопаргійні системи з обмеженою кількістю легальних політичних партій і з інституціоналізованою роллю партії-гегемона . Раніше вони існували в Польській Народній Республіці, Чехословацькій Соціалістичній Республіці, а нині — у Китайській Народній Республіці, Іраку. Багато в чому схожими на цей різновид є ті партійні системи, які деякі дослідники називають "обмеженими". В них офіційно визнається свобода діяльності політичних партій (при цьому фактично не мають значення ні наявність законодавчих обмежень кількості або ідеологічного спектру паргій, ні характер їх взаємовідносин та співвідношення сил між ними), однак усі найважливіші питання громадського та державного життя вирішуються шляхом не боротьби та співробітництва політичних партій, а прийняття вольових рішень іншою силою, яку можна умовно назвати інституціоналізованою "безпартійною партією влади". Роль останньої можуть виконувати:

- оточення монарха або президента автократа;

- рада духовенства;

- військова рада (хунта);

- революційний уряд тощо.

5. Альтернативні системи з обмеженою кількістю легальних політичних партій . Один з прикладів— своєрідна трьохпартійна формально альтернативна система, яка свого часу (в період правління А. Садата) була офіційно запроваджена в Єгипті після поділу на три частини колишньої єдиної правлячої партії — Арабського Соціалістичного Союзу. Однак фактично (нелегально або напівлегальне) тут існували й інші політичні партії. При цьому одна з трьох офіційних партій набула ролі партії-гегемона, хоча така її роль не була формально закріплена у законі. На Мадагаскарі, де в 70—80-ті роки на підставі "Хартії Малагасійської революції" в умовах обмеженого політичного плюралізму дозволялося функціонування восьми політичних партій, також існував такий різновид партійної системи.Там роль партії-гегемона не була формально інституціоналізована, а час від часу ^проходила перевірку" на загальних виборах.

6. "Де-факто" неальтернативні , але з юридичної точки зору альтернативні плюралістичні партійні системи з наявністю партії-гегемона. Така система тривалий час існувала у Мексиці, Італії, Японії,її намагався створити в СРСР М. С. Горбачов після скасування положень статті 6 Конституції про"керівну та спрямовуючу роль КПРС" у радянському суспільстві.

7. Двоблокові багатопартійні системи , в яких жодна з партій не може самостійно здійснювати владу, а основне політичне суперництво йде між двома групами політичних партій (приклад — Малайзія). Така система може характеризуватися як наявністю постійного блоку-гегемона, так і періодичною ротацією правлячих блоків.

8. Багатополюсна система багатопартійної роздрібненості , за якої правлячі коаліції політичних партій не є стабільними і часто змінюють одна одну (прикладом є Таїланд).У чітко стратифікованому суспільстві партійна система(й відповідно політична система в цілому) поділяється на такі головні соціально-політичні блоки (які не слід плутати з партійними блоками):

- правлячі сили;

- опозиційні сили;

- проміжні та нейтральні сили.

Однак у певних ситуаціях — за тих чи інших (як демократичних, так і авторитарно-автократичних) форм майже загального соціального консенсусу~ опозиційний блок на деякий час може практичнозникати. А при максимальному посиленні конфлікту між правлячим і опозиційним блоками та відносній рівновазі їх сил може зникнути єдина партійна система (і єдина політична система в цілому), розпадаючись на дві або цілу низку.

Італійська партійно-політична система

в 90-і роки

(Перехід від Перший до Другої республіки)

Політична система Італії створювалася в країні після її об'єднання в 1861 р. і протягом своєї історії пережила значні перетворення. Особливу увагу дослідників завжди привертали такі корінні повороти, як перехід від щодо демократичної ліберальної системи до фашизму в 20-і роки XX в., а потім вихід країни з панувавшего на політичній арені більш двадцятьох років фашистського режиму і формування повоєнної демократичної системи. Механізми повоєнної італійської демократії були створені на основі прийнятої в 1947 р. конституції, що діяли, хоча і не занадто надійно, але усе ж при зберіганні відносної стабільності політичної системи, вони піддалися в останні роки перегляду. Почалися перетворення. Політологи стверджували, що в країні розвивається процес переходу від Перший до Другої республіки.

Інтерес спеціалістів, що присвячували свої праці історії і сучасного стана італійського політичного життя, так називаної італійської аномалії (аномалії в порівнянні з іншими західними країнами) повоєнного періоду, залучали насамперед дві партії, що визначали протягом довгого часу ситуацію в країні -християнсько-демократична партія (ХДП) і Італійська комуністична партія (ІКП). Соціалісти, що грали роль третьої сили, з”являлися набагато рідше у фокусі уваги. Ще менше уваги приділялося іншим партіям, що постійно проводили своїх представників у парламент до початку 90-х років. Деяке місце в дослідженнях займало Італійське соціальне прямування, що рахувалося продовжувачем фашистської традиції в повоєнному італійському політичному житті і що займало, як правило, четверте місце на загальнонаціональних парламентських виборах після трьох вищезгаданих партій. Такі ж партії, як Італійська ліберальна партія (ІЛП), Італійська республіканська партія (ІРП), Італійська соціал-демократична партія (ІСДП) і інші малі партії, цікавили дослідників лише як суб'єкти для утворення правлячих коаліцій під егідою ХДП, що зберігала верховну владу в країні з кінця 40-х до початку 90-х років.

Початок 90-х років ознаменовано повною зміною декорацій на політичній сцені країни. Італійські комуністи, що встигнули реформувати свою партію і переглянути політичний курс, вийшли з цих іспиті, мабуть, із найменшими втратами серед усіх значних партій у країні. Християнські демократи утратили свої непохитни головні позиції в партійно-політичній системі. Криза, пережита третьої за значенням у старій партійній системі Італійською соціалістичною партією через те, що її лідери виявилися обвинувачені в корупції і розкраданнях, була настільки глибокою, що привела практично до її зникнення з політичної арени. Треба сказати що не тільки ІСП, але і багато інших партій, що визначали політична особу країни протягом усього повоєнного періоду, загубили свої позиції. Так, що традиційно займали місце в центрі партійної системи такі партії, як ИСДП, ИРП і ИЛП у результаті виборів 1994 р. виявилися не подані в парламенті (нагадаю, що за підсумками виборів 1992 р. ИСДП мала 2,7% голосів, ИРП - 4,4%, ИЛП - 2,8% і відповідно до цього отримані парламентські місця).

Два гіганти, між якими головним чином і розверталася політична боротьба в повоєнне пятидесятиріччя - ХДП і ИКП, що набирали іноді разом до 2/3 голосів, на початку 90-х років також вступили в смугу потрясінь. ИКП перетворилася фактично в соціал-демократичну політичну силу. ХДП пережила розкол і загубила свої передові позиції (якщо вона ще в 1992 р., як завжди, була на першому місці, отримавши 29,7% голосів, то в 1994 р. Ті ,що вийшли з неї і подані в якості її спадкоємців на політичній арені Італійська народна партія (ИНП) і "Пакт Сеньі" зібрали відповідно 11,1% і 4,6% голосів). Як і у випадку з ИСП, багато значних керівників партії виявилися замішані в злочинах, знаходилися серед тих обвинувачуваних у корупції представників світу політики і бізнесу, що удалося виявити в ході введеної з 1992 р. з ініціативи миланського судді Дж. Ди Пьетро операції "Чисті руки". Такий "динозавр" італійської політики, як Дж. Андреотти був обвинувачений у зв'язках із босами мафії, що діяла на початку 90-х років особливо нагло, коючи вбивства високопоставлених чиновників італійської юстиції і політичних діячів.

ИКП, що була завжди головним конкурентом ИСП на лівому фланзі, на початку 90-х років пережила помітні переміни. Розпад Радянського Союзу, із керівництвом якого були тісно пов'язані протягом своєї історії італійські комуністи, змусив ИКП переглянути своє сутнісне існування. Партія провела процес ревізії ціннісних комуністичних установок до логічного кінця. Перетерпіла зміну назва партії, і визнанням її переорієнтування стало входження в Соціалістичний інтернаціонал. Партія прийняла назву Демократичної партії лівих сил (ДПЛС), а частина коммунистів-традиціоналістів, що відкололись від неї, заснувала нове об'єднання "Комуністичне відтворення" (КВ) "Rifondazione comunista". Єдина ИКП одержала на парламентських виборах 1987 р. 26,6% голосів, у 1992 р. ДПЛС набрала 16,1% і КВ - 5,6%, тоді як у 1994 р. ДПЛС - 20,4% і КВ - 6,0%, а на виборах 1996 р. ДПЛС - 21,1% і КВ -8,6%. Таким чином, комуністам у цілому в умовах, коли всі інші традиціоналістські партії позбавилися своїх позицій, удалося зберегти свій вплив приблизно на тому ж рівні, який був ними досягнутий у повоєнний період до 70-80-м років.

З зміною ИКП повалилася та систему підпірка скріплювала, що італійську партійно-політичну, у виді антикомунізму, якої довго користувалися ХДП, ИСП і інші урядові сили з тим, щоб залякати італійського виборця приводом комунізму і змусити голосувати за себе. Крах комуністичних режимів на Сході Європи, саме існування котрих також являв собою чинник, що викликає прагнення підтримати антикомуністичні сили в Італії як "прифронтовій державі" і тим самим стабільність сформованої після війни системи домінування ХДП і її монополії на владу, спричинив за собою і крах ХДП і створеного нею режиму." Так, внутрішні і зовнішні чинники і події призвели до настільки гострої кризи італійської держави, що заговорили про закінчення періоду Першої республіки і переходу до Другої республіки, контури якої ще формуються.

