Україна перед полтавською катострофою.
Перехід Мазепи до Шведів застав Петра І в Новгорді - Сіверському. Біля царя були увесь вищий склад армії - Меншиков та Шеремєтьєв, керевні члени уряду: кнцеляр І’олвкін, його помічник Шафіров та колишній посол у Польщі, князь Г. Долгорукий. Це значно полегшувало акцію царя й давало йому можливість діяти з блискавичною швидкістю.
Петор І розгорнув енергійну діяльність. Вже 27 жовтня він видав перший маніфест до украйнського народу, в якому сповіщав, що Мазепа “беззвестно пропав2. Він наказав негайно з’явитися старшині, полковникам і “прочим” на нараду, і, якщо виявиться “невірність” Мазепі, обрати новог гетьмана. 28 жовтня Петро І видав другий манівест, в якому повідомляв про зраду Мазепи, про його мету передати “Малоросійску землю” знову під польське володіння, а церкви віддати уніятам. Себе виставляв цар, як захисника українського народу, і, з демагогічною метою, скасував деякі податки, які Мазепа наклав нібито на свою користь. Вищим духовним особам: митрополитові Йоасафові Кроковському, Черніговському архиєпискові Іванові Максимовичу та полковникам обіцяно при тому “високу милість”. Так розпочалася пропагандивна діяльність Петра І, яку Б. Крупницький влучно назвав “війною маніфестів”.
Україна була поділена на дві частини: одну - меншу - окупувало шведське військо, а друга - більша - перебувала під владою гетьмана Скоропадського, фактично - Москви. Справдились побоювання Мазепи: терен війни перенесений був на Україну.
Непідготовлена заздалегідь людність зустрічала шведську армію, як взагалі зустричають окупантів: здебільшого вороже. Розташувавшись на зимові квартири, шведи вимагали продуктів, фуражу. Це викликало опір серед населення, а на опір шведи відповідали репресіями. До цьго треба додати постійну, вперту агітацію московських агентів та терор супроти тих, кого московський уряд вважав “мазепинцями”. Зима була надзвичайно сувора і шведська армія терпіла від браку помешкань і одягу, що викликало хвороби. Шведам доводилося з бою брати Пирятин, Смілу, Веприк, Зіньків, які не впускали їх до себе.
Становище Мазепи погіршувалося. Багато старшин втекло до Петра. Це деморалізувало рядове козацтво, що також розбіглось. Залишилися неповні сердюцкі та компанійськи полки. Спроби шведів поширити терен війни на схід, на Слобідську Україну, були невдалі. Шведи плюндрували міста, села знищили Краснокутськ, Городню, Коломак, Котельну, Мурафу, Колонтаїв. Наслідки для них були фатальні: почалося протишведська партизанська війна.
На партизанські дії шведи відповідали репресіями, які викликали ще більший спротив населення. Таким чином сили шведської армії витрачалися на бородьбу з народом, на допомогу якого розраховував Карл ХІІ, ідучи походом в Україну.
2.
Оборона Полтави.
Сили противників були нерівні. Петро мав разом з українськими полками Скоропадського понад 50.000 вояків з 72 гарматами. У війську Скоропадського був повернений із сибірського заслання Білоцерківський полковник Семен Палій, тепер в разні полковника Охочекомонного полку.
Сили противників були нерівні. Петро мав разом з українськими полками Скоропадського понад 50 000 вояків з 72 гарматами. У війську Скоропадського був повернений із сибірського заслання Білоцерківський полковник Семен Палій, тепер в ранзі полковника Охочекомонного полку. Українськи полки не брали безпосередньої участі в бою, служачи резервою для діючої частини армії. Шведів було не більше як 25 000, а більша частина їх артилерії загинула під Лісною. Крім того бракувало набоїв, запаси яких залишились в Батурні. Військо було втомлене суворою зимою та безнадійностю загальної ситуації. За шведською славетною армією не стояло резерв; вона відрізана від батьківщини, стояла на чужій теріторії, оточена ворожим населенням. В таких умовах тількі чудо могло врятувати шведів, і вони вірили в чудо, в щасливу зірку свого короля. На лихо, легковажний і необережний Карл ХІІ за кілька днів до бою поїхав оглядати форпости і був тяжко поранений в ногу.
