Реферат: Вербальне спілкування

Реферат

на тему:

Вербальне спілкування

План

1. Поняття та основні ознаки вербального спілкування.

2. Особливості сприймання і розуміння людини людиною під час вербального спілкування

3. Використана література

1. Поняття та основні ознаки вербального спілкування

Якщо ми звернемось до питання про походження спілку­вання, то його соціальна природа і соціальні функції, зв'язок з іншими видами діяльності та з еволюцією людини виступа­ють особливо ясно. Розвиток спілкування був невід'ємний від розвитку первісної людини та йшов поряд з її трудовою ді­яльністю. Ускладнення «стосунків з природою», розвиток форм праці, її спеціалізація вели до розвитку суспільних від­носин, до ускладнення форм взаємодії у процесі праці, а це вимагало все більшого вдосконалення спілкування, що забез­печує таку взаємодію. Разом з тим, чим складнішою та доско­налішою ставали колективна праця і взаємодія людей у тру­довій діяльності, тим більші вимоги ставилися до кожного учасника діяльності, і, відповідно, ускладнювалось його пси­хічне життя, розвивалася його свідомість.

Спілкування — складний багатоплановий процес встановлення і розвитку контактів між людьми, що по­роджується потребами у спільній діяльності і включає обмін інформацією, сприймання й розуміння іншої людини, вироблення єдиної стратегії взаємодії, взає­модія суб'єктів, спрямована на зміни у стані, поведінці та особистісно-смислових особливостях партнера.

У сучасних умовах провідним є мовне спілкування або вер­бальна комунікація , що реалізується за допомогою мовлення. Відомий спеціаліст, що вивчав особливості спілкування між людьми, Л. Виготський писав: «Спілкування, не опосередковане мовою чи якоюсь іншою системою знаків або засобів, як воно спостерігається серед тварин, робить можливим спілкування лише найбільш примітивного типу та в найбільш обмежених розмірах... Щоб передати якесь переживання чи зміст свідомості іншій людині, немає іншого шляху, окрім віднесення цього змісту до певного класу, до певної групи явищ, а це потребує узагальнення. Таким чином, вищі, властиві людині форми пси­хологічного спілкування можливі лише завдяки тому, що люди­на за допомогою мислення узагальнено відображає дійсність».

Акт вербальної комунікації – це діалог, що складається з промовляння та слухання. Вміння промовляти є давнім предметом дослідження. Існує спеціальна наука – риторика, викладається спеціальна дисципліна – ораторське мистецтво. Але в сучасній літературі з питань спілкування велика увага приділяється вмінню слухати.

Мова та мовлення людини виконують кілька функцій. По-перше, вони є знаряддям мислення та інтелектуальної ді­яльності, забезпечуючи орієнтування в умовах завдання, ви­роблення та виконання плану дій, порівняння одержаного ре­зультату з наміченою метою. Специфіка інтелектуальної діяль­ності людини дуже виразно змальована К. Марксом в його відомих словах про вищість найгіршого архітектора над най­кращою бджолою.

Друга функція — оволодіння суспільно-історичним досві­дом людства, окремого народу, нації, спільності. Щоб здійснювати інтелектуальну діяльність, людина повинна володіти певною сукупністю знань, що вже накопичені попередніми поколіннями. Знання стають надбанням окремого індивіда за допомогою мови. У ній також відображаються та закріплю­ються поняття і реалії, здобуті історичним досвідом даного народу, які існують завдяки специфічним умовам його трудо­вого, суспільного, культурного життя.

І, нарешті, мова — знаряддя пізнання. Ми можемо здобу­вати нові (не для окремої людини, як у першому випадку) для людства знання, відомості про оточуючу нас дійсність, у ціло­му ряді випадків лише за допомогою теоретичних викладок, не звертаючись безпосередньо до практичної (трудової, екс­периментальної) діяльності.

У процесі історичного розвитку виникли дві форми мо­ви — зовнішня та внутрішня, причому перша включає в себе усну (діалог та монолог) та письмову.

Діалог — безпосереднє спілкування двох та більше суб'єк­тів. Для нього характерні:

1) згорнутість мови — деякі її елементи лише припускають­ся, але не вимовляються уголос завдяки знанню ситуації співбесідником, тому розмова може бути малозрозумілою для стороннього слухача,

2) довільність — висловлювання можуть бути реакцією на репліку партнера, зміст якої «нав'язаний» попередніми словами,

3) слабка організованість — бесіда розвивається не за пла­ном, вільно, залежить від ситуації.

