Сочинение: Українські поетилауреати Національної премії ім ТГ Шевченка

Святково прибраний кабінет. Великий портрет Шевченка, прикрашений вишитим рушником, виставка творів українських поетів – лауреатів Національної премії ім. Т.Г.Шевченка, вислови про Шевченка, ілюстрації. На почесному місці – „КОБЗАР”...

Ти, як небо, став широкоплечо

Над літами, що упали в грузь:

Віку двадцять першого предтечо,

Я до тебе одного молюсь.

Дмитро Павличко

Твої пісні нас кликали в бою,

До перемог вели нас за собою.

Ми огненну поезію твою

Взяли собі в житті за світлу зброю.

Володимир Сосюра

Коли не стало Шевченка, в поезіях, присвячених його пам'яті, чути було не тільки смуток і глибоку тугу, а й розуміння того, що означає ця Людина для України, для всього слов’янства. Місце поховання поета стало святим.

Олена Пчілка, вкотре побувавши на Чернечій горі, писала:

Я чую дух святої сили

Під тим проречистим хрестом.

І до великої могили

Я прихиляюся чолом.

З Буковини, з-над пруту й Черемошу, долинув голос Юрія Федьковича, Шевченкового послідовника:

Спомянімо ж, пани-браття,

Святого ми нині

Не вмерлого, а живого, -

Бо слово не гине.

Доля України, рідного народу була для Шевченка болем серця і найпершою турботою. У вірші „На роковини” Леся Українка наголошувала на вірності поета батьківській землі і її поневоленому люду:

Він перший за свою любов

Тяжкі дістав кайдани,

Але до скону їй служив

Без зради, без омани.

Усе знесла й перемогла.

Його любові сила,

Того великого вогню

І смерть не погасила.

Українські поети новітнього часу створили Шевченкові вікопомний пам’ятник зі своїх творів. Мудрі вірші, в яких по-філософськи узагальнюється визначальна роль Шевченка в історії України, написав Максим Рильський. Його знамените „Слово про рідну матір” починається рядками:

Благословен той день і час,

Коли прослалась килимами

Земля, яку сходив Тарас

Малими босими ногами.

Шевченкові присвячували свої поезії Володимир Сосюра, Андрій Малишко, Ліна Костенко, Дмитро Павличко, Борис Олійник, Василь Симоненко, Іван Драч та інші поети. З високим пієтетом ставилися до нього митці слова української діаспори. Великий поет-емігрант Євген Маланюк написав про нашого пророка прекрасного вірша – „Шевченко”.

Не поет – бо це ж до болю мало,

Не трибун – бо це лиш рупор мас,

І вже менш за все – „Кобзар Тарас” -

Він, ким зайнялось і запалало.

Скорше – бунт буйних майбутніх рас,

Полум’я, на котрім тьма розтала,

Вибух крови, що зарокотала

Карою за довгу ніч образ.

Лютий зір прозрілого раба,

Гонта, що синів свяченим ріже, -

У досвітніх загравах – степа

З дужим хрустом випростали крижі.

А ось поруч – усміх, ласка, мати

І садок вишневий коло хати.

Неперевершений український лірик, лауреат Шевченківської премії Володимир Сосюра так сказав про невмирущість Кобзаревого слова у вірші „На могилі Шевченка”:

Над широким Дніпром у промінні блакить

І висока і тиха могила.

В тій могилі співець незабутній лежить,

Що народу віддав свої сили,

Що народу віддав своє серце й пісні,

Свої мрії про зорі досвітні...

Навколо лани вдалині, вдалині

Розлетілись, як птиці блакитні...

На могилу приносять розкішні вінки

З пишних квітів садів України

Кароокі дівчата, стрункі юнаки –

І всміхаються гори й долини...

Спи спокійно, поет! Образ огненний твій

Не зітерти ні бурі, ні часу.

У великій сім'ї, славній, вольній, новій,

Ми тебе не забули, Тарасе!

Наш знаменитий поет-пісняр Андрій Малишко у грізні роки війни аж до визволення України був на фронті військовим кореспондентом.

...Йшов рік третій, і наші війська з боями проривалися до Дніпра. Недалеко від Лютежа, біля невеликих Бірок, кілька підрозділів зарилися в землю і уперто відбивали спроби ворога змести їх, скинути в крижану воду. „Юнкерси” і „мессери” вили над головою, поливали невеликий клапоть землі свинцем, шматували бомбами.

Здавалося, немає вже там нічого живого. Та коли фашисти підіймалися в атаку, лютий, щільний вогонь примушував їх пригинатися до землі.