На політичну авансцену вийшли ті сили, що раніше були не занадто помітні або ж узагалі не існували - Італійське соціальне прямування (ИСД) - Національний альянс (НА). Ліга Півночі (ЛС) і, утворена відомим підприємцем, телемагнатом С. Берлускони, нова партія "Вперед, Італія!" (ВИ). ИСД - Національні праві сили, що завжди займала праві і вкрай праві позиції і що вважалась неофашистською, перейменувала себе в Національний альянс і домоглася помітних успіхів на останніх парламентських виборах (1992 р. - 5,4%, 1994 р. - 13,5%, 1996 р. - 15,7%). Ліга Півночі, що з'явилася на політичній арені наприкінці 80-х років із гаслами федералізації країни, перегляду розподілу прибутків на користь більш розвитої Півночі і його подальшого дистанцювання від недорозвиненого Півдня країни, завойовувала усе більше симпатій виборців у північних областях, і якщо в 1987 р. "легісти" набрали усього - 0,5%, те на наступних загальнонаціональних виборах у 1992 р. - 8,6%. у 1994 р. - 8,4% і в 1996 р. - 10,1% голосів. Новостворене об'єднання «Вперед, Італія!» домоглося запаморочливого успіху на перших же для себе парламентських виборах (1992 р - 21 0%) що дозволило С. Берлускони зайняти посаду прем'єр-міністра, і практично утримало свої позиції і на наступних виборах 1996 р. (20,6%). У цілому правоцентристське об'єднання "Вперед, Италия'"-Ліга Північно-Національний альянс спільно одержало на виборах 27 березня 1994 р. 42,8% голосів і, завдяки прийнятому незадовго до цього новому виборчому закону, 58,1% місць у Палаті депутатів італійського парламенту. Саме ці три політичні сили створили після виборів 1994 р. правлячу коаліцію, що характеризувалася як коаліція правих, і зайняли командні висоти в італійській політика.

Результати правління даних партій виявилися не занадто прийнятні для багатьох італійців. Через внутрішні сутички у коаліції (із її поспішили вийти представники ЛС, що вважали, що уряд ігнорує їхні вимоги і нові коррупційні скандали, у які був втягнут концерн Берлускони "Фінінвест", правий уряд 22 грудня 1994 р., просуществовав 225 днів (нагадаю, що середній термін тривалості життя повоєнних кабінетів складає 315 днів), пішло у відставку. У січні 1995 р. новий уряд утворив Л. Дини, що був міністром казначейства при Берлускони. Кабінет Дини, розцінений як уряд технократів-спеціалістов, проіснував майже рік - до грудня 1995 р., коли саме напередодні чергового піврічного терміна головування Італії в Європейській спілці Дини оголосив про відставку.

Ситуація в країні якісно помінялася, коли праві виявилися після парламентських виборів квітня 1996 р. у меншості. Їхнім партіям - "Вперед, Італія!". Ліга Півночі, Національний альянс вдалося зберегти набрані на попередніх виборах відсотки голосів. Проте через роз'єднаність (Ліга Півночі відмовилася ввійти в коаліцію "Полюс", створену двома іншими її колишніми союзниками) і завдяки тому, що цього разу по правилах нового виборчого закону у виграші виявилися їхні супротивники, правим не вдалося завоювати більшості. Перемога коаліції лівих сил на загальних виборах квітня 1996 р. знаменувала собою початок нового етапу розвитку партійно-політичної системи країни в 90-е роки. Головна роль у цій лівоцентристській коаліції належала ДПЛС, підтриманої іншими лівими силами, у тому числі і соціалістами. Так, що були комуністи після постійного перебування в опозиції, нарешті, виявилися у влади на національному рівні (на місцевому, локальному рівні вони досить часто домагалися успіху і формували самі або в коаліції із соціалістами й іншими політичними силами правлячі органи).

1) Про нездатність політичної системи Першої республіки виконувати задача, висунуті сучасністю, мова йшла давно, починаючи з кінця 70-х років. Саме тоді соціальні перерви в італійському товаристві і розвинуті у світі тенденції, що вилилися в те. що пізніше стало прийнято називати терміном глобалізація, змусили італійський правлячий клас задуматися над тим, що чому існує в країні система політичних інститутів діє настільки неефективно. Коли Б. Кракси, тодішній лідер ИСП. найбільш дінамічної на той час партії, якої вдавалося залучати виборців із нових соціальних прошарків, у 1979 р. уперше порушив питання про проведення "великої реформи", його. по власних його словах, прийняли за "безглуздого-хворого або претендента в диктатори". Політичною елітою і суспільною думкою країни це було сприйнято як "атака на демократію". Вперше цей призов Кракси пролунав із сторінок соціалістичної газети "Аванти!" (Ауапи!, Кота) 27 вересня 1979 р. Лидер соціалістів прекрасно усвідомлював у тому, що він порушує табу недоторканності конституційної системи Італійської республіки. Це табу існувало по мовчазній домовленості між шістьма політичними партіями, що приймали участь в антифашистському Опорі, із повоєнної пори. Висунуті Кракси ідеї зводилися до п'яти головних пунктів: зберігання двох палат парламенту, але при зміні їхньої ролі; прискорення процесу прийняття рішень;

2) забезпечення стабільності урядів;

3) деполітизація судових органів і контроль над їхньою діяльністю з боку парламенту;

4) реформа ізбіркового закону з тим, щоб малі партії змогли почати процес об'єднання в більш впливові політичні організації (малися на увазі застосувати в майбутньому п”ятивідсотковий бар'єр, що існує в інших країнах, наприклад, у Німеччині або теперішньої Росії).

Соціалісти вважали, що корені некерованості країною - у структурних деформаціях інституціональної системи. Німецький дослідник В. Меркель сумував ці підходи лідерів ИСП у такий спосіб: "Партії не управляють, тому що займають інститути; інститути у свою чергу страждають від відсутності незалежності стосовно партій; партії відбивають фрагментарність товариства, представляючи лише часткові суспільні інтереси замість того. щоб об'єднати їх і перетворити в органічну урядову політику. Щоб вийти з цього порочного кола, відповідно до соціалістів, було необхідно провести реформу центральних політичних інститутів, якими є виборча система, парламент і уряд". На думку соціалістів, багатостороння криза італійського товариства не повинний був призвести до демонтажу соціальної держави. Вони пропонували перетворення, спрямовані на його модернізацію. Необхідно було провести "очищення" соціальної держави від усього дегенеративного, що находились у його структурах, перейти до "кращого керування".

Все це пропонувалося соціалістами до того, як їхній лідер одержав посаду прем'єр-міністра і зберігав його протягом самого тривалого в повоєнній історії періоду (йому дійсно вдалося утриматися у влади рекордний для Італії термін, як-от із серпня 1983 р. по червень 1986 р. - 1058 днів). Кракси вважає, що час перебування його уряди у влади "було, можливо, самим удалим для повоєнної Італії". Проте, хоча формально уряд очолював соціаліст, якогось зміни в системі влади ХДП, що панувала в Першій республіці, не говорячи вже про зміни, що стосуються політичних інститутів, не відбулося. Як прем'єр-міністру Кракси, так і парламентським структурам, що створювалися під запропоновані соціалістами проекти (наприклад, комісії під керівництвом Боцци), мало що удалося втілити в життя. Водночас імпульси, внесені в політичне життя соціалістами й іншими зацікавленими в реформах силами, згодом у 90-і роки викликали лавіну, під яким по іронії політичної долі виявилися поховані і самі її ініціатори, причому не тільки малі італійські партії (котрих також не влаштовувало панування ХДП і повне домінування в опозиції ИКП), але в остаточному підсумку і сама ИСП.

Аналіз причин краху Першої республіки не може проводитися без обертання до питання про систему фінансування італійських партій. Ця система відвіку викликала дорікання, але по суті своєї мало відрізнялася від існуючих в інших країнах. Проте вона дала збої, коли до кінця 80-х - початку 90-х років підкуп і корупція досягли настільки жахливих розмірів, що перевантажений скандалами човен італійської політики не витримав і перевернувся. "У Італії феномен нелегального фінансування політики не є феноменом, що народився лише в 80-і і наступні роки, - пише знавець закулісних угод Б. Кракси. - Фінансові засоби для підживлення політичної діяльності, її постійної структури підтримки, пропагандистських і передвиборних кампаній завжди відшукивались відповідно до критеріїв, що найчастіше виходили за рамки легальності". Головними джерелами фінансування були державна і приватна індустрія. фінансові й економічні групи, кооперативне прямування, асоціації, що об'єднують значні фірми в сферах виробництва, торгівлі і послуг, що конкурували у фінансуванні політики і політичні діячі "у постійній або непостійній формі", із нагоди проведення виборчих кампаній "у виді прямої або непрямої підтримки". Весь накопичений у демократичному житті республіки досвід змушує з всією очевидністю укласти, що породжене все це було сукупністю існуючих економічної і політичної систем, тісно переплетених між собою, резюмує Кракси.

Органічний порок старої системи Першої республіки полягав у тому, що вона спиралася на тверде панування на політичній арені єдиної партії - ХДП. Ця обставина вже саме по собі заходило в суперечність із принципами демократії, що розуміють чергування у влади альтернативних політичних сил, перетворившись у перманентну хибу системи, її "аномалію" у порівнянні з політичними системами інших демократичних країн. Італійська демократія часів Першої республіки виявився "недосконалої", тому що всі антикомуністичні сили, що збирала навколо себе, ХДП була її беззмінним лідером і не мала рівноцінного партнера опонента, убраного легітимною санкцією виборців. ИКП, незважаючи на близькість досягнення цієї цілі наприкінці 70-х років, так і не вдалося в ту пору учинити корінної поворот і створити уряд лівої альтернативи. «Починаючи з моменту створення республіки атавістичний порок італійської аномалії був пов'язаний із холодною війною ідеологічним протистоянням між цими двома партіями, що перетворювало їх не просто в супротивників, а в смертельних ворогів, у силу чого вони не могли бути альтернативою друг другу. З падінням Берлінської стіни і перетворенням комуністичної партії в партію демократичних лівих сил..., що у багатьох європейських країнах неодноразово брали на себе урядову відповідальність, можна думати, що наступає момент, коли Італія зможе, нарешті, стати нормальною країною", - справедливо підтверджував Н. Боббио наприкінці 1993 р. Однак з”явившимся надіям, що у початку 90-х років, призначено було здійснитися не відразу. Країна повинна була пройти крізь черзі подій, що цілком змінили образ її політичного життя.

