Важливою ознакою держав витупає державний лад (устрій). При його дослідженні виділяють два аспекти – вертикальний розподіл влади (форма правління ) і горизонтальний (тобто територіальний) розподіл влади (адміністративно-територіальний устрій ). Методика дослідження державного ладу відображена на рис. 12.1. Як бачимо, залежно від принципів організації верховної влади та способу взаємодії між її основними гілками (законодавчою, виконавчою, судовою) виділяють чотири форми правління, а залежно від принципів побудови стосунків між центральними і місцевими органами влади та ступеню розвитку самоврядування виділяють дві форми адміністративно-територіального поділу.

Рис. 12.1. Схема вивчення державного устрою

Форми правління держав

1. Більшість держав світу – республіки (149). Республіка – форма правління, за якої всі органи влади є виборними.

Залежно від розподілу повноважень між парламентом і президентом республіки поділяються на президентські, парламентські, парламентсько-президентські і президентсько-парламентські. Типово президентськими республіками є США та більшість країн Латинської Америки. У таких республіках обраний всім народом президент має широке коло повноважень, він одночасно є і главою держави, і главою уряду (посади прем’єр-міністра може не бути). Парламент виконує виключно законодавчі функції і має лише опосередкований вплив на уряд.

У парламентських республіках уряд формується парламентом. Уряд очолює, як правило, лідер тієї політичної партії, яка набрала більшість голосів на виборах в парламент. Парламент не тільки створює закони, але й спрямовує діяльність уряду. У парламентських республіках теж може бути президент (як, наприклад, у ФРН, Італії, Австрії), але його повноваження досить обмежені, мають переважно представницький характер (керівництво нагородною системою, приймання вірчих грамот від іноземних послів і т.д.). До того ж цей президент часто обирається парламентом, а не всіма виборцями.

Парламентсько-президентські і президентсько-парламентські республіки (більшість держав Центральної Європи) у різних комбінаціях поєднують владу парламенту і президента, функції яких розподілені згідно конституцій.

2. Монархія – форма правління, за якої політична влада успадковується. Монархій в світі – 31 (18 королівств, 4 емірати, 3 султанати, 3 князівства, 1 герцогство, 1 імперія, 1 папська держава). Більше всього монархій сконцентровано у Старому Світі (Європа – 12, Азія – 14, Африка – 3), у Новому Світі їх всього 2 (в Океанії – Тонга та Західне Самоа), а в такій частині світу, як Америка, монархій немає взагалі.

Монархії поділяються на конституційні (обмежені) та абсолютні (необмежені). У конституційних монархіях влада монарха суворо обмежена конституцією. Монарху, як правило, залишаються лише символічні представницькі функції. Таких монархій в сучасному світі, безумовно, більше. Прикладами можуть слугувати Швеція, Норвегія, Данія, Великобританія, Іспанія, Марокко, Японія та ін. В абсолютних монархіях влада монархів не обмежується, вони особисто очолюють всі її гілки – законодавчу, виконавчу, судову. Фактично будь-який документ за підписом монарха одразу отримує силу закону. Прикладами абсолютних монархій слугують Бруней, Кувейт, ОАЕ, Оман, Свазіленд. Різновидом абсолютних виступають теократичні монархії (Ватикан, Саудівська Аравія), в яких монарх водночас є і главою церкви, і главою держави.

Бувають і певні різночитання державного статусу: Андорра фактично є республікою, але формально вона – конституційна монархія під подвійним протекторатом (з боку Франції сувереном виступає президент, з боку Іспанії – єпископ Урхельський).

3. Джамахирія (з арабської мови – народовладдя, влада мас) – форма правління, за якої відсутні традиційні інститути влади (зокрема замість парламенту вищим законодавчим органом являється Всенародне Зібрання); вважається, що всі політичні рішення приймаються усім народом.

Джамахирія в світі одна (Лівія). Переклад терміну з арабської мови аналогічний перекладу з грецької мови терміну «республіка». Але це не дає підстав ототожнювати джамахирію як форму правління з республікою, адже джамахирія не має традиційних республіканських інституцій (зокрема парламенту).