Був серед захисників цього п’ятачка молодий майор – кореспондент фронтової газети. Він тулився з бійцями в окопчику коли ж насувала хвиля ворожої атаки – відстрілювався. Часом майор, примостившись десь у куточку, витягав блокнота, авторучку і писав. На сторінки блокнота лягали палкі поетичні слова, які потім підніматимуть бійців в атаку, щемливим болем нагадуватимуть їм про домівку, рідних, запалюватимуть у серці ненависть до ворога. Звали майора Андрій Малишко. Він ішов, як і вся армія, спаленими селами і містами на захід і писав про те, що бачив.

В війни годину, в нічку зловорожу

Побачив я, чого забуть не можу.

В розбитій хаті, у самотині,

Висів портрет Тарасів на стіні,

І рідні очі, і уста закуті

Порубані шаблями в дикій люті.

Колись царі йому бажали долі –

Труїли душу трутою неволі,

Лишень живим не встигли розп’ясти!

Тепер же Гітлер порубав для мсти.

Удар навбік – і рана на чолі,

Удар по скроні, - чорний, понад силу,

І тільки очі, як живі, в жалі

Усе пильнують ту Вкраїну милу.

А вечором дівчатка молоді

Взяли портрет – зарадити біді,

І все зробили, як сказать, на славу:

На полотні зняли іржу криваву,

І їхні руки, і меткі, і любі,

Зашили рани. І портрета в клубі

Поставили. І я одвіяв жаль,

Бо справжню пісню – не рубає сталь!

Портрет Шевченка - в кожній хаті . Чи може бути правдивішим і кращим свідчення любові українців до свого Тараса!

Якось Андрій Малишко почув розповідь молодого швидкоокого кулеметника із Смоленщини про те, як він, поранений, залишився під ворогом, як переховували його українці-селяни, аж доки не зміцнив і не перейшов лінію фронту.

А найбільша дяка жінці старенькій, у якої я переховувалася. Вона стала мені як рідна мати, - казав кулеметник.

Коли стемніло, Малишко в човні з пораненими бійцями повертався назад. А вже незабаром пив у землянці засмачений смородиновими гіллячками крутий окріп і вслухався в розповідь молоденького сержанта з обмотаною бинтом головою: „Трьох відразу забито. А тих двох... катували, допитували про розташування частини. Мовчали хлопці. Так їх до дерева прив’язали – й живцем спалили гади”.

Ні, Малишко цього не записував. Хіба таке можна забути?...

А вже по війні побачив поет на березі дві кручі – одну в буянні весняної зелені, другу – опалену полум’ям, з обгорілим дубом, що, як меч, увігнався в небо, і невтримна уява закипіла. Це тут, саме тут сталася та трагедія. З побаченого, почутого на війні створив Андрій Малишко чудову, скорбну і пекучу поему „Прометей”.

Видатний сучасний поет Дмитро Павличко присвятив Шевченкові вірш „Поет не вмирає”:

Маленьку хату над Дніпром

І дві тополі коло хати...

Чого ж іще мені прохати

В своєї долі, що добром

Не бавила мене ніколи?

...Одне лишень тебе молю:

Умерти дай на Україні,

Під плотом згинути в рові,

Але на рідній на траві

Під рідні співи солов’їні...

Наша сучасниця, геніальна Ліна Костенко, глибоко-щемливо, як тільки вона одна вміє, розкрила у вірші „Повернення Шевченка” трагедію особистого життя великого Тараса:

Заслання, самота, солдатчина. Нічого.

Нічого-Оренбург. Нічого – Косарал.

Не скаржився. Мовчав. Не плакав ні від чого.

Нічого, якось жив і якось не вмирав.

Вернувся в Петербург, і ось у Петербурзі –

після таких років такої самоти1 –

Овацію таку йому зробили друзі! –

І він не зміг іти.

Він прихилився раптом до колони,

Сльоза чомусь набігла до повік.

Бо, знаєте...із каторги в салони...

не зразу усміхнеться чоловік.

Василя Симоненка земляки називають рідним сином Тараса, Шевченківська премія йому присуджена в 1995 році посмертно. Прожив поет усього 28 літ, спалахнувши яскравою зіркою на небозводі української поезії, світло якої не погасне ніколи. Поезії „Шум полів”, „Стільки в тебе очей”, „Крізь століття” молодий поет присвятив своєму вчителеві. У них є такі рядки:

Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття,

І голос твій нам душі окриля.

Встає в новій красі, забувши лихоліття,

Твоя, Тарасе, звільнена земля...

У росяні вінки заплетені суцвіття

До ніг тобі, титане, кладемо.

Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття,

Тебе своїм сучасником звемо.

ДЖЕРЕЛО:

Щомісячний науково-методичний журнал Міністерства освіти і науки України, №3, 2004 рік, 80 с.