Отже, вирішальний момент кризи партійно-політичної системи наступив на початку 90-х років, що було викликано не тільки внутрішньополітичними причинами, але і значною мірою зовнішніми чинниками - падінням режимів так називаного реального соціалізму в Східної Європі. Італійська "блокована демократія" зненацька почала рухатися. Усунення конфлікту, що тривався десятиліттями, загострення економічної кризи в країні, що прогресує утрата впливу політичних субкультур, що вибухнули політичні скандали, що розкрилися афери з хабарями величезних розмірів, у які виявилися втягнути партії і їхні лідери, призвели до радикальної кризи легітимації традиційних партій і викликали політичний землетрус. Останні парламентські вибори періоду Першої республіки, що відбулися в 1992 р., відбили розклад політичних сил Італії, що інерцйно існувала починаючи з першого повоєнного років. Утворені унаслідок виборів кабінети спочатку соціаліста Д'Амато, що потім був голови центрального банки країни К.А. Чампи по істоті продовжували лінію попередньої п”ятипартийної коаліції під верховенством ХДП. Заявлене в їхніх програмах проведення конституційних реформ, яким належало змінити образ італійських політичних інститутів, так і залишилося по суті справи лише декларацією. У своєму обертанні до нового парламенту 28 травня 1992 р. президент країни Оскар Луиджи Скальфаро запропонував утворити Двопалатну комісію (Comisione bicamerale), що включає в себе всі політичні сили країни, "із метою глибокого й органічного перегляду Конституційної хартії". Відзначимо, що згодом цей проект був реалізований і "Бикамерале" діє дотепер, проте без суттєвих результатів.

Партійна система країни, створена після Другої світової війни і функціонувала по старих правилах до 1993 р., була міцно "інституціоналізованої". Саме це, як відзначає політолог із Флоренції професор К. Фузаро, дозволяє говорити про вплив партійних пільг, що зростав, що перетворилося в характерну рису італійської демократії. "Партійні кадри" різноманітних партій, що мають мало відмітних рис. споруджували бар'єр між собою і простими громадянами. Це вело до кризи системи традиційних партій, що і викликало необхідність перетворення виборчої системи. З”являлось усе більш ясним, що радикальні перерви необхідні і відкладати їх не рекомендується можливим. Так, народилася ідея апелювати до італійських виборців і провести референдум по питанню про те, хотіли б вони зміни правил виборів у вищі представницькі органи влади. Отримавши на цьому референдумі позитивна відповідь (переважна більшість італійців висловилося за зміну виборчої системи), італійські парламентер розробили і прийняли нове законодавство по питанню про вибори.

Якщо звернутися до передісторії розробки нових правил обрання сенаторів і депутатів італійського парламенту, то варто нагадати, що референдуми про зміну старої виборчої системи були проведені лише після того, як до їхніх ініціаторів приєдналися ліві демохристияне на чолі з Де Митой. а також ИКП. Конституційний суд у 1991 р. затвердив тільки один із трьох референдумів, що пропонувалися - про преференційне голосування за кандидата в депутати нижньої палати парламенту. Італійські виборці в червні 1991 р. віднеслися дуже скептично до даного референдуму, практично його проігнорував. Парламент XI скликання (1992-1994 р.) початків свою діяльність із створення Комісії з проведення реформ державного устрою. Нарешті, 18 квітня 1993 р. відбувся референдум по зміні правил виборів у Сенат Італійської республіки, у якому взяло участь 77% виборців, із них 90% проголосувало за зміну.

Прийшедший на зміну уряду Амато уряд технократа Чампи був створений головним чином для того, щоб допомогти президенту країни підготувати в короткий термін новий виборчий закон, що регулює вибори, у тому числі й у Палату депутатів. Це, як вважали правляче коло, відповідало насущним потребам політичного розвитку. До цього підштовхували і результати референдуму квітня 1993 р. Урядом Чампи протягом трьох із половиною місяців були підготовлені два нових закони про вибори в Сенат і Палату депутатів. У них фіксувалися основні принципи розподілу місць між одномандатними і регіональними округи, що користуються пропорційною системою. Сенат повинний був тепер обиратися на регіональній основі за умови, що кількість місць (315) ділиться на число жителів. 18 із 20 італійських областей при цьому знаходяться приблизно в рівних умовах і лише два регіони, як це обговорено в Конституції, Балі д'Аоста і Молизе, у яких не дотримується пропорційність при розподілі місць, посилають усього одного і двох депутатів відповідно. Було проведено також розмежування між одномандатними і регіонального виборчими округи. Система виборів у Палату депутатів складається в тому, що 630 місць діляться між областями в залежності від числа населення. Три чверті місць при цьому приділяється одномандатним округам, одна чверть розподіляється на основі пропорційного принципу.

Два нові виборчих закони, що регулюють вибори в Сенат і Палату депутатів Італійської республіки, прийняті в серпні 1993 р., докорінно змінили виборчу систему країни. Зміни торкнулися механізмів голосування і розподіли місць у Сенаті і Палаті депутатів, засобу висування кандидатур, критеріїв формування списків кандидатів, можливості виставляти кандидатуру в різноманітні виборчі округи, порядку визначення місць в одномандатних округи, засобів заняття місць, що звільнилися по випаку, меж виборчих округів. Парламент XI скликання затвердив також у грудні 1993 р. новий порядок проведення виборчих кампаній. Він торкав таких найважливіших моментів, як одержання доступу до засобів масової інформації, витрати на передвиборну кампанію, державне відшкодування цих витрат, організація й опублікування результатів опитуваннь суспільної думки. Ці важливі перерви були підтверджені президентом Італії Скальфаро. який під час розпуску парламенту в січні 1994 р. оголосив про проведення нових виборів 27-28 березня 1994 р., обосновав це своє рішення прийняттям "нового, що радикально відрізняється від попереднього" виборчого закону, що "відповідає волі народу, вираженої під час референдуму 18 квітня 1993 р.". Передвиборна боротьба, що розгорнулася, проходила вже в цілком інших умовах. Пережитий країною політична криза в зв'язку з викриттями афер політичних діячів, прийняття нових законів і проведення голосування по новим "правилах гри" - усе це істотно поміняло відношення італійських виборців до партій і угруповань. Ініціатори прийняття нових законів - серед них ліві демохристияне і ДПЛС - сподівалися на швидку перемогу на виборах, причому з великою перевагою над іншими традиційними і новими, значною мірою партіями, що використовували популістські методи, і прямуваннями - Ліга Півночі. "Вперед, Італія!", Національний альянс. Проте результати голосування були дуже несподівані як для них, так і для більшості спостерігачів-спеціалістів. Вибори виграли з великим відривом від конкурентів праві, у наявності був їхній повний тріумф.

На мої погляд, переважне голосування італійських виборців за праві партії,що раніше входили не в політичний істэблишмент. можна пояснити насамперед психологічними, соціальними й економічними причинами.Ті що мали постійну присутність, що на протязі півсторіччя, і ключові позиції в партійній системі традиційні партії скомпрометували себе втягенням в коррупціонні скандали і втратили довіру італійців. Їм приписувалися тепер, багато в чому цілком справедливо, усі біди і хиби функціонування теперішньої держави і його інститутів. Агресивно настроєні у відношенні традиційних партій нові популістські партії зуміли виявитися більш привабливими в очах виборців, уловити саме ту струну суспільних настроїв, граючи на який їм удалося завоювати значну більшість парламентських місць. Проте їхня коаліція через повну різнорідність інтересів і висунутих програмних положень, що належало втілювати в життя в період XII легіслатури, не могла із самого початку бути тривкої. Уряду Берлускони, сформованому з представників ВИ, НА і Ліги Півночі було уготоване недовге життя.

"Віртуальна партія", "партія-привід", тобто партія, якої в дійсності не існує, як прозвали не без іронії деякі дослідники створену Берлускони партія-прямування "Вперед, Італія!", являє собою на ділі одну з яскраво виражених неопопулістських партій (у цьому плані цілком підходять порівняння Берлускони з Р. Перро в США, Б. Тапи у Франції або із С. Тиминьским у Польщі). Її обіцянки зупинити в Італії просування комуністів до влади і створити один мільйон нових робочих місць упали на сприятливий грунт. Партія була створена за пару місяців до парламентських виборів і умудрилася домогтися приголомшуючого успіху, отримавши на перших же для себе загальнонаціональних виборах 21% голосів. Партія Берлускони виявилася дуже рухливої, не обтяженої занадто великою чисельністю. Число членів ВИ в 1994 р. складало 300 тис. чоловік. Головним її козирем у передвиборній кампанії, безумовно, була грамотно проведена агітаційна кампанія в засобах масової інформації, у першу чергу на приналежних Берлускони каналах телебачення. Зрозуміло, кампанія була непогано профінансована самим Берлускони і його союзники із середовища італійського бізнесу.

"Вперед. Італія!" була і залишається партією одного харизматичного лідера, що викликав симпатії визначеної частини італійського електорату через свою успішну діяльність у сфері менеджменту. Берлускони створив телевізійну імперію, завоювавши протягом не настільки тривалого періоду своє місце під сонцем в умовах жорсткої конкурентної боротьби. Його інше у великій італійської політика був Б, Кракси, що володів широкими зв'язками в політичному істеблишменте (якоюсь мірою Берлускони успадкував риси поводження цього діяча, його наполегливість йти на певний ризик при досягненні головних цілей). У штаб-квартирі партії, очевидно, добре продумали, як використовувати положення нового виборчого закону, і з метою виграшу більшого числа голосів не стали чуратися зближення з колишніми неофашистами і легістами. (Сама назва партії запозичено з лексикона італійських футбольних болільників "тиффози" і повинне було виявитися привабливим для людей із спортивним азартом, пофарбованим у цвіти національного прапора, простіше говорячи, як це відбувається в сучасному великому спорті, із помітною домішкою елементів націоналізму.)

ВИ має полегшену будівлю в порівнянні з громіздкими структурами традиційних партій. Вона складається з лідера, що користується повною і безроздільною владою, центрального органа - президентського комітету, клубів і парламентських фракцій у Палаті депутатів і Сенаті. У якості п'ятого компонента сюди добавляється приналежна Берлускони фірма "Фінінвест". який виконує центральну, але неофіційну функцію в діяльності всього цього механізму. Центром прийняття рішень служать об'єднуючі всі зусилля ВИ Координаційний комітет, у який входить п'ять чоловік.