У світовій політичній історії найближче до ідеї джамахирії стоїть народне віче, добре відоме у Давній Греції та й на теренах Київської Русі, потім трансформоване у козацький сход в Козацькій республіці. Механізм реалізації такого народовладдя детально описаний у багатьох історичних документах.

Збори Спартанської ради старійшин відбувалися на великому полі, де не було ані храмів, ані галерей, окрім однієї невеликої будівлі без вікон. В цьому приміщенні знаходилися члени «лічильної» комісії. Виборчий процес або затвердження певних рішень відбувалися вітанням вголос всіх присутніх. «Лічильна» комісія не могла бачити претендента або чути конкретні виступи, натомість вона фіксувала потужність вигуків, за якою і визначалися переможці.

Д.І. Яворницький описав для нащадків процес обрання кошового отамана у Запорізькій Січі. Попередній кошовий отаман звертався до січового товариства: «Панове-молодці! У нас сьогодні новий рік, чи не бажаєте Ви, за старим звичаєм, перемінити свою старшину і замість неї обрати нову?». Якщо товариство було задоволене своєю старшиною, то на це запитання лунала відповідь: «Ви добрі панове, пануйте ще над нами». Якщо ж над майданом западала тиша – знак недовіри – тоді кошовий, суддя, писар клали на стіл символи своєї влади і, подякувавши всім за шану, уходили. Після цього козаки висували кандидатів. Кандидати теж мали піти з ради до своїх куренів. Так своєрідно забезпечувалася таємниця голосування. А вже після обрання однієї з кандидатур старі й найповажніші козаки йшли до обраного в курінь і просили його стати кошовим. Обраному належало двічі відмовитися, і тільки за третьою пропозицією він брав до рук булаву. Довбиш бив у литаври, а старі січовики посипали голову кошового піском та брудом, щоб не забував свій родовід і не прагнув володарювати над товаришами.

В сучасних умовах ідеї джамахирії найкраще можуть бути реалізовані через механізм референдумів (плебісцитів), якщо вони матимуть законодавчу силу, тобто їх рішення будуть обов’язковими для виконання органами державної влади різних ієрархічних рівнів.

4. Держава в складі британської Співдружності націй (14). До самої Співдружності входить близько 50 країн, практично всі колишні британські колонії – Індія, Малайзія та ін. Але для 14 держав, які добровільно обрали британську королеву символом найвищої державної влади (правда, свої можновладні функції королева делегує генерал-губернаторам), Співдружність стає формою правління (Канада, Австралія, Нова Зеландія, Ямайка та ін.). Деякі з названих держав навіть використовують зовнішні атрибути Великобританії (частково копіюють державний прапор, в якості гімну використовують британський «Боже, бережи королеву» та ін.). Генерал-губернатор за своїми функціями близький до президента у парламентських республіках (але підкреслимо, що він призначається британською королевою, а не обирається народом або парламентом; та й прем’єр-міністр в цих державах приносить присягу на вірність королеві).

Адміністративно-територіальний устрій

Всі держави, за винятком хіба що карликових, заради організації внутрішнього управління поділені на менші територіальні одиниці. Як правило, ці територіальні одиниці мають сувору ієрархію підпорядкування, а кожному рівню ієрархії притаманні певні управлінські функції:

· забезпечення контролю центральної влади над країною, що передбачає збір і передачу інформації «знизу доверху» та наказів центру «згори донизу», доступність організаційних центрів території зі столиці і регіональних центрів;

· забезпечення мобілізації сил і засобів у разі воєнних дій або надзвичайних ситуацій; протидія сепаратистським силам;

· забезпечення збору податків;

· розміщення органів влади, яке відповідало б найкращому виконанню вищезазначених функцій;

· забезпечення державного регулювання життєдіяльності різних сфер суспільства, у тому числі його економічної діяльності та освоєння програм регіонального розвитку;

· територіальна організація державних служб (санітарної, поштової, пожежної та інших).

Історично склалося, що за адміністративно-територіальним устроєм держави поділяються на прості і складні .