Монолог — говорить одна людина, інші слухають та сприймають. Така мова організована, структурована, розгорну­та, окремі фрази завершені, мають пояснювальний характер.

Різновидом монологічної мови є письмова. Історично во­на з'явилась пізніше усної як засіб передачі інформації про певні події та явища і спочатку мала форму малюнків (ідео­графічне письмо), які ставали все більш схематичними та аб­страктними (піктографічне письмо). Подальший відхід від зо­браження конкретних предметів привів до ієрогліфічного письма, причому ієрогліфи означали не лише окремі предме­ти, а й цілі думки. І, нарешті, повне абстрагування знака від змісту ознаменувало останній, сучасний етап писемності — алфабетичне (алфавітне) письмо, в якому кожна окрема буква-знак не має самостійного значення, але з них складаються слова. Разом з тим, деякі звуки можуть мати емоційне забарв­лення, Наприклад, вимовлені з різною інтонацією звуки «а», «о», «у» несуть певну інформацію.

Письмова мова в порівнянні з усною має певні психоло­гічні особливості: вона звернута до відсутнього співбесідника і здійснюється без контакту з ним, тому у ній немає таких ви­ражальних засобів, як інтонація, міміка, жести. Вона потребує розгорнутого, послідовного та повного викладення думок, до­тримання правил граматики та синтаксису і т. ін.

Видозміненою зовнішньою мовою є внутрішня, якою ми користуємося, коли щось обдумуємо, з кимось подумки спере­чаємося. Це наш внутрішній голос, наш внутрішній співбесід­ник. Як правило, внутрішня мова монологічна, хоча в окремих випадках вона може набути форми діалогу (наприклад, коли ми відчуваємо невпевненість у чомусь, переконуємо себе).

У професійній діяльності працівникам правоохоронних органів досить часто доводиться звертатись до усної та пись­мової мови як джерела інформації. Мова може не тільки ха­рактеризувати особистість (правопорушника, звинувачувано­го, свідка), а й її психічний стан. Останнє особливо суттєво, коли виникає необхідність визначити, осудна людина чи ні, а також для розшуку та ідентифікації злочинців.

Чи можна, маючи відомості про мову людини, уявити собі, наприклад, її зовнішність? Нижче ми зупинимося на цьому пи­танні докладніше, а зараз лише зазначимо, що прямих коре­ляцій між мовою та зовнішністю на сьогодні не встановлено. Але в мові можуть відображатися деякі особливості темпера­менту, характеру та інші властивості, що визначають манеру ідини триматися, поводитися. Нерішучий, соромливий — відповідним чином, і тримається характерно: затиналить очі, червоніє. Люди з фізичними вадами (на-^"'^ мають звичку компенсувати поведінкою свій -'ідто впевнено, розмовляють з надлиш-4. Особи з дефектами слуху говорять огрядних людей властиві специфічні задухою. Можуть бути і більш складні спілкування не обмежується тільки щією. Відомо, що дуже важко розмовля-Іччя якої нічого не виражає. Діалог потребує активності обох сторін, причому кожна з них розкриває для себе та для інших свої психологічні властивості. Таким чином, він стає важливим фактором психічного розвитку особистості.

Відомий психолог Б. Ананьев підкреслював, що комуніка­тивний процес не може бути повним, якщо суб'єкт не вико­ристовує невербальні його засоби. Невербальне спілкування цінне тим, що воно виявляється, як правило, підсвідоме та мимовільно. Людина «зважує» свої слова, але не може контро­лювати міміку, жести, інтонацію, тембр голосу тощо. Кожен з цих елементів спілкування «сигналізує» співбесіднику про правильність сказаного словами чи «підказує» сумнів у них.

«Слова» невербальної мови мають різне значення в різних народів. Наприклад, покачування головою зліва направо для нас означає «ні», для болгар — «так». У спілкуванні на невер­бальному рівні точність досягається лише при врахуванні конкретної ситуації, а також соціального стану та культурно­го рівня партнера. Вона також залежить від ряду чинників, то­му люди по-різному розуміють невербальні сигнали. Напри­клад, жінки більш точно відтворюють значення емоцій та по­чуттів, ніж чоловіки. Високі здібності до розуміння інших у професіоналів, що працюють з людьми (юристів, педагогів, психологів). В останньому випадку ця якість не природжена, а набувається у спілкуванні.

Міжособистісний простір (дистанція спілкування) — це суб'єктивний просторовий критерій емоційної близькості людей. Чим у більш близьких стосунках перебувають люди, тим на меншій дистанції вони спілкуються. Експерименталь­не встановлено, що найближче «допускаються» родичі, друзі та близькі знайомі, лікарі.