Як не можна кращим союзником на політичній арені для неопопулістськой партії-прямування такого роду не міг не виявитися Національний альянс Дж. Фини. Саме він зміг реформувати колишнє Італійське соціальне прямування, надавши йому необхідні "демократичні" риси з метою входження в коридори верховної влади. Дзеркально протилежні ИКП і ИСД, що завжди знаходилися в опозиції в рамках старої партійної системи, реформувалися приблизно в те саме час. По збігу, закономірному або ні, від них при перетворенні в більш помірну політичну силу відткололись угруповання, усередині яких залишаються політичні діячі, що не захотіли розстатися зі споконвічними ідеалами цих "крайніх" - лівої і правої партій. Ще одним спадкоємцем ИСД. крім Національного альянсу, стало Трибарвне (маються на увазі кольора національного прапора) прямування на чолі з традиціоналістом, прихильником украй правого прямування. П. Раути.

У результаті проведених Фини перетворень НА одержав довіру значної частини італійських виборців, набрав на виборах 1994 р. дуже високий відсоток голосів - 13,5% (у 1996 р. йому вдалося утримати досягнуті позиції і навіть додати ще 2,2% голосів). НА зайняв друге (по числу депутатів у парламенті) місце в трьохпартійній коаліції ВИ-НА-Лига Півночі, провівши 105 депутатів (ВИ одержала 101 депутатське місце, ЛС - 118). Представники НА зайняли в сформованому Берлускони уряді посади міністрів і заммінистрів із великими владними повноваженнями. Регіоналістська партія - прямування Ліга Півночі досягла найвищого для себе результату в історії саме на виборах 1994 р., і її представниця И. Пиветти удостоїлася честі бути обраної головою Палати депутатів італійського парламенту. ЛС завжди виступала за радикальні форми федералізму й одержання великих прав для розвитої італійської Півночі на шкоду відсталим південним провінціям. Її виборці зосереджені головним чином у промислових областях Півночі і Центру країни.

Трьохпартійна коаліція знаходилася при владі менше одного року. Запропоновані нею методи лікування хворої економіки за рахунок зменшення витрат у соціальній сфері не зустріли підтримки в населення. У цілому програма цих мір, цілком так і не здійснених, мало чим відрізнялася від програм неолібералів правого толку в інших країнах Заходу. Подібні міри навряд чи могли зустріти схвалення в більшості італійців, що звикнули до допомог за рахунок соціальної держави. У пережитий країною в 90-е роки напружений переломний момент єдиними значними суспільними структурами, не тільки втратившими , але й зміцнівшими свій потенціал, залишаються італійські профспілки. Незважаючи на свою приналежність до різноманітних політичних напрямків, коли виникає необхідність створення єдиного фронту з метою захисту їхніх інтересів, вони легко знаходять загальну мову і виступають спільно. У період правління правої коаліції, відчувши, що при неоліберальному курсі вщемляються інтереси трудящих, профспілки об'єднали зусилля і вчинили опір політиці правого уряду. (Достатньо пригадати. наприклад, про загальний страйк у жовтні 1994 р., що коли знаходився з офіційним візитом у Росії Берлускони був змушений скоротити програму візиту і через загострення обстановки терміново повернутися в Італію.)

Замінився психологічний настрій італійців, що не дочекалися виконання обіцянок. даних правими силами: посилення ефективності державних структур,покращення экономічного становища, продовження розчищення "авгієвих стаєнь" в італійській політика. Тому, коли після фактично проміжного уряду під представництвом Л. Дини, підвелося питання про новий вибір шляху в рамках переходу, що продовжується, від Перший до Другої республіки, італійські виборці віддали перевагу програмі лівоцентристських сил, що рухають мотором яких є колишні комуністи з партії ДПЛС.

Перемогу цього разу одержала ліва коаліція, що виступала за назвою "Олива". Її очолив Р. Проди - відомий економіст, що зумів показати свій управлінський таланта, будучи главою найбільшого італійського державного концерна. Це залучило до нього симпатії італійських виборців, що прийняли його програму по оздоровленню італійського політичного, економічного і громадського життя в країні. Програма була висунута Проди в його книзі "Керування Італією: Маніфест здійснення перерв", що вийшла у березні 1995 р. Коментарі, приміщені наприкінці цей невеличкий, але ідеї майбутньої лівоцентристської, що сформулювала чітко, коаліції книги, належали представникам трьох різнорідних політичних плинів сучасної Італії: інтереси правих лібералів - И. Монтанелли, католицького центру - падре Б. Сордже, лівих кіл - П. Флорес д'Аркаису.

Таким чином, була відразу ж зроблена заявка на широке представництво в об'єднанні "Олива" різноманітних політичних напрямків. У грудні 1995 р. Проди конкретизував свою програму в 88 тезах. Він виступив проти приклеювання "анахроністської етикетки" "комунізму" усім силам, що не зібралися під стяги правих. Водночас Проди засудив як спроби насильницьких експериментів над історією (у його книзі цитується герой роману Кестлера "Полуденна тьма", що, відгукуючись про Жовтневу революцію в Росії і її поразці, помічає: "Ми хотіли провести фізичний експеримент над історією"), так і політику "ультралібералізма", провідники якої на зразок М. Тетчер "по суті справи обертаються з товариством як із лабораторією для експериментів" (на думку Тетчер, "те, що називається товариством, не існує". існують лише "індивідууми, що знаходяться у владі розрахунку"). Вже після парламентських виборів Проди заявив, що прямування «Олива» не заміняє собою партії, у ньому можуть бути особи з партійним квитком і без нього, припускається подвійна партійна приналежність. Прямування об'єднує в собі найбільші традиції: народно-католицьку, соціал-демократичну, ліберальному, республіканську, воно організовано по автономному принципі і має рухливу, федералістську структуру.

Головною електоральною силою коаліції стали колишні комуністи з ДПЛС, підтримані в парламенті представниками КВ, також підвищившими своє представництво в порівнянні з попередніми виборами. З 1989 р. у ИКП розгорнулася гостра дискусія про необхідність відновлення. Закінчилася вона в 1991 р., коли на місці ИКП виникнула партія-спадкоємиця ДПЛС, що відмовилася від найбільше одіозних комуністичних установок і вікрито європейської соціал-демократії, що заявила про повернення в лоно. Зробити це італійським комуністам було тим більше неважко, оскільки вони завжди були найбільше соціал-демократично орієнтованою партією комуністів у Західної Європі. На відміну від таких партій, як ИСП і ХДП, комуністи виявилися мало порушеними лавиною викриттів у хабарництві. Ставши на виборах 1994 р. перший по числу зібраних голосів опозиційною партією, у 1996 р. ДПЛС домоглася першого місця по тому ж показнику серед переможців даних виборів - лівоцентристів. Цього разу більш вміло використовували переваги і хиби нового виборчого закону саме ліві, об'єднавши свої сили і досягнувши успіху. Так, уперше за весь повоєнний період колишні комуністи прийшли до влади на національному рівні.

Цей факт свідчив про подальший розвиток процесу переходу з одного стана італійської демократії до іншого, від Перший до Другої республіки. Цього разу виборці (по більшій частині за ДПЛС голосували ті, хто завжди віддавав перевагу комуністам, але додалися і нові прихильники з числа симпатизуючих соціал-демократичним ідеям) легітиміровали партію, приходу до влади якої так побоювалася більшість італійців протягом півсторіччя. ДПЛС тісно зв'язала себе в даному випадку з лівими демохристиянами, лідером яких став Р. Проди, що одержав посаду прем'єр-міністра. Він по своїх поглядах відрізняється від більшості італійських християнських демократів тим, що завжди розділяв і відстоював ідеї свого вчителя Джузеппе Досетти, ідеї соціального християнства. У результаті його зусиль коаліційному угрупованню "Олива" вдалася увібрати в себе 13 партій, прямувань і організацій. Головна роль у цій коаліції належить колишнім комуністам і християнським демократам лівого толку.

Про яких-небудь підсумкові результати правління лівої коаліції за участю вперше колишніх комуністів говорити, певне, рано. Проте вже тепер можна констатувати, що завдяки обраному коаліцією в теперішніх умовах курсу знизилася соціальна напруженість у країні. Італії вдалося домогтися зміцнення престижу на міжнародній арені і вона виступає в якості одного з головних ініціаторів розширення процесу європейської інтеграції. Стабілізувалося і навіть помітно зміцнилося, наприклад, у порівнянні з німецькою маркою становище італійської ліри на міжнародних ринках, що саме по собі свідчить про здоровий розвиток італійської економіки в зіставленні з її станом у період правління попередників, що неодноразово проводили девальвацію італійської валюти. Італія має намір виконати вимоги, прийняті державами - членами Європейської спілки в Маастрихте, і в числі перших ввійти в зону загальної європейської валюти "євро". Але, мабуть, одним із головному помітних досягненні лівоцентристів став той факт, що дотепер коаліційному уряду Проди при парламентській підтримці інших політичних сил, насамперед партії "Комуністичне відтворення", удавалося знаходити шлях всередині між суворою необхідністю економії і задоволенням соціальних потреб.

Наскільки тривкої виявиться ця коаліція, сильно залежна від підтримки своїх політичних попутників, покаже найближче майбутнє. Поки ж можна відзначити, що електоральні баталії після майже року перебування коаліції "Олива" у влади не підірвали її впливу в країні. Відбувавшиєся в квітні-травні 1997 р. у багатьох італійських комунах місцеві адміністративні вибори, що проходили в два тури, показали, що розклад політичних сил істотно не змінився. "Лівому центру" вдалося утримати завойовані позиції і зберегти на чолі багатьох значних міст своїх представників. Отримавші більшість голосів кандидати в мерів таких міст, як Турін, Трієст Новара, Анкона, Мантуя, Лукка. Витербо, Гориция й ін., належать до коаліції "Олива (іноді вони виступали в блоці з "Комуністичним відтворенням"). Праві (коаліція "Полюс" і Ліга Півночі) перемогли в Милані, Павіі, Кротоні, Катандзаро, Терні, Гроссето. Вже в першому турі з виборах, що приймали участь у, 102 комун із населенням більш 15 тис чоловік у 60 переміг "лівий центр", у 18 - "правий центр", у 13 - "Ліга", ц 1 1 були ізбрані кандидати з "цивільних списків". Ліві перемогли в першому турі в Беллуно Гооссето, Сиене, Реджо Калабрии, у місті і провінції Рівна.