Прості або унітарні (тобто цілісні) держави чисельно значно переважають, їх 172. В унітарних державах діють єдині для всієї країни конституція, громадянство, система права, органів влади та ін. Унітарна держава керується з одного центру і не має у своєму складі самоврядних утворень.

При цьому слід визнати, що існує низка держав, які конституційно визначились як унітарні, однак вони мають в своєму складі автономні утворення: Україна (Крим), Азербайджан (Нахічевань), Танзанія (Занзібар), Китай (Внутрішня Монголія, Тибет, Синцзян-Уйгурський автономний район та ін.)

Складні держави (їх всього 23: в Європі – 7, в Азії – 5, в Африці – 2, в Америці – 7, в Австралії та Океанії – 2) можуть бути союзними (федерація ), союзом держав (конфедерація ) або об’єднанням декількох держав під скіпетром одного монарха (унія ). Чисельність складних держав можна було б збільшити до 40, якщо врахувати вищенаведені приклади унітарних за конституціями держав, що мають автономії у своєму складі.

В сучасних умовах зустрічаються лише федерації – тобто союзні держави, до складу яких входять самоврядні території, що мають певну політичну та економічну самостійність (землі у ФРН, кантони в Швейцарії, штати у США, провінції в Канаді, емірати в Об’єднаних Арабських Еміратах, республіки в Росії та ін.). При цьому питання оборони, зовнішньої політики, фінансової діяльності тощо перебувають у компетенції федеральної влади. Отже, суб’єкти федерації не є суверенними утвореннями і не є суб’єктами міжнародного права.

Суб’єкти федерації можуть бути або етнічними автономіями , тоді кожен з них стає органом самоврядування певного народу (як в Швейцарії, Бельгії, Індії, Росії тощо), або територіальними автономіями , у яких немає суттєвих відмінностей за етнічними, мовними чи релігійними ознаками (так у ФРН, Австрії, США, Австралії).

Парламент у федеративних державах зазвичай має двопалатну структуру. Нижня палата представляє інтереси всього суспільства (кількість депутатів еквівалентна кількості населення адміністративно-територіальних одиниць), а верхня – презентує інтереси суб’єктів федерації (представництво депутатів від різних самоврядних територій може бути однаковим).

Конфедерації відомі в політичній історії як союзи незалежних держав, що об’єднуються для розв’язання певних політичних або військових цілей, зберігаючи при цьому свою самостійність (США з 1776 по 1787 р., Швейцарія за Конституцією і зараз так називається, хоча фактично давно перетворилася у федерацію). Перспективним є використання цієї форми адміністративно-територіального поділу при можливому об’єднанні Північної і Південної Кореї, Китаю і Тайваню, при вирішенні проблем територіальної цілісності деяких пострадянських держав (Молдова, Грузія, Азербайджан).

Уній в сучасному світі теж немає. Найвідоміша в історії унія – польсько-литовська (1386-1568), до складу якої входила й територія України.

Стосовно британської Співдружності націй (БСН) або Союзу Незалежних Держав (СНД) слід зауважити, що вони не є унією чи конфедерацією в силу того, що не мають достатнього рівня інтеграції.

Ключову роль у систему адміністративно-територіального поділу будь-якої держави відіграє столичний регіон. У федеративній державі він об’єднує політичне життя самоврядних територій, а в унітарній державі на ньому зосереджені всі адміністративно-управлінські зв’язки адміністративно-територіальних одиниць держави.

Столиця – це головне місто держави, адміністративно-політичний центр країни. В ній розташовуються вищі органи державної влади і державного управління, судових, стратегічних військових та інших установ. У більшості випадків столиця або весь столичний регіон є основним економічним осередком країни. Столиця має широкі міжнародні зв’язки, це місце перебування дипломатичних представництв іноземних держав, а часом і впливових міжнародних організацій, офісів транснаціональних корпорацій та банків.