Шведська армія опинилася між двох вогнів: Полтава - з одного боку - і велика московська армія - з другого. Карл ХІІ сподівався розпочати бій 29 червня (ст.ст.), але дістав повідомлення, що Петро почне наступ 28 червня. Тоді він вирішив почати бій 27 червня, передавши командування генералові Реншільдові. Короля привезли на поле бою на ношах.Війска Мазепи та запорожці,розташовані біля с. Пушкарівки - з одного боку - недавали можливости полтавській залозі приєднатися до московської дійової армії, а з другого - захищали шведську армію від обхідного маневру ворожих війск.
На світанку 27 червня шведи почали наступ на земляні укріплення, але, не зважаючи на хоробрість, здобути їх не змогли. Карл ХІІ вирішив обійти ці укріплення - і знову зазнав невдачі. Втрати були дуже великі і це примусило шведів відступити до Будищенського лісу, щоб перешикуватись там. О 9-й годині ранку почався рішучий бій, в якому перевага виявилась на боці московських сил. Артилерія засипала шведів дощем ядер, відповідати на який шведи не могли, і тому кинулися в рукопашний бій. Але їх спіткало нове нещастя: гарматне ядро розрбило ноші Карла ХІІ. Він знайшов у собі сили сісти верхи, але коня під ним забито. Король упав на землю і його винесли непритомного з бою. Це виклакило серед шведів паніку. Страшним натиском та гураганним вогнем артилерії московське військо примусило їх відпустити, залишивши табір та масу полонених. За ці вісім годин перевернулся сторінка історії: сталася найбільша катастрофа в історії не тільки України, а й всієї Европи.
Шлях для втечі обирали уздовж правого берега ріки Ворскли, що впадала у Дніпро майже на 100 верст нижче Полтави.
Шведи для переправи через Дніпро знайшли десь на Ворсклі пором і пригнали його на Переволоченський перевіз. На цей пором почали сідати шведські солдати й переправлялися на протилежний берег Дніпра. Інші для цього ж ламали обозні вози, кидали дошки в ріку й, лежачи на них, намагалися подолати ріку вплав. Деякі кидали в Дніпро колеса й на колесах пускалися уплав. Погано вміючи плавати і не можучи справитися з плином річкових хвиль, шведські солдати зазнавали великої небезпеки втонути, але всюди їм надавали велику допомогу запорізькі козаки. Одні запоріжці сідали верхи на своїх коней і сміливо пускалися на них у плав, а коли ті стомлювалися, хапалися за гриву коней і, допомагаючи у воді шведам, витягали їх на протилежний берег ріки. Інші з них на швидку робили плоти, прив'язували тонкі матузки до одного кінця кожного плота, а другій кінець затискали у своїх міцних зубах і так перепливали Дніпро.
Запоріжські козаки, котрі залишилися зі шведами, передбачаючи свою долю, вирішили краще втопитися у Дніпрі, аніж віддатися росіянам на місці. Кидаючись масами у Дніпро з надією переплисти його, запорожці не всі могли подолати течію хвиль і переважно потонули в ріці. В тім деяки з них зуміли переплисти Дніпро і врятуватися від переслідування російськіх військ. Але ті з запоріжців, котрі чи не всигли кинутися в ріку, чи не зважилися зробити це, потрапили в російській полон і були жорстоко страчені за наказом царя. Цар, страшенно роздратований запоріжськіми козаками, вигадував найвитонченіші страти для них: одних із запоріжців він звелів колесувати; інших, котрі перевдяглися у шведські мундири й тому початково зберегли життя, наказував безжально пополоти багнетами; третіх зволів закувати в кайдани й у віддалені місця Сибіру заслати. Помилували певну кількість простих козаків, котрі самі з'явилися повинитися до царя. Таких зібралося до липня сьомого дня до 15 000 чоловік. Зголоднілі, вимучені страхом, вони довго переховувалися після полтавської перемоги по різних нетрях і лісах, і з'явилися до Петра в день його тріумфу над переможеним ворогом і віддалися на волю царя. Цар, зворушений тяжким становищем бідолах, вибачів їм провину й задовольнився тільки тим, що позбавив їх козацького звання й наказав розмістити по різних українськіх селах.