Оцінюючи результати останніх адміністративних виборів, представник лівих сил, мер м.Рима Ф. Рутелли заявив, що опозиція програла, тому що політика складається лише в тому, щоб говорити "немає". Лідер "Комуністичного відтворення" Ф. Бертинотти відзначив, що без голосів прихильників його партії "лівий центр" не зміг би утримати першості: різні результати в Туріні і Мілані (в останньому з них "Олива" відмовилася від співробітництва з КВ) ясно це підтверджують. Водночас спостерігачі констатували, що участь виборців у виборах у другому турі голосування було досить низьким і склало на 17 час. 11 травня усього лише 33,1% (у порівнянні з першим туром, коли на той же час проголосувало 39,1% виборців, індекс участі зменшився рівно на 6%).

Коментуючи зі своєї нью-йоркської квартири результати цих виборів, політолог Джованни Сартори підкреслив, що не існує зв'язку між результатами локальних виборів і електоральних преваг італійців під час загальнонаціональних виборів. Він вважає також, що між проведенням реформ державних інститутів у країні і минулих локальних виборах немає ніякого логічного взаємозв'язку, а самі результати виборів спроможні впливати лише на психологічно слабких політиків.

Отже, Італія переборола визначений етап переходу від однієї форми демократії до іншої, що не починався дотепер у жодній іншій державі світу. Можна вже підвести проміжні результати цього своєрідного переходу, хоча країна усе ще знаходиться як би в плаванні, відийшов від одного берега і поки що не діставшись до іншого, не знайшовши бажаного твердого грунту під ногами.

У 90-е роки в Італії тричі проходили загальнонаціональні парламентські вибори й італійський виборець чуйно й у дуже різкій формі реагував на спроби перебудувати постарілий будинок сформованого після Другої світової війни демократичної республіканської держави. Головним результатом перших із них, виборів 1992 р., можна вважати крах функционувавшій на протязі майже піввікового періоду старої партійно-політичної системи. З новою, висунутими сучасністю задачами забезпечення ефективної роботи державних структур вона не змогла справитися, утратила довіру виборців і змушена була піти в небуття. У країні усе наполегливіше заговорили про перехід до Другої республіки з більш зробленим державним устроєм.

На виборах у березні 1994 р. італійці користувалися новими правилами, створеними в результаті проведення виборчої реформи 1993 р. Розрахунок традиційних партій на зміцнення свого впливу цілком не виправдався. Мало хто з італійців побажав заплигнути на сходинку поїзда, що пішов у минуле. Потерпілу невдачу партіям нічого не залишалося як збирати сили і чекати часу свого реваншу, використовуючи неминучі "помилки перемігших політичних конкурентів у справі перекладу країни з одних рейок на інші. Традиційні партії і їхні спадкоємці намагалися мінімізировати перемогу нових партій і прямувань правого відтінку, стверджуючи, багато в чому справедливо, що ті не справляться з висунутими життям серйозними проблемами. Варто констатувати, що вибори 1994 р. і прихід до влади правих сил означали безсумнівний крок уперед надалі розвитку процесу переходу від Перший до Другої республіки.

- По-перше, був нанесений остаточний удар старій партійній системі, від якого вона так і не змогла оправитися.

- По-друге, вибори показали, що артикуляція політичних і соціальних інтересів італійського населення зробилася набагато більш правдоподібною, ніж це було при Першій республіці.

- По-третє, праві партії стали такою же визнаною частиною політичного істеблишмента країни, як і традиційні партії, що ввійшли в нього півсторіччя тому в результаті перемоги сил антифашизма. Стало ясно, що ідеали антифашизма стираються, вони вже не займають у житті нових поколінь того місця, що займали в розумах людей, що винесли на своїх плечах ваги війни і важкого повоєнного відновлення. Попросту говорячи, замінилися пріоритети політичної культури італійців, а традиційні партії здебільшого умудрилися цього не зауважити, за що і були жорстоко покарані зникненням із політичної арени.

У той же час, голосуючи за ліві партії, як це трапилося на виборах у квітні 1996 р., рядовой італійський виборець висловив довіру тим, хто в умовах, що змінилися, намагається відстояти принципи соціальної держави, зм'якшити неминучі соціальні витрати при переході на новий етап розвитку постіндустріального інформаційного товариства. Він показав, що швидко розчарувався в неопопулістській демагогії, не захотівши прийняти на себе (до того ж запропонований правими силами) вантаж реформування економічних і інших підвалин із метою проведення структурної перебудови економіки, товариства і державних інститутів. У виборчих превагах італійців у середині 90-х років були присутні всі ці елементи, і вони усвідомлено реагували в такий спосіб на залишившиєся на їхню частку негаразду останнього часу.

Якщо задатися питанням, у чому ж усе-таки полягає своірідність Другої республіки, що створюється нині, у відповіді на нього коштувало б згадати таке. Після краху колишньої політичної еліти і політичних інститутів очолювалися, що нею головних, товариства, самим життям була висунута задача створення на місці попередніх структур нової, менше суперечливої системи політичного керування країною. Прийняті правила виборчої системи сприяли несподіваному для багатьох успіху нових і деяких старих, що не колись доступу, політичних угруповань правого флангу італійської політики. Цей факт продемонстрував, що в італійському товаристві відбулися глибокі перерви. Ідеологічні установки, що діяли раніше, головним чином антифашизм, на основі котрого і була створена після війни республіканська Італія, виявилися вихолощеними і втратившимим вплив. Саме товариство піддалося значним соціальним перервам, і ті сили, що підтримували раніше традиційні партії (наприклад, що займали в превагах виборців три перших місця - ХДП, ИКП, ИСП), слабшали і поступалися місцем новим, що виникнуло і зміцнілим у ході соціально-економічного розвитку останніх десятиліть.

- Нездатність правих швидко вирішити стоячі перед країною проблеми і негаразди в самої коаліції, що досить мала штучний характер, правого центру призвели до втрати ними важелів керування і тимчасовому загальмуванню перехідного процесу. Розвити цей процес далі слід уже лівоцентристському об'єднанню, прийшедшому до влади на основі виданого йому виборцями мандата в 1996 р. Однако воно не має необхідну тривкість для того, щоб виявитися на висоті історичних задач і довести до кінця процес реформування структур італійської держави. З усіх помітних здійснень, про які згодом будуть згадувати як про віхи перехідного шляху від Перший до Другої республіки, виділяються: операція чищення самого правлячого політичного класу і що займаються їм структур, почата в 1992 р.; результати всенародного референдуму 1993 р. і прийняття на цій підставі нового закону, що перетворив виборчу систему;

- результати перших проведених по новій системі парламентських виборів і повного перегрупування політичних сил із входженням у структури влади цілком іншого прошарку політичної еліти, включаючи що перемінилися і ніколи раніше неофашистів , що припускалося

- не до влади колишніх; після деякого затишку середини 90-х років, коли все-таки інерційно відчувалася потужна присутність у прийнятті рішень перемігших на попередніх виборах правих, прямування маятника вліво і перемога лівоцентристського об'єднання, головну частина якого подають ДПЛС, тобто колишні комуністи, жодного разу після 1947 р. не приходили до влади

Таким чином, блокована ситуація 40-80-х років, якими б політологічними теоріями вона ні пояснювалася - "недосконалою двохпартійністю" або "поляризованим плюралізмом" виявилася розблокованою. Але схоже, що в даній ситуації праві-переможці, так само, як і ліві, що уперше виявилися у влади, не занадто добре собі подавали, що вони можуть зробити для закріплення розвитку перехідних тенденцій і становлення тривкою Другої республіки. Звідси невпевнені кроки, невміння перебороти виникаючі на цьому шляху проблеми, відкоти тому. Перехідний період від Перший до Другої республіки в Італії продовжується. Опинившиєся дійсний час лівоцентристи у руля правління намагаються консолідувати сили товариства, щоб перебороти цей затягнувшийся період якнайшвидше і з можливо меншими соціальними витратами. Але виниклі трудності в справі реформування вибудованого попередниками будинку повоєнної держави значно уповільнюють цей процес. Для успішного його закінчення необхідно довести до логічного кінця початі зміни, у тому числі перегляд і втілення в нові форми італійської політичної системи. У цьому зацікавлені всі політичні сили сучасної Італії.

Чималий вплив на динаміку прийняття політичних рішень робить бразильська партійна система. Проте і вона має чимало слабких місць.

По-перше, партійна система в Бразилії нестабільна. З часу прийняття в 1979 р. нового закону про партії, що положиво кінець діючей при военому режимі двохпартійної системи, пройшло вже без малого два десятиліття, а ця система усе ще зберігає риси нестійкості й перехідності. Для того щоб переконатися в цьому, немає потреби обертатися до віддаленому минулому. Три роки діяльності теперішнього парламенту - достатній термін, щоб отримати уявлення про те, як змінювався численим склад депутатів від тієї або іншої партії й як зникали одні партії й з'являлися інші. Як очевидно з таблиці 3, у палаті депутатів стало меньш представників ПМДБ, ПДТ, ППР й ПТБ, у той час як ПФЛ й ПСДБ, навпроти, розширили своє представництво. Більш того, дані на вересень 1996 р. свідчать, що співвідношення сил порушилося, оскільки ППР й ПП злилися, образовав Бразильську прогресистську партію (ППБ), що у результаті стала третьої по числу депутатів партією в конгресі.

Така мінлива картина багато в чому обумовлена системою пропорціонального представництва, й зокрема наявністю "открьітого списку", у якому місце кожного депутата визначається числом голосів, полученньїх їм на виборах. При такій системі суперництво ведеться в основному не між партіями, а між отдельньїми кандидатами. По істоті, кандидат одержує досить незначну підтримку від партії - хіба що користується її назвою, чтобьі одержати право на висування своєї кандидатури. І оскільки обрання залежить від його власних зусиль (хоча б тому, що він самий повинний подбати про необхідні фінансові засоби для своєї кампанії), важко очікувати, що він буде тісно пов'язаний із своєю партією. Цим почасти пояснюється, чому значна частина парламентерів не почуває себе связанньгми партійними зобов'язаннями й вільно переходить з однієї партії в іншу.