Найважливішим для столиці є виконання управлінської політичної діяльності для країни в цілому, і це є або однією з провідних, або й основною функцією столичного міста . При цьому столичне місто має забезпечити виконання як внутрішніх. так і зовнішніх політичних функцій столиці держави. Для цього бажано, щоб воно мало кращу оснащеність системами інфраструктури, ніж інші міста держави. Для забезпечення внутрішніх потреб управління державою місто повинне мати хорошу транспортну доступність до регіонів країни, посилені комунікації ліній зв’язку, підвищений рівень управлінської інфраструктури, інфраструктури гостинності та сервісу, зрештою – якісний житловий фонд і відповідні системи комунального господарства. Для забезпечення зовнішніх потреб, тобто потреб у комунікаціях із зовнішнім світом, сьогодні потрібен сучасний міжнародний аеропорт, засоби зовнішніх електронних комунікацій та доступ до міжнародних інформаційних систем, які надавали б державі, а особливо її столиці, доступ до інформації і контактів в усіх куточках планети.

За генезисом набуття столичних функцій в історичному контексті виділяють різні типи столичних міст .

Родові столиці . У феодальні часи численний, а нині майже відсутній тип столичного поселення, статус якого пов'язаний з його володінням певною особою (королем, князем, гетьманом тощо). Такими були, наприклад, Краків у Польщі, Толедо в Іспанії, в Україні – Чигирин за Богдана Хмельницького, Батурин – за Івана Мазепи.

Столиці – історичні міста . Вони, як правило, виросли як управлінські і політичні центри, що мали вигідне географічне положення і виражали загальнонаціональні інтереси як ядра «серцевинних» територій національних держав, що зароджувалися. У Європі такими є Париж, Лондон, Рим, Відень, Будапешт, Стокгольм, Копенгаген, Прага, Київ, Москва.

Ситуаційні столиці . Їх виникнення пов’язано з екстремальними ситуаціями політичного або природного характеру, коли основна столиця не може виконувати свої функції. Це, наприклад, у часи Другої світової війни Віші у Франції або Чунцін в Китаї. В Україні – це Кам’янець-Подільський в часи революційних подій початку 20-х років ХХ століття.

Штучні столиці . До їх числа можна віднести значну частину тих столиць, які були штучно створені як адміністративні центри колоніальних володінь, що згодом здобули незалежність. Але іноді вони виникали і як центри імперського впливу на певних самоврядних територіях (в Україні – Глухів часів Гетьманщини або Харків часів Радянського Союзу).

Політичні столиці . Створюються заради створення рівноваги політичних впливів регіональних політичних сил (Вашингтон – у США, Канберра – в Австралії, Оттава – в Канаді) або планомірно розбудовуються заради організації більш ефективного управління країною, наприклад Анкара в Туреччині, Бразиліа в Бразилії, Астана в Казахстані, Абуджа в Нігерії, Додома в Танзанії і т.д.

За характером географічного положення столичне місто може займати центральне або периферійне (як варіант – приморське) положення. Географічне положення столиці відтворює сукупність важливих для її функціонування просторових відношень щодо інших суспільно-географічних об’єктів на території країни та навколишнього світу. Воно визначає місце столичного міста в ієрархії адміністративно-територіального поділу держави, його роль у географічному поділі праці та характер і геопросторовий каркас суспільно-географічних зв’язків у країні.

Згідно з гіпотезою Д.І. Менделєєва, нині популярною в геополітиці, оптимальне місце для столиці держави слід шукати на рівній відстані між географічним центром (геоцентром) країни та центром поля розміщення населення (демоцентром) країни. Ідеальним випадком є їх співпадіння.

Центральне положення характерне для столиць, які знаходяться в зонах перетину природних або суспільно-географічних комунікацій. Крім Києва, подібна ситуація властива Будапешту, Празі, Варшаві, Ризі. Розташування близьке до географічного центру країни мають Мінськ, Мадрид, Анкара, Багдад та ін.

Периферійне положення столиці може бути пов’язане або зі зміною конфігурації державної території протягом історичного розвитку, або з орієнтацією столичного міста на забезпечення міжнародних зв’язків держави. У першому випадку – це Відень, Єреван, Сеул та інші; у другому – Монтевідео, Буенос-Айрес, Лісабон, Копенгаген, Афіни.

За функціональними ознаками столичні міста можуть бути монофункціональні або поліфункціональні .