Така сама лиха доля спідкала й тіх запорожців, котрих захопили полковники Яковлєв і Галоган у самій Січі: кожного десятого з них наказали стратити, а інших на каторжні роботи до Сибіру заслати. Водночас стратили десятого з 24 козаків, котрі намагалися вчинити напад на місто Кременчу, але були схоплені Данилом Апостолом, полковником
Миргородського полку.
3.
Полтавська битва та її історичне значення.
Полтава мала велике значення для ходу кампанії: вона стояла на схрещенні шляхів із Запоріжжя, Криму, Туреччини, Правобережної України, Дону, Московщини. Хто володів Полтавою, володів Південним Лівобережжям. Крім того в Полтаві були великі запаси харчів, фуражу, одягу, які зробив ще Мазепа. Про те, Полтава визнала владу Скоропадського, і в ній стояла велика московська залога, яку Петро все збільшував.
Після розгрому Шведів під Полтавою і взяття всього, що було тут їхнього, вирядив Государ багатьох Генералів і Князя Меньшикова з корпусами переслідувати їх по дорозі, яка провадить до Дніпра. Корпуси тії, йдучи слідами Шведськими, брали в полон усіх тіх, кого здоганяли із слабих, поранених і заблуканих у країні незнайомій, а дорогу їм показували ті, що померли з ран та конали на шляху із знемоги; і стан їхній був такій жалісний, що не торкнувся їх ніхто вбивати або ж озлоблювати, а всяк підпомогав їх їжею, а особливо водою, без якої вони томилися спрагою і в муках помирали. Досягнувши Дніпра, знайшли всі залишки Шведів у вузькій місцині між Дніпром і Ворсклою, над гирлом останьої за містечком Кішеньками, так названим, очевидно, за своє розтошуваня. Війська Російські вишукували тут лінію свою супроти Шведів, од берега одної ріки до другої. Одначе Шведи, бувши під командою Генерала свого Левенгаупта без пороху і куль, не діждавши атаки Росіян, запропонували їм піддатися на капітуляцію. Договір про капітуляцію був короткий, і згідно з ним піддалися вони, поклавши зброю і віддавши прапори і штандарти в руки переможцям з усім тим, що в них було приналежного до озброєння, і потому взято їх у полон; рядових погнали пішки, а офіцерів повезли підводами до Росії, і їх усіх рахувалося в полоні до 17 000. "Перемогу над Шведами, таку славну й рішучу, святковану, звичайно, молебнями та бенкетами, на які запрошувано і всіх полонених Генералів та Міністрів Шведськіх."
Після виходу з України шведів і після піддання Мазепи анафемі новий гетьман Іван Ілліч Скоропадській липня 17 дня подав на затвердження государеві дев'ять статей, на підставі яких Україна входила до складу Великої Росії. У сьомій з цих дев'яти статей ішлося й про запорожців: "Хоч і добре те, що прокляті запорожці через зраду втратили Січ; але українці користалися звідти сіллю, рибою і звірями; тому просимо, аби нам дозволили їздити туди по здобич і щоб ні кам'янозатонський воєвода, ні гарнізон не чинили промисловцям кривд і перепон".
Але цар Петро Олексійович, який бажав заборонити всілякі зносини українців з запорожцями, на таку статтю дав негативну відповідь: "Щодо цього буде зроблене остаточне визначення згодом, а тепер того дозволити неможливо, бо під цим приводом бунтівники запорожці можуть загніздитися на попередніх місцях і влаштувати бунтівничі зібрання".
На початку 1710 року відбулося затвердження пунктів, на підставі яких гетьман Скоропадський був прийнятий під високодержавну руку государя, при чому було оголошено, що для відвернення на майбутні часи зради з боку гетьмана біля нього затверджували особливого з великоросіян чиновника,
який був наче очами й вухами государя.
Література:
1. Драч В. Історія русів - К.: Родянський письменик, 1991 р. (с.270 - 275).
2. Полонська - Васильченко Н. Історія України. К. Либідь , 1992 р. (с.68 - 75).
3. Рибалка І.К. Історія України. Харків: Логос, 1994 р. (с.112 - 117).
4. Субтельский О. Україна: Історія К.Либідь 1991 р.(с.208 - 210).
5. Яворницький Д.І Історія запорізьких козаків. К.: Наукова думка, 1990 р. (с.293 - 299)
|