По-друге, партійна система вкрай роздрібнена. І справа тут навіть не в тому, що право на представництво в конгресі мають 18 партії, а в тому, що вісім із них оцінюються - по індексі фрагментаціі Лааксо й Таагеперы - як значні, тобто ті що мають значну політичну вагу. І це при тому, що жодна з них не має в парламенті більш 20% місць! У результаті парламентська більшість може бути утворено лише шляхом коаліції по меньшій мірі трьох партії, що достатньо ризиковано, якщо взяти до уваги низький рівень внутріпартійної дисципліни. А оскільки прийняття конституційних поправок потребує більшості в 3/5 голосів, парламентська коаліція повинна складатися принаймні з чотнрьох партії. Ця характерна для Бразилії роздробленість партії обумовлена не стільки чинною виборчою системою, скільки надто ліберальним законодавством про партії - у тій частині, що стосується процедури їхнього створення. Як випливає з таблиці 3, фрагментація відбувається не відразу після виборів (тобто не є слідством ізбиркового процесу), а значно пізніше. Що ж стосується системи пропорціонального представництва, те її вплив складається в тому, що вона припускає, щоб подібна фрагментація зберігалася й воспроизводилася.

Можна було б заперечити на це, що бразильське товариство дуже неоднорідно й різноманітно по складі й по цьому потребуває в такій партійній системі, що дозволяла б уявити усе це різноманіття на політичній арені. Дійсно, бразильське товариство достатньо різнорідно в соціальному, расовому, релігійному й регіональному відношеннях. Справа, проте, у тому, що існуюча система партії не відбиває цих розходжень. Наприклад, у даний час у конгресі подані щонайменше три партії правої і правоцентристської орієнтації - ПФЛ, ППБ й ПТБ. Проте жодна з них не пов'язана з якийсь специфічною суспільною, регіональною або релігійною групою. Те ж саме можна сказати й про їхніх опонентів. Три партії займають левоцентристские позиции — ПДТ, ПСБ и ПСДБ, а еще три принадлежат к откровенно левьім — ПТ, ПКБ й ППС. И это не считая ПМДБ, чья внутренняя неоднородность позволяет относить ее как к первой, так й ко второй группе партии. И поскольку все они не отражают реальной дифференциации в обществе, их представительские функции восьма размнты. Одни й те же социальньїе интересы, таким образом, могут выражаться через членов различных партии, обьединяющихся в разного рода парламентские группы, которые зачастую действуют более зффективно, чем партии. Наиболее типичным примером может служить аграрная фракция. Согласно сообщениям печати, она насчитьівает свыше 130 депутатов й ЗО сенаторов. В таблице 4 отражена партийная принадлежность членов зтой фракции: 12 партии, представленньїх в палате депутатов, й 6 — в сенате. 19% из них принадлежат к левоцентристским партиям, еще 19 — к ПМДБ й 62% — к партиям правой й правоцентристской ориентации. Когда зта группа выступает в защиту своих интересов, ей трудно противостоять. Так, например, произошло в апреле 1995 г., когда аграрной фракции удалось преодолеть неблагоприятное для нее президентское вето.

В-третьих, партийная система хрупка. Она й не может быть прочной, поскольку находится в постоянном брожении й, как говорилось выше, характеризуется высокой степенью фрагментации. Тем не менее она все же функционирует (доказывая зто, обычно подчеркивают, что конгресе не отказывает исполнительной власти в поддержке ее важнейших законопроекте в), из чего следует, что не стабильность и раздробленность — не синонимы институционализированной партийной системы. Независимо от того, что вкладывается в понятие институционализации, или, если следовать более точной терминологии Сартори, структурной консолидации партийной системы, ее существование предполагает известную стабильность, протяженность во времени. Для того чтобы "структурно консолидироваться", система должна сохраняться в первоначально установленных рамках. Партийная система заключает в себе одновременно идеи разделения й объединениях. Невозможно говорить о системо партий, когда часть подменяет собой целое, но точно так же нельзя говорить о партиях, когда степень их раздробленности столь высока, что они перестают существовать как обьединения. Иначе говоря, речь идет о фрагментации не только системи, но й ее составньїх частей — партий.

Все зти особенности бразильской партийной системи приводят к тому, что партий как институты перестают играть центральную роль в процессе политических переговоров. Их лидерам все труднее руководить действиями своих соратников в конгрессе й добиваться, чтобы они голосовали в соответствии с позиией партий. Зто наглядно проявилось на различных стадиях обсуждения проекта конституционной реформы.

Таблиця З СКЛАД ПАЛАТИ ДЕПУТАТІВ ОСТАННЬОГО СОЗИВ У

Таблиця 4

Склад АГРАРНОЇ ФРАКЦІЇ (в %)

Політичні партії ФРН

У сучасної Німеччині глибоко пустила корені ідея правової і соціальної демократичної держави, що виходить із пріоритету прав і свобод окремої людини стосовно держави і товариства. У якості її носіїв виступають партії центристської орієнтації: ХДС/ХСС (Християнсько-демократична спілка (Християнсько-соціальна спілка). СВДП (Вільно-демократична партія), СДПГ (Соціал-демократична партія Німеччини). Дуже показова широка підтримка цих партій із боку населення: у період із 1949 р. по 90-е роки на виборах у бундестаг вони набирали в цілому 90% голосів.

З XIX по кінець XX в. Німеччина проробила зигзагоподібний шлях від півабсолютистського режиму до демократичного ладу. Вона повинна була перебороти пережитки авторитарної й антиліберальної ідеології і міцно засвоїти демократичні і гуманістичні цінності. Важливу роль у формуванні політичної культури зіграли партії ХДС/ХСС, СДПГ і СвДП. Завдяки їхнім зусиллям у Німеччині встановлена ліберально-демократична модель держави у формі парламентської республіки, основними відмітними чортами якої є: пріоритет прав і свобод окремої людини, верховенство закону, поділ влади, право участі народу в процесі прийняття політичних рішень, тверді соціальні гарантії для кожної людини і т.д.

На відміну від партії веймарскої епохи, що займали позицію непримиренного ідеологічного протистояння (соціалізм - капіталізм, конфессіоналізм - атеїзм, лібералізм - консерватизм і т.д.), сучасні парламентські партії ринуться до більш зваженого політику на основі консенсусу. Хоча вони базуються на загальних традиціях гуманізму. Просвітництва, класичної німецької філософії і на ідеях класичного лібералізму і рівною мірою визнають основні принципи вільно-демократичного ладу, проте мають різноманітні концептуальні підходи до держави. Між ними існують розбіжності щодо задач держави, масштабу його втручання в економіку, його ролі в соціальній сфері, ступеня демократизму і т.д.

Ці розходження обумовлені різним соціальним складом, історичними й ідейно-політичними традиціями, програмно-ідеологічними установками.

Якщо ХДС. ХСС і СвДП - партії з яскраво вираженим пропідприємницьким уклоном. хоча ХДС" і ХСС на відміну від СвДП у якості "народних" партій змушені більше загострювати увагу на соціальних аспектах, те СДПГ - партія, що виражає головним чином інтереси людей найоманої праці.

ХДС пов'язаний з історичними традиціями політичного католицизму другої половини XIX - першої третини XX в.. але при утворенні партії в перші повоєнні роки в її війшли не тільки представники центру, але і колишні консерватори, протестантські ліберали, функціонери з християнських і гирш-дункерских профспілок. ХДС став не просто консервативно-християнської, а ліберально-консервативною партією з християнсько-соціальним ухилом (у ХСС консервативна спрямованість більш сильно виражена).

СДПГ іде коренями в робоче прямування минулого сторіччя, вона на противагу комуністичним партіям прихильна соціал-реформістської ідеології. Партія відмовилася від догматичних постулатів марксизму, від ідеологічної зашореності, для неї характерний прагматизм.

СвДП увібрала в себе право- і ліволіберальні традиції. Вона вже не має нічого загального з так називаним економічним лібералізмом раннього періоду. Сучасним лібералам далека концепція "держави - нічного сторожа". Вони приділяють визначену увагу соціальним проблемам і забезпеченню демократичних прав і свобод людини. Їхній лібералізм знаходить соціально-демократичне фарбування.

По ідеологічному профілі ХДС є консервативною партією, оскільки він робить упор на чисто консервативні цінності - такі, як порядок, стабільність, держава, сім'я, нація, - і в той же час - неоліберальної, оскільки свою основну задачу бачить у стимулюванні вільного розвитку ринку і максимальної свободі підприємництва. Але, будучи тісно пов'язаним із традиціями християнсько-соціального прямування, ХДС апелює до відповідних принципів, до ідей взаємної солідарності і зв'язаності окремої людини з навколишнім його співтовариством.

СДПГ проповідує соціалістичні цінності - такі, як труд. солідарність, справедливість, рівність, її ідеологія носить ліберальне фарбування, оскільки, на противагу ортодоксальним марксистам, виходить із примату індивідуальної свободи.

На відміну від ХДС і СДПГ, акцентуючих особо зв'язок окремої людини з товариством (сім'я, об'єднання за місцем роботи, по інтересах і т.д.), СвДП у більшій мірі тяжіє до індивідуалістичної ідеології, хоча в той же час постійно нагадує про відповідальність перед товариством.

ХДС/ХСС, СДПГ і СвДП виступають за суспільний прогрес, що відповідає інтересам окремої людини, за реформування суспільних структур, або перешкоджаючої справжньої емансипації людини (соціал-демократи), або обмежуючих індивідуальну свободу (вільні демократи). У всіх цих партій різні уявлення про напрямки і масштаби реформ, проте вони твердо переконані, що ці реформи повинні здійснюватися строго на конституційній основі в рамках парламентської демократії.