Монофункціональні виконують лише політичну функцію (управління правовим полем і політичним життям держави). Таких міст порівняно небагато: Оттава, Канберра, Абуджа, Астана, Ямусукро та ін. Певний час монофункціональними столицями були Вашингтон та Бразиліа, але тепер в них розвинені різні функції.

Поліфункціональні столиці разом з політичними функціями концентрують економічні, фінансові, культурні, наукові, освітні, а також, як правило, є провідними духовними, релігійними та історичними центрами, що посилює значення їх туристсько-рекреаційних функцій. Це можуть бути:

а) поліфункціональні столиці моноцентричних держав з багатомільйонним населенням (Париж, Лондон, Москва, Київ, Будапешт, Токіо та ін.);

б) поліфункціональні столиці складних або великих держав, які є великими містами, але не одноосібними лідерами в країні (Пекін в Китаї поступається Шанхаю, Рим в Італії поступається Мілану, Нью-Делі в Індії менший за Калькутту і Бомбей);

в) поліфункціональні столиці слаборозвинених або невеликих за чисельністю населення держав, у яких столиця – найбільше місто, де зосереджується левова частка економічної активності держави (Банжул у Гамбії, Бриджтаун у Барбадосі, Вадуц у Ліхтенштейні, Корор у Палау, Маджуро на Маршаллових Островах та ін.).

Групування залежних територій

Державний лад для колоній, напівколоній, протекторатів, окупованих і підопічних територій не визначається, оскільки названі об’єкти політичної карти не володіють ознаками держави, зокрема не мають суверенітету. Тому замість форми правління вказується статус залежності та від кого залежить (чиїм володінням є) дана територія. Наприклад: Бермудські Острови – володіння Великобританії; Західна Сахара – територія, що окупована Марокко; Фолклендські (Мальвінські) Острови – спірні між Великобританією та Аргентиною; Нова Каледонія – заморська територія Франції і т.д. З тієї ж причини залежні території не мають столиць (оскільки не мають власного уряду, парламенту), для них прийнято користуватися поняттям «адміністративний центр».

На початку ХХІ століття залишилося близько трьох з половиною десятків залежних територій, разом вони займають площу у 2,6 млн. км² (з них 2,2 млн. км² припадає на Гренландію) та мають заледве 13 млн. населення (найбільшими за людністю є Пуерто-Рико – майже 4 млн. осіб та Західний берег Йордану і Сектор Газа – 3,3 млн. осіб). Це становить 1,6% площі суходолу та 0,25% населення Землі. Частка залежних територій в світовій економіці є ще меншою. Найчастіше вони відіграють лише військово-стратегічне значення.

У відповідності до специфіки статусу залежних територій, їх поділяють на три групи.

Перша група: колонії, які офіційно включені до списку ООН на деколонізацію (Гібралтар, Бермудські Острови, Фолклендські Острови, Східне Самоа, Гуам, Північні Маріанські Острови, Віргінські Острови, Західна Сахара та ін.).

Друга група: території, по яким є угоди про припинення іноземного володіння з чітко визначеною датою отримання незалежності (Аруба у 1999 р., Східний Тімор у 2002 р.) або входження до складу певної держави (Гонконг-Сянган у 1997 р., Макао-Аоминь у 1999 р. повернені Китаю, зона Панамського каналу у 1999 р. остаточно передана під юрисдикцію Панами). Друга група завжди є найменшою за чисельністю, оскільки з неї країни поступово вибувають. У даний момент ця група взагалі є пустою, тому що всі попередні угоди виконані, а нових немає.

Третя група : території з невизначеним статусом. Вони не включені до списку ООН на деколонізацію з різних причин. У деяких випадках країни-метрополії вважають їх своїми невід’ємними частинами (зокрема Франція проголосила Гваделупу, Мартініку, Гвіану, Сен-Пьєр і Мікелон, Реюньйон та інші колонії своїми заморськими департаментами; Австралія вважає Кокосові Острови, а Нова Зеландія Острови Кука продовженням основної території). Спірний статус з точки зору Марокко мають іспанські міста Сеута і Мелілья на африканському континенті. Але всіх перевершила Пуерто-Рико, проголосивши себе державою, що вільно приєдналася до США.