Ця відстань залежить також від віку (з часом вона збільшу­ється), статі, соціального статусу, національних стандартів по­ведінки (уродженці південних країн спілкуються на більш близькій дистанції, ніж північних), психологічних особливо­стей партнерів та інших чинників. Звичайно, жінки стоять чи сидять ближче до співрозмовника, ніж чоловіки. Психологіч­но врівноважені люди підходять ближче, тоді як тривожні на­магаються триматися на віддалі, така ж залежність між екст­раверсією та інтраверсією. Існує зв'язок між «дистанцією роз­мови» та зростом: чим нижчий чоловік, тим далі він прагне знаходитись від співрозмовника, у жінок спостерігається про­тилежна залежність. Пояснення цьому просте: за існуючими соціокультурними нормами в нашому суспільстві чоловік зро­стом повинен бути вищим, тому за рахунок відстані він нама­гається маскувати свій «недолік».

Звичайно, люди почувають себе зручно і справляють при­ємне враження, якщо вони вміють правильно вибирати дис­танцію діалогу. Надто близька відстань вносить у стосунки дискомфорт, партнер оцінюється як нав'язливий чи невихо-ваний, надто велика — може ранити самолюбство та гідність, партнер буде сприйматися як гордівливий, пихатий. У міру зростання зацікавленості предметом розмови дистанція може скорочуватися, у тому числі й у випадках, коли людина з більш високим соціальним статусом виходить із-за столу, що виконує роль своєрідного бар'єра, і сідає збоку, ніби демонст­руючи цим довірчий характер розмови.

«Життєвий простір» людини залежить від ситуації спілку­вання: виділяють «особистісну дистанцію» — 0,4-1,5 м, «гро­мадську дистанцію» — 1,5-4 м, «відкриту дистанцію» — 4-8 м.

Отже, правильно вибрана дистанція може задати тон усій подальшій розмові. Це стосується також і випадків, коли не­обхідно несподівано для співрозмовника збільшити напруже­ність у спілкуванні (наприклад, у слідчій практиці), що дося­гається «вторгненням» в особистісний простір осіб, що про­тидіють установленню істини.

Візуальний контакт — частота і тривалість обміну по­глядами, а також те, як люди дивляться один одному у вічі. Ми частіше і довше дивимося на того, хто нам подобається. По­гляд означає не тільки зацікавленість, але й зосередженість на темі розмови, причому значно легше підтримувати візуаль­ний контакт, коли вона приємна, аніж коли конфліктна. В ос­танньому випадку утримування від прямого візуального кон­такту є виявом ввічливості та розуміння емоційного стану партнера по спілкуванню, а настійливий погляд — ознака во­рожості, втручання в особисті переживання.

Необхідно враховувати, що про людину, яка дивиться спів­розмовникові у вічі, створюється приємне враження, але по­стійний, пильний погляд заважає зосередитися, викликає від­чуття дискомфорту. Тому погляд потрібно час від часу відво­дити, регулюючи таким чином розмову. Останнє не стосується тих ситуацій, коли працівнику правоохоронних органів по­трібно свідомо збільшити напруженість у спілкуванні (напри­клад, при допиті, проведенні очної ставки).

Важливо знати та свідомо використовувати такі характе­ристики візуального контакту: відведення погляду вбік, погля­ди скоса чи, навпаки, визивно прямі, погляди крадькома — оз­нака ворожості, готовності до конфлікту, моргання очима — подив, зляканість, широко відкриті очі — привітність, задово­лення (у сполученні з посмішкою), відсутній, пустий погляд — утома, нудьга.

Знання про особливості візуального контакту не тільки дозволяють діагностувати та нейтралізувати прояви, що ут­руднюють професійне спілкування, а й цілеспрямовано ство­рювати такі, що сприяють оптимальній взаємодії.

Останніми при перерахуванні невербальних засобів спіл­кування були названі мимовільні прояви фізіологічних реак­цій, до яких належать потіння, пересихання в роті, що супроводжуеться ковтанням, облизуванням губ, посилене пульсуван­ня, порушення дихання, розширення зіниць, зблідніння тощо. Усі ці прояви, що практично не підвладні свідомому контро­лю, свідчать про значні труднощі, яких зазнав співрозмовник, і повинні фіксуватися як додаткові діагностичні ознаки.