Програмно-політичний профіль партій в основному визначається співвідношенням плинів усередині них. різнорідних і часом зовнішньо малосумісних. У ХДС переважає ліберально-консервативний напрямок, у СДПГ - помірно-реформістське, у СвДП - економіко-ліберальне. Правда, в окремі періоди співвідношення внутріпартійних сил змінювалося: наприклад, у період до 1949 р. усередині ХДС були сильні позиції християнсько-соціального крила, у СвДП із середини 60-х до середини 70-х років домінували представники соціал-ліберального напрямку, а в СДПГ до середини 50-х років курс партії визначали представники традиціоналістського напрямку. Водночас у програмних документах зустрічаються окремі вимоги, що виходять від інших плинів, як би відтиснутих на задній план: у ХДС - від християнсько-соціального крила, у СДПГ -от лівосоціалістичного. у СвДП - від ліволіберального. Ці вимоги, як правило,націлені на розширення прав і соціальних гарантій громадян, у першу чергу людей.

“Партія-зелених" утворилася в 1980 р. на хвилі нових соціальних прямувань (екологічне, зелено-альтернативне", феміністське, пацифістське й інші прямування), але в той же час включила в себе і неомарксистів із прямування нових лівих, що сформувалося наприкінці 60-х років. Вона користується підтримкою визначеної частини населення, що орієнтується на постматеріалістичні цінності (головним чином "нових середніх прошарків"), набираючи на парламентских виборах від 5 до 8% голосів. Партія із самого початку відрізнявся ідейно-політичною гетерогенністю: у ній подані самі різноманітні напрямки і плини - від экоконсерватизма до пацифістського гуманізму. Але можна виділити два основних плини: фундаменталістське і реформістське. До 1988 р. у партії домінували ліві (фундаменталісти і экосоціалисти, що примикають до них,); із 1989 р. усе більша вага стали знаходити реалісти з реформістського крила. З 1991 р. після відходу радикал-экологистів партія стала зміщатися ближче до центру, але вплив лівих залишається значним.

"Зелені" виступають за радикальну перебудову існуючого ладу відповідно до "екологічного, базисно-демократичними. соціальним і пацифістським принципами". Їхня модель держави, що виходить з анархо-руссоістських ідей, припускає широкий розвиток демократії "знизу" поза традиційними інституціональними структурами на основі розподіли влади між усіма громадянами.

Право- і ліворадикальним партіям далекі демократичні традиції і гуманістичні цінності. У західній частині Німеччини вони займають маргінальне положення, набираючи на парламентських виборах не більше 1-2% голосів. У східній частині посткоммуністи в особі ПДС (Партія демократичного соціалізму), навпроти, займають сильні позиції, акумулюючи у свою користь аж до пятой частини виборців (19,8% голосів у 1994 р.). Ця партія, що є в очах західних німців чужорідним тілом, розширенням своєї присутності в бундестазі (у 1994 р. 30 мандатів проти 17 у 1990 р.) кидає серйозний виклик усій політичній системі ФРН. Праворадикали в нових федеральних землях подані слабко: у 1990 і 1994 р. республіканці завоювали лише 1.3% голосів.

Программатика республіканців має багато загального з націонал-соціалістичною ідеологією: у ній затверджуються ідеї крайнього націоналізму, ксенофобії реваншизму. Вони виявляють нігілістичне відношення до ліберально-демократичних цінностей, до чинної конституції. По ідеологічному профілі партію можна охарактеризувати як правоконсервативну і вкрай націоналістичну з популістським ухилом.

ПДС. вишедша з надр ортодоксально-комуністичної СЕПГ (Соціалістичної єдиної партії Німеччини), є партією "вічно вчорашніх", що страждають ностальгією по соціалістичному минулому ГДР. Вона користується підтримкою в східних землях, де багато хто почувають себе в положенні людей "другого сорту" в об'єднаної Німеччині. Її ідейну основу як і раніше складає марксизм, хоча починається спроба обновити программатику шляхом механічного запозичення окремих ідей екологізма, радикал-фемінізму, гуманістичного пацифізму і т.д.

Основну програмну ціль посткоммуністи бачать у "відновленні в напрямку соціалізму", під яким припускається відновлення старих порядків (правда, у "більш гуманному образі") у східної і корінна ломка існуючої суспільної системи в західній частині. Вони виявляють нігілістичне відношення до теперішнього демократичного конституційного ладу. У противагу реформістському угрупованню навколо голови ПДС Л. Биски й А. Бри дотепер сильним впливом користуються ортодоксально мислячі представники "Комуністичної платформи". ПДС відрізняється від СДПГ антиліберальною, антиплюралістичною спрямованістю.

ХДС/ХСС. СвДП, СДПГ розглядають державу як інститут для регулювання суспільних відносин і забезпечення нормальної життєдіяльності товариства. Вони. отвергаючи спрощенське трактування ролі держави як простого інструмента влади визначеного класса, указують, що держава, будучи щодо самостійною інстанцією, здатне за допомогою правового інструментарія і наявного в його розпорядженні механізму відправлення влади установлювати визначений баланс між різноманітними суспільними силами і підкоряти їхнім інтересам усього товариства. Легітимність існуючої державної влади політичні партії обгрунтовують тим, що вона є гарантом прав і свобод окремої людини, створює необхідні умови для повноцінного розвитку особистості, гарантує безпеку і порядок. Вони трактують державу як співтовариство, обумовлена такими основними цінностями, як свобода, справедливість, солідарність.

В программатике ХДС можна знайти відгуки старому консервативних уявленні про державу як якийсь нейтральної інстанції, що коштує над протиборчими суспільними силами, як утіленні некоего вищого початку, абсолютного добра. ( цими уявленнями тісно пов'язана ідея сильної держави, що восходять до Гоббсу.

Для соціал-демократів характерна схильність до підкреслення ролі держави як інструмента суспільних перетворень у напрямку демократичного соціалізму. Водночас вони розглядають державу як культурну цілісність, як морально-етичну категорію в лассальянском дусі (Лассаль висував тезу про роль держави в духовно-культурному удосконалюванні роду людського).

Вільні демократи, висловлюючи позитивне відношення до держави як гаранту індивідуальної свободи, у той же час посилено підкреслюють необхідність огородження окремої людини від можливого зазіхання на його права з боку державної влади.

На противагу ХДС/ХСС, СДПГ і СвДП, у цілому позитивно оцінюючий інститут держави як такого, "зелені" виявляють скоріше негативне відношення до нього. Така позиція випливає з уявлення про державу як обмежувачі свободи окремої людини, знарядді примуси і насильства. Вони схильні будувати в абсолют спроможність товариства до саморегуляціі. З іншого боку, "зелені" ринуться використовувати державну владу для радикальної перебудови індустріального товариства.

Праворадикали (насамперед республіканці) сприймають державу як етнонаціональне гомогенне співтовариство народу. На їхню думку, загальна мова, загальні культурно-історичні традиції і любов до батьківщини є найважливішими умовами для утворення внутрішньої єдності народу. Вони вважають, що державна влада повинна бути сильної з тим, щоб забезпечити "внутрішній порядок", протистояти погрозі ззовні і захистити "корінні інтереси" народу. Праворадикали схильні віддавати пріоритет скоріше нації, ніж індивідуальній свободі. Тут неважко провести паралель із висловленнями К. Шмитта (1888-1985). утверждавшего ідею етнічної гомогенності, що у роки націонал-соціалістичної диктатури, і вождізму.

ПДС трактує держава як інструмент класового панування значного капіталу. У визначенні поняття держави вони спираються на теорії історичного матеріалізму і політекономії. Висувається гасло створення "демократичного соціалістичного товариства". самоврядування, що засновується на принципах, прямої співучасті і суспільного контролю. Демократичні соціалісти пропонують увести систему рад, наділених правом співучасті не тільки в процесі прийняття рішень по соціально-економічних питаннях, але й у законодавстві. Ця модель, нібито найбільше воплощаюча повно ідею народної суверенності, на ділі мало сумісна з основними принципами демократичної правової держави (у силу антиплюралістичної спрямованості й ігнорування принципу поділу влади і примату права).

ХДС/ХСС, СвДП і СДПГ прихильні ідеї правової держави, що забезпечує свободу окремої людини і захист недоторканності його особистості. Водночас вони виявляють різноманітне розуміння задач правової держави. ХДС схильний віддавати пріоритет задачі забезпечення внутрішньої безпеки. Його пропозиції в цій області націлені на розширення повноважень правоохоронних органів для посилення боротьби зі злочинністю, що росте, що на практику може обертатися деяким обмеженням прав і свобод особи. СвДП постійно критикує християнських демократів за цей ухил. На відміну від них вона робить упор на задачу забезпечення індивідуальної свободи за допомогою правового інструментарія, а СДПГ - на задачу гарантування справедливості, аналізованої як основний правовий принцип.

"Зелені" є прихильниками активного соціальної політики держави, але відрізняються сильно вираженим зрівняльним ухилом. Вони припускають увести загальний прожитковий мінімум незалежно від особистого трудового внеску, від працездатності. Висунута ними останнім часом ідея суспільного договору, що припускає перерозподіл на добровільній основі прибутків від більш забезпечених на користь менше забезпечених, явно утопична.

ХДС/ХСС, СвДП і СДПГ у раиной мірі визнають модель ринкової економіки, але ХДС/ХСС і СвДП, притримуючись неоліберальної лінії, вважають, що держава повинна якнайменше втручатися в господарські процеси, а СДПГ, навпроти, є прихильником політики активного інтервенціонізма. Християнські і вільні демократи схильні до звеличення ринку, вони потребують приватизації частини державного сектора, дерегулирования, скорочення субвенцій, більшого стимулювання підприємницької ініціативи. Пропідприємницький ухил у більш сильно вираженій формі виявляється у СвДП, дуже красномовний висунутої нею девіз: "Більше ринку і менше держави!"

На думку соціал-демократів, державу повинно робити цілеспрямований вплив на економіку, спрямовуючи її розвиток в інтересах усього товариства. Вони мають намір підтримувати підприємців, не обмежуючи їхню свободу дій, але в той же час наполягають на встановленні суспільного контролю з тим, щоб не припустити концентрації економічної влади в руках вузького кола осіб. При цьому відхиляється політика загального одержавлення або директивного втручання в економіку. Вони віддають перевагу непрямим методам регулювання. За їхнім переконанням, економічна модель. Що втілює сильний суспільний сектор із приватногосподарським, активне державне регулювання і планування з вільною підприємницькою ініціативою, спроможна функціонувати ефективно.