2. Особливості сприймання і розуміння людини людиною під час вербального спількування

Вищезазначене свідчить, що спілкування — це не просто обмін інформацією, воно передбачає взаємну активність парт­нерів. Успішність спілкування залежить від рівня соціальної чуттєвості до людей, психологічної пильності та емоційної чутливості. При нерозвиненості однієї з цих складових спіл­кування може стати нерезультативним чи взагалі не відбутися.

Пізнання і взаємний вплив людей один на одного — обо­в'язковий елемент всілякої спільної діяльності, незалежно від того, що є її метою (досягнення матеріального результату, ви­ховання тощо). Від того, як люди відображають та інтерпрету­ють зовнішність і поведінку, багато в чому залежить характер їх взаємодії і діяльності та результати, яких вони досягають.

Отже, людина виступає щодо партнерів по спілкуванню не тільки як об'єкт і суб'єкт впливу, а й одночасно як суб'єкт піз­нання. Основними процесами, завдяки яким людина сприй­має та переробляє інформацію, що надходить від іншої лю­дини, є сприймання, мислення та уявлення.

Дослідами встановлено, що цілісний образ людини вини­кає поступово і пов'язано це з просторово-часовими умова­ми, в яких відображається об'єкт. Наприклад, люди з нормаль­ним зором в умовах доброї видимості виділяють людину з оточення на відстані двох кілометрів. На відстані одного кі­лометра видно загальний контур, 700 м — сприймаються ру­хи рук та ніг, 300 м — голова, овал обличчя, колір одягу, 60 м — розрізняються очі, ніс, пальці. В умовах поганої види­мості показники сприймання людини на відстані гірші.

Колір елементів верхньої половини фігури визначається раніше, ніж нижньої. Велике значення має ракурс (збоку, звер­ху), в якому сприймається людина. При сприйманні обличчя напрямок розглядання — зверху вниз, від волосся до губ, тоб­то верх голови є точкою початку сприймання обличчя.

При описанні зовнішності людини елементи її розподіля­ються нерівномірно. Так, якщо за 100 % прийняти загальну кількість елементів зовнішності, то відображення фізичних рис (зріст, статура, волосся тощо) становить 82 %, виразні рухи (мі­міка, жестикуляція) — 14 %, оформлення зовнішності — 4 %.

Окрім власне психофізіологічних чинників, на сприйман­ня та розуміння людини людиною впливають вікові, статеві, професійні та інші ознаки. Так, з віком при словесному від­творенні зовнішності збільшується кількість елементів вираз­них рухів, проте зменшується кількість елементів оформлен­ня зовнішності. Найбільш точно оцінюється вік однолітків, гірше — молодших, найгірше — старших за віком. Педагоги в першу чергу описують одяг, потім мову, міміку, манеру по­водитися, художники — відповідно обличчя, зріст, міміку. Чо­ловіки та жінки приблизно однаково ідентифікують очі лю­дини, але жінки точніше визначають пропорції обличчя, рот, ніс, чоловіки — брови, овал обличчя, вуха, підборіддя.

Певні закономірності виявляються при сприйманні та ро­зумінні психічних станів, зокрема, емоційних. Так, найбільш точно ідентифікуються подив, відраза, гірше — горе, гнів, по­зитивні емоції.

Але найбільшою мірою сприймання та розуміння іншої людини залежить від чинників, що мають соціально-психологічну природу. Виділяють такі механізми:

1. Фізіогномічна редукція — судження про внутрішні, психологічні особливості на основі зовнішнього вигляду (ви­разу обличчя, статури, ходи, постави тощо).

У кожній національній культурі існує безліч фізіогномічних уявлень та прикмет. Добре відомо, що означає, напри­клад, тверде підборіддя, високе чоло, вузькі губи. Існує фіксо­ваний набір прикмет і щодо інших частин обличчя (очей, брів, вух). Дослідами О. Бодальова встановлена наявність та­ких стереотипів сприймання: люди з квадратним підборіддям мають сильну волю, з високим чолом — розумні, з жорстким волоссям — непокірного характеру, повні люди — добродуш­ні, люди низького зросту відзначаються властолюбством, енергією, бажанням командувати, гарні люди — нерозумні й самолюбиві, тонкі губи — ознака потайливості, постійно на-піввідкритий рот — невеликого розуму.

Наскільки такі уявлення справедливі? Відомо, що фізіогномісти часом дають дуже точну характеристику людині, яку во­ни короткочасно спостерігають. Але є й інший погляд — не можна жорстко пов'язувати окрему деталь зовнішності з харак­тером, це обов'язково призведе до помилки. Істина полягає в тому, що зовнішність, звичайно, відображає деякі внутрішні особливості, і у цьому немає нічого ненаукового чи ідеалістич­ного (будова скелетно-м'язової системи визначає конституцію, яка, у свою чергу, впливає на манеру поведінки і характер). Відповідно, механізм фізіогномічної редукції може бути корис­ним, якщо не вимагати від нього надто багато — абсолютної точності та надійності.