У 80-е роки почався відхід соціал-демократів від старої установки на кейнсианську модель регулювання економіки. В программатиці 80-90-х років очевидно вплив так називаних модерністів, що намагаються з'єднати ідеї демократичного соціалізму з елементами екологізма і навіть неолібералізма. Але водночас зберігається вплив лівосоціалістичного крила. Прийняті під його тиском пропозиції про створення інвестиційних фондів за рахунок оподатковування неінвестованих прибутків, про зміну існуючої системи оподатковування, про розробку державних програм по забезпеченню зайнятості й ін. націлені на посилення державного втручання. Захоплення ж лібералиітською політикою, до чого схильні християнські і насамперед вільні демократи, чревате небезпекою загострення соціальних і екологічних проблем.

"Зелені" вважають, що як централізовано керована планова, так і чисто ринкова економіка не придатна для рішення екологічних проблем і усунення структурної бідності. Вони пропонують модель "екологічно солідарної економіки", у котрої активну регулюючу роль виконують державу і суспільні ради. На відміну від 80-х, у програмних документах 90-х років просліджується ослаблення антиринкової лінії. "Зелені" орієнтуються на організацію децентралізованої економіки, що засновується на активній співучасті громадян у процесі прийняття рішенні по спеціально-економічних питаннях і широкому розподілі власності між ними. Вони наполягають на жорсткості контролю за використанням природних ресурсів і технології введенні екологічно орієнтованого планування і т.д. Правда, у передвиборній програмі 1994 р. признається доцільність використання такого ринкового-господарського інструмента, як екологічно орієнтована податкова система.

Примітно, що і праворадикали під приводом захисту навколишнього середовища потребують жорсткості адміністративних мір і правових норм, розширення повноваженні державного апарата. Відгуки ідеї екодиктатури в правоконсервативної інтепретації (до ідеї екодиктатури також тяжіють деякі екофундаменталісти) можна виявити в програмних документах республіканців. Їм властивий двоїстий підхід: з одного боку, вони підвищують державу як гаранта етнонациональної цілісності німецького народу, як захисника його "корінних інтересів", а з іншого боку - висловлюються за істотного обмеження масштабу державного втручання, особливо в соціально-економічній сфері.

ПДС ринеться до відновлення планової економіки, при цьому починає спробу довести, що це усуспільнення не має нічого загального зі старим одержавленням, що воно означає передачу реальних розпорядницьких прав самим виробникам і тісно пов'язано з процесом широкої демократизації товариства. Проте з урахуванням схильності цієї партії до політики інтервенціонізма і навіть директивних методів керування докази не здаються переконливими. У цілому программатика ПДС має яскраво виражену антиринкову спрямованість, незважаючи на формальне визнання ринку.

У 90-е роки в багатьох політичних партіях розгорнулася дискусія про цивільне товариство, обумовлена почасти об'єктивними тенденціями автономізаціі, лібералізазаціі і плюралізаціі громадського життя в умовах переходу до постіндустриального товариства, почасти розпадом тоталітарної системи в країнах колишнього "східного блока". ХДС, СДПГ, СвДП усвідомлять необхідність розширення простору свободи на користь цивільного товариства: правда, у відношенні масштабу обмеження державної влади у всіх цих партій різноманітні уявлення. У зв'язку з небезпекою атомізаціі і десолідарізаціі товариства; при рості впливи індивідуалістичної ідеології ХДС, СвДП і СДПГ наполегливо закликають активніше прищеплювати громадянам свідомість зв'язаності зі співтовариством і почуття відповідальності перед ним, звертаючись до отримавшим широке розповсюдження, що в останній час, ідеям коммунітаризма і пов'язаної з ним ідеї децентралізованого солідарного товариства вільних громадян. Вони бачать основний зміст обмеження державної влади в том. щоб надати кожній людині більше свободи і самостійності насамперед в області правопорядку і безпеки і її роль у якості макрорегулятора громадського життя.

Поряд із деетатистськими тенденціями, що виявляються й у программатиці республіканців і ПДС. усі політичні партії крім СвДП, що залишилася прихильної традиціям класичного лібералізму, у тієї або іншій мірі виявляють тяжіння до глибокі в корені політичній культурі Німеччини минулого сторіччя етатистськой ідеології, - ХДС і ХСС із концепцією сильного "держави безпеки". СДПГ із концепцією сильного "держави добробуту", "зелені" із концепцією сильного "екодержави", республіканці з концепцією сильної національної держави, ПДС із концепцією сильної держави в якості планово-розподільної інстанції, і відповідно по-різному трактують основне призначення держави.

На основі аналізу програмно-політичних установок різноманітних партій можна провести розділювальну лінію між ХДС/ХСС. СвДП, СДПГ і "зеленими", з одного боку, II партією республіканців і ПДС - з інший. Партії першої групи прихильні демократичної моделі держави, а партії другої групи - авторитарної. Хоча базисна-демократична модель "зелених" істотно відрізняється від традиційної ліберально-демократичної, на якій орієнтуються ХДС/ХСС, СвДП і СДПГ, проте вона цілком вписується в демократичну політичну культуру Німеччини, тому що також виходить із примату індивідуальної свободи стосовно держави і товариства і базується на гуманістичних цінностях.

Дві різноманітні моделі держави - демократична й авторитарна - подають, по істоті, основну політичну дилему, із яким зштовхувалася Німеччина на своєму шляху історичного розвитку від полуабсолютистського режиму аж до наших днів. До 1990 р. дана дилема знаходила вираження в протистоянні між двома державами - демократичної ФРН і тоталітарної ГДР. Після возз'єднання ця дилема, перемістившись в іншу площину, знову знаходила характер внутришньонімецької. Вона у всій гостроті проявилася в східних землях, вже інтегрованих у демократичну політичну систему ФРН, але збереживших сильне тяжіння до авторитарної ідеології.

Хоча на перший погляд може показатися, що дана дилема обмежується чисто регіональними рамками, вона проектується на всю Німеччину: ПДС із своїми мандатами бундестагу вийшла на загальнонімецький рівень і тепер докладає зусиль до тому, щоб об'єднати під своєю егідою роз'єднані ліворадикальні сили західної частини. У самому Західної Німеччині на всьому протязі повоєнного періоду дилема не мала якого серйозного значення, незважаючи на існування право- і ліворадикальних сил - що пояснюється їхньою маргінальною роллю в товаристві і відомій стабільності демократичної політичної культури.

У ряді випадків авторитарна модель держави важко відтличити від тоталітарної. Для обох характерно всевладдя однієї особи або вузьких груп осіб, що спираються на ієрархічно структурований державний апарат або апарат зрослої з державою політично домінуючої партії, відсутність або слабість конституційно-правової системи захисту прав і свобод людини від зазіхання з боку влади. Основне ж розходження між цими моделями лежить у масштабі втручання державної влади в суспільну і приватну сфери. При тоталітаризмі межа між -цими сферами фактично стерта, а при авторитаризмі, хоча існує значне обмеження індивідуальної свободи, усе ж державна влада уникає настільки травні втручання в приватну сферу.

Партія республіканців і ПДС, відкрещиваючись від крайніх форм тоталітаризму, ринуться до встановлення авторитарного режиму з "демократичним фасадом". Хоча вони завіряють у своїй готовності точно додержуватися основні принципи вільно-демократичного ладу, зафіксовані в Основному законі ФРН, на ділі їхні пропозиції націлені на зміну цього ладу під гаслом забезпечення "етнічної гомогенності" німецького народу (республіканці) або "відновлення в напрямку соціалізму" (ПДС). Запропоновані ними міри в кінцевому рахунку призвели б до узурпації влади вузькою кастою, до посилення впливу бюрократії, обмеженню прав і свобод громадян, відстороненню їх від реальної участі в політичному процесі, відтискуванню і придушенню інших партій - конкурентів перемігшої партії, до встановлення ідеологічного диктату. Правда, у випадку приходу до влади ці партії припускають зберегти у визначеній мірі свободу громадян - насамперед у господарської (республіканці) і в приватної сферах. Їх авторитарний режим, можливо, став би більш "м'яким" і "демократичним", чим прецеденти, але це не змінює суті справи: саме авторитарному предполагає придушення в тієї або іншій мірі свободи особи в ім'я якийсь вищих інтересів - або державних, або національних, або інших колективних (наприклад, партії або так називаних трудових колективів).

ХДС/ХСС. СвДП. СДПГ розглядають державу як організоване на плюралістичній основі співтовариство вільних індивідуумів (за словами Г. Хайнемана, президента ФРН у 1969-1974 р., "держава - це ми усе і кожний із нас окремо"), а не уніфіковане співтовариство людей, у якому розчинена була би особистість (кредо тоталітаристів сформулювала не хто інший, як Муссоліні: "Усе для держави, ніщо поза державою, ніщо проти держави"). Партії демократичної орієнтації, у противагу право- і ліворадикальним. прихильні ліберально-демократичним цінностям На їхню думку, поза демократією, тобто поза можливістю вільної співучасті на рівноправній основі в процесі політичного волевиявлення, немислима справжня свобода особи. Саме в умовах демократії державна влада, що надається стать контролем громадян, стає реальним інструментом здійснення їхніх інтересів і запитів, а не перетворюється в самодостатню силу.

Хоча висунуті "зеленими" проекти суспільного устрою носять явно утопічний характер, проте вони є потужним імпульсом для розвитку демократичної політичної культури, збуджуючи суспільні сили до активного пошуку нових форм демократичної співучасті, нових можливостей самореалізаціі. При цьому що проповідується ними принцип непримусу варто сприймати не просто як абстрактно-гуманістичний і утопічно-пацифістський, але в контексті їхніх зусиль по "приборканню державної влади і перетворенню її в більш цивілізовану.

Поки партії демократичної орієнтації мають тривку опорну базу в товаристві і займають ключові позиції в політику, вони можуть служити надійним заслоном політичному екстремізму і всяким крокам до авторитаризму. Авторитарна модель зберігає свою привабливість лише для вузької меншості населення. Є підстави думати, що в колишньої ГДР у міру більш глибокого інтегрування в західну систему цінностей буде зменшуватися тяжіння до авторитарної ідеології.