Звідки беруться фізіогномічні уявлення? Ми не набуваємо їх у процесі накопичення особистого досвіду (наприклад, не виміряємо висоту чола та не співставляємо її з інтелектом), а дістаємо вже готовими із соціального оточення. Це не на­ше особисте надбання, а продукт колективної творчості. Під­твердженням цього є той факт, що фізіогномічні уявлення в різних культурах значною мірою відрізняються. Наприклад, у в'єтнамській культурі великий рот корелює з високим інтелек­том, причому це стосується лише чоловіків. Слід враховувати, що «ключі» однієї культури можуть бути непридатними для ін­шої. Цим пояснюється недиференційованість сприймання й запам'ятовування людей іншої расової приналежності: зов­нішність їх здається нам дуже подібною, аж до ілюзії повної ідентичності.

Отже, придатний чи ні механізм фізіогномічної редукції для спілкування? Однозначної відповіді на це запитання не­має. Він дуже простий і зручний, але призводить до непоро­зуміння, якщо неправильно застосовується і не доповнюється іншими, більш складними та точними ознаками.

2. Соціальна категоризация та порівняння — це роз­поділ людей за певними категоріями, тобто визначення їх соціального статусу та порівняння зі своїм статусом. Така процедура може бути досить простою (наприклад, «старий — молодий», «бідний — багатий») або ж складною (наприклад, «розумний — дурний», «порядний — непорядний»). Вона ду­же важлива, бо людина з невизначеним соціальним статусом зазнає труднощів у спілкуванні, відчуває самотність, ідентифі­куючи себе з певною соціальною групою, ми сприймаємо її права, обов'язки, привілеї. Виникає відчуття «Ми» (моя група) на відміну від «Вони» (їх група), причому в міжгруповому спілкуванні «Ми» частіше переоцінюються, а «Вони» — недо­оцінюються.

Із зазначеного можна зробити важливий висновок: наше розуміння людей завжди певною мірою неточне та упередже­не, бо якщо «Ми» не дає хоча б маленької переваги, то потер­пає самооцінка. Ця тенденція виявляється як в оцінках, уяв­леннях, судженнях, так і в зовнішній поведінці, причому вона посилюється в умовах змагання, особливо з невизначеними критеріями. Приоцінці результатів більш упередженими ви­являються ті, що програють чи мають нижчий статус. Отже, в умовах соціальної несправедливості різко зменшується віро­гідність неупереджених оцінок, терпимості та взаєморозумін­ня між людьми, що належать до різних груп, причому психо­логічно найбільше страждають ті, що не мають ніяких благ та привілеїв.

3. Стереотипізація — розуміння іншої людини шляхом віднесення її до певної соціальної групи та автоматичного пе­ренесення на неї типових для даної групи характеристик. Термін запропонований американським журналістом О. Ліп-маном для визначення штампів та кліше («фіксованих карти­нок у голові») в людському спілкуванні.

Існує багато визначень стереотипів. Найбільш коротке з них — «усі вони такі». При цьому не має значення, хто це кон­кретно та які вони насправді: усі професори неуважні, усі анг­лійці — стримані, усі жінки — непостійні. Приклади можна продовжувати. Характерно, що при цьому всі знають — на­справді це не так, об'єднувати всіх одним штампом — велике спрощення і огрубления дійсності. Але стереотипи все ж існу­ють, бо вони виконують свою функцію — просто й швидко категоризувати індивіда.

Грубість, схематизм, ворожість по суті своїй не притаман­ні стереотипізації, а виникають як наслідок соціальних умов. Стереотипи необхідні для психологічної регуляції міжособистісної взаємодії, без них людина «потонула» б у хаосі інформації, що надходить.

Література

1.Брикман Р, Кершнер Р. Гений общения: пособие по психологиче­ской самозащите. — С.-Пб., 1997.

2.Дерябо С^ЯсвинВ. Гроссмейстер общения. — М., 1997.

3.Кабрин В. И. Транскоммуникация и личностное развитие. — Томск, 1992.

4.Рюкле X. Ваше тайное оружие в общении. Мимика, жест, движе­ние. — М.,1996.

5.Хохелъ С. Целостное восприятие личности и методы определения ее типа. — К., 1992.